Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 106 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ -
У «Кабанячій голові»

Герміона цілих два тижні не згадувала, щоб Гаррі проводив з ними уроки захисту від темних мистецтв. Гаррі нарешті відбув усі покарання професорки Амбридж і мав сумнів, що вирізані на його руці слова колись остаточно зникнуть. Рон узяв участь ще в чотирьох квідичних тренуваннях, причому на останніх двох на нього вже не кричали. А ще вони всі втрьох на трансфігурації виконали «щезання» мишок (Герміона вже навіть перейшла до «щезання» кошенят). І аж тоді, одного неспокійного, галасливого вечора наприкінці вересня, коли вони сиділи в бібліотеці, шукаючи складників для Снейпових настоянок, знову зайшла мова про уроки захисту.

– Цікаво, Гаррі, – озвалася раптом Герміона. – чи ти вже думав про захист від темних мистецтв?

– Авжеж, думав, – буркнув Гаррі, – спробуй забути, якщо в нас не вчителька, а справжня меґера...

– Я мала на увазі нашу з Роном ідею... – Рон кинув на неї стривожений і водночас застережливий погляд, і Герміона відразу спохмурніла. – Ну, добре, нехай буде мою ідею... про те, щоб ти нас навчав.

Гаррі відповів не зразу. Він зробив вигляд, що переглядає «Азіатські протиотрути», бо не мав бажання казати те. що думав.

Минулі два тижні він багато про це міркував. Іноді ідея здавалася божевільною, як того вечора, коли Герміона її запропонувала, але часом він починав згадувати закляття, які найбільше йому прислужилися під час зіткнень з темними істотами та смертежерами... Щиро кажучи, він уже підсвідомо складав план уроків...

– Я... – поволі витиснув він, коли вже важко було вдавати, ніби «Азіатські протиотрути» дуже його захопили, – так, я... я про це трохи думав.

– І..? – нетерпляче спитала Герміона.

– Не знаю. – почав тягти час Гаррі. Тоді глянув на Рона.

– Я відразу подумав, що це добра думка, – охоче підтримав розмову Рон. коли переконався, що Гаррі не збирається знову кричати.

Гаррі ніяково засовався на стільці.

– Ви чули, як я казав, що мені багато в чому просто пощастило?

– Чули. Гаррі. – лагідно погодилася Герміона. – але все одно немає сенсу вдавати, ніби ти погано володієш захистом від темних мистецтв, бо це неправда. Торік ти єдиний зміг цілковито подолати закляття «Імперіус», ти можеш викликати патронуса, ти вмієш безліч такого, на що не здатні дорослі чаклуни. Віктор завжди казав...

Рон так рвучко на неї озирнувся, що ледь не скрутив собі в'язи. Потираючи їх. спитав: – Ну? І що там казав Вітя?

– Ха-ха, – втомлено скривилася Герміона. – Він казав, що Гаррі знає таке, що недоступно навіть йому, а він тоді вже закінчував Дурмстренг.

Рон підозріливо глипнув на Герміону.

– Ти часом не підтримуєш з ним контакту?

– А хоч би й так? – прохолодно відповіла Герміона, але обличчя її порожевіло. – Я що. не можу листуватися з товаришем, якщо...

– Він хотів би з тобою не тільки листуватися, – у Роновім голосі прозвучали прокурорські нотки.

Герміона роздратовано похитала головою і, не звертаючи уваги на Рона, що пильно на неї дивився, спитала в Гаррі: – То що ти надумав? Будеш нас учити?

– Тільки тебе й Рона, так?

– Ну, – знову зніяковіла Герміона. – Ну... Гаррі, ти тільки знову не психуй, будь ласка... але мені здається, що ти міг би навчати всіх, хто забажає. Тобто йдеться про те. щоб навчитися захищатись від... В-волдеморта. Ой, Роне, не будь таким страхопудом... Буде несправедливо, якщо ми не дамо такого шансу іншим учням.

Гаррі на мить замислився, а по хвилі сказав:

– Навряд чи ще хтось, окрім вас, захоче, щоб я їх учив. Я ж божевільний, ви що, забули?

– Ти здивуєшся, скільком учням було б цікаво послухати, що ти розкажеш, – серйозним голосом сказала Герміона. – До речі, – вона підсунулася ближче. Рон, що не зводив з неї погляду, теж підсунувся. – Ти знаєш, що перші у жовтні вихідні ми проводимо в Гоґсміді? Як ти дивишся на те, щоб ми запропонували всім зацікавленим зустрітися з нами в селі й там усе обговорити?

– А чому треба збиратися поза школою? – не зрозумів Рон.

– Бо, – пояснила Герміона, одночасно перемальовуючи з книжки китайську плямкаючу капусту, – навряд чи Амбридж дуже зрадіє, коли довідається, що ми задумали.

*

Гаррі дуже хотів побувати на вихідні у Гоґсміді, але не міг позбутися однієї тривожної думки. Після того, як Сіріус на початку вересня з'явився в каміні, він більше ні разу не озивався. Гаррі знав: вони його тоді розсердили, сказавши, що йому з'являтися небезпечно. Але Гаррі боявся, що Сіріус може начхати на всі застереження і прибути до Гоґсміда. Що їм робити, якщо на сільській вулиці до них підбіжить великий чорний пес, та ще й, цілком можливо, на очах у Драко Мелфоя?

– Не можна йому дорікати, що він хоче вирватися на волю, – сказав Рон, коли Гаррі поділився з друзями своїми побоюваннями. – Він же два роки переховувався, і йому було нелегко, зате він був на свободі. А зараз мусить стирчати в чотирьох стінах з тим жахливим ельфом.

Герміона кинула на Рона сердитий погляд, але зауваження за таку зневагу до Крічера не зробила.

– Лихо в тому, – сказала вона Гаррі, – що поки В-волдеморт... О Господи, Роне... не виявить себе відкрито Сіріус мусить ховатися. Тобто ідіотське міністерство не визнає Сіріуса невинним, доки там не збагнуть, що Дамблдор увесь цей час казав про нього правду. А коли ті йолопи нарешті почнуть ловити справжніх смертежерів, стане очевидно, що Сіріус до них не належав. Він же навіть мітки не має.

– Не думаю, що він такий дурний, щоб з'являтися в Гоґсміді, – підбадьорливо мовив Рон. – Дамблдор за таке розсердиться, а Сіріус слухається Дамблдора навіть якщо йому це не вельми подобається.

Гаррі це не заспокоїло, і Герміона сказала: – Ми прозондували тих, хто, на нашу думку, хотів би навчатися захисту від темних мистецтв, і дехто виявив зацікавлення. Ми їм запропонували зустрітися в Гоґсміді.

– Добре, – неуважно сказав Гаррі, думаючи про Сіріуса.

– Не хвилюйся, Гаррі, – лагідно сказала Герміона. – Тобі вистачить мороки і без Сіріуса.

І це була щира правда. Він ледве встигав з домашніми завданнями, хоч йому тепер було значно легше, бо він не мусив відбувати вечірні покарання у професорки Амбридж. Рон відстав ще більше, ніж Гаррі, бо, окрім тренувань двічі на тиждень, виконував ще й обов'язки старости. А ось Герміона, котра вивчала більше предметів, ніж вони обидва разом, не лише виконувала всі домашні завдання, а ще й знаходила час плести ельфам одежину. Гаррі мусив визнати, що вона досягла в цьому певних успіхів. Тепер майже безпомилково можна було відрізнити шапочки від шкарпеток.

Ранок їхньої подорожі до Гоґсміда видався ясним, але вітряним. Після сніданку учні вишикувалися в чергу до Філча, котрий звіряв прізвища з довжелезним переліком учнів, які мали дозвіл від батьків або опікунів відвідати село. Гаррі відчув певні докори сумління, коли згадав, що якби не Сіріус, то взагалі не мав би змоги там бувати.

Коли він підійшов до Філча, сторож втягнув носом повітря, ніби хотів щось від Гаррі винюхати. Тоді ледь помітно кивнув головою, від чого в нього затряслися щелепи, і Гаррі вийшов на кам'яні сходи назустріч прохолодному сонячному дневі.

– Е-е... а чого Філч тебе обнюхував? – поцікавився Рон, коли вони поспішали до воріт.

– Хотів, мабуть, внюхати какобомби, – реготнув Гаррі. – Я й забув вам розповісти...

І він переказав історію про те, як відсилав листа Сіріусові, і як у соварню ввірвався Філч, вимагаючи, щоб Гаррі показав йому листа. На його подив, Герміону ця історія дуже зацікавила, значно більше, ніж його самого.

– Він казав, що йому хтось повідомив, ніби ти замовляєш какобомби? А хто ж це міг би зробити?

– Хіба я знаю? – знизав плечима Гаррі. – Може, Мелфой хотів пожартувати.

Вони проминули височенні кам'яні колони з крилатими вепрами вгорі й повернули ліворуч на дорогу до села. Вітер куйовдив їхнє волосся.

– Мелфой? – скептично перепитала Герміона. – А... так... можливо...

І вона надовго замислилася, аж доки вони дійшли до околиць села.

– До речі, а куди ми підемо? – поцікавився Гаррі. – У «Три мітли»?

– Ой... ні, – стрепенулася Герміона, – ні, там завжди повно людей і страшенно гамірно. Я всім сказала, що зустрінемось у «Кабанячій голові», знаєте, той шинок, що стоїть не на головній вулиці. Він має трохи таку... знаєте... непевну репутацію... учні туди переважно не ходять, тож нас ніхто не підслухає.

Вони пройшли головною вулицею повз крамничку жартів «Зонко» й анітрохи не здивувалися, побачивши там Фреда, Джорджа і Лі Джордана. Тоді проминули пошту, з якої з регулярними проміжками вилітали сови, і завернули в бічну вуличку, наприкінці якої стояв маленький шинок з готельчиком. З іржавої скоби над дверима звисала пошарпана дерев'яна вивіска із зображенням відрізаної голови дикого кабана, що стікала кров'ю на білу скатертину. Вивіска поскрипувала на вітрі.

Друзі підійшли й, вагаючись, зупинилися біля дверей.

– Заходьмо, – нервово запропонувала Герміона.

Гаррі зайшов перший.

Тут було геть не так, як у «Трьох мітлах» – величезному шинкові, що вражав чистотою та гостинним теплом. «Кабаняча голова» – то була малесенька, темна й дуже брудна кімнатка, що вся просмерділася якимсь козячим духом. На віконечках був такий густий шар сажі, що в кімнатку майже не пробивалося світло. Її освітлювали якісь недогарки свічок, що стояли на шорстких дерев'яних столах. На перший погляд здалося, що підлога земляна, та коли Гаррі на неї ступив, то зрозумів, що знизу, під шаром накопиченого за століття бруду, вона кам'яна.

Гаррі пригадав, як йому, ще першокласникові, розповідав про цей шинок Геґрід. «У тій «Кабанячій голові» повно химерної публіки», – казав він, пояснюючи, як виграв там у якогось незнайомця в каптурі драконяче яйце. Гаррі тоді ніяк не міг зрозуміти, чому Геґріда не здивувало, що той незнайомець під час їхньої зустрічі ховав своє лице під каптуром. А тепер він зрозумів, що приховування обличчя – то такий собі стиль «Кабанячої голови». Біля шинквасу сидів чоловік з обмотаною брудними сірими бинтами головою і склянку за склянкою зативав у щілину, де мав би бути рот, якусь паруючу, вогняну рідину. Біля одного віконечка сиділи дві постаті в каптурах. Гаррі міг подумати, що це дементори, якби вони не говорили з виразним йоркширським акцентом. А в затінку біля каміна сиділа відьма в густій чорній вуалі, що спадала їй аж до ніг. Можна було розрізнити хіба що кінчик її носа, бо в тому місці вуаль трохи відстовбурчувалася.

– Не знаю, Герміоно, – пробурмотів Гаррі, коли вони йшли до шинквасу. Він усе приглядався до відьми у вуалі. – Ти не думаєш, що це може бути Амбридж?

Герміона уважно придивилася до жінки.

– Амбридж за неї нижча, – спокійно відповіла вона. – Та навіть якби Амбридж і справді притарабанилася сюди, вона б нічого нам не зробила. Гаррі, я шкільні правила перечитала не раз і не двічі. Ми нічого не порушуємо. Я спеціально розпитала професора Флитвіка, чи можна учням заходити в «Кабанячу голову», і він сказав, що можна, тільки наполегливо радив приносити з собою власні склянки. І ще я переглянула всю наявну інформацію про навчальні групи та групи з виконання домашніх завдань, і все це однозначно дозволено. Просто я не вважаю, що треба виставляти напоказ те, що ми робимо.

– Ну, так, – сухо погодився Гаррі, – особливо, якщо те, що ти задумала, не зовсім нагадує групу з виконання домашніх завдань.

Звідкілясь із задньої кімнатки до них бочком підійшов шинкар. Це був непривітний старий чоловік з довжелезним сивим волоссям та бородою. Він був високий, худий, і трохи когось нагадував Гаррі.

– Що? – прохрипів він.

– Прошу три маслопива, – замовила Герміона.

Чоловік нахилився під ляду, видобув три закурілі й бруднющі пляшки і. грюкнувши, поставив їх на шинквас.

– Шість серпиків, – назвав він ціну.

– Я розрахуюся, – швиденько сказав Гаррі. передаючи гроші. Шинкареві очі ковзнули по Гаррі й на частку секунди затрималися на його шрамі. Тоді шинкар відвернувся й поклав Гарріні гроші в старезну дерев'яну касу, шухляда якої автоматично відкрилася. Друзі знайшли найдальший від шинквасу стіл, сіли і роззирнулися. Чоловік у сірих брудних бинтах постукав по ляді кісточками пальців і отримав від шинкаря чергову порцію паруючого напою.

– Знаєте, що? – пробурмотів Рон, захоплено поглядаючи на шинквас. – Ми б тут могли замовити все, що захочемо. Цей тип продасть нам що завгодно, йому абсолютно байдуже. Я завжди мріяв сьорбнути ковточок вогневіскі...

– Ти... староста, – наголосила Герміона.

– А, – усмішка на Ройовому обличчі зів'яла. – Ну, так...

– То хто мав з нами зустрітися? – поцікавився Гаррі, відкручуючи заіржавілий ковпачок з маслопива й роблячи ковток.

– Та так, кілька душ, – відповіла Герміона, глянувши на годинник, а тоді стурбовано подивилася на двері. – Я їм сказала прийти приблизно в цей час. Вони цей заклад усі знають... ага, дивіться, це вже, мабуть, вони.

Відчинилися двері. Густа смута насиченого курявою сонячного світла на мить прорізала кімнату, а тоді зникла, бо її перекрила, заходячи, ціла юрба учнів.

Перші з'явилися Невіл, Дін та Лаванда, за ними Парваті та Падма Патіл разом з (тут Гарріне серце тьохнуло) Чо та однією з її сміхотливих подруг. Згодом прийшла (така замріяна, ніби потрапила сюди абсолютно випадково) Луна Лавґуд, тоді Кеті Бел, Алісія Спінет та Анжеліна Джонсон, Колін і Деніс Кріві, Ерні Макмілан, Джастін Фінч-Флечлі, Анна Ебот, якась гафелпафська дівчина з довгою косою, її імені Гаррі не знав, троє рейвенкловських хлопців, звали яких, здається, Ентоні Ґольдштейн, Майкл Корнер і Террі Бут, а ще Джіні, за нею високий худорлявий блондин з кирпатим носом, у якому Гаррі впізнав гравця гафелпафської квідичної команди, і, нарешті, Фред та Джордж Візлі з їхнім приятелем Лі Джорданом. Вони тримали в руках великі паперові пакети, набиті товарами з крамнички «Зонко».

– Оце такі кілька душ? – перепитав у Герміони Гаррі. – Кілька душ?

– Очевидно, ідея сподобалася багатьом, – радісно прощебетала Герміона. – Роне, підтягни сюди стільці!

Шинкар, який саме витирав склянку бруднющою ганчіркою, якої, мабуть, ніколи в житті не прали, завмер на місці. Він ще не бачив у своєму шинку стільки народу.

Фред, привітавшись, підійшов до шинквасу і швидко порахував товариство:

– Прошу нам дати... двадцять п'ять маслопив.

Шинкар вилупився на нього, роздратовано жбурнув ганчірку, наче його відірвали від страшенно важливої справи. і почав витягати з-під ляди запилюжені пляшки.

– Дякую, – сказав Фред і почав роздавати маслопиво. – Ану, витягайте грошики, бо в мене на всіх не вистачить...

Гаррі німо дивився, як галасливі учні розбирали пиво й нишпорили по кишенях, шукаючи монетки. Він не міг зрозуміти, чого ця юрба тут опинилася. І раптом йому стрельнула жахлива думка, що вони, мабуть, хочуть почути від нього якесь вступне слово. Він нахилився до Герміони.

– Що ти їм усім казала? – ледь чутно спитав він у неї. – Чого вони від мене чекають?

– Їм просто цікаво почути, що ти скажеш, – заспокоїла Герміона, але Гаррі так люто на неї зиркнув, що вона швиденько додала: – Ти поки що нічого не роби. Я перша почну говорити.

– Здоров, Гаррі, – привітався сяючий Невіл, сідаючи навпроти.

Гаррі зобразив усмішку, але нічого не відповів, бо в роті йому пересохло. Чо йому просто всміхнулася й сіла праворуч від Рона. Її подруга з кучерявим рудуватим волоссям не тільки не всміхнулася, а ще й недовірливо глянула на Гаррі, ніби хотіла сказати, що якби її воля, то вона ніколи сюди не прийшла б.

Новоприбулі, хто вдвох, хто втрьох, порозсідалися навколо Гаррі, Рона та Герміони. Дехто був схвильований, дехто зацікавлений, а Луна Лавґуд мрійливо дивилася невідь-куди. Коли вже всі розмістилися, гамір ущух. Усі очі були звернені до Гаррі.

– Е-е, – почала Герміона трохи писклявим від хвилювання голосом. – Ну... вітаю.

Учні зосередили увагу на ній, хоч і далі стріляли очима на Гаррі.

– Ну... е-е... ну, ви ж знаєте, чого сюди прийшли. Е-е... ну, Гаррі подумав... тобто, – (Гаррі гостро зиркнув на неї), – ...я подумала... що було б непогано, якби ті, хто хоче навчатися захисту від темних мистецтв... тобто навчатися по-справжньому, а не робити ті нісенітниці, які нам нав'язує Амбридж... – (Герміонин голос раптом зміцнів і став значно впевненіший.) – ...і які аж ніяк не можна називати захистом від темних мистецтв... – («Це точно», – підтримав її Ентоні Ґольдштейн, і Герміона підбадьорилась.) – ...Отже, я подумала, що було б непогано, якби ми, ну, взяли справу в свої руки.

Вона зробила паузу, скоса глипнула на Гаррі і повела далі:

– Я маю на увазі, що ми повинні навчитися себе захищати як належить. Не тільки теоретично, а й користуючись справжніми закляттями...

– Ти ж, мабуть, теж хочеш складати іспит із захисту від темних мистецтв для СОВ? – поцікавився Майкл Корнер, котрий уважно на неї дивився.

– Авжеж хочу. – відразу відповіла Герміона. – Та найбільше я хочу навчитися справжнього захисту, бо... бо... – вона набрала повні груди повітря й випалила: – Бо повернувся Лорд Волдеморт.

Реакція була миттєва й передбачувана. Подруга Чо зойкнула й розлила на себе маслопиво. Террі Бута мимоволі пересмикнуло. Падма Патіл здригнулася, а Невіл якось дивно заскімлив, та потім зробив вигляд, що це на нього напав кашель. Однак усі уважно, навіть настирливо, дивилися на Гаррі.

– Отакий план. – додала Герміона. – Якщо хочете до нас приєднатися, мусимо вирішити, як нам...

– А де докази, що повернувся Відомо-Хто? – досить агресивно урвав її білявий гафелпафський квідичист.

– Дамблдор у це вірить... – почала Герміона.

– Ти хотіла сказати, що Дамблдор вірить йому. – кивнув блондин на Гаррі.

– А ти хто такий? – доволі грубо спитав його Рон.

– Захаріас Сміт, – відповів хлопець. – і ми маємо право знати, чому він каже, що повернувся Відомо-Хто.

– Послухай. – негайно втрутилася Герміона, – ми не для того тут зібралися...

– Усе нормально, Герміоно, – урвав її Гаррі.

До нього щойно дійшло, чого сюди прийшло так багато людей. Герміона. на його думку, повинна була це передбачити. Деякі з цих учнів, якщо не всі. прийшли, щоб почути з перших уст Гарріну версію.

– Чому я кажу, що повернувся Відомо-Хто? – перепитав він. дивлячись Захаріасу прямо у вічі. – Бо я його бачив. Але Дамблдор уже розповів усій школі, що сталося, тож якщо ви йому не повірили, то не повірите й мені, а я не збираюся марнувати цілий день, щоб когось переконувати.

Коли Гаррі це говорив, усі затамували подих. Гаррі здалося, що навіть шинкар нашорошив вуха. Він і далі витирав засмальцьованою ганчіркою ту саму склянку, від чого вона ставала ще брудніша.

Проте Захаріас не вгамувався: – Дамблдор нам тоді сказав лише, що Седрика Діґорі вбив Відомо-Хто, і що ти приніс Седрикове тіло назад у Гоґвортс. Він не розповів нам подробиць, не повідомив, як саме було вбито Діґорі, а ми всі хотіли б про це знати...

– Якщо ти прийшов, щоб почути, як убиває Волдеморт. то я тебе розчарую, – заперечив йому Гаррі. Йому знову, як це вже не раз траплялося останніми днями, почав уриватися терпець. Не відводив очей від агресивного обличчя Захаріаса Сміта і був сповнений рішучості не дивитися на Чо. – Я не хочу говорити про Седрика Діґорі, зрозуміло? Тому, якщо ви прийшли заради цього, можете відразу собі йти, не марнуючи часу.

Він сердито глипнув на Герміону. Це ж вона виставила його тут диваком, а всі, зрозуміло, поприходили, бо їм цікаво послухати, наскільки буйна в нього фантазія. Проте ніхто не зрушив з місця, навіть Захаріас Сміт, котрий, однак, і далі пильно розглядав Гаррі.

– Отже, – знову заговорила тонесеньким голоском Герміона. – Отже... як я вже казала... якщо ви хочете навчитися захисту, то треба домовитись, як нам усе це робити, тобто, як часто зустрічатися і де саме...

– Чи правда, – втрутилася дівчина з довгою косою, поглядаючи на Гаррі, – що ти вмієш викликати патронуса?

Усі зацікавлено загомоніли.

– Так, – дещо виклично підтвердив Гаррі.

– Матеріального патронуса?

Ця фраза щось Гаррі нагадала.

– Е-е... а ти часом не знаєш мадам Боунз? – поцікавився він.

Дівчина усміхнулася.

– Це моя тітка, – пояснила вона. – Мене звати Сьюзен Боунз. Вона мені розповідала про слухання твоєї справи. То... це правда? Ти можеш вичаклувати патронуса-оленя?

– Так, – відповів Гаррі.

– Ого-го, Гаррі! – вражено вигукнув Лі. – Я й не підозрював!

– Мама наказала Ронові про це не патякати, – сказав Фред, усміхаючись до Гаррі. – Казала, що ти й так забагато привертаєш уваги.

– Вона не помилялася, – зітхнув Гаррі, а дехто з учнів засміявся.

Самотня відьма у вуалі легенько засовалася на місці.

– А чи ти справді вбив Василіска тим мечем, що лежить у Дамблдоровім кабінеті? – запитав Террі Бут. – Це мені розповів один портрет, коли я там був торік.

– Е-е... так, тим мечем, справді. – підтвердив Гаррі.

Джастін Фінч-Флечлі коротко свиснув, брати Кріві обмінялися захопленими поглядами, а Лаванда Браун сказала: «Ого».

Гаррі почало кидати в жар, і він боявся глянути на Чо навіть краєм ока.

– А коли ми були в першому класі, – повідомив Невіл, – він урятував філологічний камінь...

– Філософський, – прошипіла Герміона.

– Ну, так, цей камінь... від Відомо-Кого. – завершив речення Невіл.

Очі в Анни Ебот спали круглі, мов ґалеони.

– І це ще не згадуючи, – додала Чо (Гаррі глянув на неї побачив, що вона йому всміхається, і його серце ледь не вистрибнуло з грудей), – усіх тих завдань, що він виконав на Тричаклунському турнірі... подолав драконів, водяників і так далі...

За столом схвально загомоніли. У Гаррі всередині все приємно стислося. Він намагався не мати самовдоволеного вигляду. Після похвали Чо набагато важче було вимовити те, що він присягся їм сказати.

– Послухайте, – почав він, і всі негайно замовкли. – я... я не хочу здатися надто скромним чи як, але... мені при цьому серйозно допомагали...

– Але не з драконами, – відразу втрутився Майкл Корнер. – То був крутий політ..

– Та ну... – пробелькотів Гаррі, знаючи, що з цим важко було б не погодитися.

– А цього літа тобі ніхто не допомагав здихатися дементорів. – додала Сьюзен Боунз.

– Це так, – знову погодився Гаррі. – ну що ж, дещо мені вдалося без жодної допомоги, але...

– Ти що, хочеш викрутитися й нічого не показати? – здивувався Захаріас Сміт.

– Послухай, – втрутився Рон. перш ніж Гаррі встиг заговорити. – може б ти заткнувся?

Мабуть, Рона зачепило за живе слово «викрутитися», бо він тепер пожирав Захаріаса такими очима, ніби хотів його добряче віддухопелити.

Захаріас почервонів і почав виправдовуватись:

– Ми прийшли чогось від нього навчитися, а він тепер каже, що нічого не може.

– Він такого не казав, – гримнув Фред.

– Може, тобі прочистити вуха? – поцікавився Джордж, витягаючи з пакета з емблемою крамнички «Зонко» якусь довжелезну металеву штуку загрозливого вигляду.

– Або якусь іншу частину тіла. Нам однаково, куди її застромити, – додав Фред.

– Ідемо далі, – поквапилася розрядити обстановку Герміона, – то ми погоджуємося брати в Гаррі уроки?

Усі схвально загомоніли. Захаріас склав на грудях руки Й нічого не сказав, мабуть, тому, що не відводив очей від інструмента у Фредових руках.

– Добре, – з полегшенням зітхнула Герміона. – Тоді наступне запитання: як часто ми будемо збиратися. Думаю, треба не рідше одного разу на тиждень...

– Стривай, – втрутилася Анжеліна, – ще ж треба узгодити, щоб не збігалося з нашими тренуваннями.

– Так, – погодилася Чо, – і з нашими теж.

– І з нашими, – додав Захаріас Сміт.

– Думаю, ми зможемо домовитися про вечір, який влаштує всіх, – нетерпляче сказала Герміона, – але зрозумійте, як це важливо! Ми навчимося захищатися від В-волде-мортових смертежерів...

– Добре сказано! – бовкнув Ерні Макмілан, від якого Гаррі вже давно сподівався щось почути. – Я особисто вважаю, що це дуже важливо, мабуть, найважливіше за все, що ми цього року будемо робити, навіть за майбутні СОВи!

Він обвів усіх очікувальним поглядом, наче сподівався, що хтось вигукне: «Та що ти таке верзеш!». Але ніхто не озвався, тож він провадив далі:

– Я особисто не розумію, чому міністерство нав'язало нам таку недолугу вчительку в такий вирішальний час. Там, очевидно, заперечують сам факт повернення Відомо-Кого, але навіщо призначати вчительку, яка активно перешкоджає нам виконувати захисні закляття?

– На нашу думку, Амбридж не хоче, щоб ми вивчали на практиці захист від темних мистецтв, – сказала Герміона, – бо має якусь... якусь божевільну манію – начебто Дамблдор створює з учнів таку собі приватну армію. Вона вважає, що він налаштовує нас проти міністерства.

Ця новина приголомшила майже всіх, окрім Луни Лавґуд.

– Бо в цьому є сенс, – мовила вона. – Зрештою, має ж Корнеліус Фадж свою приватну армію.

– Що? – розгублено перепитав Гаррі, якого просто ошелешила така інформація.

– Так, він має армію геліопатів, – урочисто сказала Луна.

– Нічого він не має, – заперечила Герміона.

– Ні, має, – сказала Луна.

– А що це за геліопати? – здивувався Невіл.

– Це духи вогню, – пояснила Луна і вирячила очі так, що стала ще божевільніша на вигляд, ніж була, – такі височенні полум'яні істоти, що мчать по землі, спалюючи все перед собою...

– Їх не існує, Невіле, – скептично додала Герміона.

– Ще й як існують! – розсердилася Луна.

– А докази? – скривилася Герміона.

– Є безліч описів, зроблених свідками. Невже ти така обмежена, що тобі все треба підсовувати під самий ніс...

– Гм, гм, – так вдало перекривила професорку Амбридж Джіні, що дехто навіть злякано озирнувся, а потім розреготався. – Хіба ми не збиралися вирішити, як часто нам зустрічатися для уроків захисту?

– Так, – відразу погодилася Герміона, – твоя правда, Джіні.

– Раз на тиждень звучить круто, – сказав Лі Джордан.

– Якщо це не... – почала Анжеліна.

– Так, так, ми пам'ятаємо про квідич, – напружено урвала її Герміона. – А тепер треба вирішити, де нам збиратися...

Це було складніше завдання. Усі замовкли.

– У бібліотеці? – запропонувала Кеті Бел.

– Навряд чи мадам Пінс дуже сподобається, коли ми почнемо виконувати закляття в бібліотеці, – засумнівався Гаррі.

– То, може, в якомусь порожньому класі? – запропонував Дін.

– Так, – підтримав його Рон, – можливо, Макґонеґел впустить нас до свого класу. Вона вже так робила, коли Гаррі готувався до Тричаклунки.

Але Гаррі чомусь не вірив, що Макґонеґел буде така люб'язна й тепер. Хоч би що там казала Герміона про групи навчання чи виконання домашніх завдань, він чітко усвідомлював, що їхню групу запідозрять у бунтарських намірах.

– Що ж, спробуємо щось підшукати, – сказала Герміона. – Ми всім повідомимо, коли виберемо час і місце для першої зустрічі.

Вона понишпорила в портфелі, витягла звідти пергамент і перо, а тоді завагалася, ніби набираючись рішучості.

– Я... я думаю, що треба записати всі ваші прізвища, щоб ми знати, хто тут був. І ще я думаю, – вона набрала повні груди повітря, – що про це ми не будемо скрізь розпатякувати. Тому кожен, хто підпишеться, обіцяє цим самим не розповідати про наш задум ані Амбридж, ані будь-кому іншому.

Фред узяв пергамент і впевнено там підписався, але Гаррі помітив, що не всім хочеться записувати свої прізвища.

– Е-е... – завагався Захаріас. коли Джордж хотів передати йому пергамент. – Ерні скаже мені про час зустрічі.

Одначе Ерні теж не поспішав підписуватися. Герміона глянула на нього, піднявши брови.

– Я... ну, ми ж старости. – вибухнув Ерні. – А якщо цей список знайдуть... тобто... ти ж сама сказала, якщо Амбридж довідається...

– Ти щойно доводив, що наша група стане найважливішою подією цього року, – нагадав йому Гаррі.

– Я... так, – промимрив Ерні. – так, я в це вірю, просто...

– Ерні, невже ти думаєш, що я лишатиму цей список хтозна-де? – роздратувалася Герміона.

– Ні, звичайно, що ні, – вже не так занепокоєно відповів Ерні. – Я... так, авжеж, я підпишуся.

Після Ерні ніхто вже не висловлював заперечень, хоч Гаррі помітив, як подруга Чо докірливо глянула на Герміону, перш ніж записати своє прізвище. Коли підписався останній учень – Захаріас, – Герміона акуратно склала пергамент і заховала в портфель. Усі почувалися трохи дивно, так, ніби щойно підписали якусь угоду.

– Ох і летить час, – Фред зірвався на ноги. – А нам з Джорджем і Лі треба ще купити деякі делікатні штуки, тож побачимося пізніше.

По двоє, по троє, решта учнів теж почала розходитися. Чо дуже довго вовтузилася із замочком свого портфеля, нахилившись над ним так, що її обличчя геть сховалося під довгою чорною пеленою волосся, але її подруга стояла поруч, склавши на грудях руки, і нетерпляче цокала язиком, тож Чо не мала іншого вибору, як вийти разом з нею. Подруга підштовхувала її до дверей, але Чо встигла озирнутися й помахати Гаррі рукою.

– Думаю, все пішло добре, – радісно сказала Герміона, коли за кілька хвилин вони вийшли з «Кабанячої голови» на яскраве сонце. Гаррі з Роном стискали в руках пляшчини з маслопивом.

– Той Захаріас – свинота, – буркнув Рон, люто дивлячись услід Смітові, чия постать ледь виднілася вдалині.

– Мені він теж не дуже подобається, – зізналася Герміона, – але він почув, як я розмовляла з Ерні й Анною за гафелпафським столом, і сказав, що йому це дуже цікаво, то що я могла зробити? Але що більше людей, то краще... наприклад, Майкл Корнер з друзями не прийшов би, якби не зустрічався з Джіні...

Рон, який допивав останні краплі, похлинувся і заляпав маслопивом груди.

– Якби ЩО? – вуха в обуреного Рона стали червоні, як сира яловичина. – Вона зустрічається... моя сестра зустрічається... ти хочеш сказати – з Майклом Корнером?

– Тому ж він і прийшов зі своїми друзями... тобто їм, звісно, цікаво вивчати захист, але, якби Джіні Майклові не розповіла...

– А коли це... коли вона?..

– Вони познайомилися на Різдвянім балу, а зустрічатися почали десь під кінець навчального року, – спокійно пояснила Герміона.

Друзі звернули на Високу вулицю. Герміона затрималася біля крамнички «Пера від Скривеншафта», де на вітрині красувалися розкішні фазанячі пір'їни. – Гм... нове перо мені б не зашкодило.

Герміона зайшла до крамниці. Хлопці подалися за нею.

– А хто з них Майкл Корнер? – люто допитувався Рон.

– Отой чорнявий, – відповіла Герміона.

– Мені він не сподобався, – негайно буркнув Рон.

– Велика дивина, – ледь чутно відказала Герміона.

– Але, – сказав Рон, ходячи за Герміоною уздовж рядів з перами в мідних горщиках, – мені здавалося, що Джіні мала симпатію до Гаррі!

Герміона глянула на нього майже співчутливо й похитала головою.

– Джіні колись симпатизувала Гаррі, але це в неї минулося кілька місяців тому. Це не означає, звичайно, що вона якось гірше до тебе ставиться, – заспокоїла вона Гаррі, розглядаючи довжелезне золотисто-чорне перо.

Гаррі, що й досі згадував прощальний помах Чо, зацікавився цією темою значно менше за Рона, котрий аж тремтів від обурення, але тепер принаймні хоч щось розумів.