Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 166 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ -
Плач Фенікса

– Ходи сюди, Гаррі.

– Ні.

– Гаррі, ти си не можеш тут лишати... пішли вже...

Він не хотів покидати Дамблдора, не хотів нікуди йти. Геґрідова рука тремтіла в нього на плечі. І тут пролунав інший голос:

– Гаррі, пішли.

Він відчув на своїй руці маленьку теплу ручку, що тягла його за собою. Слухняно скорився, навіть не замислюючись. Аж тоді як наосліп брів крізь юрбу, відчув квітковий запах і зрозумів, що це Джіні вела його в замок. Його добивали нерозбірливі голоси, ніч пронизували ридання, крики й стогони, а Гаррі з Джіні йшли і йшли, підіймалися сходами до вестибюлю... Краєм ока Гаррі помічав чиїсь обличчя, люди дивилися на нього, шепотіли, дивувалися, ґрифіндорські рубіни виблискували на підлозі краплинками крові...

– Ми йдемо в лікарню, – сказала Джіні.

– Зі мною все нормально, – запротестував Гаррі.

– Так наказала Макґонеґел, – повідомила Джіні. – Там усі – Рон, Герміона, Люпин та інші...

У грудях у Гаррі знову заворушився страх: він геть забув про непорушні тіла, які проминав, женучись за Снейпом.

– Джіні, а хто ще загинув?

– З наших ніхто, не бійся.

– А Чорна мітка? Мелфой казав, що він переступив через чиєсь тіло...

– То був Білл, але з ним усе гаразд, він живий.

Але щось у її голосі свідчило про біду, й Гаррі це зрозумів.

– Справді?

– Справді... він... трохи покалічений, ось і все. На нього напав Ґрейбек. Мадам Помфрі каже, що він... що він не буде вже такий, як був... – голос Джіні затремтів. – Ми не дуже знаємо, які можуть бути наслідки... бо Ґрейбек вовкулака, хоч у той час він не перевтілювався.

– А інші... там лежали ще й інші тіла...

– Невіл у лікарні, але мадам Помфрі вважає, що він цілком одужає, а професор Флитвік був знепритомнів, але з ним усе гаразд, просто він ще трохи нетвердо тримається на ногах. Флитвік наполіг, що піде пильнувати за рейвенкловцями. І ще здох один смертежер, у нього влучило смертельне закляття – їх розкидав навсібіч отой величезний білявий його поплічник... Гаррі, якби не твій фелікс, то нас, мабуть, усіх повбивало б, а так ми встигали від усього ухилятися...

Вони підійшли до шкільної лікарні. Штовхнувши двері палати, Гаррі побачив на ліжку біля дверей Невіла, Той спав. Рон, Герміона, Луна, Тонкс і Люпин зібралися біля іншого ліжка в глибині палати. Коли відчинилися двері, всі озирнулися. Герміона підбігла до Гаррі й обняла його; Люпин теж підійшов зі стурбованим виглядом.

– Гаррі, з тобою все гаразд?

– Усе нормально... а як Білл?

Ніхто не відповів. Гаррі зазирнув за Герміонине плече й побачив на Білловій подушці лице, таке роздерте й пошматоване, що навіть страшно було дивитися, а не те, щоб упізнати. Мадам Помфрі змащувала рани зеленою маззю з дуже різким запахом. Гаррі пригадав, як Снейп легко загоїв чарівною паличкою Мелфоєві рани після закляття «Сектумсемпра».

– А чи не можна його вилікувати якимось закляттям? – запитав він лікарку.

– На це жодні закляття не діють, – відповіла мадам Помфрі. – Я випробувала все, що знаю, але від вовкулачих укусів ліків немає.

– Але ж його покусали, коли не було повного місяця, – втрутився Рон, котрий дивився на братове обличчя так, ніби міг зцілити його своїм поглядом. – Ґрейбек не перевтілювався, тож Білл не стане... справжнім?..

Він невпевнено зиркнув на Люпина.

– Я не думаю, що Білл стане справжнім вовкулакою, – заспокоїв його Люпин, – але це не означає, що не виникне якогось зараження. Це прокляті рани. Вони можуть не загоїтися ніколи і... і в Білла тепер можуть з’явитися деякі вовчі риси характеру.

– Дамблдор, мабуть, знає, що тут можна вдіяти, – з надією сказав Рон. – А де він? Білл бився з цими маніяками за Дамблдоровим наказом, тепер Дамблдор перед ним у боргу, він не може його покинути в такому стані...

– Роне... Дамблдор загинув, – урвала його Джіні.

– Ні! – Люпин дико глянув на Джіні, потім перевів погляд на Гаррі, ніби сподівався, що той спростує її слова, але цього не сталося й Люпин упав на стілець поряд з Білловим ліжком і затулив обличчя руками. Гаррі ще не бачив, щоб Люпин не міг стримати своїх почуттів; йому здалося, ніби він раптом став свідком чогось особистого, на що дивитися негож. Він відвернувся, але наткнувся на Ронів погляд і мовчки підтвердив йому слова Джіні.

– А як він загинув? – прошепотіла Тонкс. – Що сталося?

– Його вбив Снейп, – сказав Гаррі. – Я там був і все бачив. Ми прилетіли на астрономічну вежу, бо над нею була Мітка... Дамблдорові було дуже погано, він страшенно ослаб, але він, здається, зрозумів, що то була пастка, коли ми почули, як хтось збігає по сходах. Він мене знерухомив, я нічого не міг зробити, я був під плащем-невидимкою... а тоді з дверей вирвався Мелфой і його роззброїв...

Герміона затулила рукою рота, Рон застогнав. Лунині вуста тремтіли.

– ...прибігли смертежери... а потім Снейп... і Снейп його вбив. «Авада Кедавра». – Гаррі не міг більше говорити.

Мадам Помфрі залилася слізьми. Ніхто не звернув на це уваги, крім Джіні, котра прошепотіла:

– Цсс! Послухайте!

Ковтаючи сльози, мадам Помфрі затулила рота долонею й дивилася мовчки. Десь там у темряві співав фенікс. Гаррі ще ніколи не чув такого співу – то був тужливий плач якоїсь аж моторошної краси. І Гаррі відчув, як відчував це й раніше з феніксовими піснями, що мелодія ця була не поза ним, а в ньому: то була його власна туга, перелита чарами в пісню, що бриніла далеко на подвір’ї, линучи крізь замкові вікна.

Скільки вони стояли, вслухаючись, він не знав, як і не розумів, чому ці сповнені скорботи звуки трохи полегшили їхній біль. Здавалося, минула ціла вічність, коли знову відчинилися лікарняні двері, і в палату зайшла професорка Макґонеґел. Як і всі присутні, вона мала на собі сліди нещодавньої битви: її обличчя було подряпане, а мантія роздерта.

– Молі й Артур уже в дорозі, – повідомила вона, і чари мелодії розвіялися. Усі неначе вийшли з трансу й знову звернули погляди до Білла. Хто тер очі, хто скрушно хитав головою.

– Гаррі, що сталося? Геґрід каже, що ти був з професором Дамблдором, коли він... коли це сталося. Він каже, що професор Снейп був пов’язаний з...

– Дамблдора вбив Снейп, – сказав Гаррі.

Професорка якусь мить на нього дивилася, а тоді захиталася; мадам Помфрі, яка вже трохи оговталася, підбігла до неї, вичаклувала просто з повітря стільця й підсунула його Макґонеґел.

– Снейп, – ледь чутно повторила Макґонеґел, падаючи на стілець. – Ми всі дивувалися... а він довіряв... завжди... Снейп... важко повірити...

– Снейп був блокологом найвищого рівня, – сказав незвично жорстко Люпин. – Ми завжди це знали.

– Але Дамблдор клявся, що він за нас! – прошепотіла Тонкс. – Я завжди думала, що Дамблдор знав про Снейпа щось таке, чого не знали ми...

– Він завжди натякав, що має залізні підстави довіряти Снейпу, – професорка Макґонеґел витирала кутики заплаканих очей картатим по краях носовичком. – Тобто... знаючи Снейпове минуле... зрозуміло, що в людей були сумніви... але Дамблдор чітко мені сказав, що Снейпове каяття абсолютно щире... навіть слухати нічого не бажав!

– Хотіла б я знати, що йому Снейп нарозповідав, чим переконав, – сказала Тонкс.

– Я знаю, – не змовчав Гаррі, й усі подивилися на нього. – Снейп передав Волдемортові інформацію, яка спонукала Волдеморта напасти на моїх батьків. А потім Снейп сказав Дамблдорові, що він не тямив, що робив, що йому страшенно прикро за те, що він накоїв, прикро, що вони загинули.

– І Дамблдор повірив? – засумнівався Люпин. – Дамблдор повірив, що Снейпові було прикро через те, що загинув Джеймс? Та Снейп Джеймса ненавидів...

– Мама моя теж була для нього нічого не варта, – додав Гаррі, – бо вона маґлівського роду... він називав її «бруднокровкою»...

Ніхто не спитав, звідки Гаррі це знає. Усі були вражені й намагалися перетравити увесь жах і потворність того, що сталося.

– Це все я винна, – сказала раптом професорка Макґонеґел. Вона була якась розгублена й бгала пальцями вогкий носовичок. – Це моя вина. Це я сьогодні послала Філіуса по Снейпа, попросила, щоб той прибув і нам допоміг! Якби я не попередила Снейпа про те, що діється, то він би, може, не долучився до смертежерів. Навряд чи він знав про їхнє прибуття до того, як йому сказав Філіус.

– Мінерво, це зовсім не твоя вина, – рішуче заперечив Люпин. – Нам усім була потрібна допомога, ми всі зраділи, довідавшись, що прибуде Снейп...

– Отже, коли він з’явився під час бою, то став на бік смертежерів? – перепитав Гаррі, який хотів знати кожнісіньку деталь Снейпової лукавості й підлості, гарячково визбируючи нові й нові підстави, щоб ще більше його зненавидіти, щоб дати собі клятву помсти.

– Навіть не знаю, як це, власне, сталося, – збентежено сказала професорка Макґонеґел. – Так усе заплутано... Дамблдор нам казав, що на кілька годин покине школу, і що нам треба про всяк випадок чергувати в коридорах... Ремус, Білл і Німфадора мали до нас приєднатися... і так ми собі й чергували. Усе було спокійно. Було перекрито кожен таємний вихід зі школи. Ми знали, що ніхто не зміг би сюди залетіти. Кожен вхід у замок був захищений потужними закляттями. Я й досі не знаю, як змогли проникнути смертежери...

– Я знаю, – втрутився Гаррі й стисло пояснив про дві щезальні шафи та магічний перехід, створений ними. – Отже, вони проникли через кімнату на вимогу.

Мимоволі він глянув на пригнічених Рона з Герміоною.

– Гаррі, це я все зіпсував, – похмуро буркнув Рон. – Ми все зробили, як ти й казав: перевірили Карту Мародера, і Мелфоя там не було, то ми й подумали, що він у кімнаті на вимогу, і я пішов разом з Джіні й Невілом за нею стежити... але Мелфой прорвався повз нас.

– Він вийшов з кімнати десь за годину після того, як ми вже там чатували, – додала Джіні. – Був сам і тримав ту жахливу засохлу руку...

– То Рука Слави, – пояснив Рон. – Вона світить лише тому, хто її тримає, пам’ятаєш?

– Отож, – повела далі Джіні, – він, мабуть, перевіряв, чи можна вже випускати смертежерів, бо щойно побачив нас – відразу щось кинув і запала суцільна темрява...

– ...Перуанський порошок «Розчинна темрява», – сердито зітхнув Рон. – Від Фреда й Джорджа. Треба з ними поговорити – щоб думали, кому продають свої товари.

– Ми випробували все... Лумос, Інсендіо, – пояснила Джіні. – Ніщо так і не розвіяло темряву; ми навпомацки шукали вихід з коридору й чули, як повз нас хтось пробіг. Мелфой, очевидно, все бачив завдяки тій Руці і показував їм дорогу, а ми боялися насилати закляття, щоб не влучити одне в одного. Поки ми добралися до освітленого коридору, вони вже зникли.

– На щастя, – додав Люпин, – Рон, Джіні й Невіл відразу на нас наштовхнулися й повідомили, що сталося. За кілька хвилин ми догнали смертежерів, що бігли до астрономічної вежі. Мелфой, мабуть, не сподівався, що на чатах стоятимуть більше людей; принаймні видно було, що запаси «Розчинної темряви» в нього закінчилися. Почався бій. Вони розсіялися хто куди, а ми кинулися за ними. Один з них, Ґіббон, відірвався від решти й побіг до сходів на вежу...

– Вичаклувати Мітку? – запитав Гаррі.

– Мабуть, так. Вони, очевидно, про все домовилися ще до того, як вийшли з кімнати на вимогу, – припустив Люпин. – Але навряд чи Ґіббонові хотілося чекати Дамблдора на самоті, бо незабаром він повернувся й теж кинувся в битву, де в нього і влучило те смертельне закляття, якого я ледь уник.

– Отже, якщо Рон пильнував за кімнатою на вимогу разом з Джіні й Невілом, – сказав Гаррі, обертаючись до Герміони, – то ти була...

– Біля Снейпового кабінету, – прошепотіла Герміона з блискучими від сліз очима, – удвох з Луною. Ми там стовбичили хтозна скільки, й нічого не відбувалося... ми не знали, що діється нагорі, бо Рон забрав Карту Мародера... була вже майже північ, коли в підвали примчав професор Флитвік. Він щось кричав про смертежерів у замку, навряд чи він нас з Луною помітив, він просто ввірвався у Снейпів кабінет, і ми почули, як він каже Снейпові, щоб той ішов з ним, що потрібна допомога, а тоді ми почули, як щось упало, і з кабінету вискочив Снейп, і він нас побачив і... і...

– Що? – нетерпляче вигукнув Гаррі.

– Гаррі, я така дурна! – лунко прошепотіла Герміона. – Він сказав, що професорові Флитвіку стало погано, і що ми повинні побути з ним, поки він... поки він битиметься зі смертежерами...

Вона затулила від сорому обличчя й далі говорила крізь пальці приглушеним голосом.

– Ми зайшли в кабінет, щоб якось допомогти професорові Флитвіку й побачили, що він непритомний лежить на підлозі... ой, тепер це так очевидно! Снейп, мабуть, приголомшив Флитвіка, але ми, Гаррі, цього не зрозуміли, й дали Снейпові змогу втекти!

– Це не ваша вина, – заперечив Люпин. – Герміоно, якби ви не підкорилися Снейпові й не зійшли з його дороги, то він би вас з Луною вбив.

– Отож він побіг нагору, – сказав Гаррі, уявляючи, як Снейп вибігає мармуровими сходами, за спиною в нього, як завжди, розвівається чорна мантія, і як він на ходу виймає чарівну паличку, – і знайшов, де точиться бій...

– Ми були в скрутному становищі і програвали битву, – глухо пояснила Тонкс. – Ґіббона ми знищили, але всі інші смертежери готові були битися не на життя, а на смерть. Невіла поранило. На Білла напав Ґрейбек... було темно... скрізь шугали закляття... Мелфой зник – мабуть, вислизнув і піднявся на вежу... за ним кинулося ще кілька смертежерів, і один з них заблокував за собою сходи якимось закляттям... Невіл туди побіг, але його підкинуло вгору...

– Ми не могли прорватися, – додав Рон, – а той здоровило-смертежер і далі стріляв на всі боки закляттями, які відбивалися від стін і лише чудом не влучали в нас...

– А тоді з’явився Снейп, – сказала Тонкс, – а потім знову зник...

– Я бачила, як він біг до нас, але в мене ледь не влучило закляття величезного смертежера, тож я ухилилася й втратила його з очей, – пояснила Джіні.

– А я бачив, як він проскочив повз бар’єр закляття, наче й не було жодної перешкоди, – додав Люпин. – Я кинувся за ним, але мене віджбурнуло, як і Невіла...

– Мабуть, він знав якесь невідоме нам закляття, – прошепотіла Макґонеґел. – Зрештою, він викладав захист від темних мистецтв... я хибно припустила, що він женеться за тими смертежерами, що повтікали на вежу...

– А він і гнався, – розлючено сказав Гаррі, – тільки щоб їм допомогти, а не щоб зупинити... думаю, проникати крізь бар’єр помагала Чорна Мітка... а що було, коли він повернувся?

– Той величезний смертежер саме метнув закляття, яке обвалило стелю й заодно розблокувало сходи, – пояснив Люпин. – Ми всі кинулися туди... принаймні ті, хто ще тримався на ногах... і тут з цього стовпа пилюки вибігає Снейп разом з хлопцем... ясно, що ми на них не нападали...

– Ми їх пропустили, – пробубоніла Тонкс, – ми думали, що за ними женуться смертежери... а наступної миті таки з’явилися смертежери і Ґрейбек, і знову почалася битва... здається, Снейп щось крикнув, але не знаю, що саме...

– Він крикнув: «Кінець», – сказав Гаррі. – Бо він виконав своє завдання.

Усі замовкли. Плач фенікса й досі відлунював десь над темним подвір’ям. Той спів бринів у повітрі, а в голові у Гаррі виникали непрохані й неочікувані думки... чи вже забрали з-під вежі Дамблдорове тіло? Що буде далі? Де його поховають? Він міцно стиснув у кишенях кулаки. Відчув кісточками пальців правої руки холодний доторк маленького фальшивого горокракса.

Лікарняні двері раптом відчинилися, і всі аж підскочили: в палату ввірвалися містер і місіс Візлі, а за ними Флер, чарівне личко якої перекосилося від жаху.

– Молі... Артуре... – поспіхом привітала їх професорка Макґонеґел, схоплюючись на ноги. – Мені так прикро...

– Білл, – прошепотіла місіс Візлі, побачивши понівечене Біллове обличчя, й метнулася повз професорку Макґонеґел до сина. – Ой, Біллику!

Люпин і Тонкс поспіхом повставали і відійшли, щоб містер і місіс Візлі могли сісти біля самого ліжка. Місіс Візлі нахилилася над сином і припала вустами до його закривавленого чола.

– Кажеш, на нього напав Ґрейбек? – збентежено запитав професорку Макґонеґел містер Візлі. – Але ж він не перевтілювався? То що це означає? Що буде з Біллом?

– Ще невідомо, – зізналася професорка Макґонеґел, безпорадно поглядаючи на Люпина.

– Можливо, Артуре, виникне якесь зараження, – зітхнув Люпин. – Це дуже дивний випадок, просто унікальний... ми не знаємо, яка буде його поведінка, коли він прокинеться...

Місіс Візлі взяла в мадам Помфрі мазь з огидним запахом і почала натирати Біллові рани.

– А Дамблдор... – сказав містер Візлі. – Мінерво, це правда... він справді...

Професорка Макґонеґел кивнула, а Гаррі відчув, як Джіні поворухнулася в нього за спиною, й озирнувся. Звузивши очі, вона невідривно стежила за Флер, яка з застиглим обличчям розглядала Білла.

– Дамблдор відійшов, – прошепотів містер Візлі, але місіс Візлі не бачила нічого, крім старшого сина; вона заридала, і сльози падали на Біллове понівечене обличчя.

– Авжеж, немає значення, яка буде його зовнішність... це не т-так і важливо... але ж він б-був такий гарненький хлопчик... такий гарнесенький... і з-збирався одружитися!

– І шо ви м’аєте на увазі? – вигукнула раптом на весь голос Флер. – Як тсе, збигався одгушитися?

Місіс Візлі здивовано підняла заплакане обличчя.

– Ну... тільки те, що...

– Ви думаєте, шо Б’ілл уже не захотше зі мною одгушитися? – вимагала відповіді Флер. – Ви думаєте, шо чегез ті укуси він мене пегестане люб’ити?

– Ні, я такого не...

– Бо я не пегестану! – випросталася Флер на повен зріст і відкинула довжелезну гриву сріблястого волосся. – Шоден вовкулака не змусить мене розгюбити Б’ілла!

– Так, так, я й не сумнівалася, – пробурмотіла місіс Візлі, – просто я подумала... враховуючи, як... як він...

– Ви подумали, шо я не захотшу з ним одгушитися? Тши, може, тсього сподівалися? – вигукнула Флер, і ніздрі її затремтіли. – Шо мені до т’ого, яка в нього зовнішність? Нам обом вистачить моєї зовнішності! Усі ці шгами доводять, що мій тшоловік відвашний! І я сама це згоблю! – вона відштовхнула місіс Візлі, забравши в неї мазь.

Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як несхожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.

– Наша люба тітонька Мюріель, – сказала після довгої паузи місіс Візлі, – має чудову діадему... ґоблінської роботи... і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.

– Д’якую вам, – стримано сказала Флер. – Я впевнена, шо тсе буде гагно.

А тоді... Гаррі навіть не помітив, як це сталося... обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнувся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.

– Ти бачиш! – пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина. – Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! Їй це байдуже!

– Це інша ситуація, – ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів. – Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім...

– Але мені теж байдуже, мені це байдуже! – схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла. – Я вже мільйон разів тобі казала...

І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронус Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла по Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса...

– А я тобі казав уже мільйон разів, – відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, – що я для тебе надто старий, і вбогий... і небезпечний...

– Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, – втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.

– Нічого не сміховинна, – наполягав на своєму Люпин. – Тонкс заслуговує молодого й дужого.

– Але ж вона хоче тебе, – ледь-ледь усміхнувся містер Візлі. – До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються. – Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.

– Зараз... не час це обговорювати, – відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися. – Дамблдор помер...

– Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, – зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й увійшов Геґрід.

Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, тримаючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.

– Я... я си все зробив, пані професорко, – ледве вимовив він. – 3-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.

– Дякую, Геґріде, – сказала професорка Макґонеґел, негайно вставши й обвівши поглядом усіх, хто зібрався навколо Біллового ліжка. – Мушу зустріти представників міністерства, коли вони сюди прибудуть. Геґріде, передай вихователям гуртожитків... Слизоріг хай представляє Слизерин... що я негайно хочу їх бачити у своєму кабінеті. Ти теж приходь.

Геґрід кивнув, розвернувся й почовгав з палати, а Макґонеґел подивилася на Гаррі.

– Гаррі, перед зустріччю з ними, я хотіла б поговорити з тобою. Ходімо...

Гаррі встав, пробурмотів Ронові, Джіні й Герміоні: «Бувайте», – і вийшов за професоркою Макґонеґел з палати. У коридорах було безлюдно й тихо, і лише вдалині лунала пісня фенікса.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Гаррі збагнув, що вони йдуть не до кабінету професорки Макґонеґел, а до Дамблдорового кабінету, а ще за кілька секунд він усвідомив, що й справді – вона ж була заступницею директора... отже, зараз вона директорка... тому той кабінет з гаргуйлем належить їй...

Вони мовчки піднялися рухомими ґвинтовими сходами й зайшли в округлий кабінет. Він не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало було порожнє – він і досі голосив на подвір’ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок Гоґвортсу поповнилася новим портретом... Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і вмиротворений.

Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її пооране зморшками обличчя напружилось.

– Гаррі, – сказала вона, – я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього вечора робили, коли покинули межі школи.

– Я не можу вам цього сказати, пані професорко, – відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.

– Гаррі, це може бути важливо, – наполягла професорка Макґонеґел.

– Так, – погодився Гаррі, – і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.

Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.

– Поттере, – Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно, – з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася...

– Я так не думаю, – стенув він плечима. – Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.

– Але...

– Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття «Імперіус», вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед...

– Розмерта? – недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг, а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.

– Снейп! – вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий. – Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!

Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.

– Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз’явився з міністерства.

– Дякую, Еверарде, – сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.

– Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, – квапливо сказала вона. – Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.

– Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, – заперечила професорка Спраут. – На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.

– Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? – засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. – Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.

– Я погоджуюся, – сказала професорка Макґонеґел. – Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу... а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра...

– Нам треба порадитися з опікунами, – запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. – Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.

– Геґріде, ти щось нічого не кажеш, – звернулася до нього професорка Макґонеґел. – А як на твою думку – чи можна залишати Гоґвортс відкритим?

Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:

– Йой, та я не знаю, пані професорко... най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка...

– Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, – лагідно сказала Макґонеґел, – і я її ціную.

– Ну, я залишаюся, – сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. – Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але... йой, я не знаю... Гоґвортс без Дамблдора...

Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.

– Ну що ж, – сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, – тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.

Тепер щодо відправки учнів додому... є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра...

– А як же похорон Дамблдора? – втрутився нарешті в розмову Гаррі.

– Ну... – затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, – я... я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі...

– Отже, так воно й буде? – сердито запитав Гаррі.

– Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, – пояснила професорка Макґонеґел. – Жоден інший директор чи директорка не були...

– Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, – прохрипів Геґрід.

– Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, – заявив професор Флитвік.

– Безперечно, – погодилася професорка Спраут.

– Але в такому разі, – сказав Гаррі, – ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним...

Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.

– ...попрощатися.

– Добре сказано, – пискнув професор Флитвік. – Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.

– Підтримую, – сказала професорка Спраут.

– Я гадаю... що так... – досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.

– Він уже прибув, – повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно. – Міністр... і з ним, здається, ціла делегація...

– Пані професорко, можу я вийти? – відразу запитав Гаррі.

Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.

– Можеш, – відповіла професорка Макґонеґел, – швиденько.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по ґвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.

– Це правда? – прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. – Це таки правда? Дамблдор... загинув?

– Так, – відповів Гаррі.

Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.

Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.

Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.

– Вони кажуть, що треба закривати школу, – повідомив Гаррі.

– Люпин припускав, що таке може бути, – відповів Рон. Запала тиша.

– І що? – ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі. – Чи ви знайшли його? Здобули? Той... горокракс?

Гаррі заперечно похитав головою. Усе, що відбувалося коло того чорного озера, тепер здавалося якимось давнім жахіттям; невже це справді сталося всього кілька годин тому?

– Ви його не здобули? – пригнічено перепитав Рон. – Його там не було?

– Ні, – відповів Гаррі. – Хтось його вже забрав і залишив там підробку.