Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 104 (всего у книги 206 страниц)

– Було... – почав Гаррі.

– Паскудно, – глухим голосом закінчив Рон, падаючи в крісло біля Герміони. Та поглянула на Рона і, здається, трошки відтанула.

– Це ж лише перше твоє тренування, – заспокоїла вона, – має минути якийсь час...

– А хто сказав, що було паскудно через мене? – огризнувся Рон.

– Ніхто, – приголомшено відповіла Герміона, – я думала...

– Думала, що я ні до чого не здатний?

– Ні, що ти, не думала! Це ж ти сказав, що було паскудно, то я й...

– Мушу братися за домашні завдання, – сердито буркнув Рон і почовгав до хлопчачих спалень. Герміона глянула на Гаррі.

– Він грав паскудно?

– Ні, – підтримав друга Гаррі. Герміона здивовано підняла брови.

– Хоч, мабуть, міг би зіграти й краще, – проказав Гаррі, – але це було тільки перше тренування, ти ж сама сказала...

Ані Гаррі, ні Рон того вечора не просунулися далеко з виконанням домашніх завдань. Гаррі розумів, що Рон переживає через свою погану гру на тренуванні, але він і сам ніяк не міг викинути з голови слова «Ґрифіндор-параша».

Цілісіньку неділю вони просиділи у вітальні, зарившись з головою в підручники, а кімната навколо них то повнилася учнями, то знову порожніла. Був гарний, ясний день, і майже всі ґрифіндорці були надворі, радіючи, може, й останньому цього року теплому сонечку. Не встигло стемніти, а Гаррі вже почувався так, ніби з його мізків зробили відбивну.

– Знаєш, мабуть, варто виконувати домашні завдання протягом тижня, – пробурмотів він Ронові, коли вони нарешті відклали довжелезний макґонеґелівський реферат про закляття «Інаніматус конжурус» і приречено взялися за не менш довгий і складний реферат для професорки Сіністри про численні супутники Юпітера.

– Так, – погодився Рон, тручи почервонілі очі і жбурляючи в камін уже п'ятий зіпсований аркуш пергаменту. Слухай... а може, Герміона нам дозволить глянути одним оком на свій реферат?

Гаррі подивився на неї. Вона сиділа з Криволапиком на колінах і весело щебетала з Джіні, поблискуючи шпицями, якими в'язала безформні шкарпетки для ельфів.

– Ні, – зітхнув він, – ти ж сам знаєш, що не дозволить.

Вони продовжували працювати, а небо за вікнами дедалі темніло. Учні знову поволі розходилися з вітальні. О пів на дванадцяту до них підійшла, позіхаючи, Герміона.

– Вже закінчуєте?

– Ні, – буркнув Рон.

– Найбільший супутник Юпітера – Ґанімед, а не Каллісто, – тицьнула вона пальцем у рядок Ройового реферату, – а вулкани має Іо.

– Дякую, – огризнувся Рон, закреслюючи помилки.

– Вибач, я лише...

– Якщо ти прийшла тільки критикувати...

– Роне...

– Герміоно, мені нема коли вислуховувати проповіді. Мені це вже отут сидить...

– Та ні... дивися!

Герміона показувала на найближче вікно. Гаррі й Рон поглянули туди. На підвіконні сиділа симпатична сова-сипуха і зирила на Рона.

– Чи це не Гермеса? – здивовано вигукнула Герміона.

– А й справді! Вона! – ледь чутно сказав Рон, кинув перо й зірвався на ноги. – Чого це Персі до мене написав?

Він підійшов до вікна й відчинив його. Гермеса залетіла в кімнату, сіла на Ронів реферат і простягла лапку, до якої був прив'язаний лист. Рон забрав листа, і сова миттю полетіла, залишивши на Роновім малюнку супутника Іо чорнильні сліди лап.

– Це справді почерк Персі, – сказав Рон, падаючи в крісло й розглядаючи адресу, виведену на згортку: «Рональду Візлі, грифіндорський гуртожиток, Гоґвортс». Він зиркнув на друзів. – Що ви на це скажете?

– Розкрий! – нетерпляче озвалася Герміона, а Гаррі кивнув.

Рон розгорнув сувій і почав читати. Що нижче опускалися його очі, то похмуріший він ставав. Дочитав з таким виглядом, ніби йому було страшенно бридко. Шпурнув листа Гаррі й Герміоні, ті нахилилися й почали читати разом:

Дорогий Роне,

Я лише щойно довідався (від самого міністра магії, котрому про це сказала твоя нова вчителька професорка Амбридж), що ти став гоґвортським старостою.

Я був приємно здивований, отримавши цю вістку, і насамперед хочу передати тобі свої вітання. Мушу зізнатися, я завжди побоювався, що ти в житті підеш, так би мовити, дорогою Фреда й Джорджа, замість того, щоб наслідувати мій приклад, тож можеш уявити мою радість, коли я почув, що ти перестав зневажати владу й вирішив взяти на свої плечі серйозну відповідальність.

Але я хотів би тебе не тільки привітати, Роне, а й дати кілька порад, ось чому я відсилаю цього листа вночі, а не звичайною ранковою поштою. Сподіваюся, ти його прочитаєш на самоті, уникаючи занадто цікавих очей та незручних запитань.

Коли пан міністр повідомляв, що тебе обрано старостою, з його слів я зрозумів, що ти й далі доволі тісно спілкуєшся з Гаррі Поттером. Мушу сказати тобі, Роне, що ти ризикуєш втратити свій значок, якщо ц надалі приятелюватимеш з тим хлопцем. Я знаю, що тебе дивують ці слова – ти, звісно, заперечиш, скажеш, що Поттер завжди був Дамблдоровим улюбленцем – але мушу тобі сказати, що Дамблдорові, можливо вже не довго залишається керувати Гоґвортсом, а люди, з якими варто Рахуватися, мають зовсім інші – і, мабуть, правильніші – погляди на Поттерову поведінку. Нічого більше не додам, але раджу тобі переглянути завтрашнє число «Щоденного віщуна», щоб мати правильне уявлення, куди зараз віє вітер – і заодно, може, помітиш там і мою скромну особу!

Справді, Роне, не варто, щоб Поттерова репутація кидала на тебе тінь, це може зашкодити твоїй кар'єрі, бо пора вже думати про те, як жити після закінчення школи. Ти вже, мабуть, знаєш, оскільки наш батько супроводжував його до суду, що влітку відбулося дисциплінарне слухання справи Поттера в присутності всього Чарверсуду, і він не справив там доброго враження. Йому вдалося вислизнути лише завдяки дрібним процедурним неточностям, якщо хочеш знати, і багато людей, з якими я розмовляв, переконані в його провині.

Можливо, ти боїшся порвати стосунки з Поттером – я розумію, що він буває неврівноважений і, як мені відомо, впадає в шал – але, якщо тебе щось тривожить з цього приводу, або ти помітиш певні моменти в Поттеровій поведінці, які тебе занепокоять, то я наполегливо раджу тобі поговорити з Долорес Амбридж, воістину чудовою жінкою, яка з превеликою радістю тобі допоможе.

І ось тобі ще одна моя порада. Як я вже натякав, режимові Дамблдора в Гоґвортсі невдовзі мабуть, буде покладено край. Ти маєш, Роне, виявляти вірність не йому, а школі й міністерству. Мені дуже прикро чути, що професорка Амбридж поки що має від учительського колективу досить незначну підтримку своїх намагань провести в Гоґвортсі необхідні зміни, яких так палко домагається міністерство (хоча з наступного тижня вона відчує значне полегшення – знову ж таки, читай завтрашній «Щоденний віщун»!). Скажу лише таке – учень, що виявить зараз готовність допомагати професорці Амбридж, має великі шанси стати через кілька років старостою всієї школи!

Мені шкода, що влітку не мав нагоди бачити тебе довше: Мені прикро критикувати власних батьків, але боюся, що не зможу мешкати з ними під одним дахом, поки вони будуть пов'язані з тими небезпечними типами з Дамблдорового оточення. (Якщо колись писатимеш листа матері, то можеш їй повідомити, що такий собі Стержис Подмор, великий приятель Дамблдора, був недавно ув'язнений в Азкабані з незаконне проникнення в міністерство. Можливо, хоч це відкриє їм очі на те, з якими дрібними злочинцями вони крутяться в одній компанії.) Вважаю, що мені дуже пощастило, оскільки я уник тавра пов'язаності з подібними людьми – навіть не знаю, як дякувати панові міністру за таку люб'язність з його боку – і дуже надіюся, Роне, що родинні почуття не засліплять тебе до такої міри, щоб ти не помічав хибної природи батьківських переконань та вчинків. Я щиро сподіваюся, що з часом вони усвідомлять, як помилялися, і буду, зрозуміло, готовий прийняти їхні вибачення, коли настане такий день. Прошу ретельно обміркувати мої слова, особливо ті, що стосуються Гаррі Поттера, і ще раз вітаю тебе з обранням старостою.

Твій брат,

Персі.

Гаррі подивився на Рона.

– Ну... якщо ти хочеш, – сказав він таким тоном, ніби все це був жарт, – е-е... як там? – він звірився з листом Персі, – ...а, так... «порвати стосунки» зі мною, клянуся не впадати в шал.

– Віддай, – простяг Рон руку. – Він... – почав Рон, роздираючи листа надвоє, – найбільше... – подер його начетверо, – у світі... – клаптів стало вісім, – лайно. Рон пожбурив клапті в камін.

– Треба якось усе це закінчити, поки не настав світанок, – бадьоро сказав він Гаррі, беручись за реферат для професорки Сіністри.

Герміона якось дивно глянула на Рона.

– Ох, давайте сюди, – раптом сказала вона.

– Що? – не зрозумів Рон.

– Дайте сюди, я перегляну й виправлю.

– Ти серйозно? Ох, Герміоно, ти врятувала нам життя, – зрадів Рон. – Як тобі віддячити?...

– Можете сказати: «Обіцяємо більше ніколи не відкладати домашні завданя на потім». – І вона простягла руку по їхні реферати, не в змозі приховати втіху.

– Велике тобі мерсі, Герміоно, – втомлено сказав Гаррі, передав їй реферат і впав у крісло, тручи очі.

Минула північ, і у вітальні не було вже нікого, крім трьох друзів та Криволапика. Стояла тиша, яку порушувало тільки порипування Герміониного пера, коли вона викреслювала то тут, то там речення в їхніх рефератах, та ще шелестіння сторінок, коли вона звіряла різні факти, зазираючи в розкидані на столі довідники. Гаррі був зовсім виснажений. А ще він відчував якусь дивно-хворобливу порожнечу в грудях, пов'язану не з утомою, а з тим листом, почорнілі рештки якого дотлівали в каміні.

Він знав, що половина гоґвортських учнів вважає його дивним, навіть ненормальним. Знав, що в «Щоденному віщуні» місяцями друкувалися дошкульні натяки на його адресу. Та зовсім інакше було побачити це все на пергаменті як ось у листі від Персі, довідатися, що Персі радив Ронові порвати з ним і навіть доносити на нього професорці Амбридж. Тепер Гаррі значно чіткіше усвідомив усю серйозність свого становища. Він знав Персі ось уже чотири роки, залишався в його будинку на літні канікули, ділив з ним один намет на Кубку світу з квідичу, навіть отримав від нього торік найвищі оцінки за друге завдання Три чаклунського турніру, – і от тепер Персі вважав його неврівноваженим і навіть шаленим.

Гаррі раптом відчув хвилю тепла до свого хрещеного батька і подумав, що Сіріус, мабуть, єдиний міг зрозуміти його теперішні почуття, бо перебував у схожій ситуації. Майже всі в чаклунській громаді вважали його небезпечним убивцею і великим прихильником Волдеморта, і він мусив терпіти це ось уже чотирнадцять років...

Гаррі кліпнув очима, бо раптом побачив у каміні таке, чого там не могло бути. Воно з'явилося на мить і відразу зникло. Ні... це неможливо... йому привиділося, бо він саме думав про Сіріуса...

– Тепер усе це запиши, – сказала Герміона Ронові й підштовхнула до нього реферат, а також списаний нею аркуш, – а тоді додай висновок, який я для тебе написала.

– Герміоно, кращої за тебе людини я ще ніколи не зустрічав, – ледь чутно сказав Рон, – і якщо я буду колись з тобою неввічливий...

– ...я зрозумію, що ти знову став самим собою, – глузливо додала Герміона. – Гаррі, твій реферат нормальний, окрім оцього рядка наприкінці. Ти, мабуть, не розчув добре професорку Сіністру, бо супутник Європа вкритий льодом, а не глодом... Гаррі?

Гаррі зсунувся з крісла і став навколішки на обсмаленому й пошарпаному килимку біля каміна, втупившись у вогонь.

– Е-е... Гаррі? – невпевнено протяг Рон. – Чому ти там сидиш?

– Бо я щойно бачив у каміні голову Сіріуса, – відповів Гаррі.

Він сказав це дуже спокійно. Зрештою, він уже бачив торік Сіріусову голову саме в цьому каміні і навіть розмовляв з нею. Але, з іншого боку, він не був певний, що справді її щойно бачив... вона так швидко зникла...

– Голову Сіріуса? – перепитала Герміона. – Тобто так само, як тоді, під час Тричаклунського турніру, коли він хотів з тобою поговорити? Але зараз би він такого не робив, це дуже... Сіріусе!

Вона затамувала подих, дивлячись на вогонь. Рон випустив з рук перо. Просто серед полум'я стирчала Сіріусова голова. Довжелезне чорне волосся спадало на його усміхнене обличчя.

– Я вже було подумав, що ви підете спати до того, як усі розійдуться, – сказав він. – Щогодини тут вигулькував.

– Ти щогодини вигулькував отут, у каміні? – мало не розреготався Гаррі.

– Тільки на секунду, щоб глянути, чи не розвиднілося на обрії.

– А якби вас хтось побачив? – збентежилася Герміона.

– Здається, якась дівчинка... судячи з вигляду, першокласниця... може, й помітила мене, але не хвилюйся, – поквапливо додав Сіріус, бо Герміона затулила рукою рота, – я зник у ту ж мить, коли вона сюди глянула, тому не сумніваюся, що вона сприйняла мене за якусь химерну поліняку.

– Сіріусе, це ж такий величезний ризик... – не вгавала Герміона.

– Ти вже заговорила, як Молі, – скривився Сіріус. – Це єдина можливість відповісти на Гаррін лист і не вдаватися до шифру... адже будь-який шифр можна розшифрувати.

При згадці про листа Герміона й Рон зиркнули на Гаррі.

– Ти нам не казав, що написав Сіріусові! – докірливо вигукнула Герміона.

– Я забув, – пояснив Гаррі, і це була щира правда. Після зустрічі з Чо в соварні Гаррі забув про все на світі. – Не дивися на мене так, Герміоно. Таємної інформації звідти не зміг би вивідати ніхто. Скажи, Сіріусе.

– Так, лист був дуже добрий, – усміхнувся Сіріус. – Та нам треба поспішати, щоб ніхто не завадив... отже, твій шрам...

– А що таке?.. – почав було Рон, та Герміона не дала йому договорити.

– Розкажемо тобі пізніше. Сіріусе, просимо...

– Я знаю, що немає нічого приємного, коли він болить, але ми не думаємо, що через це треба переживати. Шрам болів і торік, правда?

– Так, і Дамблдор казав, що це буває тоді, як Волдемортом оволодівають сильні емоції, – підтвердив Гаррі, не звертаючи, як завжди, уваги на Рона й Герміону, що боязко здригнулися. – Можливо, він був просто, не знаю, дуже сердитий абощо того вечора, коли я відбував покарання.

– Він повернувся, тому шрам болітиме частіше, – сказав Сіріус.

– То ти не думаєш, що це було пов'язано з тим доторком професорки Амбридж, коли я відбував у неї покарання? – запитав Гаррі.

– Сумніваюся, – відповів Сіріус. – Я знаю, яку вона має репутацію, але впевнений, що вона не смертежерка...

– Вона така гидка, що могла б і бути, – похмуро зауважив Гаррі, а Рон з Герміоною енергійно й схвально закивали головами.

– Так, але світ не ділиться на добрих людей і на смертежерів, – гмикнув Сіріус. – Хоч я знаю, що то за мерзенна штучка... почув би ти, як про неї відгукується Ремус.

– То Люпин її знає? – швидко перепитав Гаррі, пригадуючи, як на першому уроці Амбридж згадувала про «небезпечних покручів».

– Ні, – заперечив Сіріус, – але два роки тому вона брала участь у складанні антивовкулачного законопроекту, після якого йому стало майже неможливо знайти собі роботу.

Гаррі згадав, який убогий вигляд мав останнім часом Люпин, і його неприязнь до Амбридж лише поглибилася.

– А що вона має проти вовкулак? – сердито запитала Герміона.

– Мабуть, боїться їх, – припустив Сіріус і усміхнувся, оцінивши її обурення. – Помітно, що вона терпіти не може будь-яких напівлюдських істот. Торік провела кампанію з вимогою зібрати всіх водяників і русалок, і позначити їх спеціальними ярликами. Уявіть, скільки треба витратити часу та енергії на переслідування цих істот, коли в нас вільно лазить такий гидкий хробак, як той Крічер.

Рон засміявся, а Герміона спохмурніла.

– Сіріусе! – докірливо сказала вона. – Чесно, якби ви хоч трошки краще поставилися до Крічера, я впевнена, що він би змінився. Ви, зрештою, єдиний живий член його родини, а професор Дамблдор казав...

– То як там в Амбридж уроки? – не дав їй договорити Сіріус. – Вона що, навчає вас, як убивати покручів?

– Ні, – відповів Гаррі, не звертаючи уваги на ображений вигляд Герміони, котра так і не закінчила своєї промови на захист Крічера. – Вона взагалі не дозволяє нам користуватися чарами!

– Ми тільки те й робимо, що читаємо дурнуватий підручник, – додав Рон.

– Я так і думав, – не здивувався Сіріус. – Ми маємо інформацію з міністерства, що Фадж проти проведення з вами бойових занять.

– Бойових занять! – не повірив своїм вухам Гаррі. – Невже він думає, що ми тут формуємо якусь чаклунську армію?

– Саме так він і думає, – підтвердив Сіріус, – а якщо точніше, то боїться, що Дамблдор збирає свою особисту армію, щоб захопити Міністерство магії.

Запала мовчанка, а тоді Рон сказав: – Нічого безглуздішого я ще досі не чув, включно зі всіма вигадками Луни Лавґуд.

– То нам не дозволяють вивчати захист від темних мистецтв, бо Фадж боїться, що ми використаємо закляття в боротьбі з міністерством? – розлючено спитала Герміона.

– Так, – підтвердив Сіріус. – Фадж упевнений, що Дамблдор не зупиниться ні перед чим для захоплення влади. Він з кожним днем стає дедалі відвертішим параноїком стосовно Дамблдора. Це лише питання часу, коли він зможе заарештувати Дамблдора, сфальсифікувавши якесь звинувачення.

Гаррі згадав листа від Персі.

– Не знаєш, що має з'явитися про Дамблдора у завтрашньому «Щоденному віщуні»? Ронів брат Персі вважає, що там буде...

– Не знаю, – відповів Сіріус, – бо на вихідні нікого з Ордену не бачив, усі зайняті. У нас не було нікого, крім мене та Крічера...

У Сіріусовім голосі виразно прозвучали гіркі нотки.

– То ти не маєш новин і про Геґріда?

– Ага... – згадав Сіріус, – він би мав уже повернутися. Ніхто не знає, що з ним сталося... – Але побачивши їхні ошелешені обличчя, швиденько додав: – Проте Дамблдор не переживає, то ж і ви не робіть з цього трагедії. Я впевнений, що з Геґрідом усе гаразд.

– Але він би вже давно мав повернутися... – стурбовано почала Герміона.

– З ним була мадам Максім, ми з нею зв'язалися, й вона розповіла, що додому вони добиралися окремо... але немає жодних свідчень, що він зазнав якихось ушкоджень або... одне слово, немає свідчень, що з ним щось не так.

Анітрохи цим не втішені, Гаррі, Рон і Герміона обмінялися тривожними поглядами.

– Краще поменше розпитуйте про Геґріда, – поспіхом додав Сіріус, – бо це лише приверне зайву увагу до його відсутності, а я знаю, що Дамблдор цього не хоче. Геґрід – міцний горішок, з ним усе буде нормально. – А коли й це їх не заспокоїло, Сіріус поцікавився: – А коли, до речі, ваша наступна подорож до Гоґсміда? Я так собі подумав, що на вокзалі ніхто замаскованого пса не помітив. То може...

– НІ! – вигукнули одночасно Гаррі й Герміона.

– Сіріусе, ти що, не бачив «Щоденного віщуна»? – стурбовано спитала Герміона.

– А-а, це, – вишкірився Сіріус, – та вони постійно намагаються вгадати, де я перебуваю. Хоч насправді ще ніколи не натрапляли на мої сліди...

– Але нам здається, що цього разу вони близько, – заперечив Гаррі. – Мелфой зронив у поїзді одну фразу, мовби знав, що пес – це ти. А на платформі був його батько... ти його знаєш – Луціус Мелфой... тому ніколи й нізащо тут не з'являйся. Якщо Мелфой тебе знову впізнає...

– Гаразд, гаразд, я все зрозумів, – урвав його Сіріус. Він мав дуже незадоволений вигляд. – Я просто подумав, що ти був би не проти зустрітися.

– Авжеж, не проти! Тільки я не хотів би, щоб тебе знову запроторили в Азкабан! – вигукнув Гаррі.

Запала мовчанка, під час якої Сіріус дивився на Гаррі з вогню, а на чолі між його запалими очима з'явилася зморшка.

– Ти не такий, як був твій батько, – зрештою доволі прохолодно вимовив Сіріус. – Для Джеймса життя без ризику було нецікаве.

– Послухай...

– Мені пора йти, чую на сходах Крічера, – сказав Сіріус, але Гаррі не сумнівався, що той вигадує. – Я напишу тобі, коли наступного разу з'явлюся в каміні, гаразд? Якщо це для тебе не завеликий ризик.

Щось легенько ляснуло, і на тому місці, де щойно була Сіріусова голова, знову потріскував вогонь.

– РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ -
Верховний інквізитор Гоґвортсу

Наступного ранку вони сподівалися уважно переглянути Герміонин «Щоденний віщун», щоб знайти статтю, про яку в листі згадував Персі. Та не встигла ще поштова сова проминути, відлітаючи, глечик з молоком, як Герміона голосно зойкнула і розгладила газету з великим фото Долорес Амбридж, яка широко всміхалася й час від часу кліпала на них з-під заголовка.

МІНІСТЕРСТВО ПРОВОДИТЬ ОСВІТНЮ РЕФОРМУ

ДОЛОРЕС АМБРИДЖ ПРИЗНАЧЕНО

ПЕРШИМ ВЕРХОВНИМ ІНКВІЗИТОРОМ

– Амбридж... «Верховним інквізитором»? – похмуро перепитав Гаррі, а з його рук випала недоїдена грінка. – Що це означає?

Герміона почала читати вголос:

«Учора в Міністерстві магії несподівано затвердили новий законопроект, що встановлює безпрецедентний рівень контролю над Гоґвортською школою чарів і чаклунства.

– Пана міністра давно вже тривожила ситуація в Гоґвортсі, – сказав молодший помічник міністра Персі Візлі. – Він тепер реагує на сигнали від батьків, стурбованих сповзанням школи в хибному, на їхній погляд, напрямку.

За минулі кілька тижнів пан міністр Корнеліус Фадж уже не вперше запроваджує нові закони для поліпшення ситуації в цій чаклунській школі. Скажімо, ЗО серпня було затверджено освітню постанову номер двадцять два, згідно з якою неспроможність директора школи знайти кандидата на певну викладацьку посаду надає міністерству право самому обирати відповідну особу.

– Таким чином і було призначено на посаду вчителя в Гоґвортс пані Долорес Амбридж, – сказав нам учора Візлі. – Дамблдор не зміг нікого знайти, тож міністерство затвердило пані Амбридж, яка, зрозуміло, досягла в школі миттєвого успіху...

– ЧОГО досягла?! – вигукнув Гаррі.

– Чекай, це ще не все, – похмуро відповіла Герміона.

– ...миттєвого успіху, бо революційним чином змінила процес викладання захисту від темних мистецтв і забезпечила міністерство достовірною інформацією про справжню ситуацію в Гоґвортсі.

Саме цю останню функцію щойно узаконило міністерство, затвердивши освітню постанову номер двадцять три про створення нової посади Верховного інквізитора Гоґвортсу.

– Це новий і нестандартний крок пана міністра задля втілення його задуму зупинити процес, який дехто вже називає «занепадом традицій» Гоґвортсу, – сказав нам Візлі. – Інквізитора буде уповноважено інспектувати колег-викладачів і забезпечувати їхню відповідність належному рівню. Цей пост було запропоновано професорці Амбридж на додачу до її викладацької посади, і ми з радістю повідомляємо, що вона дала свою згоду.

Нові міністерські заходи з ентузіазмом були підтримані батьками гоґвортських учнів.

– Я почуваюся значно спокійніше, знаючи, що дії Дамблдора відтепер будуть оцінені чесно й неупереджено, – сказав нам 41-річний містер Луціус Мелфой, з яким ми зв'язалися вчора в його маєтку у Вілтширі. – Багато з нас, щиро дбаючи про інтереси своїх дітей, були стурбовані деякими ексцентричними рішеннями Дамблдора, які він приймав останніх кілька років, і з радістю довідалися, що міністерство не збирається випускати ситуацію з рук.

До цих «ексцентричних рішень» можна, поза сумнівом, віднести Деякі вельми суперечливі призначення на викладацькі посади, про які вже писалося в нашій газеті, коли на роботу приймали, скажімо, вовкулаку Ремуса Люпина, напіввелетня Рубеуса Геґріда чи колишнього аврора напівбожевільного Дикозора Муді.

Звичайно, ведеться дедалі більше розмов про те, що Албус Дамблдор – колишній Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів та Головний Маг Чарверсуду – вже не спроможний керувати такою престижною школою, як Гоґвортс.

– Я думаю, що призначення інквізитора – це перший крок до призначення в Гоґвортс директора, якому ми всі зможемо беззастережно довіряти, – сказав нам учора один з представників міністерства.

Старійшини Чарверсуду Ґрізельда Марчбенкс і Тіберіус Оґден подали у відставку на знак протесту проти запровадження в Гоґвортсі посади інквізитора.

– Гоґвортс – це школа, а не представництво Корнеліуса Фаджа, – сказала мадам Марчбенкс. – Це все чергова брудна спроба дискредитації Албуса Дамблдора.

(Розслідування, присвячене ймовірним зв'язкам мадам Марчбенкс з підривними організаціями ґоблінів, читайте на сімнадцятій сторінці.)

Герміона закінчила читати й глянула на друзів.

– Тепер ми знаємо, як тут опинилася ця Амбридж! Фадж ухвалив «освітню постанову» і нав'язав нам цю панію! А тепер ще наділив її повноваженнями інспектувати інших учителів! – Герміона уривчасто дихала, а її очі палали. – Це просто нечувано! Це обурливо!

– Я знаю, – погодився Гаррі. Він глянув на свою праву руку, що мимоволі стислася в кулак, і побачив невиразні світлі контури слів, які Амбридж змусила його вкарбувати у власну шкіру.

А от Рон раптом криво посміхнувся.

– Що? – одночасно спитали Гаррі й Герміона, глянувши на нього.

– Не можу дочекатися, коли перевірятимуть професорку Макґонеґел, – радісно пояснив Рон. – Амбриджка просто заглохне.

– Усе, – зірвалася на ноги Герміона, – треба бігти, бо якщо вона перевірятиме Бінса, то нам краще не спізнюватися...

Але професорка Амбридж не перевіряла уроку історії магії, не менш нудного, ніж минулого понеділка. Не було її і в Снейповім підвалі, коли вони прийшли туди на два уроки настоянок, а Гаррі отримав назад свій реферат про місячні камені з великою оцінкою «Ж» у верхньому кутку.

– Я поставив вам ті оцінки, які б ви отримали, якби подали ці свої роботи на СОВи, – сказав Снейп з кривою посмішкою, проходячи повз них і роздаючи реферати. – Це допоможе вам реально оцінити, чого очікувати на іспитах.

Снейп підійшов до письмового столу, розвернувся і став обличчям до класу.

– Загальний рівень ваших робіт катастрофічно низький. Більшість із вас на іспитах ганебно провалилася б. Маю надію, що ви докладете значно більших зусиль, працюючи над новим рефератом про різновиди протиотрут, бо інакше мені доведеться призначати покарання тим телепням, що отримають «Ж».

Він злісно посміхнувся, а Мелфой захихотів і голосно прошепотів:

– Хтось одержав «Ж»? Тупак!

Гаррі помітив, як Герміона скосила очі, щоб побачити його оцінку. Він швиденько заховав реферат у портфель, щоб ніхто нічого не побачив.

Гаррі вирішив не дати Снейпові підстав зганьбити його ще й на цьому уроці, тож щонайменше тричі перечитав кожен рядок рецепта, перш ніж його виконувати. Гаррін посилюючий розчин не мав такого ясно-бірюзового відтінку, як Герміонин, але був принаймні голубий, а не рожевий, як у Невіла.

Наприкінці уроку Гаррі поставив пляшечку розчину на Снейпів стіл з викликом і водночас із полегкістю.

– Вийшло краще, ніж на тому тижні, правда? – сказала Герміона, коли вони виходили з підвалу і через вестибюль Рушили на обід. – І з рефератами теж пішло непогано, так?

Коли ні Рон, ні Гаррі нічого не відповіли, вона додала:

– Тобто я й не чекала найвищих оцінок, особливо, якщо йдеться про рівень СОВ, але на цьому етапі достатньо отримати хоч якусь задовільну оцінку. Ви згодні?

Гаррі щось ухильно прохрипів.

– Звичайно, до іспитів ще багато чого може змінитися. Часу на вдосконалення ми маємо досить, але оцінками, що ми їх отримуємо зараз, ми закладаємо, так би мовити, основу. Фундамент, на якому можемо будувати...

Вони посідали за ґрифіндорським столом.

– Зрозуміло, я була б на сьомому небі, якби отримала «В»...

– Герміоно, – різко урвав її Рон, – якщо ти так прагнеш знати наші оцінки, то спитай.

– Я не... тобто я... ну, якщо хочете сказати...

– Я одержав «П», – зізнався Рон, наливаючи в тарілку супу. – Задоволена?

– Тут нічого соромитися, – втрутився Фред, який щойно прийшов разом з Джорджем та Лі Джорданом і вмостився за столом праворуч від Гаррі. – Нічого поганого в гарній добротній оцінці «П».

– Але ж, – здивувалася Герміона, – хіба «П» не означає...

– «Погано»? Так, – підтвердив Лі Джордан. – Але це краще, ніж «Ж». Тобто «Жахливо».

Гаррі відчув, як червоніє, і вдавано закашлявся, ніби вдавився булочкою. Та Герміона й далі захоплено дискутувала з приводу СОВ.

– Отож найвища оцінка – це «В», тобто «Відмінно», – сказала вона, – тоді йде «З»...

– Ні, «Д», – виправив її Джордж, – тобто «Добре». До речі, ми з Фредом завжди вважали, що заслуговуємо на «Д» з усіх предметів, бо вже те, що ми з'являлися на іспити – добрий вчинок з нашого боку.

Усі засміялися, крім Герміони, що провадила далі:

– Отож «Д», а потім «З», тобто «Задовільно», і це найнижча оцінка, з якою іспити можна вважати складеними, так?

– Так, – підтвердив Фред і вкинув свою булочку в суп, а потім переправив її в рот і проковтнув, навіть не жуючи.

– Далі йде оцінка «П», або «Погано»... – Рон з удаваним тріумфом підняв над собою руки, – ...і «Ж», тобто «Жахливо'.

– А потім «Т», – нагадав йому Джордж.

– «Т'? – збентежено перепитала Герміона. – Ще нижче за «Ж»? А що ж тоді означає «Т»?

– «Тупий, як троль», – миттю пояснив Джордж.

Гаррі знову засміявся, хоч і не був певний, жартує Джордж, чи ні. Він уявив, як намагається приховати від Герміони, що всі його СОВи оцінено на «Т», і вирішив віднині працювати значно ретельніше.

– Чи у вас уже інспектували якийсь урок? – поцікавився Фред.

– Ні. – відразу відповіла Герміона. – А у вас?

– Та щойно, перед обідом, – сказав Джордж. – Урок замовлянь.

– І як було? – запитали разом Гаррі й Герміона.

Фред знизав плечима.

– Не дуже й погано. Амбридж просто сиділа в куточку і щось записувала. Ви ж знаєте Флитвіка, він її сприйняв за гостю й абсолютно на неї не зважав. Вона майже нічого не говорила. Запитала в Алісії, як зазвичай проходять уроки, Алісія відповіла, що дуже добре, ото й усе.

– Хоч би не займали Флитвіка, – сказав Джордж, – бо він ніколи не завалює учнів на іспитах.

– А у вас після обіду хто буде? – спитав у Гаррі Фред.

– Трелоні...

– Їй би я поставив «Т».

– ...і сама Амбридж.

– То будь чемним хлопчиком і не сварися з нею, – порадив Джордж. – Анжеліна здуріє, якщо ти знову пропустиш тренування.

Та Гаррі не довелося чекати захисту від темних мистецтв, щоб зустріти професорку Амбридж. Він саме витягав щоденник снів, сидячи ззаду в тьмяному класі віщування, коли Рон штурхнув його ліктем під ребро. Гаррі озирнувся й побачив професорку Амбридж, що лізла крізь люк у підлозі. Учні, що жваво розмовляли, негайно стихли. Ця раптова тиша змусила озирнутися професорку Трелоні, що саме пропливала класом, роздаючи примірники «Оракула снів».

– Доброго ранку, професорко Трелоні, – широко всміхнулася професорка Амбридж. – Сподіваюся, ви отримали мою записку? З датою і годиною вашого інспектування?

Професорка Трелоні ледь помітно кивнула, з дуже невдоволеним виглядом відвернулася від професорки Амбридж і продовжила роздавати підручники. Професорка Амбридж з тією ж усмішкою схопила спинку найближчого стільця і підтягла його вперед – зразу за кріслом професорки Трелоні. Тоді сіла, витягла з квітчастої сумки записник і стад чекати, коли почнеться урок.

Професорка Трелоні ледь-ледь тремтячими пальцями щільніше закуталася в шаль і глянула на учнів крізь величезні скельця окулярів.