Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 125 (всего у книги 206 страниц)

Незабаром прибігли Люпин і Сірус.

– Що таке? – відразу запитав Сіріус, відкидаючи з лоба довге чорне волосся й сідаючи на підлогу біля каміна, щоб бути на одному рівні з Гаррі. Стурбований Люпин теж став навколішки. – 3 тобою все нормально? Потрібна допомога?

– Та ні, – заперечив Гаррі, – річ не в цьому... я хотів поговорити... про свого тата.

Вони здивовано перезирнулися, але Гаррі не мав часу соромитися й ніяковіти. Біль у колінах посилювався, а з початку акції вже мало б минути хвилин п'ять. Джордж гарантував йому не більше двадцяти хвилин. Ось чому він негайно почав розповідати про те, що побачив у ситі спогадів.

Коли закінчив, то ні Сіріус, ні Люпин не промовили й слова. А тоді Люпин тихенько сказав: – Гаррі, на твоєму місці я не судив би про батька на підставі побаченого. Йому було тільки п'ятнадцять років...

– Мені теж п'ятнадцять! – гаряче заперечив Гаррі.

– Послухай, Гаррі, – примирливо сказав Сіріус, – Джеймс і Снейп ненавиділи один одного з першої зустрічі. Таке буває, ти ж можеш це зрозуміти, правда? Гадаю, що Джеймс втілював у собі все, до чого прагнув Снейп... ним захоплювалися, він чудово грав у квідич... йому майже все легко вдавалося. А Снейп був малим диваком, що по самі вуха захопився темними мистецтвами, тоді як Джеймс... хоч би яким він тобі здавався, Гаррі... завжди ненавидів темні мистецтва.

– Так, – погодився Гаррі, – але ж він напав на Снейпа без жодних на те підстав, тільки тому... бо ти сказав, що тобі нудно, – закінчив він дещо вибачливим тоном.

– Я цим анітрохи не пишаюся, – швидко сказав Сіріус.

Люпин скоса зиркнув на Сіріуса, а тоді мовив: – Гаррі, зрозумій, твоєму батькові і Сіріусу вдавалося все, за що вони бралися... вони були найстильнішими в школі... усім подобалися... і якщо їх колись трохи й заносило...

– Тобто, якщо ми іноді бували чванливими бевзями, – пояснив Сіріус.

Люпин усміхнувся.

– Він іще постійно куйовдив собі волосся, – похнюплено додав Гаррі.

Сіріус і Люпин зареготали.

– Я й забув, що він це робив, – лагідно промовив Сіріус.

– А сничем він теж бавився? – поцікавився Люпин.

– Так, – нічого не розуміючи, глянув Гаррі на усміхнених Сіріуса й Люпина, що поринули в спогади. – Словом... мені здалося, що він поводився як дурень.

– Звичайно, як дурень! – бадьоро погодився Сіріус, – та ми всі були дурні! Може, крім Муні, – чесно виправився він, зиркнувши на Люпина.

Але Люпин похитав головою. – Хіба я хоч раз заборонив нам чіплятися до Снейпа? – заперечив він. – Хіба хоч раз наважився вам сказати, що ви зайшли надто далеко?

– Так, але, – не погодився Сіріус, – іноді ти змушував нас соромитися своїх вчинків... а це вже щось...

– А ще, – вперто стояв на своєму Гаррі, вирішивши вилити всі свої сумніви, якщо вже тут опинився, – він постійно поглядав на дівчат біля озера, сподівався, що ті на нього подивляться!

– Та він завжди клеїв дурника, коли поблизу була Лілі, – знизав плечима Сіріус, – біля неї він не міг стриматися, щоб не похизуватися.

– А як сталося, що вони одружилися? – приречено спитав Гаррі. – Вона ж його ненавиділа!

– Та де там, – заперечив Сіріус.

– Почала зустрічатися з ним у сьомому класі, – додав Люпин.

– Після того як Джеймс трохи вгамувався, – сказав Сіріус.

– І перестав для сміху зачакловувати учнів, – закінчив Люпин.

– Навіть Снейпа? – запитав Гаррі.

– Ну, – протяг Люпин, – зі Снейпом була особлива ситуація. Тобто Снейп сам не втрачав нагоди заклясти Джеймса, то хіба можна було очікувати, що Джеймс з цим змириться?

– І що, мама не заперечувала?

– Якщо чесно, вона про це майже не знала, – пояснив Сіріус. – Адже Джеймс не запрошував Снейпа на побачення, щоб накладати на нього чари в неї на очах.

Сіріус насуплено дивився на Гаррі, якого їхні пояснення переконали мало.

– Послухай, – сказав він, – твій батько був моїм найкращим другом і доброю людиною. Багато п'ятнадцятирічних хлопців поводяться як ідіоти. Але він це переріс.

– Що ж, – важко зітхнув Гаррі. – Просто я ніколи не думав, що буду співчувати Снейпові.

– Якщо ти вже про це згадав, – Люпин легенько нахмурив брови, – то цікаво, як відреагував Снейп, коли зрозумів, що ти все побачив?

– Сказав, що більше не навчатиме мене блокології – байдужим голосом пояснив Гаррі. – Подумаєш, налякав...

– ЩО він сказав? – гаркнув Сіріус, а Гаррі аж підскочив і трохи не вдавився попелом.

– Гаррі, ти серйозно? – перепитав Люпин. – Він перестав давати тобі уроки?

– Так, – Гаррі здивувався, що вони надали цьому аж такого великого значення. – Ну то й що? Я цим не переймаюся, мені так ще краще...

– Я мушу там бути, щоб поговорити зі Снейпом! – рішуче заявив Сіріус і вже почав зводитися на ноги, але Люпин знову посадив його на місце.

– Якщо вже й говорити зі Снейпом, то це маю зробити я! – категорично заперечив він. – Але, Гаррі, перш за все ти сам мусиш піти до Снейпа і сказати, що він у жодному разі не може припиняти уроків з тобою... якщо Дамблдор про це довідається...

– Та як я йому скажу? Він же мене вб'є! – обурився Гаррі. – Бачили б ви його, коли я вийшов із сита спогадів.

– Гаррі, для тебе не існує нічого важливішого за опанування блокології! – суворо сказав Люпин. – Ти мене зрозумів? Не існує нічого!

– Добре, – збентежено й роздратовано буркнув Гаррі. – Я спробую з ним поговорити... але це буде не...

Він раптом замовк. Почув далекі кроки.

– Це що, Крічер спускається?

– Ні, – глянув йому за спину Сіріус. – Це хтось там у тебе.

Серце в Гаррі мало не зупинилося.

– Мушу тікати! – квапливо вигукнув він і вийняв голову з каміна на площі Ґримо. На якусь мить здалося, ніби вона шалено закрутилася на плечах – і ось він уже знову стояв навколішки перед каміном Амбридж і дивився, як замерехтіло й погасло смарагдове полум'я.

– Швидко, швидко! – задихався хтось за дверима кабінету. – О, вона їх не зачинила...

Гаррі схопив плаща-невидимку й ледве встиг його на себе накинути, як у кабінет увірвався Філч. Був він страшенно радий і щось гарячково бубонів собі під ніс. Перебіг кімнату, висунув шухляду директорчиного стола й почав ритися в паперах.

– Дозвіл на шмагання... дозвіл на шмагання... нарешті можна... вони роками наривалися...

Витяг аркуш пергаменту, поцілував його, притис до грудей і хутко почовгав з кабінету.

Гаррі зірвався на ноги, пересвідчився, що портфель при ньому і що плащ-невидимка надійно його закриває, рвучко відчинив двері й вибіг з кабінету вслід за Філчем, який віддалявся з нечуваною швидкістю.

Коли Гаррі спустився поверхом нижче, то вирішив, що вже безпечно знову стати видимим. Скинув плаща, запхнув його в портфель і швиденько рушив далі. З вестибюлю долинали крики й метушня. Збіг униз мармуровими сходами й побачив, що там зібралася мало не вся школа.

Це нагадувало той вечір, коли звільнили Трелоні. Учні, постававши попід стінами, утворили велике коло. Деякі, як помітив Гаррі, були заляпані чимось дуже схожим на смердосік. У натовпі були також учителі та привиди. Серед усіх присутніх вирізнялися члени інквізиторського загону. Видно було, що вони дуже собою пишаються. Угорі погойдувався Півз, приглядаючись до Фреда і Джорджа, що стояли посеред вестибюлю з промовистим виглядом людей, яких загнали в кут.

– Ну! – переможно вигукнула Амбридж. Гаррі збагнув, що вона стоїть усього кількома сходинками нижче за нього і свердлить очима свої чергові жертви. – Що... думаєте, це дуже смішно – перетворювати шкільний коридор на болото?

– Та наче трохи смішненько, – відказав Фред, дивлячись на неї без найменшого страху.

Філч проштовхався до Амбридж, ледь не ридаючи від щастя.

– Я знайшов дозвіл, пані директорко, – хрипко повідомив він, розмахуючи аркушем пергаменту, що його на Гарріних очах вийняв з шухляди. – Знайшов дозвіл і приготував батоги... ох, дозвольте мені негайно почати...

– Дуже добре, Аргусе, – відповіла вона. – А ви, – глянула директорка на Фреда з Джорджем, – зараз довідаєтеся, що роблять з порушниками в моїй школі.

– Знаєте, що? – озвався Фред. – Мабуть, ми так і не довідаємось.

Він повернувся до брата.

– Джорджику, мабуть, вистачить нам уже шкільної освіти.

– Я й сам уже про це думав, – безтурботно підтримав його Джордж.

– Настав час розкрити наші таланти в реальному світі, – продовжив Фред.

– Безперечно, – погодився Джордж.

І перш ніж Амбридж устигла промовити хоч слово, вони підняли чарівні палички й вигукнули разом:

– Акціо мітли!

Гаррі почув, як вдалині щось загуркотіло. Глянувши ліворуч, він ледве встиг пригнутися. Фредова й Джорджева мітли мчали коридором до своїх власників. З однієї звисали важкий ланцюг і залізний гак зі стіни, до якої вони були приковані. Мітли повернули ліворуч, кулею пролетіли понад сходами й різко загальмували перед близнюками, брязнувши ланцюгом об кам'яні плити підлоги.

– Ми з вами більше не зустрінемося, – сказав Фред професорці Амбридж, закидаючи ногу на мітлу.

– Не шукайте з нами контакту, – додав Джордж, сідаючи на свою.

Фред окинув поглядом учнів, що мовчки на них дивилися.

– Якщо хтось забажає придбати «Переносне болото», щойно продемонстроване нагорі, – ласкаво просимо на алею Діаґон, номер дев'яносто три... «Відьмацькі витівки Візлів», – оголосив він. – Наша нова крамничка!

– Спеціальні знижки для гоґвортських учнів, які пообіцяють використати наші товари, щоб здихатися оцієї старої кажанихи, – додав Джордж, показуючи на професорку Амбридж.

– ЗУПИНИТИ ЇХ! – заверещала вона, та було вже пізно. Побачивши, що на них насувається інквізиторський загін, Фред і Джордж відштовхнулися від підлоги й злетіли вгору метрів на п'ять. Залізний гак загрозливо розгойдувався під ними. Фред глянув на Полтергейста, що завис над юрбою на одному з ними рівні.

– Півзе, покажи їй де раки зимують.

І Півз, який ніколи досі не виконував учнівських наказів, скинув свого капелюха з дзвіночками й слухняно віддав їм честь. А Фред і Джордж під бурхливі оплески учнів розвернулися і крізь відчинені двері полетіли з замку в напрямку чудового призахідного сонця.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ -
Ґроп

У наступні кілька днів історія про те, як Фред і Джордж здобули свободу, переказувалася стільки разів, що Гаррі не сумнівався – народжується ще одна гоґвортська легенда. Уже за тиждень навіть очевидці події переконували всіх, що на власні очі бачили, як близнюки на своїх мітлах пішли в піке на Амбридж і закидали її какобомбами, а вже тоді вилетіли у двері. Точилися нескінченні розмови про можливість повторити їхній подвиг. Гаррі часто чув, як учні казали, наприклад: «Чесно, мені іноді хочеться сісти на мітлу й полетіти звідси» або «Ще один такий урок і я зроблю так, як Візлі».

Фред і Джордж зробили все, щоб їх забули нескоро. По-перше, вони не залишили вказівок, як позбутися того болота, що утворилося в коридорі на шостому поверсі східного крила. Амбридж і Філч чого лишень не випробували, щоб його висушити, та все дарма. Врешті-решт це місце обгородили мотузками, а Філч, скрегочучи зубами, мусив переправляти учнів через болото до класів на човнику. Гаррі не сумнівався, що такі вчителі, як Макґонеґел чи Флитвік, могли б за одну мить позбутися болота, але, як це вже було з «Візлівськими вибуховими вогнями», вони просто незворушно спостерігали собі за марними потугами Амбридж.

Окрім того, у дверях її кабінету залишилися дві великі діри з контурами мітел. Їх пробили візлівські «Чистомети», рвучись до своїх господарів. Філч прилаштував нові двері, а Гарріну «Вогнеблискавку» заніс у підвал, де Амбридж, за чутками, приставила до неї охорону – озброєного троля. Однак її біди на цьому не закінчилися.

Натхненні прикладом Фреда й Джорджа, чимало учнів змагалося тепер за вільну посаду Головного Правопорушника. Попри нові двері, хтось-таки зумів пропхнути в кабінет Амбридж ніфлера з волохатим рильцем. Той, шукаючи блискучих предметів, негайно влаштував страшенний розгардіяш, а коли Амбридж зайшла до кабінету, стрибнув на неї і спробував повідгризати з її куцих пальців персні. У коридорах тепер так часто вибухали какобомби і смердюляники, що учні завели нову моду – виходячи з класів, накладати на себе бульбашкоголові замовляння. Це давало їм запас свіжого повітря, хоч і створювало враження, ніби всі понатягували на голови перевернуті догори дном круглі акваріуми.

Філч шастав коридорами з батогом у руках, відчайдушно намагаючись упіймати бешкетників, але їх тепер було так багато, що він просто не встигав збагнути, в який бік кидатися. Інквізиторський загін приходив йому на допомогу, але з його членами коїлося щось дивне. Ворінґтона зі слизеринської квідичної команди поклали в шкільну лікарню з жахливою нашкірною хворобою, від якої він увесь покрився мовби кукурудзяними пластівцями. Пенсі Паркінсон, на превелику Герміонину радість, на другий день пропустила всі уроки, бо в неї раптом виросли оленячі роги.

Тим часом виявилося, що Фред і Джордж, перед тим як покинути Гоґвортс, встигли продати безліч наборів «Спецхарчування для спецсачкування». Щойно Амбридж заходила до класу, учні починали непритомніти, блювати, метатися в гарячці або стікати кров'ю з носа. Репетуючи від люті й роздратування, Амбридж намагалася знайти причину тих таємничих симптомів, але учні вперто їй повторювали, що страждають на «амбриджит». Чотири рази поспіль призначивши покарання цілому класові, але так нічого цим і не досягши, вона була змушена змиритися й відпускати з уроків цілі юрби учнів, що кривавилися, зомлівали, вкривалися потом і блювали.

Але навіть користувачі «Спецхарчування» не могли скласти серйозної конкуренції неперевершеному маестро хаосу Півзу, який дуже близько до серця взяв прощальні Фредові слова. З божевільним хихотінням він шугав по школі, вилітаючи зненацька з класних дошок і перекидаючи столи, вази та статуї. Двічі він запихав Місіс Норіс у лицарські обладунки, і вона там нявчала як скажена, доки її не рятував розлючений сторож. Півз розбивав ліхтарі й задмухував свічки, жонглював палаючими смолоскипами над головами переляканих учнів; а коли бачив акуратно складені стосики пергаменту, то підпалював їх або викидав у вікно. Він затопив третій поверх, відкрутивши всі крани в туалетах, під час сніданку вкинув у Велику залу мішок з тарантулами, а для перепочинку годинами літав за Амбридж і коли вона починала говорити, голосно видував губами непристойні звуки.

Ніхто з учителів, окрім Філча, навіть пальцем не поворухнув, щоб їй допомогти. Гаррі навіть був свідком, як через тиждень після відльоту Фреда і Джорджа професорка Макґонеґел проходила неподалік від Півза, що старанно розкручував кришталевий канделябр, і виразно прошепотіла йому кутиком рота:

– Треба крутити в другий бік.

На додачу до всього Монтеґю так і не отямився від довгого перебування в туалеті. Був він розгублений, увесь час втрачав орієнтацію, а у вівторок зранку в замок прибули його розлючені батьки.

– Може, їм розповісти? – стурбовано мовила Герміона, притулившись щокою до вікна в класі замовлянь, щоб краще бачити містера й місіс Монтеґю. – Про те, що з ним сталося? Щоб мадам Помфрі змогла його вилікувати.

– Не треба, і так одужає. – байдуже озвався Рон.

– Та й Амбриджка матиме ще одну халепу. – задоволено додав Гаррі.

Вони з Роном торкнулися чарівними паличками до чайних чашок, які мали зачаклувати. З Гарріної чашки ви стромилися чотири коротесенькі лапки, що не діставали до поверхні стола й безпомічно дриґалися в повітрі. Ронова чашка відростила чотири тонесенькі лапки, що ледве підняли її над собою, а тоді затремтіли й зігнулися, розколовши чашку на дві половинки.

– Репаро, – миттю сказала Герміона, помахом чарівної палички склеївши чашку. – Це все чудово, але що як Монтеґю не одужає ніколи?

– А тобі що до того? – роздратувався Рон, а його чашка знову захиталася мов п'яна, підгинаючи тремтячі колінця – Не треба було Монтеґю знімати з Ґрифіндору очки. Якщо вже хочеш за когось переживати, то краще попереживай за мене!

– За тебе? – перепитала вона, ловлячи свою чашку, яка на чотирьох міцних лапках весело чкурнула зі стола. – А з якого дива я мала б за тебе переживати?

– Коли останній мамин лист пройде нарешті Амбриджин контроль, – з гіркотою сказав Рон, підпихаючи свою чашку, яка ніяк не могла втриматися на кволих лапках, – буду я бідний. Не здивуюся, якщо вона знову прислала ревуна.

– Але ж...

– Ось побачите, що у втечі Фреда й Джорджа мама звинуватить мене, – сумно зітхнув Рон. – Скаже, що я мав їх зупинити, мав ухопитися за їхні мітли і тримати їх... я знову виявлюся у всьому винний.

– Якщо вона таке й скаже, то це буде абсолютно несправедливо, бо що ж ти міг зробити? Але я впевнена, що вона не скаже нічого, бо, якщо вони й справді відкрили крамничку на алеї Діаґон, то, мабуть, запланували це ще хтозна-коли.

– Так, але є друге питання – як вони дістали там приміщення? – Рон так сильно вдарив чарівною паличкою по чашці, що її лапки знову підігнулися, впали на стіл разом з чашкою й безпомічно задриґалися. – Тут щось нечисто. Щоб наймати приміщення на алеї Діаґон, треба мати купу ґалеонів. Вона захоче знати, як вони роздобули стільки грошей.

– Я теж про це думала, – погодилася Герміона, дозволивши своїй чашці бігати колами навколо Гарріної, чиї коротенькі лапки й далі не могли дотягтися до поверхні столу, – я навіть припускаю, що Манданґус переконав їх перепродувати крадене або ще якесь жахіття.

– Не переконав, – кинув Гаррі.

– Як ти знаєш? – одночасно вигукнули Рон і Герміона.

– Бо... – Гаррі завагався, але, мабуть, настала пора зізнатися. Не варто було й далі мовчати, якщо через це Фреда й Джорджа могли запідозрити у злочинних намірах. – Бо це я дав їм гроші. Торік у червні подарував їм свою нагороду за Тричаклунку.

Усі вражено замовкли. Герміонина чашка скористалася цим, подріботіла до краю стола і хряснулася на підлогу, розлетівшись на черепочки.

– Ні, Гаррі, ти не міг! – пробелькотіла Герміона.

– Я зміг, – вперто повторив Гаррі. – І анітрохи не шкодую. Мені ці гроші не були потрібні, а вони за них відкриють чудову крамничку жартів.

– Та це ж класно! – зрадів Рон. – Це все ти, Гаррі, винен... тепер мама не матиме до мене претензій! Можна їй про це сказати?

– Мабуть, краще сказати, – приречено погодився Гаррі, – особливо, якщо вона думає, ніби вони перепродують крадені казани чи щось таке...

Герміона не промовила ні слова до самого кінця уроку, але Гаррі мав виразну підозру, що ця її вимушена мовчанка довго не триватиме. І справді, коли вони на перерві вийшли з замку на лагідне травневе сонечко, вона вп'ялася в Гаррі намистинами очей і рішуче розкрила рота.

Та Гаррі не дав їй нічого сказати.

– Не треба мене діставати, справу вже зроблено, – категорично заявив він. – Фред і Джордж отримали гроші... і, судячи з усього, багато вже витратили... забрати їх я вже не можу, і не хочу. Тож не трать дарма сили, Герміоно.

– А я й не збиралася говорити про Фреда й Джорджа! образилася вона.

Рон скептично пирхнув, і Герміона метнула на нього спопеляючий погляд.

– От і не збиралася! – сердито крикнула вона. – Я хотіла спитати, коли Гаррі збирається йти просити Снейпа, щоб відновив уроки блокології.

У Гаррі обірвалося серце. Коли вичерпалася тема Фредового й Джорджевого драматичного відльоту, на яку пішло чимало годин, Рон і Герміона захотіли почути новини про Сіріуса. Гаррі не звірявся їм про справжні причини свого бажання побалакати з Сіріусом, тож не знав, що й відповідати. Врешті-решт мусив зізнатися, що Сіріус наполягав, щоб він продовжував вивчати блокологію. Після того він не раз про це шкодував, бо Герміона нічого не забула і постійно діставала його розмовами на цю тему.

– Навіть не кажи, що тобі вже не сняться дивні сни, – правила своєї Герміона, – бо Рон розповідав, що ти вночі знову щось бурмотів крізь сон.

Гаррі сердито глянув на Рона. Той зробив вигляд, що йому за себе соромно.

– Ти не так і сильно бурмотів, – почав виправдовуватися Рон. – Якесь «ще трохи далі».

– Мені снилося, що ви граєте в квідич, – збрехав Гаррі. – Я хотів, щоб ти трохи далі простяг руку і зловив квафела.

Ронові вуха почервоніли. Гаррі відчув мстиву насолоду. Зрозуміло, нічого такого йому не снилося.

Уночі він знову блукав коридором відділу таємниць. Проминув круглу залу, тоді те приміщення, де щось клацало і де мерехтіло світло, а потім знову опинився у великій, мов печера, залі з безліччю полиць із запорошеними скляними кулями.

Він поспішив до ряду номер дев'яносто сім, повернув ліворуч і побіг уздовж ряду... мабуть, саме тоді й почав бурмотіти вголос... «ще трохи, далі»... бо відчував, що його свідоме «я» прагне прокинутися... не встиг добігти до кінця ряду, як уже знову лежав на ліжку, втупившись у стелю.

– Ти хоч намагаєшся перекривати доступ у свій мозок? – пронизувала його поглядом Герміона. – Ти тренуєшся з блокології?

– Аякже! – відповів нібито ображеним тоном Гаррі, але у вічі їй не дивився. Насправді йому було цікаво, що ж там заховано в приміщенні з запорошеними кулями, і тому він прагнув і далі бачити ті сни.

Однак до іспитів залишалося вже менш як місяць, і кожна вільна хвилина присвячувалася повторенню матеріалу, тож коли Гаррі лягав у ліжко, його мозок був такий перенасичений інформацією, що йому взагалі не вдавалося заснути. Коли ж нарешті засинав, то перевтомлений мозок найчастіше підсовував йому ідіотські сни про майбутні екзамени. Мав також підозру, що частина свідомості – та, що говорила зазвичай Герміониним голосом, – відчувала певну провину, коли він мчав коридором до чорних дверей, і тому намагалася його розбудити раніше, ніж він добігав до мети.

– Знаєш, – сказав Рон, вуха в якого й досі були червоні, – якщо Монтеґю не одужає до матчу Слизерину з Гафелпафом, то в нас будуть шанси завоювати Кубок.

– Так, можливо, – зрадів зміні теми Гаррі.

– Ми ж одну гру виграли й одну програли... якщо Слизерин продує в суботу Гафелпафу...

– О, клас, – погодився Гаррі, не слухаючи Рона. Щойно подвір'ям пройшла Чо Чанґ і навіть не глянула в його бік.

*

Завершальний матч квідичного сезону – між Ґрифіндором та Рейвенкловом – мав відбутися в останню суботу травня. Хоч Гафелпаф перед тим і переміг з невеликим розривом Слизерин, та ґрифіндорці не сміли й мріяти про перемогу – насамперед через жахливу гру Рона на воротах, хоч йому, звісно, ніхто нічого не казав. А от він сам був настроєний досить оптимістично.

– Гірше бути вже не може, правда? – упевнено сказав він за сніданком Гаррі й Герміоні. – Нам нічого втрачати.

– Мені здається, – сказала Герміона, коли вони з Гаррі в юрбі схвильованих учнів ішли на стадіон, – що Рон зможе показати себе краще, коли поруч не буде Фреда з Джорджем. Вони ніколи не додавали йому впевненості.

Їх наздогнала Луна Лавґуд. На голові в неї стирчало щось схоже на живого орла.

– Ой, Боже, я й забула! – вигукнула Герміона, дивлячись на орла, що розмахував крильми, коли Луна незворушно проходила повз гурт слизеринців, які хихотіли й тицяли на неї пальцями. – Сьогодні ж гратиме Чо!

Гаррі, котрий цього не забув, щось невиразно буркнув.

Вони знайшли місця в одному з найвищих рядів трибун. Був гарний, ясний день. Кращого Ронові годі було й бажати, і Гаррі без надії сподівався, що Рон сьогодні не дасть слизеринцям приводу радісно виспівувати «Візлі – наш король».

Матч, як завжди, коментував Лі Джордан, дуже підупалий духом після відльоту Фреда й Джорджа. Коли на поле вийшли команди, він назвав прізвища гравців, але без звичного запалу.

– ...Бредлі... Девіс... Чанґ, – оголосив він, і Гаррі відчув, як закрутило в животі, коли на полі з'явилася Чо. Її блискуче чорне волосся куйовдив легенький вітерець. Гаррі зрозумів, що не хоче більше з нею сваритися. Навіть те, що вона, готуючись сідати на мітлу, жваво розмовляла з Роджером Девісом, викликало в нього напад ревнощів.

– І ось почалося! – вигукнув Лі. – Девіс одразу оволодів квафелом, рейвенкловський капітан Девіс не відпускає квафела, він ухиляється від Джонсон, тоді від Спінет... мчить просто до воріт! Розмахується... і... і... – Лі голосно вилаявся. – І відкриває рахунок.

Гаррі й Герміона застогнали разом з ґрифіндорцями. Зрозуміло, що слизеринці з протилежного боку трибун негайно затягли противнючими голосами:

Візлі – дірка-воротар,

Це класнюча роль!..

– Гаррі, – прохрипів хтось йому на вухо. – Герміоно...

Гаррі озирнувся й побачив величезне бородате обличчя Геґріда. Очевидно, той протиснувся сюди повз верхній ряд, де сиділи першо– та другокласники, бо вони мали такий вигляд, ніби по них проїхався трактор. Геґрід чомусь пригинався, ніби не хотів, щоб його помітили, хоч все одно вивищувався над усіма щонайменше на півтора метра.

– Слухайте, – прошепотів він, – чи не могли б ви піти зо мнов? У цю хвилю? Поки всі дивляться гру?

– Геґріде, а чи не можна зачекати? – завагався Гаррі. – До кінця матчу?

– Нє, – відповів Геґрід. – Нє, Гаррі, тепер, конче... поки всі дивляться в інший бік... будь ласочка...

З Геґрідового носа крапала кров. Під очима були свіжі синці. Після Геґрідового повернення до школи Гаррі його ще не бачив так зблизька. Видовище було гнітюче.

– Добре, – відразу погодився Гаррі, – добре, йдемо.

Вони з Герміоною почали протискатися повз незадоволених учнів, яким доводилося вставати і їх пропускати. В тому ряду, де йшов Геґрід, учні не жалілися, а просто зіщулювалися якнайнижче.

– Се з вашого боку дуже люб'язно, направду, – подякував Геґрід, коли вони вже вибралися на сходи. Він нервово озирався навсібіч, поки спускалися з трибун на галявину. – Аби тілько вона не завважила, що ми пішли.

– Маєш на увазі Амбриджку? – запитав Гаррі. – Та ні, там біля неї інквізиторський загін у повному складі, бачиш? Мабуть, очікує під час матчу якоїсь халепи.

– Так, нам би то не зашкодило, – зазирнув Геґрід поза трибуни, пересвідчуючись, що на галявині аж до самої його хижі нікого немає. – Мали би тоді троха більше часу.

– А що таке, Геґріде? – тривожно глянула на нього Герміона, поки вони поспішали до узлісся.

– Зараз будете виділи, – озирнувся Геґрід, бо на трибунах заревіли глядачі. – Хтось, певно, забив?

– Мабуть, Рейвенклов, – важко зітхнув Гаррі.

– Файно... це файно... – неуважно відказав Геґрід.

Галявиною вони мусили за ним бігти, бо він ступав величезними кроками, раз у раз озираючись. Коли дійшли до хатини. Герміона за звичкою повернула ліворуч до дверей, але Геґрід проминув двері й подався на самий краєчок лісу. Підхопив там арбалет, притулений до дерева, і озирнувся, побачивши, що їх біля нього немає.

– Ходіт сюди, – кивнув кудлатою головою.

– У ліс? – отетеріла Герміона.

– Еге ж, – підтвердив Геґрід. – Швидко, поки ніхто нас не ввидів!

Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді кинулися за Геґрідом, що з арбалетом у руках подався в зелену гущавину. Щоб не відстати, Гаррі й Герміоні довелося бігти.

– Геґріде, а навіщо тобі зброя? – запитав Гаррі.

– Про всєк випадок, – знизав широчезними плечима Геґрід.

– Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, – боязко озвалася Герміона.

– Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, – пояснив Геґрід. – Та й тогди в лісі ше був Фіренце.

– А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? – здивувалася Герміона.

– Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, – неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. – Колись вони були... ну не те шоб товариські... але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.

Він тяжко зітхнув.

– Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, – мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь – так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.

– Еге ж, – погодився засмучений Геґрід. – І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти...

– Вони на нього напали? – приголомшено спитала Герміона.

– Так, – хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. – Мало не пів табуна.

– І ти зміг їх зупинити? – захоплено і вражено перепитав Гаррі. – Сам?

– А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? – здивувався Геґрід. – То ше щастя, шо я там проходив, направду... я си гадав, шо Фіренце то запам'ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! – додав він раптом сердито.

Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.

– Отож, – важко дихаючи, провадив він далі, – відтоді всі решта кентаврів на мене люті, а вони в цьому лісі мают величезний вплив... наймудріші тут істоти.

– То ми, Геґріде, прийшли сюди через них? – спитала Герміона. – Через кентаврів?

– Та нє, – відмахнувся Геґрід, – вони тут – приший кобилі хвіст. Певно, вони б могли нам троха всьо ускладнити... але зараз будете виділи, про шо мова.

Так нічого й не пояснивши, він замовк і рухався далі, ступаючи один крок там, де їм доводилося ступати три, тож їм нелегко було не відставати.

Стежка ледве проглядалася, а дерева росли так густо, що в лісі було темно, мов увечері. Вони давно проминули галявину, на якій Геґрід показував їм тестралів, але Гаррі не особливо хвилювався, аж доки Геґрід несподівано зійшов зі стежки й почав кружляти між дерев, прямуючи до темної гущавини.

– Геґріде! – покликав Гаррі, ледве продираючись крізь густі кущі ожини, котрі Геґрід запросто переступав. Йому дуже яскраво пригадалося, що було, коли він якось у цьому лісі зійшов був зі стежки. – Куди ми йдемо?

– Троха далі, – буркнув Геґрід через плече. – Швидко, Гаррі... треба вже си тримати разом.

Було страшенно важко не відставати від Геґріда, тим паче, що гілки й колючі чагарники, які заважали Геґрідові не більше, ніж павутиння, чіплялися Гаррі й Герміоні за мантії, а часом так обплутували, що доводилось зупинятися, щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь-який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння – як от пурхання звичайнісінького горобця – змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.

– Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? – тихенько спитала Герміона.

– Е-е... файно, – пошепки погодився Геґрід. – Хоча...

Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.

– Певно, станемо на хвильку, аби я... вам дещо сказав, – промовив Геґрід. – Перед тим як іти далі.

– Чудово! – зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги. Вони обоє проказали «Лумос!»– і кінчики їхніх чарівних паличок засвітилися. Завдяки сяйву двох мерехтливих промінчиків Геґрідове обличчя виринуло з пітьми, і Гаррі знову побачив, який той знервований і сумний.