Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ -
Снейпова досада

Тієї ночі у ґрифіндорській вежі так ніхто й не заснув. Замок знов обшукували, а ґрифіндорці цілу ніч просиділи у вітальні, чекаючи вісток про Блека. На світанні професорка Макґонеґел прийшла повідомити, що він і цього разу вислизнув.

Наступного дня у замку з'явилися ознаки нових заходів безпеки. Професор Флитвік навчав вхідні двері розпізнавати збільшене зображення Сіріуса Блека. Філч метався коридорами, забиваючи дошками геть усе – від найменших тріщин у стіні до мишачих нірок. Сера Кадоґана звільнили з роботи. Його портрет знову занесли в порожній закуток на восьмому поверсі, а Гладка Пані повернулася на своє звичне місце. Її фахово відреставрували, але вона й далі була знервована і погодилася повернутись на роботу лише за умови, що їй нададуть додаткову охорону. Спеціально для цього найняли групу похмурих тролів, які загрозливо міряли кроками коридор, хрипко перемовлялися і міряли, в кого більший кийок.

Гаррі зауважив, що однооку відьму на четвертому поверсі ніхто не охороняв. Очевидно, Фред і Джордж мали рацію: окрім них, а тепер ще й окрім Гаррі, Рона й Герміони, ніхто не знав про таємний хід під відьмою.

– Думаєш, треба комусь про це сказати? – запитав Гаррі Рона.

– Ми знаємо, що він не проникав сюди через «Медові руці», – відповів, не задумуючись, Рон. – До нас дійшли б чутки, якби він туди вдерся.

Гаррі був радий, що Рон думає так само. Якби однооку відьму також забили дошками, він би не міг уже потрапити в Гоґсмід.

Рон відразу прославився на цілу школу. Вперше в житті він, а не Гаррі, був у центрі уваги. І Ронові це відверто подобалося. Хоч він ще й не зовсім оговтався після нічних переживань, проте кожному цікавому захоплено і в деталях розповідав про ту подію.

– ... я вже спав, коли чую, мовби щось роздерлося. Думаю, це мені сниться... розумієте? А тоді я відчув протяг... Прокидаюся, і не бачу запони навколо ліжка... Я повернувся... а наді мною стоїть він... ніби якийсь скелет... Брудне розпатлане волосся... у руці довжелезний ніж... сантиметрів з тридцять... І дивиться на мене... Я на нього зирк! Як закричу – а він і змився.

Коли зграйка другокласниць дослухали цю моторошну історію, Рон залишився наодинці з Гаррі.

– Як ти гадаєш: чому він утік? – спитав Рон.

Гаррі й сам не міг цього збагнути. Чому Блек, побачивши, що помилився ліжком, не вгамував Рона і не пішов до Гаррі? Дванадцять років тому Блек холоднокровно вбив купу невинних людей, а тут всього-на-всього п'ятеро беззахисних хлопчаків, четверо з яких спали.

– Він, мабуть, подумав, що ти своїм криком розбудив увесь замок, і йому треба негайно втікати, – замислено мовив Гаррі. – Бо ще трошки, і йому довелося б вирізати весь гуртожиток, щоб вибратися звідси крізь портрет... А тут ще набігло б учителів...

Бідолашний Невіл потрапив в опалу. Професорка Макґонеґел так на нього оскаженіла, що скасувала йому дозвіл на Гоґсмід, призначила покарання і заборонила сповіщати йому пароль. Бідний Невіл мусив тепер щовечора чекати біля портрета, щоб хтось його провів, тимчасом як тролі-вартові тупо до нього приглядалися. Але все це були квіточки порівняно з тим, що приготувала для нього бабуся. На другий день після вторгнення Блека вона прислала Невілові до сніданку найганебнішу для будь-якого гоґвортського учня річ – ревуна.

До Великої зали влетіли шкільні сови зі звичною поштою, і Невіл мало не задихнувся, коли перед ним приземлилася велика сова-сипуха, стискаючи в дзьобі яскраво-червоний конверт. Гаррі й Рон відразу впізнали ревуна – такого самого Рон отримав торік від своєї мами.

– Тікай, Невіле, – порадив йому Рон.

Невілові не треба було повторювати двічі. Він схопив конверт і мерщій чкурнув із зали. Слизеринці попадали з реготу. Усі почули, як ревун заверещав у вестибюлі – магічно підсилений у сотні разів голос Невілової бабусі волав про те, як він зганьбив усю їхню родину.

Гаррі було так шкода Невіла, що він навіть не помітив свого листа. Щоб привернути Гарріну увагу, Гедвіґа боляче вщипнула його за руку.

– Ой! Ага... дякую, Гедвіґо...

Гаррі розірвав конверт, а Гедвіґа тим часом підживилася Невіловими кукурудзяними пластівцями. У конверті була записка:

Дорогі Гаррі та Рон!

Може б ви завітали на чайочок десь коло шестої? Я прийду й заберу вас із замку. Чекайте мене у вестибюлі, БО ВАМ НЕ ВІЛЬНО ВИХОДИТИ САМИМ.

Бувайте,

Геґрід.

– Мабуть, він хоче почути про Блека! – припустив Рон.

О шостій вечора Гаррі й Рон вийшли з ґрифіндорської вежі, прошмигнули повз тролів-вартових і попрямували до вестибюлю.

Там на них уже чекав Геґрід.

– Привіт, Геґріде! – почав було Рон. – Хочеш, мабуть, почути про суботню ніч, правда?

– Я вже всьо про се чув, – Геґрід відчинив вхідні двері й вивів їх із замку.

– А-а-а... – розчаровано протяг Рон.

У Геґрідовій хижі вони відразу побачили Бакбика, що простягся на ковдрі. Він щільно притискав до боків свої величезні крила і з насолодою наминав з великого тареля тушки тхорів. Відвівши очі від малоприємного видовиська, Гаррі побачив на дверях Геґрідової шафи величезний ворсистий бурий костюм і неймовірно бридку жовто-гарячу краватку.

– Ти кудись зібрався, Геґріде? – запитав Гаррі.

– На розгляд Бакбикової справи в Комітеті знешкодження небезпечних істот, – пояснив Геґрід. – Сеї п'ятниці. Поїдемо разом з ним до Льондону. Я си замовив два ліжка в «Лицарськім автобусі»...

Гаррі відчув докори сумління. Йому вилетіло з голови, що суд над Бакбиком так швидко. Судячи з вигляду, Рон теж про це забув. Вони лише тепер згадали про обіцянку підготувати аргументи для захисту Бакбика. Захопившись «Вогнеблискавкою», вони забули про все.

Геґрід налив їм чаю і запропонував домашніх булочок, від яких вони чемно відмовились: кулінарні здібності Геґріда були їм добре відомі.

– Мушу з вами трохи побалакати, – Геґрід з незвично серйозним виглядом усівся поміж них.

– Про що? – запитав Гаррі.

– Про Герміону.

– А що з нею таке? – запитав Рон.

– Таке... що їй самотньо. Після Різдва вона часто сюди приходить. Спершу ви не балакали з нею через «Вогнеблискавку», а тепер не балакаєте, бо її кіт...

– ...стеребив Скеберса! – сердито вставив Рон.

– ...бо її кіт повівся, як усі коти, – вперто вів Геґрід. – Вона тут кілька разів аж плакала, бідачка. Їй зараз дуже тєжко. Знаєте, трохи забагато на себе взєла... Та все ж викроїла часу і для мого Бакбика, отак... Знайшла пару файних аргументів... Тепер він має надію...

– Вибач, Геґріде, ми теж повинні були допомогти... – почав незграбно виправдовуватися Гаррі.

– Та я ж тебе не виную! – відмахнувся від вибачень Геґрід. – Один Господь знає, скілько ти всього мав на душі... я ж видів, як ти день і ніч тренувався. Але скажу по правді: я си сподівав, то друзі для вас важливіші за мітли й пацюків. Ото й усьо.

Гаррі й Рон знічено перезирнулись.

– Знаєш, Роне, як вона си засмутила, коли Блек мало не штрикнув тебе ножем. Герміона має таке добре серце, а ви з нею не балакаєте...

– Коли вона позбудеться того котяри, я знову з нею розмовлятиму! – сердито вигукнув Рон. – Але ж вона й слухати не хоче! А то ж не кіт, а чудовисько!

– Видиш... люди іноді так подурному прив'язуються до своїх звірєток!.. – розважливо мовив Геґрід. Бакбик за його спиною виплюнув на подушку кілька тхорячих кісток.

Решту вечора вони обговорювали шанси Ґрифіндору на кубок з квідичу. О дев'ятій Геґрід відпровадив їх до замку.

У вітальні біля дошки оголошень вони побачили чималу юрбу ґрифіндорців.

– У неділю – Гоґсмід! – прочитав Рон, ставши навшпиньки. – Що ти про це думаєш? – тихенько запитав він, коли вони з Гаррі вмостилися в кріслах.

– Ну, Філч поки що не загородив тунель до «Медових руць»... – ще тихіше відповів Гаррі.

– Гаррі! – у його правому вусі пролунав чийсь голос.

Гаррі аж підскочив. Він озирнувся й побачив Герміону, що сиділа за сусіднім столом. Її закривала стіна книжок, у якій вона зробила невеличку шпарку.

– Гаррі, якщо ти знову підеш у Гоґсмід... я розповім професорці Макґонеґел про карту! – рішуче прошепотіла Герміона.

– Гаррі, тут хтось про щось казав, ти чув? – заскрипів зубами Рон, не дивлячись на Герміону.

– Роне, як ти можеш тягти його з собою після всього, що сталося вночі! Я не жартую, я розповім...

– О, тепер ти хочеш, щоб вигнали Гаррі! – обурився Рон. – Що, мало шкоди наробила цього року?

Герміона хотіла щось відповісти, але тут їй на коліна стрибнув Криволапик і легенько завуркотів. Герміона злякано зиркнула на Рона, схопила кота й побігла до дівочої спальні.

– То що скажеш? – запитав Рон, мовби нічого й не сталося. – Давай, минулого разу ти ж нічого й не бачив. Навіть у «Зонко» не був!

Гаррі озирнувся, щоб пересвідчитись, що поблизу немає Герміони:

– Добре, – сказав він. – Але цього разу я візьму плащ-невидимку.

*

Суботнього ранку Гаррі поклав у портфель плащ-невидимку, засунув у кишеню Карту мародера і пішов з усіма на сніданок. Герміона підозріло зиркала на нього, але він уникав її погляду. А коли всі вийшли у вестибюль і попрямували до вхідних дверей, Гаррі на її очах поспішив мармуровими сходами нагору.

– Бувай! – гукнув він Ронові. – Побачимось, коли повернешся!

Рон усміхнувся й підморгнув.

Гаррі поспіхом піднявся на четвертий поверх.

Дорогою вийняв з кишені Карту мародера, сів навпочіпки за спиною одноокої відьми і розправив карту на колінах. Крихітна цяточка рухалася в його напрямку, Гаррі придивився уважніше. Мініатюрними літерами біля цяточки було написано: «Лонґботом».

Гаррі миттю витяг чарівну паличку, прошепотів «Дісендіум!» і запхнув портфель у статую. І тільки-но зібрався туди пірнути, як з-за рогу вигулькнув Невіл.

– Гаррі! Я й забув, що ти теж не їдеш у Гоґсмід!

– Привіт, Невіле! – Гаррі хутко відійшов від статуї і запхнув карту назад у кишеню. – Що поробляєш?

– Та нічого, – знизав плечима Невіл. – Зіграємо у вибухові карти?

– Е-е... не тепер... я зібрався в бібліотеку, мушу дописати для Люпина реферат про упирів...

– Я з тобою! – радісно вигукнув Невіл. – Я теж його ще не написав!

– Ой... стривай... ну, так... я й забув: я ж закінчив його ще вчора!

– Класно, тоді допоможеш мені! – засвітилося радістю кругле Невілове обличчя. – Я нічого не зрозумів про той часник... вони мають його їсти, чи...

Невіл раптом охнув: за Гарріною спиною зринув Снейп. Невіл мерщій заховався за Гаррі.

– Що це ви тут робите? – переводив погляд з одного на другого Снейп. – Дивне місце для зустрічі...

Гаррі закляк від хвилювання: чорні Снейпові очі ковзнули з дверей і вп'ялися в однооку відьму.

– Ми не... домовлялися про зустріч, – сказав Гаррі. – Ми зустрілися випадково.

– Справді? – засумнівався Снейп. – Ти, Поттере, маєш звичку з'являтися в несподіваних місцях і рідко коли робиш це просто так... Раджу вам негайно повертатися до своєї ґрифіндорської вежі.

Гаррі й Невіл рушили без зайвих слів. Коли завертали за ріг, Гаррі озирнувся. Снейп обмацував голову одноокої відьми, пильно до неї придивляючись.

Гаррі спекався Невіла аж біля Гладкої Пані. Він сказав йому пароль, а сам, удавши, що забув у бібліотеці свій реферат про упирів, повернув назад. Відійшовши подалі від тролів, знову витяг карту. Коридор на четвертому поверсі був порожній. Гаррі подегшено зітхнув: маленька цяточка з написом «Северус Снейп» містилася у Снейповім кабінеті.

Він побіг до одноокої відьми, відчинив горб, заліз у нього і ковзнув кам'яним жолобом на дно. Там знайшов свого портфеля, стер Карту і гайнув далі.

*

Загорнувшись у плащ-невидимку, Гаррі вийшов з «Медових руць» на залиту сонцем вуличку поблизу цукерні і штурхнув Рона в спину.

– Це я, – прошепотів він.

– Чого так довго? – прошипів Рон.

– Та Снейп там лазив...

Вони попрямували Високою вулицею.

– Де ти? – час від часу шепотів Рон краєчком рота. – Ти ще тут? Якось воно дивно...

Вони зайшли на пошту. Рон для годиться почав прицінюватися до сови – гарно б вислати її Біллові в Єгипет, а Гаррі тим часом усе розглядав. На полицях до нього лагідно поухкувало не менше як триста сов – від сірих велетів до крихітних сов-менестрелів («Тільки для місцевої кореспонденції»), що могли вміститися на долоні.

Далі вони пішли в «Зонко», у якій юрмилася хмара учнів. Гаррі мусив рухатися надзвичайно обережно, Щоб, бува, не наступити комусь на ногу і не викликати паніки. Там було стільки всіляких дивовиж, що можна було задовольнити навіть найбожевільніші фантазії Фреда і Джорджа. Гаррі пошепки робив замовлення і передавав Ронові гроші з-під плаща-невидимки. Після «Зонко» їхні гаманці добряче схудли, зате в їхніх кишенях було повно какабомб, цукерок-гикавок, мила з жаб'ячої ікри та чашок-носогризів.

День був ясний, повівав легенький вітерець, тому вони проминули 'Три мітли» і вирішили прогулятися ще. Вилізли на пагорб і рушили до Верескливої Халупи з найкошмарнішими в усій Британії привидами. Халупа височіла над селом і навіть удень мала доволі моторошний вигляд: вікна були забиті дошками, а сад – здичавілий і вогкий.

– Навіть гоґвортські привиди її уникають, – сказав Рон, спершись на паркан. – Я розпитував Майже-Безголового Ніка... він казав, що тут мешкає дуже мерзенна публіка. Ніхто не може сюди ввійти. Навіть Фред і Джордж не змогли пробратися...

Видираючись на пагорб, Гаррі спітнів і вже хотів був хоч на пару хвилин скинути плаща-невидимку, як раптом зовсім поряд почулися голоси. Хтось підіймався до халупи з другого боку. То були Мелфой, Креб і Ґойл. Мелфой щось розповідав:

– ... ось-ось прилетить сова від мого старого. Він мав бути на розгляді тієї справи, щоб розповісти про мою руку... як я, тіпа, не міг нею ворухнути аж три місяці...

Креб і Ґойл загиготіли.

– Хотів би я почути, як той волохатий дебіл буде захищатися... «Він си такий файний і безпечний»... Карочє, тому гіпогрифу гаплик...

Мелфой несподівано побачив Рона. Його бліде обличчя розпливлося в кривій посмішці.

– Що ти тут робиш, Візлі? – Мелфой перевів погляд на перекособочену халупу за Роновою спиною. – Що, хотів би тут пожити, га? Мрієш, тіпа, про власну спальню? Я чув, що вдома ви всі спите в одній кімнаті... це правда?

Рон наготувався стрибнути на Мелфоя, але Гаррі схопив його за мантію.

– Залиш їх мені, – прошепотів він Ронові на вухо.

Гріх було втрачати таку нагоду. Гаррі тихенько зайшов за спини Мелфоя, Креба і Ґойла, нахилився і набрав з землі цілу жменю болота.

– А ми тут саме говоримо про твого дружбана Геґріда, – сказав Мелфой. – Уявляємо, карочє, що він там меле Комітетові знешкодження небезпечних істот. Гадаєш, він голосно заскиглить, коли тому гіпогрифу відітнуть...

ХЛЯП!

Мелфоєва голова різко смикнулася і його біляве волосся забризкало болотом.

– Хто?... що це?..

Рон ухопився за паркан, щоб не впасти з реготу. Мелфой, Креб і Ґойл, роззираючись, закружляли на місці як божевільні. Мелфой стріпував болото.

– Що це було? Хто це зробив?

– Тут мешкають дуже мерзенні привиди, – мовив Рон таким тоном, ніби сповіщав прогноз погоди.

Креб із Ґойлом захвилювалися: їхні накачані м'язи проти привидів були безсилі. Мелфой злякано оглядав безлюдну місцину.

Гаррі прокрався по стежці до баюри зі смердючим зеленавим мулом.

ХЛЯП! ХЛЯП!

Цього разу свою порцію отримали Креб і Ґойл. Ґойл навіжено застрибав на місці, намагаючись струсити липку багнюку з маленьких тупих оченят.

– Це прилетіло звідти! – вигукнув Мелфой, витираючи обличчя, і показав на два метри лівіше від Гаррі.

Простягти руки, як сліпий, Креб рушив туди. Гаррі обійшов його ззаду, підняв якусь палицю і жбурнув Кребові в спину. Креб аж пірует зробив у повітрі – хто це кинув? Гаррі ледве стримував регіт. Оскільки Креб побачив лише Рона, то й рушив прямо на нього. Гаррі підставив ногу, Креб спіткнувся і наступив на краєчок Гарріного плаща-невидимки. Плащ смикнувся – і в повітрі вигулькнуло обличчя Гаррі.

На якусь мить Мелфой закляк.

– А-А-А! – заверещав він, показуючи на Гарріну голову. Далі різко повернувся і кинувся бігти з пагорба вниз, за ним рвонули Креб і Ґойл.

Гаррі знову натяг плаща на голову, але було вже пізно.

– Гаррі! – сказав Рон, підступивши до того місця, де щойно висіла голова Гаррі, – краще тікай! Якщо Мелфой комусь про це розкаже... Ти мусиш бути в замку, і то негайно...

– До зустрічі, – кинув Гаррі і без зайвих слів побіг стежиною до Гоґсміда.

Чи Мелфой повірить у те, що бачив? Чи хтось повірить Мелфоєві? Ніхто не знав про плащ-невидимку.. ніхто, крім Дамблдора. У Гаррі замлоїло в грудях: якщо Мелфой розповість, Дамблдор відразу все збагне.

Він примчав до «Медових руць», спустився по драбині в підвал, далі по кам'яній підлозі, заскочив у люк... скинув плаща, засунув його під пахву і помчав тунелем... А раптом Мелфой повернеться першим?.. Як швидко він знайде когось з учителів? Гаррі захекався, йому боліло в боці, але він не зупинявся аж до кам'яного жолоба. Плаща доведеться залишити тут, бо якщо Мелфой уже комусь розповів, то плащ його видасть. Гаррі сховав його в якомусь темному закутку і поліз догори. Спітнілі долоні ковзали по жолобу. Нарешті доліз до горба, торкнув його паличкою, виглянув і виліз назовні.

Горб зімкнувся, і тільки-но Гаррі вистрибнув з-за статуї, як почулися швидкі кроки.

То був Снейп. Він поспішав до Гаррі, аж його чорна мантія розвівалася за спиною.

– Ну, – ледве стримуючи зловтіху, вимовив він.

Гаррі намагався вдати безневинного, хоч його й зраджувало спітніле обличчя і брудні руки, які він миттю запхав у кишені.

– Іди за мною, Поттере, – звелів Снейп.

Гаррі пішов за ним сходами, непомітно витираючи руки об підкладку мантії. Вони спустилися до підвалів і зайшли у Снейпів кабінет.

Гаррі був там тільки раз, коли також потрапив у серйозну халепу. Відтоді банок з гидкою слизотою на поличках за столом побільшало. Вони виблискували від полум'я каміна, посилюючи й без того зловісну атмосферу кабінету.

– Сідай, – наказав Снейп.

Гаррі сів. А Снейп і далі стояв.

– Містер Мелфой щойно розповів мені химерну історію, Поттере, – почав Снейп.

Гаррі не озивався.

– Він сказав, що піднявся до Верескливої Халупи і там наштовхнувся на Рона – нібито самого.

Гаррі й далі мовчав.

– За словами містера Мелфоя, він розмовляв з Роном, аж раптом хтось кинув йому в потилицю велику жменю грязюки. Як це могло статися?

Гаррі спробував удати здивування.

– Уявлення не маю, пане професоре.

Снейп пронизував його своїм поглядом. Гаррі згадав, як він дивився в очі гіпогрифу і відчайдушно старався не кліпати.

– А тоді містер Мелфой побачив дивовижну з'яву. І знаєш, Поттере, що то було?

– Ні, – якомога природніше відповів Гаррі.

– Твоя голова, Поттере. Прямо в повітрі.

Запала довга мовчанка.

– Може, йому варто піти до мадам Помфрі, – запропонував Гаррі. – Якщо йому таке ввижається...

– Що робила в Гоґсміді твоя голова, Поттере? – стиха запитав Снейп. – Твоїй голові заборонено там бувати. Жодна частина твого тіла не має дозволу бувати в Гоґсміді.

– Я знаю, – Гаррі старався, щоб його обличчя не здавалося ні винним, ні переляканим. – По-моєму, Мелфой мав галюци...

– Мелфой не мав жодних галюцинацій! – гаркнув Снейп і, впершись руками в поруччя Гарріного крісла, наблизив до Гаррі своє лице. – Якщо в Гоґсміді була твоя голова, то там була й решта твого тіла.

– Я був у ґрифіндорській вежі, – заперечив Гаррі. – Як ви й звеліли...

– А хто це може підтвердити?

Гаррі не відповів. Вузькі Снейпові вуста викривилися в єхидній посмішці.

– Отож, – випростався Снейп. – Усі, починаючи з Міністерства магії, намагаються захистити славетного Гаррі Поттера від Сіріуса Блека. Але ж славетний Гаррі Поттер не визнає ніяких правил. Нехай простаки переймаються його безпекою! Славетний Гаррі Поттер ходить, де заманеться, і йому начхати на наслідки.

Гаррі мовчав як риба. Снейп намагався його спровокувати і витягти з нього зізнання. Але цього не буде. Снейп не має ніяких доказів... поки що.

– Як ти нагадуєш мені свого батька, Поттере! – несподівано сказав Снейп, зблиснувши очима. – Він теж був на диво самовпевнений. Мав якісь там успіхи у квідичі, а тоді вирішив, що він недосяжний. Швендяв, задерши носа, зі своїми друзями й шанувальниками... аж моторошно, які ви схожі!

– Мій тато не задирав носа! – не стримався Гаррі. – І я також.

– І правила твій батько також не зневажав, – не вгавав Снейп, а його худе обличчя спотворювала злоба. – Правила існували для простих смертних, а не для володарів кубка з квідичу. Він був таким пихатим хвальком...

– ЗАТКНІТЬСЯ!

Гаррі раптом зірвався на ноги. Його охопила така лють, якої він не відчував ще з того останнього вечора на Прівіт-драйв. Він не зважав, що Снейпове обличчя застигло, а його чорні очі скажено зблиснули.

– Що ти мені сказав, Поттере?

– Я сказав, щоб ви заткнулися і не згадували мого батька! – крикнув Гаррі. – Я знаю правду, ясно? Він урятував вам життя! Мені розповів Дамблдор! Якби не мій тато, вас тут би взагалі не було!

Снейпова пожовкла шкіра стала бліда, мов кисле молоко.

– А директор розповів, за яких саме обставин твій батько врятував мені життя? – просичав він. – Чи, може, він вважав, що ці деталі надто неприємні для делікатних вушок незрівнянного Поттера?

Гаррі прикусив губу. Він не знав подробиць і не хотів у цьому зізнатися. Але Снейп здогадався про це.

– Було б дуже прикро, якби в тебе, Поттере, залишалися фальшиві уявлення про свого батька, – з ненавистю примружився Снейп. – Може, ти уявляв собі якийсь неймовірно героїчний вчинок? Дозволь, я виправлю цю помилку – твій безгрішний батько зі своїми друзями вирішив утнути зі мною неймовірно смішний жарт. Він міг закінчитися моєю смертю, якби твій батько в останню мить не перелякався.Він не вчинив нічого відважного. Рятуючи моє життя, він просто рятував свою шкуру. Якби їхній жарт удався, його б вигнали з Гоґвортсу.

Снейп вишкірив свої криві жовті зуби.

– Виверни кишені, Поттере! – звелів він раптом. Гаррі не поворухнувся. Його мовби оглушило.

– Виверни кишені, або ми йдемо просто до директора! Виймай усе, що там є!

Гаррі похолов. Він поволі витяг торбинку забавок із «Зонко» і Карту мародера. Снейп узяв у руки торбинку.

– Це дав мені Рон, – пояснив Гаррі, подумки молячись, щоб устигнути попередити Рона до того, як його побачить Снейп. – Він... він приніс їх ще минулого разу..

– Невже? І ти й досі носиш це з собою? Як зворушливо... а це що таке?

Снейп глянув на карту. Гаррі з усіх сил намагався виглядати байдужим.

– Просто клаптик пергаменту,– знизав він плечима.

Снейп перевернув карту, не спускаючи з Гаррі очей.

– Навіщо тобі такий потріпаний пергамент? – запитав він. – Може, краще його... викинути?

Він простяг руку до вогню.

– Ні! – хапливо вигукнув Гаррі.

– Ага-а! – у Снейпа затремтіли ніздрі. – Ще один коштовний дарунок від містера Візлі? Чи, може... це щось інше?.. Лист, написаний невидимим чорнилом? Або... інструкції, як проникнути в Гоґсмід, оминаючи дементорів?

Гаррі кліпнув. Снейп тріумфував.

– Поглянемо, поглянемо... – бурмотів він, виймаючи чарівну паличку і розгладжуючи карту на столі. – Вияви свою таємницю! – Снейп торкнувся паличкою до пергаменту.

Нічого не сталося. Гаррі стис кулаки, щоб не тремтіли руки.

– Покажи себе! – ударив паличкою Снейп.

Але карта й далі залишалася чистою. Гаррі намагався дихати глибше, щоб заспокоїтися.

– Професор Северус Снейп, учитель цієї школи, наказує тобі відкрити інформацію, яку ти приховуєш! – сказав Снейп і різко вдарив карту чарівною паличкою.

І по гладенькій поверхні карти враз побігли слова, мовби писані невидимою рукою:

«Містер Муні передає вітання професорові Снейпові і просить його не пхати свого довжелезного носа до чужого проса».

Снейп завмер. Гаррі приголомшено дивився на напис. Але карта на цьому не зупинилася. Далі з'явилося ще одне речення:

«Містер Золоторіг погоджується з містером Муні і хоче лише додати, що професор Снейп – бридота і кретин».

Це було б неймовірно кумедно, якби ситуація не була настільки серйозною. З'явився новий напис:

«Містер Гультяй хоче засвідчити свій подив, що такий ідіот зміг стати професором».

Гаррі злякано заплющив очі. Коли відважився глянути знову, на карті з'явилися останні слова:

«Містер Червохвіст каже професорові Снейпу «на все добре» і радить йому помити свою липку голову».

Гаррі чекав наступного удару.

– Ну, що ж... – поволі вимовив Снейп. – Зараз побачимо... – Він підійшов до каміна, зачерпнув із дзбана на поличці жменю блискучого порошку і жбурнув його в полум'я.

– Люпине! – звернувся він до вогню. – На пару слів!

Гаррі очманіло дивився на вогонь. У полум'ї з'явилася довга постать, вона швидко оберталася. Ще мить – і з каміна, обтрушуючи з обшарпаної мантії попіл, виліз професор Люпин.

– Ти кликав, Северусе? – запитав він упівголоса.

– Авжеж, кликав, – відповів Снейп з перехнябленим від злості лицем. – Я звелів Поттерові вивернути кишені, і ось що там було.

Снейп показав на пергамент, де й досі ряхтіли послання містерів Муні, Червохвоста, Гультяя й Золоторога. На обличчі Люпина з'явився незрозумілий вираз.

– Ну? – запитав Снейп.

Люпин і далі дивився на карту. Гаррі здалося, що він швидко щось обмірковує.

– Ну?– повторив Снейп. – Від цього пергаменту аж тхне чорною магією. Ти ж у нас фахівець у цих справах, Люпине. Де, на твою думку, Поттер міг це дістати?

Люпин підвів голову і ледь помітно зиркнув на Гаррі, давши йому знак не втручатися.

– Аж тхне чорною магією? – неголосно перепитав він. – Ти справді так гадаєш, Северусе? Мені здається, що це просто клаптик пергаменту, який готовий образити кожного, хто захоче його прочитати. Дещо легковажно, але ж нічого небезпечного. Думаю, Гаррі придбав його в крамниці жартів...

– Справді? – засумнівався Снейп із заціпенілою щелепою. – Ти думаєш, що таке можуть продавати в крамничці жартів? А чи не ймовірніше, що він дістав це безпосередньо від виробників?

Гаррі не зрозумів, що має на увазі Снейп. І Люпин, здається, теж.

– Тобто, від містера Червохвоста і його колег? – перепитав він. – Гаррі, чи ти знаєш когось із цих людей?

– Ні, – миттю заперечив Гаррі.

– Ось бачиш, Северусе? – знову повернувся до Снейпа Люпин. – Це явно виріб із «Зонко»...

На цих словах до кабінету вбіг захеканий Рон. Він зупинився біля Снейпового столу, притис долоню до грудей і, відсапуючись, намагався говорити.

– Це я... дав... Гаррі... цю... штуку, – насилу видушив він. – Купив... її... в «Зонко»... ще... давно...

– От! – плеснув у долоні Люпин і весело роззирнувся. – Тепер усе, здається, з'ясувалося! Я це заберу, Северусе, гаразд? – Він склав карту і запхав її в кишеню. – Гаррі, Рон, – ходіть зі мною, маю до вас кілька слів щодо вашого реферату про упирів. Ти вже вибач нам, Северусе.

Гаррі не наважився глянути на Снейпа. Всі троє мовчки пройшли аж до вестибюлю. Гаррі обернувся до Люпина.

– Пане професоре, я...

– Не хочу слухати жодних пояснень, – урвав його Люпин. І, окинувши поглядом порожній вестибюль, він стишив голос. – Мені відомо, що багато років тому цю карту конфіскував був містер Філч. Так, я знаю, що це карта, – додав він, помітивши здивовані очі Гаррі й Рона. – Не питатиму, як вона потрапила тобі в руки. Але я просто приголомшений, що ти не віддав її комусь з учителів. Особливо після того випадку з загубленими паролями. Отож Гаррі, я не можу її тобі повернути.

Гаррі цього й сподівався, тому не став заперечувати. Він просто хотів дещо збагнути.

– Чому Снейп подумав, що я дістав її від виробників?

– Тому що... – завагався Люпин, – тому що виробники цієї карти прагнули тебе виманити з замку. Вони вважають, що це дуже цікаво й весело.

– А ви їх знаєте? – вражено запитав Гаррі.

– Ми зустрічалися, – коротко пояснив Люпин і подивився на Гаррі серйозніше, ніж звичайно. – Не сподівайся, Гаррі, що я тебе ще колись отак покриватиму. Я не можу тебе переконати, що Сіріус Блек – це надто серйозно. Але я чомусь вважав, що те, що ти відчув, коли до тебе наближалися дементори, справило на тебе сильніше враження. Твої батьки пожертвували заради тебе життям. І повір, що нехтувати їхньою жертвою заради якоїсь там торбинки з магічними жартами – то не найкраща віддяка.

Люпин пішов. Гаррі стало набагато гірше, ніж у Снейповім кабінеті. Вони з Роном повільно підіймалися мармуровими сходами. Проминаючи однооку відьму, Гаррі згадав про плащ-невидимку, що й досі лежав десь там, але не наважився по нього полізти.

– Це я у всьому винен, – раптом промовив Рон. – Я переконав тебе піти. Люпин має рацію: ми повелися, як останні дурні, не можна було так робити...

І він знову замовк. У коридорі, де походжали тролі-вартові, вони побачили Герміону. Вона йшла їм назустріч. По її обличчю Гаррі зрозумів, що вона вже чула про їхню пригоду. В нього похололо серце – невже вона розповіла професорці Макґонеґел?

– Що, прийшла з нас познущатися? – безцеремонно спитав її Рон, коли вона зупинилася перед ними. – Чи, може, вже настукала?

– Ні, – сказала Герміона. В руках вона тримала листа, а її губи тремтіли. – Просто я думала, що вам треба це знати. Бакбика засудили до страти.