Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 103 (всего у книги 206 страниц)

– Ану, подивимось, чи добре вкарбувалися слова, – почувся десь за півгодини м'який голос Амбридж.

Вона простягла до нього свої коротенькі пальці з перснями. А коли схопила за руку, щоб перевірити, чи добре врізалися в шкіру слова, йому запекло не тільки в руці, а йу шрамі на чолі. Водночас з'явилося дуже дивне відчуття десь У районі діафрагми.

Вирвав руку й схопився на ноги, дивлячись на неї. Вона розглядала його, розтягши в посмішці свій великий обвислий рот.

– Що, болить? – м'яко спитала вона.

Він не відповів. Серце калатало в грудях. Вона мала на увазі його руку, чи, може, знала, що він відчув біль у шрамі?

– Гадаю, містере Поттере, я свого досягла. Можете йти.

Він схопив портфеля і якомога швидше вибіг з кімнати.

Спокійно, казав він сам собі, вибігаючи сходами нагору. Спокійно, це зовсім не обов'язково те, про що ти подумав...

– Мімбулус мімблетонія! – крикнув він Гладкій Пані, і та відчинилася.

Його зустрів радісний галас. До нього підбіг сяючий вія вуха до вуха Рон, а з келиха, що він стискав у руках, хлюпалося йому на мантію маслопиво.

– Гаррі, мені вдалося, мене взяли! Я – воротар!

– Що? Ой... це класно! – намагався якомога природніше всміхнутися Гаррі, хоч серце його й далі гупало в грудях, а рука пульсувала й кривавилась.

– Бери маслопиво. – Рон упхнув йому в руки пляшку. – І досі не вірю... а де Герміона?

– Он, – сказав Фред, теж поцмулюючи маслопиво, і показав на крісло біля каміна. Герміона там задрімала з келихом, що ризиковано схилився набік.

– А казала, що зраділа, коли я їй розповів, – трохи образився Рон.

– Нехай поспить, – миттєво оживився Джордж. Незабаром Гаррі помітив кількох першокласників з незаперечними слідами недавньої кровотечі з носа.

– Іди-но сюди, Роне, побачимо, чи пасує тобі стара Оліверова мантія, – покликала його Кеті Бел, – його прізвище можна відпороти й нашити твоє...

Рон пішов до неї, а до Гаррі підскочила Анжеліна.

– Вибач, Поттере, що я тоді на тебе налетіла, – випалила вона. – Ця тренерська посада забирає стільки нервів. Знаєш, я починаю думати, що іноді даремно нападалася на Вуда. – Трохи насупившись, вона дивилася на Рона, відсьорбуючи з келиха маслопиво.

– Слухай, я знаю, що це твій найкращий друг, але він не супер, – відверто сказала вона. – Хоч думаю, що на тренуваннях його можна підтягти. У його родині були класні квідичисти. Якщо чесно, то я розраховую, що він продемонструє кращі здібності, ніж сьогодні. Віккі Фробішер і Джефрі Рупер літали сьогодні краще, але Гупер такий скиглій, весь час нарікає на те чи те, а Віккі відвідує всі можливі гуртки й товариства. Вона сьогодні зізналася, що коли наші тренування й засідання клубу замовлянь збігатимуться в часі, то вона вибере клуб. У будь-якому разі завтра о другій буде тренування, тож щоб ти був обов'язково. І прощу тебе, постарайся допомогти Ронові, добре?

Він кивнув, і Анжеліна подалася до Алісії Спінет. Гаррі підійшов до Герміони, яка рвучко прокинулась, коли він поставив на підлогу портфель.

– Ой, Гаррі, це ти... гарно вийшло з Роном, правда? – сказала вона, протираючи очі. – Я просто так... так... така втомлена, – позіхнула вона. – Не спала до першої ночі, в'язала нові шапочки. Вони зникають просто блискавично!

І справді, Гаррі тепер побачив, що скрізь у кімнаті були заховані шапочки, щоб необачні ельфи могли випадково їх підібрати.

– Чудово, – мовив Гаррі, думаючи про своє. Якщо він ні з ким не поділиться, то просто вибухне. – Герміоно, я щойно був у кабінеті Амбридж, і вона торкнулася до моєї руки...

Герміона уважно прислухалася. Коли Гаррі договорив, вона поволі мовила: – Ти боїшся, що Відомо-Хто контролює її так само, як раніше Квірела?

– Ну, – впівголоса підтвердив Гаррі, – така можливість існує, правда?

– Можливо, що так, – не дуже впевнено сказала Герміона. – Хоч я й не думаю, що він міг би володітинею, як володів Квірелом, тобто він же зараз ожив і має власне тіло, йому не потрібно ділитися тілом з іншими. Може, він зачаклував її закляттям «Імперіус»?..

Гаррі якусь мить стежив за Фредом, Джорджем і Лі Джорданом, які жонглювали порожніми пляшками з-під маслопива. Тоді Герміона додала:

– Але ж торік твій шрам болів, коли ніхто до тебе не торкався, а хіба Дамблдор не казав, що це пов'язано з тим, що відчуває в цей час Відомо-Хто? Тобто, можливо, з Амбридж це ніяк не пов'язано, може, це просто випадково сталося саме тоді, як ти був поряд з нею?

– Вона мерзенна, – різко заперечив Гаррі. – Збочена.

– Так, вона жахлива, але... Гаррі, мені здається, що ти повинен сказати про біль у шрамі Дамблдорові.

Це вже вдруге за два дні йому радили піти до Дамблдора, але його відповідь Герміоні була така сама, як і Ронові.

– Я його цим не турбуватиму. Ти ж сама щойно сказала, що тут нема нічого страшного. Шрам ціле літо то болів, то переставав... сьогодні було просто трохи гірше, от і все...

– Гаррі, я впевнена, що Дамблдор хотів би, щоб ти його з цим потурбував...

– Так, – мимоволі вирвалося в Гаррі, – тільки цим і й турбую Дамблдора, правда? Тільки своїм шрамом!

– Не кажи такого! Це неправда!

– Краще я напишу Сіріусові. Побачимо, що він про це думає...

– Гаррі, про це не можна писати в листі! – не на жарт стривожилася Герміона. – Ти ж пам'ятаєш, як Муді попереджав, щоб ми були обачні з тим, про що пишемо! Немає жодних гарантій, що сов не перехоплюють!

– Добре, добре, нічого не писатиму! – роздратовано погодився Гаррі. Він звівся на ноги. – Я пішов спати. Скажеш Ронові, добре?

– Ой, ні, – полегшено зітхнула Герміона, – якщо ти йдеш спати, то і я вже спокійно можу йти. Я така виснажена, а завтра хочу зв'язати ще кілька шапочок. Слухай, якщо бажаєш, можеш мені допомогти. Це так цікаво! Я вже навчилася робити різні візерунки, і китички, і багато іншого.

Гаррі глянув у її захоплене сяюче лице і зробив вигляд, ніби замислився над цією спокусливою пропозицією.

– Е-е... ні, навряд, дякую, – відмовився він. – Е-е... не завтра. У мене ще повно домашніх завдань...

І він почвалав до хлопчачих спалень, залишивши позаду трохи розчаровану Герміону.

– РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ -
Персі та Гультяй

Наступного ранку Гаррі прокинувся першим у їхній спальні. Якийсь час лежав, спостерігаючи, як кружляють порошинки у сонячному промені, що прослизав у щілину між запонами його ліжка, і насолоджувався думкою про те, що сьогодні субота. Перший тиждень чверті був якийсь нескінченний, немовби один довжелезний урок історії магії.

Судячи з сонної тиші та свіжесенького вигляду того сонячного променя, день щойно починався. Гаррі відхилив запони довкола ліжка, встав і почав одягатися. Окрім далекого щебетання пташок було чути лише повільне й глибоке дихання його колег-ґрифіндорців. Він обережно відкрив шкільний портфель, витяг звідти пергамент, перо й пішов зі спальні до вітальні.

Там Гаррі зручно вмостився у своє улюблене старе м'яке крісло біля згаслого вже каміна і розгорнув пергамент, оглядаючи кімнату. Кудись пощезали всі залишки зіжмаканого пергаменту, старі плюй-камінці, порожні банки з-під різних речовин та обгортки від цукерок, що завжди надвечір засмічували вітальню. Зникли й Герміонині шапочки для ельфів. «Цікаво, скільки вже ельфів здобули свободу, самі того, можливо, не бажаючи», – подумав Гаррі, а тоді відкоркував каламар, вмочив перо і затримав його за сантиметр від гладенької жовтуватої поверхні пергаменту, напруживши думку... але ось уже минула хвилина чи дві, а він тупо дивився на порожній камін, так і не знаючи, з чого б почати.

Тепер він зрозумів, як важко було Ронові й Герміоні писати йому влітку листи. Як він мав повідомити Сіріусу про все, що сталося минулого тижня, як розпитати про все, що його мучило, та ще й так, щоб можливі викрадачі листів не оволоділи тією інформацією, якої він не хотів їм давати?

Він ще трохи посидів нерухомо, втупившись у камін, а тоді нарешті прийняв рішення. Знову вмочив перо в і впевнено націлив його на пергамент.

Дорогий Сопуне,

Сподіваюсь, у тебе все гаразд, перший тиждень тут був жахливий, я дуже радий, що настали вихідні.

Маємо нову вчительку захисту від темних мистецтв, професорку Амбридж. Вона майже така приємна, як і твоя мама. Пишу тобі, бо те, про що писав минулого літа, сталося знову, коли я відбував покарання в Амбридж.

Ми всі скучили за нашим великим другом, маємо надію, що він незабаром повернеться.

Прошу відповісти якнайшвидше.

На все добре.

Гаррі.

Гаррі кілька разів перечитав листа, намагаючись поставити себе на місце іншої людини. Вирішив, що ніхто, якщо просто перечитає листа, не зрозуміє, про що він пише, чи до кого пише. Мав велику надію, що Сіріус збагне натяк про Геґріда й напише їм, коли той має повернутися. Гаррі волів не питати про це відверто, щоб не привертати зайвої уваги до того, чим займається Геґрід, перебуваючи за межами Гоґвортсу.

Хоч лист був і коротенький, на його написання пішло чимало часу. Доки він його вимучував, сонце вже освітило майже половину кімнати, а зі спалень угорі долинали різні звуки. Гаррі акуратно запечатав пергамент, виліз крізь отвір за портретом і подався до соварні.

– Я б на твоєму місці туди не ходив, – попередив Майже-Безголовий Нік, стурбовано випливаючи зі стіни коридору якраз перед Гаррі. – Півз задумав кепсько пожартувати з тією особою, що зараз проходитиме повз погруддя Парацельса.

– А що – Парацельс має впасти тій особі на голову? – спитав Гаррі.

– Як це не банально, але має, – втомлено підтвердив Майже-Безголовий Нік. – Півз ніколи не відрізнявся тонким смаком. Я пошукаю Кривавого Барона... він один може покласти цьому край... бувай, Гаррі...

– Ага, бувай, – попрощався Гаррі й повернув не праворуч, а ліворуч, вибираючи довший, але безпечніший шлях до соварні. Він минав численні вікна, крізь які виднілося яскраво-синє небо, і настрій у нього поліпшувався. Незабаром почнеться тренування і нарешті він знову опиниться на квідичному полі.

Щось торкнулося до його кісточок на ногах. Глянув униз і побачив Філчеву худющу сіру кицьку Місіс Норіс, що скрадалася повз нього. Вона блимнула на нього жовтими, мов ліхтарі, очима і зникла за статуєю Вільфреда Тоскного.

– Я не роблю нічого поганого, – гукнув їй услід Гаррі. Видно було, що кицька збирається доповісти про нього своєму хазяїнові, хоч Гаррі не бачив для цього ніяких підстав, адже він мав повнісіньке право йти в суботу до соварні.

Сонце було вже високо в небі, і коли Гаррі зайшов у соварню, його ледь не засліпило сяйво в незасклених вікнах. Срібне сонячне проміння перетинало кругле приміщення, в якому на кроквах сиділи сотні дещо неспокійних від цього ранкового сяйва сов. Деякі, очевидно, щойно повернулися з полювання. Устелена соломою підлога хрустіла під ногами, коли він, шукаючи Гедвіґу, наступав на крихітні кісточки впольованих тварин.

– Ось ти де, – нарешті помітив він її десь під самим склепінчастим дахом. – Спускайся, я маю для тебе листа.

Сова тихенько ухнула, розправила великі білі крила і злетіла йому на плече.

– Так, я знаю, що листа адресовано Сопунові, – дав він їй у дзьоба пергамент, але тоді невідомо чому прошепотів: – Але він для Сіріуса, добре?

Гедвіґа один раз кліпнула своїми бурштиновими очима, і він сприйняв це за знак розуміння.

– Тоді безпечного польоту, – побажав їй Гаррі й підніс до вікна. Гедвіґа відштовхнулася від руки й полетіла назустріч сліпучому небу. Він спостерігав за нею, аж доки вона перетворилася на крихітну чорну цяточку й зникла а тоді перевів погляд на Геґрідову хатину, яку добре було видно з вікна і яка все ще була порожня – з димаря не йшов дим, а вікна були завішені фіранками.

Верхівки дерев Забороненого лісу похитувалися від легенького вітерцю. Гаррі дивився на них, підставляючи лице потокам свіжого повітря, думав про квідич... і побачив його – великого змієподібного крилатого коня, такого, як ті, що тягли за собою гоґвортські диліжанси. Чорні шкірясті крила розпростерлися широко, мов у птеродактиля. Кінь злетів над деревами, неначе велетенський гротескний птах. Він зробив велике коло в повітрі, а тоді знову пірнув між дерева. Усе це сталося так швидко, що Гаррі просто не вірив своїм очам, а серце шалено калатало.

За спиною в нього відчинилися двері соварні. Він аж підстрибнув з несподіванки, мерщій озирнувся й побачив Чо Чанґ з листом та пакунком у руках.

– Привіт, – автоматично привітався Гаррі.

– Ой... привіт, – зойкнула вона. – Я не думала, що тут так рано хтось буде... щойно п'ять хвилин тому згадала про мамин день народження.

Вона показала на пакунок.

– Ага, – мовив Гаррі. Усі думки в голові мовби застигли. Хотів сказати щось смішне й цікаве, але з пам'яті ще не вивітрився образ того жахливого крилатого коня.

– Класний сьогодні день, – показав він жестом на вікна. І враз відчув пекучий сором. Погода. Він говорив про погоду.

– Так, – погодилася Чо, шукаючи підходящу сову. – Класна пора для квідичу. Я цілий тиждень не виходила надвір, а ти?

– Я теж, – відповів Гаррі.

Чо вибрала одну зі шкільних сов-сопух. Покликала її собі на руку, сова злетіла й послужливо наставила лапку, до якої можна було причепити пакунок.

– А Ґрифіндор уже має нового воротаря? – поцікавилася Чо.

– Так, – підтвердив Гаррі. – Це мій друг Рон Візлі. Знаєш його?

– «Тайфуно»-ненависник? – холодно озвалася Чо. – Він хоч добрий гравець?

– Так, – сказав Гаррі, – думаю, що так. Хоч я й не бачив його на пробі, бо відбував покарання.

Чо глянула на нього, не докінчивши прив'язувати пакунок до совиної лапки.

– Та Амбриджка – жахнюща, – неголосно сказала вона. – Покарала тебе тільки за те, що ти сказав правду про... про... про його смерть. Усі про це чули, це розійшлося по цілій школі. Ти вчинив дуже відважно, коли їй заперечив.

Гаррі відчув, як надимаються його груди, ще трохи і він злетів би над загидженою послідом підлогою. Що там якийсь ідіотський летючий кінь! Адже Чо вважає, що він вчинив відважно. Якусь мить Гаррі навіть думав показати їй, начебто випадково, свою поранену руку, коли допомагав прив'язувати до лапки пакунок... та щойно зблиснула ця думка, як знову відчинилися двері соварні.

У приміщення влетів захеканий сторож Філч. На його запалих, помережаних прожилками щоках виступили фіолетові плями, щелепи тремтіли, а рідке сиве волосся розкуйовдилося. Видно було, що по сходах він біг. За ним прослизнула Місіс Норіс. Вона зиркнула на сов угорі й жадібно нявкнула. Тривожно зашурхотіли крила, а велика бура сова погрозливо клацнула дзьобом.

– Ага! – вигукнув Філч, клишоного підступаючи до Гаррі. Його мішкуваті щоки гнівно затремтіли. – Мене попередили, що ти збираєшся замовити велику партію какобомб!

Гаррі склав на грудях руки і глянув на сторожа.

– Хто вам казав, що я замовляю какобомби?

Чо дивилася то на Гаррі, то на Філча. Сова-сипуха на її руці втомилася стояти на одній лапі й докірливо ухнула, але Чо не звернула на неї уваги.

– Я маю свої джерела, – самовдоволено просичав Філч. – Ану, віддавай те, що збирався висилати.

Страшенно зрадівши, що не тягнув з відправкою листа, Гаррі сказав: – Не можу, я вже відіслав.

– Відіслав? – Філчове лице перекосилося з люті.

– Відіслав, – спокійно підтвердив Гаррі.

Філч розлючено роззявив рота, кілька секунд хапав ним повітря, а тоді обмацав очима Гарріну мантію.

– А може, ти ховаєш листа в кишені?

– Не ховаю...

– Я бачила, як він відсилав, – сердито втрутилася Чо. Філч повернувся до неї.

– Ти бачила?..

– Так, я бачила, – люто повторила вона.

Якусь мить Філч мовчки розглядав Чо, а Чо його. Тоді сторож рвучко розвернувся й почовгав назад до дверей. Зупинився, тримаючи руку на клямці, і знову озирнувся на Гаррі.

– Якщо тільки внюхаю десь какобомбу..

Він потупотів сходами донизу. Місіс Норіс востаннє тоскно зиркнула на сов і попленталася за ним.

Гаррі й Чо обмінялися поглядами.

– Дякую, – сказав Гаррі.

– Нема за що, – озвалася Чо, нарешті прив'язавши пакунок до совиної лапки. Щоки в неї порожевіли. – Ти ж не замовляв какобомб, правда?

– Ні, – підтвердив Гаррі.

– Цікаво, чому ж він тоді подумав на тебе? – замислилася вона, відносячи сову до вікна.

Гаррі стенув плечима. Він був спантеличений не менше за неї, проте, хоч як дивно, зараз його це не дуже турбувало.

Вийшли з соварні разом. Перед коридором, що вів у західне крило замку, Чо сказала: – Мені сюди. То... ще побачимось, Гаррі. Па-па.

– Так... па-па.

Вона всміхнулася йому і пішла своєю дорогою. Гаррі рушив далі з піднесеним настроєм. Він таки спромігся на цілу розмову з нею, до того ж ані разу не зганьбився... «Ти вчинив дуже відважно, коли їй заперечив»... Чо назвала його відважним... вона не зненавиділа його за те, що він вижив...

Авжеж, вона надала перевагу Седрикові, він це знав... Хоч, якби він тоді запросив її на бал раніше за Седрика, то все могло б обернутися цілком інакше... Схоже, вона щиро шкодувала, коли мусила тоді Гаррі відмовляти...

– Доброго ранку, – весело привітався Гаррі з Роном та Герміоною, сідаючи до них за ґрифіндорський стіл у Великій залі.

– Чого ти такий щасливий? – здивовано глянув на нього Рон.

– Е-е... бо сьогодні квідич, – радісно пояснив Гаррі, підсуваючи до себе велику тарілку яєчні та шинки.

– А... так... – проказав Рон. Він відклав надкушену фінку й добряче ковтнув гарбузового соку. А тоді сказав: – Слухай... а ти не хотів би піти туди зі мною трошки раніше? Просто... е-е... покидати м'ячика перед тренуванням? Щоб я, знаєш, трохи освоївся.

– Гаразд, – погодився Гаррі.

– Мені здається, що вам не варто, – серйозно заперечила їм Герміона. – Ви вже й так відстали з домашніми завданнями і...

Та вона не договорила, бо прибула ранкова пошта. Сова, Що, як звично, принесла їй «Щоденного віщуна», приземлилася небезпечно близько від цукорниці й виставила лапку. Герміона поклала їй у шкіряний гаманець один кнат, взяла газету й уважно переглянула першу сторінку. Сова тим часом полетіла.

– Є щось цікаве? – запитав Рон. Гаррі всміхнувся, розуміючи що Рон намагається відвернути її увагу від домашніх завдань.

– Нема, – зітхнула вона, – лише якісь плітки про одруження бас-гітариста з «Фатальних сестер».

Герміона розгорнула газету й сховалася за нею. Гаррі узяв собі ще одну порцію яєчні з шинкою. Рон із заклопотаним виглядом позирав на високі вікна.

– Стривайте, – раптом озвалася Герміона. – Та ні... Сіріус!

– Що сталося? – Гаррі так рвучко схопив газету, що вона роздерлася, і тепер вони з Герміоною тримали в руках по половині.

– «Міністерство магії отримало з надійного джерела інформацію, що Сіріус Блек, сумнозвісний масовий вбивця... траля-ляля-ля... переховується зараз у Лондоні!» – стражденним голосом прочитала Герміона зі своєї половини.

– Це Луціус Мелфой, закладаюся, – неголосно й люто сказав Гаррі. – Він упізнав Сіріуса на платформі...

– Що? – стривожено перепитав Рон. – Ти не казав...

– Цсс! – засичали на нього Гаррі з Герміоною.

– «...Міністерство попереджає чаклунську громаду, що Блек дуже небезпечний... убив тринадцять осіб... утік з Азкабану...» – ну, і так далі, – закінчила Герміона, тоді відклала свою половинку газети й перелякано глянула на Гаррі з Роном. – Тепер він більше не зможе вийти з будинку, – прошепотіла вона. – Дамблдор же його попереджав.

Гаррі пригнічено глянув на відірваний ним клапоть «Віщуна». Більшу частину сторінки займала реклама крамниці «Мантії для всіх оказій від мадам Малкін», де влаштували розпродаж.

– Гей! – розгладив він газету, щоб Герміона з Роном могли прочитати. – Подивіться!

– Мантії в мене є, – відказав Рон.

– Та ні, – наполягав Гаррі. – Гляньте... на оце.

Рон з Герміоною нахилилися, щоб прочитати. То був коротесенький допис у самому низу газетної колонки. Заголовок був такий:

 ЗАЗІХАННЯ НА МІНІСТЕРСТВО

Стержис Подмор, віком 38 років, що мешкає в будинку номер два на вулиці Рокитний Парк у Клепгемі, постав перед Чарверсудом за звинуваченням у незаконному проникненні 31 серпня в Міністерство магії та в намірі вчинити пограбування. Подмор був затриманий чарсторожем міністерства Еріком Манчем при спробі вдертися в цілком таємні двері о першій годині ночі. Подмор, яким відмовився давати будь-які свідчення на свій захист, був визнаний винним за обома пунктами звинувачення і засуджений до піврічного ув'язнення в Азкабані.

– Стержис Подмор? – поволі перепитав Рон. – Це той тип, якому ніби соломи в голову напхали, так? Один з членів Ор...

– Роне, цсс! – прошипіла Герміона, перелякано зиркаючи на нього.

– Півроку в Азкабані! – приголомшено прошепотів Гаррі. – Тільки за спробу зайти в двері!

– Не будь дурний, до чого тут двері? Що він робив у міністерстві о першій ночі? – видихнула Герміона.

– Думаєте, виконував якесь завдання Ордену? – пробурмотів Рон.

– Стривайте... – поволі протяг Гаррі. – Стержис мав прийти і провести нас на вокзал, пам'ятаєте?

Друзі глянули на нього.

– Так, він мав бути одним з наших охоронців по дорозі на Кінґс-Крос, пригадуєте? А Муді ще сердився, що він не прийшов. Отже, Стержис не міг виконувати їхнє завдання.

– Може, вони й не чекали, що його впіймають, – завагалася Герміона.

– Це могла бути пастка! – вигукнув схвильовано Рон. – Ні... послухайте! – заговорив він значно тихішим голосом, коли побачив лютий погляд Герміони. – Міністерство підозрює, що він належить до Дамблдорових спільників, тому... ну, я не знаю... його могли заманитив міністерство, і він не вдирався ні в які двері! Можливо, це все підлаштували, щоб його затримати!

Якийсь час Гаррі й Герміона мовчки все обмірковували. Гаррі це все здалося надуманим. А ось Герміона була вражена.

– Я не здивувалася б, якби насправді так і було.

Вона замислено склала свою половину газети. Гаррі відклав ножа й виделку, а Герміона мовби отямилася від марення.

– Я думаю, що треба почати з реферату для професорки Спраут про самозапилювальні чагарники, а тоді, якщо пощастить, ще встигнемо перед обідом попрацювати над закляттям «Інаніматус конжурус» для Макґонеґел...

Гаррі відчув докори сумління, коли згадав, як багато домашніх завдань чекає його нагорі, але небо було чисте і яскраво-синє, а він уже цілий тиждень не сідав на «Вогнеблискавку»...

– Та ми ввечері все зробимо, – сказав Рон. коли вони з Гаррі прямували пологим схилом до квідичного поля, несучи на плечах мітли. У їхніх вухах і досі бриніли жахливі Герміонині пророкування, що вони провалять усі свої СОВи. – А ще ж буде завтра. Вона занадто переймається навчанням, і в цьому її біда... – Рон на хвилю замовк, а тоді стурбовано додав: – Думаєш, вона серйозно казала, що не дасть нам переписувати конспекти?

– Думаю, що так, – зітхнув Гаррі. – Але тренування – це теж важливо. Треба тренуватися, якщо хочемо залишитися в команді...

– Це правда, – радісно погодився Рон. – І ще ж є багато часу на все інше...

Коли вони підійшли до квідичного поля, Гаррі зиркнув праворуч, туди, де погойдувалися темні верхівки дерев Забороненого лісу. Звідти нічого не вилітало. Небо було чисте й порожнє, хіба що кілька сов ширяло вдалині навколо вежі з соварнею. Йому вистачало інших турбот. Летючий кінь не завдав йому ніякої шкоди. Він викинув його з голови.

У шафці в роздягальні вони взяли м'ячі й почали тренування. Рон захищав троє височенних воріт, а Гаррі в ролі загонича намагався забити йому квафела. Гаррі побачив, що Рон грає зовсім непогано. Він відбив три чверті м'ячів, що їх намагався забити Гаррі, причому, що довше вони тренувалися, то краще Рон грав. Так минуло кілька годин, а тоді вони повернулися до замку на обід, під час якого Герміона не втомлювалася торохтіти про їхню безвідповідальність, а потім знову пішли на квідичне поле для справжнього тренування. Коли зайшли в роздягальню, там уже була вся команда, окрім Анжеліни.

– Усе гаразд, Рон? – підморгнув йому Джордж.

– Так, – відповів Рон, який по дорозі до поля ставав дедалі тихіший.

– Готовий себе показати у всій красі, манюній сталоста? – капосно всміхнувся Фред, натягуючи через розкуйовджену голову квідичну мантію.

– Замовкни, – буркнув з кам'яним обличчям Рон, уперше одягаючи форму своєї команди, яка йому на диво личила, зважаючи, що раніше належала Оліверу Вуду, значно ширшому в плечах.

– Увага, всім, – з'явилася з капітанського кабінету вже переодягнена Анжеліна. – Йдемо на поле. Алісія і Фред, якщо не важко, візьміть коробку з м'ячами. І ще. Там дехто за нами стежитиме, тож прошу ні на кого не зважати, чули?

Щось у її штучно буденному голосі підказало Гаррі, що він має знати тих непроханих гостей. І справді, щойно вони вийшли з роздягальні на залите яскравим сонцем поле, як їх зустріло голосне улюлюкання та глузування гравців слизеринської команди та їхніх посіпак, що сиділи в центрі порожніх трибун. Їхні голоси лунали на весь стадіон.

– А на чому це, карочє, летить Візлі? – зневажливо вигукнув своїм лінивим голосом Мелфой. – Кому стукнуло в голову накласти летючі чари на таку покриту цвіллю палицю, як у нього?

Креб, Ґойл і Пенсі Паркінсон зайшлися реготом. Рон сів на мітлу і відштовхнувся від землі, а Гаррі злетів за ним, спостерігаючи, як червоніють Ронові вуха.

– Не зважай на них, – порадив він, наздогнавши друга, – побачимо, хто сміятиметься після матчу з нами...

– Абсолютно правильно, Гаррі, – схвально відгукнулася Анжеліна, підлітаючи до них з квафелом під пахвою і зависаючи в повітрі обличчям до своєї летючої команди. – Увага! Спочатку для розігріву відпрацюємо перепасовку. Прошу всією командою...

– Егей, Джонсон, а що в тебе з зачіскою? – закричала знизу Пенсі Паркінсон. – Мені ввижається, чи це в тебе й справді з голови вилазять хробаки?

Анжеліна відкинула з чола своє довге, заплетене в кіски волосся і спокійно розпорядилася: – Розлітаймося навсібіч і побачимо, хто в якій формі...

Гаррі дав задній хід і відлетів на дальній край поля. Рон шугонув до протилежних воріт. Анжеліна підняла вгору квафел і різко кинула його Фреду, той відпасував Джорджеві, той Гаррі, той Ронові, а той випустив його з рук.

Слизеринці на чолі з Мелфоєм загиготіли й завили зі сміху. Рон ринув донизу, щоб упіймати квафела перед самою землею, але вийшов з піке доволі незграбно, ледь не впав з мітли, і повернувся на початкову висоту червоний мов рак. Гаррі бачив, як Фред і Джордж перезирнулися, але, на диво, не бовкнули нічого зайвого, за що Гаррі був їм вдячний.

– Грай далі, Роне, – крикнула Анжеліна, ніби нічого не сталося. Рон кинув квафела Алісії, та відпасувала Гаррі, а той Джорджеві...

– Поттер, а як там твій шрам? – гукнув Мелфой. – Може, варто підлікуватися? Це ж ти вже цілий тиждень не ходив до лікарні. Це що, тіпа, твій новий рекорд?

Джордж відпасував Анжеліні, а та знову – назад Гаррі. котрий цього не чекав, але впіймав м'яча кінчиками пальців і негайно кинув Ронові. Той не дотягся і пропустив м'яча повз себе.

– Зберися, Роне, – посуворішала Анжеліна, коли він знов пірнув до землі, наздоганяючи квафел. – Будь уважний.

Було важко сказати, що червоніше – квафел чи Ронове обличчя, коли він знову підлетів до всіх градів. Мелфой зі слизеринцями аж за животи хапалися з реготу.

З третьої спроби Рон нарешті впіймав квафела. На радощах він так завзято його жбурнув, що м'яч прослизнув повз витягнуті руки Кеті й боляче вдарив її в обличчя.

– Вибач! – простогнав Рон, кидаючись уперед, щоб подивитися, чи він, бува, її не поранив.

– Вертайся на свою позицію, з нею все гаразд! – гаркнула Анжеліна. – Але, пасуючи своїм гравцям, не намагайся скинути їх з мітли, зрозумів? Для цього існують бладжери!

У Кеті крапала з носа кров. Слизеринці внизу тупотіли ногами й улюлюкали. Фред і Джордж підлетіли до Кеті.

– На, візьми, – витяг Фред з кишені щось маленьке й фіолетове, – за секунду кров спиниться.

– Гаразд, – гукнула Анжеліна, – Фред і Джордж, летіть по битки і бладжер. Роне, ставай на ворота. Гаррі, відпустиш за моєю командою снича. Будемо атакувати Ронові ворота.

Гаррі шугонув услід за близнюками по снича.

– У Рона все просто валиться з рук, скажіть? – пробурмотів Джордж, коли вони втрьох приземлилися біля коробки з м'ячами і відкрили її, щоб витягти бладжери та снич.

– Він просто хвилюється, – сказав Гаррі, – зранку, коли ми тренувалися, він грав добре.

– Сподіваюся, він ще не зовсім скис, – невесело буркнув Фред.

Вони знову злетіли вгору. Коли Анжеліна свиснула в свисток, Гаррі відпустив снича, а Фред і Джордж метнули бладжера. З цієї миті Гаррі майже не стежив за діями інших гравців. Його завданням було впіймати крихітного золотого м'ячика з крильцями, що приносив команді ловця сто п'ятдесят очок, а для цього потрібні були неабиякі швидкість і вміння. Він розігнався й почав шугати між загоничами. Тепле осіннє повітря батожило йому обличчя, а далекі й безглузді вигуки слизеринців бриніли у вухах... та незабаром його зупинив свисток.

– Стоп... стоп... СТОП! – кричала Анжеліна. – Роне... ти залишив без прикриття середні ворота!

Гаррі озирнувся на Рона, що висів у повітрі перед лівими ворітьми, покинувши двоє інших геть неприкритими.

– Ой... вибач...

– Постійно переміщайся й дивися за загоничами! – крикнула Анжеліна. – Або зависай у центрі, доки зрозумієш, яке кільце треба захищати, або кружляй довкола всіх кілець тільки не відлітай убік, бо так ти пропустив уже три голи!

– Вибач... – повторив Рон, а його червоне обличчя світилося на тлі синього неба, немов маяк.

– Кеті, ти можеш, нарешті, зупинити ту кровотечу з носа?

– Вона тільки погіршується! – витерла рукавом кров Кеті.

Гаррі зиркнув на Фреда, що стурбовано нишпорив у себе по кишенях. Бачив, як Фред витяг щось фіолетове, а тоді перелякано глянув на Кеті.

– Спробуймо ще раз, – звеліла Анжеліна. Вона намагалася не зважати на слизеринців, що почали виспівувати «Ґрифіндор – параша, перемога – наша!», проте видно було, як вона напружилася.

Цього разу не минуло й трьох хвилин, як знову пролунав Анжелінин свисток. Гаррі, який щойно помітив снича біля протилежних воріт, невдоволено пригальмував.

– Що тепер? – нетерпляче спитав він у Алісії, що була найближче від нього.

– Кеті, – коротко пояснила вона.

Гаррі озирнувся й побачив Анжеліну, Фреда та Джорджа, які щодуху летіли до Кеті. Гаррі з Алісією теж помчали туди. Анжеліна встигла зупинити тренування вчасно, бо Кеті була вже біла, мов крейда, і вся закривавлена.

– Їй негайно треба до лікарні, – сказала Анжеліна.

– Ми її відведемо, – пообіцяв Фред. – Вона... е-е... мабуть, помилково проковтнула пампушечку-зносаюшечку...

– Немає сенсу продовжувати гру без відбивачів та загонички, – розчаровано сказала Анжеліна, коли Фред із Джорджем полетіли до замку, підтримуючи Кеті попід руки. – Йдемо переодягатися.

Слизеринці й далі виспівували їм у спини, аж доки вони зайшли в роздягальню.

– Як тренування? – доволі прохолодно поцікавилася Герміона, коли за якісь півгодини Гаррі й Рон пролізли крізь отвір за портретом до ґрифіндорської вітальні.