Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 65 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ -
Келих Вогню

– Не може бути! – приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. – Гаррі, це Крум! Віктор Крум!

– Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, – стенула плечима Герміона.

– Лише квідичист? – Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. – Герміоно... та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!

У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: «Ой ні, не може бути, навіть пера немає...», «Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?»

– Аякже, – зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.

– Я спробую взяти в нього автограф, – озвався Рон, – Гаррі, маєш перо?

– Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.

Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу – вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.

– Тут не холодно, – роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. – Вони б іще плащі нап'яли!

– Сюди! Сідайте тут! – прошепотів Рон. – Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце...

– Що?

– Та пізно вже, – розчаровано буркнув Рон.

Віктор Крум і його друзі з Дурмстренґу сіли за слизеринський стіл. Гаррі бачив, що Мелфой, Креб і Ґойл неймовірно зраділи. Мелфой нахилився до Крума і щось йому сказав.

– Правильно, Мелфою, попідлизуйся до нього, – саркастично кинув Рон. – Гарантію даю, що Крум бачить його наскрізь... до нього ж постійно хтось підлабузнюється... А де вони спатимуть, як ви гадаєте? Гаррі, ми можемо запросити його до нашої спальні... я віддам йому своє ліжко, а сам і на розкладачці посплю.

Герміона пирхнула.

– Вони нібито веселіші, ніж ті бобатонці, – сказав Гаррі.

Дурмстренґці поскидали свої важкі хутра й зацікавлено розглядали темну зоряну стелю. Дехто взяв у руки золоті тарілки й келихи і вражено їх вивчав.

Сторож Філч приставляв додаткові стільці до викладацького стола. З нагоди такої оказії він одягнув свій старий запліснявілий фрак. Гаррі з подивом помітив, що Філч поставив аж чотири стільці, по два з кожного боку від Дамблдора.

– Але ж гостей лише двоє, – здивувався Гаррі. – Чого це Філч притяг чотири стільці? Хто ще має прибути?

– Га? – неуважно озвався Рон. Він і досі не міг відірвати очей від Крума.

Коли вже всі учні зайшли в залу й порозсідалися за своїми столами, з'явилися викладачі. Вони попрямували до головного столу й розмістилися там. Останніми підійшли професор Дамблдор, професор Каркароф та мадам Максім. Учні з Бобатону зірвалися на ноги, коли побачили свою директорку. Дехто з гоґвортців розреготався. Бобатонці й вухом не повели і далі собі стояли, аж доки мадам Максім не сіла ліворуч від Дамблдора. А от Дамблдор не поспішав сідати. У Великій залі запанувала тиша.

– Добрий вечір, пані, панове, привиди та наші новоприбулі гості, – привітався Дамблдор, сяючи усмішкою до закордонних учнів. – 3 великою радістю вітаю вас у Гоґвортсі. Сподіваюся й вірю, що ваше перебування тут буде приємним і радісним.

Серед бобатонських дівчат, що й досі щулилися з холоду, хтось зневажливо пирхнув.

– Тебе ніхто не змушує залишатися! – розлючено прошипіла Герміона.

– Після бенкету відбудеться офіційне відкриття турніру, – повідомив Дамблдор. – А тепер прошу вас їсти, пити й почуватися як удома!

Він сів, і Гаррі побачив, що до нього відразу нахилився Каркароф і почав щось говорити.

Тарелі перед ними звично заповнилися їжею. Було помітно, що ельфи-домовики на кухні дуже старалися, бо Гаррі ще ніколи не бачив такого розмаїття страв. Деякі з них були чужоземного походження.

– Що це таке? – спитав Рон, показуючи на великий таріль біля м'ясної запіканки, на якому лежало щось схоже на тушковані устриці чи краби.

– Булєбез, – відповіла Герміона.

– Що-що? – перепитав Рон.

– Це така французька страва, – пояснила Герміона. – Я її куштувала позаторік на канікулах. Дуже смачна.

– Що ж, повіримо тобі й перевіряти не будемо, – сказав Рон, накладаючи собі запіканки.

Здавалося, що Велика зала переповнена, хоч насправді чужоземців додалося не більше двадцяти. Можливо, таке враження виникало тому, що їхня шкільна форма вирізнялася кольором на тлі чорних гоґвортських мантій. Коли дурмстренґці познімали свої хутра, то виявилося, що вони одягнуті в червоні, наче кров, мантії.

Через двадцять хвилин після початку бенкету крізь двері за викладацьким столом прокрався Геґрід. Він сів на краєчок стільця й помахав Гаррі, Ронові й Герміоні товсто забинтованою рукою.

– Геґріде, як скрути? – гукнув йому Гаррі.

– Ростут, – весело відповів Геґрід.

– Нічого дивного, – сказав упівголоса Рон. – Здається, вони нарешті знайшли собі харч до смаку: Геґрідові пальці.

Тут пролунав чийсь голос: – Пегепгошюю, чі не моглі б ви подати булєбез?

Це була та дівчина з Бобатону, що пирхала під час Дамблдорової промови. Вона нарешті зняла з голови хустку. Її довге біляво-сріблясте волосся сягало аж до пояса. Вона мала великі темно-сині очі та рівні білосніжні зуби.

Рон почервонів як рак. Витріщився на неї, роззявив рота, але слів із себе видобути не зміг – тільки якесь булькотіння.

– Беріть, – підштовхнув Гаррі таріль до дівчини.

– А ві вжє закінчьили?

– Так, – видушив з себе Рон. – Дуже смачно.

Дівчина взяла таріль і обережно понесла його до рейвенкловського столу. Рон і далі не міг відвести від неї очей, ніби ніколи не бачив дівчат. Гаррі розреготався. Цей сміх примусив Рона отямитися.

– Вона віїла! – хрипко сказав він Гаррі.

– Не вигадуй! – втрутилася Герміона. – Більше ніхто не витріщається на неї мов ідіот!

Та це було не зовсім так. Коли дівчина перетинала залу, їй услід поверталися голови багатьох хлопців, і дехто з них так само, як і Рон, на якийсь час втрачав дар мови.

– А я вам кажу, що це не звичайна дівчина! – тримався свого Рон, схиляючись набік, щоб краще її роздивитися. – У Гоґвортсі таких немає!

– Тут ще й не такі є, – миттю заперечив Гаррі, бо всього за кілька місць від дівчини зі сріблястим волоссям сиділа Чо Чанґ.

– Коли ви нарешті отямитеся, – скривилася Герміона, – то, може, помітите, хто щойно прибув.

Вона показала на викладацький стіл. Там уже були зайняті всі вільні стільці. Біля професора Каркарофа сидів Лудо Беґмен, а поруч з мадам Максім примостився Персів шеф містер Кравч.

– А вони чого тут? – здивувався Гаррі.

– Це ж вони організатори Тричаклунського турніру! – відповіла Герміона. – Мабуть, вирішили побачити його початок.

Коли настала черга десерту, вони помітили декілька незвичних пудингів. Рон пильно оглянув якесь дивне бланманже, а тоді акуратно відсунув його на кілька сантиметрів праворуч від себе, щоб його добре було видно з рейвенкловського столу. Проте дівчина, схожа на віїлу, мабуть, уже наїлася досхочу, бо більше не підійшла.

Коли золоті тарелі спорожніли, Дамблдор підвівся знову. Залу наповнила якась приємна напруга. Гаррі відчував легке хвилювання, очікуючи, що ж буде далі. Неподалік від них Фред і Джордж нахилилися вперед, уп'явшись очима в Дамблдора.

– Час настав, – промовив Дамблдор, усміхаючись до цілого моря звернених на нього облич. – От-от почнеться Тричаклунський турнір. Хочу вам дещо пояснити, перш ніж ми внесемо скриньку...

– Яку скриньку? – пробурмотів Гаррі.

Рон знизав плечима.

– ...щоб уточнити процедуру, якої ми маємо дотримуватися цього року. Але спочатку дозвольте відрекомендувати тим, хто їх досі не знає: містера Бартеміуса Кравча, начальника відділу міжнародної магічної співпраці, – пролунали ріденькі ввічливі оплески, – та містера Лудо Беґмена, начальника відділу магічної фізкультури і спорту.

Беґменові аплодували значно голосніше, ніж Кравчеві. Можливо, завдяки його славі відбивача, або просто тому, що він був набагато симпатичніший. Беґмен подякував за оплески веселим помахом руки. А от Бартеміус Кравч ніяк не прореагував, навіть не всміхнувся, коли назвали його ім'я. Пригадуючи його в елегантному костюмі на Кубку світу з квідичу, Гаррі подумав, що чаклунська мантія не надто пасує Кравчеві. Його вузенькі вусики та рівнесенький проділ видавалися вельми недоречними поруч з довжелезним сивим волоссям та бородою Дамблдора.

– Містер Беґмен та містер Кравч кілька попередніх місяців працювали не покладаючи рук над підготовкою Тричаклунського турніру, – вів далі Дамблдор, – а тепер вони разом зі мною, професором Каркарофим та мадам Максім увійдуть до складу комісії, що оцінюватиме здобутки чемпіонів.

Почувши слово «чемпіонів», усі учні затамували подих і почали прислухатися до Дамблдора з подвоєною увагою.

Він це помітив, усміхнувся й звелів:

– Попрошу скриньку, містере Філч.

Філч, який непомітно принишк у куточку зали, підійшов до Дамблдора з великою дерев'яною скринькою, інкрустованою коштовним камінням. Видно було, що вона неймовірна стара. Учні схвильовано загули, а Деніс Кріві аж на стільця виліз, щоб краще бачити. Та він був такий дрібний, що й тепер його голова ледь-ледь вивищувалася над іншими.

– Містер Кравч та містер Беґмен уже ознайомилися з завданнями, які цього року будуть поставлені перед чемпіонами, – сказав Дамблдор, – і все належним чином підготували. Упродовж навчального року чемпіонам доведеться виконати три завдання, і для цього потрібні будуть усі їхні здібності... уся чаклунська майстерність... відвага... вміння робити логічні висновки... і, звичайно, здатність долати небезпеку.

На цих останніх словах у залі запанувала цілковита тиша, немовби всі перестали дихати.

– Як вам відомо, в турнірі змагатимуться три чемпіони, – спокійно вів далі Дамблдор, – по одному з кожної школи-учасниці. Оцінюватиметься виконання ними кожного турнірного завдання, і чемпіон, який після третього завдання отримає найвищу загальну оцінку, здобуде Тричаклунський кубок. А добиратиме чемпіонів об'єктивний і неупереджений... Келих Вогню.

Дамблдор витяг чарівну паличку й тричі постукав по скриньці. Вона поволі й зі скрипом відкрилася. Дамблдор запхнув туди руку й добув велику, грубо обтесану дерев'яну чашу. Вона була б зовсім непоказна, якби не мерехтливі язики біло-синього полум'я, що наповнювало її по вінця.

Дамблдор закрив скриньку і обережно поставив на неї Келих, щоб його було видно всім у залі.

– Кожен, хто бажає зголоситися на чемпіона, повинен розбірливо написати на стрічці пергаменту своє ім'я, прізвище та школу, а тоді кинути цю стрічку в Келих, – пояснив Дамблдор. – На це дається двадцять чотири години. Завтра ввечері, якраз на Гелловін, Келих назве імена тих трьох, котрих він вважатиме найгіднішими представляти свої школи. Келих стоятиме у вестибюлі, доступний для всіх, хто забажає взяти участь у змаганнях.

Щоб утримати від спокуси неповнолітніх учнів, – додав Дамблдор, – я накреслю у вестибюлі навколо Келиха лінію вікової межі. Жоден учень, якому ще не виповнилося сімнадцяти, не зможе переступити цієї лінії.

І нарешті – я хотів би наголосити, щоб ті, хто хоче взяти участь у турнірі, не ставилися до цього легковажно. Чемпіон, обраний Келихом Вогню, повинен або повинна пройти турнір до самого кінця. Поклавши стрічку зі своїм ім'ям та прізвищем у Келих, ви пов'язуєтеся нерозривною магічною угодою. Коли вас обрано чемпіоном, ви вже не маєте права відступати. Тому, перш ніж кидати в Келих свою стрічку пергаменту, ще раз спитайте себе, чи ви всім серцем налаштовані на гру. А тепер – час уже спати. Усім на добраніч.

– Вікова межа! – вигукнув Фред Візлі, блискаючи очима, коли вони йшли до виходу у вестибюль. – Але ж його можна обдурити настійною для старіння, правда? А коли твоє ім'я потрапить у Келих, можна радіти – хіба він знає, сімнадцять тобі чи ні?

– Не думаю, що той, кому менше сімнадцяти, має якісь шанси, – засумнівалася Герміона, – ми ще так мало всього вивчили...

– За всіх не розписуйся, – урвав її Джордж. – Гаррі, ти ж спробуєш, ге?

Гаррі на мить пригадав Дамблдорове застереження, щоб учні, яким нема сімнадцяти років, не зголошувалися до участі, але потім уявив себе з чудовим Тричаклунським кубком у руках... Цікаво, чи дуже розгнівається Дамблдор, якщо хтось молодший за сімнадцять років зуміє перетнути вікову межу..

– Де він зник? – розхвилювався Рон, що не прислухався до розмови, а шукав у натовпі Крума. – Чи Дамблдор казав, де спатимуть учні з Дурмстренгу?

Та відповідь на це запитання прийшла майже миттєво. Вони саме проходили повз слизеринський стіл, де Каркароф підганяв своїх учнів.

– Назад на корабель, – казав він. – Вікторе, як самопочуття? Ти наївся? Може, послати когось на кухню по гаряче вино?

Гаррі бачив, як Крум похитав головою, знову натягуючи на себе хутро.

– Пане професоре, я випів бі віна, – сказав з надією один зі старших дурмстрензьких хлопців.

– Поляков, тобі я, здається, не пропонував, – гаркнув Каркароф без жодної нотки теплого батьківського тону. – Ти, бачу, знову заляпав їжею всю свою мантію. От нестерпний хлопчисько...

Каркароф відвернувся й повів своїх учнів до дверей, підійшовши туди майже одночасно з Гаррі, Роном та Герміоною. Гаррі зупинився, щоб пропустити їх першими.

– Дякую, – кинув Каркароф, байдуже зиркнувши на нього.

І тут Каркароф завмер на місці. Він утупився в Гаррі, ніби не вірив своїм очам. Дурмстрензькі учні теж зупинилися разом зі своїм директором. Очі Каркарофа повільно оглянули Гарріне лице й завмерли на його шрамі. Усі дурмстренґці теж зацікавлено поглядали на Гаррі. Краєм ока він бачив, як обличчя в декого з них засяяло від захвату. Хлопець, уся мантія в якого була заляпана їжею, штурхнув дівчину, що стояла біля нього, і показав, не криючись, на Гарріне чоло.

– Так-так, це Гаррі Поттер, – пролунав за їхніми спинами рипучий голос.

Професор Каркароф озирнувся. Там, важко спираючись на ковіньку, стояв Дикозор Муді. Його чаклунське око, не кліпаючи, втупилося в директора Дурмстренґу.

Гаррі бачив, як зблідло обличчя Каркарофа і як на ньому з'явилася суміш страху й люті.

– Ти! – вигукнув він, дивлячись на Муді так, ніби не вірив, що бачить його насправді.

– Я, – похмуро озвався Муді. – А тобі, Каркароф, краще йти далі, якщо не маєш що сказати Поттеру. Ти загородив двері.

І справді, за ними вже згромадилися учні, зазираючи один одному через плече, щоб зрозуміти, що там сталося.

Не кажучи й слова, професор Каркароф повів своїх вихованців далі. Муді дивився йому вслід, не відводячи магічного ока від Каркарофої спини, а на його понівеченому обличчі з'явився вираз крайнього несхвалення.

*

Наступного дня була субота, а в суботу багато учнів приходило снідати пізніше. Проте виявилося, що не лише Гаррі, Рон та Герміона прокинулися значно раніше, ніж завжди прокидалися у вихідні. Коли вони зійшли у вестибюль, то побачили там з двадцять учнів, які тинялися туди-сюди, жували грінки й оглядали Келих Вогню. Він стояв посеред зали на ослінчику, на якому зазвичай лежав Сортувальний Капелюх. Тоненька золота лінія на підлозі оточувала Келих колом, що мало в діаметрі метрів із шість.

– Чи вже хтось поклав туди свої прізвища? – напружено поцікавився Рон в однієї третьокласниці.

– Усі дурмстренґці, – відповіла вона. – А з Гоґвортсу я ще нікого не бачила.

– Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, – припустив Гаррі. – Скажімо, я так би й зробив... не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?

Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.

– Готово! – переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. – Щойно її випили.

– Кого її? – не зрозумів Рон.

– Настійку для старіння, йолопе, – пояснив Фред.

– Кожен по краплині, – радісно потирав руки Джордж. – Нам вистачить подорослішати на один-два місяці.

– Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, – всміхнувся Лі від вуха до вуха.

– Я не впевнена, що вам це вдасться, – застерегла їх Герміона. – Дамблдор, мабуть, таке передбачив.

Фред, Джордж та Лі не звернули уваги на її застереження.

– Готові? – перепитав Фред, тремтячи від збудження. – Ну, тоді... я піду першим...

Гаррі з цікавістю дивився, як Фред витяг з кишені стрічку пергаменту з написом «Фред Візлі – Гоґвортс». Фред підійшов до лінії й зупинився, похитуючись на кінчиках пальців, ніби стрибун у воду, що готується пірнути з десятиметрової вишки. Усі, хто був у вестибюлі, вп'ялися в нього очима, а він глибоко вдихнув і перетнув лінію.

На частку секунди Гаррі здалося, що все пройшло добре – Джордж явно теж так подумав, бо з переможним криком стрибнув услід за Фредом, – але наступної миті щось гучно зашипіло, й обидва близнюки вилетіли за межі золотого кола, ніби пожбурені невидимим штовхачем ядра. Вони пролетіли метрів зо три й боляче гепнулися об холодну кам'яну підлогу. На додачу, ніби для ще більшого приниження, щось вистрілило – і в них обох з'явилися довжелезні білі бороди. Вестибюль аж затрясся з реготу. Навіть Фред із Джорджем не могли стриматися, коли звелися на ноги й глянули на свої бороди.

– Я ж вас попереджав, – пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, – пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.

Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.

Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.

– Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, – сказав Дін. – Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.

Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. – Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!

– А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, – презирливо кинув Шеймус. – Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.

– Послухайте! – озвалася раптом Герміона.

У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором'язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:

– Вдалося! Я щойно записалася!

– Жартуєш! – вражено вигукнув Рон.

– А хіба тобі вже сімнадцять? – поцікавився Гаррі.

– Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? – мовив Рон.

– Тиждень тому був мій день народження, – пояснила Анжеліна.

– Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, – сказала Герміона. – Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!

– Дякую, Герміоно, – всміхнулася їй Анжеліна.

– Краще ти, ніж красунчик Діґорі, – додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.

– То що робимо сьогодні? – спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.

– Ми вже давненько не провідували Геґріда, – сказав Гаррі.

– Гаразд, – погодився Рон, – аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.

Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.

– До мене щойно дійшло... я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! – пожвавилася вона. – Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!

– Ну, як так можна? – роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.

– Роне, – раптом сказав Гаррі. – Он твоя симпатія...

У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них – дівчина-віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.

Мадам Максім зайшла до зали останньою й вишикувала своїх учнів у чергу. Один за одним бобатонці перетинали вікову лінію й кидали у біло-синє полум'я стрічки пергаменту. Після кожної стрічки вогонь на якусь мить спалахував червоним і сипав іскрами.

– Що буде з тими, кого не оберуть, як ти думаєш? – пробурмотів Рон на вухо Гаррі, коли в Келих Вогню кинула свою стрічку дівчина-віїла. – Повернуться до своєї школи чи залишаться стежити за турніром?

– Хтозна, – відповів Гаррі. – Може, й залишаться... Мадам Максім буде, здається, суддею, так?

Коли всі бобатонці покидали свої стрічки, мадам Максім знову випровадила їх надвір.

– Цікаво, а де сплять вони? – подумав уголос Рон, ідучи до вхідних дверей і проводжаючи їх поглядом.

Гучне торохкотіння за їхніми спинами свідчило про повернення Герміони з коробкою, повною значків ССЕЧА.

– О, добре. Біжімо, – заметушився Рон, долаючи кам'яні східці й не відводячи очей від спини дівчини-віїли, що віддалялася разом з мадам Максім.

Коли вони підходили до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, їм відкрилася таємниця бобатонського нічлігу. Велетенська зеленаво-блакитна карета, в якій вони прибули, розташувалася за якихось двісті метрів від Геґрідової хатини, й учні якраз у ту карету залазили. Летючі коні завбільшки зі слонів, які її притягли, поскубували собі травичку в тимчасовій загороді неподалік.

Гаррі постукав у Геґрідові двері, і негайно почувся Ікланів гавкіт.

– Нарешті! – зрадів Геґрід, коли відчинив двері й побачив, хто то стукає. – Бо я вже гадав, шо ви си забули, де я мешкаю!

– Нам було ніколи, Геґ... – почала було Герміона, але враз замовкла, дивлячись на Геґріда й не знаходячи слів.

Геґрід мав на собі найкращий (і найжахливіший) ворсистий бурий костюм та картату жовтогарячу краватку. Але це ще не було найгірше. Він явно намагався приборкати своє волосся, використавши для цього неймовірну кількість якогось колісного шмаровидла. Тепер його волосся було розділене на два лискучі жмути – може, він хотів зробити собі хвостик, як у Білла, але виявив, що має для цього загусті патли. Новий вигляд не личив Геґрідові анітрохи. Якусь мить Герміона сторопіло дивилася на нього, а тоді, мабуть, вирішила не робити зайвих коментарів і просто спитала: – Гм... а де скрути?

– На гарбузяній грядці, – радісно повідомив Геґрід. – Вони вже такі великі! Майже з метр. Біда тілько в тому, шо вони зачєли одне одного вбивати.

– Ой, справді? – Герміона зиркнула нищівним поглядом на Рона, що втупився в химерну Геґрідову зачіску і вже було роззявив рота, щоб з цього приводу щось бовкнути.

– Так, – сумно підтвердив Геґрід. – Але всьо файно, бо я їх поклав у окремі ящики. Ще десь зо двадцять си лишило.

– Яка радість, – вишкірився Рон.

Геґрід не звернув уваги на сарказм у його голосі. Геґрідова хатина мала єдину кімнату, в кутку якої стояло велетенське ліжко, накрите ковдрою з різнобарвних клаптиків. Перед каміном, над яким звисали зі стелі копчені шинки та пташині тушки, стояв здоровенний дерев'яний стіл та стільці. Вони вмостилися за цим столом, поки Геґрід заварював чай, і знову почали обговорювати Тричаклунський турнір. Геґріда це захоплювало не менше за них.

– Заждіть, – усміхнувся він. – Тілько заждіть, і ви си вздрите таке, чого ще ніколи не виділи. Перше завдання... але ж мені не вільно говорити.

– Скажи, Геґріде! – наполягали Гаррі, Рон і Герміона, однак Геґрід лише хитав головою і всміхався.

– Не хтів би псувати вам перше вражіннє, – пояснив він. – Але то буде таке видовисько, що ого-го! Ті чемпіони будут мати багацько роботи. Я й не думав, що си доживу до тих часів, коли відновлять Тричаклунський турнір!

Друзі пообідали разом з Геґрідом, хоча з'їли й небагато. Геґрід приготував, за його словами, смаженину з яловичини, але після того, як Герміона знайшла у своїй тарілці величезного пазура, у них у всіх пропав апетит. Вони намагалися вивідати в Геґріда хоч якусь інформацію про турнірні завдання, вгадували, кого з кандидатів буде обрано чемпіоном, і цікавилися, чи Фред із Джорджем знову безбороді.

Пополудні почав сіятися дощик. Дуже затишно було сидіти біля каміна, прислухатися до легенького постукування краплинок об шибку й дивитися, як Геґрід зашиває собі шкарпетки і сперечається з Герміоною про ельфів-домовиків: він навідріз відмовився вступити в ССЕЧА, побачивши її значки.

– Герміоно, то не піде їм на добро, – обурено сказав він, засилюючи у вушко величезної костяної голки грубу жовту нитку. – То в них природа така – помагати людям. Вони від того си тішать, розумієш? Їм буде сумно, як ти позбавиш їх роботи, вони си образять, як ти спробуєш їм за то платити.

– Але ж Гаррі звільнив Добі, і той стрибав аж до сьомого неба! – заперечила Герміона. – І ми самі чули, що він тепер домагається платні!

– У кожній родині бувають виродки. Я ж не кажу, що не буває окремих ельфів, які прагнуть волі, але ти ніколи не переконаєш у тому більшість із них... нє, Герміоно, навіть і не пробуй.

Герміону це дуже розсердило, й вона сховала коробку зі значками назад у кишеню.

О пів на шосту почало сутеніти, тож Рон, Гаррі й Герміона вирішили, що вже пора вертатися до замку на гелловінський бенкет і, що найголовніше – на церемонію оголошення шкільних чемпіонів.

– Я піду з вами, – сказав Геґрід, відкладаючи шкарпетки. – Зачекайте нас хвильку.

Геґрід устав, підійшов до скрині біля ліжка й почав там щось шукати. Вони не звертали на це уваги, аж доки до них не донісся жахливий сморід.

Рон закашлявся й спитав: – Геґріде, що то таке?

– Га? – повернувся до них Геґрід, тримаючи в руках великий флакон. – Вам си не подобає?

– Це лосьйон після гоління? – проказала, задихаючись, Герміона.

– Е-е... то одекольонська вода, – пробурмотів Геґрід. Він почервонів. – Певно, трохи забагато, – сказав хрипким голосом. – Піду змию. Я зараз...

Він пошкандибав з хатини, й вони побачили крізь вікно, як він люто вмивається у діжці з водою.

– Одеколон? – ошелешено перепитала Герміона. – І це Геґрід?

– А костюм і зачіска? – додав упівголоса Гаррі.

– Гляньте! – вигукнув раптом Рон, показуючи на вікно.

Геґрід саме випростався й озирнувся. Якщо раніше він червонів, то тепер аж палахкотів. Обережно звівшись на ноги, щоб Геґрід їх не помітив, друзі визирнули з вікна й побачили мадам Максім та бобатонських учнів, що виходили зі своєї карети, теж збираючись іти на бенкет. Геґрідових слів не було чути, але він щось казав мадам Максім з таким захопленим і розчуленим виразом обличчя, який Гаррі бачив у нього лише один-єдиний раз – коли Геґрід дивився на свого дракончика Норберта.

– Він піде в замок з нею! – обурилася Герміона. – А я думала, що він чекає нас!

Геґрід навіть не озирнувся на свою хижу й пошкандибав через галявину разом з мадам Максім. За ними дріботіли бобатонські учні, намагаючись устигати за їхніми широчезними кроками.

– Він у неї втріскався! – не вірив своїм очам Рон. – Якщо вони надумають мати дітей, то встановлять світовий рекорд – можу закластися, що їхні діти важитимуть не менше тонни.

Друзі вийшли з хатини й замкнули за собою двері. Надворі вже поночіло. Щільніше загорнувшись у плащі, вони рушили галявиною під гору.

– Ой, це вони, дивіться! – прошепотіла Герміона.

Від озера до замку піднімався гурт дурмстренґців. Віктор Крум крокував поруч з Каркарофим, а решта учнів Дурмстренґу йшли за ними. Рон захоплено спостерігав за Крумом, але той, коли підійшов до вхідних дверей трохи раніше за Герміону, Рона й Гаррі, не озирнувся, а швидко зайшов усередину.

Коли вони увійшли до освітленої свічками Великої зали, вона вже була повнісінька. Келих Вогню тепер стояв на викладацькому столі перед порожнім Дамблдоровим кріслом. Фред і Джордж – знову ретельно виголені – нікому не виказували свого розчарування.

– Сподіваюся, що переможе Анжеліна, – сказав Фред, коли Гаррі, Рон і Герміона посідали за стіл.

– Я теж! – погодилася Герміона. – Та скоро вже довідаємось!

Бенкет на честь Гелловіну тривав, здавалося, значно довше, ніж завжди. Можливо, тому що це вже був другий бенкет за два дні, Гаррі не дуже захопився екстравагантними стравами – як і всі в залі, судячи з постійних озирань, нетерплячих виразів облич, метушні та намагань побачити, коли нарешті Дамблдор закінчить їсти. Гаррі волів би, щоб тарелі спорожніли якомога скоріше, і тоді можна було б почути імена обраних чемпіонів.

Нарешті золоті тарелі знову стали бездоганно чисті. Зала збуджено загула, але майже відразу стихла, коли Дамблдор підвівся. Професор Каркароф і мадам Максім стояли обабіч нього. Видно було, що вони не менш напружені й схвильовані, ніж усі в залі. Лудо Беґмен сяяв і підморгував учням. Тільки містер Кравч мав такий вигляд, ніби йому нудно й нецікаво.

– Келих майже готовий оголосити рішення, – промовив Дамблдор. – Гадаю, йому потрібно ще не більше хвилини. Коли назвуть прізвища чемпіонів, я їх попрошу зайти в оцю кімнату, – він показав на двері за викладацьким столом, – де вони отримають перші вказівки.

Він витяг чарівну паличку і зробив нею широкий помах. Одразу згасли всі свічки, окрім тих, що були всередині гарбузів. Усе довкола занурилося в напівтемряву. Серед зали тепер найяскравіше світився Келих Вогню, а його іскристе біло-синє полум'я аж різало очі. Усі дивилися на нього й чекали... дехто позирав на годинники.

– Ось-ось, – прошепотів Лі Джордан, що сидів недалечко від Гаррі.

Полум'я в Келиху раптом знову почервоніло і звідти посипалися іскри. Наступної миті вогонь шугнув угору, і з нього вилетів обвуглений клаптик пергаменту. Усі в залі охнули. Дамблдор упіймав цей клаптик і тримав його у витягнутій руці – щоб краще бачити при світлі вогню, що знову став біло-синім.

– Чемпіоном Дурмстренґу – прочитав він голосно й виразно, – став Віктор Крум.

– Нічого дивного! – закричав Рон, коли в залі вибухли оплески та підбадьорливі вигуки. Гаррі бачив, як Віктор Крум устав із-за слизеринського столу й попрямував до Дамблдора. Там він повернув праворуч, обійшов викладацький стіл і зник у сусідній кімнаті.

– Браво, Вікторе! – так голосно гукнув Каркароф, що перекричав навіть оплески. – Я знав, що ти на це здатен!

Оплески й вигуки вщухли. Тепер усі знову втупилися в Келих, що за якусь мить почав червоніти. І ось з нього вистрілило полум'я й вилетів другий клаптик пергаменту.

– Чемпіонкою Бобатону, – проголосив Дамблдор, – стала Флер Делякур!

– Це вона, Роне! – закричав Гаррі, коли дівчина, така схожа на віїлу, граціозно підвелася, відкинула назад своє довге сріблясте волосся й рушила між рейвенкловським та гафелпафським столами.