Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 79 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ -
Божевілля містера Кравча

У неділю по сніданку Гаррі, Рон та Герміона піднялися до соварні, щоб за порадою Сіріуса відіслати листа Персі: спитати, чи не бачився він останнім часом з містером Кравчем? Листа доручили Гедвізі, бо вона давно вже не мала роботи. Провівши сову поглядами, друзі зійшли до кухні, щоб подарувати Добі шкарпетки.

Ельфи-домовики зустріли їх радісно й привітно, примудряючись одночасно кланятися, робити реверанси і заварювати для гостей чай. Добі не тямився від захвату.

– Гаррі Поттер до Добі занадто добрий! – пищав він, витираючи зі своїх величезних очей рясні сльози.

– Добі, тими зяброростями ти врятував мені життя, – із вдячністю сказав Гаррі.

– Чи можна мені ще кілька тістечок? – звернувся Рон до сяючих ельфів.

– Ти щойно снідав! – обурилася Герміона.

Та четверо ельфів уже несли до них чималий срібний таріль з тістечками.

– Треба відіслати їжі Сопунові, – пробурмотів Гаррі.

– Добра думка, – підтримав Рон. – Дамо Леву роботу. Ви принесете ще трохи харчів, правда? – спитав він ельфів. Ті радісно закивали й заметушилися.

– Добі, а де Вінкі? – поцікавилася Герміона, оглядаючи кухню.

– Вінкі біля каміна, панночко, – тихо відповів Добі, і його вуха сумно обвисли.

– О Боже! – вигукнула Герміона, помітивши Вінкі. Гаррі теж поглянув на камін. Вінкі сиділа на тому самому ослінчику, що й минулого разу, але тепер вона була така бруднюча, що ледве вирізнялася на тлі закопченої цегли каміна. Одяг на ній був подертий і давно не праний. У руці вона стискала пляшку маслопива й погойдувалася на ослінчику, втупившись у вогонь. Раз чи двічі ельфиня голосно гикнула.

– Вінкі дійшла до шести пляшок на день, – скрушно прошепотів Добі.

– Це ж не дуже міцний напій, – сказав Гаррі.

Та Добі похитав головою:

– Для ельфів-домовиків дуже міцний, паничу..

Вінкі знову гикнула. Ельфи, котрі принесли тістечка, повернулися до своєї роботи і час від часу кидали на неї несхвальні погляди.

– Вінкі чахне, паничу Гаррі Поттер, – сумно прошепотів Добі. – Вінкі хоче додому. Вона й далі думає, що містер Кравч – її господар, паничу. Добі ніяк не може переконати її, що тепер господарем став професор Дамблдор.

– Агов, Вінкі! – Гаррі раптом сяйнула одна ідея. Він підійшов до ельфині й нахилився над нею, – ти не знаєш, що сталося з містером Кравчем? Він перестав з'являтися на Тричаклунському турнірі.

Очі Вінкі заблищали. Її величезні зіниці втупилися в Гаррі. Вона знову трохи хитнулася, а тоді сказала:

– Хазяїн перестати – гик! – приходити?

– Еге ж, – підтвердив Гаррі, – ми його не бачили ще з першого завдання. У «Щоденному віщуні» пишуть, що він захворів.

Вінкі похиталася ще трохи, дивлячись на Гаррі затуманеним поглядом.

– Хазяїн – гик! – хворий? – Її нижня губа затремтіла.

– Ми не певні, чи це правда, – швидко додала Герміона.

– Хазяїнові потрібна його – гик! – Вінкі! – запхинькала ельфиня. – Хазяїн не подужати – гик! – робити все – гик! – сам...

– Вінкі, інші люди самі собі дають раду з домашніми клопотами, – строго промовила Герміона.

– Вінкі – гик! – робити не лише – гик! – домашню роботу для містера Кравча! – обурено запищала Вінкі, розхитуючись іще більше й розливаючи маслопиво на брудну блузку. – Хазяїн – гик! – довіряти Вінкі – гик! – найважливіші – гик! – найтаємніші...

– Що? – спитав Гаррі.

Але Вінкі сильно затрясла головою, вихлюпнувши на себе ще більше маслопива.

– Вінкі берегти – гик! – хазяїнові таємниці, – войовничо сказала вона і захиталася ще дужче, суворо дивлячись на Гаррі перекошеними очима. – Ви – гик! – пхати носа, от.

– Вінкі не повинна так розмовляти з Гаррі Поттером! – гнівно сказав Добі. – Гаррі Поттер сміливий і шляхетний, і ніколи не пхає носа в чужі справи!

– Він пхати носа – гик! – в особисті й таємні справи – гик! – мого хазяїна – гик! Вінкі – хороша ельфиня-домовичка – гик! – Вінкі тримати язика за зубами – гик! Люди намагатися – гик! – підглядати й пхати свої носи – гик! – повіки Вінкі опустилися й вона несподівано зіслизнула з табурета, впала перед каміном і голосно захропла. Порожня пляшка з-під маслопива відкотилася по викладеній плиткою підлозі.

З півдесятка ельфів поспішили до Вінкі. Їхні обличчя кривилися від огиди. Один підняв пляшку, а інші накрили Вінкі картатою чорно-білою скатертиною, щоб її ніхто не бачив.

– Нам дуже прикро, що вам довелося це побачити! – пропищав найближчий ельф, хитаючи головою з дуже присоромленим виглядом. – Маємо надію, що ви не подумаєте, ніби ми всі такі, як ця Вінкі!

– Вона дуже нещасна! – розсердилася Герміона. – Краще б ви її підбадьорили, а не накривали скатертиною!

– Просимо вибачення, панночко, – знову низько вклонився ельф-домовик, – однак ельфи-домовики не мають права бути нещасними тоді, як треба працювати й обслуговувати господарів.

– Ох, заради всього святого! – ще більше розгнівалася Герміона. – Послухайте мене всі! Ви маєте таке саме право бути нещасливими, як і чарівники! Ви маєте право на платню, на вихідні, на пристойний одяг, ви не повинні робити все, що вам наказують! Погляньте на Добі!

– Будь ласка, панночко, не вплутуйте Добі, – перелякано пробурмотів той. Веселі усмішки раптом позникали з личок ельфів. Вони дивилися на Герміону так, наче перед ними стояла небезпечна психопатка.

– Ми принесли ще харчів! – запищав один ельф під ліктем у Гаррі й тицьнув йому в руки великий шмат шинки, дванадцять тістечок та фрукти. – Бувайте!

Ельфи-домовики оточили Гаррі, Рона та Герміону і, штурхаючи їх у спини крихітними кулачками, почали випихати з кухні.

– Дякую за шкарпетки, паничу Гаррі Поттер! – сумно гукнув від каміна Добі, стоячи біля накритої скатертиною Вінкі.

– Герміоно, ти просто не можеш втримати язика за зубами! – гнівно сказав Рон, коли за ними, грюкнувши, зачинилися кухонні двері. – Тепер вони не захочуть, щоб ми до них приходили! А ми могли б вивідати у Вінкі про Кравча!

– Наче ти цим переймаєшся! – зіронізувала Герміона. – Ти сюди любиш приходити лише заради їжі!

Візит на кухню зіпсував увесь день. Гаррі так втомила Ронова й Герміонина гризня, що він узяв харчі для Сіріуса і сам піднявся до соварні.

Крихітна Левконія не подужала б віднести на гору біля Гоґсміда цілий шмат шинки, тому Гаррі вирішив, що їй допоможуть дві шкільні сипухи. Вони вилетіли у вечірні сутінки, несучи втрьох один величезний пакунок, і вигляд у них від цього був дуже дивний. Гаррі сперся на підвіконня і дивився їм услід. Потім оглянув шкільні угіддя, верхівки дерев Забороненого лісу та вітрила дурмстрензького корабля. Крізь кільця диму, що здіймався з димаря Геґрідової халупи, пролетів пугач, підлетів до соварні, облетів навколо й зник з очей. Придивившись, Гаррі побачив Геґріда, що завзято копав землю перед своєю хатиною. Схоже було на те, що він скопував нові грядки для овочів. Поки Гаррі придивлявся, з бобатонської карети вийшла мадам Максім і підійшла до Геґріда. Здавалося, вона намагається втягти його в розмову. Геґрід сперся на лопату, але, очевидно, не виявив особливої охоти підтримувати бесіду, бо мадам Максім дуже скоро вернулася до карети.

Не бажаючи повертатися до ґрифіндорської вежі й слухати, як сваряться Рон та Герміона, Гаррі спостерігав за Геґрідом, аж доки того не поглинула темрява. Невдовзі почали прокидатися сови, вони пролітали повз Гаррі і зникали в чорному небі.

*

До сніданку наступного дня поганий настрій Рона та Герміони розвіявся. На щастя, не справдилися похмурі Ронові пророцтва щодо ображених Герміоною ельфів-домовиків, які подаватимуть на ґрифіндорський стіл зіпсовану й несмачну їжу. Бекон, яйця та копчена риба були такими ж смачними, як завжди.

Коли почали прибувати поштові сови, Герміона зайорзала від нетерпіння – вочевидь, вона чогось очікувала.

– Персі однак ще не встиг би відповісти, – сказав Рон. – Ми послали Гедвігу лише вчора.

– Я не через те, – пояснила Герміона. – Я передплатила «Щоденного віщуна». Набридло довідуватися про все від слизеринців.

– Класно придумала, – похвалив Гаррі, теж дивлячись на сов. – Герміоно, здається, тобі пощастило...

Одна з сов опускалася до Герміони.

– Але це не схоже на газету, – розчаровано сказала вона. – Це...

Та на її подив, сова приземлилася просто перед тарілкою, а слідом за нею ще дві – руда й сіра, і чотири сипухи.

– Скільки газет ти передплатила? – запитав Гаррі, хапаючи Герміонин келих, що його ледь не скинули сови. Кожна з них проштовхувалася вперед, намагаючись віддати свого листа першою.

– Що це таке? – здивувалася Герміона, забираючи листа в сірої сови, розкриваючи його й починаючи читати. – Та невже? – спалахнула вона.

– Що сталося? – спитав Рон.

– Це... ох, як дотепно, – вона тицьнула листа Гаррі, і той побачив, що він не написаний від руки, а складений з приклеєних літер, вирізаних, скоріше за все, зі «Щоденного віщуна».

Ти оГиДНе дівЧиСько. ГаРРі ПоттЕр ваРтИЙ КращоЇ. пОверТаЙся зВІдки з'яВИлаСя маҐелко.

– Вони всі такі! – з відчаєм сказала Герміона, розкриваючи листи один за одним. – «Гаррі Поттер може знайти собі кращу, ніж ти...», «Тебе треба зварити у жаб'ячій ікрі...» Ой!

Вона розкрила останній конверт, і на руки їй вилилася жовто-зелена рідина із запахом бензину. Від неї на шкірі одразу ж з'явилися великі жовті пухирі.

– Нерозведений гній буботруба! – сказав Рон, обережно беручи й обнюхуючи конверт.

– Ой! – знову скрикнула Герміона, і сльози навернулися їй на очі, бо вона спробувала витерти гній серветкою, але її пальці так швидко й густо вкрилися виразками, що здавалося, ніби на руках – товсті ґулясті рукавиці.

– Негайно йди в лікарню, – сказав Гаррі, коли сови знялися в повітря, – ми скажемо професорці Спраут, де ти...

– Я ж її попереджав! – зітхнув Рон після того, як Герміона, притискаючи руки до грудей, вибігла з Великої зали. – Я ж казав, щоб не дратувала Ріту Скітер! Ось подивися... – Він прочитав ще один лист із тих, що покинула на столі Герміона. – «Я прочитала у «Відьомському тижневику», як ти обманюєш Гаррі Поттера – а він уже й так зазнав доволі лиха. Тому, щойно знайду великого конверта, нашлю на тебе вроки». От халепа! Доведеться їй стерегтися.

На гербалогію Герміона не з'явилася. Коли Гаррі й Рон вийшли з оранжереї і пішли на урок догляду за магічними істотами, то помітили Мелфоя, Креба й Ґойла, що вийшли з замку і спускалися кам'яними сходами. Пенсі Паркінсон, ідучи за ними, хихотіла й перешіптувалася з іншими слизеринськими дівчатами. Перехопивши погляд Гаррі, Пенсі крикнула:

– Поттер, ти що, порвав зі своєю подружкою? Чому вона на сніданку так засмутилася?

Гаррі вдав, що не чує. Він не хотів, щоб вона зраділа, довідавшись, якого лиха накоїла стаття у «Відьомському тижневику».

Геґрід, який на минулому уроці попередив, що вони завершують тему єдинорогів, чекав на учнів біля своєї хатини. Біля нього стояло кілька відкритих ящиків. Серце в Гаррі ледь не зупинилося – невже вилупився ще один скрут? Та коли він підійшов ближче й зазирнув у ящики, то побачив там пухнастих чорних істот з довгими рильцями й напрочуд пласкими, наче лопатки, передніми лапками. Істотки кліпали очицями, дивлячись на учнів і щиро дивуючись такій увазі.

– Се ніфлери, – сказав Геґрід, коли всі учні зібралися. – Вони жиют переважно в шахтах. І люблят усьо блискуче... дивіться...

Один ніфлер раптом підстрибнув і спробував укусити Пенсі Паркінсон за руку. Вона верескнула й відскочила.

– Вони файно вміют шукати коштовності, – радісно повідомив Геґрід. – Я подумав, що ми нинька добре си порозважаємо. Видите отам? – Він показав на велику свіжоскопану грядку, яку копав якраз тоді, як Гаррі спостерігав за ним з вікна. – Я запорпав там золоті монетки. Маю приз для того, чий ніфлер випорпає їх найбільше. Тілько поскидайте з себе всі прикраси, виберіт ніфлера і приготуйтеся.

Гаррі зняв свого зіпсованого годинника, що його носив за звичкою, і заховав у кишеню. Тоді вибрав ніфлера. Тваринка встромила довге рильце Гаррі у вухо й почала захоплено принюхуватися. Її так і кортіло пригорнути до себе.

– Заждіт, – сказав Геґрід, зазираючи в ящик. – Ще їден ніфлер зоставси... Кого бракує? Де Герміона?

– Вона мусила піти до лікарні, – сказав Рон.

– Потім пояснимо, – пробурмотів Гаррі – Пенсі Паркінсон уважно прислухалася.

Вони так ще не веселилися на жодному уроці догляду за магічними істотами. Ніфлери пірнали в землю й вистрибували з землі, наче з-під води. Коли-не-коли якась із тваринок підбігала до свого учня й кидала йому в долоні золоту монетку. Ронів ніфлер діяв особливо проворно, дуже швидко наповнивши його пригорщі золотом.

– Геґріде, а можна його купити собі як домашню тваринку? – захоплено поцікавився Рон, коли ніфлер знову пірнув, обсипавши його мантію землею.

– Роне, твоя мамця не дуже би си втішила, – усміхнувся Геґрід. – Ці ніфлери нищать будинки. Мені си здає, шо вони зібрали вже майже всі монетки, – додав він, обходячи грядку. – Я запорпав тілько сто. О, Герміона!

З перебинтованими руками й нещасним виразом обличчя Герміона прошкувала до них галявиною. Пенсі Паркінсон пильно до неї придивлялася.

– Ану перевірмо, як вам то вдалося! – сказав Геґрід. – Полічіть свої монетки! Ґойле, то не є мудро їх красти, – додав він і його чорні очі звузилися. – Се золото леприконів. Воно зникає по кількох годинах.

Ґойл, набурмосившись, спорожнив кишені. Виявилося, що найуспішнішим шукачем був Ронів ніфлер, тож Геґрід нагородив Рона величезною плиткою «чоколяди» з «Медових руць». Пролунав дзвінок, закликаючи всіх на обід. Увесь клас, окрім Гаррі, Рона й Герміони, подався до замку. Друзі ж залишилися, щоб допомогти Геґрідові повкладати ніфлерів у ящики. Гаррі помітив, що мадам Максім спостерігає за ними з вікна карети.

– Герміоно, що си стало з твоїми руками? – стурбовано спитав Геґрід.

Герміона розповіла про злі листи, які отримала сьогодні вранці, і про конверт, наповнений гноєм бубо-трубів.

– А-а-а, не журиси, – заспокоїв її Геґрід. – Я так само діставав такі письма, коли Ріта Скітер написала про мою мамцю. «Ви справжній монстр і вас треба знищити»; «Ваша мати вбивала невинних людей, і якби ви мали хоч краплю гідності, то давно б уже кинулися в озеро».

– Не може бути! – вражено вигукнула Герміона.

– Ага, – сказав Геґрід, відсуваючи ящики з ніфлерами до стіни. – То пишут тілько вар'яти, Герміоно. Не розкривай більше тотих листів, коли будуть приходити. Кидай відразу до вогню.

– Ти пропустила дуже цікавий урок, – сказав Гаррі Герміоні, коли вони поверталися до замку. – Ніфлери такі милі, правда, Роне?

Однак Рон мовчав і насуплено дивився на Геґрідів шоколад. Здавалося, щось вивело його з рівноваги.

– Що таке? – запитав Гаррі. – Не смачно?

– Не в тому річ, – буркнув Рон. – Чого ти не сказав мені про золото?

– Про яке золото? – не зрозумів Гаррі.

– Золото, яке я тобі дав на Кубку світу з квідичу, – мовив Рон. – Золото леприконів, яким я тобі заплатив за всеноклі. У ложі для шановних гостей. Чому ти не сказав, що воно зникло?

Гаррі довелося якусь мить помізкувати, перш ніж він зрозумів, про що йдеться.

– А!.. – нарешті згадав він. – Не знаю... Я не помітив, що воно зникло. Я переживав, що зникла моя чарівна паличка.

Вони піднялися сходами до вестибюлю, а звідти подалися до Великої зали на обід.

– Це, мабуть, класно, – раптом сказав Рон, щойно вони всілися й почали накладати собі ростбіфів та пирогів з м'ясом. – Класно, коли маєш так багато грошей, що навіть не помічаєш, як зникає повна кишеня ґалеонів.

– У мене тієї ночі інше було в голові! – нетерпляче сказав Гаррі. – У нас у всіх! Чи ти забув?

– Я не знав, що золото леприконів зникає, – пробурмотів Рон. – Я думав, що я тобі заплатив. Не треба було дарувати мені на Різдво капелюх «Гармат із Чадлі».

– Забудь про це, добре? – сказав Гаррі.

Рон настромив на виделку шматочок смаженої картоплі й задивився на нього. Тоді промовив:

– Жахливо бути бідним.

Гаррі з Герміоною перезирнулися. Вони не знали, що сказати.

– Дурниці, – Рон і далі дивився на картоплю. – Я не звинувачую Фреда й Джорджа за те, що вони хочуть заробити трохи грошей. Я й сам би не проти. От мати б ніфлера!

– Ну, тепер ми хоч знаємо, що тобі подарувати на наступне Різдво, – пожартувала Герміона. Та Рона це не розвеселило. Герміона сказала:

– Перестань, Роне, буває й гірше. Радій, що в тебе пальці не гнояться, – вона над силу користувалася ножем та виделкою. Пальці не згиналися й дуже порозпухали. – Як я ненавиджу ту чортову Скітерку! – вона аж спалахнула зі злості. – Чого б це мені не коштувало – але я їй помщуся!

*

Злі листи надходили Герміоні увесь наступний тиждень. Як і радив Геґрід, вона їх не відкривала, проте кілька «доброзичливців» прислали ревунів. Ті вибухали коло ґрифіндорського столу й викрикували всілякі образи. Їх чули всі, хто сидів у залі. Навіть ті, хто не читав «Відьомського тижневика», знали геть усе про нібито трикутник Гаррі – Крум – Герміона. Гаррі вже нудило від необхідності щоразу пояснювати, що Герміона не його дівчина.

– Усе стихне, якщо не звертати уваги, – сказав він Герміоні. – Людям це швидко обридне, як і тоді, коли вона писала про мене минулого разу...

– Я хочу знати, як вона підслуховує особисті розмови, якщо їй заборонено бувати на території школи! – сердито сказала Герміона.

Вона затрималася після уроку захисту від темних мистецтв, щоб дещо спитати в професора Муді. Решта учнів ледве дочекалися перерви. Муді дав їм таку важку контрольну з протидії закляттям, що багато хто тепер дмухав на дрібні порізи й опіки. Гаррі трапився нелегкий випадок вухосмички, і тому, виходячи з класу, він мусив притримувати вуха руками.

– Ріта точно не використовує плащ-невидимку! – задихано повідомила Герміона, наздогнавши Гаррі з Роном у вестибюлі й відриваючи Гарріну руку від рухливого вуха, щоб він її почув. – Муді каже, що на другому завданні її біля суддівського столу не бачив. І біля озера ніде не бачив!

– Герміоно, чи можливо тебе переконати, щоб ти все це покинула? – спитав Рон.

– Неможливо! – відрубала Герміона. – Я хочу знати, як вона почула нашу розмову з Віктором! І як вона вивідала про Геґрідову маму!

– Може, вона підклала тобі жучка, – припустив Гаррі.

– Жучка? – не зрозумів Рон. – Це як? Бліх напустила?

Гаррі почав пояснювати про приховані мікрофони та записувальну апаратуру.

Рон був захоплений, але Герміона їх перебила:

– Чи ви колись прочитаєте «Історію Гоґвортсу»?

– А навіщо? – здивувався Рон. – Ти ж її напам'ять знаєш. Як буде щось треба, спитаємо в тебе.

– Усі ці замінники магії, які використовують маґли – електрика, комп'ютери, радари, – у Гоґвортсі та його околицях не діють. Тут надто багато чарів у повітрі. Ні, щоб підслуховувати, Ріта використовує магію, по-іншому тут просто неможливо... якби ж я могла дізнатися, яку... якщо це щось незаконне, то я її дістану...

– Невже в нас нема інших проблем? – запитав її Рон. – До повного щастя нам не вистачає лише кровної помсти Ріті Скітер?

– Я не прошу вас мені допомагати! – огризнулася Герміона. – Я сама це зроблю!

І вона покрокувала мармуровими сходами вгору, навіть не глянувши на хлопців. Гаррі був упевнений, що Герміона йде до бібліотеки.

– Закладаюся, що вона повернеться з коробкою значків «Я ненавиджу Ріту Скітер», – сказав Рон.

На щастя, Герміона так і не попросила їх про допомогу в помсті. Обидва були їй за це дуже вдячні, адже перед Великодніми канікулами учнів завантажили цілими горами завдань. Гаррі щиро захоплювався, як Герміоні, окрім домашнього завдання, вдавалося вивчати ще й магічні методи підслуховування. Сам він віддавав усі сили навчанню, хоч і взяв собі за обов'язок регулярно відсилати Сіріусові в гірську печеру пакунки з їжею. Поголодувавши торік улітку в Дурслів, він не забув, як то – постійно бути голодним. У пакунки Гаррі вкладав записки, в яких повідомляв, що не сталося нічого незвичайного і що вони й досі чекають відповіді від Персі.

Гедвіґа не поверталася аж до кінця Великодніх канікул. Лист Персі був укладений у пакунок з крашанками, присланий місіс Візлі. Крашанки для Гаррі й Рона були завбільшки з драконячі яйця, ще й наповнені домашніми ірисками. Герміонина ж була навіть менша за куряче яйце. Вона аж зблідла, побачивши дарунок.

– Роне, твоя мама часом не читає «Відьомського тижневика»? – тихо спитала Герміона.

– Читає, – відповів Рон з набитим цукерками ротом. – Передплачує заради рецептів.

Герміона сумно поглянула на своє крихітне яєчко.

– Не хочеш подивитися, що написав Персі? – скоромовкою спитав її Гаррі.

Лист Персі був короткий і роздратований.

Як я постійно торочу кореспондентам «Щоденного віщуна», містер Кравч узяв заслужену відпустку. Він регулярно присилає сов із вказівками. Я з ним самим не бачився, але, думаю, ніхто не сумнівається, що я добре знаю почерк власного начальника. У мене багато роботи і я не можу витрачати час ще й на спростування цих сміховинних чуток. Прошу мене більше не турбувати, хіба що заради чогось важливого. Вітаю зі святом.

*

Початок весняної чверті зазвичай означав для Гаррі безперервні тренування перед останнім у році матчем з квідичу. Але тепер він мусив готуватися до третього й останнього завдання Тричаклунського турніру, хоч і досі не знав, яким воно буде. Нарешті в останній тиждень травня професорка Макґонеґел затримала його після уроку трансфігурації.

– Поттере, сьогодні о дев'ятій вечора прийдеш на поле для квідичу, – сказала вона. – Там буде містер Беґмен. Він розповість чемпіонам про третє завдання.

Тож о восьмій тридцять Гаррі залишив Рона з Герміоною у ґрифіндорській вітальні і спустився сходами у вестибюль. Там він натрапив на Седрика.

– Як гадаєш, що там буде? – спитав Седрик, коли вони вийшли надвір, у захмарений вечір. – Флер постійно каже про якісь підземні тунелі, де нам доведеться шукати скарбів.

– Це було б зовсім непогано, – сказав Гаррі і подумки всміхнувся, уявляючи, як попросить у Геґріда ніфлера, а той усе за нього зробить.

Перетнувши темну галявину, вони опинилися на стадіоні. Доріжкою між трибунами вийшли на поле.

– Що вони з ним зробили? – обурено вигукнув Седрик, зупинившись, мов укопаний.

Поле для квідичу більше не було гладеньке й рівне. Здавалося, що хтось забудував його довгими й низькими стінами, які звивалися й перетиналися у всіх напрямках.

– Це живопліт! – сказав Гаррі, торкнувшись найближчої.

– О, вітаю, вітаю! – почувся веселий голос.

Лудо Беґмен стояв посеред поля разом з Флер та Крумом. Гаррі з Седриком попрямували до них, перелазячи через живі стіни. Коли підійшли ближче, Флер широко всміхнулася до Гаррі. Її ставлення до нього кардинально змінилося після того, як він витяг з озера її сестру.

– Ну, що ви про це все думаєте? – весело сказав Беґмен, коли Гаррі з Седриком перелізли через останню стіну. – Гарно ростуть, правда? Ще місяць і Геґрід виростить їх метрів на шість. Не переживайте, – додав він з усмішкою, помітивши не дуже радісний вираз Гаррі та Седрика, – коли турнір завершиться, ваше поле для квідичу знову стане таким, як було! Припускаю, ви вже здогадалися, що це таке?

На мить запала мовчанка.

– Лабіринт, – пробурмотів Крум.

– Правильно! – сказав Беґмен. – Лабіринт. Третє завдання дуже просте. Тричаклунський кубок стоятиме в центрі лабіринту. Чемпіон, який перший до нього доторкнеться, отримає найвищу оцінку.

– Ми пгосто повинні пгойти лябігинт? – спитала Флер.

– Там будуть перешкоди, – радісно застрибав Беґмен. – Геґрід забезпечить певну кількість істот... ще треба буде зламати закляття... усяке таке, знаєте. Чемпіони, які мають більше очок, стартуватимуть у лабіринті першими. – Беґмен вишкірився до Гаррі й Седрика. – Потім зайде містер Крум... А тоді – міс Делякур. Але реальний шанс перемогти матиме кожен. Усе залежатиме від того, наскільки вдало ви подолаєте перешкоди. Буде весело!

Гаррі єдиний знав, якими саме істотами Геґрід збирався забезпечити змагання, і тому подумав, що навряд чи слід чекати веселощів. Одначе він ввічливо закивав, як і всі.

– Ну що ж... якщо не маєте більше запитань, то повертаймося в замок... Стає прохолодно...

Коли всі виходили з лабіринту, Беґмен поспішив за Гаррі. Гаррі відчував, що Беґмен от-от знову почне пропонувати свою допомогу, але якраз у цю мить Крум поплескав його по плечі.

– Чи могти ми поговорити?

– Авжеж, – сказав Гаррі, трохи здивований.

– Будеш пройтися зі мною?

– Так, – зацікавлено погодився Гаррі.

Беґмена це, здається, збило з пантелику:

– Гаррі, тебе зачекати?

– Та ні, пане Беґмен, усе гаразд – відмовився Гаррі, стримуючи усмішку. – Я й сам знайду дорогу до замку. Дякую.

Гаррі й Крум разом вийшли зі стадіону, але Крум не повернув до дурмстрензького корабля. Навпаки, пішов у напрямку лісу.

– Чого ми йдемо сюди? – запитав Гаррі, коли вони проминули Геґрідову хатину й освітлену бобатонську карету.

– Не хотіти, щоб нас підслухано, – коротко мовив Крум.

Коли вони нарешті опинилися в тихому місці неподалік від загороди з бобатонськими кіньми, Крум зупинився під деревом і обернувся до Гаррі.

– Я хотіти знати, – сердито сказав він, – що бути між ти і Гер-мов-ніна.

Гаррі, що з огляду на Крумову таємничість очікував чогось значно серйознішого, глянув на нього здивовано.

– Нічого, – відповів він. Одначе Крум аж випромінював злість, і Гаррі вкотре усвідомив, який Віктор високий і міцний. – Ми просто друзі. Вона аж ніяк не моя дівчина і ніколи нею не була. Це все вигадки Ріти.

– Гер-мов-ніна говорити про тебе дужо часто, – підозріливо сказав Крум.

– Авжеж, – сказав Гаррі, – ми ж друзі.

Йому ніяк не вірилося, що розмовляє про таке з самим Віктором Крумом, відомим у всьому світі квідичистом. Виходило, що вісімнадцятирічний Крум вважає його, Гаррі, рівним собі суперником.

– Ти не мати ніколи... ти не бути...

– Ні, – твердо відказав Гаррі.

Крум трохи прояснів. Кілька секунд він просто дивився на Гаррі, а тоді сказав:

– Ти літати дужо добро. Я бачити на першо завдання.

– Дякую, – широко всміхнувся Гаррі, раптом відчувши себе набагато вищим. – А я тебе бачив на Кубку світу. Фінт Вронського – ти справді...

Але тієї миті позаду Крума між деревами щось ворухнулося, і Гаррі, який трохи знав, які саме істоти полюбляють чигати в лісі, інстинктивно схопив Крума за руку й відтяг його вбік.

– Що статися?

Гаррі похитав головою, вдивляючись у те місце, де він помітив рух. Тоді сягнув рукою в мантію, щоб витягти чарівну паличку.

З-за високого дуба, похитуючись, вийшов чоловік. Спершу Гаррі його не впізнав... та, придивившись, зрозумів: то був містер Кравч.

Кравч мав такий вигляд, наче кілька днів десь блукав. Мантія на колінах була подерта й закривавлена; обличчя подряпане, неголене й сіре від виснаження. Охайні раніше вуса й волосся тепер потребували ножиць та води. Однак поведінка його була ще дивніша, ніж вигляд. Бурмочучи й махаючи руками, містер Кравч із кимось розмовляв, але співрозмовника бачив лише він. Кравч нагадав Гаррі літнього волоцюгу, баченого колись під час походу з Дурслями по крамницях. Бездомний чоловік також жваво вів бесіду з повітрям. Тітка Петунія схопила Дадлі за руку й потягла його через дорогу, щоб обійти старого. Пізніше дядько Вернон виголосив цілу промову про те, що б він зробив з жебраками та волоцюгами.

– Хіба він не бути суддя? – Крум витріщився на містера Кравча. – Хіба він не бути з вашого міністерства?

Гаррі кивнув, на мить завагавшись, а тоді повільно підійшов до містера Кравча. Той на нього навіть не глянув і все говорив щось до найближчого дерева:

– ...і коли ви, Везербі, це зробите, то пошліть до Дамблдора сову з підтвердженням кількості дурмстрензьких учнів, які будуть присутні на турнірі. Каркароф щойно повідомив, що їх буде дванадцятеро...

– Містере Кравч? – обережно промовив Гаррі.

– ...а потім пошліть іще сову до мадам Максім – може, вона, як і Каркароф, теж захоче взяти з собою більше учнів... Чули, Везербі? Виконаєте? Вико... – очі містера Кравча вирячилися. Він стояв і дивився на дерево, беззвучно ворушачи губами. Тоді, хитаючись, відійшов убік і впав на коліна.

– Містере Кравч? – голосно покликав Гаррі. – Що з вами?

Кравчеві очі забігали. Гаррі обернувся до Крума. Той підійшов ближче і дивився на Кравча з тривогою.

– Що з ним?

– Не знаю, – пробурмотів Гаррі. – Слухай, збігай когось поклич...

– Дамблдора! – почав задихатися Кравч. Він ухопив Гаррі за мантію і притяг до себе, хоч погляд його був спрямований кудись поверх Гарріної голови. – Мені треба... побачити... Дамблдора...

– Гаразд, – сказав Гаррі, – якщо ви встанете, містере Кравч, то підемо до...

– Я зробив... дурницю, – видихнув містер Кравч. Вигляд у нього був божевільний. Очі крутилися й витріщалися, по підборіддю котилася слина. Кожне слово коштувало йому страшенних зусиль. – Мушу... розповісти... Дамблдорові...

– Підводьтеся, містере Кравч, – голосно й чітко сказав Гаррі. – Вставайте і я відведу вас до Дамблдора!

Очі містера Кравча зупинилися на Гаррі.

– Ви... хто? – прошепотів він.

– Я учень цієї школи, – Гаррі озирнувся до Крума, чекаючи допомоги, але той, помітно нервуючись, тримався позаду.

– Ви не... його? – зашепотів Кравч. Рот у нього перекосився.

– Ні, – відповів Гаррі, не маючи ані найменшого уявлення, про що говорить Кравч.

– Ви Дамблдорів?

– Так, – сказав Гаррі.

Кравч притяг його до себе ще ближче. Гаррі спробував вивільнитися, та дарма.

– Попередьте... Дамблдора...

– Я приведу Дамблдора, якщо ви мене пустите, – сказав Гаррі. – Відпустіть мене, містере Кравч, і я його приведу...

– Дякую, Везербі, і як усе оце зробите, принесіть мені кави. Моя дружина з сином скоро приїдуть. Ми сьогодні збираємося на концерт з містером та місіс Фадж. – Кравч знову говорив до дерева, і, як видно, навіть не здогадувався про присутність Гаррі. Це так здивувало Гаррі, що він і не помітив, як Кравч відпустив його мантію. – Так, мій син нещодавно отримав дванадцять СОВ, так, це найвища оцінка, так, авжеж пишаюся. А поки що, прошу принести мені оту записку від Андорського міністра магії. У мене зараз є час накидати відповідь...

– Залишайся тут з ним! – сказав Гаррі Крумові. – Я приведу Дамблдора. Так буде швидше, бо я знаю, де його кабінет.

– Він божевільний, – невпевнено озвався Крум, не зводячи очей з Кравча. Той щось базікав до дерева, вочевидь, переконаний, що то Персі.

– Побудь біля нього, – сказав Гаррі і зібрався вже йти, та його рух викликав ще одну різку зміну в поведінці містера Кравча. Він міцно обхопив Гаррі за коліна й потяг на землю.

– Не... кидайте... мене! – прошепотів він, знову вирячивши очі. – Я... втік... мушу попередити... мушу сказати... побачити Дамблдора... моя провина... це все я винен... Берта... мертва... це все я винен... мій син... моя провина... скажи Дамблдорові... Гаррі Поттер... Темний Лорд... сильнішає... Гаррі Поттер...