Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 89 (всего у книги 206 страниц)

Він не знав, чи довго сидів на гойдалці, коли його роздуми перервали голоси, і він підвів очі. Ліхтарі з сусідніх вуличок кидали імлисте сяйво, достатнє, щоб освітити силуети кількох хлопців, що рухалися парком. Один голосно співав якусь непристойну пісеньку. Інші реготали. М'яко шелестіли шини дорогих спортивних велосипедів, що їх вони котили біля себе.

Гаррі знав, хто це такі. Попереду, безперечно, крокував його двоюрідний братик Дадлі Дурслі. У супроводі своєї вірної зграї він повертався додому.

Дадлі був дебелий, як і завжди, одначе рік суворої дієти і відкриття його нового таланту призвели до серйозних змін статури. Дядько Вернон захоплено розповідав кожному, хто мав охоту слухати, що недавно на першості шкіл південно-східної дільниці Дадлі став чемпіоном з боксу серед юніорів у важкій вазі. Цей, за словами дядька Вернона, «шляхетний вид спорту» зробив Дадлі ще страшнішим, ніж він був у початковій школі, коли Гаррі служив для Дадлі тренувальною грушею. Гаррі тепер анітрохи не боявся двоюрідного брата, однак і досі не вважав, що вміння Дадлі бити дедалі сильніше й дедалі точніше – причина для радості. Сусідські діти боялися Дадлі – навіть більше, ніж «отого Поттера», котрий, як їх застерігали, був невиправним хуліганом і навчався у Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.

Гаррі стежив за темними постатями, що чимчикували по траві, і думав, кого це сьогодні вони віддубасили. «Погляньте сюди, – несподівано подумав Гаррі, дивлячись на них. – Ну погляньте... я тут сиджу сам-один... підійдіть...»

Якби Дадлеві дружки його помітили, то неодмінно б накинулись. А що б тоді зробив сам Дадлі? Він не захотів би осоромитися перед своїми і водночас боявся б розсердити Гаррі... смішно було б дивитися, як Дадлі викручується з такої халепи, дражнитися й бачити, що той безсилий відповісти... а якби хтось інший спробував зачепити Гаррі, то він був напоготові – мав при собі чарівну паличку. Нехай тільки спробують... він з радістю вилив би хоч частину свого роздратування на хлопців, які колись отруювали йому життя.

Проте вони не повернулися і не помітили його. Вони були майже біля огорожі. Гаррі стримав раптове бажання гукнути їм услід... нариватися на бійку було необачно... йому не можна вдаватися до чарів... за це можуть вигнати зі школи.

Голоси Дадлевих дружків стихли; вони віддалялися алеєю Магнолій.

«Ось, маєш, Сіріусе, – тупо подумав Гаррі. – Ніякої необачності. Не встряв у халепу. А ти ж чинив якраз навпаки».

Він звівся на ноги й потягся. Тітка Петунія і дядько Вернон вважали, що Дадлі завжди повертається додому вчасно – незважаючи на час. А ось прийти після Дадлі вважалося великим запізненням. Дядько Вернон погрожував замкнути Гаррі в сарайчику, якщо той іще хоч раз прийде додому після Дадлі. Отож і досі сердитий, Гаррі, позіхаючи, рушив до паркових воріт.

Дорога Магнолій, як і Прівіт-драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл-Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його «злочинного» вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.

– ...верещав як свиня, правда? – сказав Малкольм, і всі зареготали.

– Гарний хук правою, Великий Дад, – похвалив Пірс.

– Завтра в той самий час? – спитав Дадлі.

– У мене вдома, батьків якраз не буде, – відповів Ґордон.

– Тоді до зустрічі, – сказав Дадлі.

– Тримайся, Дад!

– Бувай, Великий Дад!

Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.

– Гей, Великий Дад!

Дадлі озирнувся.

– А-а, – буркнув він, – це ти.

– Коли це ти став Великим Дадом? – поцікавився Гаррі.

– Заткнися, – огризнувся Дадлі, відвертаючись.

– Класна кличка, – гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. – Та для мене ти назавжди залишишся «Маленьким Дідічком».

– Я сказав, ЗАТКНИСЯ! – крикнув Дадлі, а його шинко-подібні долоні стислися в кулаки.

– А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?

– Замовкни.

– А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді «Попульчик» або «Гарнюній Дадасик»? Так можна називати?

Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.

– То кого ви сьогодні побили? – поцікавився Гаррі вже без посмішки. – Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу...

– Він сам напросився, – гаркнув Дадлі.

– Та невже?

– Він мені грубіянив.

– Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.

Щелепа в Дадлі засмикалася. Гаррі страшенно подобалося спостерігати, як шаліє Дадлі. Він мовби переливав у двоюрідного брата своє роздратування. Це була єдина полегкість.

Вони завернули у вузенький перехід, де Гаррі вперше бачив Сіріуса, і яким можна було швидше перейти з алеї Магнолій у провулок Гліциній. Через брак ліхтарів там було безлюдно і значно темніше, ніж на вуличках, що він їх поєднував. Кроки хлопців приглушували стіни гаража з одного боку і високий паркан – з другого.

– Гадаєш, ти такий крутий з тією штукою? – озвався Дадлі за кілька секунд.

– З якою штукою?

– Та тією... яку ти ховаєш.

Гаррі знов усміхнувся.

– Ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Дад. Зрештою, інакше ти б не зміг одночасно ходити й розмовляти. – Гаррі вийняв чарівну паличку.

Дадлі скоса зиркнув.

– Тобі не можна, – відразу бовкнув Дадлі. – Я знаю. Тебе виженуть з тієї школи для прибацаних.

– А чому ти думаєш, що правила не змінилися, Великий Зад?

– Не змінилися, – не надто впевнено відповів Дадлі.

Гаррі тихенько засміявся.

– А що – страшно поборотися зі мною без тієї штуки? – озвався Дадлі.

– Звичайно, тобі достатньо чотирьох ґевалів за спиною, щоб побити десятилітнього. А той боксерський титул, що ти ним не нахвалишся? Скільки було твоєму суперникові? Років сім? Вісім?

– Щоб ти знав, йому було шістнадцять, – крикнув Дадлі, – і після бою він вирубався на двадцять хвилин, хоч був удвоє важчий за тебе. Почекай, от я скажу татові про цю твою штучку...

– Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?

– Уночі ти не такий сміливий, га? – глузливо осміхнувся Дадлі.

– А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.

– Я маю на увазі в ліжку! – гукнув Дадлі.

Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.

– Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? – спантеличився Гаррі. – А чого я маю там боятися – подушок?

– Я чув, як ти спав учора, – видихнув Дадлі. – Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.

– Що ти маєш на увазі? – ще раз перепитав Гаррі, але в грудях у нього з'явилася холодна порожнеча. Уночі йому знову наснився цвинтар. Дадлі реготнув, а тоді пропищав пронизливим голосом:

– «Не вбивайте Седрика! Не вбивайте Седрика!» Хто такий той Седрик – твій хлопець?

– Я... ти брешеш, – механічно пробелькотів Гаррі. Але в роті у нього пересохло. Він знав, що Дадлі не бреше – він не міг знати про Седрика.

– «Тату! Допоможи мені, тату! Він хоче мене вбити, тату! Ой-йо-йой!»

– Заткни пельку, – тихо мовив Гаррі. – Замовкни, Дадлі, я попереджаю!

– «Рятуй мене, тату! Мамо, допоможи мені! Він убив Седрика! Тату, допоможи! Він хоче... «Не наставляй на мене ту штуку!

Дадлі позадкував до стіни. Гаррі націлився чарівною паличкою просто в Дадлове серце. Він відчував, як у його жилах пульсує чотирнадцятирічна ненависть до Дадлі – він усе віддав би за можливість вистрілити зараз, зачаклувати Дадлі так потужно, щоб той приповз додому якоюсь напівживою комахою з настовбурченими вусиками...

– Більше ніколи про це не говори, – прошипів Гаррі. – Ти мене розумієш?

– Відверни ту штуку!

– Я спитав, ти мене розумієш?

– Відверни її вбік!

– ТИ МЕНЕ РОЗУМІЄШ?

– СХОВАЙ ТУ ШТУКУ...

Дадлі якось чудернацько хапнув ротом повітря і затремтів, ніби його занурили у крижану воду.

Щось сталося з цією ніччю. Всіяне зірками темно-синє небо зненацька стало чорне і темне – зникли зірки, місяць, навіть імлисті вуличні ліхтарі. Затих далекий гуркіт машин і шелестіння дерев. Теплий духмяний вечір раптово став пронизливо холодним. Їх оточила цілковита, непроникна, мовчазна пітьма, немовби якась велетенська рука накрила вулицю товстим крижаним покривалом, засліпивши хлопців.

На частку секунди Гаррі подумав, що це він мимоволі вдався до чарів, хоч щосили цьому опирався – але тоді розум узяв гору над емоціями – він не зміг би загасити зірки. Гаррі роззирнувся довкола, намагаючись побачити бодай щось, але пітьма тисла на очі невагомою вуаллю.

У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:

– Щ-що т-ти робиш? П-перестань!

– Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!

– Я н-нічого не бачу! Я осліп! Я...

– Я сказав – заткнись!

Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки – він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.

Це неможливо... їх тут не може бути... тільки не в Літл-Вінґіні... він нашорошив вуха... він їх почує раніше, ніж побачить...

– Я с-скажу татові! – скімлив Дадлі. – Д-де ти? Що т-ти ро?...

– Ти можеш замовкнути? – зашипів Гаррі. – Я хочу щось почу...

І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.

У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.

– П-припини! П-перестань! Бо вдарю, к-клянуся!

– Дадлі, заткн...

БАХ!

Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.

– Ти дебіл, Дадлі! – закричав Гаррі. Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю.

Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.

– ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО!

Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне – їх тут кілька.

– ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! – бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. – Де ж та... паличка... скоріше... лумос!

Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, – аж тут біля правої руки спалахнув вогник – це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп'явся на ноги й озирнувся.

У грудях йому все обірвалося.

На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з-під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.

Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.

– Експекто патронум!

З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок – зосередься...

З-під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.

– Експекто патронум!

Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички – у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.

У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий... Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою – думай... про щось радісне...

Але Гаррі не відчував радості... крижані пальці дементора хапалийого за горло... пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: – Вклонися смерті, Гаррі... можливо, це буде навіть безболісно... не знаю... я ще ніколи не помирав...

Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону...

Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.

– ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.

– СЮДИ! – гукнув Гаррі оленю. Розвернувся й помчав переходом, піднявши вгору запалену чарівну паличку. – ДАДЛІ? ДАДЛІ!

Не встиг він пробігти й десяти кроків, як побачив Дадлі, що скорчився на землі, затуливши обличчя руками. Другий дементор схопив його слизькими пальцями за руки й неспішно, з насолодою, відтягував їх від обличчя, нахиляючись до нього, ніби збирався от-от поцілувати.

– НА НЬОГО! – закричав Гаррі, і вичаклуваний сріблястий олень стрімко й грізно промчав повз нього. Сріблясті роги вдарили дементора в ту мить, коли його сліпе обличчя вже майже торкнулося Дадлі. Почвару підкинуло в повітря, і вона, як і перший дементор, відлетіла, поглинута пітьмою. Олень добіг до кінця переходу й розчинився у срібній мряці.

Знову з'явилися місяць, зорі і ліхтарі. В переході війнув теплий вітерець. Зашелестіли дерева в сусідніх подвір'ях, і повітря знову задвигтіло звичним гуркотом машин на алеї Магнолій.

Гаррі стояв нерухомо, в його тілі все пульсувало, вбираючи це раптове повернення до нормального світу. За мить він відчув, що його футболка прилипла до тіла; він був мокрий від поту.

Гаррі не міг повірити у те, що сталося. Дементори тут, у Літл-Вінґіні.

Дадлі лежав скоцюрбившись на землі, скімлив і тремтів. Гаррі нахилився, щоб подивитися, чи зможе той звестися на ноги, аж тут почув за спиною швидкі кроки. Інстинктивно піднявши вгору чарівну паличку, крутнувся назад, зустрічаючи незнайомця.

То бігла захекана місіс Фіґ, їхня стара напівбожевільна сусідка. З-під сітки для волосся вибивалися сірі пасма, на руці гойдалася й побрязкувала господарська сумка, а з її кімнатних капців з картатого сукна стирчали босі ноги. Гаррі поспіхом почав ховати чарівну паличку, але...

– Не ховай її, дурню! – заверещала вона. – А якщо їх тут більше? Ох, я його прикандичу, того Манданґуса Флечера!

– РОЗДІЛ ДРУГИЙ -
Совине нашестя

– Що? – тупо перепитав Гаррі.

– Він пішов! – вигукнула місіс Фіґ, заламуючи руки. – Пішов через якусь коробку з казанами, що зірвалася з мітли! Я ж казала, що здеру з нього три шкури, якщо він піде, – і от маєш! Дементори! На щастя, хоч містер Тиблз мені допомагав! Але нам забракло часу! Скоріше, треба відвести тебе додому! Ох, яка халепа! Я його прикандичу!

– Але ж... – те, що його стара напівбожевільна сусідка-котолюбка знала, хто такі дементори, вразило Гаррі не менше, ніж сама зустріч з ними у переході. – То ви... ви чаклунка?

– Я сквибка, і Манданґус це чудово знає! Ну як я могла допомогти тобі відігнати дементорів? Він покинув тебе без прикриття, а я ж його застерігала...

– То цей Манданґус мене пильнував? Чекайте... то це був він! То він роз'явився перед моїм будинком!

– Так, так, так! Але, на щастя, я про всяк випадок залишила під машиною містера Тиблза. Ось він і прибіг мене попередити. Та коли я примчала до твого будинку, тебе вже не було... а тепер... ой, що скаже Дамблдор?.. Ти! – крикнула вона на Дадлі, що й досі лежав на землі. – Піднімай свій жирний зад, швидко!

– Ви знаєте Дамблдора? – втупився в неї Гаррі.

– Звичайно, знаю. А хто ж його не знає? Та ворушися, – якщо вони повернуться, я нічим не допоможу, я й чайного пакетика не трансфігурую.

Вона нахилилася, кістлявими пальцями вхопила Дадлі за ручище й потягла.

– Уставай, нездаро, піднімайся!

Та Дадлі не міг чи не хотів поворухнутися. Мертвотно-блідий, з міцно стуленими вустами, він лежав на землі і тремтів.

– Давайте я. – Гаррі схопив Дадлі за руку. Неймовірним зусиллям йому таки вдалося поставити його на ноги. Дадлі, здавалося, от-от зомліє. Його очиці закотилися, а обличчя стікало потом. Щойно Гаррі його відпустив, як Дадлі небезпечно захитався.

– Швидше! – істерично вереснула місіс Фіґ.

Гаррі закинув Дадлеву важенну руку собі на плечі й поволік брата, згинаючись під його вагою. Місіс Фіґ дріботіла попереду, стурбовано роззираючись.

– Не ховай чарівної палички, – попередила вона Гаррі, коли вони вийшли в провулок Гліциній. – Не переймайся Статутом про секретність, однаково доведеться за все розплачуватись. Яка різниця, за що нас повісять – за дракона чи за його яйце? А той указ про обмеження неповнолітнього чаклунства... Дамблдор саме цього й боявся... А що це там в кінці провулка? Ага, то містер Прентіс... та не ховай ти ту паличку, кажу тобі, – з мене користі як з цапа молока!

Нелегко було тримати напоготові паличку і водночас тягти Дадлі. Гаррі роздратовано заїхав йому під ребра, але двоюрідний брат, здавалося, втратив бажання рухатися самостійно. Він висів у Гаррі на плечі, а його величезні ноги волочилися по землі.

– Чому я досі не знав, що ви сквибка, місіс Фіґ? – захекано спитав Гаррі. – Стільки разів до вас приходив – чому ви нічого не казали?

– Дамблдрр так велів. Я мала пильнувати тебе таємно, ти був ще надто малий. Вибач, Гаррі, що тобі в мене було так паскудно, але ж Дурслі нізащо не відпустили б тебе до мене, якби подумали, що тобі сподобається. Це було нелегко, сам знаєш... та що ж це таке! – трагічним голосом завела вона знову, заламуючи руки. – Коли Дамблдор дізнається... ну як Манданґус міг піти, він же мав чергувати до півночі – де він? Як повідомити Дамблдорові про те, що сталося? Я ж не вмію являтися.

– У мене є сова, я вам позичу. – Гаррі застогнав, дивуючись, як йому досі не тріснув хребет під вагою Дадлі.

– Гаррі, ти не розумієш! Дамблдорові треба діяти негайно, у міністерстві вміють виявляти неповнолітнє чаклунство, там уже, мабуть, про все дізналися, – згадаєш мої слова.

– Але ж я рятувався від дементорів, я мусив застосувати чари – у міністерстві, напевне, більше перейматимуться тим, що робили дементори тут, на алеї Гліциній.

– Ох, мій любий, якби ж так і було, та, боюся... МАНДАНҐУС ФЛЕЧЕР, Я ТЕБЕ ПРИКАНДИЧУ!

Щось гучно ляснуло, в повітрі запахло міцною сумішшю спиртного й тютюну, і просто перед ними явився присадкуватий неголений дядько в подертому плащі. Коротконогий, з довгими рудими патлами й мішками під червоними очима та з по-собачому сумним поглядом. У руках він стискав сріблястий клунок, у якому Гаррі впізнав плащ-невидимку.

– Шо таке, Фіґі? – здивувався він, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі й Дадлі. – А чо' ти не маскуєшся?

– Я тебе зараз замаскую! – закричала місіс Фіґ. – Дементори, сачок ти клятий, негіднику, злодюжко!

– Дементори? – перепитав приголомшений Манданґус. – Дементори, тута?

– Тут, лайно ти кажаняче, тут! – верещала місіс Фіґ. – Дементори напали на хлопця під час твого чергування!

– Овва, – ледь чутно протягнув Манданґус, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі. – Оце так, я ж...

– А ти поперся скуповувати крадені казани! Чи ж я тобі не забороняла? Так чи ні?

– Я... ну, я... – Манданґус знітився. – Той... трапилася така гарна нагода, ну, знаєш...

Місіс Фіґ підняла руку, на якій висіла господарська сумка, і вперіщила нею Манданґуса по лицю й шиї. Судячи з брязкоту, в сумці було повно бляшанок з котячою їжею.

– Ой!.. Іди... йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!

– Ага... треба! – верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. – І... краще... щоб... ти... зробив... це... сам... і... пояснив... чому... тебе... тут... не... було!

– Не казися, бо сказишся! – кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. – Вже біжу, вже біжу!

Знову щось гучно ляснуло – і він щез.

– Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить! – розлючено гаркнула місіс Фіґ. – Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?

Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.

– Я проведу вас до дверей, – сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт-драйв. – Про всяк випадок, якщо їх тут більше... ой, яке лихо... і ти мусив прогнати їх сам... а Дамблдор наказував будь-що утримувати тебе від чарів... ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою... кота запустили до гномів, отаке-то...

– То Дамблдор, – видихнув Гаррі, – за мною... постійно... стежив?

– Ну аякже, – нетерпляче відказала місіс Фіґ. – А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий... ну все, йди... і не потикай нікуди носа, – звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. – Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв'яжеться.

– А що ви збираєтесь робити? – швидко спитав Гаррі.

– Піду додому, – відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. – Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.

– Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати...

Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.

– Зачекайте! – гукнув їй услід Гаррі. В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв'язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.

У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.

– Діді! Нарешті, бо я вже було... почала... Дідіку, що сталося?

Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з-під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло... а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.

– ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!

Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.

– Йому погано, Верноне!

– Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полюс дала тобі щось несвіже до чаю?

– Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?

– Стривай... синку, на тебе, бува, ніхто не нападав?

Тітка Петунія вереснула.

– Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?

У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.

– Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.

– Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке. Діді? Розкажи мамусі!

Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:

– Він.

Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.

– ХЛОПЧЕ! СЮДИ!

Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.

Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.

– Що ти зробив моєму синові? – загрозливо прогарчав він.

– Нічого, – відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.

– Що він тобі зробив, Дідіку? – спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. – Це було... було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався... тією штукою?

Поволі й боязко Дадлі кивнув.

– Брехня! – різко заперечив Гаррі. Тітка Петунія зойкнула, а дядько Вернон стиснув кулаки. – Я йому нічого не робив, то був не я, то...

Однак саме тієї миті у кухонне вікно залетіла сова-сипуха. Мало не черкнувши по голові дядька Вернона, вона перетнула кухню, кинула Гаррі під ноги великий пергаментний конверт, що його тримала в дзьобі, елегантно розвернулася, зачепивши кінчиками крил холодильник, і вилетіла геть.

– СОВИ! – заревів дядько Вернон і притьмом зачинив кухонне вікно, а на його скроні сердито запульсувала жилка. – ЗНОВУ ТІ СОВИ! Я НЕ ПОТЕРПЛЮ У СВОЇЙ ХАТІ СОВ!

Та Гаррі вже роздер конверт і витяг листа. Серце йому гупало десь аж наче під горлом.

Дорогий містере Поттере!

Ми довідалися, що Ви виконали закляття «Патронус» сьогодні о 21:23 у заселеному маґлами районі і в присутності маґла.

За таке серйозне порушення Указу про обмеження неповнолітнього чаклунства Вас відраховано з Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної палички.

У зв'язку з тим, що Ви вже отримували офіційне попередження за попереднє правопорушення, згідно з 13-ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів, з прикрістю повідомляємо, що Ви маєте бути присутні на дисциплінарному слуханні справи у Міністерстві магії о 9:00 дванадцятого серпня.

Сподіваюся, у Вас усе гаразд.

Щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

відділ боротьби з надуживання чарами,

Міністерство магії

Гаррі двічі перечитав листа. Він не чув, про що говорять дядько Вернон і тітка Петунія. Всередині в нього все завмерло й похололо. Лише одна думка отруйним жалом пронизувала свідомість: його відрахували з Гоґвортсу. Кінець усьому. Він ніколи туди не повернеться.

Глянув на Дурслів. Дядько Вернон з буряковим від обурення лицем кричав, піднявши вгору кулаки. Тітка Петунія підтримувала Дадлі, що знову блював.

Тимчасово паралізований мозок Гаррі почав оживати. «Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної палички». Залишався єдиний вихід. Тікати. Негайно. Куди йому податися, Гаррі не знав, але був упевнений: у Гоґвортсі чи поза ним йому буде потрібна чарівна паличка. Немов уві сні, він витяг свою паличку і рушив з кухні геть.

– Ти куди?! – заволав дядько Вернон.

Гаррі не відповів.

Дядько перетнув кухню і заступив вихід.

– Я ще не все сказав, хлопче!

– Геть з дороги, – спокійно промовив Гаррі.

– Ти залишишся тут і поясниш, чому мій син...

– Якщо ви не відійдете, я нашлю на вас закляття, – попередив Гаррі, піднімаючи чарівну паличку.

– Не треба мене дурити! – огризнувся дядько Вернон. – Я знаю, що тобі не можна користуватися цим за межами того дурдому, який ти називаєш школою!

– Мене викинули з того дурдому, – сказав Гаррі. – Тому я можу робити все, що заманеться. Даю вам три секунди. Раз... два...

У кухні щось дзенькнуло. Тітка Петунія заверещала, дядько Вернон зойкнув і пригнувся, і ось уже втретє за вечір Гаррі почав роззиратися, шукаючи джерело викликаного не ним безладу. І одразу побачив: знадвору на підвіконні сиділа приголомшена й розкуйовджена сова, яка щойно врізалася в зачинене вікно.

Не звертаючи уваги на стражденний дядьків зойк «СОВИ!», Гаррі кинувся до вікна і відчинив його навстіж. Сова простягла лапку, до якої був прив'язаний сувійчик пергаменту, і коли Гаррі забрав листа, струснула пір'ям і полетіла. Тремтячими руками Гаррі розгорнув уже другу цидулку, поспіхом нашкрябану чорним чорнилом.

Гаррі!

Дамблдор уже в міністерстві, намагається усе владнати. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА. НЕ ВДАВАЙСЯ ДО ЧАРІВ. НЕ ВІДДАВАЙ ЧАРІВНОЇ ПАЛИЧКИ.

Артур Візлі

Дамблдор намагається все владнати... Що це означає? Чи Дамблдор настільки могутній, щоб протистояти Міністерству магії? Може, є надія повернутися у Гоґвортс? У Гаррі в грудях проклюнувся маленький паросток надії, та його зразу придушив панічний страх – як же він збереже паличку, не вдаючись до чарів? Йому доведеться боротися з представниками міністерства, і його щастя, якщо він уникне Азкабану, не кажучи вже про відрахування.

Думки мінялися блискавично... Можна втекти, ризикуючи бути впійманим працівниками міністерства, або ж лишитися й чекати, доки його тут знайдуть. Гаррі більше приваблював перший варіант, але він знав, що містер Візлі дбає насамперед про його інтереси... та й, зрештою, Дамблдор залагоджував і не такі справи.

– Гаразд, – повідомив Гаррі, – я передумав, я залишаюся.

Він усівся за кухонним столом і глянув на Дадлі й тітку Петунію. Дурслів, здається, спантеличила ця несподівана зміна. Тітка Петунія у відчаї зиркнула на дядька Вернона. Жилка на його фіолетовій скроні запульсувала ще частіше.

– Від кого всі ці кляті сови? – прогарчав він.

– Перша була з Міністерства магії, про моє відрахування, – спокійно пояснив Гаррі. Він уважно прислухався, чи не чути нічого знадвору, тобто, чи не наближаються представники міністерства, тому простіше й надійніше було відповідати на дядькові запитання, ніж провокувати його на лютий крик. – Другу прислав батько мого друга Рона. Він працює у міністерстві.

– Міністерство магії?! – заревів дядько Вернон. – То такі, як ти, є і в уряді? Тепер мені все ясно! Не дивно, що країна сходить на пси.

Гаррі нічого не відповів, тож дядько Вернон втупився в нього, а тоді гаркнув: – А чого тебе відрахували?

– Бо я застосував чари.

– АГА! – заволав дядько Вернон і гупнув по холодильнику кулаком так, що той відчинився і з нього повилітали Дадлеві харчі з низьким вмістом жиру. – Ти це визнав! То що ти зробив Дадлі?

– Нічого, – трохи роздратовано відповів Гаррі. – То був не я...

– Ти, – несподівано пробелькотів Дадлі, і дядько Вернон з тіткою Петунією відразу замахали на Гаррі руками, щоб він замовк, а тоді низенько нахилилися над Дадлі.

– Ну, сину, – мовив дядько Вернон, – що він зробив?

– Скажи нам, золотко, – прошепотіла тітка Петунія.

– Націлився на мене паличкою, – пробурмотів Дадлі.

– Так, але я нею не скористався... – сердито перебив Гаррі...

– ПОМОВЧ! – закричали в один голос дядько Вернон і тітка Петунія.

– Ну, сину, – повторив дядько Вернон, а його вуса зловісно настовбурчилися.

– Стало темно, – хрипко вимовив Дадлі й здригнувся. – Абсолютно темно. А тоді я п-почув... щось. Прямо в голові.

Дядько Вернон і тітка Петунія обмінялися нажаханими поглядами. Найгіршим злом у світі вони вважали чари, на наступному місці були сусіди, котрі нехтували забороною користуватися шлангами – а люди, яким причувалися голоси, були, звісно, десь у самому кінці цього чорного списку. Вони подумали, що Дадлі божеволіє.