Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 206 страниц)

– Я б за таке віддав усе, що завгодно! – казав він. – Усе, що завгодно!.. Що з тобою?..

– Нічого, – відповів Гаррі. Він почував себе дуже дивно. Хто прислав цього плаща? Невже він справді належав колись його батькові?

Та перше, ніж він устиг щось сказати чи подумати, двері спальні розчинилися навстіж, і до кімнати заскочили Фред і Джордж Візлі. Гаррі миттю заховав плаща. Поки що він не хотів ні з ким ним ділитися.

– Вітаємо з Різдвом!

– Гей, дивися! І в Гаррі є джемпер фірми Візлі!

Фред і Джордж були вдягнені в блакитні джемпери, один з великою літерою «Ф», а другий – «Д».

– А в Гаррі кращий, ніж у нас, – сказав Фред, тримаючи светр Гаррі. – Мати, мабуть, більше старається, якщо ти не член родини.

– А чому ти свого не вбираєш, Рон? – запитав Джордж. – Давай, одягни, він гарний і тепленький!

– Ненавиджу бордовий колір! – пробурмотів Рон, неохоче натягаючи через голову светра.

– У тебе нічого не написано, – зауважив Джордж. – Вона, мабуть, думає, що ти й так не забудеш своє ім'я. Але ж і ми не дурні: чудово знаємо, що нас звати Дред і Фордж.

– Що тут за галас?

До кімнати зазирнув Персі Візлі, несхвально похитавши головою. Він, безперечно, теж розгортав свої дарунки, бо тримав у руках пухнастого джемпера, якого й вихопив у нього Фред.

– Літера «П» – Почесний староста! Ану, Персі, вдягай, ми всі одягли свої светри, навіть Гаррі!

– Я... не... хо-о-чу... – долинали невиразні слова Персі, поки близнюки натягували йому на голову джемпер, збивши з носа окуляри.

– До речі, тобі нема чого сидіти нині зі старостами, – сказав Джордж. – Різдво – це родинне свято.

Й вони поволокли з кімнати Персі, натягши на нього светра, немов гамівну сорочку.

Гаррі ще ніколи в житті не бачив такого різдвяного обіду. Ціла сотня смажених індичок, гори вареної й смаженої картоплі, тарелі з ковбасками, супниці з горошком, срібні соусниці з густою підливкою й приправами з журавлини – і всюди на столі лежали купки чарівних хлопавок. До них і близько не могли дорівнятися ті жалюгідні трубочки з тонкого паперу, які зазвичай купували Дурслі. Гаррі разом з Фредом потягли за нитку чарівної хлопавки, й вона не просто вистрелила, а гахнула, наче гармата, оповивши їх хмарою синього диму, і з неї вилетів адміральський капелюх і кілька живих білих мишок. Дамблдор за Високим столом натягнув замість гостроверхого чарівницького капелюха дитячий чепчик у квіточку і весело реготав, слухаючи жарти професора Флитвіка.

Після індички були гарячі різдвяні запіканки. Персі мало не зламав собі зуба, натрапивши у своїй порції на сховану там срібну монетку – серпик. Гаррі дивився, як дедалі червонішає обличчя Геґріда, який раз у раз підливав собі вина, а тоді взяв і поцілував у щічку професорку Макґонеґел. Вона, на превеликий подив Гаррі, захихотіла й зашарілася, а її капелюшок збився набік.

Коли Гаррі зрештою вийшов з-за столу, він ніс із собою цілий оберемок речей, що повилітали з хлопавок, зокрема повний пакет блискучих повітряних кульок, які не лускають, гру «Вирощування власних бородавок» і новесенький комплект чарівних шахів. Білі мишки десь пропали, і Гаррі здогадувався, що вони стануть різдвяними гостинцями для Місіс Норіс.

По обіді Гаррі й брати Візлі досхочу побавилися надворі, жбурляючи один в одного сніжками. Замерзлі, мокрі й захекані, вони зібралися згодом біля каміна в ґрифіндорській вітальні, де Гаррі ганебно продув Ронові своїми новими шахами. Мабуть, поразка не була б такою нищівною, якби Персі постійно йому не підказував.

Після чаю з булочками, канапками з індички, тістечками й різдвяним тортом усі були вже такі пересичені й сонні, що нічого не могли робити перед сном, хіба що мляво спостерігали, як Персі ганявся по всій ґрифіндорській вежі за Фредом і Джорджем, які поцупили його емблему старости.

Для Гаррі це було найкраще в житті Різдво. Проте цілісінький день його постійно гризла одна думка, і тільки вже в ліжку він зрештою зміг цілком на ній зосередитися: хто ж усе-таки прислав йому плаща-невидимку?

Рона, напханого індичкою й тортом, вже нічого не хвилювало, і він, притулившись до подушки, відразу міцно заснув. Гаррі перехилився через край свого ліжка і витяг з-під нього плаща.

Батьків... Це був батьків плащ. Тканина мовби перетікала в його долонях, гладенька, наче шовк, легка, як повітря. «Користуйся ним з розумом», – було написано в листі. Треба його випробувати. Гаррі підвівся з ліжка й загорнувся в плащ. Глянувши на ноги, побачив тільки місячне сяйво й тіні. Дуже кумедне відчуття. «Користуйся ним з розумом».

Зненацька Гаррі відчув, що його сон цілковито пропав. У цьому плащі йому був доступний увесь Гоґвортс. Хвиля збудження пробігла його тілом, поки він мовчки стояв у темряві. Він міг куди завгодно піти в ньому – куди завгодно, і Філч нічого б не довідався.

Рон бурмотів щось уві сні. Може, розбудити його? Але ні... Батьків плащ... Він відчув, що цього – першого – разу хоче випробувати його сам.

Вибрався зі спальні, зійшов сходами донизу, перетнув вітальню й проліз через отвір у портреті.

– Хто це? – скрикнула Гладка Пані. Гаррі промовчав і швиденько рушив уздовж коридору.

Куди піти? Зупинився, дослухаючись, як калатає серце, й замислився. І тут його осяяло. Відділ літератури для службового користування в бібліотеці! Він зможе там читати скільки завгодно, аж доки довідається, хто такий Фламель. Гаррі попрямував туди, ще щільніше загорнувшись у плащ-невидимку.

У бібліотеці було неймовірно темно й моторошно. Гаррі запалив ліхтар, щоб освітити собі шлях поміж стелажами з книжками. Здавалося, ніби ліхтар сам собою пливе в повітрі, й, хоча Гаррі відчував, що тримає його рукою, від цього видовища сипонуло морозом поза шкірою.

Відділ службової літератури містився в глибині бібліотеки. Обережно переступивши через канат, що відгороджував цей відділ від решти книжок, Гаррі підняв ліхтар угору, щоб освітити назви на корінцях книжок.

Це йому мало допомогло. Облуплені й потьмянілі золоті літери складалися в слова дивних мов, яких Гаррі не розумів. Деякі книжки були взагалі без назв. На одній книжці була темна пляма, що страшенно скидалася на кров. Волосся на голові в Гаррі настовбурчилось. Він, може, просто навіював собі, може, ні, але йому здавалося, ніби від тих книжок долинає легенький шепіт, неначе вони знали, що тут хтось чужий.

З чогось таки треба починати. Обережно поставивши ліхтар на підлогу, Гаррі почав оглядати найнижчу полицю, шукаючи якусь цікаву на вигляд книжку. На очі йому трапив великий сріблясто-чорний том. Гаррі насилу його витяг, такий він був важкий, і, підперши коліном, розгорнув.

Пронизливий, страхітливий вереск розколов навпіл тишу: книжка кричала! Гаррі миттю закрив її, але крик не вщухав, лунаючи на високій, безперервній, оглушливій ноті. Гаррі позадкував і перекинув ліхтаря, що відразу й погас. Перелякавшись, він почув кроки, які долинали з коридору. Запхавши верескливу книгу назад на поличку, Гаррі почав тікати. У дверях він мало не зіткнувся з Філчем. Філчеві бліді, нестямні очі дивилися просто крізь нього. Гаррі прослизнув попід простягненою рукою Філча й побіг коридором, а у вухах йому й далі відлунював книжчин вереск.

Гаррі несподівано зупинився біля високої постаті в лицарському обладунку. Він так безтямно тікав з бібліотеки, що навіть не звернув уваги, куди біжить. Мабуть, через темряву він анітрохи не міг зорієнтуватися, де він. Пригадав, що біля кухні ніби й стояла якась постать в обладунку, але ж та кухня була поверхів на п'ять нижче.

– Професоре, ви звеліли відразу йти до вас, якщо хтось блукатиме ночами, а щойно хтось був у бібліотеці – у відділі службової літератури.

Гаррі відчув, як кров відхлинула йому з обличчя. Хоч би де він опинився, Філч, здавалося, знав коротшу дорогу, бо його тихий, улесливий голос ставав дедалі ближчим, а відповідав йому, – який жах! – Снейп.

– У спецфонді? Ну, тоді вони десь поблизу, ми їх упіймаємо.

Гаррі завмер на місці, коли з-за рогу вийшли Філч і Снейп. Вони, звичайно, не бачили його, але коридор був вузеньким, отож, підступивши, вони неодмінно наскочили б на нього: адже його тіло під плащем нікуди не зникло.

Гаррі якомога тихіше став задкувати. Ліворуч від себе він побачив якісь прочинені двері. Це була його остання надія. Гаррі, затамувавши віддих, проліз у двері, намагаючись не зачепити їх, і зумів, на щастя, зайти до кімнати так, що ніхто нічого не помітив. Снейп із Філчем пройшли зовсім близько, а Гаррі припав до стіни, глибоко дихаючи й прислухаючись до дедалі тихіших кроків. Його мало не зловили, мало не зловили!.. Минуло кілька секунд, поки Гаррі почав бачити, що було в тій кімнаті, де він заховався.

Кімната скидалася на клас, у якому давно не вчилися. Попід стінами проступали темні контури зсунутих столів і стільців, а сміттєвий кошик був перекинутий. Але там було ще щось, зіперте на стіну навпроти нього, що виглядало в цій кімнаті чужим, мовби хтось просто поставив його тут, щоб воно нікому не заважало.

Це було велике – заввишки аж до стелі – дзеркало в пишно оздобленій золотій рамі й на двох пазуристих ніжках. Угорі був вирізьблений напис: «ЯЦРЕС ОГОВТ ЯННАЖАБ А УЖАКОП ІБОТ ЯЧ ЧИЛБО ЕН Я».

Забувши про страх, Гаррі підступив до дзеркала, сподіваючись, що й там не побачить свого відображення. Став перед ним.

Щоб не скрикнути, мусив затулити рота рукою. Озирнувся на всі боки. Його серце закалатало шаленіше, ніж тоді, коли заверещала книжка, – він побачив у дзеркалі не тільки себе, а й цілу юрбу людей, які стояли в нього за плечима.

Проте кімната була безлюдною. Хапаючи ротом повітря, Гаррі знову поволі обернувся до дзеркала.

Бачив там себе, блідого й переляканого, і бачив за собою відображення принаймні ще десятьох людей. Гаррі глянув через плече: там і далі нікого не було. А може, вони теж усі невидимі? Може, він опинився в кімнаті, заповненій невидимими людьми, і весь секрет полягає в тому, що дзеркало відображає їх усіх – байдуже, видимі вони чи невидимі?

Знову глянув у дзеркало. Жінка, котра стояла зразу за його відображенням, усміхалася й махала йому рукою. Гаррі простяг назад руку, але нічого не намацав. їхні віддзеркалення стояли так близько, що якби вона справді була там, він мав би доторкнутися до неї, але відчував тільки повітря: та жінка і решта тих людей існували лиш у дзеркалі.

А жінка була дуже гарна. Мала темно-руде волосся, а її очі... – її очі схожі на мої, подумав Гаррі, підходячи до дзеркала ближче. Ясно-зелені й точнісінько такої самої форми... але тут він помітив, що жінка плакала; усміхалась, а водночас і плакала. Високий, худий, чорнявий чоловік, який стояв біля неї, пригорнув її до себе. Він був в окулярах, а його волосся геть скуйовдилось і стирчало на потилиці так само, як і в Гаррі.

Гаррі вже так близько підійшов до дзеркала, що мало не торкався носом свого відображення.

– Мамо?.. – прошепотів він. – Тату?..

Усміхаючись, вони дивилися на нього. А Гаррі поволі почав розглядати обличчя решти людей у дзеркалі й побачив ще більше схожих на свої зелених очей, таких носів, як у нього, а в одного дідуся були, здавалося, навіть такі самі, як у Гаррі, гострі коліна. Гаррі вперше в житті дивився на свою родину.

Поттери всміхалися й махали йому руками, а Гаррі не міг надивитися на них, зіпершись долонями на скло, немов сподівався пройти крізь нього й опинитися серед них. Гаррі відчував великий біль, у якому змішалися радість і глибокий смуток.

Гаррі не пам'ятав, як довго він там стояв. Відображення не зникали, і він дивився, дивився, не відриваючись, аж поки якийсь далекий шум змусив його опам'ятатися. Треба вертатися до спальні. Востаннє глянув на мамине обличчя, прошепотів: «Я ще прийду!» – і вибіг з кімнати.

– Міг би й розбудити мене! – сердито буркнув Рон.

– Я повернуся туди ввечері, і ти можеш піти зі мною, я покажу тобі дзеркало.

– Я б хотів побачити твоїх маму й тата! – захоплено гукнув Рон.

– А я б хотів бачити всю твою родину, всіх Візлі. Ти зможеш показати мені решту своїх братів та всіх інших родичів.

– Та їх можна побачити коли завгодно! – відповів Рон. – Просто приїжджай цього літа до нас. Хтозна, може дзеркало показує лише мертвих. Шкода тільки, що ти нічого не довідався про Фламеля. Бери якусь шинку чи що, чого ти нічого не їси?

Гаррі не міг їсти. Він бачив своїх батьків і знову побачить їх увечері. Він майже забув про Фламеля. Це вже не здавалося йому таким важливим. Яка різниця, що там стереже той триголовий пес? Ну то й що, коли Снейп його вкраде?

– З тобою все гаразд? – поцікавився Рон. – Ти якийсь наче дивний.

Найдужче Гаррі боявся, що не зможе знову знайти ту кімнату з дзеркалом. Удвох із Роном, накрившись одним плащем, вони посувалися набагато повільніше. Вони намагалися відтворити Гаррін шлях з бібліотеки і майже годину тинялися темними переходами.

– Я вже змерз! – поскаржився Рон. – Пішли назад.

– Ні! – прошипів Гаррі. – Я знаю, це десь тут.

Вони проминули привид високої відьми, що линув їм назустріч, але більше нікого не бачили. Якраз тоді, коли Рон застогнав, що від холоду вже не чує ніг, Гаррі помітив постать лицаря.

– Це тут!.. ось тут!.. так!

Хлопці штовхнули двері. Гаррі скинув з плечей плаща і побіг до дзеркала.

Вони всі були там. Мама й тато зраділи, уздрівши його.

– Бачиш? – прошепотів Гаррі.

– Я нічого не бачу.

– Дивися! Дивися на них усіх!.. Їх там повно!..

– Я бачу тільки тебе.

– Придивися уважніше, давай, стань на моє місце!

Гаррі відступив убік, та коли перед дзеркалом став Рон, Гаррі вже не бачив своєї родини, а бачив у дзеркалі тільки Рона у вовняній піжамі.

Зате Рон тепер приголомшено розглядав себе.

– Глянь на мене! – вигукнув він.

– Що, бачиш свою родину?

– Ні... Я тут сам, але якийсь інакший! Ніби старший і... я найкращий учень школи!

– Що?

– Я... маю на собі емблему, яку носив колись Білл. А ще я тримаю кубок гуртожитків і кубок з квідичу... Я ще й капітан команди з квідичу!

Рон ледве відвів очі від цього чудового видовища й захоплено глянув на Гаррі.

– Думаєш, це дзеркало показує майбутнє?

– Як таке може бути? Вся моя родина вже мертва. Дай-но я гляну ще раз!

– Ти вже був тут минулої ночі, тепер дай мені трохи подивитися!

– Ти просто тримаєш кубок з квідичу! Що тут цікавого? А я хочу побачити своїх батьків.

– Не штовхайся!

Несподіваний шум у коридорі урвав їхню суперечку. Хлопці й не помітили, що розмовляють надто голосно.

– Швиденько!

Рон ледве встиг накинути на Гаррі плаща, як у дверях засвітилися очі Місіс Норіс. Рон і Гаррі завмерли, думаючи про одне: чи діє плащ і на котів? Трохи постоявши, кицька повернулася й пішла.

– Тут небезпечно. Вона, мабуть, побігла за Філчем, бо почула нас. Ходімо звідси!

І Рон витягнув Гаррі з кімнати.

Сніг не розтанув і наступного ранку.

– Гаррі, пограємо в шахи? – запитав Рон.

– Не хочу.

– Може, підемо до Геґріда?

– Ні. Йди, як хочеш...

– Гаррі, я знаю, про що ти думаєш, – про дзеркало. Але не йди туди сьогодні.

– Чому?

– Не знаю. Просто маю погане передчуття. Хай там як, ти вже надто багато разів мало не встрявав у халепу. Вони там зараз усе винюхують – Філч, Снейп і Місіс Норіс. Що з того, що вони тебе не бачать? А якщо зіткнуться з тобою? Якщо ти сам зіб'єш кого-небудь?

– Ти вже говориш як Герміона.

– Гаррі, я серйозно, не йди.

Та Гаррі думав лише про одне: як знову опинитися перед дзеркалом, і Рон не зумів би його зупинити.

Тепер, за третім разом, Гаррі було значно легше знайти дорогу. Він рухався дуже швидко і знав, що шумить набагато більше, ніж годилося б, проте не зустрів нікого.

І ось уже знову до нього всміхалися мама й тато, а один із його дідусів жартома вклонився йому.

Гаррі присів на підлогу перед дзеркалом. Ніщо не могло утримати його від того, щоб просидіти тут з родиною цілу ніч. Абсолютно ніщо.

Окрім...

– Що, Гаррі, знову повернувся?

Гаррі відчув, як у нього всередині все захололо. Він озирнувся. За столом біля стіни сидів не хто інший, як Албус Дамблдор. Гаррі пройшов зовсім близько від нього і навіть не помітив, бо відчайдушно прагнув якнайшвидше дістатися до дзеркала.

– Я... я не побачив вас, пане професоре.

– Дивно, яким ти став короткозорим завдяки своїй невидимості, – сказав Дамблдор, і Гаррі відлягло від серця, коли той усміхнувся.

– Отже, – заговорив Дамблдор, виходячи з-за столу й сідаючи на підлогу біля Гаррі, – ти, як і багато хто перед тобою, відкрив принади дзеркала Яцрес.

– Я не знав, пане професоре, що воно так називається.

– Але, сподіваюся, вже збагнув, що воно робить?

– Воно... ну... воно показує мені мою родину...

– А Ронові показало, що він найкращий учень школи.

– Звідки ви знаєте?

– Мені не треба плаща, щоб стати невидимим, – лагідно пояснив йому Дамблдор. – Ну, ти вже здогадуєшся, що саме нам усім показує дзеркало Яцрес?

Гаррі заперечно похитав головою.

– Зараз поясню. Найщасливіша людина на землі могла б дивитися у дзеркало Яцрес, як у звичайне дзеркало, тобто, дивлячись у нього, бачила б там тільки себе. Тепер ти зрозумів?

Гаррі замислився і згодом поволі вимовив:

– Воно показує нам те, чого ми хочемо... все, чого ми захотіли б...

– І так, і ні, – спокійно відповів Дамблдор. – Воно показує нам найглибше, найсокровенніше бажання нашого серця – не більше й не менше. Ти ніколи не знав своїх рідних, тому бачиш їх усіх навколо себе. Роналд Візлі, що завжди був у затінку своїх братів, бачить себе найкращим з них усіх. Проте це дзеркало не дасть нікому ні знань, ні правди. Траплялося, люди вмирали біля нього, заворожені побаченим, або божеволіли, не знаючи, чи все це реально збудеться, чи ні.

Гаррі, завтра дзеркало перенесуть до іншого будинку, і я прошу тебе не шукати більше його. Якщо ти колись натрапиш на нього знову, ти будеш уже готовий до цього. Не варто поринати у мрії, забуваючи про життя, пам'ятай про це. Ну, а тепер, чому б тобі знову не вбратися в цей чудовий плащ і не вернутися до спальні?

Гаррі підвівся.

– Пане... професоре Дамблдоре! Чи міг би я щось запитати?

– Звісно, бо ти вже запитав мене, – усміхнувся Дамблдор. – Але можеш поставити ще одне запитання.

– А що бачите в цьому дзеркалі ви?

– Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці.

Гаррі здивовано глянув на нього.

– Мені ніколи не вистачає шкарпеток, – пояснив Дамблдор. – Ось іще одне Різдво минає, а я не отримав жодної пари. Люди чомусь думають, що мені треба дарувати самі книжки.

Лише опинившись у ліжку, Гаррі збагнув, що Дамблдор, мабуть, був не зовсім щирим. Але ж, подумав він, скидаючи Скеберса з подушки, то було цілком особисте запитання.

– РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ -
Ніколас Фламель

Дамблдор переконав Гаррі не шукати більше дзеркала Яцрес, і решту різдвяних канікул плащ-невидимка пролежав на дні валізи. Гаррі волів би з такою самою легкістю забути все побачене в дзеркалі, але не міг. Його стали мучити жахливі сни. Знову й знову йому снилося, як його батьки щезають після спалаху зеленого сяйва, а чийсь пронизливий голос заходиться реготом.

– Бачиш, Дамблдор казав правду, те дзеркало могло довести тебе до божевілля, – зауважив Рон, коли Гаррі переповів йому ці сни.

Герміона, повернувшись до школи за день до початку навчання, мала іншу думку. Вона жахалася, уявляючи, як Гаррі, замість спати, три ночі підряд блукав по школі («А якби Філч тебе піймав!»), і водночас була розчарована, що він так нічого й не довідався про Ніколаса Фламеля.

Вони вже майже втратили надію знайти згадку про Фламеля в котрійсь із бібліотечних книжок, хоча Гаррі й далі був певен, що вже десь бачив це ім'я. Коли почалося навчання, вони знову на кожній десятихвилинній перерві бігли переглядати книжки. Гаррі мав ще менше часу, бо відновилися тренування з квідичу.

Вуд працював з командою завзятіше, ніж будь-коли. Навіть безперервний дощ, який прийшов замість снігопадів, не міг охолодити його завзяття. Брати Візлі нарікали, що Вуд стає фанатиком, але Гаррі підтримував його. Якщо в наступному матчі вони переможуть Гафелпаф, то вперше за сім років випередять Слизерин у змаганні за кубок гуртожитків. До того ж, Гаррі виявив, що йому значно менше дошкуляють сни, коли він повертається з тренувань добряче втомленим.

Під час одного з таких тренувань, коли всі були напрочуд мокрі й брудні, Вуд повідомив команді погану новину. Його якраз дуже роздратували брати Візлі, які стрімко атакували один одного, а тоді вдавали, ніби падають зі своїх мітел.

– Ану не дурійте! – крикнув він. – Саме отак ми й програємо матч! Судити цього разу буде Снейп, а він скористається кожною нагодою, щоб зняти очки з Ґрифіндору!

Зачувши це, Джордж Візлі й справді упав з мітли.

– Буде судити Снейп? – не вірив він, випльовуючи з рота грязюку. – Коли це йому довіряли судити матч із квідичу? Він ніколи не судитиме чесно, якщо тільки в нас з'явиться нагода випередити Слизерин.

Решта гравців приземлилися біля Джорджа і також почали нарікати.

– А що я можу зробити? – сказав Вуд. – Залишається одне: треба зіграти так, щоб Снейп не мав до чого причепитися.

Воно, може, й так, думав Гаррі, але в нього була зовсім інша причина, чому він не хотів опинитися поруч із Снейпом під час гри у квідич...

Уся команда, як звичайно, ще залишилася трохи потеревенити, а Гаррі відразу попрямував до ґрифіндорської вітальні, де грали в шахи Рон і Герміона. Шахи були єдиною річчю, де Герміона завжди програвала, і це, як вважали Гаррі з Роном, було для неї великою користю.

– Поки що не говори до мене, – попередив Рон, коли Гаррі присів біля нього. – Я мушу зосеред... – і тут він помітив, що Гаррі мов не свій: – Що сталося? На тебе страшно глянути!

Тихенько, щоб більше ніхто не чув, Гаррі розповів їм про несподівано-жахливе бажання Снейпа стати суддею з квідичу.

– Не грай! – відразу сказала Герміона.

– Скажи, що захворів, – запропонував Рон.

– Вдавай, ніби зламав собі ногу, – порадила Герміона.

– Справді зламай собі ногу! – додав Рон.

– Я мушу там бути, – заперечив Гаррі. – Немає запасного ловця. Якщо я не з'явлюся, Ґрифіндор узагалі не зможе грати.

Тієї миті до вітальні увалився Невіл. Як йому вдалося пролізти крізь отвір у портреті, стало загадкою для всіх, бо його ноги були стулені докупи закляттям, яке діти відразу розпізнали: «ноги під замком». Невіл мусив прострибати, мов зайчик, аж до ґрифіндорської вежі.

Усі готові були розсміятися, усі, крім Герміони, що скочила на ноги й наслала контрзакляття. Невілові ноги розвелися, і він, тремтячи, ступив крок.

– Що сталося? – запитала Герміона, підводячи його до Гаррі й Рона.

– Мелфой! – розгублено вимовив Невіл. – Я зустрів його коло бібліотеки. Він сказав, що шукає когось, на кому це можна випробувати.

– Піди до професорки Макґонеґел! – порадила йому Герміона. – Розкажи їй усе!

Невіл похитав головою.

– Я не хочу мати ще більше клопоту, – пробурмотів він.

– Невіле, йому треба дати відсіч! – вигукнув Рон. – Він звик по всіх топтатися, але це не причина, щоб схилятися перед ним!

– Не треба мені нагадувати, що я не досить сміливий для Ґрифіндору. Мелфой уже зробив це, – зітхнув Невіл, який, здавалося, от-от заплаче.

Гаррі понишпорив у кишені і витяг звідти шоколадну жабку, останню з коробки, яку на Різдво прислала йому Герміона.

– На, візьми, – лагідно промовив Гаррі, – і знай, що ти кращий за десятьох Мелфоїв. – Сортувальний Капелюх призначив тебе до Ґрифіндору, правда? А де Мелфой? У смердючому Слизерині.

Невіл невпевнено усміхнувся й розгорнув жабку.

– Дякую, Гаррі! Я піду, мабуть, спати. Хочеш картку, ти ж їх збираєш, так?

Невіл пішов, а Гаррі глянув на картку «славетних чарівників».

– Знову Дамблдор, – сказав він. – Він був перший, кого я...

І раптом мало не задихнувся. Глянув на зворотний бік картки, а тоді звів очі на Рона й Герміону.

– Я знайшов його! – прошепотів він. – Я знайшов Фламеля! Я ж вам казав, що бачив десь це ім'я, то було в поїзді, коли я їхав сюди! Ось послухайте: «Професор Дамблдор надто уславився завдяки своїй перемозі 1945 року над чорним чаклуном Ґріндельвальдом, відкриттю дванадцяти способів застосування драконячої крові та спільним алхімічним дослідам разом із Ніколасом Фламелем»!

Герміона зірвалася на ноги. Вона ще не була такою збудженою відтоді, як отримала свої перші оцінки за домашню роботу.

– Сидіть тут! – звеліла вона й помчала сходами до дівчачої спальні.

Гаррі ледве встиг здивовано перезирнутися з Роном, як вона вже мчала назад, тримаючи в руках величезний фоліант.

– Я й не здогадалася зазирнути сюди! – схвильовано зашепотіла вона. – Я її взяла в бібліотеці ще кілька тижнів тому, щоб почитати для розваги.

– Для розваги? – перепитав Рон, але Герміона звеліла йому помовчати, поки вона щось знайде, і почала нестямно гортати сторінки, бурмочучи щось під ніс.

Нарешті знайшла.

– Я так і знала! Я знала це!

– А нам уже можна говорити? – сердито фиркнув Рон. Та Герміона мов і не чула.

– Ніколас Фламель, – схвильовано зашепотіла вона, – це єдиний відомий виробник філософського каменя!

Ця новина не справила того враження, якого сподівалася дівчина.

– Чого? – перепитали Гаррі й Рон.

– Ох! Скажіть по правді: ви що – нічого не читаєте? Ось дивіться, прочитайте самі.

Дала їм книжку, і Гаррі з Роном прочитали:

«Стародавні алхімічні дослідження пов'язані з виготовленням філософського каменя, легендарної субстанції з дивовижними властивостями. Цей камінь перетворює будь-який метал у чисте золото. З нього також видобувають еліксир життя, що дарує безсмертя тому, хто його вип'є.

Протягом сторіч з'являлося багато згадок про Філософський камінь, але єдиний такий камінь, що справді існує, належить містерові Ніколасу Фламелю, визначному алхімікові й шанувальнику опери. Містер Фламель, який торік відсвяткував свій шістсот шістдесят п'ятий день народження, веде спокійний спосіб життя в Девоні разом зі своєю дружиною Перенель (шістсот п'ятдесят вісім років)».

– Бачите? – сказала Герміона, коли Гаррі й Рон закінчили читати. – Той пес, напевне, охороняє філософський камінь Фламеля! Я переконана, що він попросив Дамблдора зберегти його десь у безпечному місці, бо вони приятелюють, а йому стало відомо, що хтось шукає його. Ось чому він надумав забрати камінь із «Ґрінґотсу»!

– Камінь, який виробляє золото й зупиняє смерть! – вимовив Гаррі. – Не дивно, що Снейп за ним полює! Кожен хотів би його мати!

– І не дивно, що ми не знайшли Фламеля в тому «Дослідженні останніх тенденцій чарівництва», – додав Рон. – Які там останні тенденції, якщо йому вже шістсот шістдесят п'ять років, правда?

Наступного ранку на уроці захисту від темних мистецтв, занотовуючи різні способи лікування вовкулачих укусів, Гаррі й Рон і далі обговорювали, що вони зробили б із філософським каменем, якби він дістався їм. Лише коли Рон сказав, що придбав би власну команду з квідичу, Гаррі згадав про Снейпа і наступну гру.

– Я буду грати, – сказав він Ронові й Герміоні. – Бо інакше всі слизеринці подумають, що я боюся того Снейпа. Я покажу їм! Коли ми переможемо, їм буде не до сміху!

– Щоб тільки нам не довелося плакати, забираючи тебе з поля, – сказала Герміона.

З наближенням матчу Гаррі ставав дедалі нервовіший. Та й решта гравців хвилювалися, мабуть, не набагато менше. Випередити Слизерин у чемпіонаті гуртожитків було чудовою ідеєю, останні сім років це не вдавалося нікому, але чи дасть їм цей шанс такий упереджений суддя?

Гаррі не знав, чи це йому просто здається чи ні, але, хоч куди він ішов, усюди натрапляв на Снейпа. Часом йому навіть здавалося, ніби Снейп ходить слідом за ним, намагаючись упіймати. Уроки зілля й настійки перетворилися в щотижневі тортури – так жахливо Снейп ставився до Гаррі. Може, він знав, що вони довідалися про Філософський камінь? Гаррі не розумів, як він міг дізнатися, але інколи мав погане відчуття, що Снейп уміє читати думки.

Коли наступного дня біля роздягалень Рон з Герміоною побажали йому успіху, Гаррі знав, що вони переживають, чи побачать його знову живим. Все це не надто заспокоювало. Гаррі майже не чув підбадьорливих слів Вуда, вдягаючи квідицьку форму й беручи до рук «Німбус-2000».

Рон і Герміона тим часом знайшли собі місце на трибунах поруч із Невілом, що ніяк не міг зрозуміти, чому вони такі похмурі й стурбовані і навіщо принесли на гру чарівні палички. Гаррі й не здогадувався, що Рон і Герміона таємно вчилися насилати закляття «ноги під замком». Ця думка прийшла їм у голови після того, як Мелфой випробував це закляття на Невілові, й вони були готові заклясти Снейпа, тільки-но він почне шкодити Гаррі.

– Дивись, не забувай: Локомотор Мортіс! – пошепки казала Герміона Ронові, який саме ховав у рукав свою паличку.

– Та знаю, знаю! – огризнувся Рон. – Не діставай.

Тим часом Вуд у роздягальні відвів Гаррі набік:

– Не хочу на тебе тиснути, але сьогодні нам за всяку ціну треба якомога швидше піймати снич. Треба закінчити гру, перш ніж Снейп отримає шанс нас засудити.

– Там зібралася вся школа! – вигукнув Фред Візлі, визирнувши з дверей. – Навіть, – ого! – Дамблдор прийшов подивитися!

У Гаррі тьохнуло серце.

– Дамблдор? – перепитав він і кинувся до дверей, щоб пересвідчитись. Фред казав правду: Дамблдорову сріблясту бороду годі було з чимось сплутати.

Гаррі мало не засміявся, йому полегшало на душі. Тепер він у безпеці. Снейп ніколи не наважиться зробити йому якусь капость у присутності Дамблдора.

Мабуть, саме тому Снейп був таким сердитим, коли команди виходили на поле, і Рон теж це помітив.

– Я ще ніколи не бачив Снейпа таким лютим, – сказав він Герміоні. – Дивися, починають! Ой!

Хтось штурхнув Рона в потилицю. Це був Мелфой.

– О, Візлі, пардон! А я тебе й не помітив!

Мелфой задоволено вишкірився до Креба і Ґойла.

– Цікаво, як довго протримається Поттер на мітлі? Ну що, Візлі, може – парі?

Рон не відповів: Снейп щойно призначив пенальті на користь Гафелпафу за те, що Джордж Візлі поцілив у нього бладжером. Герміона, схрестивши пальці, стежила за Гаррі, що кружляв над полем, мов яструб, пильнуючи снича.

– Знаєте, як добирають гравців для ґрифіндорської команди? – голосно запитав Мелфой через кілька хвилин, коли Снейп присудив на користь Гафелпафу ще одне пенальті взагалі без жодної на те причини. – Вони запрошують тих учнів, яких їм шкода. Дивіться, там є Поттер – він не має батьків; тоді брати Візлі – вони не мають грошей. Слухай, Лонгботоме, ти маєш бути в команді, бо в тебе нема розуму!

Невіл почервонів і повернувся до Мелфоя.

– Мелфою, я... я вартий десятьох таких, як ти! – затинаючись, вимовив він.

Мелфой, Креб і Ґойл аж застогнали з реготу, але Рон, і далі пильно стежачи за грою, сказав:

– Не бійся його, Невіле.

– Якби розум був на вагу золота, ти був би біднішим, ніж Візлі! – не переставав знущатися з Невіла Мелфой.