Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 93 (всего у книги 206 страниц)

– Ми тут не будемо обговорювати Дамблдорові вказівки, якщо твоя ласка! – вигукнув Сіріус.

– Артуре! – обернулася до чоловіка місіс Візлі. – Артуре, ну, допоможи мені!

Містер Візлі озвався не відразу. Він зняв окуляри і поволі протер їх мантією, не дивлячись на дружину. Тоді ретельно припасував їх на носі й нарешті заговорив.

– Молі, Дамблдор усвідомлює, що ситуація змінилася. Він розуміє, що Гаррі повинен знати принаймні дещо, якщо він уже опинився в штаб-квартирі.

– Але це не означає, що треба спонукати його, щоб він запитував про все, що заманеться!

– Як на мене, – неголосно втрутився Люпин, відводячи нарешті погляд від Сіріуса, і місіс Візлі одразу повернулася до нього, сподіваючись знайти спільника, – то буде краще, якщо Гаррі довідається про ці факти – не всі. Молі, але хоч би про основні – від нас, а не почує якусь викривлену версію від... від когось іншого.

І незважаючи на Люпинів незворушний вираз обличчя, Гаррі зрозумів: він підозрює, що під час зачисток місіс Візлі знайшла не всі видовжені вуха.

– Що ж, – важко дихаючи, місіс Візлі оглянула присутніх, але сподіваної підтримки так і не отримала, – бачу, що до моїх слів ніхто не дослухається. Але я скажу так: Дамблдор недарма не хотів, щоб Гаррі забагато знав, і я, як особа, що бере близько до серця все, пов'язане з Гаррі...

– Це ж не твій син, – стиха мовив Сіріус.

– Він мені як рідний, – випалила місіс Візлі. – Кого ще він має?

– Мене!

– Ну так, – процідила місіс Візлі, – проте, погодься, тобі нелегко було пильнувати за ним, коли ти сидів у Азкабані?

Сіріус почав підніматися з крісла.

– Молі, ти тут не єдина дбаєш про Гаррі, – втрутився Люпин. – Сіріусе, сядь.

Нижня губа місіс Візлі затремтіла. Зблідлий Сіріус поволі опустився в крісло.

– Думаю, Гаррі теж повинен висловитися, – вів далі Люпин, – він достатньо дорослий, щоб приймати рішення.

– Я хочу знати, що відбувається, – миттєво сказав Гаррі.

Він не дивився на місіс Візлі. Його зворушили її слова про те, що він для неї майже як син, але надмірна опіка його втомила. Сіріус має рацію: він уже не дитина.

– Чудово, – надтріснутим голосом сказала місіс Візлі. – Джіні... Рон... Герміоно... Фред... Джордж... прошу вас негайно вийти з кухні, негайно.

Здійнялася буча.

– Ми – повнолітні! – заволали Фред із Джорджем.

– Чому Гаррі можна, а мені – ні? – обурювався Рон.

– Мамо, я теж хочу чути! – залементувала Джіні.

– НІ! – місіс Візлі підвелася, метаючи очима блискавки. – Категорично забороняю...

– Молі, Фредові з Джорджем ти не можеш заборонити, – втомлено втрутився містер Візлі. – Вони вже повнолітні.

– Вони ще школярі.

– Але за законом вважаються дорослими, – так само втомлено пояснив містер Візлі.

Обличчя місіс Візлі спалахнуло:

– Я... що ж, Фред і Джордж можуть залишитися, але Рон...

– Гаррі все одно розповість нам з Герміоною! – заперечив Рон. – Правда?.. Ти ж розкажеш? – додав він невпевнено, перехопивши погляд Гаррі.

Якусь мить Гаррі хотілося сказати Ронові, що він не розкаже йому ані слова, щоб Рон відчув, як то приємно – коли ти ні сном ні духом не знаєш про те, що відбувається. Та це гидке бажання щезло, коли він поглянув Ронові у вічі.

– Звичайно, розкажу, – підтвердив Гаррі.

Рон і Герміона засяяли.

– Чудово! – крикнула місіс Візлі. – Чудово! Джіні... СПАТИ!

Джіні нелегко було впокорити. Вона обурено кричала й сперечалася з матір'ю, піднімаючись по сходах, а коли вони опинилися в коридорі, до їхнього галасу додався ще й пронизливий вереск місіс Блек. Люпин побіг утихомирювати портрет. Лише коли він повернувся і, зачинивши за собою двері, вмостився за столом, Сіріус заговорив знову.

– Ну, Гаррі... то що ти хочеш знати?

Гаррі набрав повні легені повітря й задав питання, що мучило його цілий місяць.

– Де Волдеморт? – спитав він, незважаючи на те, що всі знову здригалися або зіщулювалися, почувши це ім'я. – Що він робить? Я намагався стежити за маґлівськими новинами, але там не було жодного натяку, жодних химерних убивств, нічого.

– Бо досі й не було жодних химерних убивств, – відповів Сіріус, – принаймні ми ні про що таке не чули, а нам відомо дуже багато.

– Принаймні більше, ніж він припускає, – додав Люпин.

– А чому він більше нікого не вбиває? – спитав Гаррі. Він знав, що лише за минулий рік на совісті Волдеморта було чимало смертей.

– Щоб не привертати до себе уваги, – пояснив Сіріус. – Це для нього небезпечно. Його повернення відбулося не зовсім так, як він хотів, розумієш? Він усе собі зіпсував.

– Точніше, ти йому зіпсував, – задоволено всміхнувся Люпин.

– Як? – здивувався Гаррі.

– Ти не повинен був вижити! – відповів Сіріус. – Ніхто, крім смертежерів, не мав знати про його повернення. Але ти вижив і став свідком.

– Для нього було найважливіше, щоб про його повернення не довідався Дамблдор, – сказав Люпин. – А ти його відразу попередив.

– І що це дало? – поцікавився Гаррі.

– Жартуєш? – недовірливо перепитав Білл. – Якщо Відомо-Хто когось і боїться, то лише Дамблдора!

– Завдяки тобі Дамблдор відновив Орден Фенікса вже через годину після Волдемортового повернення, – пояснив Сіріус.

– А що робить цей Орден? – спитав Гаррі, дивлячись на них.

– Наполегливо працює над тим, щоб Волдемортові не вдалося здійснити його плани, – відповів Сіріус.

– А звідки ви знаєте про його плани? – випалив Гаррі.

– Дамблдорові сяйнула одна прониклива думка, – сказав Люпин, – а його проникливі думки зазвичай попадають у десятку.

– І що ж, на Дамблдорову думку, він замислив?

– Перш за все він хоче знову зібрати своє військо, – пояснив Сіріус. – Колись він командував цілими полчищами: відьмами й чаклунами, яких страхом або чарами примушував коритися, вірними своїми смертежерами, всілякими темними створіннями. Ти чув, що він має намір завербувати велетнів, але не тільки їх. Звісно, він не збирається воювати з Міністерством магії, маючи на своєму боці всього з десяток смертежерів.

– То ви намагаєтеся завадити йому залучати нових прихильників?

– Робимо, що можемо, – підтвердив Люпин.

– Але як?

– Найголовніше – переконати якомога більше людей, що Відомо-Хто справді повернувся, щоб це не заскочило їх зненацька, – пояснив Білл. – А це нелегко.

– Чому?

– Через позицію міністерства, – сказала Тонкс. – Ти ж бачив, як Корнеліус Фадж поставився до звістки про повернення Відомо-Кого. Він уперся на своєму. Категорично відмовляється вірити, що це справді сталося.

– Чому? – розпачливо спитав Гаррі. – Чому він такий дурний? Якби Дамблдор...

– Ага, отут якраз і заковика, – криво усміхнувся містер Візлі. – Дамблдор.

– Розумієш, Фадж його боїться, – сумно сказала Тонкс.

– Боїться Дамблдора? – недовірливо перепитав Гаррі.

– Боїться його планів, – пояснив містер Візлі. – Фадж вважає, що Дамблдор задумав його скинути. Він гадає, що Дамблдор хоче стати міністром магії.

– Але ж Дамблдор не хоче...

– Авжеж, ні, – погодився містер Візлі. – Він ніколи не прагнув міністерської посади, хоч багато хто волів би, щоб Дамблдор став міністром ще після відставки Мілісент Беґнольд. Але до влади прийшов Фадж, і він не забув, яку велику підтримку мав Дамблдор, хоч той цієї посади ніколи й не домагався.

– Глибоко в душі Фадж усвідомлює, що Дамблдор значно розумніший і могутніший за нього, і, починаючи працювати на цій посаді, він постійно звертався до Дамблдора за допомогою й порадами, – сказав Люпин. – Але, видно, Фадж надто полюбив владу і тепер почувається набагато впевненіше. Йому подобається бути міністром магії, і він переконав сам себе, що він найрозумніший, а Дамблдор просто вигадує собі проблеми заради проблем.

– Як він може так думати? – розгнівався Гаррі. – Як він може думати, що Дамблдор усе просто вигадує... і що я все вигадав?

– Визнати, що Волдеморт повернувся, для міністерства означає втримати таку велику проблему, з якою воно не стикалося уже майже чотирнадцять років, – гірко пояснив Сіріус. – Фадж просто боїться. Йому вигідніше переконувати себе, що Дамблдор бреше, щоб підірвати його авторитет.

– Бачиш, у чому біда, – додав Люпин. – Доки міністерство наполягає, що немає підстав остерігатися Волдеморта, важко переконати людей, що він повернувся, тим паче, що люди й самі воліють у це не вірити. Ба навіть більше – міністерство постійно тисне на «Щоденний віщун», забороняючи публікувати те, що там називають «поширенням Дамблдорових чуток», тому більшість чаклунської громади й гадки не має, що відбувається, і стає легкою мішенню для смертежерів, коли ті накладають закляття «Імперіус».

– Але ж ви їм розповідаєте? – Гаррі по черзі поглянув на містера Візлі, Сіріуса, Білла, Манданґуса, Тонкс і Люпина. – Ви даєте людям знати, що він повернувся?

Усі вони невесело всміхнулися.

– Ну, беручи до уваги, що мене вважають божевільним серійним убивцею, а міністерство оцінило мою голову в десять тисяч галеонів, навряд чи я міг би ходити вулицями і роздавати листівки, – похмуро зіронізував Сіріус.

– Мене теж ніхто не запрошує на обіди, – додав Люпин. – Вовкулаки – не надто популярні.

– Тонкс і Артур втратять роботу в міністерстві, якщо почнуть забагато плескати язиками, – підхопив Сіріус, – а нам дуже важливо мати своїх людей у міністерстві, бо Волдемортові шпигуни там є напевно.

– Але декого нам вдалося переконати, – мовив містер Візлі. – Наприклад, Тонкс... раніше вона була замолода, щоб належати до Ордену Фенікса, а мати у своїх лавах аврорів – то величезна перевага... Кінґслі Шеклболт – теж справжня знахідка; він керує пошуками Сіріуса, тож зараз годує міністерство вигадками про те, що Сіріус у Тибеті.

– Але якщо ви не повідомляєте про повернення Волдеморта... – почав Гаррі.

– Хто тобі таке сказав? – урвав його Сіріус. – А чому ж тоді у Дамблдора стільки неприємностей?

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Гаррі.

– Його намагаються дискредитувати, – пояснив Люпин. – Ти що, не читав «Щоденного віщуна» за минулий тиждень? Там повідомили, що його зняли з посади голови Міжнародної конфедерації чаклунів, бо він уже старий і втратив хватку. Але це неправда; міністерські чаклуни проголосували проти нього після промови, в якій він оголосив про повернення Волдеморта. Його зняли з посади головного мага «Чарверсуду» – тобто Чарівницького Верховного суду, а ще подейкують, що в нього збираються відібрати орден Мерліна першого ступеня.

– Хоч Дамблдор каже, що йому це байдуже, головне, щоб його ім'я залишалося на картках у шоколадних жабках, – посміхнувся Білл.

– Нам не до жартів, – різко обірвав його містер Візлі. – Якщо він і надалі так відверто кидатиме виклик міністерству, то може опинитися в Азкабані, а нам іще бракувало, щоб Дамблдора ув'язнили. Доки Відомо-Хто знатиме, що Дамблдор на своєму місці і пильно стежить за його діями, він буде максимально обережний. Якщо ж Дамблдора усунуть з дороги... тоді вже Відомо-Кому всі карти в руки.

– Але якщо Волдеморт намагається вербувати нових смертежерів, то рано чи пізно всі однаково довідаються, що він повернувся, – розпачливо сказав Гаррі.

– Волдеморт не ходить вулицями й не гупає в двері, щоб йому відчинили, – пояснив Сіріус. – Він діє хитрощами, чарами, шантажем. У нього величезний досвід таємних операцій. Та й вербування прихильників – не єдина його мета. Він має й інші плани, які може здійснювати без зайвого галасу, і саме це він поки що й робить.

– А що йому потрібно, крім прихильників? – поквапливо спитав Гаррі. Йому здалося, що Сіріус і Люпин блискавично обмінялися поглядами, перш ніж Сіріус йому відповів.

– Те, що можна здобути тільки таємно.

Гаррі нічого не зрозумів, тож Сіріус додав: – Це така зброя. Те, чого в нього не було раніше.

– Тоді, коли він іще був могутній?

– Так.

– І що ж то за зброя? – не вгавав Гаррі. – Щось гірше, ніж «Авада Кедавра»?..

– Годі! – урвала їх місіс Візлі з темного кутка коло дверей. Гаррі й не помітив, коли вона, відвівши Джіні нагору, повернулася. Місіс Візлі стояла, склавши руки на грудях, а її очі палали гнівом.

– Негайно по ліжках. Усі, – додала вона, дивлячись на Фреда, Джорджа, Рона й Герміону.

– Не командуй... – почав було Фред.

– Помовч! – гарикнула місіс Візлі. Вона аж тремтіла, дивлячись на Сіріуса. – Ти вже достатньо розказав Гаррі. Ще трохи – і його можна приймати у члени Ордену без зайвих церемоній.

– А що? – втрутився Гаррі. – Я вступлю, я хочу вступити, хочу боротися.

– Ні.

Цього разу пролунав голос не місіс Візлі, а Люпина.

– Членами Ордену можуть бути лише повнолітні чарівники, – пояснив він. – Причому ті, що закінчили школу, – додав Люпин, бо Фред з Джорджем уже відкрили було роти. – Це пов'язано з небезпеками, про які ніхто з вас і гадки не має... Сіріусе, я згоден з Молі. Ми вже достатньо розповіли.

Сіріус знизав плечима, але сперечатися не став. Місіс Візлі владно махнула рукою своїм синам і Герміоні. Одне за одним вони підводилися, і Гаррі, визнавши поразку, подався за ними.

– РОЗДІЛ ШОСТИЙ -
Шляхетний і давній рід Блеків

Місіс Візлі похмуро супроводжувала їх нагору.

– Негайно лягайте спати, і жодних балачок, – звеліла вона, коли всі піднялися на другий поверх, – завтра буде багато роботи. Сподіваюся, Джіні вже спить, – звернулася вона до Герміони, – тож прошу її не будити.

– Ага, спить, якраз, – сказав Фред упівголоса, коли Герміона попрощалася з ними, і вони піднялися поверхом вище. – Якщо Джіні не чекає на Герміону, щоб та їй переповіла всю нашу розмову, то я флоберв'як...

– Роне, Гаррі, – показала місіс Візлі на двері їхньої спальні. – Лягайте спати.

– На добраніч, – попрощалися Гаррі й Рон з близнюками.

– Спіть міцненько, – підморгнув їм Фред.

Місіс Візлі затраснула за Гаррі дверима. Кімната була ще вологіша й похмуріша, ніж здалася на перший погляд. Порожня картина на стіні дихала повільно й глибоко, так, наче то спав її невидимий персонаж. Гаррі вбрався в піжаму, зняв окуляри і заліз у холодну постіль, а Рон тим часом кинув на шафу совлодощів, щоб заспокоїти Гедвіґу й Левконію, які тупцяли й тривожно шурхотіли крильми.

– Не можна випускати їх на полювання щоночі, – пояснив Рон, одягаючи свою темно-бордову піжаму. – Дамблдор не хоче, щоб над майданом кружляло забагато сов, бо це викличе підозру. А, так... я геть забув...

Він підійшов до дверей і замкнув їх на засув.

– Навіщо?

– Крічер, – пояснив Рон, вимикаючи світло. – Коли я ночував тут уперше, він припхався сюди о третій ночі. Повір, не надто приємно прокинутися й побачити, як він шастає по кімнаті. Та й узагалі... – Рон заліз у ліжко, вмостився під ковдрою, а тоді повернувся в темряві до Гаррі. Гаррі бачив його силует під місячним світлом, що просочувалося крізь брудне вікно, – то що ти думаєш?

Гаррі не мусив уточнювати, що мав на увазі Рон.

– Не так багато нам розповіли такого, про що ми й самі не здогадувалися, – відповів Гаррі, згадуючи розмову. – Тобто, по суті, нам лише сказали, що Орден намагається не давати людям приєднуватися до Вол...

Гаррі почув, як Ронові перехопило подих.

– деморта, – рішуче закінчив Гаррі. – Коли ти вже почнеш називати його на ім'я? Сіріус з Люпином називають.

Рон зігнорував зауваження.

– Твоя правда, – сказав він, – ми майже все знали завдяки видовженим вухам. Окрім, хіба...

Лясь.

– ОЙ!

– Тихо, Роне, бо зараз прибіжить мама.

– Ви явилися мені прямо на коліна!

– Бо це ж у темряві.

Гаррі бачив розмиті силуети Фреда і Джорджа, що зістрибнули з Ронового ліжка. Зарипіли пружини, і Гаррін матрац опустився на кілька сантиметрів, коли у нього в ногах умостився Джордж.

– То як, уже розкусив? – нетерпляче поцікавився Джордж.

– Ти про ту зброю, що згадував Сіріус?

– Проговорився, – задоволено уточнив Фред, сідаючи біля Рона. – Про це ми на старих «вухах» нічого не чули, правда?

– Що ж воно таке? – спитав Гаррі.

– Та що завгодно, – відповів Фред.

– Але ж нема нічого гіршого, ніж закляття «Авада Кедавра», – здивувався Рон. – Що може бути гірше за смерть?

– Можливо, те, що вбиває водночас цілу купу людей? – припустив Джордж.

– Або якийсь дуже болючий спосіб убивства? – перелякано додав Рон.

– Для цього існує закляття «Круціатус», – заперечив Гаррі, – навіщо йому ще якийсь болючий засіб?

Запала мовчанка. Гаррі знав, що всі, як і він сам, намагаються уявити, які саме жахіття могла б чинити ця зброя.

– А кому, на вашу думку, вона належить зараз? – запитав Джордж.

– Сподіваюся, комусь із наших, – нервово припустив Рон.

– Якщо так, то її, мабуть, зберігає Дамблдор, – додав Фред.

– Де? – підхопив думку Рон. – У Гоґвортсі?

– Напевно, що так! – вигукнув Джордж. – Там він ховав і Філософський камінь.

– Але зброя, мабуть, значно більша за камінь! – засумнівався Рон.

– Не обов'язково, – знизав плечима Фред.

– Так, розмір – це ще не ознака могутності, – погодився Джордж. – Погляньте на Джіні.

– Тобто? – здивувався Гаррі.

– Ти ще ніколи не потрапляв під дію її закляття «Кажанячі шмарки»?

– Цс-с! – підвівся з ліжка Фред. – Слухайте!

Вони принишкли. Сходами наближалися кроки.

– Мама, – прошепотів Джордж, миттєво пролунало гучне «лясь», і Гаррі відчув, як його ліжко позбулося зайвої ваги. За кілька секунд за дверима зарипіла підлога. Місіс Візлі прислухалася, чи вони, бува, не розмовляють.

Гедвіґа і Левконія меланхолійно ухнули. Знову рипнула підлога – то місіс Візлі пішла нагору перевіряти Фреда й Джорджа.

– Знаєш, вона нам зовсім не довіряє, – засмутився Рон. Гаррі був упевнений, що не зможе заснути після такого насиченого подіями вечора. Він гадав, що пролежить не одну годину, обмірковуючи все. Хотів знову заговорити з Роном, але місіс Візлі вже спускалася сходами, а щойно вона пішла, як він виразно почув інші кроки – хтось піднімався нагору... і взагалі, за дверима м'яко тупотіли то вгору, то вниз якісь багатоногі істоти, а Геґрід, учитель догляду за магічними істотами, промовляв: «Гаррі, які вони файні, га? Сего року ми будемо вивчати зброю...» – і Гаррі побачив, що у створінь замість голів гармати, і вони ціляться в нього... він ухилився...

І тут Гаррі усвідомив, що скрутився в клубок під ковдрою, а Джордж щось кричить на всю кімнату.

– Мама каже, щоб ви вставали, сніданок уже чекає, а потім треба йти до вітальні, там набагато більше доксь, ніж вона припускала, а ще вона знайшла під диваном гніздо з мертвими пухканцями.

За півгодини Гаррі з Роном, швиденько вдягнувшись і поснідавши, зайшли до вітальні, розташованої на другому поверсі довгої кімнати з високою стелею, оливково-зелені стіни якої були завішені брудними гобеленами. Коли чиясь нога ступала на килим, з нього здіймалася хмара пилюки, а довгі оксамитові портьєри кольору зеленого лишайнику гули, наче там роїлися невидимі бджоли. Саме біля них зібралися місіс Візлі, Герміона, Джіні, Фред і Джордж. їхні носи й роти були прикриті ганчірками, що надавало їм доволі чудного вигляду. У кожного була велика пляшка чорної рідини з розпилювачем на шийці.

– Прикрийте обличчя і беріть обприскувачі, – звеліла місіс Візлі, коли побачила Гаррі й Рона, і показала на дві пляшки з чорною рідиною, що стояли на високому тонконогому столику. – Це доксид. Я ще ніколи не бачила такої навали доксь... і що робив той ельф-домовик ці десять років...

Герміонине обличчя було закрите рушничком, але Гаррі помітив, яким докірливим поглядом вона подивилася на місіс Візлі.

– Крічер уже старенький, може, він не мав сили...

– Герміоно, ти не повіриш, який він сильний, коли йому треба, – сказав Сіріус, зайшовши до кімнати з закривавленим мішком у руках, у якому були, здається, мертві щури. – Я годував Бакбика, – відповів він на допитливий погляд Гаррі. – Він там, нагорі, у спальні моєї матері. Ну... а тепер візьмемося за письмовий стіл...

Він кинув мішок на крісло і нахилився над столом із зачиненими шухлядами, що, як помітив Гаррі, легенько тремтів.

– Молі, я майже впевнений, що це ховчик, – сказав Сіріус, зазираючи у шпарку для ключа, – але перш ніж його випускати, нехай з ним попрацює Дикозор... Знаючи мою матір, можна сподіватися й чогось значно гіршого.

– Твоя правда, Сіріусе, – погодилася місіс Візлі.

Вони розмовляли підкреслено ввічливо, тож Гаррі зрозумів, що ніхто з них не забув учорашньої сварки.

Унизу голосно задзеленчав дзвінок, і відразу вибухла справжня какофонія вереску й завивання, як учора, коли Тонкс перекинула підставку для парасоль.

– Я ж усім нагадую, щоб не користувалися дзвінком! – роздратовано вигукнув Сіріус, вибіг з кімнати й потупотів сходами вниз, звідки долинав вереск місіс Блек.

– Ганебні плями, покручі, зрадники роду, нечестивці...

– Гаррі, зачини, будь ласка, двері, – попросила місіс Візлі. Гаррі постарався зачиняти двері якомога повільніше, щоб почути, що діється внизу. Очевидно, Сіріусові вдалося затулити портьєрами материн портрет, бо крик ущух. Він чув, як Сіріус пройшов коридором, тоді брязнув ланцюжок на вхідних дверях, і нарешті пролунав низький голос, що належав Кінґслі Шеклболту:

– Гестія мене замінила, тож тепер Дикозорів плащ у неї, а я, мабуть, залишу Дамблдорові звіт...

Відчуваючи потилицею погляд місіс Візлі, Гаррі неохоче зачинив двері й повернувся до забави з доксями.

Місіс Візлі нахилилася над посібником Ґільдероя Локарта «Як боротися з домашніми шкідниками», що лежав на дивані, і переглянула сторінку, присвячену доксям.

– Дітки, будьте обережні, бо доксі кусаються, а зуби в них отруйні. У мене є пляшечка протиотрути, але краще, щоб вона нікому не знадобилася.

Місіс Візлі випросталася, повернулася лицем до портьєр і покликала всіх до себе.

– Тільки-но я дам сигнал, негайно починайте обприскувати. Вони, мабуть, полетять на нас, але на обприскувачі написано, що достатньо однієї цівки, щоб їх паралізувати. Знерухомлених кидайте у відерце. – Вона обережно виступила наперед з їхніх бойових лав і приготувала обприскувач.

– Увага... прискайте!

Щойно Гаррі почав прискати, як зі складок тканини на нього вилетіла величезна докся. Застрекотіли її лискучі, мов у жука, крила, й вишкірилися маленькі гострющі зубки. Її феєподібне тіло було вкрите густою чорною шерстю, а чотири крихітні лапки люто стискалися в кулачки. Гаррі приснув їй прямо в писочок струменем доксиду. Вона застигла в повітрі, а тоді голосно хряпнулася об потертий килим. Гаррі підняв її і шпурнув у відерце.

– Фред, що ти там робиш? – вигукнула місіс Візлі. – Присни на неї негайно і викидай геть!

Гаррі озирнувся. Фред тримав доксю двома пальцями, а та відчайдушно виривалася.

– А на тобі! – весело озвався Фред, миттєво приснувши в писочок доксі, і та відразу зомліла, однак щойно місіс Візлі відвернулася, він підморгнув друзям і поклав її в кишеню.

– Ми хочемо використати доксину отруту в нашому новому продукті «Спецхарчування для спецсачкування», – тихесенько пояснив Гаррі Джордж.

Спритно приснувши відразу на двох доксь, що атакували його ніс, Гаррі підсунувся до Джорджа й прошепотів:

– А що то за спецхарчування?

– Ласощі, від яких починаєш хворіти, – зашепотів Джордж, сторожко позираючи на материну спину. – Але не серйозно, а так, щоб при потребі сачконути з уроків. Ми з Фредом якраз працюємо над цими цукерками. Вони будуть з двох різнокольорових половинок. Якщо, скажімо, з їси помаранчеву частинку батончиків-блювончиків, починаєш блювати. Тобі кажуть іти до шкільної лікарні, ти виходиш з класу, ковтаєш фіолетову половинку...

– «...і ваше здоров'я повністю відновлюється, даючи вам змогу присвятити цілу годину активному відпочинку на власний вибір, замість того щоб марнувати ваш безцінний на нудьгування». Так ми збираємося рекламувати товар, – пошепки додав Фред, нахиляючись, щоб його бачила місіс Візлі, а тоді швиденько підібрав з підлоги кількох заблукалих доксь і сховав у кишеню. – Але над цим ще треба попрацювати. Поки що нашим випробувачам нелегко, бо вони так потужно блюють, що не встигають проковтнути фіолетову половинку.

– А хто випробувачі?

– Ми самі, – пояснив Фред. – По черзі. Джордж випробовував завиванці-зомліванці... тоді ми вдвох перевіряли дію пампушечки-зносаюшечки...

– Мама думала, що ми побилися, – додав Джордж.

– А як там крамничка жартів? – пробурмотів Гаррі, вдаючи, що поправляє насадку обприскувача.

– Ще не було нагоди пошукати приміщення, – ледь чутно прошепотів Фред, а місіс Візлі тим часом витерла хустинкою чоло й знову кинулася в атаку, – тому ми тимчасово приймаємо замовлення поштою. Минулого тижня надрукували рекламне оголошення в «Щоденному віщуні».

– Завдяки тобі, – зізнався Джордж, – не хвилюйся... мама нічого не підозрює. Вона більше не читає «Віщуна», бо там постійно оббріхують тебе і Дамблдора.

Гаррі всміхнувся. Він примусив близнюків Візлі взяти тисячу ґалеонів, отриманих ним за перемогу в Тричаклунському турнірі, щоб допомогти їм здійснити честолюбну мрію про крамничку жартів, і радів, що про це його сприяння планам близнюків не довідалася місіс Візлі. Вона не вважала роботу в крамниці жартів гідною кар'єрою для своїх синів.

Дедоксикація портьєр тривала цілісінький ранок. Аж опівдні місіс Візлі нарешті скинула захисну хустинку, впала у прогнуте крісло і миттю з нього підскочила з обуреним криком – вона сіла на мішок з мертвими щурами. Портьєри – обвислі й вологі після інтенсивного обприскування – більше не гули. Під ними у відерці лежала купка непритомних доксь, а поруч стояла миска з їхніми чорними яйцями, яку обнюхував Криволапик і на яку кидали пожадливі погляди Фред із Джорджем.

– Гадаю, за це ми візьмемося після обіду. – Місіс Візлі показала на засклені й запорошені шафки з шухлядами, що стояли по обидва боки каміна. Там було напхано безліч дивних речей: колекція іржавих кинджалів, кігті, скручена зміїна шкура, кілька потьмянілих срібних коробок з написами невідомими Гаррі мовами і, що найгидкіше – різьблена кришталева пляшка з великим опалом у затичці, наповнена, як видавалося, кров'ю.

Знову задзвонив дзвінок. Усі подивилися на місіс Візлі.

– Стійте тут, – рішуче сказала вона, схопивши мішок зі щурами (внизу знову залементувала місіс Блек). – Я принесу бутерброди.

Місіс Візлі вийшла з кімнати, ретельно зачинивши за собою двері. Всі дружно кинулися до вікна й побачили розкуйовджену руду потилицю та хиткий стос казанів.

– Манданґус! – вигукнула Герміона. – Навіщо він притарабанив усі ті казани?

– Мабуть, шукає безпечне місце для схову, – припустив Гаррі. – Здається, саме по них він побіг того вечора, коли мав пильнувати мене. Збирав крадені казани?

– Аякже! – погодився Фред. Тим часом вхідні двері відчинилися, Манданґус зайшов разом зі своїми казанами і зник з очей. – Клянуся, мамі це не дуже сподобається...

Разом з Джорджем вони підійшли до дверей і уважно прислухалися. Місіс Блек уже не кричала.

– Манданґус розмовляє з Сіріусом і Кінґслі, – пробурмотів Фред, зосереджено насупившись. – Погано чути... може, спробуємо з видовженими вухами?

– Ризикнемо, – погодився Джордж. – Зараз піду по них...

Та саме тієї миті внизу зчинився такий галас, що видовжені вуха були вже зайві. Усім було прекрасно чути, що кричить, аж надривається, місіс Візлі.

– ТУТ ТОБІ НЕ СХОВАНКА КРАДЕНОГО!

– Я так люблю, коли мама кричить на когось іншого, – задоволено всміхнувся Фред, легенько прочиняючи двері, Щоб краще чути, – це сприймається цілком інакше.

– ...ЦЕ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ! НІБИ НАМ МАЛО СВОГО КЛОПОТУ, А ТИ ЩЕ ПРИТАРАБАНИВ СЮДИ КРАДЕНІ КАЗАНИ...

– Ідіоти, вона ж зараз сяде на свого коника, – похитав головою Джордж. – Якщо її вчасно не зупинити, вона так розійдеться, що кричатиме годинами. Їй же до смерті хотілося поскандалити з Мандангусом, відколи він не допильнував тебе, Гаррі... а це вже знову Сіріусова мама.

Голос місіс Візлі заглушили несамовиті верески і лемент портретів у коридорі.

Джордж уже зачиняв двері, щоб притишити галас, та тієї миті в кімнату прослизнув ельф-домовик.

Якщо не брати до уваги брудної ганчірки на стегнах, він був зовсім голий і видавався дуже старим. Його шкіра звисала складками, наче зайва. Він був лисий, як усі ельфи домовики, а з його великих кажанячих вух стирчало густе біле волосся. Мав запалені водянисто-сірі очі і довжелезний, мов хобот, м'ясистий ніс.

Ельф ніби й не бачив ні Гаррі, ні інших. Згорбившись, він поволі почвалав у дальній кут кімнати, бурмочучи собі під ніс хрипким і гортанним, мов у жаби, голосом:

– ...смердить, як стічна канава, та ще й карний злочинець, але й вона не краща, гидка стара зрадниця роду зі своїми виродками, що занечишують дім моєї хазяйки, ой, бідненька моя хазяєчка, якби ж вона знала, якби знала, яких покидьків пустили в її будинок, що б вона тоді сказала старенькому Крічерові, ой, яка ганьба, бруднокровці, вовкулаки, зрадники, злодюжки, бідний старий Крічер, що він може вдіяти...

– Здоров був, Крічере, – підкреслено голосно привітався з ним Фред, зачинивши двері.

Ельф-домовик завмер напівдорозі, перестав бурмотіти, а тоді перебільшено й дуже непереконливо скорчив здивовану міну.

– Крічер не помітив панича, – ельф озирнувся і вклонився Фредові. І не підводячи очей, виразно додав: «Малий бридкий виплодок зрадниці роду».

– Що, вибач? – урвав його Джордж. – Я щось не дочув останніх слів.

– Крічер нічого не казав, – відповів ельф, уклонившись цього разу Джорджеві й цілком виразно прошепотів: «...а це його брат-близнюк, малі огидні тварюки».

Гаррі не знав, сміятися йому чи ні. Ельф випростався, глянув на них недоброзичливо і знову забурмотів, явно переконаний, що вони його не чують.

– ...та ще й бруднокровка, стоїть тут безсоромно, ох, якби ж то знала моя хазяєчка, ой, як би вона ридала... та ще якийсь новий хлопець, Крічер не знає його імені. Що йому тут треба? Крічер не знає...

– Це Гаррі, Крічер, – підказала Герміона. – Гаррі Поттер.

Вицвілі Крічерові очі округлилися, і він забурмотів ще швидше й сердитіше.

– Бруднокровка говорить з Крічером, ніби вона моя приятелька, якби Крічерова хазяєчка побачила його в такій компанії, ох, що б вона тоді сказала...

– Не називай її бруднокровкою! – обурилися в один голос Рон і Джіні.

– Не зважайте, – прошепотіла Герміона, – він з'їхав з глузду, навіть не розуміє, що...

– Не треба себе дурити, Герміоно, він чудово все розуміє, – зміряв Крічера роздратованим поглядом Фред.

Крічер і далі бурмотів, не відводячи очей від Гаррі.

– Це правда? Це Гаррі Поттер? Крічер бачить шрам, отже, це справді той хлопець, що зупинив Темного Лорда. Крічер хотів би знати, як він це зробив...

– Ми б усі хотіли, Крічере, – урвав його Фред.

– До речі, що тобі треба? – поцікавився Джордж.

Величезні Крічерові очі метнули погляд на Джорджа.

– Крічер прибирає, – ухильно відповів він.

– Розкажеш комусь іншому, – почувся голос за Гарріною спиною.

То повернувся Сіріус; він сердито дивився на ельфа. У коридорі вже не чулося галасу. Можливо, місіс Візлі і Манданґус пішли сваритися на кухню. Побачивши Сіріуса, Крічер схилився так неприродно низько, що аж притис свого хоботоподібного носа до підлоги.