Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 147 (всего у книги 206 страниц)

– Ой мамонько! – збентежилася Герміона.

– Не зважай, – спохмурнів Гаррі. Він підійшов до дверей і загрюкав.

– Геґріде! Відчини, ми хочемо з тобою поговорити!

Зсередини не долинало ані звуку.

– Якщо не відчиниш, ми виб’ємо двері! – погрозив Гаррі, виймаючи чарівну паличку.

– Гаррі! – злякалася Герміона. – Невже ти...

– Так! – підтвердив Гаррі. – Відійдіть...

Та він не встиг договорити, бо двері відчинилися, як Гаррі й сподівався, і на порозі виріс Геґрід, пропікаючи Гаррі поглядом. Навіть у кумедному квітчастому фартушку він мав доволі загрозливий вигляд.

– Я вчитель! – заревів він на Гаррі. – Вчитель, чуєш, Поттер! Як ти смів погрожувати, що виб’єш мої двері!

– Вибачте, пане, – наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.

Геґрід був приголомшений.

– Відколи се ти мовиш мені «пане»?

– А відколи це ви кажете мені «Поттер»?

– Йой, який мудрагель, – прогарчав Геґрід. – Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну, то файно, заходьте вже, невдячні малі...

Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату за Гаррі; видно було, що вона налякана.

– Ну? – сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію. – Що там? Жалієте мене? Гадаєте, що я самотній?

– Ні, – заперечив Гаррі. – Просто хотіли тебе побачити.

– Ми за тобою скучили! – тремтячим голосочком додала Герміона.

– Скучили? – пирхнув Геґрід. – Угу. Аякже.

Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати. Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.

– Геґріде, – боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом, – знаєш, ми дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.

Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.

– Це правда! – наполягала Герміона. – Але в наших розкладах просто не знайшлося місця для твого предмета!

– Угу. Аякже, – знову повторив Геґрід.

Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять – білих, слизьких і в’юнких.

– Що то таке, Геґріде? – запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а цікавість, та кам’янисте печиво усе ж таки відклав.

– Та то велетенські черви, – пояснив Геґрід.

– І що з них виросте?.. – боязко поцікавився Рон.

– Та ніц з них не виросте, – сказав Геґрід. – То харчі для Араґоґа.

І він несподівано розридався.

– Геґріде! – Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.

– Се... він... – давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і витирав лице фартухом. – Се... Араґоґ... гадаю, же він си вмирає... він улітку занедужав, і йому не стає ліпше... не знаю, що мені роботи, коли він... коли він... ми так довго були разом...

Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам, або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до різних потвор, але це захоплення було найдивніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього врятувалися.

– Чи ми можемо... чи ми можемо якось допомогти? – запитала Герміона, незважаючи на шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.

– Не знаю, Герміоно, – давився потоками сліз Геґрід. – Видиш, їхнє плем’я... Араґоґова родина... вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав... троха неспокійні...

– Ага, ми це теж помічали, – пробурмотів собі під ніс Рон.

– ...я си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, – Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову. – Але дякую за пропозицію, Герміоно... це так файно з твого боку...

Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід, здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.

– Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, – похмуро сказав він, доливаючи їм чаю. – Навіть якби ви звернулися по часовороти...

– Це б не допомогло, – заперечила Герміона. – Ми розтрощили увесь запас міністерських часоворотів, коли були там влітку. Про це писали в «Щоденному віщуні».

– А-а, ну то файно, – зітхнув Геґрід. – То ви ніц не могли вдіяти... Вибачайте, що я... знаєте, як то воно... я си зажурив Араґоґом... і ще я думав, от якби ж то вас учила професорка Граблі-Планка...

Тут уже всі троє друзів категорично й лицемірно заявили, що з професорки Граблі-Планки, яка кілька разів підміняла Геґріда, вчителька була жахлива, тож урешті-решт Геґрід, махаючи їм у сутінках на прощання рукою, мав цілком життєрадісний вигляд.

– Я вмираю з голоду, – сказав Гаррі, коли Геґрід зачинив двері, і вони поспішили по темній безлюдній території до школи. Від спроб розгризти кам’яне печиво Гаррі відмовився, коли в роті загрозливо затріщав кутній зуб. – А ще я повинен увечері відбувати покарання в Снейпа, і на вечерю маю дуже мало часу...

Коли вони зайшли до замку, то помітили Кормака Маклаґена, що зібрався пройти у Велику залу. Хлопець потрапив у двері аж з другої спроби; за першим разом просто зрикошетив від одвірка. Рон зловтішно засміявся й зайшов услід за ним до зали, а от Гаррі схопив Герміону за руку й затримав.

– Що? – наче виправдовуючись, спитала Герміона.

– Якщо хочеш знати, – тихенько сказав Гаррі, – Маклаґена, здається, справді хтось приголомшив. А ти, до речі, сиділа якраз навпроти нього.

Герміона почервоніла.

– Ой, ну добре, це я зробила, – зізналася пошепки вона. – Але чув би ти, що він говорив про Рона й Джіні! Та й узагалі, характер у нього паскудний; ти ж бачив, як він зреагував на те, що його не взяли в команду... тобі такі гравці не потрібні.

– Так, – погодився Гаррі. – І справді не потрібні. Але ж хіба це чесно, Герміоно? Ти ж староста!

– Ой, не діставай, – огризнулася вона, а Гаррі засміявся.

– Що ви там робите? – підозріло запитав Рон, визираючи з-за дверей Великої зали.

– Нічого, – одночасно відповіли Гаррі й Герміона і поквапилися вслід за Роном. Гаррі аж у животі закрутило від запаху смаженого м’яса, та не встигли вони ступити й трьох кроків до ґрифіндорського столу, як дорогу їм заступив професор Слизоріг.

– Гаррі, Гаррі, саме тебе я й хотів побачити! – весело загудів він, підкручуючи кінчики моржових вусів і випинаючи величезне черево. – Я сподівався зловити тебе перед вечерею! Що ти скажеш на те, щоб перекусити в моїй кімнаті? У нас там маленьке святечко – так, збираються майбутні зірки. Прийдуть Маклаґен, Забіні й чарівна Мелінда Бобин... не знаю, чи ти з нею знайомий? Її родині належить велика мережа аптек... а ще, зрозуміло, я щиро сподіваюся, що панна Ґрейнджер теж виявить мені ласку своєю присутністю.

На цих словах Слизоріг легенько вклонився Герміоні. Було таке враження, що Рона взагалі біля них немає; Слизоріг на нього й не глянув.

– Я не зможу прийти, пане професоре, – відразу відмовився Гаррі. – Мушу відбувати покарання в професора Снейпа.

– Ой, лихо! – комічно скривився Слизоріг. – Лихо-лишенько, а я ж на тебе, Гаррі, розраховував! Словом, доведеться поговорити з Северусом і пояснити ситуацію; я впевнений, що переконаю його відкласти твоє покарання. Отож чекаю вас якнайшвидше!

І він метушливо побіг із зали.

– Снейпа він не переконає ніколи, – сказав Гаррі, коли Слизоріг був уже далеко. – Це покарання й так уже раз відкладалося; Снейп це зробив для Дамблдора, але для іншого він на поступки не піде.

– Краще б він погодився, бо я не хочу йти туди сама! – стривожилася Герміона; Гаррі знав, що вона мала на думці Маклаґена.

– Сумніваюся, що ти там будеш сама, Джіні він, мабуть, теж запросить, – буркнув Рон, розчарований тим, що Слизоріг його зігнорував.

Після вечері друзі повернулися до ґрифіндорської вежі. У вітальні не було де яблуку впасти, бо учні переважно вже повечеряли; втім, вільний столик знайти пощастило; Рон, у кепському гуморі після зустрічі зі Слизорогом, склав на грудях руки й насуплено розглядав стелю. Герміона потяглася по «Вечірній віщун», залишений кимось на стільці.

– Є щось нове? – поцікавився Гаррі.

– Наче нічого, – Герміона розгорнула газету й переглядала середні сторінки. – Ой, Роне, дивися, тут твій тато... з ним усе нормально! – швидко додала, бо Рон уже занепокоївся. – Тут просто пишуть, що він відвідував дім Мелфоїв. «Цей повторний обшук помешкання смертежерів не дав відчутних результатів. Артур Візлі, голова бюро з виявлення й конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів, сказав, що його команда діяла на підставі конфіденційної інформації».

– Ага, моєї! – зізнався Гаррі. – Я розповів йому на Кінґс Крос про Мелфоя і ту штуку, яку він велів полагодити Борджину! Якщо вона не в них удома, отже, він проніс її з собою в Гоґвортс...

– Гаррі, та як би він це зробив? – здивовано відклала газету Герміона. – Нас же всіх обшукали, коли ми прибули.

– Справді? – вражено перепитав Гаррі. – А мене не обшукували!

– А, так, я й забула, що ти спізнився... але нас усіх Філч у вестибюлі перевірив чуйниками таємниць. Жодну темну річ приховати було неможливо, я точно знаю, що в Креба конфіскували всохлу голову. То ж бачиш – Мелфой не проніс би нічого небезпечного!

Розгубившись, Гаррі якийсь час дивився, як Джіні Візлі бавилася з карликовим пухом Арнольдом, і аж тоді знайшовся, що відповісти.

– То, може, йому прислали совою. Його мати чи ще хтось.

– Усіх сов теж перевіряють, – сказала Герміона. – Філч нам це розповів, коли тицяв, куди лише міг, ті чуйники таємниць.

Поставлений у безвихідь, Гаррі промовчав. Схоже було, що Мелфой ніяк не міг пронести до школи якусь небезпечну чи темну річ. Він з надією глянув на Рона, що сидів із складеними руками й дивився на Лаванду Браун.

– Можеш придумати, як Мелфой?..

– Ой, Гаррі, не діставай, – урвав його Рон.

– Слухай, та ми ж не винні, що Слизоріг запросив нас з Герміоною на своє дурнувате свято! Ми ж не хотіли йти, ти сам знаєш! – почав заводитися Гаррі.

– Ну, оскільки мене ні на які свята не запрошують, – звівся на ноги Рон, – то піду я, мабуть, спати.

Він побрів до дверей хлопчачої спальні, а Гаррі й Герміона дивилися йому вслід.

– Гаррі? – покликала його нова загоничка Демелза Робінс, зненацька з’явившись у нього за спиною. – Маю для тебе вістку.

– Від професора Слизорога? – з надією випростався Гаррі.

– Ні... від професора Снейпа, – сказала Демелза. Серце в Гаррі завмерло. – Він звелів тобі прийти сьогодні о пів на дев’яту в його кабінет для відбуття покарання... е-е... незважаючи на всі на світі запрошення на вечірки. І він хотів попередити, що ти сортуватимеш для уроку настійок флоберв’яків, відділяючи зогнилих від нормальних, і ще казав, що захисні рукавиці тобі не знадобляться.

– Ясно, – суворо буркнув Гаррі. – Дуже тобі, Демелзо, вдячний.

– РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ -
Срібло та опали

Де був Дамблдор, і що робив? За наступні кілька тижнів директор лише двічі траплявся Гаррі на очі. Він зрідка з’являвся в їдальні, і Гаррі визнавав слушність Герміониних припущень, що директор покидає школу на кілька днів поспіль. Невже Дамблдор забув про обіцянку проводити з Гаррі уроки? Дамблдор казав, що ці уроки пов’язані з пророцтвом; Гаррі вже було відчув піднесення і спокій, а тепер йому здавалося, ніби про нього просто забули.

У середині жовтня настав час перших у цьому семестрі відвідин Гоґсміда. Гаррі не знав, чи такі походи й далі дозволятимуть, особливо після посилення заходів безпеки в школі, але з радістю довідався, що все відбудеться, як і заплановано; завжди було приємно на кілька годин покинути територію замку.

У день подорожі Гаррі прокинувся з самого ранку, що провіщав люту негоду. Час до сніданку Гаррі гаяв, переглядаючи «Прогресивну методику зіллєваріння». Раніше він не читав підручників у ліжку; така поведінка, як слушно зазначив Рон, вважалася непристойною для всіх, окрім Герміони, яка в цьому сенсі поводилася просто дивно. Але Гаррі відчував, що «Прогресивну методику зіллєваріння», яка була колись власністю Напівкровного Принца, навряд чи можна було визнати звичайним підручником. Що довше Гаррі сидів за цією книжкою, то глибше розумів, скільки там було всього цікавого, причому не тільки корисних натяків та підказок щодо настійок, завдяки яким він здобув такий авторитет в очах Слизорога, а й дивовижних маленьких заклять та вроків, нашкрябаних закарлючками на берегах аркушів. Гаррі був переконаний, судячи з численних викреслювань та змін, що все це Принц вигадав сам.

Гаррі вже випробував кілька винайдених Принцом заклять. Скажімо, закляття, від якого блискавично виростали нігті на ногах (він перевірив його в коридорі на Кребі, і результат був доволі кумедний); вроки, що приклеювали язик до піднебіння (їх він під загальні оплески випробував двічі на Арґусові Філчі, котрий цього аж ніяк не сподівався); а найкорисніше з усіх було, мабуть, закляття «Глушилято», від якого в усіх навколо дзвеніло у вухах, тож можна було спокійно розмовляти в класі без страху бути підслуханим. Ці закляття не зацікавили тільки Герміону. Вона усім своїм виглядом незмінно висловлювала відверте несхвалення й навідріз відмовлялася підтримувати розмову, якщо Гаррі насилав на когось закляття «Глушилято».

Сидячи в ліжку, Гаррі повернув книжку боком, щоб краще роздивитися награмузляні там інструкції до якогось закляття, яке ніяк, мабуть, не вдавалося Принцові. Там було безліч закреслень і виправлень, аж нарешті, в самому куточку аркуша, були нашкрябані ось такі закарлючки:

«Левікорпус (б-мвн)»

Вітер і дощ немилосердно періщили по вікнах, Невіл голосно хропів, а Гаррі дивився на букви в дужках. Б-мвн... мало б означати «безмовне». Гаррі сумнівався, що зуміє виконати це закляття; він і далі мав труднощі з безмовними закляттями – Снейп на цьому наголошував на кожному уроці захисту від темних мистецтв. Та з іншого боку, Принц досі виявлявся значно кориснішим учителем, ніж Снейп.

Не цілячись, Гаррі махнув паличкою і подумки проказав: «Левікорпус!»

– А-а-а-а-а-а-а!

Спалахнуло світло, і в спальні стало гамірно: усі попрокидалися, а Рон заверещав. Гаррі з переляку відкинув «Прогресивну методику зіллєваріння»; Рон висів догори дриґом у повітрі, наче невидимий гачок зачепив його за ногу.

– Вибач! – гукнув Гаррі, поки Дін і Шеймус реготали, мов навіжені, а Невіл підводився з підлоги, бо впав з ліжка. – Стривай... зараз тебе опущу...

Він намацав підручник настійок і почав його панічно гортати, шукаючи потрібну сторінку; нарешті знайшов і ледве розібрав нашкрябане під закляттям слово. Благаючи, щоб це виявилось протизакляття, Гаррі зосередився, напружився й подумав:

– Ліберакорпус!

Знову спалахнуло світло – і Рон гепнувся, мов лантух, на матрац.

– Вибач, – ледь чутно повторив Гаррі, а Дін і Шеймус аж падали з реготу.

– Завтра, – пробурмотів глухим голосом Рон, – краще будильника постав.

Та поки вони вдягалися, натягуючи на себе по кілька зв’язаних місіс Візлі светрів, а ще плащі, шарфи й рукавиці, Рон уже оклигав від потрясіння й вирішив, що нове закляття страшенно кумедне; таке кумедне, що він, не гаючи часу, за сніданком розповів про нього Герміоні.

– ...а тоді ще один спалах, і я знову гепнувся на ліжко! – радів Рон, накладаючи собі сосисок.

Герміона, слухаючи цю байку, навіть не всміхнулася; з виразом крижаного осуду вона повернулася до Гаррі.

– Чи ти це закляття часом не зі свого підручника настійок узяв? – поцікавилася вона.

Гаррі насупився.

– Ти завжди квапишся всіх затаврувати.

– То так чи ні?

– Ну... нехай і так, то й що?

– Отже, ти вирішив випробувати невідоме, написане від руки закляття й побачити, що буде?

– Яке це має значення, що воно написане від руки? – сказав Гаррі, воліючи не відповідати на решту запитання.

– А те, що воно, можливо, навіть не затверджене Міністерством магії, – пояснила Герміона. – А ще, – додала вона, коли Гаррі з Роном закотили очі, – я починаю думати, що цей так званий Принц задумав щось недобре.

Гаррі з Роном обурилися.

– Це ж був жарт! – заявив Рон, витрушуючи на сосиски рештки кетчупу з пляшечки. – Звичайний жарт, Герміоно, та й годі!

– Підвішувати людей догори ногами? – не погодилася Герміона. – Хто б ото марнував заради такого час і енергію?

– Фред і Джордж, – знизав плечима Рон, – це в їхньому стилі.

– Мій тато, – додав Гаррі. Він лише зараз це згадав.

– Що? – разом перепитали Рон і Герміона.

– Мій тато користувався цим закляттям, – пояснив Гаррі. – Мені розповів Люпин.

Це була лише напівправда – насправді Гаррі бачив, як батько зачаклував цим закляттям Снейпа, але він не розповідав Ронові й Герміоні про те занурення в сито спогадів. І тут його осяяла чудова думка. Чи не міг Напівкровним Принцом бути....

– Можливо, Гаррі, твій тато ним і користувався, – сказала Герміона, – та він був не один такий. Ми бачили цілу зграю типів, що так розважалися, – якщо ти не забув. Піднімали людей у повітря. Примушували їх, заціпенілих, беззахисних, ширяти вгорі.

Гаррі витріщився на неї. Він раптом згадав, що так чинили смертежери на Кубку світу з квідичу. Рон прийшов йому на допомогу.

– То було інше, – рішуче заперечив він. – Вони ним зловживали. А для тата Гаррі то був просто жарт. Герміоно, тобі не подобається його величність Принц, – суворо вказав він їй сосискою, – бо він краще за тебе кумекає в настійках і відварах...

– Нічого подібного! – в Герміони аж щоки розпашілися. – Просто я вважаю крайньою безвідповідальністю вдаватися до заклять, не знаючи навіть, до чого вони призведуть! І не треба називати того Принца «його величність», бо я не сумніваюся, що то не титул, а дурне прізвисько, і, по-моєму, особа він не надто приємна!

– Не розумію, чому ти таке вигадала, – почав заводитися Гаррі, – та якби він хотів стати смертежером, то не називав би себе Напівкровним.

На цих словах Гаррі згадав, що його батько був чистокровцем, але він цю думку відкинув; про це він подумає пізніше...

– Смертежери не можуть бути лише чистокровцями, бо чистокровних чаклунів залишилося не так і багато, – наполягала на своєму Герміона. – Я припускаю, що більшість із них напівкровні, хоч і прикидаються чистокровцями. Вони ненавидять лише тих, хто народився маґлом, і з радістю взяли б у свої лави вас із Роном.

– Та вони мені ніколи в житті не дозволили б стати смертежером! – Рон обурено махнув виделкою, надкушена сосиска зірвалася з зубців і ляпнула Ерні Макмілана по потилиці. – Вони всю нашу сім’ю вважають зрадниками роду! Для смертежерів це ще гірше, ніж бути вродженим маґлом!

– А про мене вони просто мріють, – саркастично скривився Гаррі. – Ми були б друзяками, якби вони не хотіли мене прибити.

Рон розсміявся; Герміона – і та мимоволі видушила усмішку; але тут їх відвернула від суперечки поява Джіні.

– Гаррі, я повинна віддати тобі оце.

То був сувій пергаменту, підписаний для Гаррі знайомим дрібненьким косим почерком.

– Дякую, Джіні... це наступний урок з Дамблдором! – повідомив Гаррі Рона й Герміону, розгортаючи пергамент і проглядаючи записку. – У понеділок увечері! – Йому раптом стало легко й радісно. – Джіні, може, підеш у Гоґсмід з нами? – запитав він.

– Я йду з Діном... може, там побачимось, – відповіла Джіні й, помахавши їм рукою, пішла.

Філч, як і завжди, стояв біля дубових вхідних дверей, ставлячи «пташки» біля прізвищ тих учнів, що мали дозвіл відвідати Гоґсмід. Процедура виявилася довшою, ніж завжди, бо Філч тричі перевіряв кожного чуйником таємниць.

– Яке це має значення, якщо ми якісь темні штучки ВИНОСИМО? – обурився Рон, боязко поглядаючи на довжелезний тонкий чуйник таємниць. – Краще б ви перевіряли те, що ми ПРИНОСИМО.

Таке зухвальство коштувало йому кількох додаткових штрикань чуйником, тож коли вони вийшли на вітер і мокрий сніг, Рон ще кривився від болю.

Йти пішки до Гоґсміда було не дуже приємно. Гаррі закутав шарфом нижню половину обличчя; неприкрита частина незабаром посиніла й задубіла. Шлях до села був забитий скоцюрбленими від пронизливого вітру учнями. Гаррі не один раз подумалося, що краще було лишатися у теплій вітальні, а коли вони нарешті дісталися до Гоґсміда й побачили, що крамничка жартів «Зонко» забита дошками, то Гаррі сприйняв це як підтвердження, що нічого веселого під час цих відвідин не буде. Рон показав рукою в грубезній рукавиці на «Медові руці». Там, на щастя, було відчинено, тож Гаррі й Герміона, хитаючись, зайшли за ним у напхом напхану цукерню.

– Слава Богу, – аж здригнувся Рон, коли їх огорнуло тепле, просякнуте запахом ірисок повітря. – Я радив би не виходити звідси аж до вечора...

– Гаррі, хлопчику! – загудів за їхніми спинами чийсь голос.

– Ой, ні-і, – простогнав Гаррі. Друзі озирнулися й побачили професора Слизорога у величезній хутряній шапці та в пальті з коміром з такого ж хутра. Професор тримав величезну торбу зацукрованих ананасів і затуляв собою щонайменше чверть цукерні.

– Гаррі, ти вже пропустив три мої скромні вечері! – нагадав Слизоріг, добродушно штурхаючи його в груди. – Так не годиться, хлопчику, від мене не відкараскаєшся! Панна Ґрейнджер від них у захваті, правда?

– Так, – розгубилася Герміона, – вони справді...

– Чого ж ти, Гаррі, не приходиш? – допитувався Слизоріг.

– Ну, в мене, пане професоре, було тренування з квідичу, – пояснив Гаррі. Він справді щоразу призначав тренування, коли одержував від Слизорога маленькі листи-запрошення, перев’язані фіолетовими стрічечками. Такий трюк давав Ронові змогу не лишатися на самоті, і вони разом з Джіні зазвичай посміювалися, уявляючи Герміону в товаристві Маклаґена й Забіні.

– Маю щиру надію, що така напружена праця принесе тобі перемогу в першому матчі! – вигукнув Слизоріг. – Але трохи відпочити нікому не завадить. Як ти дивишся на вечір понеділка? Ти ж не почнеш тренування в таку негоду...

– Я не зможу, пане професоре... у понеділок у мене... е-е... зустріч з професором Дамблдором.

– Знову не щастить! – театрально забідкався Слизоріг. – Ну що ж... але ти від мене, Гаррі, так просто не вислизнеш!

Попрощавшись королівським помахом руки, професор перевальцем пішов з цукерні, звернувши на Рона не більше уваги, ніж на якогось там таргана.

– Неймовірно, але ти знову зумів викрутитися, – похитала головою Герміона. – Хоч там не так і погано... інколи буває досить весело... – Але тут вона помітила вираз Ронового обличчя. – Ой, подивіться... там є чудові цукрові пера... їх можна смоктати годинами!

Зрадівши, що Герміона змінила тему, Гаррі виявив значно більше, ніж звичайно, інтересу до нових надвеликих цукрових пер, але настрій у Рона не поліпшився, і він лише стенув плечима, коли Герміона спитала, куди б він хотів податися тепер.

– Ходімо в «Три мітли», – запропонував Гаррі. – Там хоч тепло.

Вони знову обмотали голови шарфами й вийшли з цукерні. Після солодкого затишку «Медових руць» пронизливий вітер шмагав їх по обличчях наче батогами. Вулиця була майже безлюдна; ніхто не зупинявся, щоб побалакати, усі квапливо бігли хто куди. Виняток становили два чоловіки попереду, що стояли біля входу в «Три мітли». Один був дуже високий і худий; Гаррі примружився, щоб краще його роздивитися крізь залиті дощем окуляри, і впізнав шинкаря з «Кабанячої голови» – іншого Гоґсмідського шинку. Коли Гаррі, Рон і Герміона наблизилися, шинкар щільніше загорнувся в плащ і пішов. Нижчий чоловік, що незграбно вовтузився з чимось у руках, залишився сам. Друзі порівнялися з ним, і аж тоді Гаррі нарешті впізнав і його.

– Манданґусе!

Присадкуватий, кривоногий чоловік зі скуйовдженими рудими патлами з несподіванки підскочив і впустив старезну валізу. Від падіння вона розкрилася, виваливши, як здалося, увесь вміст вітрини з крамнички лахмітника.

– А, Гаррі, здоров, – привітався Манданґус Флетчер, непереконливо зображаючи безтурботність. – Ну, не буду тебе затримувати.

І Флетчер з виглядом людини, яка воліла б якомога скоріше зникнути, почав згрібати з землі увесь той мотлох назад у валізу.

– Ти це все продаєш? – запитав Гаррі, дивлячись, як Манданґус визбирує всякий брудний непотріб.

– Та, той... треба ж якось жити, – відповів Манданґус. – Подай мені оте-го!

Рон нахилився й підняв щось сріблясте.

– Стривай, – повільно проказав Рон. – Щось таке знайоме...

– Дякую! – Манданґус вихопив з Ронових рук келиха й запхав у валізу. – Ну, то бувайте... ОЙ!

Гаррі схопив Манданґуса за горло й притис до стіни шинку. Міцно тримаючи однією рукою, другою вийняв чарівну паличку.

– Гаррі! – пискнула Герміона.

– Ти це взяв у домі Сіріуса, – прошипів Гаррі, ледь не торкаючись Манданґусового носа своїм і вдихаючи огидну суміш перегару й старого тютюну. – На ньому ще був герб родини Блеків.

– Я... та нє... та шо?.. – бризкав слиною Манданґус, потроху багровіючи.

– Ти що – пішов туди в ніч його загибелі й пограбував дім? – прокричав Гаррі.

– Я... та нє...

– Ану, все віддавай!

– Гаррі, не смій! – закричала Герміона, а Манданґус почав синіти.

Щось бабахнуло, і Гаррі відчув, як Манданґусове горло вислизнуло з рук. Задихаючись і відпльовуючись, Манданґус ухопив свою валізу, а тоді... ЛЯСЬ... і він роз’явився.

Гаррі з усієї сили вилаявся й закрутився, шукаючи, де дівся Манданґус.

– НАЗАД, ЗЛОДЮГО!..

– Немає сенсу, Гаррі.

Казна-звідки виникла Тонкс, її сіре волосся було мокре від снігу.

– Манданґус, мабуть, уже в Лондоні. Немає сенсу кричати.

– Він покрав Сіріусові речі! Обікрав його дім!

– Це так, та все ж, – незворушно сказала Тонкс, яку ця інформація анітрохи не стурбувала, – тобі треба сховатися від холоду.

Вона простежила, як вони зайшли у «Три мітли». Увійшовши, Гаррі одразу вибухнув гнівом:

– Він покрав Сіріусові речі!

– Гаррі, я розумію, але ти не кричи, на нас дивляться, – прошепотіла Герміона. – Піди сядь, а я куплю щось випити.

Коли за кілька хвилин Герміона повернулася до їхнього стола з трьома пляшками маслопива, Гаррі усе ще кипів.

– Невже Орден не має на Манданґуса впливу? – розлючено шепотів він друзям. – Чому його не зупиняють, коли він краде в штабі все, що йому під руку потрапить?

– Цс! – розпачливо цикнула Герміона, озираючись, чи ніхто їх не чує; неподалік сиділа чаклунська пара, обоє з великою цікавістю поглядали на Гаррі, а трохи далі підпирав стовпа Забіні. – Гаррі, мене б це теж розсердило, я знаю, що він крав твої речі...

Гаррі захлинувся маслопивом; він і забув, що будинок номер дванадцять на площі Ґримо належить тепер йому.

– Так, це мої речі, – визнав він. – Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене! Доведеться розказати Дамблдорові – Манданґус боїться тільки його.

– Добра думка, – прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється. – Роне, що ти там побачив?

– Нічого, – буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон давно вже відчував симпатію.

– І це «нічого» зараз наливає комусь вогневіскі, – ядуче сказала Герміона.

Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмулячи свій напій мовчки і, як йому здавалося, шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.

Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:

– То що, може, все – вертаємося до школи?

Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо вона разом з Діном усамітнилася в кав’ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.

За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх доносив вітер, стали пронизливіші й голосніші. Гаррі придивився до їхніх невиразних силуетів. Дівчата сперечалися про якусь річ, яку тримала в руках Кеті.

– Ліно, це тебе не стосується! – почув Гаррі голос Кеті.

Вони завернули за поворот, мокрий сніг повалив густіше й швидше, заліплюючи Гаррі окуляри. Він почав витирати їх рукавицею, а Ліна саме тієї миті спробувала вихопити з рук Кеті пакунок; Кеті смикнула його до себе, й пакунок упав на землю.

Кеті миттю здійнялася в повітря, але не так, як Рон, що був кумедно підвішений за ногу, а граціозно, розкинувши руки, ніби збиралася кудись летіти. Проте було в цьому щось недобре й моторошне... лютий вітер рвав їй волосся, але очі в дівчини були заплющені, а обличчя – позбавлене будь-якого виразу. Гаррі, Рон, Герміона й Ліна завмерли й дивилися.

На висоті двох метрів над землею Кеті жахливо закричала. Очі її розплющилися, але те, що вона побачила чи відчула, явно завдавало їй страшенних мук. Вона кричала без упину; Ліна теж залементувала, вхопила Кеті за ногу й потягла назад на землю. Гаррі, Рон і Герміона кинулися допомагати, але щойно вчепилися Кеті в ноги, як вона впала просто на них; хлопці зуміли її впіймати, але Кеті так билася в судомах, що вони не могли її втримати.

Друзі поклали її на землю; дівчина корчилася й кричала, очевидно нікого з них не впізнаючи.

Гаррі озирнувся навколо – не було видно ні душі.

– Будьте тут! – крикнув він друзям, перекрикуючи виття вітру. – Я біжу по допомогу!

Гаррі помчав до школи; йому ще ніколи в житті не доводилося бачити такого, як те, що сталося з Кеті, і він не розумів, яка цьому причина. Звернув ще за один поворот і зіштовхнувся з кимось схожим на велетенського ведмедя на задніх лапах.

– Геґріде! – важко дихаючи вигукнув Гаррі, виплутуючись із живоплоту, в який він провалився.

– Гаррі! – обізвався Геґрід; мокрий сніг обліпив йому брови й бороду і примерз до величезної кошлатої шуби з бобрових шкурок. – Я си відвідував Ґропика, він уже такий файненький, що ти не...