Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 97 (всего у книги 206 страниц)

– Та будь ласка, – сказав Гаррі, не впізнаючи власного голосу. – Бери!

Він нахилився над валізою, поклав мантії на саме дно і вдав, ніби щось там шукає, а Герміона тим часом підійшла до шафи по Гедвіґу. Минуло кілька секунд. Гаррі почув, як зачинилися двері, але все ще не розгинався, прислухаючись. Було тихо, тільки хихотіла порожня картина на стіні й відригував кошик для сміття, що ніяк не міг перетравити совиний послід.

Гаррі випростався й озирнувся. Не було вже ні Герміони, ні Гедвіґи. Він підбіг до дверей, щільно їх причинив, а тоді поволі підійшов до ліжка і впав на нього, втупившись незрячими очима в шафу.

Він зовсім забув, що в п'ятому класі обирають старост. Він так боявся, що його виключать, що й не згадував про значки і те, кому вони дістануться. Але якби згадав... якби подумав про це... то чого міг би сподіватися?

«Не цього», – пролунав у голові тихий відвертий голос.

Гаррі замружився й затулив обличчя руками. Не варто брехати самому собі: якби він пам'ятав про значок старости, то сподівався б, що значок дістанеться йому, а не Ронові. Невже він стає таким зарозумілим, як Драко Мелфой? Невже вважає себе ліпшим за інших? Невже справді повірив, що кращий за Рона?

«Ні», – рішуче заперечив голос.

Це правда? Гаррі стурбовано прислухався до власного серця.

«Я кращий у квідичі», – озвався голос. – «Але нічим не кращий у всьому іншому».

Це абсолютна правда, подумав Гаррі. Він не вчився краще за Рона. А як же тоді життєві уроки? Як усі ті пригоди, що випали на їхню з Роном та Герміоною долю, відколи вони познайомилися у ГЬґвортсі, й через які їм загрожувало щось значно гірше, ніж виключення?

«Рон і Герміона були зі мною майже весь час», – нагадав голос у Гарріній голові.

– Майже, але не весь, – заперечив сам собі Гаррі. – Вони І не боролися разом зі мною з Квірелом. Не опинялися віч-на-віч з Редлом і Василіском. Не відганяли дементорів тієї ночі, коли втік Сіріус. Не були зі мною на цвинтарі тоді, коли повернувся Волдеморт...

І він знову відчув себе скривдженим, як тоді, у той перший вечір, коли прибув сюди. «Я зробив набагато більше, – обурено подумав Гаррі. – Зробив більше за них усіх!»

«Але, можливо, – справедливо зауважив голосочок, – можливо, Дамблдор обирає старост не на тій підставі, що вони постійно влазять у халепи... можливо, в нього інші критерії добору... У Рона є щось таке, чого бракує тобі..»

Гаррі розплющив очі й поглянув крізь пальці на пазуристі ніжки шафи, пригадуючи Фредові слова:» Ніхто при здоровому глузді не призначив би Рона старостою...»

Гаррі пирхнув зі сміху. Але за мить відчув сам до себе огиду.

Рон не просив Дамблдора, щоб той давав йому значок старости. Тут не було Ронової провини. Невже він, Гаррі, найкращий у світі Ронів приятель, ображатиметься, що не отримав значка, глузуватиме разом з близнюками за Роновою спиною, псуватиме радість Ронові, який уперше в житті бодай у чомусь переміг Гаррі?

Тут Гаррі знову почув на сходах Ронові кроки. Він встав, поправив окуляри і зобразив на обличчі усмішку якраз тоді, коли Рон відчинив двері.

– Ще встиг її впіймати! – радісно повідомив Рон. – Каже, що постарається купити «Чистомет».

– Класно, – погодився Гаррі, з полегкістю відчувши, що нещирі нотки в його голосі зникли. – Слухай... Рон... знаєш, ти молодець.

Посмішка на Роновім обличчі зів'яла.

– Ніколи б не подумав, що виберуть мене! – похитав він головою. – Думав, що старостою будеш ти!

– Та де там, зі мною у них було забагато мороки, – повторив Гаррі Фредові слова.

– Так, – погодився Рон, – можливо... ну що, пора пакувати валізи?

Дивовижно, як за той час, відколи вони сюди прибули, їм вдалося так порозкидати свої речі. Вони півдня збирали книжки й усе інше, і запихали у шкільні валізи. Гаррі помітив, що Рон постійно перекладав значок старости з місця на місце – то клав на тумбочку біля ліжка, то ховав у кишеню джинсів, то знову витягав і прикладав до мантій, милуючись ефектом поєднання червоного й чорного кольорів. Лише після того як до спальні зазирнули Фред і Джордж з пропозицією причепити значок закляттям-приклеяттям йому на чоло, Рон загорнув його в темно-бордові шкарпетки й сховав у валізу.

Десь о шостій місіс Візлі повернулася з алеї Діаґон, нав'ючена книжками і з довгим пакунком у руках, загорнутим у грубий бурий папір. Рон аж застогнав, коли його побачив.

– Розгорнеш потім, бо вже час вечеряти, спускайтеся всі донизу, – сказала вона, та не встигла вийти за поріг, як Рон гарячково роздер папір і почав захоплено розглядати кожнісінький сантиметр нової мітли.

Унизу, в підвалі, місіс Візлі повісила над ущерть заставленим наїдками столом яскраво-червоне полотнище, на якому було виведено:

ВІТАЄМО

РОНА І ГЕРМІОНУ -

НОВИХ СТАРОСТ!

Гаррі ще ні разу за ці канікули не бачив її в такому гарному настрої.

– Я вирішила влаштувати маленьке свято замість звичайної вечері, – пояснила вона Гаррі, Ронові, Герміоні, Фредові, Джорджу й Джіні, коли ті спустилися в кухню. – Зараз прибудуть Білл і твій тато, Роне. Я вислала їм сов. Вони просто в захваті, – сяючи, додала вона.

Фред закотив очі.

Сіріус, Люпин, Тонкс і Кінґслі Шеклболт були вже там, а Дикозор Муді пришкутильгав невдовзі після того як Гаррі налив собі маслопива.

– Аласторе, як добре, що ти прийшов, – радісно щебетала місіс Візлі, поки Дикозор знімав дорожнього плаща. – Ми давно хочемо попросити тебе оглянути письмовий стіл у вітальні і сказати нам, що там сидить? Не хотіли відчиняти, ану ж там якась гидота.

– Запросто, Молі...

Дикозорове синьо-голубе око закотилося догори й пильно втупилося в стелю.

– Вітальня... – прохрипів він, а зіниця звузилася. – Стіл у кутку? Так, бачу... це ховчик... піти його вигнати, Молі?

– Ні, ні, я потім сама вижену, – всміхнулася місіс Візлі, – а ти бери пий. До речі, сьогодні в нас є привід для свята... – вона показала на червоне полотнище. – Четвертий староста в родині! – лагідно сказала вона, куйовдячи Ронові волосся.

– Староста? – прогарчав Муді й поглянув на Рона нормальним оком, натомість магічне скосилося кудись убік. У Гаррі з'явилося неприємне відчуття, що воно втупилося в нього, і він посунувся ближче до Сіріуса й Люпина.

– Ну вітаю, – сказав Муді, не відводячи нормального ока від Рона,– людей, наділених владою, чекає багато неприємностей, але Дамблдор, очевидно, вважає, що ти даси раду у найскрутніших ситуаціях, бо інакше не призначав би тебе.

Було видно, що Рона ця думка стривожила, але йому не довелося нічого відповідати, бо якраз прибув його тато зі старшим братом. Місіс Візлі мала такий гарний настрій, що навіть не дорікнула їм за те, що вони привели з собою Мандангуса. На ньому була довжелезна накидка, що химерно відстовбурчувалась у найнесподіваніших місцях, і яку він відмовився скинути й повісити біля Дикозорового плаща.

– Думаю, треба виголосити тост, – сказав містер Візлі, коли всі вибрали собі напої. Він підняв угору келих. – За Рона й Герміону; нових старост Ґрифіндору!

Рон і Герміона аж сяяли, коли всі за них випили і заплескали в долоні.

– А я ніколи не була старостою, – весело розповідала Тонкс, йдучи за Гаррі, коли всі рушили до столу з їжею. Сьогодні волосся в неї було червоного, мов помідори, кольору й спадало аж до пояса; тепер вона скидалася на старшу сестру Джіні. – Мій гуртожитський вихователь казав, що в мене нема відповідних якостей.

– Яких? – поцікавилася Джіні, накладаючи собі запеченої картоплі.

– Скажімо, вміння чемно поводитися, – пояснила Тонкс.

Джіні розреготалася. Герміона не знала, сміятися їй чи ні, тож зробила більший ковток маслопива і похлинулася.

– А як ви, Сіріусе? – спитала Джіні, стукаючи Герміону по спині.

Сіріус, що стояв поруч з Гаррі, реготнув своїм звичним гавкаючим сміхом.

– Мене ніхто й не призначив би старостою, бо ми з Джеймсом аж надто часто відбували покарання. А от Люпин був чемний хлопчик, йому дали значок.

– Дамблдор, мабуть, сподівався, що я хоч трохи стримуватиму своїх найкращих друзів, – сказав Люпин. – Що й казати – я його дуже розчарував.

У Гаррі раптом поліпшився настрій. Його батько також не був старостою. Зненацька свято стало значно кращим. Гаррі наклав собі їжі на тарілку, відчуваючи подвійну приязнь до всіх присутніх.

Рон вихваляв усім охочим слухати свою нову мітлу.

– ...з нуля до сімдесяти за десять секунд, непогано, правда? А «Комета-290» розганяється тільки до шістдесяти, та й то, якщо вітер у спину дме, як сказано в рекламі.

Герміона жваво ділилася з Люпином своїми переконаннями щодо ельфівських прав.

– Я вважаю, що це така ж нісенітниця, як і ізоляція вовкулак. Коріння цього треба шукати в тому жахливому переконанні чаклунів, що вони вищі за інших істот...

Місіс Візлі і Білл, як завжди, сперечалися про довжину Біллового волосся.

– ...це вже казна-що, ти ж такий гарний, коротка стрижка тобі дуже личила б, скажи йому, Гаррі.

– Ой... не знаю... – розгубився Гаррі, не готовий висловлювати свою думку. Він нищечком посунувся до Фреда з Джорджем, що розмовляли в кутку з Манданґусом.

Побачивши Гаррі, Манданґус замовк, але Фред підморгнув Гаррі й покликав його до гурту.

– Не бійся, – сказав він Манданґусові, – Гаррі можна І довіряти, він – наш спонсор.

– Дивися, що нам дістав Данґ, – сказав Джордж, простягаючи Гаррі руку. Там лежали якісь зморщені чорні стручки. І хоч лежали вони нерухомо, всередині щось легенько тарахкотіло.

– Насіння отруйної тентакули, – пояснив Джордж. – Це необхідний компонент нашого «Спецхарчування для спецсачкування», але він з категорії заборонених для продажу речовин класу «В», і його було нелегко добути.

– Десять ґалеонів за все, Данґ? – запропонував Фред.

– А знаєш, скільки я з ними мав мороки! – витріщив свої мішкуваті, налиті кров'ю очі Манданґус. – Вибачайте, хлоп'ята, але двадцять ґалеонів і ні кната менше.

– Данґ у нас великий жартівник, – сказав Фред.

– Ага, і досі найкращий жарт був – шість серпиків за торбинку кнарлрвих пір'їнок, – додав Джордж.

– Будьте обережні, – ледь чутно попередив їх Гаррі.

– Чому? – здивувався Фред. – Мама там туркоче над старостою Роном, усе нормально.

– Але за вами може стежити Муді, – зауважив Гаррі.

Манданґус нервово озирнувся через плече.

– А й справді, – пробурмотів він. – Добре, хлопці, нехай буде десять, але швиденько забирайте.

– Класно, Гаррі! – захоплено вигукнув Фред, коли Манданґус висипав усе, що було в кишенях, у простягнуті руки близнюків, а тоді швиденько повернувся до столу з їжею. – Зараз віднесемо усе нагору...

Гаррі дивився їм услід, і на душі йому було незатишно. Він раптом подумав, що рано чи пізно містер і місіс Візлі пронюхають про синівський бізнес і поцікавляться, де Фред і Джордж беруть гроші на свою затію з крамничкою жартів. Він щиро віддав близнюкам свою винагороду за перемогу в Тричаклунському турнірі. Але тепер подумав: чи не стане це причиною нової родинної сварки й розриву, як сталося з Персі? Чи місіс Візлі й далі вважатиме Гаррі ледь чи не рідним сином, коли з'ясує, що він допоміг Фредові й Джорджу почати таку невідповідну, як вона вважає, для них діяльність? Гаррі стояв у кутку, де його покинули близнюки, відчуваючи десь мало не в шлунку тягар провини. Раптом він почув своє прізвище.

– ...чому Дамблдор не зробив старостою Поттера? – глибокий голос Кінґслі Шеклболта перекривав увесь гамір.

– У нього були свої міркування, – відповів Люпин.

– Але це продемонструвало б його впевненість у Гаррі. Я б учинив саме так, – наполягав Кінґслі, – особливо тепер, коли «Щоденний віщун» глузує з нього через номер...

Гаррі не озирався; він не хотів, щоб Люпин чи Кінґслі знали, що він усе чув. І хоч він зовсім не відчував голоду, пішов Услід за Манданґусом до столу. Його радість від свята випарувалася швидше, ніж з'явилася. Краще б він уже лежав у ліжку.

Дикозор Муді обнюхував курячу ніжку тим, що лишилося від його носа. Мабуть, не внюхав ніякої отрути, бо незабаром курочка захрумтіла в нього на зубах.

– ...держак виготовлений з іспанського дуба, вкритий протизаклятним лаком і має вбудований вібраційний контроль... – ділився Рон своєю радістю з Тонкс.

Місіс Візлі широко позіхнула.

– Що ж, піду перед сном ще здихаюся того ховчика... Артуре, дивися, щоб діти не засиджувалися допізна, добре? На добраніч, Гаррі, мій дорогий.

Вона вийшла з кухні. Гаррі відклав тарілку й подумав, чи не спробувати йому зникнути слідом за нею.

– З тобою все гаразд, Поттере? – прохрипів Муді.

– Так, усе добре, – збрехав Гаррі.

Муді ковтнув зі своєї баклажки, а його синьо-голубе око скоса поглянуло на Гаррі.

– Йди сюди, покажу тобі щось цікаве, – сказав він.

Із внутрішньої кишені мантії Муді витяг пожмакану стару чаклунську фотографію.

– Отакий колись був Орден Фенікса, – прогарчав Муді. – Знайшов її вчора ввечері, коли шукав запасного плаща-невидимку, бо Подмор так і не повернув мені мого найкращого плаща... і подумав, що декому цікаво буде глянути.

Гаррі взяв фотографію. На нього дивилася групка людей. Одні махали йому руками, інші піднімали вгору келихи.

– Це я, – не знати навіщо показав Муді на самого себе. І хоч у того Муді на знімку волосся ще не посивіло, а ніс був цілий, його ні з ким не можна було сплутати. – Поруч зі мною Дамблдор, з другого боку – Дідалус Діґл... це Марліна Маккінон, її вбили через два тижні, розправилися з усією її родиною. Це Френк і Аліса Лонґботоми...

Гаррін шлунок стисло спазмом, коли він поглянув на Алісу Лонґботом. Він добре знав її кругле доброзичливе лице, хоч ніколи її й не бачив, адже її син, Невіл, був викапана мати.

– ...бідолахи, – прохрипів Муді. – Краще зразу вмерти, ніж зазнати того, що сталося з ними... а це Емеліна Венс, ти її знаєш, ну і, звісно ж, Люпин... Бенджі Фенвик, йому теж добряче, перепало, ми знайшли тільки шматки його тіла... відійдіть трохи вбік, – постукав він пальцем по знімку, і маленькі постаті на фотографії розступилися, щоб ті, хто був на задньому плані, вийшли наперед.

– Це Едґар Боунз... брат Амелії Боунз, його також знищили разом з родиною, видатний був чаклун... Стержис Подмор, дивись, який він тут молодий... Кередок Дірборн, зник через півроку, ми так і не знайшли його тіла... Геґрід, звісно, не змінився... Елфаєс Додж, його ти теж зустрічав; я й забув, що він носив того ідіотського капелюха... Ґідеон Превет... Щоб убити його та його брата Фабіана – геройські були хлопці – смертежерам довелося напасти вп'ятьох... розходьтеся, розходьтеся...

Маленькі постаті на фотографії почали штовхатися, і на перший план вийшли ті, що ховалися далеко позаду.

– Це Дамблдорів брат Еберфорс, я його тоді бачив уперше й востаннє, химерний чолов'яга... це Дорка Медоуз, Волдеморт убив її власноручно... Сіріус, тоді він іще мав коротку стрижку... і... ось, думаю, тобі це буде цікаво!

Серце в Гаррі закалатало. Йому всміхалися мама й тато, що сиділи коло низенького чоловіка з водянистими очима, в якому Гаррі відразу впізнав Червохвоста, того, що зрадив його батьків, коли виказав Волдемортові місце їхнього перебування і цим прискорив їхню смерть.

– Ну, як? – спитав Муді.

Гаррі подивився на вкрите глибокими шрамами рябе обличчя Муді. Той був переконаний, що приніс Гаррі невимовну насолоду.

– Цікаво, – через силу всміхнувся Гаррі. – Е-е... слухайте, я згадав, я ж іще не запакував...

На щастя, йому не довелося вигадувати, що саме він не встиг запакувати, бо Сіріус якраз поцікавився: «Що там У тебе, Дикозоре?» – і Муді повернувся до нього. Гаррі перейшов через кухню, прослизнув у двері і кинувся нагору, не чекаючи, доки його покличуть назад.

Він не розумів, чому це так його приголомшило, адже він уже бачив фотографії батьків, знав Червохвоста... може, тому, що це виринуло так несподівано, коли він був зовсім не готовий... «Кому б таке сподобалося?» – сердито подумав він.

Та ще усі ці щасливі обличчя довкола них... Бенджі Фенвик, від якого знайшли тільки шматочки, і Ґідеон Превет, що помер як герой, і Лонґботоми, котрих тортурами довели до божевілля... Всі радісно махають руками на знімку, що зафіксував їх навіки-віків, не знаючи, що вони вже приречені... ну, може, Дикозорові все це й цікаво... але Гаррі ця фотографія вивела з рівноваги...

Він навшпиньки проминув залу з ельфівськими головами, втішений, що знов опинився на самоті, та коли вже наближався до сходового майданчика, почув якісь звуки. У вітальні хтось плакав.

– Агов? – покликав Гаррі.

Ніхто не озвався, але й ридати не перестали. Він побіг, перестрибуючи по дві сходинки, перетнув сходовий майданчик і відчинив двері до вітальні.

Жінка, стискаючи в руці чарівну паличку, притулилася до стіни і здригалася від ридань. На старому килимі у місячному сяйві лежав розпростертий і, судячи з усього, мертвий Рон.

Гаррі раптом забракло повітря, кров у жилах застигла, він відчув, що провалюється кудись крізь підлогу – Рон мертвий, ні, не може бути...

Але стривай... цього таки не може бути... Рон унизу...

– Місіс Візлі? – погукав Гаррі.

– Р-р-рідікулюс! – місіс Візлі, ридаючи, тремтячою рукою скерувала чарівну паличку на Ронове тіло.

Лясь.

Ронове тіло перетворилося на Біллове, що нерухомо лежало навзнак з широко розплющеними очима. Місіс Візлі заридала ще гіркіше.

– Р-рідікулюс! – вигукнула вона крізь сльози.

Лясь.

Білла змінило тіло містера Візлі, чиї окуляри з'їхали набік, а обличчям, струменіла цівочка крові.

– Ні! – застогнала місіс Візлі. – Ні... рідікулюс! Рідікулюс! РІДІКУЛЮС!

Лясь. Мертві близнюки.

Лясь. Мертвий Персі.

Лясь. Мертвий Гаррі...

– Місіс Візлі, вийдіть звідси! – крикнув Гаррі, вдивляючись у власне мертве тіло на підлозі. – Нехай хтось інший...

– Що відбувається?

До кімнати забіг Люпин, і зразу за ним Сіріус, трохи пізніше пришкутильгав Муді. Люпин перевів погляд з місіс Візлі на мертвого Гаррі на підлозі й одразу все збагнув. Він витяг чарівну паличку й вимовив твердо й чітко:

– Рідікулюс!

Гарріне тіло зникло, і над тим місцем, де воно щойно лежало, зависла в повітрі срібляста куля. Люпин іще раз змахнув чарівною паличкою, і куля розвіялась, мов дим.

– Ох... ох... ох! – стогнала місіс Візлі, а тоді, затуливши лице руками, вибухла цілим морем сліз.

– Молі, – рівним голосом звернувся Люпин, підходячи до неї, – Молі, не треба...

За мить вона вже ридма ридала на Люпиновім плечі.

– Молі, це ж тільки ховчик, – заспокійливо погладив він її по голові. – Просто дурний ховчик...

– Я їх постійно бачу м-м-мертвими! – простогнала місіс Візлі у нього на плечі. – П-п-постійно! Н-н-навіть у снах...

Сіріус дивився на килим, де щойно лежав ховчик, прикидаючись Гарріним тілом. Муді глянув на Гаррі, але той уникав його погляду. Мав химерне відчуття, що Дикозорове магічне око стежило за ним, відколи він вийшов з кухні.

– Н-н-не кажіть Артурові, – схлипувала місіс Візлі, шалено тручи очі вилогами мантії. – Я н-н-не хочу, щоб він довідався... я така дурна...

Люпин подав їй хустинку, й вона висякалася.

– Гаррі, вибач. Що ти тепер про мене подумаєш? – простогнала вона тремтячим голосом. – Не змогла навіть ховчика вигнати...

– Не кажіть дурниць, – зобразив усмішку Гаррі.

– Мені просто т-т-так страшно, – зізналася вона, а з її очей знову бризнули сльози. – Половина р-р-родини в Ордені, це б-б-буде диво, якщо ми всі вціліємо... а П-п-персі з нами не розмовляє... а якщо станеться щ-щ-щось жахливе, а м-м-ми так і не помиримось? А якщо вб'ють нас з Артуром, хто б-б-буде опікуватися Роном і Дясіні?

– Молі, та годі вже, – рішуче спинив її Люпин. – Це не те, що тоді. Орден краще підготовлений, у нас значна перевага, ми знаємо, що задумав Волдеморт...

Місіс Візлі злякано зойкнула, почувши це ім'я.

– Молі, та перестань, давно вже пора звикнути до його імені... послухай, я не можу обіцяти, що ніхто не постраждає, цього не пообіцяє ніхто, але ми зараз у набагато кращій ситуації. Ти тоді не була в Ордені, тобі важко зрозуміти. Тоді на кожного з наших припадало не менше двадцяти смертежерів, і вони виловлювали нас по одному...

Гаррі знову згадав фотографію й сяючі обличчя батьків. Він знав, що Муді й далі за ним стежить.

– Не переживай за Персі, – зненацька втрутився Сіріус. – Він іще змінить свою думку. Це лише питання часу, коли Волдеморт почне діяти відкрито. Тоді все міністерство благатиме, щоб ми їм пробачили. Хоч я не впевнений, що зможу пробачити, – гірко додав він.

– А щодо того, хто опікуватиметься Роном і Джіні у разі вашої з Артуром смерті, – ледь-ледь усміхнувся Люпин, – невже ти гадаєш, що ми дамо їм померти з голоду?

На обличчі місіс Візлі з'явилася непевна усмішка.

– Я така дурна, – пробубоніла вона знову, витираючи очі.

Але десять хвилин по тому, зачиняючи за собою двері до спальні, Гаррі не думав, що місіс Візлі дурна. Він і досі бачив своїх батьків, що всміхалися йому зі старої фотки, не здогадуючись, що їхнє життя, як і життя багатьох тих, що стояли поряд, наближалося до завершення. Картини, витворені ховчиком, що почергово зображав мертвим кожного члена родини місіс Візлі, блискавично миготіли перед його очима.

Шрам на чолі несподівано запік, а в животі різко замлоїло.

– Перестань, – рішуче сказав Гаррі, потираючи свій шрам, – і біль ущух.

«Це перша ознака божевілля, коли починаєш розмовляти з власною головою», – пролунав підступний голос з порожньої картини на стіні.

Гаррі не звернув на нього уваги. Він почувався дорослим, як ще ніколи досі, і йому здавалося неймовірним, що годину тому він іще переживав через якусь там крамничку жартів або через те, кому дістався значок старости.