Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 88 (всего у книги 206 страниц)

– Волдеморт має неперевершений талант сіяти незгоди і ворожнечу. Перемогти його ми зможемо лише завдяки міцній дружбі і взаємній довірі. Різниця в характерах та мовах не має значення, якщо ми маємо спільну мету й відкриті серця.

– На мою думку – і я ще ніколи так палко не бажав помилитися – усіх нас очікують темні й важкі часи. Дехто з вас, хто в цій залі, уже постраждав від Волдемортових рук. Багато ваших сімей було роз'єднано. Минулого тижня з-поміж нас забрали учня.

– Пам'ятайте Седрика. Пам'ятайте: якщо настане час, коли вам доведеться зробити вибір між чимось правильним і чимось простим, згадайте, що сталося з добрим, хорошим і сміливим хлопцем лише тому, що він опинився на шляху Лорда Волдеморта. Пам'ятайте Седрика Діґорі.

*

Гарріна валіза була вже спакована. Згори на ній стояла клітка з Гедвіґою. Гаррі, Рон, Герміона та решта учнів четвертого класу чекали у велелюдному вестибюлі на диліжанси, які мали відвезти їх на станцію у Гоґсміді. Був прекрасний сонячний день. На Прівіт-драйв, коли Гаррі увечері туди прибуде, напевне, стоятиме спека, буятимуть дерева і ряхтітимуть кольорами клумби. Але ця думка анітрохи його не тішила.

– 'Аггі!

Гаррі озирнувся. Кам'яними сходами до замку вбігала Флер Делякур. Гаррі побачив, як ген на галявині Геґрід допомагав мадам Максім запрягати велетенських коней. Бобатонська карета була готова до подорожі.

– Сподіваюся, незабагом ми зустгінемось, – сказала Флер, підбігши до Гаррі й простягаючи йому руку. – Я хочу знайти тут гоботу, щоб поліпшити свій вимова.

– Ти й так дуже добре говориш, – дивним здушеним голосом промовив Рон. Флер йому всміхнулася. А Герміона насупилась.

– До побашення, 'Аггі, – сказала на прощання Флер. – Було стгашенно пгиємно з тобою познайомітися!

Гаррі не міг стамувати хвилювання, дивлячись, як Флер повертається галявиною до мадам Максім. Її сріблясте волосся розвівалося й сяяло в сонячному промінні.

– Цікаво, як від'їжджатимуть дурмстренґці? – спитав Рон. – Думаєте, вони зможуть керувати кораблем без Каркарофа?

– Каркароф не керуват, – почувся грубуватий голос. – Він сидів у своїй каюті, поки нами поробито всю роботу.

Крум прийшов попрощатися з Герміоною.

– Ми можемо поговорити? – спитав він у неї.

– Так... аякже... – трохи схвильовано відповіла Герміона і пішла за Крумом крізь натовп.

– Недовго там! – голосно закричав їй услід Рон. – Диліжанси от-от будуть!

Поки Гаррі виглядав диліжанси, Рон кілька хвилин щосили витягував над юрбою шию, намагаючись побачити, що роблять Крум з Герміоною. Вони повернулися дуже швидко. Рон витріщився на Герміону, але її обличчя було незворушне.

– Мені подобався Діґорі, – сказав Крум Гаррі. – Він завжди був до мене ввічливо. Завжди. Хоч я й із Дурмстренґу... з Каркарофим, – додав він, насупивши брови.

– У вас уже є новий директор? – запитав Гаррі.

Крум стенув плечима й потис руку Гаррі, а тоді Рону.

Рон скривився так, наче його мучила болісна внутрішня боротьба. Крум уже почав віддалятися, коли Рон раптом крикнув:

– А можна взяти в тебе автограф?

Герміона відвернулася, усміхаючись до безкінних диліжансів, що котилися до них дорогою, доки здивований, але втішений Крум підписував для Рона клаптик пергаменту.

*

Коли вони під'їжджали до вокзалу Кінґс-Крос, погода за вікном нічим не нагадувала тієї, що стояла у вересні, коли друзі їхали до Гоґвортсу. На небі не було ані хмаринки. Гаррі, Рон та Герміона зуміли зайняти окреме купе. На клітку Левконії знову накинули Ронову мантію, щоб сова нарешті перестала ухкати; Гедвіґа, сховавши голову під крило, дрімала, а на вільному сидінні лежав, скрутившись у клубок, Криволапик, що скидався на велику руду подушку. Тепер, коли потяг віз їх на південь, друзі розмовляли набагато вільніше, ніж цілий тиждень перед цим. Гаррі відчував, що Дамблдорова промова на бенкеті якимось чином його розпружила. Тепер йому вже не так боляче було обговорювати пережите. Свою розмову про те, що придумає Дамблдор, щоб зупинити Волдеморта, вони перервали лише тоді, коли приїхав візочок з їжею.

Повернувшись від візочка і запихаючи гроші в портфель, Герміона вийняла примірник «Щоденного віщуна».

Гаррі зиркнув на газету, непевний, чи хоче він знати, що там написано, але Герміона, помітивши його погляд, спокійно сказала:

– Там нічого немає. Можеш сам подивитися, але там справді нема анічогісінько. Я перевіряю. Аж на другий день після третього завдання з'явилося повідомлення, що ти виграв турнір. А про Седрика навіть не згадують. Жодного слова. Якщо хочеш знати мою думку, то це Фадж примусив їх мовчати.

– Ріту він мовчати не примусить, – сказав Гаррі. – Особливо якщо йдеться про такий сюжет.

– О, Ріта нічого не писала ще з третього завдання, – дивно стриманим тоном сказала Герміона. – До речі, – додала вона і голос її затремтів, – Ріта Скітер довгенько не буде з'являтися в пресі – якщо не захоче, щоб я виказала її таємницю.

– Ти про що? – нашорошив вуха Рон.

– Я з'ясувала, як саме вона підслуховувала приватні розмови, хоч їй і було заборонено з'являтися на території школи, – сказала Герміона.

Гаррі здалося, що всі ці дні Герміоні смертельно хотілося про все їм розповісти, але зі зрозумілих причин вона стримувалася.

– Як вона це робила? – спитав Гаррі.

– Як ти дізналася? – здивовано глянув на неї Рон.

– Власне кажучи, Гаррі, ідею подав мені ти, – сказала Герміона.

– Я? – спантеличено перепитав Гаррі. – А як?

– Підслухування за допомогою жучків, – щасливо мовила Герміона.

– Але ж ти казала, що вони не діють...

– Та не електронних жучків, – перебила його Герміона. – Розумієте... – Герміонин голос затремтів від стримуваного тріумфу, – Ріта Скітер – незареєстрований анімаг. Вона може перетворюватися...

Герміона витягла з портфеля маленьку скляну баночку, заткнуту корком.

– ... на жука.

– Жартуєш, – сказав Рон. – Ти не... Вона не могла...

– Могла, могла, – радісно закивала Герміона, розмахуючи перед ними баночкою.

У ній лежало кілька прутиків та листочків і один величезний жук.

– Та це ніколи... ти жартуєш... – прошепотів Рон, підносячи банку до очей.

– Ні, не жартую, – сяяла Герміона. – Я зловила її на лікарняному підвіконні. Придивіться уважніше – і ви побачите, що візерунок цяточок навколо вусиків – достеменна копія отих її дурнуватих окулярів.

Гаррі придивився – Герміона казала правду. Він теж дещо згадав.

– Тієї ночі, коли ми чули, як Геґрід розповідав мадам Максім про свою маму, на статуї сидів жук!

– Отож бо, – сказала Герміона. – А Віктор витяг з мого волосся жука якраз після того, як ми поговорили біля озера. І, якщо я не помиляюся, Ріта сиділа на підвіконні під час уроку віщування в той день, коли розболівся твій шрам. Вона цілий рік літала по замку в пошуках нових тем.

– А коли ми побачили Мелфоя під деревом... – повільно проказав Рон.

– ...він говорив з нею, тримаючи її в долоні, – закінчила Герміона. – Він усе знав. От як вона брала у слизеринців оті милі невеличкі інтерв'ю. Їх не обходило, що Ріта чинить незаконно, бо їм кортіло розповідати про нас різну гидоту.

Герміона забрала в Рона баночку і посміхнулася до жука, який злісно гудів і бився об скло.

– Я пообіцяла, що випущу її тоді, як повернемося до Лондона, – сказала Герміона. – Розумієте, я наклала на банку незламні чари, тому вона не може трансфігуруватися. Ще я порадила їй цілий рік не користуватися своїм пером. Побачимо, чи зможе вона побороти звичку писати про людей брехливі нісенітниці.

Спокійно всміхаючись, Герміона поклала жука назад у портфель.

Двері купе відчинилися.

– Дуже мудро, Ґрейнджер, – сказав Драко Мелфой.

За ним стояли Креб і Ґойл. Своїми самовдоволеними, пихатими й погрозливими пиками трійця перевершила саму себе.

– Отож, – повільно проказав Мелфой і трохи просунувся в купе, розглядаючи друзів і підло посміхаючись. – Ви спіймали якусь жалюгідну репортерку, і Поттер знову став Дамблдоровим улюбленцем. Карочє, кльово придумано.

Його посмішка стала ще ширша. Креб та Ґойл хитро зазирали в купе.

– Намагаємося, тіпа, про це не думати? – м'яко вимовив Мелфой, обмацуючи очима друзів. – Тіпа, нічого не сталося?

– Вимітайся, – сказав Гаррі.

Після того, як Мелфой шепотівся з Кребом та Ґойлом під час Дамблдорової промови, Гаррі ще з ним не стикався. Він відчув у вухах якесь подзвонювання. Намацав під мантією чарівну паличку.

– Поттер, ти обрав слабшу сторону! Я тебе попереджав! Пам'ятаєш, я тобі казав, щоб ти уважніше вибирав собі компанію? У перший день, у поїзді, коли ми їхали до Гоґвортсу? Я тобі казав, щоб ти не водився з такими нікчемами! – Він кивнув головою на Рона та Герміону. – А тепер пізно, Поттер! Темний Лорд повернувся, і вони загримлять першими! Бруднокровці і любителі маґлів – перші! Хоча, ні – другі... Першим був Діґор...

У купе наче вибухнув цілий ящик феєрверків. Засліплений миготінням заклять, що вистрілювали зусібіч, оглушений тріщанням і бахканням, Гаррі закліпав і глянув на підлогу.

Там лежали непритомні Мелфой, Креб та Ґойл.

Гаррі, Рон і Герміона застосували кілька різних заклять. До того ж, не лише вони.

– Ми вирішили подивитися, що ця трійця задумала, – наче нічого й не сталося, сказав Фред, наступаючи на Ґойла, щоб зайти в купе. У руці він тримав чарівну паличку – так само, як і Джордж, який зайшов за ним, старанно наступивши на Мелфоя.

– Цікавий ефект, – мовив Джордж, розглядаючи Креба. – Хто застосував закляття «фурункулус»?

– Я, – відповів Гаррі.

– Дивно, – весело сказав Джордж. – Я застосував «желейні ноги». Ці два закляття ніби й не поєднуються. А в нього на пиці повиростали маленькі щупальця. Але не залишаймо їх тут – вони не надто прикрашають купе.

Рон, Гаррі і Джордж почали штурхати, котити й виштовхувати непритомних Мелфоя, Креба і Ґойла в коридор – через суміш заклять, якими їх ударили, вони мали жахливий вигляд. Залишивши трійцю в коридорі, усі повернулися в купе і зачинили за собою двері.

– Хтось бажає зіграти партійку у вибухові карти? – спитав Фред, витягуючи колоду.

Аж на середині п'ятої партії Гаррі наважився спитати:

– То ви нам розкажете? – звернувся він до Джорджа. – Кого ви шантажували?

– А-а-а, – похмуро протяг Джордж. – Ти про те.

– Це не має значення, – захитав головою Фред. – Це зовсім неважливо. Принаймні зараз.

– Ми передумали, – знизуючи плечима, сказав Джордж.

Однак Гаррі, Рон і Герміона не переставали розпитувати, тож нарешті Фред не витримав:

– Ну, добре, добре, якщо вам так цікаво... то був Лудо Беґмен.

– Беґмен? – Гаррі аж підскочив. – Ви хочете сказати, що він був причетний до...

– Та ні, – насуплено сказав Джордж. – Аж ніяк. Він Лудко-дурко. Йому не вистачило б кебети.

– То що тоді? – запитав Рон.

Фред якусь мить помовчав, і тоді промовив:

– Пам'ятаєте, як ми побилися з ним об заклад на Кубку світу з квідичу? Про те, що виграє Ірландія, але Крум зловить снича?

– Так, – підвердили Рон та Гаррі.

– Той бовдур заплатив нам золотом леприконів, яке розкидали ірландські талісмани.

– І що?

– А те, – буркнув Фред, – що воно зникло! На ранок золота мов і не було!

– Але... це, мабуть, випадково? – спитала Герміона.

Джордж гірко засміявся.

– Авжеж, спершу і ми так думали. Вирішили, що коли йому напишемо й повідомимо про помилку, то він її виправить. Але він нічого не робив. Не звертав уваги на наші листи. Ми намагалися поговорити з ним про це у Гоґвортсі, та він завжди вигадував якісь причини, щоб від нас відкараскатися.

– Врешті-решт він розізлився, – докинув Фред. – Сказав, що ми ще замолоді, щоб грати в азартні ігри, і що він нічого нам не дасть.

– І тоді ми попросили, щоб він хоч віддав наші гроші, – підхопив Джордж.

– Він не міг відмовити! – вигукнула Герміона.

– Ще й як зміг! – буркнув Фред.

– Але ж то були всі ваші заначки! – не вірив Рон.

– Не нагадуй мені про це, – сказав Джордж. – Врешті-решт ми з'ясували, що й до чого. Беґмен так само не повертав гроші батькові Лі Джордана. Виявилося, що він вляпався в халепу з ґоблінами. Він позичив у них купу грошви. Банда ґоблінів підстерегла його в лісі після матчу на Кубку світу і забрала все золото, яке було при ньому, – але цього не вистачило, щоб покрити всі борги. Ґобліни гналися за ним аж до Гоґвортсу. Він робив ставки в азартних іграх і процвиндрив геть усе. Не мав більше чим бряжчати в кишенях. І знаєте, як цей ідіот вирішив розплатитися з ґоблінами?

– Як? – запитав Гаррі.

– Він зробив ставку на тебе, – сказав Фред. – Поставив велику суму, що ти виграєш турнір. А грав він з ґоблінами.

– То он чому він весь час намагався допомогти мені виграти! – зрозумів Гаррі. – Що ж, я виграв – тепер він поверне вам ваше золото!

– Нє-а, – заперечно похитав головою Джордж. – Ґобліни грали так само підступно, як і він. Вони сказали, що ви з Діґорі розділили перемогу, а Беґмен ставив, що виграєш ти сам. Тому Беґменові довелося тікати. Він змився відразу після третього завдання. – Джордж глибоко зітхнув і знову почав роздавати карти.

Решта подорожі минула доволі приємно. Гаррі волів би, щоб вона тривала ціле літо, щоб потяг ніколи не доїхав до Кінґс-Кросу... але ж він цього року відчув на власному досвіді, що час, на жаль, не сповільнюється, коли попереду чекає щось неприємне. Тож Гоґвортський експрес прибув на платформу дев'ять і три чверті надто швидко. Потяг наповнився галасом і метушнею, учні почали вивантажувати речі й виходити самі. Рон та Герміона, тягнучи свої валізи, перелізли через Мелфоя, Креба та Ґойла.

Але Гаррі не поспішав.

– Фред, Джордж! Почекайте!

Близнюки озирнулися. Гаррі відчинив валізу і вийняв свій приз.

– Беріть, – він тицьнув торбу Джорджеві в руки.

– Що? – здивувався Фред.

– Беріть, – твердо повторив Гаррі. – Мені не треба.

– Ти здурів, – Джордж спробував віддати торбу назад.

– Та ні, – заперечив Гаррі. – Забирайте і творіть свої винаходи. Це для крамниці жартів.

– Він таки здурів, – майже з благоговінням вигукнув Фред.

– Беріть, – твердо сказав Гаррі. – Якщо не візьмете, я його викину. Я не хочу й не потребую цього золота. А посміятися я не відмовлюся. Ми всі не проти посміятися. Мені здається, що сміх нам тепер потрібен як ніколи.

– Гаррі, – слабким голосом промовив Джордж, зважуючи торбину в руках, – тут, напевно, з тисяча ґалеонів.

– Так, – засміявся Гаррі. – Уявіть, скільки вийде канаркових заварних.

Близнюки дивилися на нього широко розплющеними очима.

– Тільки не кажіть мамі, де ви взяли... Хоч тепер вона може й перехотіти, щоб ви працювали в міністерстві...

– Гаррі, – почав Фред, але той витяг чарівну паличку.

– Слухайте, – рішуче сказав він, – або беріть, або я вас зачарую. Я вивчив багато нових заклять. Тільки зробіть мені одну послугу, добре? Купіть Ронові декілька різних мантій, і скажіть, що вони від вас.

Перш ніж близнюки встигли щось сказати, Гаррі вийшов з купе, переступивши через Мелфоя, Креба та Ґойла, які й досі лежали на підлозі, вкриті не надто привабливими слідами заклять.

Дядько Вернон чекав за бар'єром. Місіс Візлі стояла біля нього. Вона міцно обняла Гаррі й прошепотіла йому на вухо:

– Думаю, Дамблдор дозволить тобі влітку приїхати до нас. Будь на зв'язку, Гаррі.

– Бувай, Гаррі, – сказав Рон, плескаючи його по спині.

– Па-па, Гаррі! – сказала Герміона і зробила те, чого не робила ще ні разу: поцілувала його в щоку.

– Гаррі, дякуємо... – пробелькотів Джордж, поки Фред палко кивав, стоячи збоку.

Гаррі підморгнув їм, повернувся до дядька Вернона й мовчки вийшов за ним з вокзалу. Поки що нема чого непокоїтися, сказав він сам собі, вмощуючись на задньому сидінні дурслівської машини.

Як казав Геґрід: те, що має статися – станеться... І він з готовністю зустріне все, що на нього чекає попереду.

Дж.К.Ролінґ
Гаррі Поттер і орден Фенікса

Нейлові, Джесіці та Дейвіду,

які роблять мій світ чарівним

– РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -
Дадлі Демонтований

Завершувався найспекотніший день літа, і над великими квадратними будинками на Прівіт-драйв зависла дрімотна тиша. Зазвичай блискучі машини припадали пилюкою у дворах, а колись смарагдово-зелені газони поблякли й пожовкли, – через посуху поливати їх зі шлангів було заборонено. Позбавлені можливості звично мити машини й поливати газони, мешканці вулички Прівіт-драйв поховалися в затінках своїх прохолодних будиночків і порозчиняли навстіж вікна, сподіваючись заманити туди омріяний вітерець. Надворі залишався лише один підліток, що лежав горілиць на клумбі біля будинку номер чотири.

Цей худющий чорнявий хлопець в окулярах мав трохи нездоровий вигляд людини, що занадто швидко виросла. Джинси на ньому були брудні й подерті, футболка вилиняла й обвисла, а кросівки давно вже просили їсти. Вигляд Гаррі Поттера не надто тішив сусідів, які вважали, що за неохайність треба віддавати під суд, однак того вечора він ховався за великим кущем гортензії, і сусіди його не бачили. Власне, побачити його могли хіба що дядько Вернон чи тітка Петунія – якби повистромляли голови з вікна вітальні й поглянули вниз, на клумбу.

Гаррі радів, що додумався так вдало сховатися. Лежалося на гарячій твердій землі не дуже зручно, зате ніхто на нього не витріщався, скрегочучи зубами так голосно, що не чути було теленовин, і ніхто не мучив гидкими питаннячками – як бувало щоразу, коли він намагався лишитися у вітальні, щоб разом з дядьком і тіткою подивитися телевізор.

Його думки ніби впурхнули крізь розчинене вікно до вітальні, бо Гаррін дядько Вернон Дурслі раптом заговорив:

– Добре, хоч хлопець перестав до нас лізти. Де він, до речі?

– А я звідки знаю? – байдуже озвалася тітка Петунія. – В будинку немає.

Дядько Вернон хрюкнув.

– Подивитися новини... – в'їдливо скривився він. – Хотів би я знати, що він задумав. Ніби нормальним хлопцям не однаково, що там показують у новинах, – Дадлі таке й у голову не стукне! Сумніваюся, що він навіть прізвище прем'єр-міністра знає! Та й що можуть показати в наших новинах про їхнє кодло...

– Верноне, цс-с! – урвала його тітка Петунія. – Вікно ж відчинене!

– А... так... вибач, люба.

Дурслі замовкли. Здалеку чулася рекламна пісенька про вівсянку «Фрут енд Брен», а повз Гаррі помаленьку дибала напівбожевільна котолюбка місіс Фіґ з сусіднього провулка Гліциній. Вона щось сердито бурмотіла собі під ніс. Гаррі зрадів, що за кущем його не видно, бо останнім часом місіс Фіґ заповзялася при кожній зустрічі запрошувати його на чай. Щойно вона завернула за ріг і зникла з його поля зору, як з вікна знову долинув голос дядька Вернона:

– Дадік пішов до когось на чай?

– До Полкісів, – з ніжністю мовила тітка Петунія. – У нього стільки друзів, і всі його так люблять...

Гаррі ледве стримався, щоб не пирснути. Дурслі були на диво короткозорі у всьому, що стосувалося їхнього сина. Вони довірливо ковтали його тупі вигадки про те, що він під час літніх канікул щовечора ходить на чайок до своїх дружків. Гаррі добре знав, що Дадлі й не думав пити якийсь там чай. Щовечора він зі своїми головорізами громив дитячий парк, курив на перехресті і жбурляв камінці в дітей та проїжджі машини. Гаррі усе це бачив, коли блукав вечорами Літл-Вінґіном. Усі свої канікули він переважно блукав вуличками, витягуючи зі смітників газети.

До Гарріних вух долинула вступна мелодія новин, що починалися о сьомій вечора, і в нього завмерло серце. Може, сьогодні... після місячного чекання... це станеться.

«Рекордна кількість відпочивальників застрягла в іспанських аеропортах, де вже другий тиждень триває страйк вантажників багажу...»

– Я б їх відправив на довічну сієсту, – прогарчав дядько Вернон, не дослухавши диктора, та це вже не мало значення: Гаррі на клумбі перевів подих. Якби щось сталося, про це б повідомили у першу чергу. Смерть і руйнування важливіші за туристів, що десь там застрягли.

Він поволі видихнув повітря і задивився у яскраво-синє небо. Цього літа щодня все повторювалося: напруження, чекання, тимчасова полегкість, а тоді нове наростання напруги... і завжди чимраз наполегливіше запитання: чому й досі нічого не сталося.

Гаррі й далі прислухався – ану ж почує щось таке, чому не нададуть значення маґли – чиєсь несподіване зникнення, скажімо, або дивний випадок... але повідомлення про страйк вантажників змінилося новинами про посуху на південному сході («Сподіваюся, наш сусід чує! – заревів дядько Вернон. – Отой, що о третій ночі вмикає поливалку!»), про вертоліт, що мало не впав на поле в Сурреї, а також про розлучення відомої актриси з її не менш відомим чоловіком («Ніби нас цікавлять їхні брудні шури-мури», – пирхнула тітка Петунія, котра завзято стежила за ходом розлучення, переглядаючи кожнісінький журнал, що траплявся їй на очі).

Гаррі замружив очі від палаючого вечірнього неба, а диктор провадив далі:

«... і на завершення. Папужка Банґі вигадав цього літа новий спосіб прохолоджуватися. Банґі, що живе в «П'яти перах» у Барнслі, навчився їздити на водних лижах! Про це вам розповість Мері Доркінз».

Гаррі розплющив очі. Якщо вже дійшли до папужок на водних лижах, то годі чекати чогось важливішого. Він обережно перевернувся на живіт, зіп'явся навкарачки й почав відповзати з-під вікна. Не проповз він і п'яти сантиметрів, як блискавично сталося кілька подій.

Сонну тишу, мов пострілом, розірвав гучний і лункий ляскіт; з-під машини, що стояла при тротуарі, прожогом вилетів і зник якийсь кіт; з вітальні Дурслів долинув вереск, голосний проклін і дзвін розбитої порцеляни. Гаррі, ніби чекаючи саме цього сигналу, скочив на ноги і, наче меча з піхов, висмикнув з-за пояса тоненьку дерев'яну паличку.

Та не встиг він звестися на повен зріст, як грюкнувся тім'ям об відчинене вікно, через що тітка Петунія заверещала ще голосніше.

Гаррі здалося, ніби його голова репнула навпіл. З очей бризнули сльози, і він захитався, намагаючись збагнути, звідки почувся той ляскіт. Та не встиг він розігнутися, як з вікна висунулися дві великі червоні руки і міцно вхопили його за горло.

– Ану сховай! – прогарчав йому у вухо дядько Вернон. – Негайно! Поки... ніхто... не побачив!

– Пустіть... мене! – задихався Гаррі. Кілька секунд вони борюкалися. Лівою рукою Гаррі намагався вивільнитися з дядькових пальців-сардельок, а в правій міцно стискав чарівну паличку. Голова в Гаррі, здавалося, зараз вибухне від болю, та раптом дядько Вернон зойкнув, наче його вдарило струмом, і відпустив Гаррі. Ніби якась невидима сила з'явилася в хлопця, і його неможливо було втримати.

Задихаючись, Гаррі впав долілиць на кущ гортензії, тоді випростався і роззирнувся. Було незрозуміло, звідки долинув той голосний ляскіт, однак з деяких сусідських вікон вже почали вигулькувати обличчя.

Гаррі миттю запхнув паличку за пояс і зробив невинний вигляд.

– Добрий вечір! – гукнув дядько Вернон, махаючи господині будинку номер сім, що визирала з-за мереживних фіранок. – Чули, як чмихнула машина? Ми з Петунією аж підстрибнули!

Він і далі жахливо вишкірявся, наче маніяк, аж доки у вікнах позникали сусідські голови, а тоді його обличчя перекосила люта гримаса, і він підкликав Гаррі до себе.

Гаррі підійшов на кілька кроків, зупинившись віддалік, щоб дядько не міг до нього дотягтися.

– Хлопче, що це все до біса мало означати? – прохрипів дядько Вернон тремтячим від люті голосом.

– Що саме? – холодно озвався Гаррі. Він і далі позирав то ліворуч, то праворуч уздовж вулиці, сподіваючись побачити, хто ж був причиною того гучного ляскоту.

– Отой постріл, наче зі стартового пістолета під нашим...

– То не я, – рішуче заперечив Гаррі.

Тієї миті біля широкого бурякового обличчя дядька Вернона вигулькнуло худе кобиляче лице тітки Петунії. Вона кипіла гнівом.

– Чого ти шастав під нашим вікном?

– Так!.. Отож бо!.. Що ти робив під нашим вікном?

– Слухав новини, – чемно пояснив Гаррі. Тітка й дядько обмінялися обуреними поглядами.

– Слухав новини! Знову?

– Ну... новини щодня міняються, – сказав Гаррі.

– Не розумуй, хлопче! Кажи, що задумав насправді! І не треба брехати про слухання новин! Ти добре знаєш, що про ваше кодло...

– Тихіше, Верноне! – видихнула тітка Петунія, і дядько Вернон заговорив так тихо, що Гаррі ледве його чув: – ...що про ваше кодло не говорять у наших новинах!

– Це ви так гадаєте, – сказав Гаррі.

Дурслі якусь мить витріщалися на нього, а тоді тітка Петунія сказала: – Ти паскудний малий брехун. А що ж тоді роблять усі ці... – вона теж стишила голос, і Гаррі тільки по губах зміг розібрати наступне слово, – сови, якщо не приносять тобі новини?

– Ага! – переможно прошепотів дядько Вернон. – Що ти на це скажеш? Ніби ми не знаємо, що ти всі новини отримуєш від тих смердючих птахів!

Гаррі на мить завагався. Нелегко було сказати правду, хоч тітка з дядьком і гадки не мали, як йому важко було.

– Сови... не приносять мені новин, – невиразно мовив він.

– Не вірю, – відразу заперечила тітка Петунія.

– А я тим паче! – переконливо додав дядько Вернон.

– Ми знаємо, що ти замислив щось нечисте, – сказала тітка Петунія.

– Ми ж не дурні, – додав дядько Вернон.

– О, це для мене новина, – гмикнув Гаррі, починаючи дратуватись, і не встигли Дурслі промовити й слова, як він повернувся, перетнув газон, переступив через низенький мур і подався вулицею геть.

Він знав, що тепер матиме неприємності. Згодом йому однак доведеться стати перед тіткою й дядьком і поплатитися за свою нечемність, але зараз йому це було байдуже: його діймали значно нагальніші тривоги.

Гаррі не сумнівався – голосно ляснуло тому, що хтось явився або роз'явився. Точнісінько з таким звуком зникав у повітрі ельф-домовик Добі. Чи не міг Добі бути тут, на Прівіт-драйв? Може, Добі саме цієї миті скрадається за його спиною?

Про всяк випадок Гаррі озирнувся й оглянув Прівіт-драйв, але вуличка була цілком порожня. До того ж він знав, що Добі не вміє ставати невидимим.

Він ішов далі, не задумуючись куди йде, бо так часто блукав цими вуличками, що ноги вже автоматично вели його до улюблених місць. Щокілька кроків Гаррі озирався. Коли він лежав серед зів'ялих бегоній тітки Петунії, неподалік мусили бути якісь чарівники – у цьому він не сумнівався. Чому ж вони з ним не заговорили, чому не пішли на контакт, чому й досі ховаються?

Його розчаруванню не було меж, а впевненість зникла.

А може, то й не був чарівний звук. Може, то він так розпачливо чекав найменшого сигналу зі свого світу, що просто надав завеликого значення звичайнісінькому тріску? Може, то просто в сусідів щось зламалося?

Гаррі відчув у грудях млосну порожнечу, і зненацька на нього знову накотилося відчуття безнадії, що переслідувало його цілісіньке літо.

Завтра о п'ятій ранку його розбудить будильник, щоб він розрахувався з совою, яка приносить «Щоденний віщун», – та чи варто й надалі його отримувати? Останнім часом Гаррі лише кидав оком на першу сторінку газети і відразу її викидав. Тоді, коли ті ідіоти з редакції нарешті збагнуть, що повернувся Волдеморт, це стане найголовнішою новиною. А ні про що інше Гаррі зараз думати не міг.

Якщо пощастить, прилетять ще й сови з листами від його найкращих друзів Рона та Герміони, хоч він давно вже втратив надію, що в тих листах будуть бодай якісь новини.

«Зрозуміло, ми не можемо написати про відомо-що... Нам звеліли не писати нічого важливого, бо листи можуть загубитися... У нас зараз багато справ, але я не можу описати все в деталях... Багато чого діється, розкажемо все при зустрічі...»

Але коли вони з ним зустрінуться? Ніхто не називав точної дати. Герміона написала у вітальній листівці на день народження: «Сподіваюся, ми скоро побачимось», але як скоро буде це «скоро»? Судячи з невиразних натяків, Герміона перебувала, мабуть, у Ронових батьків. Скніючи тут, на Прівіт-драйв, нестерпно було уявляти, як весело їм там, у «Барлозі». Гаррі був такий на них сердитий, що викинув, не розгорнувши, дві коробки шоколадних цукерок з «Медових руць», які вони прислали йому на день народження. Пізніше він пошкодував, бо токо дня на вечерю тітка Петунія почастувала його зів'ялим салатом.

Але ж якими такими справами заклопотані Рон з Герміоною? Чому в нього, Гаррі, не було ніяких справ? Невже він не довів, що здатен зробити значно більше за них? Невже всі забули, чого він досяг?Хіба це не він потрапив на той цвинтар і бачив, як убили Седрика, невже не його самого прив'язали потім до надмогильного каменя і теж мало не вбили?

«Не думай про це», – чи не всоте суворо наказав собі Гаррі. Досить і того, що той цвинтар постійно снився йому вночі – нічого блукати по ньому й серед білого дня.

Він завернув за ріг на алею Магнолій; проминув вузенький прохід біля гаража, де вперше побачив свого хрещеного батька. Добре, хоч Сіріус розумів, як почувається Гаррі. Авжеж, у його листах, як і в Ронових чи в Герміониних, теж не було відповідних новин, зате в них замість дратівливих натяків були заспокійливі слова: «Я знаю, як тобі нестерпно... Не встрявай у халепи – і все буде гаразд... Будь обачний і не роби нічого на гарячу голову...»

«Ну, – подумав Гаррі, перетнувши алею Магнолій і звернувши на дорогу Магнолій, що вела до затемненого дитячого парку, – Сіріусових порад я переважно дотримуюсь. Принаймні утримався від спокуси прив'язати валізу до мітли і гайнути до Рона». Власне, Гаррі вважав, що поводився дуже добре – зважаючи на роздратування й лють від цього нескінченного стирчання на Прівіт-драйв, де все, що він міг, це ховатися між клумбами в надії почути хоч якийсь натяк на дії Лорда Волдеморта. Що не кажіть, але неприємно, коли вас застерігає від необачних вчинків той, хто відсидів дванадцять років у магічній в'язниці Азкабан, утік з неї, намагався скоїти вбивство, за яке, власне, і був засуджений, а тоді чкурнув на викраденому гіпогрифі.

Гаррі переліз через замкнені паркові ворота і пішов по вигорілій траві. Парк був порожній, як і навколишні вулиці. Підійшовши до гойдалок, він умостився на тій єдиній, що її ще не встиг зламати Дадлі з дружками, обвив рукою ланцюг і похмуро втупився в землю. Він більше не зможе ховатися на Дурслівській клумбі. Завтра доведеться вигадати щось нове, щоб і далі стежити за новинами. А поки що йому нічого сподіватися, окрім чергової тривожної ночі, бо навіть якщо його не мучили кошмари, пов'язані з Седриком, то снилися довжелезні чорні коридори, що завершувалися глухими кутами й замкненими дверима. Це, мабуть, якось пов'язувалося з відчуттям безвиході, яке його не покидало. Давній шрам на чолі частенько неприємно поколював, але він знав, що Рона, Герміону чи Сіріуса це не зацікавить. Колись біль у шрамі застерігав, що Волдеморт знову вбирається в силу, але тепер, коли Волдеморт повернувся, друзі, мабуть, лише нагадають йому, що цього болю слід було сподіватися... нема чого хвилюватися... нічого нового...

Його охопило таке відчуття несправедливості, що він ледь не заверещав з люті. Якби не він, то ніхто б і не знав, що Волдеморт повернувся! І як нагорода за це – він уже місяць стирчить у Літл-Вінґіні, абсолютно відірваний від магічного світу, змушений сидіти навпочіпки серед зів'ялих бегоній, щоб почути про папужок на водних лижах! Як Дамблдор міг так легко про нього забути? Чому Рон з Герміоною не запросили його до себе? Скільки йому ще терпіти Сіріусові поради сидіти тихенько й бути чемним хлопчиком, або утримуватися від спокуси написати в ідіотський «Щоденний віщун» листа про те, що Волдеморт повернувся? Такі сердиті думки вирували у Гарріній голові, всередині все стискалося від гніву, а на місто тим часом спадала гаряча оксамитова ніч, повітря насичували пахощі теплої сухої трави, і не чулося нічого, окрім приглушеного гулу машин на дорозі за огорожею парку.