Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 90 (всего у книги 206 страниц)

– Що саме ти почув, Попульчику? – ледь чутно спитала тітка Петунія зі сльозами на очах.

Одначе Дадлі не міг видушити з себе й слова. Він знову здригнувся і потрусив великою білявою головою, аж Гаррі, незважаючи на жах і заціпеніння, що охопили його з часу прибуття першої сови, – відчув певну цікавість. Дементори змушували людину переживати найгірші моменти в її житті. Що ж таке почув розбещений і зіпсований розбишака Дадлі?

– Як сталося, синку, що ти впав? – напрочуд м'яко спитав дядько Вернон, мовби сидів біля ліжка невиліковно хворого.

– Сп-п-піткнувся, – тремтячим голосом пояснив Дадлі. – А потім...

Він показав на свої широкі груди.

Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.

– Жахіття, – прохрипів Дадлі. – Холод. Лютий холод.

– Ясно, – дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. – І що було далі, Дадасику?

– Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...

– Ніби вже ніколи не будеш щасливий, – похмуро підказав Гаррі.

– Так, – прошепотів Дадлі, здригаючись.

– Он як! – сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. – Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?

– Скільки мені повторювати! – роздратовано вигукнув Гаррі. – Це не я! Це дементори!

– Де-ме... що ти плетеш?

– Де-мен-то-ри, – чітко і по складах повторив Гаррі. – Їх було двоє.

– Хто такі в біса ті дементори?

– Вартові Азкабану, в'язниці для чарівників, – пояснила тітка Петунія.

Після цих слів на кілька секунд запала тиша, а тоді тітка Петунія затулила долонями рота, ніби в неї вирвалася якась гидка лайка. Дядько Вернон витріщився на дружину. У Гаррі запаморочилася голова. Ну нехай місіс Фіґ – але тітка Петунія?

– Звідки ви це знаєте? – здивовано спитав він.

Тітка Петунія й сама була вражена. Винними очима вона боязко зиркнула на дядька Вернона, а тоді опустила руку, відкриваючи свою кобилячу щелепу.

– Я чула... як той поганець... розповідав їй про них... дуже давно, – забелькотіла вона.

– Якщо ви говорите про маму з татом, то, може б, називали їх на ім'я? – голосно сказав Гаррі, проте тітка Петунія не звернула на нього уваги. Відчувалося, що вона неймовірно схвильована.

Гаррі був приголомшений. Якщо не брати до уваги однієї давньої істерики, коли тітка Петунія обізвала Гарріну маму потворою, вона ніколи не згадувала при ньому про сестру. Його вразило, що вона так довго зберігала в пам'яті цю інформацію про чарівницький світ, бо переважно всі її зусилля були спрямовані на те, щоб удавати, ніби того світу не існує.

Дядько Вернон роззявив було рота, але мовчки його закрив, ще раз роззявив і знову закрив, а тоді, ніби згадуючи як воно – промовляти слова, – роззявив його втретє і прохрипів: – То... то... вони... е-е... вони... е-е... справді існують... е-е... ті дубентори-чи-як-їх-там?

Тітка Петунія ствердно кивнула.

Дядько Вернон переводив погляд з тітки Петунії на Дад-лі, а потім на Гаррі, ніби сподівався, що зараз хтось вигукне «Перше квітня – брехня всесвітня!». Однак усі мовчали, тож він знову роззявив рота, але цього разу йому не довелося в муках видобувати з себе слова, бо тієї миті з'явилася вже третя за цей вечір сова. Вона шугнула крізь відчинене вікно, як пернате гарматне ядро, і гучно гепнулася на кухонний стіл. Дурслі аж підскочили з переляку. Гаррі вихопив з совиного дзьоба вже другий за сьогодні урядовий конверт і розірвав його, а сова тим часом вилетіла геть.

– Годі з мене... цих триклятих... сов, – розгублено процідив дядько Вернон, потупав до вікна і знову його зачинив.

«Дорогий містере Поттере!

На додаток до нашого листа, відправленого приблизно двадцять дві хвилини тому, повідомляємо, що Міністерство магії переглянуло своє рішення щодо негайного знищення Вашої чарівної палички. Ви можете зберегти свою паличку до дисциплінарного слухання справи дванадцятого серпня, коли й буде ухвалено відповідне рішення.

Обговоривши ситуацію з директором Гоґвортської школи чарів і чаклунства, міністерство погодилося вирішити питання про Ваше відрахування того ж самого дня. А поки що Ваше перебування у школі припинено до остаточного розгляду справи.

З найкращими побажаннями,

щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

відділ боротьби з надуживання чарами.

Міністерство магії»

Гаррі тричі перечитав листа. Він відчув величезну полегкість, коли довідався, що його не вигнали остаточно, хоч це й не означало, що боятися більше нічого. Тепер усе залежало від слухання, призначеного на дванадцяте серпня.

– Ну? – повернув Гаррі до реальності дядько Вернон. – І що? Тобі призначили кару? А може, ваше кодло визнає смертний вирок? – додав він з надією.

– Мене викликають на слухання справи, – відповів Гаррі.

– І там тебе засудять?

– Мабуть, що так.

– То я не втрачатиму надії, – гидко вишкірився дядько Вернон.

– Якщо це все... – підвівся Гаррі. Йому страшенно хотілося побути на самоті, обміркувати ситуацію, можливо, написати Ронові, Герміоні або Сіріусу.

– НІ, ЦЕ ЩЕ ДАЛЕКО НЕ ВСЕ! – заревів дядько Вернон. – АНУ СЯДЬ!

– Ну що ще? – Гаррі вривався терпець.

– ДАДЛІ! – рявкнув дядько Вернон. – Я хочу знати, що саме сталося з моїм сином!

– ЧУДОВО! – заволав Гаррі так голосно, що з кінчика його чарівної палички, котру він і досі стискав у руці, аж вистрілили золотисто-червоні іскри. Усі троє Дурслів нажахано зіщулились.

– Ми з Дадлі йшли переходом між алеєю Магнолій і провулком Гліциній, – швидко проказав Гаррі, ледве стримуючи роздратування. – Дадлі почав мене діставати, тож я витяг чарівну паличку, але не скористався нею. А тоді з'явилися два дементори...

– А що ТАКЕ ці дубентори? – люто перепитав дядько Вернон. – Що вони РОБЛЯТЬ?

– Я ж вам казав – висмоктують з людей радість, – пояснив Гаррі, – а якщо трапиться нагода, цілують їх...

– Цілують? – перепитав дядько Вернон, вирячивши очі. – Цілують?

– Так вони називають висмоктування душі через рот. Тітка Петунія тихенько зойкнула.

– Душі? Вони ж її не забрали... його душа в ньому...

Вона схопила Дадлі за плечі й потрусила, мовби намагалася почути, як його душа тарахкотить десь там усередині.

– Авжеж не забрали, бо це було б одразу видно, – сердито кинув Гаррі.

– Ти відігнав їх, синку? – голосно спитав дядько Вернон, явно прагнучи перевести розмову на доступний йому рівень. – Уперіщив подвійним аперкотом, так?

– Дементорів подвійним аперкотом не проженеш, – процідив Гаррі.

– Тоді чому з ним усе гаразд? – наполягав дядько Вернон. – Чому ж його не висмоктали, га?

– Бо я викликав патронуса...

ШУРХ! З шумом і свистом, із запорошеними крильми, з каміна вилетіла четверта сова.

– ЗАРАДИ ГОСПОДА! – заревів дядько Вернон, жмутками видираючи волоски з вусів, чого він уже давненько не робив. – Я ТУТ НЕ ПОТЕРПЛЮ СОВ! НЕ ДОЗВОЛЮ, КАЖУ ТОБІ!

Але Гаррі вже знімав з совиної лапки сувій пергаменту. Він був настільки впевнений, що цього листа прислав Дамблдор, щоб пояснити все – і про дементорів, і про місіс Фіґ, і про те, що задумало міністерство, і як саме він, Дамблдор, збирається це владнати, – що вперше в житті відчув розчарування, побачивши Сіріусів почерк. Гаррі примружив очі, щоб у них не потрапив порох, коли остання сова пурхнула назад у димар і, не зважаючи на дядькові прокльони, прочитав записку від Сіріуса.

«Артур розповів нам, що сталося. Не виходь з будинку, хоч би там що».

Ці слова, як здалося Гаррі, настільки не відповідали ситуації, що він навіть глянув на зворотний бік пергаменту, але там нічого не було.

Його знов охопило роздратування. Невже ніхто не похвалить його за те, що він самотужки відігнав двох дементорів? І містер Візлі, і Сіріус сприйняли це так, мовби він утнув якусь дурничку, і не докоряли йому лише тому, що досі не з'ясували рівня завданої шкоди.

– ...пришестя, тобто нашестя, сови зграями шугають по хаті. Я цього не потерплю, я...

– Я не можу їх зупинити, – буркнув Гаррі, зіжмакавши Сіріусового листа.

– Я хочу знати правду про те, що сталося! – гримнув дядько Вернон. – Якщо на Дадлі напали демендери, то чому вигнали тебе? Ти зробив своє оте, ти ж сам зізнався!

Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись. Йому знову розболілася голова. Страшенно хотілося забратися з кухні, якнайдалі від Дурслів.

– Я виконав закляття «Патронує», щоб відігнати дементорів, – пояснив він, намагаючись не хвилюватися. – Це єдине, що на них діє.

– Але що ті дементоїди робилиу Літл-Вінґїні? – обурено поцікавився дядько Вернон.

– Не можу сказати, – втомлено відповів Гаррі. – Поняття не маю.

Голова тріщала від болю і від сліпучого кухонного світла. Роздратування вщухало. Він був цілком вичерпаний. Дурслі не відводили від нього очей.

– Це ти, – переконано мовив дядько Вернон. – Це пов'язано з тобою, я знаю. Бо чого б вони сюди приперлися? Чого б опинилися у тому переході? Ти тут єдиний... єдиний... – він явно не міг змусити себе вимовити слово «чарівник». – Єдиний, ну-ти-знаєш-хто.

– Я не знаю, чому вони тут опинилися.

Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з'явилися у Літл-Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?

– Ці демембери охороняють якусь дурнувату в'язницю? – поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.

– Так, – підтвердив Гаррі.

Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати...

– Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! – переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. – Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?

– Та ні! – заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.

– Тоді чому?..

– Мабуть, це він їх прислав, – тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.

– Що таке? Хто прислав?

– Лорд Волдеморт, – відповів Гаррі.

Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова «чаклун», «магія» або «чарівна паличка», ніяк не відреагували на ім'я найлихішого чаклуна всіх часів.

– Лорд... чекай, чекай, – наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з'явився проблиск якоїсь думки. – Я вже десь чув це ім'я... це той, хто...

– Убив моїх батьків, – невиразно підтвердив Гаррі.

– Але ж він пропав, – нетерпляче заперечив дядько Вернон, анітрохи не переймаючись тим, що вбивство Гарріних батьків могло бути для хлопця болючою темою. – Так нам сказав той велетенський бурмило. Він десь зник.

– А тепер повернувся, – важко зітхнув Гаррі.

Було дуже дивно стояти у бездоганно чистій кухні тітки Петунії, обладнаній найновішими моделями холодильника й широкоекранного телевізора, і спокійно розповідати дядькові Вернону про Лорда Волдеморта. Поява дементорів у Літл-Вінґіні ніби зруйнувала велику невидиму стіну, що відділяла цілком немагічний світ Прівіт-драйву від решти світу. Обидві сторони життя Гаррі перемішалися між собою і все перевернулося догори дриґом. Дурслі розпитували про магічний світ, а місіс Фіґ знала Албуса Дамблдора. Дементори нишпорили у Літл-Вінґіні, а Гаррі, можливо, вже ніколи не повернеться у Гоґвортс. Біль у голові посилився.

– Повернувся? – прошепотіла тітка Петунія.

Вона подивилася на Гаррі так, як ніколи досі. Зненацька вперше в житті Гаррі усвідомив, що тітка Петунія – сестра його матері. Він не знав, чому ця думка так вразила його саме цієї миті. Він лише збагнув, що в цій кімнаті не він один розуміє, що може означати повернення Лорда Волдеморта. Тітка Петунія ще ніколи так на нього не дивилася, її великі прозорі очі (зовсім інакші, ніж у сестри) не звузилися неприязно чи сердито, а були широко розплющені, і з них проглядав страх. Усе Гарріне життя тітка Петунія вперто вдавала, що не існує ні чарів, ні іншого світу, крім того, в якому жила вона з дядьком Верноном, а тепер усе це валилося на очах.

– Так, – відповів Гаррі, звертаючись лише до тітки Петунії. – Він повернувся місяць тому. Я його бачив.

Її руки намацали тілисті плечі Дадді, досі вбраного у шкіряну куртку, й ухопилися за них.

– Чекай, – мовив дядько Вернон, поглядаючи то на Гаррі, то на свою дружину. Його приголомшило і стурбувало нечуване порозуміння, що раптом виникло між ними. – Чекай. Ти кажеш, що цей Лорд Вол-як-його-там повернувся.

– Так.

– Той, що вбив твоїх батьків.

– Так.

– І тепер він насилає на тебе дуренторів?

– Та наче так, – підтвердив Гаррі.

– Ясно, – сказав дядько Вернон, переводячи погляд з поблідлої дружини на Гаррі й підтягуючи штани. Здавалося, він надувався, а його велике бурякове обличчя пухло просто у Гаррі на очах. – Що ж, хай буде, як буде, – рішуче заявив він, а його сорочка мало не луснула, так він роздувся, – геть з мого дому!

– Що? – перепитав Гаррі.

– Ти ж чув – ГЕТЬ! – заревів дядько Вернон так, що Дадлі й тітка Петунія аж підстрибнули. – ГЕТЬ! ГЕТЬ! Давно треба було тебе вигнати! Сови літають сюди, мов на курорт, пудинги вибухають, піввітальні зруйновано, у Дадлі виріс хвіст, Мардж під стелею, та ще той летючий «Форд-Англія» – ГЕТЬ! ГЕТЬ! Кінець! Годі з нас! Ти тут не сидітимеш, якщо тебе шукає якийсь маніяк, не піддаватимеш небезпеці моїх дружину й сина, і не будеш втягувати нас у біду. Якщо ти такий, як твої нікчемні батьки, то з мене досить! ГЕТЬ!

Гаррі закляк на місці. Лівою рукою він стискав зіжмакані листи з міністерства, від містера Візлі та від Сіріуса. «Не виходь з будинку, хоч би там що. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА».

– Ти мене чув! – кричав дядько Вернон, схилившись і наблизивши своє огрядне бурякове лице так близько до Гарріного, що на того аж бризкала слина. – Вимітайся! Ти ж сам хотів піти півгодини тому! Цілком тебе підтримую! Забирайся і ніколи більше не брудни нашого порога! Я взагалі не розумію, нащо ми тебе утримували, Мардж мала рацію – тобі дорога в сиротинець. Ми були занадто м'які з тобою, гадали, що вичавимо усе це з тебе, гадали, що зробимо тебе нормальним, але ти прогнив наскрізь, і з мене вже досить... сови!

П'ята сова стрімко вилетіла з димоходу, бухнулась об підлогу і, голосно ухкаючи, знову злетіла в повітря. Гаррі підняв руку, щоб схопити листа в червоному конверті, проте сова шугонула над його головою просто на тітку Петунію, яка, затуливши лице руками, закричала й відступила назад. Сова жбурнула їй на голову червоний конверт, розвернулась і зникла в димоході.

Гаррі кинувся, щоб підняти листа, але тітка Петунія його випередила.

– Беріть, якщо хочете, – сказав Гаррі, – я однак почую, що там. Бо це ревун.

– Викинь листа, Петуніє! – заволав дядько Вернон. – Не торкайся, це може бути небезпечно!

– Листа прислали мені, – тремтячим голосом витиснула з себе тітка Петунія. – Мені, Верноне, дивись! «Місіс Петунії Дурслі, кухня, будинок номер чотири, Прівіт-драйв...»

Вона перелякано затамувала подих. З червоного конверта заклубився дим.

– Відкрийте листа! – крикнув Гаррі. – Негайно! Це все одно станеться!

– Ні.

Рука тітки Петунії тремтіла. Вона перелякано роззирнулася по кухні, ніби шукала шляху до втечі, але було пізно – конверт спалахнув. Тітка Петунія заверещала й випустила його з рук.

Пронизливий голос, що лунав з палаючого листа, заполонив кухню, відлунюючи від стін:

– Петуніє, пам'ятай моє останнє...

Здавалося, тітка Петунія зараз зомліє. Вона впала в крісло біля Дадлі, затуливши лице руками.

Рештки листа безшумно зотлівали на попіл.

– Що це таке? – захрипло спитав дядько Вернон. – Що?.. Я не... Петуніє?

Тітка Петунія не відповіла. Дадлі, роззявивши рота, дурнувато втупився очима в маму. Тиша ставала нестерпною. Розгублений Гаррі дивився на тітку, а його голова розколювалася від болю.

– Петуніє, люба? – боязко мовив дядько Вернон. – П-пе-пе-туніє?

Петунія підвела голову. Вона досі тремтіла. Ковтнула слину.

– Хлопець... хлопець повинен залишитися, Верноне, – ледь чутно проказала вона.

– Щ-що?

– Він залишиться, – повторила вона, не дивлячись на Гаррі. Потім знову встала.

– Він... але ж, Петуніє...

– Якщо ми його виженемо, сусіди почнуть пліткувати, – сказала вона. Тітка, хоч і досі бліда, знову заговорила так, як завжди – жваво і різко. – Задаватимуть дурні питання, захочуть знати, де він дівся. Мусимо його залишити.

Дядько Вернон здувався, мов стара шина.

– Але Петуніє, люба...

Тітка Петунія не звертала на нього уваги. Вона повернулася до Гаррі.

– Сидітимеш у своїй кімнаті, – звеліла вона. – 3 будинку – ні на крок. А тепер – спати.

Гаррі не поворухнувся.

– Від кого був той ревун?

– Нічого не питай, – відрізала тітка Петунія.

– Ви підтримуєте зв'язок з чарівниками?

– Я сказала – спати!

– Що це означало? Про що треба пам'ятати?

– Спати!

– А як?..

– ТИ ЧУВ, ЩО СКАЗАЛА ТІТКА?! НЕГАЙНО СПАТИ!!!

– РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -
Передовий загін

«На мене напали дементори, і ще мене можуть вигнати з Гоґвортсу. Я хочу знати, що відбувається, і коли я звідси виберуся».

Гаррі написав ці фрази на трьох окремих шматках пергаменту, тільки-но дістався до письмового столу у своїй темній спальні. Перший адресувався Сіріусові, другий – Ронові, а третій – Герміоні. Гарріна сова Гедвіґа була на полюванні; її порожня клітка стояла на столі. Гаррі ходив по спальні, чекаючи на її повернення; у голові гупало, думки не давали заснути, хоч очі від утоми свербіли й пекли. Спина, після того, як він доволік додому Дадлі, також поболювала, а дві ґулі на голові – одна від Дадлі, а друга від вікна – боляче пульсували.

Розгніваний і злий, Гаррі ходив туди-сюди, скреготав зубами і стискав кулаки, а коли проходив повз вікно, кидав сердитий погляд на порожнє, всіяне зірками небо. На нього наслали дементорів; місіс Фіґ і Манданґус Флечер таємно наглядали за ним; його тимчасово виключили з Гоґвортсу і призначили слухання справи у Міністерстві магії – проте ніхто досі так і не пояснив йому, що діється!

А що, що означав той ревун? Чий голос так страхітливо, так загрозливо відлунював у кухні?

Чому він і досі стирчав тут і нічого не знав? Чому всі поводяться з ним, немов з якоюсь неслухняною, дитиною? «Не вдавайся до чарів... Не покидай будинку...»

Проходячи повз шкільну валізу, він копнув її ногою, та це не принесло очікуваного полегшення. Навпаки, тепер У нього боліла не лише голова, а й нога.

Коли він шкутильгав повз вікно, туди якраз влетіла Гедвіґа, ледь чутно шурхочучи крильми, наче маленький привид.

– Давно пора! – пробурчав Гаррі, а сова легенько сіла на дашок своєї клітки. – Кидай усе, я маю для тебе роботу!

Гедвіґа тримала в дзьобі мертву жабу і з докором диви лася на нього великими круглими бурштиновими очима.

– Йди сюди, – звелів Гаррі, взяв три сувійчики пергаменту, шкіряний ремінець і прив'язав згортки до її лускатої лапки. – Віднеси це негайно Сіріусові, Ронові й Герміоні, але не повертайся без довгих детальних відповідей. Як буде треба, дзьобай їх, поки не напишуть мені нормальних листів. Зрозуміла?

Гедвіґа глухо ухнула, не випускаючи з дзьоба жабу.

– Ну то вперед, – сказав Гаррі.

Сова негайно злетіла. Коли вона зникла, Гаррі впав, не роздягаючись, на ліжко і втупився в темну стелю. На душі йому стало ще гірше, бо тепер він іще й почувався винним за те, що так роздратовано розмовляв з Гедвіґою, своїм єдиним другом у будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв. Але він попросить у неї вибачення, коли вона повернеться з відповідями від Сіріуса, Рона й Герміони.

Вони мали б відповісти негайно, вони не знехтують нападом дементорів. Мабуть, коли він завтра прокинеться, його вже чекатимуть три великі співчутливі листи, в яких будуть плани його якнайскорішого прибуття в «Барліг». Ця заспокійлива думка заглушила всі тривоги, і він поринув у сон.

*

Та вранці Гедвіґа не повернулася. Гаррі цілісінький день просидів у спальні, виходячи тільки в туалет. Тричі тітка Петунія запихала йому їжу через котячі дверцята, змайстровані дядьком Верноном три роки тому. Коли тітка підходила, Гаррі питав її про ревуна, але з таким самим успіхом він міг звертатися до дверної ручки. Дурслі оминали його кімнату. А Гаррі не нав'язував їм свого товариства. Новою сваркою він би нічого не досяг, а розлютившись, міг би знову вдатися до незаконних чарів.

Так минули три дні. Гаррі то переповнювала невгамовна енергія, що не давала йому спокою, і тоді він міряв кроками спальню, сердитий на всіх, хто покинув його тут напризволяще; а то його охоплювала така байдужість, що він міг годинами лежати в ліжку, заціпеніло втупившись у стелю, і з жахом думати про міністерське слухання.

А якщо справу вирішать не на його користь? Якщо його справді виженуть, а чарівну паличку поламають? Що він тоді робитиме, куди подасться? Він не міг назавжди повернутися до Дурслів після того, як пізнав інший світ, той, до якого справді належав. Чи міг би він оселитися в Сіріуса, як Сіріус і пропонував йому торік, перш ніж був змушений ховатися від міністерства? Чи дозволили б неповнолітньому Гаррі жити в Сіріусовім будинку самому? А може, те, де йому тепер жити, вирішать за нього інші? Чи його порушення Міжнародного статуту про секретність достатньо серйозне для того, щоб запроторити його в камеру Азкабану? Коли Гаррі доходив до цієї думки, він зривався з ліжка й починав крокувати кімнатою.

На четвертий день після відльоту Гедвіґи – Гаррі саме лежав, байдужий до всього, і розглядав стелю, а в його спустошеному мозку не було жодної думки – до спальні зайшов дядько Вернон. Гаррі неквапом перевів на нього погляд. Дядько був одягнений у свій найкращий костюм і мав дуже самовдоволений вигляд.

– Ми йдемо з дому, – повідомив він.

– Тобто?..

– Ми... тобто твоя тітка, Дадлі і я... йдемо з дому.

– Добре, – байдуже кинув Гаррі, знову втупившись у стелю.

– Доки нас не буде, ти маєш сидіти тут.

– Добре.

– Не торкайся ні до телевізора, ні до магнітофона, взагалі ні до чого.

– Ясно.

– І щоб нічого не крав з холодильника.

– Гаразд.

– Я замкну тебе на ключ.

– Як завгодно.

Дядько Вернон підозріливо поглянув на Гаррі, який і не думав сперечатися, а тоді вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Гаррі чув, як у замку повернувся ключ, а потім зі сходів долинули важкі кроки дядька Вернона. За кілька хвилин затраснулися дверцята машини, загуркотів мотор, і машина викотилася з подвір'я.

Від'їзд Дурслів не викликав у Гаррі жодних емоцій. Йому було байдуже, вдома вони чи ні. Він навіть не мав сили піднятися й увімкнути світло. У кімнаті сутеніло, а Гаррі лежав і прислухався до нічних звуків, що долинали у вікно, яке він не зачиняв, чекаючи блаженної миті Гедвіжиного повернення.

У порожньому будинку щось потріскувало. Дзюрчало у водогоні. Гаррі лежав непорушно, ні про що не думаючи, в якомусь похмурому напівпідвішеному стані.

І тут він виразно почув, як унизу, на кухні, щось брязнуло.

Він сів на ліжку й уважно прислухався. Дурслі повернутися ще не могли, вони лише недавно поїхали, до того ж, він би почув гул мотора.

Кілька секунд було тихо, а тоді з'явилися голоси.

«Грабіжники», – подумав Гаррі, зіскакуючи з ліжка, та за мить збагнув, що грабіжники говорили б пошепки, а ті типи в кухні зовсім не дбали про тишу.

Він схопив з тумбочки чарівну паличку і став коло дверей, уважно прислухаючись. Коли наступної миті в замку щось клацнуло і двері відчинилися навстіж, Гаррі аж підстрибнув.

Гаррі стояв нерухомо, вдивляючись у темряву на сходовому майданчику й нашорошивши вуха, проте більше нічого не почув. Якусь мить повагався, а тоді швидко й безшелесно вислизнув на сходи.

Серце аж підскочило йому в грудях. Внизу, в напівтемряві коридору, стояли люди, чиї силуети вимальовувались у світлі ліхтарів, що проникало крізь скляні двері. їх було восьмеро чи дев'ятеро, наскільки він бачив, і всі вони дивилися на нього.

– Опусти паличку, хлопче, бо ще виколеш комусь око, – сказав хтось низьким і гаркавим голосом.

Гарріне серце несамовито закалатало. Він упізнав цей голос, та паличку не опустив.

– Професор Муді? – спитав невпевнено.

– Не знаю, який там з мене «професор», – прогарчав голос, – у мене ж так і не було змоги вас навчати, правда? Йди сюди, ми хочемо добре тебе роздивитися.

Гаррі трохи опустив чарівну паличку, й далі міцно стискаючи її в руках, але з місця не зрушив. Він не дарма був такий підозріливий. Гаррі дев'ять місяців вважав Дикозора Муді своїм викладачем, поки не з'ясувалося, що то був ніякий не Муді, а самозванець; і цей самозванець, перш ніж його викрили, намагався вбити Гаррі. Та не встиг він вирішити, що робити далі, як знизу озвався приглушений голос:

– Усе гаразд, Гаррі. Ми прийшли тебе забрати.

У Гаррі тьохнуло серце. Він знав і цей голос, хоч не чув його вже понад рік.

– П-професор Люпин? – недовірливо перепитав він. – Це ви?

– Чому ми стоїмо тут у пітьмі? – прозвучав третій, незнайомий жіночий голос. – Лумос.

Спалахнув кінчик чиєїсь чарівної палички, осяявши коридор магічним світлом. Гаррі кліпав очима. Люди юрмилися внизу біля сходів, напружено в нього вдивляючись, а дехто навіть повитягував шиї, щоб краще бачити.

Ремус Люпин стояв найближче до Гаррі. Люпин був іще доволі молодий, але вигляд мав стомлений і хворобливий. У нього побільшало сивини, відколи Гаррі востаннє з ним попрощався, а мантія була страшенно зношена й полатана. Одначе він широко всміхався Гаррі, котрий у відповідь силувано осміхнувся, незважаючи на шоковий стан.

– Овва, то він саме такий, як я собі й уявляла, – вигукнула відьма, що тримала вгорі свою запалену чарівну паличку. Вона здавалася наймолодшою; мала бліде серцеподібне обличчя, темні мерехтливі очі й коротке їжакувате волосся дикого фіолетового відтінку. – Здоров, Гаррі!

– Тепер я бачу, що ти мав на увазі, Ремусе, – низьким голосом неквапливо сказав лисий чорнобровий чарівник з золотою сережкою у вусі, що стояв десь позаду. – Хлопець – викапаний Джеймс.

– Крім очей, – хрипко додав якийсь чаклун зі сріблястим волоссям. – Очі Ліліні.

Дикозор Муді, що мав довге сиве волосся і дуже покалічений ніс, скоса, з підозрою зиркнув на Гаррі своїми різнокаліберними очима. Одне око в нього було маленьке чорне й блискуче, мов намистина, а друге – велике кругле й синьо-голубе: магічне око, що бачило крізь стіни, двері і навіть Дикозорову потилицю.

– Люпине, а ти впевнений, що це він? – прохрипів Муді. – Гарно ж буде, якщо ми приведемо з собою якогось смертежера, що видає себе за Гаррі. Треба спитати в нього щось таке, що знає тільки справжній Поттер. Хіба що у когось із вас є трохи сироватки правди.

– Гаррі, якої форми набирає твій патронус? – запитав Люпин.

– Оленя, – нервово відповів Гаррі.

– Це він, Дикозоре, – підтвердив Люпин.

Прекрасно усвідомлюючи, що всі на нього дивляться, Гаррі заховав чарівну паличку в задню кишеню джинсів і зійшов униз.

– Не ховай туди палички, хлопче! – загорлав Муді. – Ану ж вона спалахне? Бережися, бо й кращі за тебе чаклуни залишалися без сідниць!

– Ой, а хто саме залишився без сідниць? – жваво поцікавилась у Дикозора дівчина з фіолетовим волоссям.

– Немає значення, просто не носіть паличок у задніх кишенях! – прогарчав Дикозор. – Елементарні заходи безпеки. Тепер ніхто про це не дбає. – Він пошкандибав до кухні. – Я все бачу, – додав він роздратовано, коли дівчина закотила очі до стелі.

Люпин подав Гаррі руку і привітався.

– Як ти? – поцікавився він, пильно дивлячись на Гаррі.

– Д-добре...

Гаррі не міг повірити, що все відбувається насправді. Місяць він марно чекав хоч натяку, що його планують забрати з Прівіт-драйв, і раптом цілий натовп чаклунів любісінько ввалюється в будинок, ніби про це заздалегідь було домовлено. Він подивився на людей, що оточували Люпина. Ті й досі жадібно його розглядали. Гаррі раптом усвідомив, що за чотири дні він жодного разу не розчісувався.

– Я... вам пощастило, що немає Дурслів... – проказав він.

– Аякже, пощастило! – скривилася фіолетововолоса. – Це я їх виманила з дому. Відправила маґлівською поштою листа з повідомленням, що їх внесено до списку переможців всеанглійського конкурсу на кращий газон. От вони й поїхали на вручення нагород... принаймні вони так гадають.

Гаррі на мить уявив собі пику дядька Вернона, коли той з'ясує, що не існує ніяких конкурсів на кращий газон.

– То ми звідси заберемося, так? – запитав він. – Скоро?

– Зараз, – пояснив Люпин, – лише чекаємо сигналу.

– А куди? В «Барліг»? – з надією спитав Гаррі.

– Ні, не в «Барліг», – заперечив Люпин, підштовхуючи Гаррі до кухні. Решта чаклунів рушили слідом, і далі зацікавлено поглядаючи на Гаррі. – Надто ризиковано. Штаб-квартиру ми розмістили в місці, яке дуже нелегко виявити. На це пішла купа часу..

Дикозор Муді сидів тепер за кухонним столом, цмулячи щось зі своєї баклажки, а його магічне око крутилося навсібіч, розглядаючи різноманітні пристрої, що полегшували Дурслям побут.

– Це Аластор Муді, – відрекомендував його Люпин.

– Та я знаю, – ніяково озвався Гаррі. Було якось дивно знайомитися з тим, з ким начебто бачився цілий рік.

– А це Німфадора...

– Не називай мене Німфадорою, Ремусе, – скривилася молода чаклунка, – я просто Тонкс.

– Німфадора Тонкс, яка воліє, щоб її називали тільки на прізвище, – підсумував Люпин.

– Кожна б так воліла, якби хвора на голову мама назвала її Німфадорою, – буркнула Тонкс.

– А це Кінґслі Шеклболт. – Він вказав на високого чорнобрового чарівника, і той уклонився. – Елфаєс Додж. – Хриплоголосий чаклун кивнув головою. – Дідалус Діґл...

– Ми вже бачились, – пискнув схвильований Діґл, випустивши з рук фіолетового циліндра.

– Емеліна Венс. – Величава відьма у смарагдово-зеленій шалі з гідністю схилила голову. – Стержис Подмор. – Чаклун з квадратною щелепою й густим солом'яним волоссям у відповідь підморгнув. – І Гестія Джонс. – Рожевощока чорнява чарівниця, що стояла біля тостера, помахала рукою.

Гаррі незграбно кланявся кожному. Краще б вони замість нього розглядали щось інше. Було таке враження, ніби його несподівано випхали на сцену. Та й дивно, чому їх аж стільки навалило.

– На диво багато людей викликалось добровольцями, щоб прийти по тебе, – сказав Люпин, мовби прочитавши Гарріні думки. Кутики його вуст легенько сіпнулися.

– Ну так, але що більше, то краще, – похмуро додав Муді. – Ми, Поттере, – твоя охорона.

– Чекаємо лише на сигнал, що вже безпечно вирушати, – пояснив Люпин, визираючи з кухонного вікна. – Це буде хвилин за п'ятнадцять.

– Такі чистюлі ці маґли, правда? – зацікавлено оглядала кухню чаклунка на прізвище Тонкс. – Мій тато маґлівського роду, але він страшенний нехлюй. Мабуть, маґли теж усі різні, як і чарівники?