Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 142 (всего у книги 206 страниц)

Він роззирнувся. Місіс Візлі і Джіні схилилися над карликовими пухами. Містер Візлі захоплено розглядав колоду маґлівських мічених карт. Фред і Джордж обслуговували клієнтів. З того боку вікна Геґрід стояв до них спиною і пильно стежив за вулицею.

– Сюди, швиденько, – сказав Гаррі, витягаючи з торби плащ-невидимку.

– Ой, Гаррі, я не знаю, – невпевнено глянула Герміона на місіс Візлі.

– Та швидше! – поквапив її Рон.

Вона ще мить вагалася, а тоді пірнула під плащ разом з Гаррі й Роном. Ніхто й не помітив, як вони щезли; усі були захоплені товарами близнюків. Гаррі, Рон і Герміона швидко протислися до дверей, та коли нарешті вийшли на вулицю, то Мелфой уже зник не менш успішно, ніж вони самі.

– Він ішов отуди, – пробурмотів Гаррі тихесенько, щоб Геґрід, який щось мугикав собі під ніс, їх не почув. – Пішли.

Вони подріботіли далі, зазираючи у вікна й двері крамничок, доки Герміона не вказала на щось попереду.

– Це ж він, здається? – зашепотіла вона. – Завертає ліворуч?

– Нічого дивного, – прошипів Рон.

Мелфой озирнувся, а тоді шмигонув на алею Ноктерн і зник з очей.

– Швидше, бо загубимо його, – наддав ходи Гаррі.

– Буде видно наші ноги! – занепокоїлася Герміона, бо плащ унизу розвівався; з роками їм ставало значно важче ховатися під ним утрьох.

– Ну то й що, – нетерпляче буркнув Гаррі, – треба спішити!

Але на алеї Ноктерн, де процвітала торгівля темними мистецтвами, було безлюдно. Вони зазирали у вікна, але в жодній крамничці не було покупців. Гаррі припустив, що в ці небезпечні й підозрілі часи було б ризиковано відверто купувати подібні темні витвори... чи принаймні потрапляти комусь на очі під час такої спроби.

Герміона боляче вщипнула його за руку.

– Ой!

– Цс! Дивися! Він там! – видихнула вона йому у вухо.

Вони порівнялися з єдиною крамничкою на алеї Ноктерн, де колись бував Гаррі: «Борджин і Беркс», у ній торгували широким асортиментом зловісних речей.

Там поміж стелажів з черепами і старезними пляшками стояв спиною до них Драко Мелфой; його було ледь видно за тією ж великою чорною шафою, у якій колись ховався Гаррі, щоб уникнути зустрічі з Мелфоєм та його батьком. Судячи з Мелфоєвих жестів, він щось жваво говорив. Власник крамниці, пан Борджин, згорблений чоловік з намащеним оливою волоссям, стояв навпроти Мелфоя. Його обличчя виражало дивне поєднання обурення й страху.

– Якби ж то нам почути, що вони говорять! – зітхнула Герміона.

– Зараз почуємо! – схвильовано прошепотів Рон. – Чекайте... чорт...

У нього випали з рук кілька коробочок, поки він нишпорив у найбільшій.

– Дивіться, видовжені вуха!

– Супер! – зраділа Герміона, а Рон почав розкручувати довжелезні струни тілесного кольору, підштовхуючи їх до дверей. – Ох, будемо сподіватися, що двері не занетурбовані...

– Ні! – засяяв Рон. – Послухайте!

Вони схилили докупи голови й уважно прислухалися до кінчиків струн, крізь які голосно й розбірливо зазвучав Мелфоїв голос, ніби хтось увімкнув радіо.

– ...ти знаєш, як це, тіпа, відремонтувати?

– Можливо, – припустив Борджин тоном, що явно свідчив про його небажання брати на себе відповідальність. – Але мушу спочатку побачити. Чому б вам не принести це сюди?

– Не можу, – відмовився Мелфой. – Карочє, це має залишатися на своєму місці. Мені тільки треба, щоб ти сказав, що я повинен зробити.

Гаррі помітив, як Борджин нервово облизав губи.

– Не маючи змоги побачити, це буде дуже важко зробити, майже неможливо. Нічого не можу гарантувати.

– Не можеш? – перепитав Мелфой, і Гаррі знав, судячи з його тону, що він глузливо шкіриться. – А, може, тебе переконає оце?

Він підійшов до Борджина і його не стало видно за шафою. Гаррі, Рон і Герміона пересунулися вбік, щоб краще бачити, але видно було тільки Борджина, який трусився зі страху.

– Тільки бовкни комусь, – пригрозив Мелфой, – і розплата тебе не мине. Карочє, знаєш Фенріра Ґрейбека? Він друг родини, і деколи буде сюди заскакувати, щоб пересвідчитись, що ти приділяєш цьому питанню достатню увагу.

– Це зайве...

– Це вже мені вирішувати, – урвав його Мелфой. – Ну, карочє, я пішов. А цей екземпляр, не забувай, хай буде в безпечному місці, він мені ще пригодиться.

– А, може, заберете його відразу?

– Ясно, що ні, дурбило старе. Гарно було б, якби я, тіпа, ніс отаке по вулиці? Та дивись мені, не продай його.

– Та що ви, нізащо... пане.

Борджин уклонився так низько, як колись, пригадав Гаррі, кланявся Луціусові Мелфою.

– Карочє, нікому ні слова, Борджин, навіть моїй старій, усік?

– Аякже, аякже, – пробурмотів Борджин, знову вклонившись.

Наступної миті голосно дзенькнув дзвіночок над дверима і страшенно задоволений Мелфой вийшов з крамнички. Він пройшов так близько від Гаррі, Рона й Герміони, що вони знову відчули, як затріпотів довкола їхніх колін плащ. Борджин у своїй крамниці закляк на місці; зникла його єлейна усмішка; вигляд у нього був стривожений.

– Про що вони балакали? – зашепотів Рон, скручуючи видовжувані вуха.

– Не знаю, – відповів Гаррі, напружено міркуючи. – Він хоче, щоб йому щось відремонтували... а ще хоче щось тут зберігати... ви не помітили, на що він показував, коли казав «цей екземпляр»?

– Ні, він тоді був за шафою...

– Залишайтеся тут, – прошепотіла Герміона.

– Ти що?..

Але Герміона вже вислизнула з-під плаща. Поправила волосся, подивившись на своє відображення у вітрині, і зайшла в крамничку, дзеленькнувши дзвіночком над дверима. Рон знову квапливо заштовхав видовжені вуха у шпаринку під дверима й передав одну струну Гаррі.

– Добрий день. Жахливий ранок, правда? – весело привіталася Герміона з Борджином, який нічого не відповів, а лише підозріло на неї зиркнув.

Весело щось собі мугикаючи, Герміона пройшлася вздовж виставлених товарів.

– Це намисто продається? – поцікавилася, зупиняючись біля заскленої вітрини.

– Якщо маєш півтори тисячі ґалеонів, – холодно відповів Борджин.

– О... е-е... ні, аж стільки не маю, – сказала Герміона й рушила далі. – А... цей симпатичний... е-е... череп?

– Шістнадцять ґалеонів.

– То він продається? Його не... відклали для когось іншого?

Борджин скоса на неї зиркнув. Гаррі мав не дуже приємне відчуття, ніби той точно знає, що замислила Герміона. Мабуть, Герміона теж відчула, що її викрито, бо раптом відкинула під три чорти будь-яку обережність.

– Річ у тім, що... е-е... хлопець, який тут щойно був, Драко Мелфой, ну, він мій друг, і я хотіла б йому зробити подарунок на день народження, але якщо він уже щось замовив, то я б, зрозуміло, не горіла бажанням дарувати йому ту саму річ, тому... гм...

Це було, на думку Гаррі, дуже непереконливе пояснення, і Борджин, очевидно, подумав так само.

– Геть, – різко звелів він. – Вимітайся!

Герміона не чекала повторного запрошення й побігла до дверей, а Борджин затупотів за нею. Коли дзвіночок ще раз дзенькнув, Борджин гримнув за нею дверима й почепив табличку «Зачинено».

– Ну що ж, – сказав Рон, ховаючи Герміону під плащ. – Гарна спроба, але діяла ти занадто...

– Наступного разу покажеш сам, як треба діяти, пане детективе! – огризнулася дівчина.

Рон і Герміона сварилися цілу зворотну дорогу до «Відьмацьких витівок Візлів». Там їм довелося принишкнути, щоб непомітно обійти стривожену місіс Візлі та Геґріда – ті їхню відсутність уже помітили. Коли ж друзі зайшли в крамничку, Гаррі скинув плащ-невидимку, заховав його в рюкзак і долучився до друзів, які у відповідь на звинувачення місіс Візлі запевняли, що вони нікуди з крамничної підсобки не виходили, то вона їх просто погано шукала.

– РОЗДІЛ СЬОМИЙ -
Слизоклуб

В останній тиждень канікул Гаррі міркував про Мелфоєву поведінку на алеї Ноктерн. Найбільше його турбувала задоволена Мелфоєва пика, коли той виходив з крамниці. Хоч би що спонукало Мелфоя так радіти, а доброго в цьому було мало. Гаррі дратувало, що ні Рон, ні Герміона не думали про Мелфоя стільки, як він. А може, за кілька днів їм просто набридло про нього говорити.

– Гаррі, я згодна, що тут щось підозріле, – теж трохи роздратовано озвалася Герміона. Вона сиділа на підвіконні в кімнаті Фреда і Джорджа, спираючись ногою на картонну коробку, і явно неохоче відірвалася від нового примірника «Вдосконалених перекладів рун». – Та хіба ж ми не погодилися, що пояснень може бути безліч?

– Може, він зламав свою Руку Слави? – непевно припустив Рон, що намагався випрямити зігнуті гілочки на хвості своєї мітли. – Пам’ятаєш ту засохлу руку, що була в Мелфоя?

– Але чому він тоді сказав: «Не забувай, щоб цей екземпляр був у безпечному місці»? – запитав Гаррі, мабуть, удвадцяте. – Можна було зрозуміти, що Борджин зберігає ще якийсь поламаний предмет, а Мелфой хоче мати їх обидва.

– Ти так гадаєш? – Рон тепер зішкрябував бруд з держака мітли.

– Так, – сказав Гаррі. Коли ні Рон, ні Герміона нічого не відповіли, він, додав: – Мелфоїв батько в Азкабані. Ви не думаєте, що Мелфой хоче помститися?

Рон, кліпаючи очима, глянув на нього.

– Мелфой хоче помститися? А що він може зробити?

– Отож бо й воно, що я не знаю! – ще дужче роздратувався Гаррі. – Але він щось замислив, і треба до цього поставитися серйозно. Його батько смертежер і...

Гаррі замовк на півслові, втупившись у вікно за Герміониною спиною й роззявивши рота. Щойно йому в голову стрельнула приголомшлива думка.

– Гаррі? – занепокоїлася Герміона. – Що сталося?

– Знову шрам заболів? – злякано запитав Рон.

– Він смертежер, – поволі проказав Гаррі. – Став смертежером замість батька!

Запала тиша, а тоді Рон вибухнув реготом.

– Мелфой? Та йому шістнадцять років, Гаррі! Невже Відомо-Хто узяв би Мелфоя?

– Гаррі, це малоймовірно, – повчально промовила Герміона. – Чому ти подумав, що він...

– Через мадам Малкін. Вона його не торкалася, а він зарепетував і вирвав руку, коли вона хотіла закотити йому рукав. То була ліва рука. Його затаврували Чорною міткою.

Рон з Герміоною перезирнулися.

– Ну... – протяг Рон, якого це анітрохи не переконало.

– Думаю, він просто хотів звідти піти, – припустила Герміона.

– Він показав Борджину щось таке, чого ми не побачили, – вперто тримався свого Гаррі. – Таке, що Борджина дуже налякало. Це була Мітка... він показав Борджину, з ким той має справу, і ви бачили, як його серйозно сприйняв Борджин!

Рон з Герміоною ще раз перезирнулися.

– Гаррі, я не впевнена...

– Я теж думаю, що Відомо-Хто не взяв би Мелфоя у смертежери...

Анітрохи не сумніваючись у власній правоті, роздратований Гаррі схопив оберемок брудних квідичних мантій і вийшов з кімнати; місіс Візлі постійно нагадувала їм, щоб не відкладали прання й пакування на останню мить. На сходовому майданчику він наштовхнувся на Джіні, яка верталася до своєї кімнати зі стосом свіжовипраного одягу.

– Я не радила б зараз іти на кухню, – попередила дівчина. – Там повно Флегми.

– Спробую не стати флегматиком, – засміявся Гаррі.

І справді, коли він зайшов на кухню, там за столом сиділа Флер, жваво ділячись планами щодо весілля з Біллом, тоді як місіс Візлі у явно кепському гуморі пильнувала за горою брюссельської капусти, що сама себе чистила.

– ...ми з Біллом майше вигішили мати лише двох дгужок, Джіні та Ґабгіель – така солодка пагочка. Я думаю їх вигядити в блідо-золоті сукні... бо рошеві не пасуватимуть Джіні до волосся...

– О, Гаррі! – зраділа місіс Візлі, уриваючи Флерин монолог. – Я саме хотіла розповісти про заходи безпеки під час завтрашньої подорожі до Гоґвортсу. Нам знову пришлють міністерські машини, а на вокзалі вже чекатимуть аврори...

– І Тонкс буде? – поцікавився Гаррі, вручаючи їй мантії для квідичу.

– Навряд. Артур казав, що її поставили на якесь інше місце.

– Вона занадто дає волью своїм потшуттям, та Тонкс, – неуважно кинула Флер, розглядаючи себе на опуклому боці чайної ложечки. – Тсе велика п’омілка, якшо хочете знати...

– Так, красно дякую, – ущипливо відреагувала місіс Візлі, ще раз урвавши Флер. – А ти, Гаррі, поспіши, щоб до вечора всі речі були складені і в останню хвилину не почався звичний бедлам.

І справді, на ранок їхній від’їзд пройшов спокійніше, ніж завжди. Коли міністерські машини підкотили до «Барлогу», все вже було готове: валізи й скрині спаковані, Герміонин кіт Криволапик надійно замкнений у дорожньому кошику, а Гедвіґа, Ронова сова Левконія та новий Джінин карликовий пух Арнольд – розсаджені по клітках.

– О ревуар, ‘Аггі, – гортанним голосом сказала Флер і поцілувала його на прощання. Рон з надією рвонувся до неї, але Джіні зробила йому підніжку, і Рон гепнувся просто в пилюку під ногами у Флер. Розлючений, побагровілий і виваляний у пилюці, він кинувся до машини, навіть не попрощавшись.

На вокзалі Кінґс-Крос їх не чекав бадьорий Геґрід. Натомість, щойно зупинилися машини, до них підбігло двоє похмурих бородатих аврорів у маґлівських костюмах. Вони оточили дітей і мовчки супроводжували їх до перону.

– Швидше, швидше, крізь перегородку, – підганяла місіс Візлі, трохи збентежена цими суворими і вправними охоронцями. – Гаррі нехай іде перший, разом з...

Вона запитально глянула на одного аврора, той кивнув, схопив Гаррі за руку й спробував повести його до перегородки між дев’ятою та десятою платформами.

– Дякую, я вмію ходити, – Гаррі роздратовано вирвав руку з аврорових лещат. Він підштовхнув свій візочок прямісінько до масивної перегородки, незважаючи на свого мовчазного компаньйона, і наступної секунди опинився на платформі дев’ять і три чверті, де чмихав парою над юрбою пасажирів яскраво-червоний «Гоґвортський експрес».

За кілька секунд до них приєдналися Герміона й родина Візлі. Навіть не порадившись з насупленим аврором, Гаррі жестом вказав Ронові й Герміоні, щоб ішли за ним по платформі в пошуках вільного купе.

– Не можемо, Гаррі, – вибачливо сказала Герміона. – Ми з Роном мусимо спочатку піти у вагон старост, а тоді ще почергувати в коридорах.

– О, я й забув, – скривився Гаррі.

– Сідайте всі швиденько в поїзд, залишилося кілька хвилин, – підганяла місіс Візлі, зиркаючи на годинник. – Щасливого тобі навчального року, Роне...

– Містере Візлі, можна вас на два слова? – зненацька щось вирішив Гаррі.

– Аякже, – трохи здивовано відповів містер Візлі, проте відійшов з Гаррі далі від усіх.

Гаррі багато над цим міркував і дійшов висновку: якщо вже й казати комусь, то кращої особи за містера Візлі не знайти; по-перше, той працював у міністерстві, а отже, мав змогу почати розслідування, а по-друге, містер Візлі навряд чи вибухнув би гнівом.

Він бачив, як місіс Візлі й насуплений аврор підозріло косилися, коли вони відійшли вбік.

– Коли ми були на алеї Діаґон, – почав було Гаррі, але містер Візлі, скривившись, його випередив.

– Невже я довідаюся, де ви вешталися з Роном і Герміоною, коли нібито мали бути в підсобці крамнички Фреда і Джорджа?

– Звідки ви?..

– Гаррі, ти розмовляєш з людиною, що виховала Фреда й Джорджа.

– Е-е... так, це правда, нас у підсобці не було.

– Добре, добре, а тепер вислухаємо найгірше.

– Ну, ми пішли за Драко Мелфоєм. Скористалися моїм плащем-невидимкою.

– Чи ви мали для цього якусь особливу підставу, чи вам так просто захотілося?

– Я подумав, що Мелфой щось замислив, – сказав Гаррі, незважаючи на містера Візлі, обличчя якого виказувало суміш роздратування й цікавості. – Він вислизнув від матері, і я хотів довідатись чому.

– Це зрозуміло, – містер Візлі змирився з тим, що доведеться слухати. – І як? Довідався чому?

– Він зайшов до «Борджина й Беркса» й почав діставати Борджина, щоб той допоміг йому щось влаштувати. А ще він попросив Борджина щось для нього зберегти. Ми так зрозуміли, що це була якась штука, яку треба відремонтувати. Ніби одна штука з пари. І...

Гаррі глибоко зітхнув.

– І ще одне. Ми бачили, як Мелфой підскочив до стелі, коли мадам Малкін спробувала торкнутися до його лівої руки. Мені здається, що його затаврували Чорною міткою. Думаю, він став смертежером замість батька.

Містер Візлі стояв спантеличений. За якусь мить він сказав:

– Гаррі, навряд чи Відомо-Хто дозволив би шістнадцятирічному...

– А хто знає, що саме дозволив би Відомо-Хто, а що ні? – нечемно урвав його Гаррі. – Даруйте, містере Візлі, але чи не варто це розслідувати? Якщо Мелфой хоче щось провернути й погрожує Борджину, щоб той погодився йому допомогти, то це, мабуть, щось темне й небезпечне.

– Якщо чесно, Гаррі, я сумніваюся, – задумливо проказав містер Візлі. – Розумієш, коли було заарештовано Луціуса Мелфоя, ми обшукали увесь його дім. Вилучили тоді все, що могло бути небезпечним.

– Думаю, ви щось пропустили, – вперто наполягав Гаррі.

– Можливо, – погодився містер Візлі, але Гаррі бачив, що зробив він це нещиро.

За їхніми спинами пролунав свисток; уже майже всі посідали у вагони і двері зачинялися.

– Біжи, – сказав містер Візлі, а місіс Візлі закричала:

– Гаррі, бігом!

Він метнувся до поїзда, а містер і місіс Візлі допомогли йому запхнути в тамбур валізу.

– І ще, дорогенький, ти приїжджаєш до нас на Різдво, з Дамблдором ми домовилися, тож скоро побачимося, – повідомила місіс Візлі, зазираючи у вікно, коли поїзд уже рушив. – Та дивись там, будь обережний...

Поїзд набирав швидкість.

– ...будь чемний і...

Вона майже бігла.

– ...бережи себе!

Гаррі махав рукою, аж доки поїзд завернув за поворот, а містера й місіс Візлі не стало видно. Аж після цього пішов подивитися, де хто розмістився. Він знав, що Рон і Герміона залишились у вагоні для старост, а от Джіні стояла трохи віддалік у коридорі й розмовляла з друзями. До неї він і пішов, тягнучи за собою валізу.

Усі безсоромно витріщалися на нього. Навіть притискалися носами до шибок у дверях своїх купе, щоб краще роздивитися. Гаррі очікував, що після всіх тих пліток про «Обранця» в «Щоденному віщуні» різко побільшає тупих поглядів та витріщених очей, але дійсність виявилася ще гіршою – він ніби опинився в неймовірно яскравому світлі прожекторів і це йому не подобалось. Підійшовши до Джіні, Гаррі поплескав її по плечу.

– Пошукаємо собі купе?

– Не можу, Гаррі, я пообіцяла зустрітися з Діном, – весело відповіла Джіні. – Ще побачимось.

– Добре, – буркнув Гаррі, відчувши якесь дивне роздратування, коли вона пішла, метляючи довгим рудим волоссям. Він звик до неї за літо і геть забув, що в школі Джіні зрідка бачиться з ним, Роном і Герміоною. Він мимоволі закліпав, озирнувся й побачив, що його оточили наче загіпнотизовані дівчата.

– Здоров, Гаррі! – пролунав ззаду знайомий голос.

– Невіле! – зрадів Гаррі, обертаючись до кругловидого хлопця, що проривався до нього.

– Привіт, Гаррі, – привіталася довгокоса дівчина з великими затуманеними очима, що стояла біля Невіла.

– Луно, привіт, як ся маєш?

– Чудово, дякую, – відповіла Луна. Вона притискала до грудей журнал; великі літери на обкладинці повідомляли, що до журналу безплатно додається пара спектрокулярів.

– Бачу, «Базікало» процвітає? – запитав Гаррі, що певною мірою симпатизував цьому виданню, бо ж торік давав для нього ексклюзивне інтерв’ю.

– О, так, наклади значно зросли, – радісно повідомила Луна.

– Пошукаємо місця, – запропонував Гаррі, й вони втрьох пішли по вагону повз групки учнів, що мовчки на них витріщалися. Нарешті знайшлося вільне купе і втішений Гаррі швиденько зайшов туди.

– Вони навіть нас розглядають, – сказав Невіл, показуючи на себе й на Луну, – бо ми з тобою!

– Вони вас розглядають, бо ви теж були в міністерстві, – уточнив Гаррі, закидаючи валізу на багажну полицю. – Нашу маленьку пригоду «Щоденний віщун» обсмоктав з усіх боків, ви ж читали.

– Ага, я навіть думав, що бабусю розсердить уся ця реклама, – сказав Невіл, – але вона дуже зраділа. Каже, що я нарешті став гідним сином свого тата. Купила мені нову чарівну паличку, дивись!

Він витяг паличку й показав Гаррі.

– Вишня й волосина єдинорога, – гордо пояснив він. – Здається, це була чи не остання паличка, продана Олівандером, бо на другий день він зник... Треворе, назад!

І він пірнув під сидіння по свою жабку, що вкотре спробувала втекти на свободу.

– А ми цього року так само будемо проводити збори ДА? – поцікавилася Луна, витягуючи з «Базікала» психоделічні окуляри.

– Та навіщо? Амбриджки ми вже позбулися, – сказав Гаррі, сідаючи. Невіл гупнувся головою, вилазячи з-під лавки. Видно було, що він дуже розчарований.

– Мені подобалася ДА! Я там стільки всього від тебе навчився!

– І я любила наші зустрічі, – тихенько додала Луна. – Так, ніби я мала друзів.

Луна часто говорила такі незручні речі, і Гаррі відчував від цього і жаль, і ніяковість. Та відповісти він не встиг, бо за дверима купе почалася метушня: дівчата з четвертого класу про щось перешіптувалися й хихотіли.

– То запитай його!

– Сама запитай!

– Добре!

І ось одна відважна на вигляд дівчина з великими темними очима, виразним підборіддям і довгим чорним волоссям, відчинила двері.

– Привіт, Гаррі, я Ромільда Вейн, – представилась вона голосно і самовпевнено. – Хочеш перейти в наше купе? Не обов’язково сидіти з ними, – додала вона театральним шепотом, показуючи на Невілів зад, що знову випинався з-під лави, і на Луну, яка вже начепила свої спектрокуляри й скидалася тепер на божевільну барвисту сову.

– Це мої друзі, – холодно відповів Гаррі.

– О, – здивувалася дівчина. – Он як. Ясно.

І вона зникла, зачинивши за собою двері.

– Усі думають, що в тебе мають бути крутіші друзі, ніж ми, – Луна як завжди була безпосередня.

– Ви круті, – не погодився Гаррі. – Ніхто з них не був у міністерстві. Вони не билися пліч-о-пліч зі мною.

– Це з твого боку дуже люб’язно, – засяяла Луна, поправила на носі спектрокуляри й поринула в читання «Базікала».

– Але ж із ним ми віч-у-віч не стикалися, – Невіл виліз з-під лави увесь у пилюці й павутинні, з упокореним Тревором у руках. – Тільки ти. Чув би ти, що про тебе казала бабуся. «Цей Гаррі Поттер відважніший за все Міністерство магії разом узяте!» Вона усе віддала б, аби мати такого внука, як ти...

Гаррі зніяковіло засміявся й негайно змінив тему на результати СОВ. Невіл почав розповідати про свої оцінки й робити припущення, чи дозволять йому здавати НОЧІ з трансфігурації, якщо він отримав лише «Задовільно», та Гаррі слухав його хіба одним вухом.

Невілове дитинство занапастив Волдеморт, так само, як і дитинство Гаррі, та Невіл і не підозрював, якою схожою на долю Гаррі могла стати його власна доля. Пророцтво могло стосуватися будь-кого з них, але з якихось незбагненних причин Волдеморт вирішив, що йшлося про Гаррі.

Якби Волдеморт обрав Невіла, то зараз саме Невіл сидів би навпроти Гаррі зі шрамом-блискавкою й тягарем пророцтва... Чи ні? Чи померла б Невілова мама, рятуючи його, як Лілі, що померла заради Гаррі? Ясно, що так... а що, якби вона не зуміла захистити сина від Волдеморта? Чи тоді взагалі не було б жодного «Обранця»? Тільки порожнє місце там, де зараз сидить Невіл, і Гаррі без шраму, і цілувала б його перед сном рідна мати, а не Ронова?

– Гаррі, що з тобою? Ти якийсь дивний, – занепокоївся Невіл.

Гаррі здригнувся.

– Вибач... я...

– Що, мучить руйносмик? – співчутливо запитала Луна, дивлячись на Гаррі крізь свої величезні барвисті окуляри.

– Як... що?

– Руйносмик... Це невидимі тварючки, що залітають крізь вуха й розріджують мозок, – пояснила дівчина. – Я чула, як один тут дзижчав.

Вона ляснула руками в повітрі, наче ловила великих невидимих комах. Гаррі з Невілом перезирнулися й швиденько перевели мову на квідич.

Погода за вікнами поїзда була така ж мінлива, як і минуле літо; вони проминали смуги холодної мряки, а тоді знову опинялися під м’яким і ясним сонечком. Якраз під час такого просвітку, коли сонце було майже в зеніті, в купе нарешті завітали Рон з Герміоною.

– Хоч би скоріше привезли обід, бо я вже голодний як вовк, – простогнав Рон, падаючи на лаву біля Гаррі й потираючи живота. – Здоров, Невіле, привіт, Луно. Знаєш, що? – додав він, повертаючись до Гаррі. – Мелфой не виконує обов’язків старости. Сидить собі в купе з іншими слизеринцями, ми його бачили, коли проходили.

Гаррі зацікавлено випростався. Не в Мелфоєвому стилі було втрачати нагоду похизуватися своєю владою. Торік він цим захоплювався аж надміру.

– А як він відреагував, коли побачив вас?

– Показав отак, – Рон байдуже повторив непристойний жест рукою. – На нього це не схоже, правда? Тобто... оце схоже... – він ще раз повторив той самий жест, – але чому він не ходить і не чіпляється до першокласників?

– Не знаю, – відповів Гаррі, але його мозок напружено працював. А що, як Мелфой задумав щось страшніше, ніж чіпляння до молодших учнів?

– Може, він ніяк не забуде свій інквізиторський загін, – припустила Герміона. – Може, після цього йому бути старостою нецікаво.

– Навряд, – засумнівався Гаррі, – мені здається, що...

Та він не встиг викласти свою теорію, бо в цю мить двері відчинилися знову і в купе зайшла ні жива ні мертва третьокласниця.

– Я повинна вручити оце Невілові Лонґботому та Гаррі П-поттеру, – затнулася вона, зустрівшись поглядом з Гаррі, й зашарілася. Вона тримала два сувої пергаменту, перев’язані фіолетовою стрічкою. Спантеличені Гаррі й Невіл забрали сувої, адресовані кожному з них, а дівчина, спіткнувшись, вийшла з купе.

– Що це таке? – запитав Рон, коли Гаррі розгорнув свій сувій.

– Запрошення, – відповів Гаррі.

«Гаррі,

Я був би радий запросити тебе на скромний обід у купе «В».

Щиро твій професор Г.Е.Ф. Слизоріг»

– Що це за професор Слизоріг? – Невіл ошелешено дивився на власне запрошення.

– Новий учитель, – пояснив Гаррі. – Мабуть, доведеться йти.

– Але що йому від мене треба? – нервово запитав Невіл, ніби остерігався покарання.

– Уявлення не маю, – відповів Гаррі, та це було не зовсім так – уявлення він мав, а от доказів на його підтвердження не мав. – Слухай, – додав він, бо в голові в нього раптом зажевріла одна ідея, – накриймося плащем-невидимкою і по дорозі добре роздивимося, що там задумав Мелфой.

З цього задуму однак нічого не вийшло: просто неможливо було проштовхнутися в цьому плащі в коридорах, забитих учнями, які ніяк не могли дочекатися візочка з обідом. Гаррі неохоче запхав плаща назад у рюкзак. Його варто було носити хоч би для того, щоб уникнути прискіпливих поглядів. То з того, то з того купе постійно вискакували учні, щоб краще його роздивитися. Єдиним винятком була Чо Чанґ, яка, побачивши Гаррі, одразу втекла у своє купе. Проходячи повз скляні двері, Гаррі помітив, що вона гаряче щось обговорює зі своєю приятелькою Марієттою. Товстий шар гриму не міг цілком приховати розсипи прищів, що й досі не зійшли з її обличчя.

Коли вони підійшли до купе «В», то зразу помітили, що Слизоріг запросив не лише їх, хоча, судячи з ентузіазму, з яким Слизоріг їх привітав, Гаррі був найбажанішим гостем.

– Гаррі, мій хлопчику! – вигукнув Слизоріг, побачивши його, і аж підстрибнув. Його величезне черево під оксамитовою мантією, здавалося, займало все купе. Блискуча лиса голова та довгі сиві вуса сяяли під сонцем не менш яскраво, ніж золоті ґудзики його камізельки. – Радий тебе бачити, радий бачити! А це, мабуть, містер Лонґботом!

Невіл злякано кивнув. Слизоріг вказав їм жестом на єдині два вільні місця біля самих дверей, і вони посідали там один навпроти одного. Гаррі роздивився інших гостей. Упізнав одного слизеринця, свого однолітка – високого чорнявого хлопця з гострими вилицями й довгастими зизуватими очима; було там ще двоє семикласників, яких Гаррі не знав, а біля самого Слизорога забилася в куток, наче не розуміючи, як вона тут узагалі опинилася, Джіні.

– Ви з усіма знайомі? – запитав Слизоріг Гаррі й Невіла. – Блез Забіні одного з вами року...

Забіні навіть не поворухнувся, щоб привітатися, чи хоч показати, що він їх упізнав, і Гаррі з Невілом відповіли йому тим самим: ґрифіндорці й слизеринці принципово зневажали одні одних.

– Це Кормак Маклаґен, можливо, ви стикалися... Ні?

Маклаґен, кремезний юнак з цупким волоссям, підняв руку, а Гаррі з Невілом йому кивнули.

– ...оце Маркус Белбі, не знаю, чи...

Худорлявий і нервовий Белбі витиснув з себе усмішку.

– ...а оця чарівна панночка каже, що вас знає! – закінчив знайомити Слизоріг.

Джіні за Слизороговою спиною скривила Гаррі й Невілу гримасу.

– Як це приємно, – радо сказав Слизоріг. – Така нагода ближче з вами познайомитися. Нате, беріть серветки. Я взяв обід з собою, бо візочок, як я пригадую, спокушає локричними чарівними паличками, а травна система в старого чоловіка вже такого не подужає... Белбі, фазанчика?

Белбі здригнувся і взяв щось схоже на половинку холодного фазана.

– Я щойно розповідав Маркусові, що мав приємність навчати його дядька Дамокла, – пояснив Слизоріг Гаррі з Невілом, передаючи по колу кошик з булочками. – Видатний чарівник, видатний, і свій орден Мерліна він заслужив. Маркусе, а ти часто бачишся з дядьком?

Белбі, на його превеликий жаль, щойно напхав рота фазанятиною; намагаючись негайно відповісти Слизорогові, він поспішив ковтнути, побагровів і почав душитися.

– Анапнео, – Слизоріг спокійно спрямував на Белбі чарівну паличку, і горлянка в того миттю прочистилася.

– Ні... не дуже часто, ні, – видихнув Белбі зі слізьми на очах.

– Ну, звичайно, насмілюся припустити, що йому ніколи, – запитливо дивився на Белбі Слизоріг. – Навряд чи він винайшов би аконітове вовкозілля без серйозної важкої праці!

– Мені здається... – додав Белбі, побоюючись кусати м’ясо, поки Слизоріг його діймає. – Е-е... він з моїм татом у не дуже добрих стосунках, розумієте, тому я мало що й знаю...

Він ще щось бурмотів, але Слизоріг лише холодно всміхнувся й повернувся до Маклаґена.

– А ти, Кормаче? Як я знаю, ти часто бачишся зі своїм дядьком Тиберієм, бо він має чудовий знімок, де ви удвох полюєте на клинохвостів, здається у Норфолку?

– Так, то була гарна забава, це точно, – підтвердив Маклаґен. – Ми там були з Берті Гіґзом і Руфусом Скрімджером... зрозуміло, ще до того, як він став міністром...

– Ага, то ти знаєш Берті й Руфуса? – засяяв Слизоріг, пропонуючи всім пиріжки з маленької таці; до того ж Белбі чомусь не дісталося. – А скажи мені...

Саме це Гаррі й підозрював. Усіх було запрошено через те, що вони були пов’язані з кимось відомим або впливовим... усі, крім Джіні. Забіні, якого допитували після Маклаґена, виявився сином відомої своєю вродою відьми (як Гаррі зрозумів, вона сім разів виходила заміж, причому кожен її чоловік помирав загадковою смертю, залишаючи їй гори золота). Настала Невілова черга: це були дуже неприємні десять хвилин, бо Невілових батьків, відомих аврорів, довели до божевілля катуванням Белатриса Лестранж разом з іншими посіпаками-смертежерами. Під кінець Невілового розпитування у Гаррі склалося враження, що Слизоріг не поспішає з остаточною оцінкою Невіла, доки не з’ясується, чи йому передалися від батьків хоч якісь здібності.

– А зараз, – незграбно засовався Слизоріг на сидінні з виглядом конферансьє, що оголошує вихід зірки. – Гаррі Поттер! З чого почати? Я увесь час згадую наше літнє знайомство!