Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 115 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Різдво в ізольованій палаті

Може, саме тому Дамблдор і уникав погляду Гаррі? Боявся, що на нього гляне Волдеморт, що ці зелені очі раптом стануть яскраво-червоними з вузенькими, мов у котів, зіницями? Гаррі пригадав, як колись з потилиці професора Квірела вилізло зміїне обличчя Волдеморта – і поклав руку на свою потилицю, уявляючи, що б він відчув, якби Волдеморт раптом вискочив з його власної голови.

Він почувався брудним, заразним, ніби мав у собі смертоносну бацилу й дорогою з лікарні негідний був сидіти у вагоні метро поруч з невинними, чистими людьми, чий розум і тіло не були осквернені Волдемортом... Він не тільки бачив змію, він був тією змією, тепер він це знав напевно...

І тут йому в голову стрельнула жахлива думка, пригадалися слова, від яких усередині засудомило й кишки почали звиватися, неначе вужі.

«А що йому потрібно, крім поплічників?

Те, що можна здобути лише таємно... якась зброя. Те, чого він не мав минулого разу».

«Та це ж я та зброя», – подумав Гаррі, і в його жилах немовби розтеклася отрута. Він похолов і залився потом, хитаючись разом з вагоном, що мчав темним тунелем. «Це мене намагається використати Волдеморт! Ось чому, куди б я не пішов, мене весь час охороняють! Це захищають не мене, а інших людей! Тільки нічого не виходить, бо в Гоґвортсі до мене цілодобово охорони не приставиш... я справді напав уночі на містера Візлі. Так, то був я. Мене до цього змусив Волдеморт. Можливо, він і зараз сидить у мені, прислухаючись до моїх думок...»

– З тобою все гаразд, любий? – прошепотіла місіс Візлі, нахиляючись до Гаррі через голову Джіні, а поїзд з гуркотом летів у темному тунелі. – Щось у тебе поганий вигляд. Може, тебе нудить?

Усі дивилися на нього. Він затряс головою і втупився в рекламу страхування нерухомості.

– Гаррі, любий, з тобою справді все гаразд? – стурбовано перепитала місіс Візлі, коли вони обходили неохайний газон посеред площі Ґримо. – Ти такий блідий... чи ти зранку хоч спав? Одразу йди лягай і поспи хоч дві години.

Гаррі кивнув головою. Тепер він мав гарну відмовку від розмов з іншими, тож, тільки-но відчинилися вхідні двері, швиденько минув підставку для парасоль у формі тролевоі лапи й побіг сходами до їхньої з Роном кімнати.

Там він почав крокувати туди-сюди, проходячи повз ліжка й порожню раму від портрета Фінеаса Ніґелуса, а голова його аж кипіла від жахливих запитань та думок.

«Чи він і сам став змією? Може, він – анімаг... ні, це неможливо, він знав би... а може, то Волдеморт анімаг, – подумав Гаррі, – тоді все стає на свої місця... авжеж, той перетворився на змію... а тоді заволодів мною, і ми обидва перетворилися... але як тоді пояснити, що я за п'ять хвилин устиг побувати в Лондоні й повернутися назад у ліжко... але ж Волдеморт – наймогутніший у світі чаклун, окрім Дамблдора, тож легко, мабуть, може переносити людей хоч куди».

І тут він вжахнувся від раптової думки: «Але ж це божевілля... якщо Волдеморт заволодів мною, то я оце зараз чітко вказую йому розташування штабу Ордену Фенікса! Він знатиме, хто входить до Ордену і де перебуває Сіріус...а я ж чув безліч такого, чого не мав знати: есе, що розповів мені Сіріус ще в перший вечір, коли я тут опинився...»

Він може зробити лише одне – негайно піти з площі Ґримо. Проведе Різдво у Гоґвортсі, де нікого немає, і тоді всі будуть у безпеці, хоч би під час канікул... але ж ні, цього не досить, у Гоґвортсі все одно перебуває чимало учнів і вони можуть постраждати. А що, як наступною жертвою стане Шеймус, Дін або Невіл? Гаррі зупинився і втупився в порожню раму Фінеаса Ніґелуса. Шлунок мовби налився свинцем. Вибору не було – він мусив вертатися на Прівіт-драйв, щоб цілком ізолюватися від інших чарівників.

«Якщо так, – подумав він, – то нема чого тягти». Намагаючись не думати, як прореагують Дурслі, коли побачать його на своєму порозі на півроку раніше, ніж чекали, Гаррі підійшов до валізи, закрив її й замкнув, тоді за звичкою озирнувся в пошуках Гедвіґи і аж тут згадав, що вона й досі в Гоґвортсі... ну що ж, менше буде нести... схопив валізу і вже почав волокти п до дверей, як почув єхидний голос: – Тікаємо?

Він озирнувся. На полотні власного портрета з'явився Фінеас Ніґелус. Він притулився до рами й поглядав на нього з великою цікавістю.

– Нікуди я не тікаю, – буркнув Гаррі, все ще тягнучи валізу.

– Мені здавалося, – сказав Фінеас Ніґелус, погладжуючи свою гостру борідку, – що до ґрифіндорського гуртожитку потрапляють лише відважні? Думаю, ти б краще пасував до мого гуртожитку. Ми, слизеринці, теж відважні, але не дурні. Скажімо, опиняючись перед вибором, ми завжди рятуємо власну шкуру.

– Я не рятую власну шкуру, – огризнувся Гаррі, тягнучи валізу по шорсткому й побитому міллю килиму перед дверима.

– Я бачу, – погладжував борідку Фінеас Ніґелус, – це зовсім не боягузлива втеча... це шляхетний вчинок.

Гаррі не звертав уваги. Він уже поклав руку на дверну клямку, коли Фінеас Ніґелус ліниво сказав: – Маю для тебе вістку від Албуса Дамблдора.

Гаррі негайно озирнувся.

– Яку саме?

– Залишайся на місці.

– Та я ж не рухаюся! – відрізав Гаррі, не відходячи від дверей. – То яку ти маєш вістку?

– Та я ж тобі щойно сказав, йолопе. – незворушно промовив Фінеас Ніґелус. – Дамблдор просив переказати: «Залишайся на місці».

– Чому? – здивувався Гаррі, випускаючи з рук валізу – Чому я маю тут залишатися? Що він іще казав?

– Більше нічого, – Фінеас Ніґелус підняв тонку чорну брову, ніби вважав ці запитання зухвалими.

Гарріне роздратування вирвалося назовні, мов змія, що раптом вигулькує з високої трави. Він був виснажений. спантеличений понад усяку міру, адже минулі півдоби віддав по черзі то жах, то полегкість, то знову жах, а Дамблдор і далі не хоче з ним розмовляти!

– Оце й усе? – вигукнув він. – «Залишайся на місці»? Я це вже чув, коли на мене напали дементори! Сиди, Гаррі, й не рипайся, поки дорослі все влаштують! Але ми тобі нічого не скажемо, бо твій манюній мозок з цим не впорається!

– Знаєш, – ще голосніше за Гаррі крикнув Фінеас Ніґелус, – саме тому мені й гидко було вчителювати! Молоді люди завжди свято переконані, що тільки вони у всьому мають рацію. Невже тобі ніколи не стріляло в голову, нещасний і пихатий жевжику, що директор Гоґвортсу міг мати досить підстав, щоб не втаємничувати тебе в усі найдрібніші деталі своїх планів? Ти ніколи не завдавав собі праці замислитися, чому дотримання Дамблдорових приписів, що здавалися тобі такими несправедливими, завжди вберігало тебе від неприємностей? Ні? Ні, бо як усі молодики, ти абсолютно впевнений, що тільки ти здатний відчувати й мислити, тільки ти можеш усвідомити небезпеку, тільки ти такий розумник, що розгадав плани Темного Лорда...

– То він і справді планує щось зі мною зробити? – негайно спитав Гаррі.

– Хіба я таке казав? – недбало розглядав свої шовкові рукавички Фінеас Нігелус. – А зараз, якщо ти не проти, у мене є важливіші справи, ніж слухати підліткові нарікання... бувай здоровий.

Він покрокував до краю рами і зник.

– Чудово, забирайся! – закричав Гаррі на порожню раму. – І красненько подякуй Дамблдорові!

Порожнє полотно не озивалося. Гаррі розлючено поволік валізу назад до ліжка, а тоді впав обличчям на поїдене міллю покривало, заплющив очі й відчув, як болить його обважніле тіло.

Здавалося, ніби він пройшов багато-багато кілометрів... аж не вірилося, що лише добу тому він стояв під омелою а до нього підходила Чо Чанґ... Він почувався таким виснаженим... і боявся заснути... Дамблдор звелів йому залишатися... отже він може заснути... але йому страшно... а що як усе повториться?

Провалювався в темряву...

Кіноплівка в його голові ніби лише й чекала, щоб закрутитися. Він ішов пустим коридором до простих чорних дверей, повз шорсткі кам'яні стіни, смолоскипи, повз прочинені двері зліва, за якими вели вниз кам'яні сходи...

Дійшов до чорних дверей, але не міг їх відчинити... стояв перед ними і розпачливо прагнув зайти... за ними лежало те, чого він жадав усім серцем... вимріяна нагорода... якби ж тільки не болів шрам... він би тоді краще міг усе обміркувати...

– Гаррі, – почувся далекий Ронів голос, – мама каже, що вечеря готова, але якщо ти не хочеш уставати, то вона тобі щось залишить.

Гаррі розплющив очі, але Рон уже вийшов з кімнати.

«Він не хоче залишатися зі мною наодинці, – подумав Гаррі. – Він же чув, що казав Муді».

Мабуть, тепер ніхто не захоче з ним знатися, розуміючи, що зачаїлось у нього всередині.

Він не піде вечеряти, бо не хоче нав'язувати їм своє товариство. Перевернувся на другий бік і незабаром знову провалився в сон. Прокинувся аж уранці. В животі болісно судомило з голоду, а Рон сопів на сусідньому ліжку. Роззирнувшись по кімнаті, побачив темні контури Фінеаса Ніґелуса, що знову стояв у своєму портреті. Спало на думку, що Дамблдор, мабуть, послав Ніґелуса, щоб той за ним пильнував – ану ж Гаррі знов на когось нападе.

Він ще гостріше відчув себе якимось нечистим. Уже шкодував, що підкорився Дамблдорові... якщо таке життя судилося йому на площі Ґримо, то, може, таки краще повернутися на Прівіт-драйв...

*

Уранці всі прикрашали будинок до Різдва. Гаррі ще не пам'ятав Сіріуса в такому чудовому настрої. Той навіть виспівував колядки, такий був радий, що проведе Різдво не сам. Гаррі чув його спів крізь підлогу в холодній вітальні, де він самотньо сидів, дивлячись, як білішає небо за вікном, обіцяючи сніг. Його наповнювало дике задоволення від того, що він дає всім змогу про нього наговоритися. Коли почув, як місіс Візлі лагідно покликала його на обід, піднявся сходами ще вище й нічого їй не відповів.

Десь о шостій вечора задзвенів дзвінок у дверях, і місіс Блек знову залементувала. Припускаючи, що то прийшов Манданґус або якийсь інший член Ордену, Гаррі лише зручніше вмостився під стіною Бакбикової кімнати, де він ховався, і намагався не звертати уваги на бурчання в животі, годуючи гіпогрифа здохлими щурами. Здригнувся від несподіванки, коли за кілька хвилин хтось загупав у двері кімнати.

– Я знаю, що ти там, – почувся Герміонин голос. – Вийди, будь ласка. Мені треба з тобою поговорити.

– А ти чого тут? – здивувався Гаррі, відчиняючи двері, а Бакбик почав шкрябати встелену соломою підлогу, шукаючи, чи не залишилося там щурів. – Ти ж мала бути з батьками на гірськолижному курорті!

– Правду кажучи, я не надто люблю лижі, – пояснила Герміона. – Тому я й приїхала на Різдво сюди. – Волосся в неї було присипане снігом, а щоки рожеві від морозу. – Але не кажи про це Ронові. Я йому сказала, що захоплена лижами – щоб перестав з мене сміятися. Мама з татом трохи розчаровані, але я їм сказала, що всі. хто серйозно готується до іспитів, залишаються в Гоґвортсі. Вони зрозуміли, бо хочуть, щоб я добре вчилася. Але то таке, – всміхнулася вона. – ходімо краще до вашої кімнати. Ронова мама розпалила там камін і принесла бутерброди.

Гаррі зійшов за нею на третій поверх. У кімнаті з подивом побачив Рона і Джіні. Обоє сиділи на Роновім ліжку, чекаючи на нього.

– Я приїхала «Лицарським автобусом», – безтурботно повідомила Герміона, перш ніж Гаррі встиг щось сказати. – Дамблдор ще зранку розповів, що сталося, але я мусила дочекатися офіційного завершення чверті, а вже тоді вирушати. Амбридж і так уже біситься, що ви всі вислизнули у неї з-під носа, хоч Дамблдор і сказав їй, що, оскільки містер Візлі потрапив до лікарні Святого Мунґо, то він дав вам дозвіл його провідати.

Герміона вмостилася біля Джіні, й дівчата разом з Роном подивилися на Гаррі.

– Як ти почуваєшся? – запитала Герміона.

– Добре, – напружено відповів Гаррі.

– Ой, Гаррі, не вигадуй, – не повірила вона. – Рон і Джіні кажуть, що, відколи ви повернулися з лікарні, ти від усіх ховаєшся.

– Оце таке кажуть? – люто глянув Гаррі на Рона й Джіні. Рон опустив голову, а от Джіні нітрохи не збентежилася.

– Бо це правда! – вигукнула вона. – Ти навіть дивитися на нас не хочеш!

– Це ви на мене не дивитесь! – розсердився Гаррі.

– Може, ви зиркаєте одне на одного по черзі, і через те не встигаєте перехоплювати погляди, – припустила Герміона й кутики її вуст сіпнулися.

– Дуже смішно, – огризнувся Гаррі й відвернувся.

– Перестаньте грати комедію, – гостро сказала Герміона. – Мені вже розповідали, що ви вчора почули через видовжені вуха...

– Так? – прохрипів Гаррі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись, як за вікном падає лапатий сніг. – Усі тільки й роблять, що про мене базікають! Та я вже звик.

– Гаррі, ми хотіли поговорити з тобою, – сказала Джіні, – але ж ти весь час ховаєшся...

– Бо не хочу, щоб зі мною говорили, – відрубав Гаррі відчуваючи, як у ньому наростає роздратування.

– Це досить безглуздо з твого боку, – розсердилася Джіні, – особливо, якщо врахувати, що Відомо-Хто колись був заволодів мною. Я могла б тобі розповісти, що тоді відчувала.

Гаррі завмер, збагнувши ці слова. Тоді повернувся до неї.

– Я забув, – буркнув він.

– Молодець, – холодно мовила Джіні.

– Вибач, – щиро сказав Гаррі. – То... ти гадаєш, що він заволодів і мною?

– Чи ти пам'ятаєш усе, що робив? – спитала Джіні. – Чи існують у твоїй пам'яті провали, коли ти не знаєш, що з тобою діялося?

Гаррі замислився.

– Ні, – заперечив він.

– Тоді Відомо-Хто тобою не заволодівав, – зробила висновок Джіні. – Коли це сталося зі мною, я мала багатогодинні провали в пам'яті. Раптом опинялася десь, не знаючи, як туди потрапила.

Гаррі ще боявся їй повірити, але серце від радості мало не вистрибувало з грудей.

– Але той сон про вашого тата і змію...

– Гаррі, ти й раніше бачив схожі сни, – втрутилася Герміона. – Торік ти також іноді відчував, що робить Волдеморт.

– Тепер було інакше, – похитав головою Гаррі. – Я був у тій змії. Ніби я сам був змією... а що, як Волдеморт якось узяв і переніс мене в Лондон?..

– Коли-небудь, – втратила терпець Герміона, – ти нарешті прочитаєш «Історію Гоґвортсу» і збагнеш, що в Гоґвортсі не можна ні являтися, ні роз'являтися. Гаррі, навіть Волдеморт не зміг би тебе взяти й кудись перенести з твоєї спальні.

– Старий, ти весь час був у ліжку, – підтвердив Рон. – Я бачив, як ти цілу хвилину метався в ліжку, поки нам вдалося тебе розбудити.

Гаррі знову почав замислено міряти кроками кімнату. Їхні слова не лише заспокоювали, але й були цілком логічні... він механічно взяв з тарілки на ліжку бутерброд і пожадливо надкусив.

«Це означає, що не я та зброя», – подумав Гаррі. Його серце переповнилося радістю – аж захотілося підспівувати Сіріусові, що протупав повз їхні двері, йдучи до Бакбикової кімнати й виспівуючи на повний голос «...а гіпогриф трясеться, осел смутно пасеться...»

*

І як він міг хотіти відсвяткувати Різдво на Прівіт-драйв? Сіріусове піднесення від того, що в його будинку знову повно людей, а особливо від того, що до нього повернувся Гаррі, передавалося всім. Він анітрохи не нагадував того похмурого господаря будинку, котрим був улітку. Натомість його розпирала рішучість принести всім не менше, якщо не більше, радості, ніж вони отримали б на свята в Гоґвортсі, тож напередодні Різдва він невтомно прибирав і прикрашав разом з усіма будинок, який неможливо було впізнати, коли в ніч перед Різдвом усі йшли спати. З потьмянілих канделябрів звисала вже не павутина, а гірлянди гостролисту, а також золоті й срібні стрічки. На пошарпаних килимах височіли цілі кучугури магічного снігу. Розкішна ялинка, роздобута десь Манданґусом і прикрашена живими феями, закривала собою Сіріусове родинне дерево, і навіть ельфівські голови в коридорах красувалися в капелюхах та бородах, наче діди морози.

Різдвяного ранку Гаррі прокинувся й побачив біля ліжка цілу купу дарунків, а Рон уже розбирав свою – ще більшу.

– Непоганий улов цього року, – повідомив він Гаррі з-під гори паперу. – Дякую за компас для мітли, чудовий даруночок, не те, що Герміонин... вона подарувала мені щоденник для домашніх завдань...

Гаррі розклав свої дарунки і знайшов пакунок, підписаний Герміониною рукою. Йому вона теж подарувала щоденник, який щоразу, коли його розгортати на певній сторінці, промовляв мудрі приказки, наприклад: «Зробив діло – гуляй сміло!»

Сіріус і Люпин подарували Гаррі комплект чудових книжок під назвою «Практика захисних чарів та їхнє використання проти темних мистецтв». Книжки мали яскраві й рухомі ілюстрації всіх описаних у ній антизаклять. Гаррі з цікавістю погортав перший том і побачив, що той йому дуже знадобиться при плануванні занять ДА. Геґрід прислав гаманець з бурого хутра і з іклами. Очевидно, він був зачаклований від злодіїв, але Гаррі, на жаль, не міг покласти туди ані монетки, бо ризикував лишитися без пальців. Від Тонкс він отримав маленьку діючу модель «Вогнеблискавки». Гаррі дивився, як та кружляє по кімнаті й шкодував, що справжня мітла йому вже недоступна. Рон подарував йому величезну коробку горошку на кожен смак, містер і місіс Візлі – традиційний джемпер ручної в'язки та пакунок пиріжків з м'ясом, а Добі – якусь жахливу картину, що він її сам, мабуть, і намалював. Гаррі саме перевернув її догори ногами, щоб подивитися, чи не краща вона в такому вигляді, коли це з гучним ляскотом біля його ліжка явилися Фред і Джордж.

– Веселого Різдва, – побажав Джордж. – Донизу ще не поспішайте.

– Чому це? – здивувався Рон.

– Та мама знову розплакалася, – невдоволено пояснив Фред. – Персі прислав назад різдвяний джемпер.

– Не написав ані слова, – додав Джордж. – Не поцікавився татовим здоров'ям, не відвідав його, нічого.

– Ми намагалися її заспокоїти, – Фред обійшов ліжко й подивився на картину. – Сказали, що Персі – смердюча купа щурячого лайна.

– Не подіяло, – пояснив Джордж, пригощаючись шоколадною жабкою. – Тому за це взявся Люпин. Нехай він її трошки підбадьорить. Тоді, мабуть, і підемо снідати.

– А що тут, до речі, намальовано? – примружився Фред, дивлячись на картину Добі. – Схоже на гібона з чорними очима.

– Це ж Гаррі! – показав Джордж на зворотний бік картини, – тут ззаду написано!

– Доволі схожий, – вишкірився Фред. Гаррі кинув у нього новим щоденником. Той влучив у стіну, впав на підлогу й радісно прорік: «Хто рано встає, тому Бог дає!»

Вони встали й одяглися. Чули, як усі бажають одне одному веселого Різдва. Сходячи донизу, зустріли Герміону.

– Дякую за книжку, Гаррі, – радісно сказала вона. – Я вже давно мріяла про «Нову теорію числомагії»! А ці парфуми такі незвичні, Роне.

– От і добре, – знітився Рон. – А це для кого, до речі? – показав він на акуратно загорнутий дарунок у неї в руках.

– Для Крічера, – весело пояснила Герміона.

– Дивися тільки, щоб не одяг! – попередив її Рон. – Пам'ятаєш, як казав Сіріус: «Крічер забагато знає, його не можна відпускати на волю!»

– Це не одяг, – відповіла Герміона, – хоч, якби моя воля, я обов'язково подарувала б йому якусь одежину замість тієї старої бруднющої ганчірки. Це ковдра з клаптиків. Я собі подумала, що вона трохи оживить його спальню.

– Яку спальню? – пошепки запитав Гаррі, бо вони якраз минали портрет Сіріусової матері.

– Сіріус каже, що це не так спальня, як... клітка, – пояснила Герміона. – Взагалі він спить під баком з водою у комірчині біля кухні.

Коли вони зійшли в підвал, там була тільки місіс Візлі. Стоячи біля плити, вона привітала їх з Різдвом таким голосом, ніби хворіла на сильну застуду. Усі ховали від неї очі.

– Оце і є Крічерова спальня? – спитав Рон, підходячи до закіптюжених дверцят у куточку навпроти комори. Гаррі ще ні разу не бачив, щоб вони були відчинені.

– Так, – трохи нервово відповіла Герміона. – Е-е... краще, мабуть, постукати.

Рон постукав, але відповіді не було.

– Мабуть, лазить десь угорі, – припустив він і смикнув дверцята. – Ве-е!

Гаррі зазирнув усередину. Більшу частину комірчини займав величезний старомодний бак для кип'ятіння води, але внизу під трубами Крічер влаштував собі мовби гніздечко. На підлозі лежало якесь ганчір'я та смердючі старі ковдри, а невеличка вм'ятина посередині свідчила, що саме там Крічер і спав, згорнувшись калачиком. Скрізь були розкидані крихти черствого хліба і шматочки старого запліснявілого сиру.

Ззаду в кутку поблискували дрібні монетки та інші речі, які, очевидно, Крічер збирав у будинку, мов та сорока, рятуючи від Сіріусових прибирань. Йому також пощастило зберегти родинні фотографії у срібних рамцях, які цього літа безжально викидав Сіріус. І хоч скло на них було здебільшого розбите, та звідти на Гаррі бундючно позирали крихітні чорно-білі постаті, серед яких він, здригнувшись, упізнав чорняву жінку з важкими повіками, свідком суду над якою побував у Дамблдоровім ситі спогадів – Белатрису Лестранж. Це, здається, була улюблена Крічерова фотографія. Він поставив її перед усіма іншими й незграбно заліпив потріскане скло чароскотчем.

– Мабуть, залишу дарунок отут, – акуратно поклала Герміона пакунок у заглиблення в ганчірках і ковдрах, а тоді обережно зачинила дверцята. – Він його потім знайде. Усе буде гаразд.

– До речі, – саме тієї миті вийшов з комори Сіріус з великим індиком у руках, – хто-небудь останнім часом бачив Крічера?

– Я його не бачив, відколи ми сюди прибули, – сказав Гаррі. – Ти ще якраз виганяв його з кухні.

– Так... – спохмурнів Сіріус. – Знаєш, я його теж відтоді не бачив... мабуть, ховається десь нагорі.

– Він же не міг звідси піти, правда? – завагався Гаррі. – Тобто, коли ти сказав «геть», він же не міг подумати, що це означало геть з будинку?

– Ні-ні, ельфи-домовики не можуть нікуди піти, якщо їм не дати одягу. Вони дуже прив'язані до родинного будинку, – пояснив Сіріус.

– Хоч якщо дуже захочуть, то можуть і піти, – заперечив Гаррі. – Добі два роки тому покинув Мелфоїв, щоб попередити мене. Усе ж відважився, хоч і мусив себе пізніше покарати.

Сіріус трохи збентежився, а тоді сказав: – Пошукаю його потім. Мабуть, десь нагорі ридає над старими панталонами моєї матері. Звичайно, він міг залізти в комірку з білизною й померти там від задухи... але це вже я щось розмріявся.

Фред, Джордж і Рон зареготали, а от Герміона глянула на нього докірливо.

Коли закінчився різдвяний обід, Візлі, Гаррі й Герміона вирішили в супроводі Дикозора та Люпина ще раз провідати містера Візлі. Манданґус ще встиг застати пудинг і бісквіт з вершками, попередньо «позичивши» для такої нагоди в когось машину, бо метро на Різдво не працювало. Машину, яку навряд чи було взято зі згоди власника, збільшили чарами, як це колись робили зі стареньким візлівським «Фордом-Англією». Хоча ззовні її розміри й не змінилися, всередині зручно розмістилося десять осіб разом з водієм Манданґусом. Місіс Візлі спочатку вагалася – Гаррі знав, що їй важко було вибрати між неприязню до Манданґуса і небажанням подорожувати без чарів, та врешті-решт холод надворі й благання дітей перемогли, і вона без зайвих нарікань всілася на задньому сидінні між Фредом та Біллом.

Подорож до лікарні Святого Мунґо забрала небагато часу, бо всі дороги були майже порожні. Безлюдною вуличкою скрадалися до лікарні поодинокі чарівники й чарівниці. Усі вилізли з машини, а Манданґус заїхав за ріг, де мав їх зачекати. Вони, ніби між іншим, підійшли до вітрини з манекеном у зеленім нейлоновім сарафані, а тоді по черзі пройшли крізь скло.

Приймальня була святково оздоблена. Кришталеві кулі, що освітлювали лікарню, були пофарбовані в золотисто-червоні барви й перетворилися на величезні сяючі різдвяні іграшки. Над усіма дверима висів гостролист, а в кожному куточку іскрилися магічним снігом та бурульками ялинки, увінчані блискучими золотими зірками. Відвідувачів було значно менше, ніж минулого разу, хоч посеред приймальні Гаррі раптом відштовхнула якась чаклунка, в якої з лівої ніздрі стирчала мандаринка.

– Родинна суперечка? – фальшиво всміхнулася білява відьма за столом. – Ви вже сьогодні третя... «Наслідки від чарів» на п'ятому поверсі.

Містер Візлі сидів на ліжку, тримав на колінах тацю з рештками індика, а вигляд у нього був збентежений.

– Усе гаразд, Артуре? – поцікавилася місіс Візлі, коли всі привітали містера Візлі і вручили йому дарунки.

– Так-так, – занадто бадьоро відповів містер Візлі. – Ти... е-е... не бачила цілителя Сметвика?

– Ні, – підозріливо глянула на нього місіс Візлі. – А що?

– Нічого-нічого, – легковажно відказав містер Візлі, розгортаючи подарунки. – Ну, як святкуєте? Що отримали на Різдво? Ой, Гаррі... це просто чудо! – Він щойно відкрив набір запобіжників та викруток, що йому подарував Гаррі.

Але місіс Візлі чоловікова відповідь не задовольнила. Коли містер Візлі нахилився, щоб потиснути Гаррі руку, вона поглянула на бинти під його сорочкою.

– Артуре, – запитала вона, і щось у її голосі клацнуло, наче мишоловка, – тебе перебинтували? Чому це зробили на день раніше? Мені казали, що тобі мінятимуть пов'язки завтра.

– Що? – злякався містер Візлі й натяг ковдру аж до шиї. – Ні-ні... це нічого... це... я...

Він зіщулився під пронизливим поглядом місіс Візлі.

– Ти лише не хвилюйся. Молі, але Авґустусу Паю прийшла в голову думка... він той цілитель-практикант, знаєш, такий приємний юнак і дуже цікавиться... е-е... нетрадиційною медициною... тобто деякими старими маґлівськими способами лікування... ну, такими, як накладання швів. Молі, вони дуже добре загоюють... маґлівські рани...

З грудей місіс Візлі вирвався зловісний звук – щось середнє між криком і гарчанням. Люпин одразу перейшов До ліжка з вовкулакою, якого ніхто не провідував і який тоскно поглядав на юрбу коло містера Візлі. Білл пробелькотів, що хотів би випити чаю. а Фред і Джордж зірвалися на ноги й зголосилися піти з ним.

– Ти хочеш мені сказати, – дедалі голосніше допитувалася місіс Візлі, не помічаючи, як усі крадькома розбігаються з палати, – що здуру погодився на маґлівське лікування?

– Та чому здуру, люба Молі, – виправдовувався містер Візлі, – просто... ми з Паєм вирішили випробувати... тільки, на жаль... ну, з цими специфічними ранами... вийшло не зовсім так, як ми сподівалися...

– Тобто?

– Я... не знаю, чи ти розумієш, що таке накладання швів?

– Звучить, ніби ви намагалися зшити тобі шкіру, – безжалісно пирхнула місіс Візлі, – але ж навіть ти, Артуре, не повинен був погоджуватися на таку дурість...

– Я, мабуть, теж піду вип'ю чаю, – підвівся Гаррі.

Герміона, Рон і Джіні кинулися за ним. Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:

– ЩО ОЗНАЧАЄ «В ПРИНЦИПІ ТАК»?!

– Типовий тато, – похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. – Накладання швів... треба ж таке...

– Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, – чемно сказала Герміона. – Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?

– У кафетерії на шостому поверсі, – пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.

Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни – портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.

– І що ж воно таке? – сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.

– Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз...

– Сама ви миршава! – огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.

– ...щоб вилікуватися, мусите взяти жаб'ячу печінку, прив'язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима...

– Нема в мене ніякої бризкухи!

– Але ж потворні плями на вашому обличчі...

– Це ластовиння! – спалахнув Рон. – Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!

Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.

– Який це поверх?

– Здається, вже шостий, – відповіла Герміона.

– Ні, ще тільки п'ятий, – заперечив Гаррі, – треба піднятися вище...

Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка «НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ», а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо-білі зуби.

– Ого! – вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.

– О, Господи, – раптом затамувала подих Герміона. – Професор Локарт!

Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.

– Вітаю всіх! – проголосив він. – Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?

– Він не дуже змінився, правда? – пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.

– Е-е... як ся маєте, пане професоре? – дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам'ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам'ять Гаррі й Ронові.

– Чудово, дякую! – життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. – То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.

– Е-е... дякуємо, якось іншим разом, – відповів Рон, а Гаррі поцікавився: – Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?

На Локартовім обличчі зів'яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав: – Чи ми десь зустрічалися?

– Е-е... так, зустрічалися, – підтвердив Гаррі. – Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам'ятаєте?

– Учителем? – збентежено перепитав Локарт. – Я? Справді?

І на його обличчі знову з'явилася усмішка – так зненацька, що всім стало аж ніяково.

– Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?

Але тут з дверей наприкінці коридору вигулькнула чиясь голова й почувся голос: – Ґільдерою, ти нестерпний хлопчисько! Куди це тебе знову понесло?

Добродушна цілителька з блискітками у волоссі метушливо поспішала до них коридором, лагідно всміхаючись Гаррі та його друзям.

– О, Ґільдерою, то в тебе гості! Як це гарно, якраз на Різдво! Знаєте, його, бідолашного, ніхто не провідує, і я не розумію, чому, бо він же таке золотце!

– Я роздаю автографи! – повідомив цілительці Ґільдерой зі сліпучою усмішкою. – Їм потрібно море моїх автографів, ніяких заперечень і чути не бажають! Сподіваюся, нам вистачить фотографій!

– Ох, ти мій щебетунчику, – взяла цілителька Локарта за руку й ніжно йому всміхнулася, ніби дворічній дитинці-вундеркіндові. – Кілька років тому він був дуже знаменитий. Ми маємо надію, що це бажання роздавати автографи свідчить, що пам'ять починає до нього повертатися. Зайдете сюди? Він, знаєте, лежить в ізольованій палаті і. мабуть, вислизнув, коли я розносила різдвяні дарунки, бо двері там завжди замкнені... не те, щоб він був небезпечний... Але. – перейшла вона на шепотіння. – він, боронь Боже, може завдати якоїсь шкоди сам собі... не знає, хто він та кий, розумієте, піде кудись і не пам'ятає, як повернутися, дуже люб'язно з вашого боку, що його провідали.