Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 206 страниц)

Потискаючи її, Гаррі зненацька щось згадав.

– Е-е... пане міністре? Чи можу я щось попросити?

– Звичайно, – усміхнувся Фадж.

– Знаєте, гоґвортські третьокласники мають право відвідувати Гоґсмід, але мої тітка й дядько, на жаль, не підписали бланк дозволу. Ви могли б це зробити?

– Ох, – розгубився Фадж, – ні. Ні. Вибач, Гаррі, але оскільки я не твій батько і не опікун...

– Але ж ви міністр магії! І ваш дозвіл...

– Ні, Гаррі, вибач, але правила є правила, – категорично заперечив Фадж. – Навідаєшся в Гоґсмід уже наступного року. На мою думку, буде краще, щоб ти цього зараз не робив... так... Ну, я пішов. Гарного відпочинку, Гаррі.

Усміхнувшись, він ще раз потис йому руку і вийшов.

До Гаррі наблизився усміхнений Том.

– Прошу йти за мною, містере Поттер, – сказав він, – я вже заніс ваші речі нагору..

Вони піднялися дерев'яними сходами, і Том відімкнув двері з мідним номерком «одинадцять».

У кімнаті було зручне на вигляд ліжко, ретельно відполіровані дубові меблі, камін (у ньому привітно потріскував вогонь), а зверху на шафі...

– Гедвіґа! – вигукнув Гаррі.

Біла полярна сова клацнула дзьобом і пурхнула йому на руку.

– Маєте вельми розумну сову, – засміявся Том. – Прилетіла через якихось п'ять хвилин після вас. Містере Поттер, коли буде щось потрібно, відразу кажіть.

Він знову вклонився і вийшов.

Гаррі довго сидів на ліжку й неуважно погладжував Гедвіґу. Небо за вікном швидко мінялося з оксамитово-синього на сталево-сіре, а тоді сповільна зарожевіло і взялося золотавими смугами. Гаррі не міг повірити, що покинув Прівіт-драйв усього кілька годин тому, що його не вигнали і що попереду в нього два абсолютно бездурслячі тижні.

– Ох, Гедвіґо, це була дуже дивна ніч, – позіхнув він.

Навіть не знімаючи окулярів, Гаррі впав на подушки й заснув.

– РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -
«Дірявий Казан»

Минуло кілька днів, поки Гаррі звик до своєї небаченої досі свободи. Ще ніколи він не вставав, коли захоче, і не їв, що забажає. Він навіть міг скільки завгодно гуляти, щоправда, тільки по алеї Діаґон, але оскільки на цій довгій брукованій вуличці було безліч найдивовижніших у світі чаклунських крамничок, Гаррі не мав жодного бажання порушувати наказ Фаджа і вирушати кудись у маґлівський світ.

Щоранку він снідав у «Дірявому Казані», спостерігаючи за відвідувачами. Тут зупинялися кумедні маленькі чарівниці, які на цілий день приїжджали з сіл на закупи; поважні чаклуни, що обговорювали останню статтю з «Новин трансфігурації»; відлюдькуваті віщуни й охриплі карлики; а якось він побачив відьму у вушанці з грубої вовни, що замовила собі порцію сирої печінки.

Після сніданку Гаррі виходив на заднє подвір'я, виймав чарівну паличку, вдаряв у третю цеглину зліва над сміттєвим бачком і чекав, доки в мурі з'явиться арковий прохід на алею Діаґон.

Довгими літніми днями Гаррі розглядав різні крамнички, а обідав під барвистими парасольками біля кав'ярень.

– Глянь, старий, це зорескоп: тепер не буде плутанини з місячними картами, – хвалився покупкою якийсь відвідувач.

Ще хтось обговорював ситуацію з Сіріусом Блеком:

– Особисто я не випущу дітей без нагляду, доки Блека знову не запроторять до Азкабану.

Гаррі вже не мусив виконувати домашні завдання з ліхтариком під ковдрою. Тепер він сидів під яскравим сонечком біля «Кафе-морозива Флореана Фортеск'ю» і дописував свої реферати з допомогою самого пана Флореана Фортеск'ю, котрий не лише багато знав про середньовічні спалення відьом, але й щопівгодини частував Гаррі безкоштовним пломбіром.

Наповнивши гаманець золотими ґалеонами, срібними серпиками та мідними кнатами зі свого сейфа у «Ґрінґотсі», Гаррі утримувався від спокуси розтринькати всі гроші відразу.

Він ледве стримався, щоб не купити чудовий золотий комплект «плюй-камінців» (ця чаклунська гра нагадує гру в крем'яхи, тільки плюй-камінці ще й бризкають смердючою рідиною в обличчя тому, хто програв очко). «Схаменися! – казав він сам до себе, – ти ж маєш навчатися в Гоґвортсі ще цілих п'ять років! Уяви, що тобі раптом доведеться просити в Дурслів гроші на книги заклинань!»

А рухома модель галактики у великій скляній кулі! Купив – і можна не ходити на уроки астрономії. Але найбільше випробування чекало на Гаррі в його улюбленій крамниці «Усе для квідичу» через тиждень після його прибуття в «Дірявий Казан».

У крамниці було повно людей, і Гаррі стало цікаво, яка тому причина. Він увійшов. Протиснувшись поміж збудженими чарівниками й чарівницями, побачив на підвищенні нову вітрину, в якій височіла небаченої краси мітла.

– Щойно випустили... перший зразок... – пояснював своєму приятелю чарівник з квадратною щелепою.

– Тату, це найшвидша у світі мітла, так? – пискнув молодший за Гаррі хлопчина, звисаючи з батькової руки.

– Національна збірна Ірландії замовила сім таких красунь! – повідомив юрбі власник крамниці. – А вони ж – фаворити світового чемпіонату!

Дебела відьма, що стояла перед Гаррі, нарешті відійшла, і він зміг прочитати напис біля мітли:

«ВОГНЕБЛИСКАВКА»

Найсучасніша спортивна мітла. Першокласний обтічний ясеновий держак, покритий найтривкішим лаком і з вигравіюваним персональним реєстраційним номером. Кожен березовий прутик на хвості мітли був ретельно дібраний і пройшов аеродинамічні випробування. Це забезпечило «Вогнеблискавці» неперевершену рівновагу і неймовірну точність. «Вогнеблискавка» розганяється до 240 кілометрів за 10 секунд. У мітлу вмонтовано незламне гальмівне заклинання. Ціну запитуйте в продавця.

«Запитуйте в продавця...» Гаррі навіть страшно було уявити скільки коштуватиме «Вогнеблискавка». Ще нічого в житті він так не прагнув! Але ж і на «Німбусі-2000» він поки що не програв жодного матчу, тож чи варто спорожняти свій сейф у «Ґрінґотсі», коли в нього й так прекрасна мітла.

Але деякі речі, однак, треба було купити. Гаррі пішов до аптеки, щоб поповнити запаси компонентів зілля. Та й шкільні мантії були вже на нього закороткі, тож він відвідав крамницю «Мантії для всіх оказій від мадам Малкін» і придбав новий одяг. Але найважливіше – він мав купити підручники, зокрема, і для двох нових предметів – догляду за магічними істотами та віщування.

Побачивши вітрину книгарні, Гаррі здивувався. Замість звичних великих, як тротуарні плити, з золотим тисненням книжок замовлянь, за склом стояла велика залізна клітка, а в ній – десь із сотня примірників «Жахливої книги жахіть». Скрізь літали подерті сторінки – книжки борюкалися одна з одною в лютих сутичках і зухвало кусалися.

Гаррі витягнув з кишені список книжок і вперше його переглянув. «Жахлива книга жахіть» була обов'язковою літературою з догляду за магічними істотами. Тепер Гаррі з полегкістю зрозумів, чому Геґрід писав, що вона йому знадобиться, бо перед цим він навіть допускав, що Геґрід завів собі ще якогось монстрика і тепер потребує його допомоги.

Коли Гаррі увійшов до книгарні «Флоріш і Блотс», назустріч йому вибіг продавець.

– Гоґвортс? – коротко запитав він. – Прийшов по нові підручники?

– Так, – відповів Гаррі. – Мені треба...

– Відійди, – продавець нетерпляче відштовхнув Гаррі. Він натягнув товстезні рукавиці, узяв великого вузлуватого дрючка і рушив до клітки з «Книгами жахіть».

– Стривайте, – швидко сказав Гаррі, – я вже таку маю.

– Справді? – полегшено зітхнув продавець. – Слава Богу, бо мене сьогодні вже п'ять разів покусали...

Щось лунко затріщало – то дві книги жахіть схопили третю й почали смикати її в різні боки.

– Стоп! Стоп! – закричав продавець, вгамовуючи книги ціпком. – Я більше ніколи ними не торгуватиму, ніколи! Це якийсь дурдом! Це навіть гірше за ті двісті примірників «Невидимої книги невидимок», на які ми вбабахкали купу грошей, але так їх і не знайшли... Ще чогось бажаєте?

– Так, – відповів Гаррі, переглядаючи список. – Мені потрібно «Розтуманювання майбутнього» Касандри Ваблацької.

– О, починаєш вивчати віщування? – здогадався продавець. Скинувши рукавиці, він повів Гаррі у відділ ворожіння. Невеличкий столик був заставлений стосами книжок: «Передбачення непередбачуваного: захистися від несподіванок» та «Розбиті кулі або Коли відвертається фортуна».

– Ось маєш, – продавець заліз на драбинку і дістав товсту книжку в чорній оправі. – «Розтуманювання майбутнього». Чудовий посібник з основних методик ворожіння – хіромантії, магічних кристалів, пташиних нутрощів...

Але Гаррі не слухав. Він помітив на столику іншу книжку: «Провісники смерті. Що робити, коли знаєш, що в двері стукає біда».

– Ох, на твоєму місці я б цього не читав, – безтурботно порадив продавець, перехопивши його погляд. – Скрізь почнеш бачити ознаки смерті – так можна й справді померти.

Але Гаррі не зводив очей з обкладинки. На ній був чорний величезний, як ведмідь, пес із палаючими очима. Щось на диво знайоме...

Продавець простяг Гаррі «Розтуманювання майбутнього».

– Ще щось? – поцікавився він.

– Так, – Гаррі ледве відвів погляд від очей того пса й неуважно глянув на свій список. – Е-е... мені ще потрібні «Проміжна трансфігурація» і «Стандартна книга заклинань» для третього класу.

З новими підручниками Гаррі вийшов з книгарні і попрямував до «Дірявого Казана». Він ішов, неначе сліпий, натикаючись на людей.

Піднявся у свою кімнату і жбурнув книжки на ліжко. Хтось уже встиг там поприбирати – вікна були відчинені й кімнату заливало сонце. Здалека долинав автобусний гул на невидимій маґлівській вулиці і галас юрби на алеї Діаґон. Він подивився в дзеркало над умивальником.

– Ні! То не був провісник смерті! Тоді на алеї Магнолій я просто запанікував, – виклично сказав він своєму відображенню. – То був якийсь бездомний пес...

Він підняв руку і спробував за звичкою пригладити волосся.

– Ти програєш, любий, – хрипко вимовило дзеркало.

*

Наближався початок навчання, і алея Діаґон дедалі більше наповнювалася учнями Гоґвортсу. Гаррі почав пильніше придивлятися до перехожих – сподівався угледіти серед них Рона або Герміону. В крамниці «Усе для квідичу» Гаррі зустрів однокласників Шеймуса Фініґана і Діна Томаса; вони також захоплено розглядали «Вогнеблискавку». А біля «Флоріш і Блотс» він наткнувся на справжнього Невіла Лонґботома. Порозмовляти не вдалося: Невіл, круглолиций і забудькуватий хлопець, десь загубив свій список, і його саме шпетила грізнюща на вигляд бабуся. Гаррі мав надію, що вона ніколи не довідається, як, переховуючись від Міністерства магії, він вдавав із себе Невіла.

В останній день канікул Гаррі прокинувся з думкою, що принаймні завтра на «Гоґвортському експресі» вони таки зустрінуться з Роном і Герміоною. Він устав, одягнувся, сходив востаннє глянути на «Вогнеблискавку» і, коли вже збирався десь пообідати, раптом почув:

– Гаррі! ГАРРІ!!!

Вони обоє сиділи біля «Кафе-морозива Флореана Фортеск'ю». Поцяткований ластовинням Рон і шоколадна від засмаги Герміона несамовито махали йому руками.

– Нарешті! – усміхнувся Рон, коли Гаррі вмостився поруч. – Ми були в «Дірявому Казані», але там сказали, що ти вже кудись чухнув. Ми забігали і в «Флоріш і Блотс», і до «Мадам Малкін», і...

– Я ще минулого тижня все купив, – пояснив Гаррі. – А хто вам сказав, що я в «Дірявому Казані»?

– Тато, – відповів Рон.

Містер Візлі працював у Міністерстві магії і, звичайно ж, чув про те, що сталося з тітонькою Мардж.

– Ти справді надув свою тітку? – з притиском запитала Герміона.

– Я ж ненароком, – відповів Гаррі. – Просто... не стримався.

Рон мало не луснув зі сміху.

– Це зовсім не смішно, Роне, – обурилася Герміона. – Я взагалі дивуюся, як Гаррі не вигнали.

– Я теж, – зізнався Гаррі. – Та що там вигнали! Я думав, мене заарештують.

Він глянув на Рона.

– Слухай, а твій тато, часом, не знає, чому Фадж мене відпустив?

– Може, тому, що це був ти? – знизавши плечима, хихикнув Рон. – Знаменитий Гаррі Поттер – ось і все. Уявляєш, що міністерство зробило б зі мною, якби я надув свою тітку? До того ж, спочатку їм довелося б викопати мене з могили, бо мама закатрупила б мене на місці... Але ти зможеш сам запитати в тата. Ми теж сьогодні ночуємо в «Дірявому Казані»! Завтра поїдемо разом на Кінґс-Крос! Герміона теж тут буде!

Герміона усміхнено кивнула.

– Мама з татом привезли мене сюди вранці з усіма речами для Гоґвортсу.

– Класно! – радісно вигукнув Гаррі. – То ви вже все купили?

– Дивися, – Рон витяг з торбини довгу тоненьку коробочку і відкрив її. – Нова чарівна паличка. Чотирнадцять дюймів, вербова, має волос з хвоста єдинорога. І підручники купили, – він показав на чималу торбу під столом. – А як тобі «Книга жахіть», га? Бідолаха – продавець мало не заридав, коли почув, що нам потрібні аж дві.

– А це в тебе що, Герміоно? – поцікавився Гаррі, показуючи на три величезні торби на стільці.

– Ну, я ж вивчатиму більше предметів, ніж ви, – пояснила Герміона. – Це підручники з числомагії, догляду за магічними істотами, віщування, вивчення стародавніх рун, маґлознавства...

– А навіщо тобі маґлознавство? – витріщився Рон. – Ти ж з маґлівського роду! Твої батьки маґли! Ти й так знаєш про них геть усе!

– Але буде цікаво дослідити їх з чаклунського погляду, – пояснила Герміона.

– А ти взагалі збираєшся цього року їсти і спати? – запитав Гаррі.

Рон захихотів, але Герміона пропустила це повз вуха.

– У мене є ще десять ґалеонів, – перевірила вона свій гаманець. – У вересні мій день народження, і батьки дали мені грошей на подарунок.

– Може, купиш собі гарну книжку? – єхидно запропонував Рон.

– Ні, – стримано відповіла Герміона. – Я хочу купити сову. Гаррі має Гедвіґу, ти – Еролу..

– Ерола не моя, – заперечив Рон. – Це родинна сова. Я маю тільки Скеберса. – Він видобув з кишені свого пацючка. – Хочу показати його спеціалісту, – додав він, поклавши Скеберса на стіл. – Боюся, що Єгипет не пішов йому на користь.

Скеберс значно схуд, а його вуса хворобливо звисали.

– Тут недалечко є крамниця з магічними істотами, – сказав Гаррі, який уже добре вивчив алею Діаґон. – Можеш глянути, чи вони мають щось для Скеберса, а Герміона зможе купити сову.

Вони розрахувалися за морозиво й попрямували до «Магічного звіринця».

Там було небагато вільного місця. Усі стіни були заставлені клітками. Смердючі мешканці кліток несусвітньо пищали, верещали, ґелґотіли й сичали. Доки відьма за прилавком радила якомусь чаклунові, як доглядати за двосторонніми тритонами, Гаррі, Рон і Герміона розглядали клітки.

Дві величезні пурпурові жаби жадібно ковтали мертвих мушок. Велетенська черепаха виблискувала за склом своїм розкішним панцирем. Отруйні помаранчеві равлики неквапно повзали стінкою скляного акваріума, а товстенький білий кролик з голосним ляскотом перетворювався то на шовковий капелюх, то знов на кролика. Ще там були різнокольорові коти, клітка з галасливими круками, кошик з кумедно-пискливими морськими свинками, а на прилавку стояла велика клітка з лискучими чорними щуриками, що стрибали через скакалки своїх довжелезних хвостів.

Чаклун з двостороннім тритоном нарешті пішов, і Рон підступив до прилавка.

– Це мій пацюк, – мовив він до відьми. – Відколи ми повернулися з Єгипту, він має нездоровий вигляд.

– Поклади його на прилавок, – звеліла відьма, добуваючи з кишені важкі чорні окуляри.

Рон витягнув Скеберса і поклав його біля клітки зі щуриками, котрі перестали стрибати й підбігли якомога ближче.

Скеберс, як і майже все Ронове майно, мав пошарпаний вигляд і дістався йому у спадок від братів (раніше він належав Персі). Поряд із вгодованими щурами в клітці він здавався вкрай жалюгідним.

– Гм... – відьма взяла Скеберса. – А скільки ж йому років?

– Не знаю, – відповів Рон. – Досить старий. Раніше належав братові.

– А що він уміє робити? – поцікавилася відьма, уважно розглядаючи Скеберса.

– Е-е... – замислився Рон. Правду кажучи, Скеберс ніколи не виявляв жодних талантів. Відьма ковзнула поглядом зі Скеберсового драного лівого вуха до лапки, на якій бракувало пальця, і поцокала язиком.

– Добряче його життя пошарпало, – сказала вона.

– Мені його Персі вже таким дав, – почав виправдовуватися Рон.

– Такий звичайний пацюк живе не довше трьох років, – пояснила відьма. – Якщо хочеш витривалішого, можеш глянути на них...

Вона показала на чорних щуриків, які знову почали стрибати.

– Е, викаблучуються, – пробурмотів Рон.

– Ну, якщо не хочеш його міняти, то спробуй цей тонізуючий засіб для щурів, – порадила відьма, дістаючи з-під прилавка маленький червоний флакончик.

– Добре, – сказав Рон. – А скільки... ОЙ!!!

Рон різко нагнувся. З найвищої клітки йому на голову стрибнуло щось величезне, руде і з шаленим пирханням кинулося на Скеберса.

– КРИВОЛАПИКУ, НЕ СМІЙ!!! – заверещала відьма, але Скеберс, наче брусок мила, вислизнув у неї з рук, розкарячено гепнувся на підлогу і помчав до дверей.

– Скеб! – вигукнув Рон і вилетів услід за пацюком. Гаррі побіг за ними.

Хвилин з десять вони не могли знайти Скеберса, що заховався під сміттєвим бачком біля крамнички «Усе для квідичу». Рон запхнув тремтячого пацюка в кишеню, тоді випростався і потер голову.

– Що то було?

– Або величезний кіт, або маленький тигр, – відповів Гаррі.

– А де Герміона?

– Мабуть, вибирає сову.

Вони повернулися в «Магічний звіринець» саме тієї миті, коли звідти вийшла Герміона, але без сови. Вона міцно притискала до себе величезного рудого кота.

– Ти купила цього монстра? – роззявив рота Рон.

– Він чудовий, правда? – усміхалася Герміона.

«Це вже як на кого», – подумав Гаррі. Руде котяче хутро було густе й пухнасте, але сам кіт був криволапий, а морду мав люту й на диво плескату, немовби лупнувся нею об цегляний мур. Тепер, коли поблизу не було Скеберса, кіт задоволено муркотів.

– Герміоно, та він мало не зняв з мене скальп! – обурився Рон.

– Він же не хотів, правда, Криволапику? – лагідно промовила Герміона.

– А Скеберс? – Рон показав на відстовбурчену кишеню. – Йому потрібна тиша і спокій! А тут під боком чигатиме цей котяра!

– До речі, ти забув тонізуючий засіб для щурів, – сказала Герміона, подаючи Ронові червоний флакончик. – І не хвилюйся, Криволапик буде в моїй спальні, а Скеберс – у твоїй. Усе буде нормально. Бідний Криволапонько!.. Відьма каже, що він уже хтозна-скільки пробув у її крамниці: ніхто його не купував.

– Цікаво, чому? – зіронізував Рон.

Вони рушили до «Дірявого Казана». Там уже сидів містер Візлі й читав «Щоденного віщуна».

– Гаррі! – усміхнувся він. – Як ся маєш?

– Дякую, добре, – відповів Гаррі, і вони всі троє підійшли до містера Візлі.

Містер Візлі відклав газету. З фотографії на Гаррі знову дивився Сіріус Блек.

– Його ще й досі не впіймали? – поцікавився він.

– Ні, – похмуро відповів містер Візлі. – Міністерство перекинуло нас усіх на його пошуки, але поки це нічого не дало.

– А якщо ми його впіймаємо, нам дадуть якусь винагороду? – поцікавився Рон. – Було б непогано на цьому заробити...

– Не роби з себе посміховиська, Роне! – урвав його містер Візлі, якому було явно не до жартів. – Тринадцятирічний чарівник не подужає впіймати Блека. Це зроблять азкабанські вартові, згадаєш мої слова.

Тут у шинок увійшла місіс Візлі з покупками, а за нею п'ятикласники – близнюки Фред і Джордж, новий староста школи Персі та Джіні – наймолодша і єдина донька в родині Візлів.

Джіні завжди захоплювалася Гаррі, проте страшенно ніяковіла при зустрічі з ним. Минулого семестру у Гоґвортсі він урятував їй життя, і тепер вона знітилася ще більше, ніж звичайно. Вона пробурмотіла «привіт», навіть не глянувши на Гаррі. А от Персі подав йому руку так поважно, мовби вони зустрілися вперше.

– Гаррі, приємно тебе бачити.

– Здоров, Персі, – ледве стримався від сміху Гаррі.

– Сподіваюсь, у тебе все гаразд? – бундючно потиснув йому руку Персі. Це скидалося на зустріч з мером міста.

– Все добре, дякую...

– Гаррі! – Фред відіпхнув Персі й уклонився. – Ти шикарно виглядаєш, старий...

– Грандіозно! – затряс Гарріну руку Джордж. – Просто фантастично!

Персі насупився.

– Та годі вже, – сказала місіс Візлі.

– Мамо! – вигукнув Фред, ніби щойно її побачив, і також потиснув їй руку. – Як приголомшливо тебе бачити...

– Я сказала – годі! – відрізала місіс Візлі, розкладаючи на вільному стільці свої пакунки. – Вітаю, любий Гаррі! Мабуть, ти вже чув цю чудову новину? – Вона показала на новесенький срібний значок на грудях Персі. – Уже другий староста школи в нашій родині! – гордовито мовила вона.

– І останній, – ледь чутно додав Фред.

– Я в цьому не сумніваюся, – спохмурніла місіс Візлі. – Вас так і не обрали старостами гуртожитку.

– А навіщо це нам? – скривився Джордж. – Щоб ніякої радості в житті не лишилося?

Джіні захихотіла.

– Який ти приклад подаєш своїй сестрі! – обурилася місіс Візлі.

– Матусю, Джіні може брати приклад ще й з інших братів, – пихато мовив Персі. – Я піду переодягнуся до вечері...

Він вийшов. Джордж тяжко зітхнув.

– Ми хотіли замурувати його в піраміді, – прошепотів він Гаррі. – Але мама це помітила.

*

Вечеря вдалася на славу. Шинкар Том зсунув докупи три столи, і всі семеро Візлів, Гаррі й Герміона з задоволенням ум'яли обід з п'яти смачнющих страв.

– Тату, а як ми завтра доберемося до Кінґс-Кросу? – запитав Фред, коли вони наминали розкішний шоколадний пудинг.

– Міністерство дасть нам пару машин, – відповів містер Візлі.

Усі погляди втупилися в нього.

– Чого б це? – здивувався Персі.

– Завдяки тобі, Персі, – серйозним тоном промовив Джордж. – До речі, на капоті навіть будуть прапорці з написом «ВЦ»...

– ...тобто «Велике Цабе», – розшифрував Фред.

Усі, крім Персі й місіс Візлі, пирснули сміхом просто на пудинг.

– Тату, а й справді, чому міністерство надає нам машини? – поважно перепитав Персі.

– Ну-у, бачиш, власної машини ми вже не маємо, – відповів містер Візлі. – А я працюю в міністерстві, тож вони роблять мені певну послугу...

Він це сказав доволі недбало, але Гаррі помітив, що вуха містера Візлі почервоніли, точнісінько, як у Рона, коли той ніяковів.

– От і чудово, – жваво додала місіс Візлі. – Чи ви уявляєте, скільки в нас речей? Гарний вигляд ви мали б у маґлівському метро... Сподіваюся, ви вже все спакували?

– Рон ще не поскладав свої нові покупки, – зітхнув Персі. – Він їх кинув на моє ліжко.

– Роне, поскладай усе зараз, бо зранку буде ніколи, – розпорядилася місіс Візлі.

Рон похмуро зиркнув на Персі.

Після ситної вечері усіх хилило на сон, тож вони почали розходитися по своїх кімнатах – перевірити, чи все готове на завтра. Кімната Рона й Персі сусідувала з Гарріною. Спакувавши свою валізу, він почув за стіною сердиті голоси і пішов глянути, що там таке.

Двері до кімнати номер дванадцять були відчинені.

– Він був тут, на столику біля ліжка, я його зняв, щоб начистити! – репетував Персі.

– Я його не чіпав, ясно? – верещав у відповідь Рон.

– Що сталося? – запитав Гаррі.

Персі обернувся.

– Зник мій значок старости, – пояснив він.

– І Скеберсів тонізуючий засіб десь подівся, – поскаржився Рон, копирсаючись у валізі. – Може, я залишив його в шинку...

– Ти нікуди не підеш, поки не знайдеш мій значок! – заревів Персі.

– Роне, я пошукаю той засіб, я вже спакувався, – сказав Гаррі і спустився донизу.

Прямуючи коридором до тьмяного шинку, він почув ще два сердиті голоси, які долинали з вітальні, де вони вечеряли. Це ж містер і місіс Візлі! Гаррі завагався: не гарно, якщо вони зрозуміють, що він чув їхню сварку. Та раптом він почув своє ім'я і наблизився до дверей.

– ...безглуздо від нього приховувати! – палко доводив містер Візлі. – Гаррі повинен знати правду. Я намагався переконати Фаджа, але він і далі ставиться до Гаррі, як до дитини. А йому ж уже тринадцять років!..

– Артуре, правда його налякає! – пронизливо закричала місіс Візлі. – Ти хочеш, щоб Гаррі вертався до школи з таким тягарем? Повір, він щасливий, що не знає!

– Зрозумій, я не хочу його залякувати, я просто хочу, щоб він був пильний! – заперечив містер Візлі. – Ти ж знаєш Гаррі й Рона – вони постійно десь блукають! Вони вже двічі опинялися в Забороненому лісі! Але цього року Гаррі не може так поводитися! Подумай, що з ним могло статися тієї ночі, коли він утік! Якби його не підібрав «Лицарський автобус» – я певен – міністерство не знайшло б його живим!

– Але ж він живий – здоровий, тож навіщо...

– Молі, кажуть, що Сіріус Блек божевільний. Може, й так, але ж вистачило йому глузду втекти з Азкабану, хоч досі це ще нікому не вдавалося. Минуло три тижні, а про нього ні слуху ні духу! І що б там Фадж не базікав у «Щоденному віщуні», нам, мабуть, було б легше винайти чарівну паличку-самозаклиналочку, ніж упіймати того мерзотника. Ми твердо знаємо лише те, за ким він полює...

– Але ж у Гоґвортсі Гаррі буде в цілковитій безпеці.

– Ми вважали, що й Азкабан цілком надійний. Але якщо Блек зумів вирватися з Азкабану, то проникнути в Гоґвортс йому...

– Але ж ніхто на сто відсотків не впевнений, що Блек полює саме на Гаррі...

Почувся глухий стукіт. Напевно, то містер Візлі гупнув кулаком по столі.

– Молі, та скільки тобі казати? У пресі про це не повідомляють, бо Фадж не хоче зайвого шуму, але він прибув до Азкабану тієї ж ночі, коли Блек утік. І вартові попередили Фаджа, що Блек останнім часом постійно бурмотів крізь сон одне й те саме: «Він у Гоґвортсі... Він у Гоґвортсі». Моллі, Блек психічно хворий, і він хоче вбити Гаррі. Мабуть, він гадає, що з Гарріною смертю до Відомо-Кого знов повернеться сила. Тієї ночі, коли Гаррі зупинив Відомо-Кого, Блек утратив усе. А за дванадцять азкабанських років він міг добряче обміркувати свій план...

Запала тиша.

Притулившись до дверей, Гаррі нетерпляче ждав, що вони скажуть далі.

– Ну, Артуре, роби, як знаєш. Але не забувай про Албуса Дамблдора. Доки він директорує в Гоґвортсі – Гаррі в безпеці. Сподіваюся, Албус про все це знає?

– Звичайно, знає. Ми просили в нього дозволу виставити азкабанських вартових при входах на всіх шкільних територіях. Він погодився, щоправда, без особливої радості.

– Без особливої радості? Чому?.. Але ж вони там для того, щоб упіймати Блека?

– Дамблдор не терпить вартових Азкабану, – зітхнув містер Візлі. – Як, зрештою, і я... Але коли маєш справу з такими, як Блек, іноді доводиться об'єднувати сили навіть з тими, кого волів би уникати.

– Але якщо вони порятують Гаррі...

– ...то я ніколи більше не скажу проти них ані слова, – втомлено мовив містер Візлі. – Уже пізно, Молі, треба йти...

Почувши як зарипіли стільці, Гаррі навшпиньки майнув коридором до шинку. Двері вітальні відчинилися, а тоді залунали кроки, які свідчили, що подружжя Візлі піднялося по сходах нагору.

Флакончик з тонізуючим засобом для щурів лежав під столом, за яким вони вечеряли. Гаррі зачекав, поки зачиняться двері спальні містера та місіс Візлі, а тоді побіг з флакончиком нагору.

Фред і Джордж сиділи навпочіпки на сходах і давилися зі сміху, слухаючи, як Персі перекидає свою з Роном кімнату в пошуках значка.

– Значок у нас, – прошепотів Фред Гаррі. – Поглянь, як ми його вдосконалили.

На значку красувався напис «Стервоста школи».

Гаррі силувано всміхнувся, відніс Ронові щурячий флакончик, а тоді зачинився у своїй кімнаті і впав на ліжко.

Отже, Сіріус Блек полює на нього. Тепер усе зрозуміло. Фадж був до нього поблажливий, бо зрадів, що Гаррі живий. Він узяв з нього слово гуляти лише на алеї Діаґон, де його пильнували інші чарівники. А назавтра він пришле дві міністерські машини, які відвезуть їх на вокзал, тож, поки він сяде в поїзд, за ним простежать Візлі.

Гаррі лежав, прислухаючись до приглушених криків за стіною, і дивувався, чому не відчуває ще більшого страху, адже Сіріус Блек одним прокляттям убив тринадцятеро людей. Містер і місіс Візлі думають, що Гаррі страшенно перелякається, довідавшись правду. Але він цілковито погоджувався з місіс Візлі: там, де буде Дамблдор, Гаррі нічого не загрожує. Усі ж кажуть, що Дамблдор – єдиний, кого боявся лорд Волдеморт? А Блек – Волдемортова «права рука». Отже, і він його, мабуть, боїться.

А ще ті азкабанські вартові, про яких усі постійно говорять. Видно, вони навіюють на людей жах, тож тепер, коли їх розмістять довкола школи, Блек практично не матиме шансів туди прорватися.

Ні, хай там як, але значно більше Гаррі був стурбований тим, що тепер він навряд чи зможе відвідати Гоґсмід. Доки не зловлять Блека, ніхто не дозволить йому виходити з замку. Гаррі взагалі підозрював, що тепер стежитимуть за кожним його рухом.

Він похмуро втупився у темну стелю. Невже вони гадають, що він не може себе захистити? Він тричі виривався з Волдемортових лабетів, тож не такий він уже й безпомічний...

У його пам'яті раптом зринув образ таємничої потвори, яка ховалася в затінку алеї Магнолій. Що робити, коли знаєш, що в двері стукає біда...

– Мене ніхто не вб'є, – голосно промовив Гаррі.

– Браво, любий, – сонно озвалося дзеркало.