Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ СЬОМИЙ -
Бруднокровці і бурмотіння

Кілька наступних днів, угледівши в коридорі Ґільдероя Локарта, Гаррі куди-небудь ховався. Важче було уникати Коліна Кріві, що, здається, вивчив напам'ять Гаррін розклад. Ніщо так не тішило Коліна, як можливість запитати шість-сім разів на день: «Гаррі, як ти?» – і почути у відповідь: «Привіт, Коліне», хоч яким роздратованим міг бути голос Гаррі.

Гедвіґа ще й далі сердилася на Гаррі за ту злощасну автомобільну подорож, а Ронова чарівна паличка й досі функціонувала абияк. Вона перевершила саму себе, коли в п'ятницю на уроці замовлянь вихопилася Ронові з рук і луснула старого крихітного професора Флитвіка просто межи очі, залишивши там великий зелений набряк. Отож Гаррі неабияк утішився, коли нарешті настали вихідні. Разом з Роном і Герміоною він планував у суботу вранці відвідати Геґріда. Проте його ще вдосвіта розбудив Олівер Вуд, капітан ґрифіндорської команди з квідичу.

– Щ-що сталося? – промимрив напівсонний Гаррі.

– Тренування з квідичу! – вигукнув Вуд. – Вставай!

Гаррі скоса глянув у вікно. Рожево-золотаве небо було оповите легким серпанком. Голосно цвірінькали пташки.

– Олівере, – прохрипів Гаррі, – щойно тільки світає.

– Авжеж, – підтвердив Вуд.

Це був високий і кремезний шестикласник, очі якого тепер горіли несамовитим завзяттям.

– Віднині будемо тренуватися по-новому. Давай, бери мітлу і йдемо, – рішуче мовив Вуд. – Жодна інша команда досі не почала тренувань, тож цього року ми ще на старті випередимо всіх.

Позіхаючи і здригаючись від холоду, Гаррі вибрався з ліжка й почав шукати форму для квідичу.

– Молодець, – похвалив його Вуд. – За п'ятнадцять хвилин зустрінемося на стадіоні.

Знайшовши яскраво-червону форму й накинувши зверху мантію, щоб зігрітися, Гаррі нашкрябав Ронові записку, у якій пояснив, де він буде, а тоді зійшов гвинтовими сходами до вітальні, тримаючи на плечі «Німбус-2000». Тільки-но він підступив до отвору за портретом, як на сходах почувся тупіт і там з'явився Колін Кріві, що мчав, стискаючи щось у руці, а на його шиї теліпався фотоапарат.

– Я чув, як хтось назвав твоє ім'я, Гаррі! Дивися, що я маю! Вже надрукував, зараз покажу!

Гаррі очманіло глянув на чорно-білу фотографію, якою розмахував Колін.

На ній Локарт щосили смикав чиюсь руку, в якій Гаррі впізнав свою власну. Він задоволено відзначив, що його двійник на фотографії активно впирався і не бажав з'являтися в полі зору. Зрештою Локарт здався і, важко дихаючи, присів, зіпершись на біле обрамлення фотки.

– Ти мені підпишеш? – нетерпляче запитав Колін.

– Ні, – категорично відрубав Гаррі, озираючись, чи ніхто в кімнаті їх не бачив. – Вибач, Коліне, я поспішаю – тренування з квідичу.

Гаррі поліз у отвір за портретом.

– Ого! Зачекай! Я ще ніколи не бачив, як грають у квідич!

Колін поліз услід.

– Там не буде нічого цікавого, – запротестував Гаррі, але Колін його не слухав, і аж сяяв від збудження.

– Ти наймолодший гравець за останні сто років, правда, Гаррі? Правда? – допитувався Колін, чимчикуючи поруч із ним. – Ти просто геній. Я ще ніколи не літав. Це не важко? А це твоя власна мітла? Вона найкраща з усіх?

Гаррі не знав, як його спекатися. У нього мовби з'явилася страшенно балакуча тінь.

– Я нічого не тямлю у квідичі, – захекано торохтів Колін. – Це правда, що там чотири м'ячі? А два з них гасають довкола і намагаються збити гравців з мітел?

– Так, – важко зітхнув Гаррі і почав пояснювати Колінові складні правила гри у квідич. – Ті м'ячі звуться бладжери. У кожній команді є по два відбивачі, які мають битки, щоб відбивати бладжери у бік суперників. Фред і Джордж Візлі – відбивачі Ґрифіндору.

– А навіщо інші м'ячі? – запитав Колін, спотикаючись, бо дивився на Гаррі, роззявивши рота.

– Ну, квафел – такий великий і червоний – це м'яч, яким забивають голи. По три загоничі в кожній команді кидають квафел один одному й намагаються закинути його в одне з кілець: на кожному кінці поля є три високі стовпи з кільцями вгорі.

– А четвертий м'яч?

– Це золотий снич. Він дуже маленький, дуже швидкий, і його важко зловити. Саме це й має робити ловець, бо гра у квідич закінчується тільки тоді, коли зловлено снич. Ловець, що піймав снича, заробляє для своєї команди сто п'ятдесят очок.

– А ти ґрифіндорський ловець, так? – благоговійно запитав Колін.

– Так, – підтвердив Гаррі.

Тим часом вони вже вийшли з замку і крокували росяною травичкою.

– А ще є воротар. Він захищає стовпи з кільцями. Оце, власне, і все.

Але Колін не переставав засипати Гаррі питаннями, і Гаррі спекався його тільки перед самою роздягальнею. Колін гукнув йому вслід писклявим голосом:

– Я піду займу гарне місце, Гаррі! – і побіг до трибун.

Уся ґрифіндорська команда вже була в роздягальні. Вуд і досі був єдиним, хто по-справжньому прокинувся. Фред і Джордж, з припухлими очима та скуйовдженим волоссям, сиділи біля четвертокласниці Алісії Спінет, яка сперлася на стіну і клювала носом. Навпроти позіхали її колеги-загонички Кеті Бел і Анжеліна Джонсон.

– А ось і Гаррі. Чого ти так затримався? – жваво поцікавився Вуд. – Що ж, я хотів трохи поговорити з вами, перш аніж ми вийдемо на поле. Цього літа я розробив цілком нову тренувальну програму, завдяки якій, мені здається, ми багато чого досягнемо...

Вуд тримав у руках великий аркуш картону зі схемою поля для квідичу, на якій різнокольоровим чорнилом було накреслено багато ліній, стрілок і хрестиків. Він витяг чарівну паличку, вдарив легенько по картону, і стрілки на схемі заповзали, наче гусінь. Вуд почав пояснювати свої нові тактичні задуми, а Фред Візлі тим часом похилився головою на плече Алісії Спінет і захропів.

Пояснення першої схеми тривало мало не двадцять хвилин, але під нею була друга схема, а під другою третя. Поки Вуд без угаву бубонів, Гаррі сидів мов причмелений.

– Отож, – сказав нарешті Вуд, перериваючи сумні мрії Гаррі про те, що саме він з'їв би цієї миті на сніданок, – чи все вам зрозуміле? Є якісь запитання?

– Маю одне питання, Олівере, – сказав Джордж, раптом прокинувшись. – Чому ти не розповів нам це все вчора, коли ми були притомні?

Вудові це не сподобалось.

– Так-от, послухайте, – сказав він, сердито поглядаючи на них, – торік ми повинні були виграти чемпіонат. Ми були явно найкращою командою. Але, на жаль, через незалежні від нас обставини...

Гаррі винувато засовався на стільці. Під час торішньої фінальної гри він лежав непритомний у шкільній лікарні, і тому ґрифіндорській команді бракувало одного гравця, й вона зазнала найприкрішої поразки за останні триста років.

Минув якийсь час, поки Вуд знову опанував себе. Ця остання поразка ще й досі не давала йому спокою.

– Тому цього року слід тренуватися значно наполегливіше, ніж будь-коли. Гаразд, ходім випробовувати наші нові теорії на практиці! – вигукнув Вуд, хапаючи мітлу й виходячи з роздягальні. Команда рушила за ним, ледве пересуваючи ногами й позіхаючи.

Вони так довго сиділи в роздягальні, що сонце підбилося вже височенько, хоча над травою ще стелилися рештки туману. Ступивши на поле, Гаррі побачив на трибунах Рона й Герміону.

– Ви ще не закінчили? – здивовано гукнув Рон.

– Навіть не починали, – озвався Гаррі, заздрісно поглядаючи на грінки з повидлом у їхніх руках. – Вуд розучував з нами нові фінти.

Гаррі виліз на мітлу, відштовхнувся від землі й злетів у повітря. Свіжий ранковий вітерець обвіяв йому обличчя, і це розбурхало його набагато краще, ніж довгі Вудові лекції. Як добре знову повернутися на поле для квідичу. Він майнув довкола стадіону, переганяючи Фреда і Джорджа.

– Що це за дивне клацання? – гукнув йому Фред, коли вони стрімко розверталися.

Гаррі глянув на трибуни. Колін сидів на одному з верхніх рядів, піднявши вгору апарат, і клацав фотку за фоткою. На порожньому стадіоні те клацання видавалося дуже гучним.

– Гаррі, подивися сюди! Гаррі! – пронизливо заволав Колін.

– Хто це? – поцікавився Фред.

– Не знаю, – збрехав Гаррі, кулею помчавши якомога далі від Коліна.

– Що тут діється? – похмуро запитав Вуд, підлітаючи до хлопців. – Чому той першокласник нас знімає? Мені це не подобається. Може, це слизеринський шпигун, який намагається вивідати все про нашу нову тренувальну програму.

– Він із Ґрифіндору, – відразу озвався Гаррі.

– А слизеринцям, Олівере, шпигун не потрібен, – додав Джордж.

– Чому ти так думаєш? – роздратувався Вуд.

– Бо вони вже тут, – показав униз Джордж.

Кілька постатей у зеленій формі з мітлами в руках виходили на поле.

– Не може бути! – розлючено засичав Вуд. – Я ж замовив на сьогодні стадіон! Зараз усе з'ясуємо.

Вуд понісся додолу, зі злості приземлившись занадто різко, і тому мало не впав, злізаючи з мітли, Гаррі, Фред і Джордж спустилися слідом за ним.

– Флінте! – гаркнув Вуд капітанові Слизерину. – Зараз наша година тренувань! Ми спеціально домовились! Можете забиратися!

Маркус Флінт був ще кремезніший, ніж Вуд. З підступним, яку троля, виразом обличчя він відповів:

– Вуде, тут вистачить місця для всіх.

Підійшли також Анжеліна, Алісія й Кеті. У слизеринській команді дівчат не було, і всі слизеринці стояли пліч-о-пліч, скоса поглядаючи на ґрифіндорців.

– Але я це поле замовив! – мало не вибухав зі злості Вуд. – Замовив заздалегідь!

– Ага, – сказав Флінт, – а я ось маю спеціальний дозвіл із підписом професора Снейпа. «Я, професор Снейп, дозволяю команді Слизерину провести сьогодні тренування на полі для квідичу у зв'язку з необхідністю випробувати нового ловця».

– Ви маєте нового ловця? – розгубився Вуд. – А де ж він?

І тут з-поза спин шести кремезних постатей вигулькнув сьомий. Він був менший за них, а на його блідому загостреному обличчі сяяла самовдо-волена посмішка. То був Драко Мелфой.

– Ти часом не син Луціуса Мелфоя? – запитав Фред, неприязно глянувши на Мелфоя.

– Цікаво, що ти згадав його батька, – сказав Флінт, і всі слизеринці заусміхалися. – Зараз побачите, який щедрий дарунок він зробив команді Слизерину.

Усі семеро виставили вперед свої мітли.

Сім ретельно відшліфованих, новесеньких держаків і сім рядочків тоненьких золотих написів «Німбус-2001» виблискували перед самісінькими носами ґрифіндорців у промінні ранкового сонця.

– Найновіша модель. Випущена минулого місяця, – – недбало сказав Флінт, змахнувши порошинку з кінчика своєї мітли. – Думаю, вона набагато перевершує попередню двотисячну модель. А з тими старенькими «Клінсвіпами», – він огидно вишкірився до Фреда й Джорджа, що стискали свої «Клінсвіпи-5», – не варто й порівнювати.

Ніхто з ґрифіндорської команди навіть не знав, що відповісти.

Мелфой так самовдоволено посміхався від вуха до вуха, що його холодні очі перетворилися у вузенькі щілини.

– Гляньте-но, – сказав Флінт, – напад на стадіон.

Через усе поле по траві бігли Рон і Герміона – подивитися, що діється.

– Що сталося? – звернувся Рон до Гаррі. – Чому ви не граєте? І що цей тут робить?

Він глянув на Мелфоя, який натягав на себе слизеринську форму для квідичу.

– Карочє, я новий ловець Слизерину, Візлі, – пихато мовив Мелфой. – Тут усі кайфують від мітел, які мій старий купив нашій команді.

Рон аж роззявив рота, побачивши перед собою сім розкішних мітел.

– Класні, правда? – посміхнувся Мелфой. – То, може, й ґрифіндорці нашкрябають трохи грошенят і куплять нові мітли? Маю ідею: розіграйте в лотерею свої «Клінсвіпи 5», – може, якийсь музей і купить їх.

Слизеринська команда мало не попадала зі сміху.

– Зате жоден з наших гравців не купував собі місця в команді, – втрутилася в розмову Герміона. – Вони всі потрапили сюди лише завдяки таланту.

Вираз Мелфоєвого обличчя став не таким самовдоволеним.

– А тебе, задрипана бруднокровко, ніхто й не питає! – випалив він.

Гаррі збагнув, що Мелфой сказав щось дуже гидке, бо після його слів зчинився справжній гармидер. Флінт кинувся захищати Мелфоя, бо на того вже наскакували Фред і Джордж. Алісія закричала: «Як ти смієш!», а Рон з криком: «Ти заплатиш за це, Мелфою!» видобув з мантії свою чарівну паличку і скерував її Мелфоєві в обличчя, яке тієї миті ховалося під руками Флінта.

По стадіону розійшовся луною гучний вибух, і жмуток зеленого сяйва вистрелив з іншого кінця палички Рона, поціливши йому в живіт з такою силою, що Рон аж покотився по землі.

– Роне! Роне! Ти цілий? – закричала Герміона.

Рон розкрив рота, але не зміг нічого сказати. Натомість могутньо відригнув, і з його рота вискочило кілька слимаків, упавши йому на живіт і коліна.

Слизеринська команда мало не вмерла з реготу. Флінт аж зігнувся, хапаючись за свою нову мітлу, щоб не впасти.

Мелфой стояв рачки, гупаючи кулаком по землі. Ґрифіндорці обступили Рона, який усе ще блював великими, лискучими слимаками. Усім було навіть страшно до нього доторкнутися.

– Мабуть, треба відвести його до Геґріда, це найближче, – сказав Гаррі Герміоні, яка відважно кивнула головою, й вони разом підвели Рона тримаючи його попід руки.

– Що сталося, Гаррі? Що сталося? Він захворів? Але його можна вилікувати, правда? – прибіг Колін з трибун і тепер витанцьовував навколо проводжаючи їх із поля.

Рон знову відригнув, вибльовуючи дедалі нових слимаків.

– Ого-о-о! – заворожено вимовив Колін, підносячи фотоапарат. – Гаррі, ти б не міг потримати його рівніше?

– Коліне, забирайся звідси! – розсердився Гаррі. Разом з Герміоною вони допомогли Ронові вийти зі стадіону й пішли полем до узлісся.

– Роне, вже близько, – заспокоювала його Гер-міона, побачивши неподалік хатину лісника. – За хвильку все буде добре, ще трошки...

До Геґрідової халупи лишалося метрів сім, коли раптом відчинилися двері, але там з'явився не Геґрід. Звідти вискочив Ґільдерой Локарт, одягнений сьогодні в рожево-бузкову мантію.

– Сюди, мерщій! – просичав Гаррі, ховаючись із Роном за найближчим кущем. Герміона неохоче приєдналася.

– Це дуже просто, якщо знаєш, що робити! – голосно щось розтлумачував Геґрідові Локарт. – Якщо тобі потрібна допомога, ти знаєш, де мене шукати! Я подарую тобі примірник своєї книжки – дивно, що ти й досі її не маєш. Сьогодні ж підпишу й передам. Ну, тримайся! – І він покрокував до замку.

Гаррі дочекався, поки Локарт зникне з очей, тоді витяг Рона з-за куща і підвів його до Геґрі-дових дверей. Рішуче постукав.

У дверях з'явився сердитий Геґрід, але його обличчя проясніло, коли він побачив, хто до нього завітав.

– А я гадаю – кого се знову принесло?.. Заходіт, заходіт... Я вже подумав, що то си повернув професор Локарт.

Гаррі й Герміона допомогли Ронові переступити поріг і зайти до хатини. Власне, то була тільки невеличка кімната, в одному кутку якої стояло величезне ліжко, а в другому весело потріскував вогонь. Геґріда зовсім не схвилювала Ронова слимакова недуга, про яку розповів Гаррі, саджаючи Рона на стілець.

– Нехай си краще вилазять, аніж навпаки, – бадьоро сказав він, шпурляючи Ронові під ноги велику мідну миску. – Вибльовуй їх, Роне, вибльовуй.

– Не думаю, що тут можна чимось зарадити, треба просто чекати, доки все скінчиться, – стурбовано сказала Герміона, дивлячись, як Рон зігнувся над мискою. – Ти вибрав надто складне закляття, його важко наслати навіть з нормальною паличкою...

Геґрід метушився, заварюючи їм чай. Його пес-вовкодав Іклань тулився до Гаррі.

– Що від тебе хотів Локарт, Геґріде? – поцікавився Гаррі, чухаючи Ікланя за вухами.

– Радив мені, як вигнати з криниці водяника, – буркнув Геґрід. Він зігнав з пошкрябаного столу напівобскубаного півника і поставив там чайничок для заварки. – Ніби я й сам того не знаю. І варнякав, як він си позбув Баби-Яги... Коли у тому всьому є хоч півслова правди, я си готовий з'їсти свого чайника.

Було дуже незвично чути, що Геґрід критикує гоґвортського вчителя, тож Гаррі здивовано глянув на нього. А от Герміона заперечила гострішим, ніж завжди, голосом:

– Мені здається, ви не зовсім справедливі. Професор Дамблдор явно вважав його найкращим претендентом на цю посаду.

– Він був єдиним претендентом на цю посаду, – сказав Геґрід, частуючи їх цукерками з патоки, а Рон тим часом натужно кахикав над мискою. – Одним-однісіньким. Щораз важче знайти якогось учителя для темних мистецтв. Ніхто, видиш, не хоче обіймати ту посаду. Гадают, що вона приносит біду. Ніхто на ній довго си не затримав... Ну, а тепер розказуйте, – Геґрід махнув головою на Рона, – кого він хотів заклясти?

– Мелфой обізвав Герміону. Це було якесь погане слово, бо всі просто подуріли.

– Дуже погане, – хрипко озвався Рон. Блідий і зіпрілий, він з'явився з-під столу. – Мелфой обізвав її бруднокровкою...

Рон знову нахилився над мискою, відчувши наплив іще однієї хвилі слимаків. Геґрід обурився.

– Не може бути! – гаркнув він.

– Це правда, – підтвердила Герміона. – Але я не знаю, що це означає. Хоча, звісно, слово брутальне.

– Це, мабуть, найпідліша образа, яку він міг вигадати, – простогнав, підводячись, Рон. – Бруднокровцями називають тих, хто народився серед маґлів, тобто не мав батьків-чарівників. Є такі чарівники – наприклад, родина Мелфоїв – хто вважає себе кращими за всіх, бо вони, як то кажуть, чистокровні. – Рон знову відригнув, і йому на долоню впав ще один слимак. Він кинув його в миску і повів далі: – Але всі ці поділи нічогісінько не означають. Ось візьміть Невіла Лонґботома – він чистокровний, але не знає навіть, яким боком ставити казана.

– Вони ще си не вигадали такого закляття, якого не могла б наслати наша Герміона, – гордо сказав Геґрід, змусивши її густо почервоніти.

– Як гидко, коли когось так обзивають! – сказав Рон, витираючи тремтячою рукою зіпріле чоло. – Кров, бачите, нечиста! Проста кров. Це жах! Але ж більшість сучасних чарівників – покручі. Коли б ми не одружувалися з маґлами, то вже давно повимирали б.

Рон ригнув і знову схилився під стіл.

– Видиш, Роне, я тебе не звинувачую, що ти си намагав його заклясти, – голосно сказав Геґрід, бо в миску знову хлюскали слимаки. – Але, може, то й файно, що твоя паличка поцілила в тебе. Уявіт, що б то було, якби до школи приперси Луціус Мелфой, бо ти закляв його сина. А так ти бодай не матимеш клопоту.

Гаррі хотів зауважити, що важко придумати гірший клопіт, ніж блювання слимаками, але не міг нічого сказати, бо його щелепи безнадійно зав'язли в Геґрідових цукерках із меляси.

– Гаррі, – озвався раптом Геґрід, ніби йому сяйнула якась несподівана думка, – маю си до тебе одну справу. Чув, що ти роздаєш свої знимки з автографами. А чого я й досі такої не маю?

Розлючений Гаррі ледве розціпив свої зуби.

– Я не роздавав жодних фоток! – палко заперечив він. – Якщо Локарт і досі плете такі дурниці...

Але тут він побачив, що Геґрід сміється.

– Та я си жартую, – сказав Геґрід, добродушно поплескавши Гаррі по спині, від чого той аж луснувся головою об стіл. – Я знав, що насправді ти цього не робив. І Локартови сказав, що тобі воно ні до чого. Ти й так відоміший за нього.

– Мабуть, йому це не сподобалося, – сказав Гаррі, випростуючись і потираючи підборіддя.

– Мені теж так си здало, – погодився Геґрід, виблискуючи очима. – А тогди я ще додав, що ніколи не читав жодної його книжки, і він вирішив піти... Хочеш цукерочок? – запропонував він Ронові, який знову з'явився над столом.

– Ні, дякую, – ледь чутно відмовився Рон. – Краще не ризикувати.

– Ану гляньте, що я тут си вирощую, – запросив Геґрід, коли Гаррі й Герміона допили чай.

На невеличкій овочевій грядці за Геґрідовою халупою росло з десяток гігантських гарбузів. Кожен був завбільшки з величезну кам'яну брилу.

– Файненькі, га? – радісно мовив Геґрід. – То для бенкету на Гелловін. Мают доспіти на той час.

– Ти даєш їм якісь добрива чи як? – здивувався Гаррі.

Геґрід озирнувся, щоб пересвідчитись, що їх ніхто не чує.

– Знаєш... я їм... трохи це... допоміг...

Гаррі помітив, що Геґрідова рожева парасолька була приперта до стіни.

Гаррі давно вже підозрював, що ця парасолька була не зовсім тим, чим видавалася. По правді, він навіть не сумнівався, що в ній була захована стара шкільна чарівна паличка Геґріда. Геґрід не мав дозволу вдаватися до чарів. Його вигнали з Гоґвортсу, коли він ще вчився у третьому класі, але Гаррі так і не пощастило дізнатися чому, бо при будь-якій згадці про ті давні події Геґрід відразу заходився кашлем і ставав мовби глухуватий, аж доки мінялася тема розмови.

– Заклинання-розбухання, якщо не помиляюся? – запитала Герміона чи то несхвально, чи то зацікавлено. – Ну, ти добряче попрацював!

– Саме так казала й твоя сестричка, – погодився Геґрід, киваючи на Рона. – Зустрів її щойно вчора. – Геґрід скоса глянув на Гаррі, посмикуючи бороду. – Казала, ніби просто гуляє, але мені здалося інше: вона си сподівала ненароком когось тут зустріти... – він підморгнув Гаррі. – Мені так си здає, що вона б не відмовилась від знимки з...

– Ой, ну досить уже! – обірвав його Гаррі.

Рон пирхнув зі сміху, і на землю посипалася нова порція слимаків.

– Обережно! – гаркнув Геґрід, відтягуючи Рона подалі від своїх безцінних гарбузів.

Наближалася обідня пора, і, коли зважити, що від самого ранку Гаррі ще нічого не мав у роті, окрім цукерок із меляси, йому вже не терпілося повернутися до школи на обід. Вони розпрощалися з Геґрідом і рушили назад до замку, причому Рон, попри гикавку, що ніяк не припинялася, видобув із себе тільки двох малесеньких слимачків.

Тільки-но вони зайшли до вестибюлю, як залунав чийсь голос:

– Ага, ось ви де, Поттер і Візлі! – До них із суворим виглядом прямувала професорка Макґо-неґел. – Сьогодні ввечері ви відбудете своє покарання.

– А що нам треба буде робити, пані професорко? – стривожився Рон, намагаючись стримати гикавку.

– Ти будеш натирати срібло в кімнаті трофеїв разом із містером Філчем, – повідомила професорка Макґонеґел. – І жодної магії, Візлі, – тільки своїми руками.

Рон проковтнув слину. Сторожа Арґуса Філча ненавидів кожен учень.

– А ти, Поттере, допомагатимеш професорові Локарту відповідати на листи його шанувальників, – додала професорка Макґонеґел.

– Ой, ні! А чи не можна й мені попрацювати в кімнаті трофеїв? – з відчаєм запитав Гаррі.

– Звичайно, ні, – відповіла професорка Макґонеґел, здивовано вигнувши брови. – Професор Локарт просив саме тебе. Рівно о восьмій! Обидва!

Гаррі й Рон понуро попленталися до Великої зали, а Герміона йшла слідом за ними, немов докоряючи їм усім своїм виглядом: «Не треба було порушувати шкільних правил». Навіть пиріг із картоплею та м'ясом уже не смакував Гаррі так, як завжди. Вони з Роном мали відчуття, що їм дісталося найгірше з можливих покарань.

– Цілу ніч пробути з Філчем! – тяжко зітхнув Рон. – Без жодної магії! Та в тій кімнаті близько сотні різних кубків. А я зовсім не вмію нічого чистити по-маґлівськи.

– Я б залюбки помінявся з тобою, – глухо обізвався Гаррі. – У Дурслів я тільки те й робив. Але відповідати на листи Локартових шанувальників – справжній кошмар!

Суботній день непомітно добіг кінця, і ось уже до восьмої вечора лишилося усього п'ять хвилин, а Гаррі, ледве пересуваючи ноги, прямував коридором третього поверху до Локартового кабінету. Скрегочучи зубами, постукав у двері.

Вони відразу відчинилися, і з кімнати, аж ся-ючи, визирнув Локарт.

– А ось і наш пройдисвіт! – вигукнув він. – Заходь, Гаррі, заходь.

На стінах висіло безліч обрамлених фотографій Локарта, яскраво освітлених численними свічками. Деякі з них він навіть підписав. На столі також лежала величезна купа знімків.

– Можеш адресувати конверти! – сказав Локарт Гаррі таким тоном, ніби ця робота була величезною насолодою. – Цей перший – до Ґледіс Ґаджен, дай їй, Боже, здоров'я, то моя велика шанувальниця.

Поволі спливали хвилини. Гаррі старався пропускати повз вуха Локартове базікання, і лише іноді вставляв: «Гм», «Так» чи «Ага». Час від часу до нього долинали такі фрази, як «Слава – це непостійна приятелька, Гаррі», або: «Популярність треба підтримувати, пам'ятай про це».

Свічки поступово догоряли, тож мерехтливе світло витанцьовувало на численних рухливих обличчях Локарта, що стежили за ним.

Затерплою рукою Гаррі виводив, мабуть, уже на тисячному конверті адресу Вероніки Смезлі. «І коли це вже скінчиться?» – думав бідолашний Гаррі.

І тут він щось почув – щось геть не схоже на шипіння гаснучих свічок і Локартові теревені про шанувальниць.

Це був голос, від якого хололо серце, крижаний голос, сповнений неймовірної ненависті.

– Іди... йди до мене... я тебе розірву... пошматую... уб'ю!

Гаррі аж підскочив, і на конверті з адресою Вероніки Смезлі розповзлася велика чорнильна пляма.

– Що?! – голосно вигукнув він.

– Ну, так! – зрадів Локарт. – Шість місяців поспіль на чолі списку бестселерів! Побила всі рекорди!

– Ні, – нестямно вимовив Гаррі. – Цей голос!

– Перепрошую? – здивувався Локарт. – Який голос?

– Голос, який сказав... Хіба ви його не чули? Локарт спантеличено глянув на Гаррі:

– Гаррі, про що ти? Може, ти вже задрімав? Боже мій, – подивися на годинник! Ми тут просиділи майже чотири години! Ніколи б не повірив: як пролетів час, правда?

Гаррі не відповів. Він напружено прислухався, чи не пролунає знову той голос, але не чулося нічого, окрім Локартового торохкотіння, мовляв, Гаррі нема чого сподіватися, що, відбуваючи якесь наступне покарання, він отримає таку ж насолоду, як тепер. Гаррі приголомшено вийшов.

Було вже так пізно, що ґрифіндорська вітальня майже спорожніла. Гаррі відразу попрямував до спальні. Рон ще не повернувся. Гаррі натягнув піжаму, забрався в ліжко й чекав. Десь за півгодини у напівтемряві з'явився Рон, розтираючи праву руку й пахнучи пастою для натирання.

– Мені позводило всі м'язи, – простогнав він і впав на ліжко. – Філч заспокоївся, аж коли змусив мене чотирнадцять разів відполірувати кубок із квідичу! А тоді з мене знову посипалися слимаки просто на спеціальний приз за заслуги перед школою. Я так довго збирав ту слизоту... А як там у Локарта?

Тихенько, щоб не розбудити Невіла, Діна й Шеймуса, Гаррі розповів Ронові усе, що почув.

– І Локарт казав, що нічого не чує? – перепитав Рон. Навіть у місячному світлі Гаррі міг бачити, як Рон спохмурнів. – Думаєш, він збрехав? Але я не розумію: навіть хтось невидимий мав би якось відчинити двері...

– Знаю, – погодився Гаррі, лежачи на ліжку й розглядаючи завісу над головою. – Я теж нічого не збагну.