Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 169 (всего у книги 206 страниц)

«А що бачите в цьому дзеркалі ви?»

«Я? Я бачу себе з парою товстих вовняних шкарпеток у руці.»

Кілька хвилин поміркувавши, Гаррі вирвав некролог з «Віщуна», акуратно склав і поклав у перший том «Практичної захисної магії та її використання проти темних мистецтв». Кинув газету в сміття й оглянув кімнату. Тепер тут стало значно охайніше. Хіба що сьогоднішній «Щоденний віщун» недоречно залишався на ліжку, придавлений скалкою розбитого дзеркальця.

Гаррі підійшов до ліжка, забрав уламок дзеркальця і розгорнув «Віщуна». Зранку, забираючи скручену газету в сови-листоноші, він пробіг очима заголовки і, пересвідчившись, що про Волдеморта нічого немає, відклав її на потім. Тому тільки зараз побачив те, чого не помітив тоді.

Унизу першої шпальти над знімком Дамблдора, що стривожено кудись крокував, був менший заголовок: «ДАМБЛДОР – НАРЕШТІ ВСЯ ПРАВДА?»

Наступного тижня читайте шокуючу історію порочного генія, котрого багато хто вважає найвидатнішим чаклуном його покоління. Розвінчуючи популярний образ спокійного сивобородого мудреця, Ріта Скітер розповідає про бурхливе дитинство, протиправну юність, дорослі ворожнечі і таємні провини, що їх Дамблдор забрав з собою в могилу. ЧОМУ цей чоловік, якому пророкували посаду міністра магії, залишався простим директором? ЯКА була справжня мета таємної організації під назвою «Орден Фенікса»? ЩО насправді призвело до смерті Дамблдора?

Відповіді на ці та багато інших питань ви знайдете в скандальній новій біографії «Життя та сміття Албуса Дамблдора», написаній Рітою Скітер, ексклюзивне інтерв’ю з якою від Бетті Брейсвейт читайте на 13-й сторінці.

Гаррі рвучко розгорнув газету і знайшов тринадцяту сторінку. На початку статті містилася фотографія ще однієї знайомої особи: жінки в прикрашених коштовним камінням окулярах з ретельно закрученими білявими кучерями, що вишкірила зуби в привабливій, на її погляд, усмішці й махала йому пальцями. Намагаючись не звертати уваги на огидний знімок, Гаррі почав читати.

У житті Ріта Скітер набагато делікатніша й лагідніша, ніж можна судити з її відомих своєю нещадністю життєписів. Зустрівши мене в передпокої свого затишного дому, вона веде мене на кухню, де пригощає чаєм, шматочком яєчного пирога і, звичайно ж, цілою виваркою гарячих пліток.

– Зрозуміло, що Дамблдор – просто знахідка для біографа, – каже Скітер. – Таке довге й насичене життя. Я впевнена, що моя книжка – тільки перша з дуже-дуже багатьох, присвячених цій постаті.

Слід сказати, що Скітер зреагувала блискавично. Її книжку на дев’ятсот сторінок було написано всього за місяць, що минув з часу загадкової Дамблдорової смерті у червні. Я запитую, як їй вдалося створити книжку так супершвидко.

– Ой, якщо так довго працюєш журналісткою, то вкладатися в стислі терміни – твоя друга натура. Я знала, що чаклунська громада прагне почути цілісну історію, і хотіла перша вдовольнити цю потребу.

Я згадую недавні широко розрекламовані зауваги спецрадника Чарверсуду і давнього Дамблдорового приятеля Ельфаєса Доджа, що у книжці Скітер фактів менше, ніж на вкладці в шоколадній жабці.

Скітер закидає голову й сміється.

– Ох цей Доджик! Пригадую, кілька років тому брала в нього інтерв’ю, присвячене правам русалок і водяників, щоб йому добре було. Повна шиза, йому здавалося, що ми сидимо на дні озера Віндермір, і тому він увесь час мені радив берегтися форелі.

І все ж таки звинувачення Ельфаєса Доджа, що в книзі забагато неточностей, знайшли відгук. Чи справді Скітер вважає, що місяця достатньо для змалювання цілісної картини довгого й неординарного життя Дамблдора?

– Ой, дорогенька, – сяє усмішкою Скітер, доброзичливо попліскуючи мене по руці, – ви ж не гірше за мене знаєте, скільки інформації можна здобути завдяки натоптаній торбинці з ґалеонами, відмові чути слово «ні» та гарному й гостренькому самописному перу! Та люди в чергу ставали, щоб вилити на Дамблдора якнайбільше бруду. Не всі, знаєте, вважають його аж таким чудовим, бо він не одній поважній особі наступив на мозіль. Але старенький Доджик може злізти з улюбленого гіпогрифика, бо я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками, до джерела, яке ще ніколи не виступало публічно і яке було наближене до Дамблдора у найбурхливіший і найтривожніший період його юності.

Попередня реклама написаної Скітер біографії відверто натякає, що люди, які вірили в бездоганність Дамблдорового життя, можуть зазнати шоку. «Що стало найбільшою несподіванкою під час її розслідування?» – запитую я.

– Що ви, Бетті, я не розкриватиму всіх таємниць, доки люди не придбають книжки! – сміється Скітер. – Але можу пообіцяти, що всіх, хто й далі вважає Дамблдора білим і пухнастим, мов його борода, чекає гірке розчарування! Скажімо, всі чули, як він обурюється Відомо-Ким, і ніхто й припустити не міг, що замолоду він і сам розважався темними мистецтвами! І хоч на старість він постійно закликав до терпимості, в юності він аж ніяк не був терпимий! Так, минуле в Албуса Дамблдора надзвичайно темне, вже не кажучи про його вельми сумнівну родину, згадок про яку він завжди старанно уникав.

Я запитую, чи Скітер має на увазі Дамблдорового брата Еберфорса, чиє засудження Чарверсудом за зловживання магією викликало невеличкий скандал п’ятнадцять років тому.

– Ой, та Еберфорс – це тільки верхівка купи гною, – сміється Скітер. – Ні-ні, я пишу про значно гірші речі, ніж братова любов до видозмінення кіз, гірші навіть, ніж його батько-маґлобій... зрештою, Дамблдор жодного з них не зумів угамувати, і їх обох засудив Чарверсуд. Ні, мене якраз заінтригували його мати й сестра, і трохи покопавшись, я виявила там ціле кубло мерзоти... але, як я вже казала, детальніше ви про все дізнаєтесь, прочитавши розділи з дев’ятого по дванадцятий. Я скажу одне – немає нічого дивного, що Дамблдор ніколи не розповідав, як йому зламали носа.

Якщо заплющити очі на всі ці родинні «скелети в шафі», невже Скітер заперечить блискучі магічні відкриття, здійснені Дамблдором?

– Він мав голову на в’язах, – визнає вона, – хоч нині багато хто сумнівається, чи саме його заслуга в усіх приписаних йому досягненнях. Так, у шістнадцятому розділі моєї книжки Айвор Ділонсбі стверджує, що він був відкрив вісім способів використання драконячої крові, коли Дамблдор «позичив» його записи.

Але, наполягаю я, важливість деяких Дамблдорових досягнень усе ж годі заперечити. Скажімо, його знамениту перемогу над Ґріндельвальдом?

– О, це добре, що ви згадали Ґріндельвальда, – звабливо всміхається Скітер. – Боюся, що ті, в кого навертаються на очі сльози при згадці про видатну Дамблдорову перемогу, повинні налаштуватися на справжню бомбу... можливо, навіть како-бомбу. Це дуже брудна справа. Я скажу одне – є підстави сумніватися, що ця легендарна дуель узагалі відбулася. Прочитавши мою книжку, дехто буде змушений зробити висновок, що Ґріндельвальд просто вичаклував з кінчика своєї чарівної палички білу хустинку і спокійно пішов собі геть!

Скітер відмовляється детальніше обговорювати цю інтригуючу тему, через те ми переходимо до питання стосунків, які, поза сумнівом, найбільше зацікавлять читачів.

– О, так, – рішуче киває Скітер, – я присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора. Їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними. Знову ж таки, читачі повинні придбати книжку, щоб довідатися про все в деталях, однак немає сумніву, що від самого початку Дамблдор виявив нездорове зацікавлення Поттером. Чи це справді пішло хлопцеві на користь... Що ж, побачимо. Ні для кого не таємниця, що Поттер мав вельми неспокійну юність.

Я цікавлюся, чи Скітер і далі підтримує зв’язки з Гаррі Поттером, у якого вона торік узяла знамените інтерв’ю: у тій скандальній публікації Поттер наполегливо переконував, що повернувся Відомо-Хто.

– О, так, стосунки в нас зараз дуже тісні, – відповідає Скітер. – Бідолашний Поттер має небагато справжніх друзів, а ми зустрілися в один з найвизначальніших моментів його життя, під час Тричаклунського турніру. Я, мабуть, одна з небагатьох нині живих, хто знає справжнього Гаррі Поттера.

І тут ми плавно переходимо до численних чуток про останні години Дамблдора. Чи Скітер вірить, що Поттер був присутній при Дамблдоровій смерті?

– Я не хочу багато говорити – усе це є в книжці, – але очевидці в Гоґвортському замку бачили, як Поттер тікав з того місця відразу потому, як Дамблдор упав, стрибнув чи був зіштовхнутий. Згодом Поттер давав свідчення проти Северуса Снейпа, людини, на яку він, як відомо, давно вже гострить зуби. Чи все було так, як здається? Хай це вирішує чаклунська громада... прочитавши мою книжку.

На цій інтригуючій ноті я й прощаюся з нею. Немає сумніву, що з-під пера пані Скітер вийшов бестселер. А от легіони Дамблдорових прихильників, мабуть, з переляком чекають прикрих відкриттів про свого кумира.

Гаррі дочитав статтю, але й далі приголомшено вдивлявся в сторінку. Відраза й лють підкотили йому до горла, наче блювота; він зіжмакав газету й щосили жбурнув нею об стіну; вона впала на купу сміття, що назбиралося коло переповненого бачка.

Він почав безтямно ходити по кімнаті, висовуючи порожні шухляди й беручи якісь книги, а потім знову ставлячи їх на місце. У голові відлунювали окремі фрази з Рітиного інтерв’ю: присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора... їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними... замолоду він і сам розважався темними мистецтвами... я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками...

– Брехня, – закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.

Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер...

Яскраво-синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.

Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.

– РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -
Від’їзд Дурслів

Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик:

– Гей! Ти!

До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: «ХЛОПЧЕ!» – Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.

– Та скільки ж можна! – гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з’явився на сходах. – Іди сюди, треба побалакати!

Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон – у жовтувато-коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія – в ошатне оранжево-рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м’язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі – в шкіряну куртку.

– Що? – запитав Гаррі.

– Сядь! – гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. – Будь ласка! – додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.

Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди-сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.

– Я передумав, – повідомив він.

– Та невже? – глузливо обізвався Гаррі.

– Що за тон... – верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки.

– Це все дурні балачки, – буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями. – Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не їдемо.

Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.

– Ти оце кажеш, – вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди-сюди по вітальні, – що нам – Петунії, Дадлі й мені – загрожує небезпека. Від... від...

– Таких, як я, правильно, – підтвердив Гаррі.

– Ну, але я в це не вірю, – повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. – Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.

– Будинком? – перепитав Гаррі. – Яким будинком?

– Оцим будинком! – заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. – Нашим будинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус-покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи будуть переписані на тебе і...

– Ви що, геть очманіли? – здивувався Гаррі. – Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?

– Не смій!.. – завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю – то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.

– Якщо ви забули, – нагадав Гаррі, – то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?

Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.

– Ти заявляєш, – дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, – що цей лорд, як його...

– Волдеморт, – нетерпляче додав Гаррі, – і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю – це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі...

Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по-правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.

– ...Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, – безжально тиснув на дядька Гаррі. – Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.

Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив:

– Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих.

Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла.

– Я думав, що існує Міністерство магії? – спитав раптом Вернон Дурслі.

– Існує, – здивовано підтвердив Гаррі.

– То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали притулок міченій людині, влада повинна захищати!

Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька – покладати надії на офіційні установи – навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв.

– Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, – відповів Гаррі. – На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни.

Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження.

– Гаразд, – буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. – Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі.

Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять.

– Я вже казав, – Гаррі зціпив зуби, – що Кінґслі захищає маґ... тобто вашого прем’єр-міністра.

– Отож! Бо він найкращий! – вигукнув дядько Вернон, показуючи на згаслий телеекран. Дурслі помітили Кінґслі в новинах за спиною маґлівського прем’єр-міністра під час відвідин якоїсь лікарні. І це, й те, що Кінґслі навчився добре носити маґлівський одяг, не кажучи вже про спокій, яким віяло від його неквапної манери говорити низьким голосом, пояснювало доброзичливіше ставлення Дурслів до Кінґслі, аніж до інших чаклунів, хоча, до речі, вони ще не бачили його з сережкою у вусі.

– Він зайнятий, – повторив Гаррі. – Але Гестія Джонс і Дідалус Діґл – справжні професіонали в цій справі...

– Якби ми бачили їхні резюме... – почав було дядько Вернон, але тут Гаррі вже урвався терпець. Зірвавшись на ноги, він підбіг до дядька і вказав на телевізор.

– Ці всі нещасні випадки не випадкові... ці аварії, вибухи, поїзди, що сходять з рейок, і все інше, що сталося, коли ми востаннє дивилися новини. Люди зникають, помирають, і за всім цим стоїть він – Волдеморт. Я вже мільйон разів вам казав, що він убиває маґлів для розваги. Навіть ця мряка – її накликали дементори, а якщо ви забули, хто це такі, то спитайте в рідного сина!

Дадлі конвульсивно затулив рота руками. Погляди батьків і Гаррі були звернені до нього, тож він поволі опустив руки й запитав:

– Їх що... стало більше?

– Більше? – засміявся Гаррі. – Більше, ніж ті двоє, що колись на нас нападали? Авжеж більше, їх тут зараз сотні, може, навіть тисячі, бо вони живляться страхом і розпачем...

– Гаразд, гаразд, – ревнув Вернон Дурслі. – Ми все зрозуміли...

– Хочеться вірити, – сказав Гаррі, – бо коли мені стукне сімнадцять, усі вони – смертежери, дементори, можливо, навіть інферії, тобто мертв’яки, зачаровані темним чаклуном – зможуть вас знайти й неминуче на вас нападуть. А якщо ви згадаєте, як намагалися втекти від чаклунів, то, думаю, погодитесь на допомогу.

На короткий час запанувала тиша, в якій мовби відлунював гуркіт, з яким багато років тому Геґрід розтрощив дерев’яні вхідні двері. Тітка Петунія дивилася на дядька Вернона; Дадлі не зводив очей з Гаррі. Нарешті дядько Вернон гарикнув:

– А як же моя робота? Як школа Дадлі? Навряд чи те ледаче чаклунське кодло про це думає...

– Невже до вас не доходить?! – крикнув Гаррі. – Вони вас катуватимуть і вб’ють так само, як і моїх батьків!

– Тату, – голосно озвався Дадлі, – тату... я піду з тими людьми з Ордену.

– Дадлі, – аж здивувався Гаррі, – уперше в житті ти сказав щось розумне.

Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, що стояв на каміні.

– Вони тут будуть хвилин за п’ять, – повідомив він, і, не діждавшись відповіді від Дурслів, вийшов з вітальні. Перспектива прощання – можливо, назавжди – з тіткою, дядьком та двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної неприязні?

Повернувшись до кімнати, Гаррі безцільно поторсав рюкзак, тоді пропхнув кілька горішків крізь ґратки Гедвіжиної клітки. Вони стукнули об дно, однак сова їх проіґнорувала.

– Ми вже скоро поїдемо, зовсім скоро, – пообіцяв Гаррі. – І ти знову літатимеш.

Задзеленчав дзвінок у дверях. Гаррі повагався, а тоді вийшов з кімнати й зійшов по сходах: навряд чи Гестія й Дідалус самі дадуть раду з Дурслями.

– Гаррі Поттер! – пискнув схвильований голос одразу, як Гаррі відчинив двері. Низенький чоловік у рожево-бузковому капелюсі низько йому вклонився. – Це для мене честь, як завжди!

– Дякую, Дідалусе, – відповів Гаррі, обдаровуючи ніяковою усмішкою чорняву Гестію. – Добре, що саме ви прибули... оце вони – мої тітка, дядько й двоюрідний брат...

– Добрий вечір, родичі Гаррі Поттера! – радісно привітався Дідалус, заходячи у вітальню. Видно було, що Дурслям анітрохи не сподобалось таке привітання; Гаррі навіть подумав, чи не передумають вони ще раз. Побачивши чаклуна й відьму, Дадлі міцніше притулився до матері.

– Бачу, що ви вже спаковані й готові. Чудово! План, як вам уже казав Гаррі, дуже простий, – Дідалус вийняв з камізельки велетенського кишенькового годинника й уважно його розглянув.

– Ми вийдемо раніше за Гаррі. Оскільки вдаватись до чарів у вашому домі небезпечно, бо Гаррі ще неповнолітній, і це може дати міністерству привід його заарештувати, то миль з десять-п’ятнадцять ми проїдемо, а тоді вже й роз’явимося в безпечне місце, яке для вас підібрали. Ви ж, мабуть, умієте водити машину? – чемно спитав він дядька Вернона.

– Чи я вмію?.. Та ж ясно, що вмію водити! – бризнув слиною дядько Вернон.

– Дуже мудро з вашого боку, сер, дуже мудро, бо в мене голова макітриться від усіх тих кнопок і ручечок, – зрадів Дідалус. Йому явно здавалося, що він цим лестить Вернону Дурслі, однак той з кожним Дідалусовим словом помітно втрачав віру в надійність цього плану.

– Навіть водити не вміють, – пробурмотів він тихенько й обурено настовбурчив вуса, та, на щастя, ні Дідалус, ні Гестія його не почули.

– А ти, Гаррі, – продовжував Дідалус, – зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни...

– Як це розуміти? – миттю озвався Гаррі. – Я думав, Дикозор прибуде й забере мене «Явленням-пліч-о-пліч».

– Не вийде, – скупо зронила Гестія. – Дикозор тобі сам пояснить.

Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: «Скоріше!»

Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.

– І справді, скоріше. Графік у нас напружений, – сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. – Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз’явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. – Він повернувся до Дурслів. – Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?

Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.

– Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? – пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.

– Не треба, – буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: – Ну, то бувай, хлопче! – все стало і так зрозуміло.

Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.

– Готовий, Дадіку? – тітка Петунія метушливо перевіряла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі.

Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.

– Ну, то ходімо, – буркнув дядько Вернон.

Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:

– Я не розумію.

– Що ти не розумієш, Попульчику? – запитала тітка Петунія, дивлячись на сина.

Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.

– А чого він не їде з нами?

Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.

– Що? – голосно перепитав дядько Вернон.

– Чого він не їде з нами? – повторив Дадлі.

– Ну, він... бо він не хоче, – пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: – Ти ж не хочеш, правда?

– Анітрохи, – підтвердив Гаррі.

– От бачиш, – сказав дядько Вернон Дадлі. – Ну, все, ходімо.

Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.

– Що там ще? – ревнув дядько Вернон, знову з’являючись у дверях.

Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:

– А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

– Але ж... невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? – спантеличено запитала вона.

– Усе ми знаємо, – буркнув дядько Вернон. – До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали – ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

– До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

– Усе нормально, – заспокоїв її Гаррі. – Це не має значення, чесно.

– Не має значення? – перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. – Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

– Е-е... ні, не усвідомлюють, – зізнався Гаррі. – Вони, власне, вважають, що я – порожнє місце, але я вже звик...

– Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

– Ну... е-е... дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:

– Ти врятував мені життя.

– Не зовсім так, – заперечив Гаррі. – Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив – то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

– Т-ти такий солоденький, Дадічку... – ридала вона на його широких грудях, – т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

– Та він і не думав дякувати! – розгнівалася Гестія. – Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

– Так, але з його вуст це прозвучало майже як «я тебе люблю», – сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

– То ми їдемо чи ні? – заревів дядько Вернон, знову з’являючись у дверях. – Я чув, що в нас напружений графік!

– Так, так, їдемо, – відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном «люб’язностями» і тепер намагався себе опанувати. – Нам справді час вирушати, Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

– ...на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

– О, – зніяковів Гаррі, – добре. Дякую.

– Прощавай, Гаррі, – Гестія теж потисла йому руку. – Усі наші думки будуть з тобою.

– Сподіваюся, все буде гаразд, – сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

– О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, – бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.

Гестія подалася за ним.

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.

– Нічого собі, Дадлі, – здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, – невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?

– Не знаю, – пробурмотів Дадлі. – До зустрічі, Гаррі.

– Ага... – сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. – Можливо. Тримайся, Великий Дад.

Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.

Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:

– Ну... до побачення, – і, не дивлячись на небожа, подалася до дверей.

– До побачення, – озвався Гаррі.

Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь-ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.