Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 139 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -
Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.

А от Дамблдор – навпаки – здавався цілком спокійним.

– Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, – бадьоро сказав він.

– Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

– Якщо на нас нападуть, – сказав Дамблдор, – я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу.

– А чому, пане професоре?

– Бо ти зі мною, – спокійно відповів Дамблдор. – Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

– Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? – запитав він.

– Не складав, – відповів Гаррі. – Для цього ж треба мати сімнадцять років.

– Це так, – підтвердив Дамблдор. – Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти... ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

– Дуже добре, – схвалив Дамблдор. – Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді...

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.

– Усе гаразд? – турботливо поглянув на нього Дамблдор. – До цього треба звикнути.

– Нормально, – Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою. – Хоч мені краще було б на мітлі.

Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:

– Сюди.

Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував, що наближається північ.

– А скажи мені, Гаррі, – спитав Дамблдор. – Твій шрам... чи він тобі болів хоч трохи?

Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.

– Ні, – відповів він, – і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.

Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.

– А от я думав, що буде якраз навпаки, – пояснив Дамблдор. – Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже, він застосував проти тебе блокологію.

– Я не шкодую, – зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.

Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.

– Пане професоре?

– Що, Гаррі?

– Е-е... а де це ми зараз?

– Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.

– А чому ми тут?

– О, я ж тобі не сказав, – визнав Дамблдор. – Я вже й не пам’ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.

– А я тут чим допоможу, пане професоре?

– Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, – туманно відповів Дамблдор. – Сюди, Гаррі, наліво.

Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.

– Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?

– Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, – пояснив Дамблдор. – Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо...

– ...не можна явитися в будівлі чи на території, – швиденько додав Гаррі. – Мені це казала Герміона Ґрейнджер.

– І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч.

Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав’язалася розмова, він вирішив з’ясувати питання важливіші.

– Пане професоре, я читав у «Щоденному віщуні», що звільнили Фаджа...

– Правильно, – підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку. – На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.

– Чи він... Як ви вважаєте, він добрий? – запитав Гаррі.

– Цікаве запитання, – сказав Дамблдор. – Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.

– Я мав на увазі...

– Знаю, що ти мав на увазі. Руфус – людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.

Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав «Щоденний віщун», а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.

– Пане професоре... я ще читав про мадам Боунз.

– Так, – неголосно озвався Дамблдор. – Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається... ой...

Він показував пораненою рукою.

– Пане професоре, а що з вашою...

– Зараз не маю часу пояснювати, – ухилився Дамблдор. – Це захоплива історія, коротко не розповіси.

Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.

– Пане професоре... я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки, які треба вживати проти смертежерів...

– Так, і я таку отримав, – Дамблдор не ховав усмішки. – Думаєш, з неї багато користі?

– Не дуже.

– І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.

– Я не... – почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.

– Малинове варення, Гаррі, запам’ятай собі на майбутнє... хоч я на місці смертежера, перш ніж перевтілюватися в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.

– Е-е... справді, – пробурмотів Гаррі. – У тій листівці говорилося щось про інферіїв. Що воно таке? Там не пояснювалося.

– Це трупи, – спокійно пояснив Дамблдор. – Мертві тіла, що виконують накази темних чаклунів. Інферіїв, до речі, вже давненько не бачили, ще від першої могутності Волдеморта... Він повбивав стільки людей, що міг би зібрати з них цілу армію. А ось ми, Гаррі, й прийшли...

Вони підійшли до ошатного будиночка, оточеного садочком. Гаррі перетравлював жахливу інформацію про інферіїв і нічого навколо не помічав. Перед самою хвірткою Дамблдор став наче вкопаний, і Гаррі на нього наштовхнувся.

– Ой, лихо. Ой, лихо-лихо-лихо.

Гаррі простежив за його поглядом уздовж дбайливо доглянутої доріжки, і серце його обірвалося. Вхідні двері було зірвано з завіс.

Дамблдор глянув в обидва кінці вулички. Вона була безлюдна.

– Гаррі, вийми паличку і йди за мною, – тихо сказав професор.

Він відчинив хвіртку і швидко рушив доріжкою. Гаррі за ним. Дамблдор легесенько штовхнув вхідні двері, тримаючи напоготові чарівну паличку.

– Лумос.

Кінчик Дамблдорової палички засяяв, освітивши вузький коридор. Ліворуч були відчинені ще одні двері. Високо тримаючи запалену паличку, Дамблдор зайшов до вітальні, Гаррі за ним.

Їхнім очам відкрилася картина страшного погрому. Під ногами лежав розтрощений старожитний годинник з тріснутим циферблатом, маятник валявся трохи далі, наче впущений меч. Піаніно було перевернуте на бік, а клавіші розкидані по підлозі. Поряд поблискували друзки зірваної люстри. Подушки валялися розпороті, з дірок лізло пір’я; усе встеляли, наче порох, дрібнесенькі скалки скла та порцеляни. Дамблдор підняв чарівну паличку ще вище, освітив стіни, забризкані чимось темно-червоним і липким. Гаррі тихо вдихнув, і Дамблдор одразу озирнувся.

– Кепсько, ой кепсько – гірко промовив він. – Тут сталося щось жахливе.

Дамблдор обережно пройшов на середину кімнати, уважно розглядаючи уламки під ногами. Гаррі пішов за ним, крутячи головою й боячись щось побачити за розбитим піаніно чи перекинутою софою, проте мертвого тіла ніде не було.

– Можливо, вони билися і... і його звідси кудись потягли? – припустив Гаррі, намагаючись не думати, які рани мали бути в чоловіка, щоб лишити на стінах такі великі криваві плями.

– Я так не думаю, – тихо заперечив Дамблдор, зазираючи за перекинуте пузате крісло.

– Ви маєте на увазі, що він...

– Ще й досі десь тут? Так.

І Дамблдор раптом без жодного попередження нагнувся і штрикнув кінчиком чарівної палички в сидіння пузатого крісла, яке заверещало:

– Ой!

– Добрий вечір, Горацію, – привітався Дамблдор і випростався.

Гаррі роззявив рота. Там, де частку секунди тому було крісло, тепер припадав до підлоги страшенно гладкий і лисий дід. Старий потирав живота й поглядав на Дамблдора ображеним водянистим оком.

– І чого ото було так сильно штрикати паличкою, – прохрипів дід, зводячись на ноги. – Це ж боляче.

Чарівна паличка висвітила його блискучу лисину, вибалушені очі, довжелезні сиві моржові вуса та начищені ґудзики темно-бордового оксамитового піджака, одягнутого на бузкову шовкову піжаму. Маківкою він ледве діставав Дамблдорові до підборіддя.

– Як ти здогадався? – пробурчав, похитуючись, старий, і далі розтираючи живота. Він був на диво не збентежений, наче це не його щойно викрили, коли він прикидався кріслом.

– Любий Горацію, – радісно пояснив Дамблдор, – якби сюди й справді завітали смертежери, то над будинком висіла б Чорна мітка.

Чаклун ляснув себе гладкою рукою по широкому лобі.

– Чорна мітка, – пробурмотів він. – Я знав, що чогось не вистачає... та нехай. Усе одно не було на це часу. Я саме наносив на оббивку останні штрихи, коли ви зайшли.

Він важко зітхнув, аж затремтіли кінчики вусів.

– Допомогти поприбирати? – ввічливо поцікавився Дамблдор.

– Будь ласка, – погодився чаклун.

Вони стали один до одного спинами – худий високий та товстий низенький – і махнули чарівними паличками однаковим стрімким рухом.

Меблі повернулися на свої місця; візерунки складалися прямо в повітрі; пір’я полетіло назад у подушки; подерті книжки склеювалися й шикувалися на полицях; гасові лампи вилітали на столики й запалювалися; велика колекція потовчених срібних рамочок для фотографій перелітала, виблискуючи, кімнату й розташовувалася, ціла й неушкоджена, на письмовому столі; затягувалися тріщини, розриви й дірки; стіни самі себе витирали.

– А чия то, до речі, була кров? – Дамблдор перекрикував бамкання зціленого, як новенького, старожитного годинника.

– На стінах? Драконяча, – теж закричав у відповідь чаклун на ім’я Горацій, бо саме в ту мить з оглушливим скреготом і дзенькотом уґвинчувалася в стелю люстра.

І ось насамкінець бренькнуло піаніно, й запала тиша.

– Так, драконяча, – повторив чаклун. – Остання була пляшка, а ціни зараз аж до неба. Хоч, може, вдасться її використати ще раз.

Він пошкутильгав до кришталевої пляшечки, що стояла зверху на буфеті, й підніс її до світла, розглядаючи якусь густу рідину.

– Гм. Трохи запорошена.

Поставив пляшечку знову на буфет і зітхнув. І тут його погляд упав на Гаррі.

– Ого, – здивувався він, а його великі круглі очі метнулися до схожого на блискавку шраму в Гаррі на лобі. – Ого-го!

– Це, – сказав Дамблдор і ступив крок уперед, щоб зручніше було знайомити, – Гаррі Поттер. Гаррі, це мій давній друг і колега Горацій Слизоріг.

Слизоріг повернувся до Дамблдора і пронизав його проникливим поглядом.

– То он як ти хотів мене переконати? Албусе, я все одно відмовляюся.

Він пройшов повз Гаррі, рішуче відвертаючись із виглядом людини, що з усієї сили протистоїть спокусі.

– То, може, ми хоч вип’ємо по чарочці? – запитав Дамблдор. – За давню дружбу.

Слизоріг завагався.

– Ну, гаразд, по одній, – буркнув він непривітно.

Дамблдор усміхнувся Гаррі і вказав йому на крісло, як дві краплі води схоже на те, що виявилося Слизорогом. Крісло стояло біля заново розпаленого каміна та яскравої гасової лампи. Гаррі сів, виразно відчуваючи, що Дамблдор чомусь хотів посадити його саме на цьому добре освітленому місці. Зрозуміло, що коли Слизоріг, поклопотавшись коло графинів та чарок, знову обернувся лицем до кімнати, то його погляд одразу впав на Гаррі.

– Гм, – гмикнув він і негайно відвернувся, наче боявся ушкодити очі. – На. – Подав чарку Дамблдорові, котрий, не чекаючи запрошення, давно вже сів; потім підштовхнув тацю до Гаррі, а тоді потонув у подушках відремонтованого дивана і напружено замовк. Його ноги були такі короткі, що не діставали до підлоги.

– То як тобі живеться, Горацію? – запитав Дамблдор.

– Не дуже, – відразу відповів Слизоріг. – Слабкість у грудях. Хрипіння. А ще й ревматизм. Не можу рухатися, як колись. Та воно й не дивно. Старість. Утома.

– Хоча ти досить прудко рухався, щоб приготувати нам таку зустріч за такий короткий час, – заперечив Дамблдор. – Ти ж мав на підготовку не більше, ніж три хвилини.

Слизоріг чи то роздратовано, чи то гордо уточнив:

– Дві. Не чув, як спрацювало моє закляття проти непроханих гостей, бо був у ванні. Але, Албусе, – додав він суворо, знову опановуючи себе, – це факт, що я стара людина. Втомлена стара людина, що заслужила право на спокійне життя та дрібку земних благ.

Що-що, а це він має, подумав Гаррі, розглядаючи кімнату. Вона була задушлива й захаращена, одначе ніхто не сказав би, що незатишна; були тут м’які крісла й ослінчики для ніг, напої та книжки, коробки шоколадних цукерок і пухкенькі подушечки. Якби Гаррі не знав, хто тут мешкає, то подумав би про якусь багату й примхливу бабусю.

– Ти, Горацію, ще не такий старий, як я, – заперечив Дамблдор.

– То, може й тобі вже пора подумати про пенсію, – відверто порадив Слизоріг. Його червонуваті очі помітили поранену Дамблдорову руку. – Бачу, не та вже реакція, що колись.

– Твоя правда, – спокійно погодився Дамблдор і струснув рукавом, показуючи кінчики обгорілих і почорнілих пальців; від їхнього вигляду Гаррі неприємно закололо в потилиці. – Без сумніву, я повільніший, ніж колись. Та з іншого боку...

Він знизав плечима і широко розвів руками, немовби демонструючи, що кожен вік має свої переваги, і Гаррі помітив на його неушкодженій руці перстень, якого він раніше в Дамблдора не бачив: великий, доволі грубо зроблений з якогось схожого на золото металу, оздоблений важким чорним каменем, тріснутим посередині. Слизорогові очі теж на якусь мить прикипіли до персня, і Гаррі помітив, як його широкий лоб збрижили дрібні зморшки.

– То всі ці запобіжні заходи проти непроханих гостей, Горацію... вони для смертежерів чи для мене? – поцікавився Дамблдор.

– А що треба смертежерам від такого нікчемного старого пенька, як я? – здивувався Слизоріг.

– Гадаю, вони були б не проти використати твої неабиякі здібності для насильства, катування і вбивства, – припустив Дамблдор. – Невже ти хочеш сказати, що вони тебе ще не вербували?

Слизоріг злісно зиркнув на Дамблдора, а тоді пробурмотів:

– Я не давав їм такої нагоди. Я цілий рік переїжджав. Ніколи не сидів на одному місці довше тижня. Міняв один маґлівський будинок на інший... господарі цієї хати зараз у відпустці на Канарських островах. Тут приємно, шкода буде покидати. Переселятися легко, досить зачарувати елементарним «Вогнеморозком» ту сміховинну сигналізацію від грабіжників, якою маґли користуються замість стервоскопів, і постаратися, щоб сусіди не бачили, як ти заносиш піаніно.

– Дотепно, – визнав Дамблдор – Але ж це досить утомливий спосіб життя для нікчемного старого пенька, що прагне спокою. А от якби ти повернувся в Гоґвортс...

– Албусе, якщо ти хочеш сказати, що в тій мерзенній школі моє життя буде спокійніше, то краще помовч! Хоч я й переховуюся, але й до мене долітали деякі незрозумілі чутки, пов’язані з відходом Долорес Амбридж! Якщо ти так ставишся до вчителів...

– Професорка Амбридж посварилася з кентаврами, – урвав його Дамблдор. – Гадаю, що тобі, Горацію, вистачило б клепки не тинятися в Забороненому лісі, називаючи орду розлючених кентаврів «брудними покручами».

– Оце вона таке утнула? – перепитав Слизоріг. – Ідіотка. Ніколи її не любив.

Гаррі захихотів, і Дамблдор зі Слизорогом озирнулися на нього.

– Вибачте, – швиденько сказав Гаррі. – Просто... мені вона теж не подобалася.

Дамблдор зненацька підвівся.

– Ти вже йдеш? – одразу озвався Слизоріг і в голосі його чулася надія.

– Та ні, хочу спитати, де в тебе туалет, – відповів Дамблдор.

– А-а, – розчаровано протяг Слизоріг. – Другі двері зліва по коридору.

Дамблдор перетнув кімнату. Коли двері за ним зачинилися, запала тиша. За якийсь час Слизоріг устав, але не знав, що робити далі. Нишком поглянув на Гаррі, а тоді пошкандибав до каміна й повернувся до нього спиною, гріючи свій широченний зад.

– Не думай, що я не знаю, чого він тебе привів, – раптом буркнув він.

Гаррі подивився на Слизорога. Слизорогові водянисті очі ковзнули по шраму, потім оглянули все обличчя Гаррі.

– Ти дуже схожий на батька.

– Мені вже казали, – погодився Гаррі.

– Крім очей. У тебе...

– Мамині очі, я знаю. – Гаррі так часто все це чув, що йому вже трохи набридло.

– Угу. Ну, так. Учителям, звісно, не можна мати улюбленців, але я її любив найбільше. Твою маму, – додав Слизоріг у відповідь на здивований погляд Гаррі. – Лілі Еванс. Така була розумниця. І жвава, знаєш. Чудова дівчинка. Я ще казав, що її місце в моєму гуртожитку. А вона завжди відповідала дуже зухвало.

– А який був ваш гуртожиток?

– Я був вихователем Слизерину, – пояснив Слизоріг. – О, знов, – швидко додав він, побачивши вираз обличчя Гаррі, і насварив його куцим пальцем, – не треба мати до мене претензій! Ти, мабуть, у Ґрифіндорі, як і вона? Так, це передається у спадок. Хоч і не завжди. Чув коли-небудь про Сіріуса Блека? Мусив чути... про нього писали газети... помер кілька тижнів тому...

Наче якась невидима рука стисла серце Гаррі й міцно тримала.

– Але в школі він був великим другом твого батька. Уся родина Блеків була в моєму гуртожитку, а от Сіріус опинився в Ґрифіндорі! Шкода... здібний же був хлопець. Згодом до мене потрапив його брат Реґулус, але я волів би мати повний комплект.

Слизоріг нагадував завзятого колекціонера, якого випередили на аукціоні. Заглибившись у спогади, він втупився в протилежну стіну, ліниво повертаючись то сюди, то туди, щоб рівномірно обігрівати озаддя.

– Мати твоя народилася маґелкою. Я повірити не міг, коли дізнався. Думав, вона чистокровка, така була обдарована.

– Моя найкраща приятелька теж з родини маґлів, – не втерпів Гаррі, – і вона найкраща в класі.

– Дивно, як воно іноді буває, правда? – сказав Слизоріг.

– Не дуже, – холодно озвався Гаррі.

Слизоріг здивовано на нього глянув.

– Не думай, що я упереджений! Ні-ні-ні! Хіба ж я щойно не казав, що твоя мама була моєю найулюбленішою ученицею за всі роки? А ще ж був Дерк Кресвел наступного після неї року – тепер він, звісно, голова служби зв’язку з ґоблінами, – теж з родини маґлів, дуже обдарований учень, і досі постачає мені надійну інформацію про те, що діється в Ґрінґотсі!

Слизоріг аж застрибав, самовдоволено всміхаючись, і вказав на комод, де в блискучих рамках стояло безліч фотографій з рухливими крихітними постатями.

– Усі колишні учні, з підписами. Там є Варнава Каф, видавець «Щоденного віщуна», він завжди з цікавістю вислуховує мої коментарі останніх подій. Тоді Амброзій Флум з «Медових руць»... на кожен день народження присилає великий кошик, а все тому, що я зумів представити його Цицероні Гаркіс, яка запропонувала йому першу роботу! А там ззаду... витягни шию й побачиш... це Ґвеноґа Джонс, капітанка «Гарпій з Голігеду»... усі завжди дивуються, коли чують, що я з «Гарпіями» запанібрата, й коли завгодно дістаю безкоштовні квитки!

Ця думка страшенно його підбадьорила.

– І всі ці люди знають, як вас знайти, щоб вам щось вислати? – запитав Гаррі, який не міг зрозуміти, чому це смертежери досі не напали на слід Слизорога, якщо він спокійно отримує кошики з солодощами, квитки на квідич та ще й приймає відвідувачів, спраглих до його порад і коментарів.

Усмішка зникла зі Слизорогового обличчя ще швидше, ніж кров зі стін.

– Та звісно, що ні, – заперечив він, дивлячись на Гаррі. – Я ні з ким не спілкуюся вже цілий рік.

Гаррі здалося, що сказані слова приголомшили й самого Слизорога; якусь мить він був наче сам не свій. Тоді стенув плечима.

– У такі часи обачний чарівник намагається голови не піднімати. Дамблдорові добре говорити, але якщо я зараз обійму якусь посаду в Гоґвортсі, то це буде те саме, що проголосити свою відданість Орденові фенікса! І хоч я переконаний, що всі вони чудові, відважні й таке інше, та мені особисто не до вподоби рівень смертності...

– Щоб викладати в Гоґвортсі, не потрібно ставати членом Ордену, – заперечив Гаррі, не зумівши приховати презирливої нотки в голосі: важко було співчувати Слизорогові з його затишним існуванням, коли в пам’яті зринав Сіріус, який тулився в печері й харчувався щурами. – Більшість учителів до Ордену не належать і нікого з них ще не вбили... хіба що Квірела, але він отримав по заслузі, бо працював на Волдеморта.

Гаррі був переконаний, що Слизоріг – з тих чаклунів, які не можуть чути вимовлене вголос ім’я Волдеморта, і Слизоріг його не розчарував: він здригнувся і обурено верескнув, але Гаррі не звернув уваги.

– Я вважаю, що доки Дамблдор – директор, учителі перебувають у більшій безпеці, ніж усі інші; він же єдиний, кого боявся Волдеморт. Згодні? – вів далі Гаррі.

Слизоріг якусь мить дивився перед собою, ніби обмірковував слова Гаррі.

– Так, це правда, що Той-Кого-Не-Можна-Називати ніколи не рвався до бою з Дамблдором, – неохоче пробурмотів він. – І ніхто, мабуть, не заперечить, що раз я не долучився до смертежерів, то Той-Кого-Не-Можна-Називати навряд чи вважає мене другом... у такому разі, можливо, мені буде безпечніше трохи ближче до Албуса... не прикидатимусь, ніби смерть Амелії Боунз мене не вразила... якщо вона, з її міністерськими зв’язками та захистом...

До кімнати увійшов Дамблдор і Слизоріг аж підскочив, ніби забув, що той перебуває в будинку.

– Ой, Албусе, це ти, – пробелькотів він. – Щось тебе довго не було. Проблеми зі шлунком?

– Та ні, зачитався маґлівськими журналами, – відповів Дамблдор. – Люблю розглядати узори для плетіння. Ну, Гаррі, ми так довго зловживаємо Горацієвою гостинністю, час нам уже йти.

Анітрохи не бажаючи тут затримуватися, Гаррі схопився на ноги. Слизоріг такого, здається, не чекав.

– Ви йдете?

– Йдемо. Я ж бачу, що справа безнадійна.

– Безнадійна?..

Слизоріг помітно стривожився. Він заламував товсті пальці й метушився, дивлячись, як Дамблдор зав’язує дорожню мантію, а Гаррі затягує на куртці замок-блискавку.

– Шкода, Горацію, що ти відмовляєшся від цієї роботи, – сказав Дамблдор, піднімаючи на прощання неушкоджену руку. – У Гоґвортсі були б раді тебе бачити. Хоч ми й дуже посилили заходи безпеки, та все одно можеш приїжджати в гості, коли заманеться.

– Так... ну... дуже люб’язно... як то кажуть...

– Тоді бувай.

– До побачення, – попрощався Гаррі.

Вони вже підходили до дверей, коли ззаду пролунав крик.

– Добре, добре, згоден!

Дамблдор озирнувся й побачив, що Слизоріг стоїть ні живий ні мертвий у дверях вітальні.

– То ти повертаєшся з пенсії?

– Так-так, – нетерпляче повторив Слизоріг. – Мабуть, я здурів, але так.

– Чудово, – засяяв Дамблдор. – Тоді, Горацію, побачимося першого вересня.

– Побачимося, смію сподіватися, – буркнув Слизоріг.

Коли вони вже йшли садовою доріжкою, навздогін їм долинуло:

– Дамблдоре, я вимагаю вищої платні!

Дамблдор засміявся. За ними зачинилася хвіртка, й вони почали спускатися з пагорба крізь темний вируючий туман.

– Гаррі, ти молодець, – похвалив Дамблдор.

– Та я ж нічого не робив, – здивувався Гаррі.

– Ще й як робив. Ти чітко показав Горацієві, що зможе він здобути, повернувшись у Гоґвортс. Він тобі сподобався?

– Е-е...

Гаррі не знав, сподобався йому Слизоріг чи ні. Той ніби й мав деякі приємні риси, але водночас здавався пихатим і, хоч дуже це заперечував, був аж занадто здивований тим, що з маґелки може вийти добра чарівниця.

– Горацій, – Дамблдор позбавив Гаррі необхідності все пояснювати, – любить комфорт. І ще любить товариство відомих, успішних і могутніх осіб. Тішить себе думкою, що може на них впливати. Сам він ніколи не прагнув посісти трон; він надає перевагу задньому сидінню... там, бачиш, для нього більше місця. У Гоґвортсі він завжди добирав собі улюбленців, іноді через їхнє честолюбство чи розум, іноді через привабливість чи талант, але він мав безпомильний нюх на тих, хто згодом досягав визначних успіхів у різних галузях. Горацій створив довкола себе своєрідний клуб своїх улюбленців, перезнайомлюючи їх, нав’язуючи між ними корисні контакти, причому завжди з певною вигодою для себе – чи у вигляді подарованої коробки своїх улюблених зацукрованих ананасів, чи як нагоду відрекомендувати перспективного молодого кандидата на місце в службі зв’язку з ґоблінами.

Гаррі раптом яскраво уявив величезного роздутого павука, що плете навколо себе павутину і смикає то за ту, то за ту ниточку, підтягаючи ближче великих смачних мух.

– Я тобі це все розповідаю, – вів далі Дамблдор, – не для того, щоб налаштувати проти Горація... або, як маємо його тепер величати, професора Слизорога... а для того, щоб ти був напоготові. Він обов’язково спробує додати тебе, Гаррі, до своєї колекції. Ти став би там найкоштовнішим каменем: «Хлопчик, що вижив»... або, як тебе тепер називають, «Обранець».

На цих словах Гаррі відчув холод, який не мав нічого спільного з туманом, що їх оточував. Йому згадалися інші слова, почуті кілька тижнів тому, слова, що мали для нього жахливе й особливе значення:

«Разом їм жити не судилося...»

Дамблдор зупинився біля церкви, яку вони проминали раніше.

– Прийшли, Гаррі. Тримай мене за руку.

І хоч Гаррі вже був готовий до явлення, та все одно не отримав від нього великої втіхи. Коли тиск зменшився і він знову міг дихати, то виявив, що стоїть біля Дамблдора на сільській дорозі, а попереду видніється кривобокий силует його другої найулюбленішої в світі будівлі – «Барлогу». Розвіявся жах, яким він щойно був охоплений – вигляд цієї хати не міг не поліпшити йому настрою. Там був Рон... а ще місіс Візлі, котра куховарила найкраще за всіх на світі...

– Гаррі, якщо не заперечуєш, – сказав Дамблдор, коли вони зайшли у двір, – я хотів би перемовитися з тобою кількома словами, перш ніж попрощатися. Наодинці. Може, отут?

Дамблдор показав на занедбану кам’яну прибудову, де Візлі тримали свої мітли. Розгублений Гаррі зайшов за Дамблдором у скрипучі дверцята приміщення, трохи меншого за середнього розміру шафу. Дамблдор засвітив кінчик своєї чарівної палички, щоб та палала, як смолоскип, і всміхнувся до Гаррі.

– Сподіваюся, ти мені пробачиш, що про це згадую, Гаррі, але я радий і навіть трохи пишаюся тим, як ти добре даєш собі раду після всього, що сталося в міністерстві. Дозволь мені сказати, що Сіріус, мабуть, теж би тобою пишався.

Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: «Його хрещений батько мертвий?». Ще гірше було, коли Сіріусове ім’я мимохіть згадав Слизоріг.

– Це жорстоко, – м’яко вів далі Дамблдор, – що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.

Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов’язувати з дементорами.

– Просто важко усвідомлювати, – тихенько вимовив нарешті Гаррі, – що він ніколи більше не напише.

Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що – і це було в його житті найкраще... а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості...

– Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, – лагідно сказав Дамблдор. – Я розумію, що ця втрата непоправна...

– Та поки я був у Дурслів, – голос у Гаррі знову зміцнів, – я збагнув, що не можу закритися від усіх або... зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке... от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс... наступним можу стати я. Та якщо так, – сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, – нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.

– Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! – виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. – Знімаю перед тобою капелюха... тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.

А тепер, Гаррі, пов’язана з цим тема... я так розумію, що минулі два тижні ти отримував «Щоденного віщуна»?

– Так, – відповів Гаррі і серце його забилося швидше.

– Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?

– Так, – повторив Гаррі. – І тепер усі знають, що я той...

– Ні, не знають, – урвав Дамблдор. – У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта, і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.

Однак це правда – те, про що багато хто здогадався, – що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе.

Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва?

– Ні, – підтвердив Гаррі.

– Мудре загалом рішення, – схвалив Дамблдор. – Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, – уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, – я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.