Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 86 (всего у книги 206 страниц)

– Северусе, принеси, будь ласкавий, свою найсильнішу сироватку правди, а потім піди на кухню і приведи ельфиню Вінкі. Мінерво, будь ласкава, піди до Геґріда – там, на гарбузовій грядці, побачиш великого чорного пса. Відведи його до мого кабінету, скажи, що я незабаром прийду, і повертайся сюди.

Навіть якщо Снейпа чи професорку Макґонеґел здивували ці незвичні інструкції, вони приховали свою розгубленість. Обоє розвернулися й вийшли з кабінету. Дамблдор підійшов до скрині з сімома замками, вибрав із в'язки ключ і відімкнув перший замок. Скриня була заповнена книгами заклять. Дамблдор зачинив її, вибрав інший ключ, відімкнув другий замок і знову відчинив скриню. Книги заклять зникли. Тепер у скрині виявилася ціла купа зламаних стервоскопів, якісь пергаменти та пера, і щось схоже на сріблястий плащ-невидимку. Гаррі вражено дивився, як Дамблдор відмикав третій, четвертий, п'ятий замки, відчиняв скриню й показував щоразу щось інше. Врешті сьомий ключ опинився в останньому замку, віко скрині піднялося, і Гаррі аж скрикнув з несподіванки.

Він дивився в яму, в якесь підземне приміщення, метрів на три завглибшки. На долівці внизу спав худий і виснажений справжній Дикозор Муді. Його дерев'яної ноги десь не було, під повікою, на місці магічного ока, зяяла темна впадина, а на голові бракувало багатьох пасем сивого волосся. Наче вражений громом, Гаррі зиркав то на Муді в скрині, то на непритомного Муді в кабінеті.

Дамблдор заліз у скриню, легко зіскочив додолу і вклякнув біля сплячого Муді.

– Оглушений – керований закляттям «Імперіус» – дуже слабкий, – визначив він. – Авжеж, їм було потрібно, щоб він жив. Гаррі, кинь мені плащ самозванця – Аласторові холодно. Треба показати його мадам Помфрі, але нагальної потреби в цьому, здається, нема.

Гаррі виконав прохання. Дамблдор накрив Муді плащем, старанно його попідтикував і виліз зі скрині. Тоді взяв зі столу баклажку, відкрутив її і перевернув. На підлогу вилилася густа клейка рідина.

– Це багатозільна настійка, Гаррі, – пояснив Дамблдор. – Бачиш, як усе просто й блискуче. Адже Муді п'є тільки зі своєї баклажки – це знають усі. Зрозуміло, що самозванець мусив тримати біля себе справжнього Муді, щоб було як готувати настійку. Глянь на його волосся... – Дамблдор кивнув на Муді в скрині. – Самозванець цілий рік вистригав по кілька пасем – бачиш, яке воно нерівне? Але гадаю, що в сьогоднішній метушні фальшивий Муді міг забути пити настійку так часто, як це необхідно – тобто щогодини... Побачимо.

Дамблдор витяг з-за столу стілець і сів, звернувши погляд на непритомного Муді, що лежав на підлозі. Гаррі теж дивився на нього. Хвилини минали в цілковитій тиші...

І тоді, просто на очах у Гаррі, обличчя людини на підлозі почало змінюватися. Зникали шрами, вигладжувалася шкіра; скалічений ніс став цілим і поменшав. Довга грива сивого волосся відростала й набувала солом'яного кольору. Раптом, гучно клацнувши, дерев'яна нога відскочила на підлогу, а на ЇЇ місці з'явилася нормальна. Наступної миті випало магічне око і виринуло справжнє. Магічне око покотилося по підлозі, крутячи зіницею навсібіч.

Перед Гаррі лежав блідий веснянкуватий чоловік з копицею світлого волосся. Гаррі знав, хто це. Він бачив його у Дамблдоровім ситі спогадів, пам'ятав, як його виводили із зали дементори, як він переконував містера Кравча, що не винен... Але тепер довкола його очей проступили зморшки, і він мав набагато старший вигляд...

З коридору почулися поспішні кроки. Повернувся Снейп. За ним дріботіла Вінкі. Професорка Макґонеґел ішла останньою.

– Кравч! – вигукнув Снейп, заклякши на порозі. – Барті Кравч!

– Хай Бог милує! – видихнула професорка Макґонеґел, так само різко зупинившись і дивлячись на непритомного.

Брудна, скуйовджена Вінкі визирала з-за Снейпових ніг. Її рот широко роззявився й вона пронизливо верескнула.

– Паничу Барті, паничу Барті, чому ви тут?

Вона кинулася на груди молодого чоловіка.

– Ви його вбити! Ви його вбити! Ви вбити сина господаря!

– Вінкі, він тільки оглушений, – сказав Дамблдор. – Відійди, будь ласкава. Северусе, ти приніс настоянку?

Снейп простяг Дамблдорові скляну пляшечку, наповнену прозорою рідиною – то була сироватка правди, якою Снейп якось на уроці лякав Гаррі. Дамблдор устав, підійшов до непритомного і посадив його, обперши об стіну під Зловорожим Люстерком, у якому відображення Дамблдора, Снейпа та Макґонеґел усе ще спостерігали за тим, що відбувалося. Вінкі опустилася навколішки, трусячись і затуляючи обличчя руками. Дамблдор силою відкрив непритомному рота і влив туди три краплі. Тоді доторкнувся чарівною паличкою до його грудей і сказав:

– Розсійчари!

Кравчів син розплющив очі. Обличчя в нього було мляве, погляд затуманений. Дамблдор присів перед ним, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні.

– Ви мене чуєте? – ледь чутно спитав Дамблдор.

Повіки Кравчевого сина затремтіли.

– Так, – пробурмотів він.

– Розкажіть нам, – м'яко проказав Дамблдор, – як ви сюди потрапили. Як утекли з Азкабану?

Кравчів син, здригнувшись, глибоко вдихнув і заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом.

– Мене врятувала мати. Вона знала, що помирає, і тому переконала батька зробити для неї останню ласку – визволити мене. Він любив її так, як ніколи не любив мене, тому погодився. Батьки прийшли мене провідати. Дали мені ковток багатозільної настійки з волосиною матері. А вона ковтнула настійку з моєю волосиною. Ми перетворилися одне на одного.

Вінкі судомно затрясла головою.

– Не казати більше нічого, паничу Барті, не казати нічого, у вашого батька можуть виникати неприємності!

Та Кравч знову глибоко вдихнув і заговорив таким самим безпристрасним тоном.

– Дементори сліпі. Вони відчули, що в Азкабан заходять дві особи: здорова та смертельно хвора. А потім відчули, як дві особи – здорова та смертельно-хвора – покидають Азкабан. Батько потай вивів мене під виглядом матері – на той випадок, якщо хтось із в'язнів дивитиметься крізь щілини у дверях...

– Невдовзі мати в Азкабані померла. Аж до смерті вона старанно пила багатозільну настійку. Її поховали під моїм іменем і з моїм виглядом. Усі повірили, що то був я.

Його повіки знову затремтіли.

– І що зробив з вами батько, коли привіз додому? – неголосно запитав Дамблдор.

– Інсценізував смерть матері. Тихий, закритий похорон. Труна була порожня. Наша ельфиня доглядала за мною і лікувала. Потім я мусив ховатися. Батько застосовував численні закляття, щоб хоч трохи підкорити мене. Очунявши, я марив лише тим, щоб відшукати свого хазяїна... І повернутися до нього на службу.

– Як саме батько намагався вас підкорити? – запитав Дамблдор.

– Закляттям «Імперіус», – відповів Кравч. – Я був під батьковим контролем. Я мусив носити плаща-невидимку і вдень, і вночі. Поруч завжди була наша ельфиня – мій сторож та опікун. Вона мене жаліла й тому переконала батька зрідка винагороджувати мене за добру поведінку.

– Паничу Барті, паничу Барті, – скиглила Вінкі, затуляючи долонями обличчя. – Ви не мати права розповідати їм – у нас бути неприємності...

– Чи хто-небудь довідався, що ви живий? – м'яко поцікавився Дамблдор. – Хтось іще, окрім вашого батька та ельфині-домовички?

– Так, – кивнув Кравчів син. Його повіки затремтіли втретє. – Чарівниця з батькової роботи. Берта Джоркінз. Вона прийшла до нас з паперами батькові на підпис. Його вдома не виявилося. Вінкі запросила її увійти і повернулася до мене на кухню. Берта почула, що Вінкі зі мною розмовляє. І вирішила розвідати. Вона почула достатньо, щоб здогадатися, хто ховається під плащем-невидимкою. Згодом приїхав батько. Берта зізналася. Батько наклав на неї сильні чари забуття, щоб вона про все забула. Чари виявилися занадто потужними. Батько сказав, що вони серйозно поруйнували її пам'ять.

– Чому вона пхати носа у справи мого хазяїна? – скиглила Вінкі. – Чому вона не дати нам спокій?

– Розкажіть про Кубок світу з квідичу, – попросив Дамблдор.

– До цього батька підмовила Вінкі, – почав Кравч тим самим монотонним голосом. – Вона переконувала його кілька місяців. Я не виходив з дому вже стільки років. І любив квідич. Дозвольте йому, сказала вона. Він буде в плащі-невидимці. Він просто дивитиметься. Дозвольте йому хоч раз вдихнути свіжого повітря. Сказала, що моя мати була б цьому рада. І що вона померла, щоб дати синові свободу, а не для того, щоб він жив як в'язень. Врешті-решт батько погодився...

– Усе було ретельно сплановано. У той день батько заздалегідь відвів мене й Вінкі на трибуну для шановних гостей. Вінкі мала всім казати, що тримає місце для нього. Я повинен був сидіти там невидимий. А покинути трибуну мали тоді, коли всі вийдуть. Здаватиметься, що Вінкі сама. Ніхто ніколи не здогадається.

– Та Вінкі не знала, що я сильнішаю. Я почав долати накладене батьком закляття «Імперіус». Я знову став майже собою. У певні моменти я вже був поза його контролем. Так сталося й на головній трибуні. Здалося, наче я прокинувся з глибокого сну. Я сидів серед юрби під час матчу і помітив, що в хлопця переді мною з кишені стирчить чарівна паличка. Востаннє я тримав у руках чарівну паличку ще перед Азкабаном. Тож я її вкрав. Вінкі нічого не помітила. Вона боїться висоти. Тому закривала обличчя.

– Паничу Барті, ви бути поганий хлопчисько! – прошепотіла Вінкі, між її пальців текли рясні сльозі.

– Отже, ви взяли чарівну паличку, – сказав Дамблдор, – і що ви з нею зробили?

– Ми повернулися до намету, – вів далі Кравч. – А тоді почули їх – смертежерів. Тих, які ніколи не бували в Азкабані. Тих, які ніколи не страждали за мого пана. Вони від нього відвернулися. І не були поневолені, як я. Вони були вільні й могли його шукати – та не шукали. Просто трохи познущалися з маґлів. Їхні голоси розбудили мене. Моя свідомість не була такою ясною вже багато років. Я кипів від злості. У мене була чарівна паличка. Я хотів напасти на них за непокору моєму хазяїнові. Батько вийшов з намету – побіг визволяти маґлів. Вінкі боялася дивитися, як я лютую. Вона використала свої власні чари, прив'язала мене до себе й потягла з намету в ліс, якнайдалі від смертежерів. Я намагався тягти її назад. Хотів повернутися в наметове містечко. Хотів показати смертежерам, що означає відданість Темному Лордові, прагнув покарати їх за невірність. Тому я використав викрадену чарівну паличку і запустив у небо Чорну мітку.

– Прибули міністерські чарівники. Почали приголомшувати всіх направо й наліво. Одне приголомшливе закляття полетіло поміж дерев, якраз туди, де стояли ми з Вінкі. Наш зв'язок перервався – приголомшило нас обох.

– Коли натрапили на Вінкі, батько зрозумів, що я мушу бути десь поряд. Він обшукав навколишні кущі й навпомацки знайшов мене. Дочекавшись, коли міністерські чарівники підуть з лісу, він знову наслав на мене закляття «Імперіус» і забрав додому. А Вінкі звільнив, адже вона допустила, щоб я заволодів чарівною паличкою.

Вона фактично дозволила мені втекти. Вінкі з відчаєм зойкнула.

– У домі залишилися тільки ми з батьком. І тоді... тоді... – Кравч закрутив головою і божевільна усмішка з'явилася на його лиці. – По мене прийшов хазяїн.

– Якось пізно вночі він прибув до нашого будинку на руках свого слуги Червохвоста. Хазяїн довідався, що я ще живий. В Албанії йому вдалося захопити в полон Берту Джоркінз. Після катувань вона йому видала важливу інформацію. Розповіла про Тричаклунський турнір, про те, що старий аврор Муді збирається викладати в Гоґвортсі. Він її катував, аж доки зламав чари забуття, накладені моїм батьком. Вона сказала, що я втік з Азкабану і що батько тримає мене під замком, щоб я не міг почати пошуків свого хазяїна. Темний Лорд довідався, що я залишився його відданим слугою – можливо, найвідданішим з усіх. Хазяїн замислив план, побудований на інформації від Верти Джоркінз. Я був йому потрібен. Тож він і прибув до нашого дому опівночі. Батько відчинив двері.

Усмішка на обличчі Кравча стала ще ширшою – наче він пригадував щось найприємніше у своєму житті. Вінкі дивилася крізь пальці ошелешеними карими очима. Вона була надто перелякана, щоб щось говорити.

– Це сталося дуже швидко. Хазяїн наклав на батька закляття «Імперіус». Тепер ув'язненим і керованим став Барті Кравч-старший. Хазяїн примусив його виконувати звичні обов'язки й поводитися так, ніби все нормально. А я отримав волю. Я прокинувся. Я знову ожив, знову став собою – таким, як не був уже багато років.

– І що Лорд Волдеморт попросив вас зробити? – поцікавився Дамблдор.

– Він мене спитав, чи готовий я ризикувати заради нього всім. Так, я був готовий. Служити йому, показати свою відданість – це була моя мрія, предмет найпалкіших жадань. Він сказав, що йому потрібен вірний слуга у Гоґвортсі. Слуга, який проведе Гаррі Поттера через Тричаклунський турнір – і ніхто цього не помітить. Слуга, який наглядатиме за Гаррі Поттером. Який зробить так, щоб Поттер дійшов до Кубка. Перетворить Кубок на летиключ, і той перенесе переможця до хазяїна. Та спершу...

– Вам потрібен був Аластор Муді, – сказав Дамблдор. Очі в нього палали, хоч голос лишався спокійним.

– Ми зробили це удвох з Червохвостом. Насамперед приготували багатозільну настійку. Дісталися до його дому. Муді почав оборонятися. Довелося трохи помучитися. Підкорити його вдалося саме вчасно. Ми присилували його залізти у свою власну скриню. Відрізали пасмо волосся й додали до настійки. Я її випив і перетворився на двійника Муді. Забрав у нього дерев'яну ногу й магічне око і приготувався до зустрічі з Артуром Візлі, що приїхав заспокоїти маґлів, які почули галас. Я зробив так, що подвір'ям почали рухатися бачки для сміття, і сказав Артурові Візлі, ніби почув, як хтось вдерся на мою територію і зачарував ті бачки. Тоді я спакував одяг Муді та його детектори темряви, склав їх у скриню, де лежав Дикозор, і подався до Гоґвортсу. Я залишив Муді живим, наклавши закляття «Імперіус» – щоб мати змогу про все його розпитувати. Вивідати про його минуле та про звички, щоб обдурити навіть Дамблдора. Крім того, для багатозільної настійки потрібне було його волосся. Інші складники можна було дістати легко. З підвалу я вкрав бумсленґову шкіру. Коли викладач «настійок» застукав мене у своєму кабінеті, я збрехав, що мені наказано його обшукати.

– А що сталося з Червохвостом після того, як ви напали на Муді? – запитав Дамблдор.

– Червохвіст повернувся в дім мого батька, щоб його до глядати – і водночас на глядати.

– Але ваш батько втік, – сказав Дамблдор.

– Саме так. За якийсь час він почав долати закляття «Імперіус», як це сталося й зі мною. У деякі хвилини він розумів, що діється. Хазяїн вирішив, що небезпечно дозволяти моєму батькові виходити з дому. Він примушував його слати в міністерство листи. Наказував писати, що він хворіє. Та Червохвіст занедбав свої обов'язки. Він не наглядав за батьком так, як годиться. І батько втік. Хазяїн здогадався, що він подався в Гоґвортс, щоб розповісти про все Дамблдору – зізнатися, що таємно вивів мене з Азкабану.

– Хазяїн сповістив мені про батькову втечу. Наказав зупинити його будь-якою ціною. Тож я чекав і спостерігав. Використав карту, яку забрав у Гаррі Поттера. Ця карта мало не зіпсувала всю справу.

– Карта? – швидко перепитав Дамблдор. – Що за карта?

– Поттерова карта Гоґвортсу. Поттер побачив на ній мене. Побачив, що якось уночі я крав у Снейповім кабінеті складники для багатозільної настійки. Він сприйняв мене за батька – адже в нас однакові імена. Тієї ж ночі я відібрав у Поттера карту. Сказав йому, що батько ненавидить темних чаклунів. Поттер повірив, що Барті Кравч-старший підозрює Снейпа.

– Цілий тиждень я чекав, коли батько прибуде до Гоґвортсу. Врешті-решт, одного вечора карта показала, що він з'явився на території школи. Я накинув плаща-невидимку й пішов йому назустріч. Він ішов попід лісом. Тоді там виникли Крум і Поттер. Я зачаївся. Скривдити Поттера я не міг – він був потрібен хазяїнові. Потім Поттер побіг по Дамблдора. Я оглушив Крума. І вбив батька.

– Н-і-і-і-і-і-і! – заверещала Вінкі. – Паничу Барті, паничу Барті, що ви таке казати?

– Ви вбили батька, – промовив Дамблдор тим самим м'яким голосом. – Що ви зробили з тілом?

– Відніс у ліс і накрив плащем-невидимкою. Я мав з собою карту, тому дивився, як Поттер забіг у замок. Там він зустрів Снейпа. До них приєднався Дамблдор. Тоді Поттер і Дамблдор вибігли з замку. Я обійшов їх ззаду і зробив вигляд, що наздогнав. Сказав, що Снейп мені розповів, куди треба йти. Дамблдор наказав пошукати батька. Я повернувся до його тіла. Знову глянув на карту. Коли всі розійшлися, я трансфігурував батькове тіло. Воно стало кісткою... Накинувши плаща-невидимку я поховав її у свіжо скопаній землі перед Геґрідовою халупою.

Запанувала мертва тиша – лише Вінкі не переставала скиглити й далі.

Тоді Дамблдор промовив:

– А сьогодні...

– Я запропонував віднести Кубок у лабіринт ще перед обідом, – прошепотів Барті Кравч. – І перетворив його на летиключ. Хазяїнів план удався. Він повернув свою могуть і тепер нагородить мене так, що всім чарівникам годі й мріяти.

Божевільний усміх ще раз освітив його обличчя, а тоді він безсило схилив голову на плече. Поряд з ним ридала й шморгала носом бідолашна Вінкі.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ -
Шляхи розходяться

Дамблдор устав. Якусь мить він з відразою дивився на Барті Кравча. Тоді знову витяг чарівну паличку, і вона вистрелила кількома мотузками, що швидко закрутилися навколо Кравча, міцно його зв'язуючи.

Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел:

– Мінерво, чи могла б ти побути тут і попильнувати, поки ми з Гаррі піднімемося нагору?

– Авжеж, – кивнула професорка Макґонеґел з виразом легкої огиди, наче щойно тут хтось виблював. Та її рука з чарівною паличкою, спрямована на Барті Кравча, нітрохи не тремтіла.

– Северусе, – обернувся Дамблдор до Снейпа, – будь ласкавий, попроси мадам Помфрі підійти сюди. Треба віднести Аластора Муді до лікарні. А тоді прошу тебе знайти Корнеліуса Фаджа і привести сюди. Не сумніваюся, що він сам захоче допитати Кравча. Скажи, що як я буду йому потрібен, то за півгодини він може знайти мене в лікарні.

Снейп мовчки кивнув і вислизнув з кабінету.

– Гаррі! – тихо покликав Дамблдор.

Гаррі встав і похитнувся. Біль у нозі, якого він не помічав, слухаючи Кравча, тепер повернувся і став ще сильнішим. Його всього трусило. Дамблдор узяв Гаррі за руку і допоміг вийти в темний коридор.

– Гаррі, спочатку піднімемося до мого кабінету, – сказав Дамблдор. – Там на нас чекає Сіріус.

Гаррі кивнув. Він наче заціпенів і втратив відчуття реальності. Та це його не турбувало, навпаки – він навіть радів. Йому не хотілося думати про все, що відбулося після того, як він доторкнувся до Кубка. Він не хотів перебирати спогади, свіжі й чіткі, мов фотографії. Дикозор Муді в скрині. Червохвіст, скорчившись на землі, пригортає обрубок своєї руки. Волдеморт підіймається з паруючого казана. Седрик... мертвий... Седрик просить, щоб його тіло повернули батькам...

– Професоре, – пробурмотів Гаррі, – а де містер та місіс Діґорі?

– Вони з професоркою Спраут – відповів Дамблдор. Його голос, такий спокійний під час допиту молодшого Барті Кравча, вперше затремтів. – Вона ж вихователька Седрикового гуртожитку, вона його знала найкраще.

Вони наблизилися до кам'яного гаргуйля. Дамблдор сказав пароль, гаргуйль відскочив убік, і Гаррі з Дамблдором ступили на рухомі гвинтові сходи, що вели до дубових дверей. Дамблдор їх відчинив.

Посеред кімнати стояв Сіріус. Обличчя його було бліде й виснажене, як і тоді, коли він утік з Азкабану. Сіріус кинувся до Гаррі.

– З тобою все гаразд? Я так і знав... знав, що щось таке... то що сталося?

Його руки тремтіли, коли він допомагав Гаррі сісти на стілець біля стола.

– Що сталося? – наполегливіше повторив він.

Дамблдор почав переповідати Сіріусові все, що розказав молодший Барті Кравч. Гаррі слухав лише наполовину. Він так стомився, що тіло аж ломило від болю. Не хотілося нічого – лише сидіти тут годинами, і щоб ніхто не турбував, доки він не засне, і щоб ні про що більше не думати і нічого не відчувати.

Почулося м'яке шелестіння крил. Фенікс Фоукс знявся зі свого сідала, перелетів через кімнату й сів Гаррі на коліно.

– О, Фоукс, – зрадів Гаррі й погладив прекрасне вогненно-золоте феніксове пір'я. Фоукс лагідно закліпав. Від теплої ваги його тіла струмував якийсь затишок.

Дамблдор замовк. Він сидів за столом навпроти й дивився на Гаррі, але той уникав цього погляду. Дамблдор хотів його про все розпитати. Хотів, щоб Гаррі розповів геть усе.

– Гаррі, я повинен знати, що було після того, як ти в лабіринті доторкнувся до Кубка, – сказав Дамблдор.

– Дамблдоре, чи можна відкласти це до завтра? – спитав Сіріус, поклавши Гаррі на плече руку. – Дай йому поспати. Нехай відпочине.

Гаррі подумки подякував Сіріусові, та Дамблдор не звернув на ці слова уваги. Він нахилився вперед. Дуже неохоче Гаррі підвів голову й поглянув у блакитні очі навпроти.

– Якби я міг тобі допомогти й наслати на тебе сон, щоб віддалити мить, коли доведеться згадати все, що сьогодні було – то я так би й зробив. Але я знаю, як краще. Якщо біль притлумлювати, то згодом він стане ще гострішим. Твоя відвага перевершила всі мої сподівання. Тож я прошу тебе продемонструвати її ще раз. Прошу розповісти нам про все, що було.

Фенікс проспівав м'яку трель, яка розлилася кімнатою, і Гаррі відчув, наче крапля гарячої рідини влилася йому в горло й зігріла шлунок, додаючи сили.

Він глибоко вдихнув і почав свою оповідь. Усе пережите вночі пропливало перед очима. Він бачив іскристу поверхню варива, що повернуло Волдемортові тіло. Бачив, як між могилами являлися смертежери. Бачив Седрикове тіло, що лежало на землі поруч з Кубком.

Сіріус міцно тримав Гаррі за плече і раз чи двічі збирався щось сказати, але Дамблдор жестом його зупиняв – і Гаррі був за це вдячний, бо нарешті розговорився. Він навіть відчував полегкість, наче з нього витікала якась отрута. Він мусив зібрати всю свою рішучість. Крім того, з'явилося відчуття, що після завершення оповіді стане легше.

Коли Гаррі розповів, як Червохвіст проколов кинджалом йому руку, Сіріус не стримав різкого вигуку. Дамблдор підвівся так швидко, що Гаррі аж здригнувся. Обійшовши стіл, Дамблдор попросив Гаррі простягти руку. Гаррі показав місце, де мантія була розпорота й виднілася кривава рана.

– Він сказав, що моя кров зробить його сильнішим, ніж кров будь-кого іншого, – промовив Гаррі. – Сказав, що здобуде ще й дарований мені мамою захист. І він таки торкався мене, і це йому не шкодило. Торкався мого обличчя.

На якусь частку секунди Гаррі здалося, що в Дамблдорових очах блиснув тріумф. Та наступної миті переконався, що йому приверзлося, бо коли Дамблдор знову сів на своє місце, то здавався страшенно старим і змученим. Гаррі ще ніколи не доводилося бачити його таким.

– Дуже добре, – сказав Дамблдор, – цей бар'єр Волдеморт переступив. Гаррі, будь ласкавий, продовжуй.

Гаррі заговорив знову. Він пояснив, як саме Волдеморт з'явився з казана і переповів, скільки міг згадати, промову Темного Лорда до смертежерів. Тоді описав, як Волдеморт його розв'язав, повернув чарівну паличку і приготувався до дуелі.

Та щойно оповідь дійшла до миті, коли золотий промінь світла сполучив його та Волдемортову чарівні палички, Гаррі раптом відчув, як стислося горло. Він намагався заговорити знову, але спогади про те. що відбувалося з чарівною паличкою Волдеморта. затопили його свідомість. Він бачив, як з'являвся Седрик, бачив старого чоловіка, Берту Джоркінз... маму... тата...

Нарешті Сіріус порушив тишу.

– Чарівні палички поєдналися? – спитав він, переводячи погляд з Гаррі на Дамблдора. – Але чому?

Гаррі подивився на Дамблдора. Обличчя в того мало якийсь застиглий вираз.

– Пріорі Інкантатем, – пробурмотів він.

Їхні з Гаррі погляди зустрілися й між ними з'явився невидимий промінь розуміння.

– Ефект зворотного перебігу заклять? – спитав Сіріус.

– Саме так, – підтвердив Дамблдор. – У чарівних паличок Гаррі та Волдеморта однакові серцевини. Обидві містять перо того самого фенікса. Оцього фенікса, до речі, – додав він, вказуючи на червоне й золоте пір'я птаха, який мирно вмостився на колінах у Гаррі.

– Пір'їна в моїй паличці – від Фоукса? – вражено перепитав Гаррі.

– Так, – кивнув Дамблдор, – містер Олівандер чотири роки тому відразу, як ти вийшов з його крамниці, написав мені, що ти купив другу паличку.

– Що ж трапляється, коли паличка зустрічає свою сестру? – запитав Сіріус.

– Одна проти одної вони не діятимуть, – пояснив Дамблдор. – Якщо ж власники паличок змусять їх до битви... тоді станеться дуже дивне. Одна з них зробить так, щоб друга відтворила здійснені нею чари – тільки у зворотному порядку. Спершу останнє... тоді попереднє...

Він запитально глянув на Гаррі, і Гаррі кивнув.

– Отож, – повільно мовив Дамблдор, не зводячи з Гаррі очей, – повинен був з'явитися Седрик.

Гаррі знову кивнув.

– Діґорі ожив? – спитав Сіріус.

– Жодне закляття не може розбудити мертвого, – з гіркотою промовив Дамблдор. – З'явитися могло хіба що зворотне відлуння. З чарівної палички з'явилася тінь живого Седрика... Правду кажу, Гаррі?

– Він зі мною говорив, – підтвердив Гаррі, знову затремтівши. – Цей... цей Седриків привид, чи що воно таке, говорив.

– Відлуння, – сказав Дамблдор, – яке зберегло Седриків вигляд і вдачу. Гадаю, потім виникли схожі образи... Давніші жертви Волдемортової палички...

– Старий чоловік, – здушено проказав Гаррі. – Берта Джоркінз. І...

– Твої батьки? – тихо запитав Дамблдор.

– Так, – підтвердив Гаррі.

Сіріус до болю стиснув йому плече.

– Останні вбивства, скоєні чарівною паличкою, – кивнув Дамблдор. – У зворотному порядку. Їх виникло б іще більше, якби ти не розірвав зв'язку. Скажи, Гаррі, ці відлуння, ці тіні... що вони робили?

Гаррі описав, як постаті, що з'являлися з чарівної палички, ходили попід стінами золотої клітки, і що здавалося, наче Волдеморт їх боїться. Розповів, як тінь батька порадила, що робити, а Седрик проказав своє останнє прохання.

На цьому місці Гаррі зрозумів – він не зможе продовжувати далі. Він озирнувся на Сіріуса й побачив, що той сховав обличчя в долонях.

Фоукс раптом злетів з його колін і опустився на підлогу. Він поклав свою прекрасну голову на ушкоджену ногу Гаррі, і великі перлини сліз покотилися з феніксових очей на рану, завдану павуком. Біль розвіявся. Шкіра затяглася. Нога знову була здорова.

– Повторюю знову, – сказав Дамблдор, коли фенікс злетів і сів на своє сідало біля дверей. – Цієї ночі ти, Гаррі, виявив відвагу, якої я від тебе не сподівався. Таку саму відвагу виявили люди, які померли в боротьбі з Волдемортом на вершині його могутності. На тебе впала ноша дорослого чарівника і ти показав, що можеш її витримати. І ти віддав нам усе, на що ми мали право сподіватися. Ходімо зі мною до лікарні. Не повертайся сьогодні до гуртожитку. Трохи сонних крапель та спокою... Сіріусе, ти хотів би побути з ним?

Сіріус кивнув і підвівся. Він знову перетворився на великого чорного пса і разом з Дамблдором та Гаррі вийшов з кабінету, супроводжуючи їх до лікарні.

Коли Дамблдор відчинив двері, Гаррі побачив місіс Візлі, Білла, Рона та Герміону, які зібралися навколо стурбованої мадам Помфрі. Вони вимагали, щоб вона відповіла, де Гаррі і що з ним сталося.

Щойно Гаррі, Дамблдор та чорний пес увійшли, як усі заметушилися, а місіс Візлі вигукнула:

– Гаррі! О Гаррі!

Вона кинулася до нього, та Дамблдор загородив їй дорогу.

– Молі, – сказав він, піднімаючи руку – будь ласкава, послухай мене. Цієї ночі Гаррі довелося пройти через жахливі випробування. Щойно він мені про них розповів. Зараз йому необхідний сон, а ще – спокій і тиша. Якщо він захоче, щоб ви з ним побули, – додав директор, глянувши на Рона, Герміону та Білла, – то можете залишитися. Але я не хотів би, щоб ви його розпитували, доки він сам буде готовий розповісти. І зрозуміло – не тепер.

Місіс Візлі кивнула. Обличчя в неї було дуже бліде.

Вона повернулася до Рона, Герміони та Білла, які стояли мовчки, й зашипіла:

– Чули? Йому потрібна тиша!

– Пане директоре, – озвалася мадам Помфрі, дивлячись на великого чорного пса, – чи можу я поцікавитися: що це...

– Цей пес якийсь час побуде з Гаррі, – просто відповів Дамблдор. – Запевняю – він прекрасно дресирований... Гаррі, я зачекаю, поки ти ляжеш.

Гаррі відчув величезну вдячність за те, що Дамблдор попросив ні про що його не розпитувати. Ні, бачити він їх хотів – але думка, що доведеться ще раз усе пояснювати, ще раз ділитися пережитим, була понад його сили.

– Гаррі, я до тебе повернуся, тільки-но зустрінуся з Фаджем, – сказав Дамблдор. – Прошу тебе залишатися тут і завтра, аж поки я звернуся до учнів і все поясню.

З цими словами він вийшов.

Коли мадам Помфрі вела Гаррі до найближчого ліжка, у віддаленому кутку палати він помітив справжнього Муді, який і досі не прийшов до тями. Його дерев'яна нога та магічне око лежали на тумбочці біля нього.

– Що з ним? – спитав Гаррі.

– Усе буде добре, – заспокоїла його мадам Помфрі, подаючи піжаму і засуваючи завіси. Гаррі скинув мантію, одягнув піжаму і ліг. Рон, Герміона, Білл, місіс Візлі та чорний пес зайшли за завісу й посідали на стільці по обидва боки ліжка. В Ронових та Герміониних очах була якась настороженість, наче вони боялися Гаррі.

– Зі мною все добре, – сказав він. – Я просто втомлений.

Очі місіс Візлі наповнилися слізьми, і вона вкотре без потреби поправила Гарріну ковдру.

Мадам Помфрі, що вибігала у свій кабінет, повернулася з золотим келихом та з пляшечкою якоїсь фіолетової настоянки.

– Гаррі, випий, – сказала вона. – Це настоянка для сну без сновидінь.

Гаррі взяв келих і зробив кілька великих ковтків. Відразу ж відчувся страшенно сонним. Усе навколо мовби затягло туманом. Лікарняні лампи по-дружньому підморгували йому крізь завіси. Тіло все глибше занурювалося у тепло пухової перини. Не встиг він допити настоянку й промовити хоч слово, як утома взяла гору – Гаррі заснув.

*

Гаррі прокинувся, і йому було так тепло, так сонно, що він навіть не розплющував очей, бажаючи знову заснути. Палата була освітлена так само тьмяно і він не сумнівався, що зараз ніч, і що спав він недовго.

Тоді почув коло себе шепіт.

– Якщо вони не замовкнуть, він прокинеться!

– Про що вони галасують? Невже знову щось сталося?

Гаррі розплющив очі, але все було, наче в тумані. Хтось зняв його окуляри. Поряд він бачив розмиті постаті місіс Візлі та Білла. Місіс Візлі стояла.

– Це голос Фаджа, – прошепотіла вона. – А це Мінерви Макґонеґел, правда? Та про що ж вони сперечаються?

Тепер Гаррі теж почув: хтось, галасуючи, поспішав до лікарні.