Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 67 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Звірка чарівних паличок

Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити – але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.

Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з'явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але інакше він мав би залишатися тут у товаристві братів Кріві, що вже розмахували руками й кликали його до себе. Тож Гаррі рішуче попрямував до портрета, відхилив його, заліз у отвір і наштовхнувся на Герміону.

– Привіт, – сказала вона, тримаючи загорнеш в серветку грінки. – Це тобі... Хочеш прогулятися?

– Гарна думка, – вдячно відповів Гаррі.

Вони зійшли по сходах, швидко перетнули вестибюль, навіть не зазираючи до Великої зали, і незабаром уже простували галявиною до озера, де, віддзеркалюючись у темній воді, стояв на якорі дурмстрензький корабель. Ранок був прохолодний, вони йшли, не зупиняючись, і Гаррі переповів Герміоні все, що було, коли він учора вийшов з-за ґрифіндорського столу. На його превелику радість, Герміона сприйняла цю розповідь без недовіри.

– Авжеж, я й знала, що ти не подавав своєї кандидатури, – сказала вона, коли він описав сцену, що відбулася в бічній від зали кімнаті. – Барто було глянути на твоє обличчя, коли Дамблдор прочитав твоє прізвище! Але питання в тому, хто підкинув записку? Бо Муді має рацію, Гаррі... не думаю, що це міг зробити хтось із учнів... вони б нізащо не зуміли перехитрити Келих, або переступити Дамблдорову лінію...

– Ти Рона не бачила? – перебив її Гаррі.

Герміона завагалася.

– Е-е... так... він був на сніданку, – зізналася вона.

– Він і далі вважає, що я подав кандидатуру сам?

– Не думаю... не дуже, – почала плутатися Герміона.

– Що означає – «не дуже»?

– Ой, Гаррі, невже тобі не зрозуміло? – розпачливо вигукнула Герміона. – Він заздрить!

– Заздрить? – недовірливо перепитав Гаррі. – Чому заздрить? Йому що, закортіло перед цілою школою мати ідіотський вигляд?

– Слухай, – терпляче пояснила Герміона, – ти ж добре знаєш, що загальна увага постійно прикута до тебе. Я розумію, що твоєї вини тут немає, – швиденько додала вона, бо Гаррі вже розлючено відкрив рота, – знаю, що ти цього не просипі... але ж... Рон удома весь час мусить рівнятися на братів, а ти його найкращий друг, і ти дуже відомий... він завжди залишається збоку, коли тебе хтось бачить, і він з цим мириться, ніколи нічого не каже, але вчорашнє – то, мабуть, була остання крапля...

– Чудово, – з гіркотою сказав Гаррі. – Просто чудово. Передай йому, що я був би радий хоч зараз з ним помінятися. Скажи, що я готовий... Хоч куди б я пішов, усі витріщаються на мого лоба...

– Нічого я йому не казатиму, – відмовилася Герміона. – Сам скажи, так буде найкраще.

– Я за ним бігати не буду. Нехай нарешті подорослішає! – так голосно крикнув Гаррі, що з сусіднього дерева тривожно знялося кілька сов. – Може, він повірить, що мені з цього мало радості, коли я скручу собі в'язи або...

– Це не смішно, – тихенько сказала Герміона. – Анітрохи не смішно. – Видно було, що вона надзвичайно стривожена. – Гаррі, я подумала... знаєш, що нам треба зробити? Негайно, відразу, як повернемося до замку?

– Знаю. Дати Ронові доброго копняка нижче спини...

– Написати Сіріусові. Мусиш розповісти йому про все, що сталося. Він просив, щоб ти тримав його в курсі всіх подій у Гоґвортсі... він ніби передбачав, що станеться щось подібне. Я маю з собою перо й пергамент. ..

– Перестань, – заперечив Гаррі, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. Але довкола було безлюдно. – Він повернувся, бо заболів мій шрам. Якщо ж я йому скажу, що хтось подав мою кандидатуру на Тричаклунський турнір – він одразу примчить прямо в замок.

– Він волів би, щоб ти сам йому сказав, – суворо обірвала Герміона. – Бо він і так про все довідається...

– Як?

– Гаррі, такого не приховаєш, – дуже серйозно сказала Герміона. – Це відомий турнір, і ти відомий. Я здивуюся, якщо в «Щоденному віщуні» й досі нічого не з'явилося про твою участь у змаганні... про тебе написано майже в усіх книжках про Відомо-Кого... а Сіріус хотів би почути про це від тебе, я в цьому переконана.

– Добре, добре, я йому напишу, – погодився Гаррі, кидаючи в озеро недоїдену грінку. Вони дивилися, як з води вигулькнуло велике щупальце і затягло її вглиб. Тоді повернулися до замку.

– А чию послати сову? – спитав Гаррі, коли вони піднімалися по сходах. – Він радив Гедвігу більше не використовувати.

– Попроси Рона, хай позичить...

– Нічого я в Рона не проситиму, – категорично заперечив Гаррі.

– То позич якусь шкільну сову, їх можуть використовувати всі, – сказала Герміона.

Вони пішли в соварню. Герміона дала Гаррі аркуш пергаменту, перо й каламар, а сама пішла вздовж довжелезних рядів із жердинами, розглядаючи сов. Гаррі тим часом сів біля стіни й написав листа.

Дорогий Сіріусе!

Ти просив повідомляти про все, що діється в Гоґвортсі. Так ось – не знаю, чи ти вже чув, але цього року проводиться Тричаклунський турнір, і в суботу мене обрали четвертим чемпіоном. Не знаю, хто підклав моє прізвище в Келих Вогню, бо я не клав. Іншим гоґвортським чемпіоном став Седрик Діґорі з Гафелпафу.

Тут він замислився. Хотів було розповісти про величезний тягар тривоги, що тиснув на нього з учорашнього вечора, але не знав, як усе це описати словами, тож просто вмочив перо в каламар і написав:

Сподіваюся, з тобою і з Бакбиком все гаразд.

Гаррі.

– Написав, – сказав він Герміоні, встаючи й струшуючи з мантії солому. Тієї миті Гедвіґа пурхнула йому на плече й наставила лапу.

– Я не можу послати це тобою, – пояснив їй Гаррі, розглядаючи шкільних сов. – Мушу скористатися однією з них...

Гедвіґа голосно ухнула й так різко злетіла, що ледь не подряпала йому пазурями плече. Вона відвернулася від Гаррі, поки він прив'язував листа до ноги великої сови-сипухи. Коли сипуха полетіла, Гаррі хотів погладити Гедвігу, але та люто клацнула дзьобом і полетіла на найдальшу балку.

– Спочатку Рон, тепер ти, – сердито буркнув Гаррі. – Я жне винний.

*

Якщо Гаррі думав, що ситуація поліпшиться, коли всі звикнуть до думки про його чемпіонство, то наступний день показав, як він помилявся. Він уже не міг ховатися від усієї школи, бо почалися заняття. Ніхто в школі не сумнівався, що Гаррі сам зголосився на турнір. І ніхто, крім ґрифіндорців, не був від цього в захваті.

Гафелпафці, що завжди були в напрочуд добрих стосунках з ґрифіндорцями, стали холодні й стримані. Їм вистачило одного уроку з гербалогії, щоб це продемонструвати. Гафелпафці явно відчували, що Гаррі позбавив їхнього чемпіона належної йому слави. Їхню образу загострювало, мабуть, і те, що гафелпафський гуртожиток дуже рідко на щось здобувався, а Седрик був один з тих небагатьох, що зуміли хоч якось прославити гафелпафців. Адже саме завдяки йому вони одного разу перемогли Ґрифіндор у матчі з квідичу. Ерні Макмілан та Джастін Фінч-Флечлі, з якими Гаррі завжди мав дуже добрі стосунки, тепер з ним не розмовляли, навіть коли вони разом пересаджували в один лоток стрибучі цибулини. Зате вони зловтішно реготали, коли одна стрибуча цибулина вискочила у Гаррі з рук і боляче вгатила його в лице. Рон також не розмовляв з Гаррі. Герміона сиділа між ними, змушуючи їх до розмови, і хоч вони відповідали їй нормально, проте дивитися один одному у вічі не хотіли. Гаррі здалося, що навіть професорка Спраут трималася від нього на віддалі – зрештою, вона була вихователькою гафелпафського гуртожитку.

За нормальних обставин він би прагнув зустрічі з Геґрідом, однак урок догляду за магічними істотами означав також зустріч зі слизеринцями – вперше, відколи він став чемпіоном.

Зрозуміло, що Мелфой з'явився біля Геґрідової хижі з коронною глузливою посмішкою.

– Карочє, пацани, дивіться на чемпіона, – сказав він Кребові й Ґойлу, щойно наблизився до Гаррі. – Маєте блокноти для автографів? Нехай швиденько підписує, бо йому небагато лишилося... половина Тричаклунських чемпіонів ґиґнулася... а ти, Поттер, скільки збираєшся протягти? Карочє, споримо, що не більше десяти хвилин на першому ж завданні.

Креб і Ґойл улесливо загигикали, проте Мелфой мусив замовкнути, бо з хижі вийшов Геґрід, тримаючи в руках цілу вежу хитких ящиків. У кожному сидів величезний вибухозадий скрут. Учні вжахнулися, а Геґрід пояснив їм, що скрути вбивають один одного через надлишок стримуваної енергії, і тому кожен учень має взяти одного скрута на повідець і вивести його на прогулянку. Єдине позитивне в цьому задумі було те, що Мелфой миттю забув про Гаррі.

– Вивести оце на прогулянку? – перепитав він з огидою, зазираючи в ящик. – А до чого ми маємо, в натурі, прив'язувати той повідець? До жала, до вибухового заду чи до присоски?

– Довкола тулуба, – показав Геґрід. – Е-е... мабуть, варто натягти рукавиці з драконячої шкури, так, про всєк випадок. Гаррі, ходи сюди – поможеш мені з оцим найбільшеньким...

Насправді Геґрід хотів переговорити з Гаррі віч-на-віч. Він зачекав, коли всі зі своїми скрутами відійдуть, а тоді промовив дуже серйозним тоном:

– То ти, Гаррі... будеш си змагати. У турнірі... Шкільний чемпіон.

– Один з двох, – виправив його Гаррі.

Геґрідові чорні очі-жучки стурбовано зиркнули з-під кошлатих брів. – Не відаєш, Гаррі, хто подав твоє ім'я?

– То ти віриш, що це зробив не я? – із вдячності Гаррі Геґріда ледь не обійняв.

– Певне, шо так, – буркнув Геґрід. – Ти си сказав, що то не ти, і я тобі вірю... і Дамблдор тобі вірить, і всьо таке інше.

– Хотів би я знати, хто це зробив, – з гіркотою озвався Гаррі.

Вони обидва глянули на галявину. Учні розбрелися по ній, долаючи значні труднощі. Скрути повиростали майже по метру завдовжки і стали страшенно сильні. Колись безбарвні й безборонні, тепер вони мали товсті, сірі й лискучі панцирі і схожі були на гібрид велетенських скорпіонів з видовженими крабами, проте без виразних голів та очей. Вони були такі сильні, що втримувати їх було дуже важко.

– Вони си файно бавлять, правда? – радісно спитав Геґрід. Гаррі припустив, що він мав на увазі скрутів, бо його однокласникам було не до забав. Час від часу в задній частині якогось скрута лунав страхітливий вибух, скрут летів на кілька метрів, і не один учень волочився по землі на животі, відчайдушно намагаючись зіп'ястися на ноги.

– Йой, Гаррі, навіть не знаю, – раптом зітхнув Геґрід, стурбовано глянувши на нього. – Шкільний чемпіон... стілько з тобов усього діється...

Гаррі не відповів. Так, з ним стільки всього діється. .. приблизно те саме казала йому й Герміона, коли вони блукали біля озера, і саме тому, за її словами, Рон не хотів з ним розмовляти.

*

Наступні кілька днів були для Гаррі чи не найгірші за весь час його перебування у Гоґвортсі. Щось подібне було тоді, як він іще навчався в другому класі, і багато хто у школі підозрював його в нападах на інших школярів. Але ж Рон тоді його підтримував. Він міг би змиритися з поведінкою всіх інших, якби Рон залишався його другом. Але він не збирався просити Рона, щоб той з ним заговорив, якщо Рон сам цього не бажав. Проте він був дуже самотній і звідусіль відчував неприязнь.

Він ще міг би зрозуміти ставлення до нього з боку Гафелпафу, хоч воно йому й не подобалося – вони мусили підтримувати власного чемпіона. І від слизеринців він не сподівався нічого іншого, окрім прикрих образ. Його завжди там не любили – надто часто він допомагав Ґрифіндору їх перемагати – і в квідичі, і в чемпіонаті гуртожитків. Але він сподівався, що хоч рейвенкловці підтримають його не менше, як Седрика. Та він помилявся. Більшість рейвенкловців, здається, вважали, що він прагне здобути ще більшої слави і хитрощами примусив Келих прийняти власне ім'я.

Крім того, Седрик набагато краще за нього підходив на роль чемпіона. Надзвичайно вродливий, чорнявий і сіроокий, він викликав цими днями загальне захоплення, склавши цим конкуренцію самому Вікторові Круму. Гаррі навіть бачив, як ті самі шестикласниці, котрі так прагнули отримати Крумів автограф, благали Седрика, щоб той розписався на їхніх портфелях.

Тим часом від Сіріуса й далі не було відповіді, Гедвіґа відмовлялася до нього навіть наближатися, професорка Трелоні провіщала його смерть з дедалі більшою впевненістю, до того ж, він так невдало виконав замовляння-викликання на уроці професора Флитвіка, що отримав додаткове домашнє завдання – єдиний на весь клас, не рахуючи Невіла.

– Гаррі, це ж нескладно, – заспокоювала його Герміона, коли вони виходили з Флитвікового кабінету. Адже до неї під час уроку літали найрізноманітніші предмети, ніби вона була чудернацьким магнітом для ганчірок, кошиків-смітничків та лунаскопів. – Ти просто недостатньо зосередився...

– Цікаво, чому б це? – похмуро буркнув Гаррі, коли повз нього пройшов Седрик Діґорі в оточенні великого реготливого гурту дівчат, які подивилися на Гаррі наче на особливо великого вибухозадого скрута. – Але... то ще півбіди. Попереду – подвійний урок зілля й настійок...

Зілля й настійки завжди проходили жахливо, та останніми днями цей предмет перетворився на справжнісінькі тортури. Гаррі не міг собі уявити нічого гіршого, ніж сидіти півтори години в підвалі зі Снейпом та зі слизеринцями, які аж зі шкури пнулися, щоб якнайдошкульніше підкуснути Гаррі за те, що він посмів стати шкільним чемпіоном. Він уже пережив один такий урок у п'ятницю, коли Герміона весь час бурмотіла йому ледве чутно: «Не звертай на них уваги, не звертай на них уваги», і не сподівався, що сьогодні буде хоч трохи краще.

Коли вони з Герміоною після обіду зайшли у Снейпів підвал, то побачили під його дверима слизеринців, кожен з яких почепив собі на груди великого значка. На якусь дивну мить Гаррі здалося, що то значки ССЕЧА – але тоді він побачив на них яскраві червоні літери, що виразно сяяли у тьмяному підземному коридорі:

Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ -

СПРАВЖНЬОГО чемпіона Гоґвортсу!

– Кльово, Поттер? – голосно спитав Мелфой, коли Гаррі підійшов ближче. – І це ще не все... дивися!

Він притис значок до грудей – напис зник, а замість нього з'явився інший, що сяяв зеленим:

ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР

Слизеринці аж завили з реготу. Всі вони теж понатискали на свої значки, і написи «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР» яскраво засвітилися довкола Гаррі. Він відчував, як серце вискакує йому з грудей.

– Ой, дуже смішно, – саркастично звернулася Герміона до Пенсі Паркінсон та зграйки слизеринських дівчат, що реготали дужче за інших, – дуже дотепно.

Рон стояв під стіною з Діном та Шеймусом. Він не сміявся, але й не заступався за Гаррі.

– Може, візьмеш, Ґрейнджер? – простяг Мелфой один значок Герміоні. – У мене їх повно. Тільки не торкнися до моїх рук. Я їх якраз помив... Карочє, не хочу загидитись об бруднокровку.

Лють, яка цими днями нагромаджувалася в Гаррі у грудях, нарешті прорвала загату. Він вихопив чарівну паличку, навіть не подумавши, що чинить. Учні кинулися врозтіч.

– Гаррі! – застережливо крикнула Герміона.

– Ну давай, Поттер, – спокійно сказав Мелфой, витягаючи і свою чарівну паличку. – Муді тут нема, щоб за тебе заступитися... давай, якщо насмілишся...

На коротку частку секунди вони глянули один одному у вічі й одночасно почали діяти.

– Фурункулус! – крикнув Гаррі.

– Денсоґіо! – зарепетував Мелфой.

З чарівних паличок вистрілили струмені світла, зіштовхнулися в повітрі й зрикошетили вбік: Гаррін струмінь ударив у обличчя Ґойла, а Мелфоїв поцілив у Герміону. Ґойл заревів і схопився руками за носа, де повискакували великі бридкі фурункули, а Герміона, перелякано скімлячи, затуляла долонями рота.

– Герміоно! – кинувся до неї Рон, придивляючись, що сталося.

Гаррі озирнувся й побачив, як Рон відтягує Герміонину руку від обличчя. Видовище було не найприємніше. Передні зуби в Герміони – і так завеликі – почали рости з шаленою швидкістю. Вона дедалі більше уподібнювалася до бобра, а її зуби усе довшали й довшали і сягали вже підборіддя. Герміона панічно їх помацала й заридала від жаху.

– Що тут за галас? – пролунав тихий і суворий голос. Це прибув Снейп.

Слизеринці почали галасливо пояснювати. Снейп показав довгим жовтим пальцем на Мелфоя і сказав:

– Поясни.

– Поттер напав на мене, пане професоре...

– Ми напали одночасно! – крикнув Гаррі.

– ... але він поцілив у Ґойла... дивіться...

Снейп подивився на Ґойла, чиє обличчя нагадувало тепер ілюстрацію до книжки про отруйні гриби.

– До шкільної лікарні, Ґойле, – спокійно розпорядився Снейп.

– Мелфой зачепив Герміону! – вигукнув Рон. – Дивіться!

Він примусив Герміону показати Снейпу зуби. Вона відчайдушно намагалася затулити їх долонями, та це було нелегко, бо зуби вже сягали до комірця. Пенсі Паркінсон та інші слизеринські дівчата аж згиналися від тамованого сміху, тицяючи на Герміону з-за Снейпової спини.

Снейп холодно зиркнув на Герміону й сказав:

– Не бачу ніякої різниці.

Герміона схлипнула. Її очі налилися слізьми, вона крутнулася на підборах і побігла коридором геть.

Гаррі з Роном пощастило, що вони почали кричати на Снейпа водночас. Їм пощастило, бо їхні голоси так сильно відлунювали в кам'яному коридорі, що в тому гулі неможливо було розібрати, якими саме словами вони його обзивали. Але загальну суть він зрозумів.

– Отже, так, – промовив він шовковим голосом. – Знімаю п'ятдесят очок з Ґрифіндору і призначаю покарання Поттеру та Візлі. А тепер – всі до класу, якщо не хочете бути покараними на цілий тиждень.

Гаррі дзвеніло у вухах. Від такої несправедливості йому закортіло перетворити Снейпа на тисячу шматочків гидкого слизу. Він обминув Снейпа, зайшов з Роном у найдальший куток підвалу й кинув на стіл портфеля. Рон теж аж тремтів з люті. На якусь мить здалося, що між ними поновилися колишні стосунки, але тут Рон розвернувся й сів коло Діна та Шеймуса, покинувши Гаррі самого. З другого краю підвалу Мелфой повернувся спиною до Снейпа, самовдоволено вишкірився й натис на значок. У приміщенні ще раз блиснув напис «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР».

Почався урок, а Гаррі сидів, дивився на Снейпа і уявляв усілякі страхіття, що з тим стаються... якби ж то він володів закляттям «Круціатус»... Снейп лежав би на спині, мов той павук, смикаючись і здригаючись...

– Протиотрути! – сказав Снейп, оглядаючи клас. Його холодні чорні очі при цьому неприємно поблискували. – Ви всі мали приготувати свої рецепти. Ретельно заваріть своє зілля, а тоді когось виберемо й випробуємо те, що вийшло...

Снейпів погляд зустрівся з Гарріним, і Гаррі зрозумів, що зараз буде. Снейп збирається отруїти його. Гаррі уявив, як він хапає свій казанець, підбігає до Снейпа і лупить його по немитій голові...

І тут Гарріні фантазії урвало грюкання у двері підвалу. То був Колін Кріві.

Він прослизнув у клас, сяючи усмішкою до Гаррі, і підійшов до Снейпового столу.

– Так? – коротко спитав Снейп.

– Даруйте, пане професоре, але я маю забрати Гаррі Поттера нагору.

Снейп націлився своїм гачкуватим носом на Коліна, й усмішка сповзла з бадьорого обличчя хлопця.

– Поттер ще цілу годину має бути на уроці зілля й настійок, – холодно відказав Снейп. – Після цього він і піде нагору.

Колін порожевів.

– Пане... пане професоре, його хоче бачити містер Беґмен, – сказав він нервово. – Збирають усіх чемпіонів, думаю, їх мають фотографувати...

Гаррі віддав би що завгодно, аби тільки Колін не говорив цих останніх слів. Він зиркнув на Рона, але той невідривно дивився в стелю.

– Дуже добре, – гаркнув Снейп. – Поттере, залиш речі тут і повернешся випробувати свою протиотруту.

– Вибачте, пане професоре... але він повинен узяти речі з собою, – пискнув Колін. – Усі чемпіони...

– Дуже добре! – гаркнув Снейп. – Поттере... бери свого портфеля і йди геть, щоб я тебе не бачив!

Гаррі закинув портфель на плече, встав і пішов до дверей. Коли він минав слизеринців, звідусіль сяяв напис «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР».

– Дивовижно, Гаррі, правда? – заговорив Колін, щойно Гаррі зачинив за собою двері підвалу. – Правда ж? Те, що ти чемпіон?

– Так, дивовижно, – зітхнув Гаррі, коли вони йшли сходами до вестибюлю. – А навіщо їм ці фото, Коліне?

– Мабуть, для «Щоденного віщуна»!

– Чудово, – пробелькотів Гаррі. – Саме те, що мені треба. Зайва реклама.

– Щасти тобі! – побажав Колін, коли вони підійшли до потрібної кімнати. Гаррі постукав у двері і зайшов.

Він опинився в невеличкому класі. Майже всі парти були зсунуті до задньої стіни, залишивши посередині вільне місце. А ще три столи стояли рядочком біля класної дошки, вкриті довгим відрізом оксамиту. Ще там стояло п'ять стільців. На одному сидів Лудо Беґмен, розмовляючи з незнайомою відьмою у червоній мантії.

Віктор Крум, як завжди, похмуро стояв у кутку і ні з ким не спілкувався. Седрик і Флер про щось розмовляли. Гаррі ще не бачив Флер такою веселою. Вона весь час розмахувала головою, розвіваючи своїм довгим сріблястим волоссям, що виблискувало під світлом. Пузатий чоловік з великим чорним фотоапаратом спідлоба розглядав Флер.

Беґмен раптом помітив Гаррі, швидко встав і кинувся до нього. – Ага, ось і він! Чемпіон номер чотири! Заходь, Гаррі, заходь... нічого турбуватися, це просто церемонія звірки чарівних паличок. Зараз підійдуть усі судді...

– Звірка паличок? – нервово перепитав Гаррі.

– Мусимо перевірити, чи ваші палички нормально функціонують, чи з ними все гаразд. Це ж будуть ваші найважливіші знаряддя для виконання майбутніх завдань, – пояснив Беґмен. – Експерти зараз нагорі у Дамблдора. А потім відбудеться фотографування. Це Ріта Скітер, – додав він, показуючи на відьму в червоній мантії, – вона напише для «Щоденного віщуна» невеличку статтю про турнір...

– Може, не таку вже й невеличку, – втрутилася Ріта Скітер, дивлячись на Гаррі.

Волосся в неї було ретельно закручене дрібно-цупкими кучерями, що дивно контрастували з її важкою нижньою щелепою. На носі в Ріти стриміли прикрашені коштовним камінням окуляри. Опецькуваті пальці, що стискали сумочку з крокодилячої шкіри, закінчувалися п'ятисантиметровими яскраво-червоними нігтями.

– Чи не могла б я перемовитися з Гаррі, перш ніж ми почнемо? – спитала вона в Беґмена, і далі зосереджено придивляючись до Гаррі. – Самі розумієте – наймолодший чемпіон... додати до статті трохи перчику..

– Аякже! – вигукнув Беґмен. – Тобто... якщо Гаррі не заперечує.

– Е-е... – пробелькотів Гаррі.

– Гарнісінько, – зраділа Ріта Скітер, і вже за мить її пальці з червоними пазурями несподівано міцно вхопили Гаррі за руку вище ліктя й потягли з кімнати в найближчі двері.

– Щоб нам не заважав той галас, – пояснила вона. – Подивимось... так, тут гарно й затишно.

Це була комірчина для мітел. Гаррі витріщився на Ріту.

– Ходи-но, серденько... отак... гарнісінько, – знову повторила Ріта Скітер, вмостившись на хитке відерце, що стояло догори дном, а тоді підштовхнула Гаррі до якоїсь картонної коробки й зачинила двері, після чого вони опинилися в темряві. – Подивимось...

Вона розкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла звідти пучечок свічок, запалила їх помахом чарівної палички й повісила прямо в повітрі. У комірчині стало видно.

– Гаррі, ти не будеш проти, якщо я скористаюся самописним пером? Я тоді матиму змогу розмовляти з тобою нормально...

– Яким пером? – перепитав Гаррі.

Ріта Скітер розплилася в усмішці. Гаррі нарахував три золоті зуби. Вона знову понишпорила у своїй крокодилячій сумочці, витягла звідти ядучо-зелене перо та сувій пергаменту й розклала все те на картонній коробці з-під магічного плямочисту «Місіс Шкряберз». Запхнула в рот кінчик зеленого пера, посмоктала його з помітним задоволенням, а тоді поставила сторч на пергамент, де воно й залишилося, балансуючи на вістрі й легенько тремтячи.

– Перевірка... я Ріта Скітер, кореспондент «Щоденного віщуна».

Гаррі зиркнув на перо. Не встигла Ріта Скітер заговорити, як воно почало харамулькати, пересуваючись по пергаменті:

Приваблива сорокатрирічна блондинка Ріта Скітер, чиє грізне перо проштрикнуло не одну дуту репутацію...

– Гарнісінько, – ще раз повторила Ріта Скітер, відірвала верхній край пергаменту, зіжмакала й запхнула в торбинку. Тоді нахилилася до Гаррі й запитала: – То чому ти, Гаррі... чому ти вирішив брати участь у Тричаклунському турнірі?

– Е-е... – знову пробелькотав Гаррі, бо його увагу відвертало перо. Хоч він і не мовив жодного слова, воно гасало пергаментом, і ось Гаррі вже міг прочитати перше речення:

Потворний шрам, згадка про трагічне минуле, псує привабливе обличчя Гаррі Поттера, чиї очі...

– Гаррі, не звертай на перо уваги, – твердо сказала Ріта Скітер. Гаррі неохоче звів погляд на неї. – Отож, Гаррі... чому ти вирішив брати участь у турнірі?

– Я не вирішував, – відповів Гаррі. – Я не знаю, як моє прізвище опинилося в Келисі вогню. Я його туди не клав.

Ріта Скітер підняла густо мальовану брову. – Гаррі, ти не бійся, що встрягнеш у халепу. Ми всі розуміємо, що ти не повинен був брати участі взагалі. Але ти про це не турбуйся. Нашим читачам подобаються бунтівники.

– Але я не подавав свого прізвища, – повторив Гаррі. – Я не знаю, хто...

– Що ти відчуваєш, думаючи про завдання, які очікують на тебе? – спитала Ріта Скітер. – Ти схвильований? Нервуєшся?

– Я ще про це не думав... так, мабуть, хвилююся, – відповів Гаррі. На цих словах йому неприємно стислося в грудях.

– Як відомо, чемпіони в минулому часто гинули, – пожвавішала Ріта Скітер. – Про це ти думав?

– Ну... кажуть, що цього року буде значно безпечніше, – пробелькотав Гаррі.

Перо шугало пергаментом туди й сюди, ніби на ковзанах.

– Авжеж, ти й раніше дивився смерті у вічі, – пильно глянула на нього Ріта Скітер. – Як це на тебе вплинуло?

– Е-е... – вже вкотре пробелькотав Гаррі.

– Ти вважаєш, що колишня травма спонукає тебе довести всім, чого ти вартий? Підтримати честь свого імені? Чи ти не гадаєш, що спокусився на участь у Тричаклунському турнірі, тому що...

– Я не подавав заявки, – почав дратуватися Гаррі.

– Чи ти хоч трохи пригадуєш своїх батьків? – правила своєї Ріта Скітер.

– Ні, – відповів Гаррі.

– Що б вони, на твою думку, відчували, якби довідалися, що ти змагатимешся в Тричаклунському турнірі? Гордість? Тривогу? Гнів?

Гаррі вже був доволі роздратований. Як він може знати, що відчували б його батьки, якби були живі? Він усвідомлював, що Ріта Скітер дуже пильно за ним стежить. Спохмурнівши, Гаррі уник її погляду і глянув на щойно написані пером слова.

Ці приголомшливо зелені очі заповнилися слізьми, коли в розмові ми згадали про батьків, яких він майже не пам'ятає.

– У моїх очах НЕМАЄ сліз! – обурився Гаррі.

Не встигла Ріта Скітер вимовити й півслова, як двері комірчини для мітел рвучко розчинилися. Гаррі озирнувся, засліплений яскравим світлом. Там стояв Албус Дамблдор, дивлячись на них обох, затиснутих у комірчині.

– Дамблдор! – вигукнула Ріта Скітер, вкладаючи у свій вигук усю можливу радість. Гаррі помітив, що її перо й пергамент раптово зникли з коробки з магічним плямочистом, а Рітині пазуристі пальці миттю застібнули пряжку на її сумочці з крокодилячої шкіри. – Як ся маєш? – спитала вона, встаючи й простягаючи Дамблдорові свою велику чоловічу долоню. – Сподіваюся, ти влітку читав мою статтю про з'їзд Міжнародної конфедерації чаклунів?

– Чарівна гидота, – сказав Дамблдор, а його очі замерехтіли. – Особливо мені сподобалось, коли ти обізвала мене старим одороблом.

Це анітрохи не збентежило Ріту Скітер. – Дамблдоре, то я просто наголосила на тому, що деякі твої ідеї старомодні, і багато хто з чарівників...

– Ріто, я з задоволенням вислухав би аргументи, якими ти пояснюєш цю брутальність, – Дамблдор усміхнувся й галантно їй уклонився, – але, на жаль, доведеться відкласти це на потім. Зараз починається церемонія звірки чарівних паличок, а вона не зможе відбутися, якщо один з чемпіонів сидітиме в комірчині для мітел.

Радісінький, що може вирватися від Ріти Скітер, Гаррі щодуху повернувся в кімнату. Інші чемпіони сиділи на стільцях біля дверей, і він швидко вмостився біля Седрика, дивлячись на вкритий оксамитом стіл, за яким розташувалося четверо з п'яти суддів – професор Каркароф, мадам Максім, містер Кравч та Лудо Беґмен. Ріта Скітер знайшла собі місце в куточку. Гаррі побачив, як вона витягла з торбинки пергамент, розклала його на колінах, посмоктала кінчик свого пера й знову прилаштувала його на пергаменті.

– Дозвольте відрекомендувати вам містера Олівандера, – звернувся до чемпіонів Дамблдор, сідаючи за суддівський стіл. – Перед турніром він має перевірити стан ваших чарівних паличок.

Гаррі озирнувся й здивовано побачив старенького чарівника з великими вицвілими очима, що тихенько стояв біля вікна. Гаррі вже зустрічався з містером Олівандером – майстром чарівних паличок, у якого три роки тому на Алеї Діаґон він купив свою.

– Мадемуазель Делякур, чи не могли б ви підійти до мене? – сказав містер Олівандер, вийшовши на середину кімнати.

Флер Делякур підійшла до містера Олівандера і вручила йому свою чарівну паличку.

– Г-м-м-м... – мугикнув він.

Покрутив паличку довгими пальцями, мов диригент оркестру, і з неї вистрілило кілька рожевих та золотистих іскор. Тоді підніс її до самих очей і пильно розглянув.

– Так, – неголосно мовив він, – дев'ять з половиною дюймів... негнучка... з палісандрового дерева... і містить у собі... невже?

– Вольосіну з гольови віїли, – сказала Флер. – Моєї пгабабусьї.

Отже, Флер, хоча й частково, таки має віїльське походження, подумав Гаррі й вирішив сказати про це Ронові... але пригадав, що Рон з ним не розмовляє.

– Так, – сказав містер Олівандер, – так, хоч я, звісно, ніколи не використовував волосся віїл. На мою думку, від цього чарівні палички стають занадто бурхливі.. . але кожному своє, і якщо вона вам підходить...

Містер Олівандер провів пальцями вздовж палички, мабуть, перевіряючи, чи немає подряпин або гульок, пробурмотів: «Орхідеус!» – і з кінчика палички вирвався цілий букет квітів.

– Дуже добре, дуже добре, вона в прекрасному робочому стані, – сказав містер Олівандер, а тоді зібрав квіти й передав їх Флер разом з паличкою. – Тепер містер Діґорі.

Флер, мов хмаринка, попливла до свого місця, усміхаючись Седрикові.

– Ага, це вже моя продукція, – значно веселіше вигукнув містер Олівандер, коли Седрик подав йому свою чарівну паличку. – Так, я її добре пам'ятаю. Містить єдину волосинку з хвоста особливого єдинорога... мав, здається, сімнадцять лап... ледь не проштрикнув мене своїм рогом, коли я смикнув його за хвіст. Дванадцять з чвертю дюймів... ясен... приємно пружна. У доброму стані... ти регулярно її доглядаєш?