Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 206 страниц)

Вона сьорбнула чаю, витерла вуса і запитала:

– То куди ти віддав його, Верноне?

– До святого Брута, – відразу відповів дядько Вернон. – Це найкращий заклад для безнадійних дітей.

– Ясно, – сказала тітонька Мардж. – А чи вас там карають ціпком? – рявкнула вона до Гаррі через увесь стіл.

– Е-е...

Дядько Вернон непомітно кивнув.

– Так, – відповів Гаррі. Тоді відчув, що треба зробити це переконливіше, й додав:

– Постійно.

– Чудово, – зраділа тітонька Мардж. – Мене просто бісять усі ці наївні балачки: мовляв, не треба бити тих, хто цього заслужив. Добрячий прочухан допомагає в дев'яносто дев'яти випадках зі ста. А тебе часто лупцювали?

– Ну-у... так, – відповів Гаррі, – безліч разів.

Тітонька Мардж звузила очі.

– Мені й далі не подобається твій тон, хлопче, – сказала вона. – Якщо ти так недбало про це говориш, то тебе ще мало б'ють. Петуніє, я б написала їм на твоєму місці. І підкресли, що цього хлопчиська можна карати сильніше.

Мабуть, дядько Вернон злякався, що Гаррі може забути про їхню угоду, бо раптом змінив тему.

– Мардж, а ти чула вранці новини? Про того в'язня, що втік?

*

Тітонька Мардж почала потроху освоюватися, а Гаррі піймав себе на думці, що мало не сумує за життям без неї в будинку номер чотири. Дядько Вернон і тітка Петунія зазвичай воліли, щоб Гаррі не плутався під ногами, і Гаррі це лише тішило. А ось тітонька Мардж – навпаки – хотіла, щоб Гаррі був під її постійним наглядом, бо тоді вона могла допікати йому своїми виховними заморочками. Їй подобалося порівнювати Гаррі з Дадлі, а найбільшу насолоду вона отримувала тоді, коли купувала Дадлі дорогі дарунки, одночасно позираючи на Гаррі, мовби під'юджувала його запитати, чому не дісталося дарунків і йому. Ще вона полюбляла всілякі гидкі натяки на Гарріне походження.

– Це не твоя вина, Верноне, що хлопчисько став отаким, – мовила вона за обідом на третій день свого візиту. – Якщо кров гнила, то нічого не вдієш.

Гаррі намагався зосередитися на їжі, але руки його тремтіли, а обличчя пашіло від гніву. «Пам'ятай про дозвіл, – нагадав він сам собі. – Думай про Гоґсмід... Нічого не кажи... Не піднімай...»

Тітонька Мардж піднесла келих з вином.

– Є основне правило в розведенні тварин, – сказала вона. – Його добре видно на прикладі собак. Якщо сучка неповноцінна, неповноцінним буде і цу...

Тієї миті келих з вином, який тримала тітонька Мардж, вибухнув у неї в руках. Навсібіч розлетілися скляні друзки, а тітонька Мардж, червоним обличчям якої стікало вино, заметушилася й закліпала.

– Мардж! – зойкнула тітка Петунія. – Мардж, ти не постраждала?

– Дурниці! – прохрипіла тітонька Мардж, витираючи обличчя серветкою. – Мабуть, засильно стиснула. Таке саме зі мною сталося і в полковника Фабстера. Не хвилюйся, Петуніє, просто в мене дуже міцна хватка...

Але тітка Петунія й дядько Вернон підозріло глянули на Гаррі. Довелося йому відмовитися від пудинга і скоренько втікати.

Гаррі вийшов у коридор і, важко дихаючи, притулився до стіни. Він давно вже не втрачав витримки аж так, щоб це призводило до вибухів. Не можна цього повторювати. Тут ішлося вже не тільки про дозвіл, а й про можливий клопіт з Міністерством магії.

Гаррі й досі був неповнолітнім чарівником, якому за чаклунськими законами заборонялося вдаватися до магії поза школою. До того ж минулого літа Гаррі вже отримав офіційне попередження: тож якщо до міністерства дійдуть нові чутки про застосування чарів на Прівіт-драйв, його виженуть з Гоґвортсу.

Гаррі почув, що Дурслі встають з-за столу, і поспішив нагору, подалі від гріха.

*

Він мужньо перетерпів наступні три дні: щоразу, коли до нього присікувалася тітонька Мардж, він переносився думкою до свого «Набору для мітли». Це дуже добре спрацьовувало, хоч у такі хвилини в Гаррі, мабуть, склянів погляд, бо тітонька Мардж почала патякати про його розумову відсталість.

І ось, нарешті, настав останній вечір тітоньчиного візиту. Тітка Петунія приготувала вишукану вечерю, а дядько Вернон відкоркував кілька пляшок вина. Вони з'їли суп і лосося без жодної згадки про Гарріні вади. За лимонним тортом дядько Вернон замучив усіх нудною балаканиною про свою фірму «Ґраннінґс», яка виготовляла свердла. Трохи згодом тітка Петунія заварила каву, а дядько Вернон приніс пляшечку бренді.

– Як, Мардж, спокусишся?

Тітонька Мардж уже випила чимало вина. Її широке обличчя аж пашіло.

– Хіба цяпочку, – захихотіла вона. – Ні-ні, трошки більше... Ще трішечки... Отак буде добре...

Дадлі доїдав четвертий шматок торта. Тітка Петунія сьорбала каву, відчепіривши мізинця. Гаррі хотів уже йти до своєї кімнати, але зустрівся поглядом з сердитими очицями дядька Вернона і зрозумів, що мусить досидіти до кінця.

– Ах, – цмокнула губами тітонька Мардж і відставила порожній келих з-під бренді. – Чудова вечеря, Петуніє. Я все готую переважно нашвидкуруч, бо мушу дбати про дванадцять песиків... – Вона голосно відригнула і поплескала себе по важезному пузі. – Вибачте... Ой, мені дуже подобається, що наш хлопчик має здоровий вигляд і нормальну вагу, – підморгнула вона Дадлі. – Ти будеш повноцінним мужчиною, Дадику, як і твій батько... Верноне, мені ще крапельку бренді... А гляньте на оцього... – Вона кивнула головою на Гаррі.

У Гаррі стислося серце. «Який у мене класний набір для мітли!», – гарячково подумав він.

– Він має страшенно убогий і жалюгідний вигляд, – вела далі тітонька Мардж. – Таке буває і з псами. Торік я звеліла полковникові Фабстеру одного такого втопити. Був якийсь миршавий. Слабкий. Непородистий.

Гаррі намагався пригадати дванадцяту сторінку посібника: «Заклинання для відновлення дії реверсу».

– Я ж кажу: усе залежить від породи. Нечиста кров дає про себе знати. Я нічого не маю проти твоєї родини, Петуніє, – вона поплескала по кістлявій руці тітки Петунії своєю великою, як лопата, долонею, – але твоя сестра була непутяща. Такі трапляються і в найкращих родинах. А згодом вона ще втекла з тим баламутом. От і маємо: результат перед очима.

Гаррі втупився в тарілку, відчуваючи якийсь дивний дзвін у вухах. «Міцно вхопіться за хвіст мітли», – подумав він. Але не міг пригадати, що там далі. Голос тітоньки Мардж угвинчувався в нього, наче свердло з фірми дядька Вернона.

– Цей Поттер... – крекнула тітонька, схопила пляшку з бренді і хлюпнула собі в келих та на скатертину. – Ви так мені й не казали, чим він займався?..

Дядько Вернон і тітка Петунія невимовно напружились. Навіть Дадлі відірвався від торта і глянув на батьків.

– Він... не працював, – зиркнув на Гаррі дядько Вернон. – Був безробітний...

– Я так і думала! – пирхнула тітонька Мардж, після чого добряче ковтнула бренді і витерла рукавом підборіддя. – Нікчемний, нікудишній, ледачий жебрак, який...

– Неправда! – втрутився раптом Гаррі.

Усі за столом завмерли. Гаррі тремтів з голови до п'ят. Він ще ніколи не був таким розлюченим.

– ЩЕ БРЕНДІ! – заверещав страшенно зблідлий дядько Вернон. Він перехилив решту пляшки у келих тітоньки Мардж. – Ти... хлопче, – гаркнув він до Гаррі. – Іди спати, бігом!..

– Ні, Верноне, – почала гикати тітонька Мардж, а тоді підняла руку і вп'ялася в Гаррі своїми дрібними, налитими кров'ю очицями. – Давай, хлопче, давай... Пишаєшся своїми батьками, так? Батьками, які закінчили тим, що загинули в автокатастрофі... мабуть, назюзюкались...

– Вони не гинули в автокатастрофі! – вигукнув Гаррі, зірвавшись на ноги.

– Загинули в автокатастрофі, паршиве мале брехло, і покинули тебе на шиї у твоєї порядної, працьовитої родини! – розлючено заверещала тітонька Мардж. – Ти нахабне, невдячне, миршаве...

Та раптом тітонька Мардж замовкла. На якусь мить здалося, що вона втратила мову. З неймовірної злості вона почала надуватись і не могла зупинитися. Її широке червоне обличчя стало ще ширшим, манюні оченята вирячилися, а рот розтягся і став такий вузенький, що годі було видобути з нього хоч слово. Наступної миті від її твідового жакета відірвалося і влучило в стіну кілька ґудзиків – вона надувалася, немов потворна повітряна куля, її пузо вивалилося назовні, розірвавши корсаж, а пальці стали товсті, як сардельки...

– МАРДЖ! – заволали водночас дядько Вернон і тітка Петунія, бо тіло тітоньки Мардж почало підніматися зі стільця до стелі. Вона тепер була кругла – круглісінька й нагадувала свинооке рятівне коло, з якого химерно стирчали руки й ноги. Видобуваючи дивні ляскаючі звуки, вона здіймалася в повітря. Шалено гавкаючи, до кімнати заскочив Ріпер.

Дядько Вернон схопив тітоньку Мардж за ноги і спробував притягнути її до себе, та замалим не відірвався від підлоги сам. Ріпер стрибнув на дядька і вчепився зубами йому в ногу.

– Ні-і-і-і-і-і-і!!!

Гаррі вискочив з-за столу, перш ніж його могли зупинити, і побіг до комірчини під сходами. Щойно торкнувся дверцят, як вони магічно відчинилися. Він миттю відтягнув до вхідних дверей свою валізу. Тоді помчав нагору, кинувся під ліжко, смикнув незакріплену паркетину і витяг з-під неї наволочку з підручниками та дарунками на день народження. Виліз із-під ліжка, схопив порожню клітку Гедвіґи й помчав сходами до своєї валізи.

Тут з їдальні вискочив дядько Вернон у подертих і закривавлених штанях.

– ВЕРНИСЯ! – заревів він. – ВЕРНИСЯ Й ПОРЯТУЙ ЇЇ!

Але Гаррі охопила відчайдушна лють. Він копнув ногою валізу, витяг з неї чарівну паличку і скерував її на дядька Вернона.

– Вона це заслужила, – видихнув Гаррі. – Що заслужила, те й отримала. Не підходьте до мене!

Він намацав за спиною дверну ручку.

– Я йду звідси, – сказав Гаррі. – 3 мене досить.

Наступної миті він уже крокував темною тихою вуличкою, тягнучи за собою тяжку валізу і з Гедвіжиною кліткою під рукою.

– РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -
«Лицарський автобус»

Гаррі проминув кілька вулиць і аж тоді знесилено впав на низенький мур на алеї Магнолій, щоб віддихатись. Він сидів нерухомо, ще й досі не отямившись від гніву, і прислухався, як шалено гупає його серце.

Та коли він пробув хвилин з десять сам-один на темній вулиці, його зненацька охопила паніка. Скрутніше становище годі було й уявити: він зовсім не мав куди податися і залишився абсолютно самотній у непривітному маґлівському світі. А найгірше те, що він знову застосував серйозні чари і тепер його безперечно виженуть з Гоґвортсу. Він так відверто порушив указ про обмеження неповнолітнього чаклунства, що дивувався, чому ще й досі тут не з'явилися представники Міністерства магії.

Гаррі здригнувся і подивився в обидва кінці алеї Магнолій. Що з ним буде? Його заарештують чи просто оголосять поза законом у чаклунському світі?.. Гаррі подумав про Рона з Герміоною, і йому стислося серце. Він знав, що і Рон, і Герміона зараз би йому допомогли, не зважаючи, порушив він закон чи ні, але ж вони були за кордоном, а без Гедвіґи він навіть не міг з ними зв'язатися.

А ще він зовсім не мав маґлівських грошей. У гаманці на дні валізи ще була жменька чаклунського золота, але решта батьківської спадщини зберігалася в сейфі лондонського чаклунського банку «Ґрінґотс». Залишалося хіба тягнути цю валізу аж до самого Лондона. Проте...

Він глянув на чарівну паличку, яку й досі стискав у руці. Якщо його вже й так вигнали зі школи (серце калатало, мов навіжене), то ще трохи чарів, либонь, уже не зашкодять. Було б непогано зробити валізу легенькою, мов пір'їна, прив'язати її до мітли, тоді накинути успадкованого від батька плаща-невидимку й полетіти до Лондона. Там він зможе забрати з сейфа решту своїх грошей і... розпочати життя вигнанця. Це була жахлива перспектива, але ж не міг він нескінченно сидіти на цьому мурі, – тоді доведеться пояснювати маґлівській поліції, як він тут опинився вночі з мітлою й валізою, повною чаклунських книжок.

Гаррі відкрив валізу й почав у ній нишпорити, шукаючи плаща-невидимку. Та не встиг він його знайти, як раптом випростався і ще раз роззирнувся довкола.

Він відчув якесь дивне поколювання в потилиці, ніби хтось за ним стежив, проте вулиця видавалася порожньою, і в жодному з великих прямокутних будинків не світилося.

Він знову схилився над валізою, але майже відразу піднявся, стискаючи в руках чарівну паличку. Гаррі радше відчував, аніж бачив, що у вузенькому проміжку між гаражем і парканом за його спиною хтось або щось стоїть. Він пильніше придивився до того місця. Якби це щось заворушилося, він тоді збагнув би, що то: якийсь бездомний кіт чи... щось інше.

– Лумос, – пробурмотів Гаррі, і на кінчику чарівної палички засяяло світло. Він підняв її над головою, і стіни найближчого будинку заясніли. Зблиснули двері гаража, і Гаррі дуже виразно побачив там контури чогось величезного, із здоровенними блискучими очима.

Гаррі позадкував, наштовхнувся на валізу і, перечепившись через неї, скотився в рів. Паличка випала йому з рук. Щось оглушливо гримнуло. Від раптового сліпучого світла Гаррі затулив очі руками...

Зойкнувши, знову вибрався на бруківку, і зробив це дуже вчасно. Наступної миті там, де він щойно лежав, зі скреготом зупинилися велетенські колеса й фари. Гаррі підняв голову й побачив яскраво-пурпуровий триповерховий автобус, що мовби виринув просто з повітря. На лобовому склі було виписано золотими літерами «Лицарський автобус».

«Мабуть, я очамрів від падіння», – подумав було Гаррі. Але тут з автобуса вискочив кондуктор у пурпуровій уніформі й почав голосно кричати кудись у ніч:

– Запрошуємо в «Лицарський автобус» – рятувальний транспорт для чаклунів і чарівниць, які потрапили в халепу. Піднесіть руку з чарівною паличкою, сідайте в автобус і ми відвеземо вас, куди забажаєте. Мене звати Стен Шанпайк, цього вечора я буду вашим кондук...

Кондуктор раптом замовк, бо саме помітив Гаррі, який і досі сидів на землі. Гаррі знову схопив свою паличку і звівся на ноги. Зблизька розгледів, що Стен Шанпайк був ненабагато старший за нього – він мав якихось вісімнадцять – дев'ятнадцять років, великі відстовбурчені вуха і чимало прищів.

– А шо ти там робив? – запитав Стен, уже неофіційним тоном.

– Я впав, – пояснив Гаррі.

– А чо' це ти впав? – хихикнув Стен.

– Та ж не навмисне, – роздратовано відповів Гаррі. Його джинси продерлися на коліні, а з руки крапала кров. І тут він згадав, чому саме впав, і рвучко озирнувся, щоб глянути на прохід між гаражем і парканом. Фари «Лицарського автобуса» заливали прохід світлом, але там нікого не було.

– Шо ти там побачив? – поцікавився Стен.

– Там було щось велике й чорне, – Гаррі невпевнено показав на прохід. – Ніби пес... тільки величезний...

Він озирнувся на Стена, який від здивування аж роззявив рота. Ніяковіючи, побачив, що Стенів погляд зупинився на його шрамі.

– А шо то в тебе на лобі? – зненацька запитав Стен.

– Нічого, – швидко відповів Гаррі, ховаючи шрам під волоссям. Він не хотів полегшувати роботу Міністерству магії, – вони ж бо його, мабуть, уже розшукують.

– А як тебе звати? – не вгавав Стен.

– Невіл Лонґботом, – сказав Гаррі перше, що спало йому на гадку. – То... то цей автобус, – швидко додав він, сподіваючись відвернути Стенову увагу, – ти казав, він їде куди завгодно?

– Канєшненько! – гордо відповів Стен. – Хоч до чорта на ріжечки, аби тільки по землі. Під водою він геть не годящий. Слухай, – знову підозріло запитав Стен, – але ж ти нам махав, ге? Підняв руку з паличкою, правда?

– Так, – відразу погодився Гаррі. – Слухай, а скільки коштує квиток до Лондона?

– Одинадцять серпиків, – сказав Стен, – але за тринадцять можеш дістати гарячого шоколадику, а за п'ятнадцять – гарячу грілочку і щітоньку для зубів якого захочеш кольору.

Гаррі знову понишпорив у валізі, дістав гаманець і подав Стенові кілька срібних монет. Після цього вони дружно затягли в автобус його валізу й Гедвіжину клітку.

В автобусі не було сидінь; натомість біля заслонених вікон стояло з півдесятка мідних ліжок. На скобах біля кожного ліжка потріскували свічки, осяваючи оббиті дерев'яними панелями стіни.

У глибині автобуса крихітний чарівник у нічному ковпаці пробурмотів крізь сон:

– Не зараз, дякую, я ковтаю слимаків, – і повернувся на другий бік.

– Можеш сідати тут, – прошепотів Стен, запихаючи Гарріну валізу під ліжко за кріслом водія. – Це наш водій – Ерні Пренґ. Ерн, це Невіл Лонґботом.

Ерні Пренґ, підстаркуватий чарівник у масивних окулярах, кивнув Гаррі, який ще раз нервово пригладив своє волосся і сів на ліжко.

– Ерні, рушай! – сказав Стен, умостившись у кріслі поруч з водієм.

Знову щось голосно гримнуло, і «Лицарський автотобус» рвонув з такою швидкістю, що Гаррі повалився на ліжко. Ледве підвівшись, визирнув у темне вікно. Вони їхали вже іншою вулицею. Стен задоволено стежив за приголомшеним обличчям Гаррі.

– Ми якраз були отутечки, коли ти нам ото помахав, – пояснив він. – Ерні, де ми? В Уельсі, чи шо?

– Угу, – відізвався Ерні.

– А що, маґли не чують, як їде автобус? – запитав Гаррі.

– Маґли? – зневажливо мовив Стен. – А хіба вони взагалі щось чують? Чи бачать? Вони якісь пришелепкуваті – ніколи нічого не помічають.

– Стен, пора вже будити мадам Марш, – сказав Ерні. – За хвильку будемо в Аберґавені.

Стен поплентався нагору вузькими дерев'яними сходинками. Гаррі й далі позирав у вікно зі щораз більшим неспокоєм. Видавалося, що Ерні не зовсім вправно володів кермом. «Лицарський автобус» постійно виїжджав на тротуар, але нічого там не зачіпав: ліхтарі, поштові скриньки і сміттєві бачки розпорскувалися навсібіч, тільки-но він наближався, але потім знову поверталися на свої місця.

Стен зійшов разом з блякло-зеленою відьмою, закутаною в дорожню мантію.

– Осьо сюди, мадам Марш, – весело мовив Стен, а Ерн так різко загальмував, що ліжка за інерцією шугнули на півметра вперед. Мадам Марш затулила рота хустинкою й подріботіла східцями з автобуса. Стен жбурнув навздогін їй валізу і зачинив дверцята. Знову щось гучно гримнуло, і вони помчали далі вузенькою сільською вуличкою. Дерева розбігалися з-під коліс.

Гаррі не заснув би, навіть якби цей автобус так гучно не гримів і не стрибав одразу на сотні миль. У голові роїлися невеселі думки: що на нього чекає, і чи спромоглися Дурслі відтягти від стелі тітоньку Мардж.

Стен розгорнув примірник «Щоденного віщуна» і почав читати, висолопивши язика. Велика фотографія чоловіка з запалим обличчям і довгим скуйовдженим волоссям наче підморгнула Гаррі з першої сторінки.

– О, цей чоловік! – вигукнув Гаррі, забувши на мить про свої клопоти. – Його показували в маґлівських новинах!

Стенлі глянув на першу сторінку й реготнув.

– Сіріус Блек, – кивнув він. – Канєшненько, шо він був у маґлівських новинах. Ти шо, Невіле, з дуба впав?

Зверхньо глянувши на спантеличеного Гаррі, Стен подав йому першу сторінку.

– Читай частіше газеточки, Невіле.

Гаррі підніс газету до свічки й прочитав:

БЛЕК І ДОСІ НА ВОЛІ!

Міністерство магії сьогодні підтвердило, що досі не впіймано Сіріуса Блека, чи не найзловіснішого в'язня фортеці Азкабан.

«Ми робимо все можливе, щоб упіймати Блека, – повідомив сьогодні вранці міністр магії Корнеліус Фадж, – і просимо чаклунську громаду зберігати спокій».

Деякі члени Міжнародної федерації чарівників критикували Фаджа за те, що він сповістив про Блека маґлівському прем'єр-міністрові. «Але ж я мусив це зробити, хіба не зрозуміло?! – пояснив роздратований Фадж. – Блек божевільний. Він небезпечний і для чаклунів, і для маґлів. Прем'єр запевнив, що нікому не розповість про чаклунське походження Блека. А якби й розповів – хто б йому повірив?»

Маґлам повідомили, що Блек озброєний рушницею (це така металева чарівна паличка, якою маґли вбивають одне одного), але чаклунська громада остерігається, щоб не повторилася різня дванадцятирічної давності, коли Блек одним прокляттям умертвив тринадцять осіб.

Гаррі глянув у затінені очі Сіріуса Блека – єдині живі цятки на виснаженому обличчі. Він ніколи не зустрічався з упирями, проте бачив їхні зображення на уроках захисту від темних мистецтв. Блек з його мертвотно-восковою шкірою мав саме такий вигляд.

– Ну, як тобі цей мальований красень? – поцікавився Стен.

– Він і справді одним прокляттям умертвив тринадцятеро людей? – здивувався Гаррі, повертаючи Стенові газету.

– Канєшненько, – відповів Стен. – Серед білого дня і на оченьках у свідків. Ото ж бо й воно. Правда, Ерні?

– Угу, – понуро підтакнув Ерні.

Стен розвернув крісло, щоб краще бачити Гаррі.

– Блек – один з прихильників Відомо-Кого, – промовив він.

– Що, Волдеморта? – вирвалося в Гаррі.

Поблідли навіть Стенові прищі; Ерні крутнув кермом, і фермерський будинок з жахом відскочив від автобуса.

– Ти шо, бляха-муха, з дуба впав? – закричав Стен. – Ти чо' вимовляєш його ім'я?

– Вибач! – поспіхом сказав Гаррі. – Вибач, я... я забув...

– Забув! – ошелешено мовив Стен. – Боже, мені аж серце вискакує...

– То... то Блек був прихильником Відомо-Кого? – нагадав примирливим тоном Гаррі.

– Угу, – сказав Стен, і далі потираючи груди. – Але коли манюній Гаррі Поттер переміг Відомо-Кого... – Гаррі знову нервово пригладив волосся. – ...тоді всім його прибічникам прикрутили хвости, правда, Ерні? Вони тоді скумекали, що їхній казочці кінець, і принишкли. Тільки не Сіріус Блек! Ходили чутки, шо він хотів стати наступником Відомо-Кого. Але не так сталося, як гадалося. Маґли оточили Блека серед вулички, а він вихопив чарівну паличку і підірвав піввулички разом з дванадцятьма маґлами і одним нашим. Жахливо, ге? І знаєш, шо він зробив після того? – запитав Стен тривожним шепотом.

– Що? – перепитав Гаррі.

– Зареготав, як навіжений! Ото стояв собі й реготав. А коли прибуло підкріплення з Міністерства магії, він спокійно пішов з ними. Ішов і реготав як псих. Бо він псих, правда, Ерні? Ге ж, псих?

– Якщо й не був до Азкабану, то тепер – точно псих, – спроквола вимовив Ерні. – Я вже краще підірвав би сам себе, ніж загриміти в Азкабан. Але катюзі – по заслузі. Так йому й треба!..

– Нелегко було те все зам'яти, правда, Ерні? – додав Стен. – Піввулиці як корівка язиком злизала. І купа мертвих маґлів. До речі, як вони тоді викрутилися, як усе пояснили?

– Вибух газу, – прохрипів Ерні.

– І от маєш – тепер Блек утік, – сказав Стен, розглядаючи газетну фотографію з виснаженим обличчям. – Ніхто ще не виривався з Азкабану, правда, Ерні? І як йому ото вдалося? Страшно, скажи? Хоч я йому не заздрю з тими азкабанськими вартовими, правда, Ерні?

Ерні раптом здригнувся.

– Говори про щось інше, Стен... Маєш осьо гарного хлопця. Від тих азкабанських вартових мені аж млосно.

Стен неохоче відклав газету, а Гаррі з жахливими передчуттями притулився до вікна. Він уявив, що молотиме Стен своїм пасажирам, коли довідається, кого він підвозив:

«А ви чули?! Отой Гаррі Поттер роздув свою тітку! Ми його ото підвозили на нашому автобусі, правда, Ерні? Хотів змитися...»

Бо ж він, Гаррі, такий самий порушник чаклунських законів, як і Сіріус Блек. Може, за надування тітоньки Мардж йому теж світить Азкабан? Він нічого не знав про ту чаклунську в'язницю, хоч усі говорили про неї з жахом. Геґрід, гоґвортський лісник, торік відсидів там два місяці. Гаррі ще й досі пам'ятав спотворене жахом обличчя Геґріда, коли той дізнався, куди його забирають. І це Геґрід – сміливець над сміливцями...

«Лицарський автобус» пронизував пітьму, розганяючи кущі, сміттєві бачки, телефонні будки й дерева. Гаррі тривожно завмер на своєму ліжку. Стен раптом пригадав, що йому заплачено ще й за гарячий шоколад. Проте саме тієї миті автобус різко звернув на Абердин – і весь шоколад зі щедрої руки Стена вилився на Гарріну подушку.

З верхніх поверхів вервечкою потяглися чаклуни й чарівниці. В халатах і пантофлях, вони поспішали до виходу, радіючи, що поїздка закінчилася.

Поступово в автобусі залишився один – єдиний пасажир.

– Ну, шо, Невіле, – плеснув у долоні Стен, – де тебе в Лондоні висадити?

– На алеї Діаґон, – відповів Гаррі.

– Як так, то й так, – сказав Стен, – ну, що ж – тримайся...

БАБАХ!

І ось вони вже мчать вулицею Черінґ-Крос-Роуд. Гаррі сидів і дивився, як з-під коліс «Лицарського автобуса» відстрибували навсібіч лавочки й будинки. Почало світати. Доведеться йому десь перечекати кілька годин, доки відчинять «Ґрінґотс». А тоді – знову в дорогу. Але куди?..

Ерні натис на гальма – і «Лицарський автобус» різко зупинився перед маленьким задрипаним шинком «Дірявий Казан», у глибині якого таївся чарівний вхід на алею Діаґон.

– Дякую, Ерні, – сказав Гаррі.

Він зіскочив і допоміг Стенові поставити на тротуар валізу й Гедвіжину клітку.

– Бувай, Стен! – попрощався Гаррі.

Але Стен мовби й не чув. Він і далі стояв у дверях, витріщившись на затемнений вхід у шинок.

– То ось ти де, Гаррі, – пролунав голос.

Гаррі не встиг обернутись, як на його плече лягла чиясь рука.

– Боже мій! – пролунав Стенів крик. – Ерні, ходи сюди! Сюди!!!

Гаррі озирнувся на власника руки на своєму плечі і в нього все похололо: він нарвався прямо на Корнеліуса Фаджа, міністра магії.

Стен зіскочив на тротуар.

– Як ви назвали цього Невіла, пане міністре? – схвильовано запитав він.

Фадж, огрядний низенький чоловік у довгій смугастій мантії, мав непривітний і втомлений вигляд.

– Невіла? – похмуро перепитав він. – Це Гаррі Поттер!

– Я так і знав! – радісно вигукнув Стен. – Ерні! Ерні! Вгадай, хто такий Невіл! Це Гаррі! Гаррі Поттер!!! Я бачу його шрам!

– Що ж... – дещо роздратовано буркнув Фадж. – Я вельми радий, що «Лицарський автобус» довіз Гаррі сюди, але нам пора йти...

Фадж міцніше стис Гарріне плече, і Гаррі відчув, що його ведуть до «Дірявого Казана». З дверей за шинквасом вийшла сутула постать з ліхтарем у руці. То був Том, зморшкуватий і беззубий шинкар.

– Ви знайшли його, пане міністре! – вигукнув Том. – Чогось бажаєте? Пива? Бренді?

– Краще чаю, – промовив Фадж, все ще не відпускаючи Гаррі.

За їхніми спинами почувся гучний скрегіт і відсапування – то Стен з Ерні тягли валізу й Гедвіжину клітку, збуджено роззираючись навсібіч.

– А чо', ти, Невіле, не сказав, хто ти такий насправді, га? – усміхаючись, запитав Стен, з-за плеча якого зацікавлено визирало совине обличчя Ерні.

– І ще, Томе: підготуй, будь ласка, окрему кімнату, – наголосив Фадж.

– Бувайте, – сумно попрощався Гаррі зі Стеном та Ерні.

– Бувай, Невіле! – гукнув Стен.

Фадж повів Гаррі вузьким коридором услід за Томовим ліхтарем. Вони увійшли в невеличку залу. Том клацнув пальцями – і в каміні запалав вогонь. Він розкланявся і вийшов.

– Сідай, Гаррі, – показав Фадж на стілець біля каміна.

Гаррі сів. Незважаючи на тепло від каміна, на руках у нього виступили сироти.

Фадж скинув свою смугасту мантію, підтяг темно-зелені штани і сів навпроти.

– Гаррі, я – Корнеліус Фадж. Міністр магії.

Гаррі, звісно, це знав. Він уже бачив Фаджа, але тоді він був у батьковому плащі-невидимці, тож розповідати про це Фаджові не випадало.

Том у фартусі поверх піжами приніс тацю з булочками та чаєм. Поставивши її на стіл між Фаджем і Гаррі, він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.

– Ну, Гаррі, – озвався Фадж, наливаючи чай, – скажу тобі, що ти змусив нас добряче похвилюватися. Отак утекти з будинку тітки й дядька! Я вже думав... але, на щастя, ти в безпеці, і це найголовніше.

Фадж намастив собі булочку маслом і підсунув тарілку Гаррі.

– Їж, Гаррі. Бачу, ти ледь живий. О, до речі... Гадаю, тобі приємно буде почути, що з міс Марджорі Дурслі ми все владнали. Кілька годин тому на Прівіт-драйв прибули два спеціалісти з відділу скасування випадкових чарів. Міс Дурслі зробили проколювання і трохи видозмінили їй пам'ять. Вона цілком забула про той випадок. Отож усе гаразд.

Фадж, попиваючи чайочок, усміхався до Гаррі, немов дядько, що розглядає свого улюбленого племінника.

Від подиву Гаррі не знав, що й казати.

– Тебе, мабуть, цікавить, як відреагували тітка з дядьком? – запитав Фадж. – Що тут приховувати: це їх страшенно розсердило. Проте наступного літа вони знову готові тебе прийняти. А на різдвяні й великодні канікули залишишся в Гоґвортсі.

Гаррі прокашлявся.

– Я на Різдво й на Великдень завжди залишаюся в Гоґвортсі, – пояснив він. – А на Прівіт-драйв я не хотів би повертатися взагалі.

– Ну-ну, я певен, що твій настрій зміниться, коли ти заспокоїшся, – стурбовано сказав Фадж. – Зрештою, це твоя родина, і я переконаний, що ви любите одне одного... е-е... десь у глибині душі.

Гаррі навіть не сперечався. Він і далі напружено чекав, як вирішиться його доля.

– А тепер подумаймо, – сказав Фадж, намащуючи маслом ще одну булочку, – де ти проведеш останні два тижні канікул. Я пропоную тобі зайняти одну з кімнаток «Дірявого Казана»...

– Вибачте, – не втримався Гаррі, – а як з моїм... покаранням?

Фадж здивовано примружився.

– З яким покаранням?

– Я ж порушив закон! – сказав Гаррі. – Указ про обмеження неповнолітнього чаклунства!

– Ну, моє серденько, ми ж не будемо тебе карати за такі дрібнички! – вигукнув Фадж, нетерпляче розмахуючи булочкою. – Це ж сталося випадково! Ми не відправляємо людей в Азкабан лише за надування власних тіток!

Усе це анітрохи не скидалося на звичні дії Міністерства магії.

– Торік я отримав офіційне попередження тільки за те, що ельф-домовик знищив пудинг у дядьковому домі! – спохмурнів Гаррі. – Міністерство пообіцяло вигнати мене з Гоґвортсу, якщо там знову будуть застосовані чари!

Гаррі здалося, що міністр Фадж раптом аж мовби знітився.

– Обставини змінюються, Гаррі... мусимо взяти до уваги... тепер такі настрої... Та й ти ж, мабуть, не хочеш, щоб тебе вигнали?

– Авжеж, ні, – погодився Гаррі.

– Ну, тоді нема про що й балакати, – безтурботно засміявся Фадж. – Ось, бери булочку, а я піду довідаюся, чи має Том для тебе вільну кімнату.

Гаррі здивовано дивився услід Фаджу: відбувалося щось неймовірне. Якщо покарання не буде, то чого Фадж чекав на нього біля «Дірявого Казана»? І взагалі – з якого це дива сам міністр магії опікується неповнолітнім чаклуном?

Фадж повернувся разом з власником готельчика.

– Вільна одинадцята кімната, Гаррі, – сказав Фадж. – Гадаю, там тобі буде дуже зручно. Додам лише одне, і я певен, що ти це зрозумієш: ти не повинен блукати маґлівським Лондоном, гаразд? Тримайся алеї Діаґон. І щодня, тільки-но почне сутеніти, вертайся сюди. Сподіваюся, ти все розумієш. Я попросив Тома, щоб він за тобою пильнував.

– Гаразд, – поволі вимовив Гаррі, – але чому?..

– Не хочемо, щоб ти знову загубився! – щиро засміявся Фадж. – Ні, ні... краще, щоб ми знали, де ти... тобто...

Фадж гучно прокашлявся і взяв смугасту мантію.

– Ну, то я пішов. У мене, знаєш, повно роботи...

– А Блека ще не знайшли? – поцікавився Гаррі.

З Фаджевих пальців вислизнули срібні застібки мантії.

– Про що ти? А-а, ти вже чув... ну, ні... ще ні, але це все питання часу. Вартові Азкабану ще ніколи не зазнавали невдачі... і я ще ніколи не бачив їх такими розлюченими. – Фадж раптом здригнувся: – Ну, до побачення! – Він подав руку.