Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 155 (всего у книги 206 страниц)

– Нарешті, – пробурмотів він, сідаючи з картою на ліжко. Легенько вдарив по ній паличкою і прошепотів, щоб не почув Невіл, який проходив поруч:

«Урочисто присягаю не затівати нічого доброго».

– Які класні, Гаррі! – зрадів Рон, розмахуючи парою новеньких квідичних воротарських рукавиць з Гарріного пакунку.

– Прошу, прошу, – неуважно відповів Гаррі, шукаючи в слизеринській спальні Мелфоя. – Не думаю, що він ще спить...

Рон не відповів; він захопився розгортанням пакунків з гостинцями, час від часу щось радісно вигукуючи.

– Добрий улов цього року! – оголосив він, показуючи важкого золотого годинника з чудернацьким символами по обідку та малесенькими рухомими зірочками замість стрілок.

– Дивися, що мама з татом подарували! Слухай, та я ж через рік повнолітній...

– Круто, – Гаррі мигцем глянув на годинника, а тоді ще уважніше придивився до карти. Де ж той Мелфой? Він не снідав за слизеринським столом у Великій залі... його не було біля Снейпа, що сидів у своєму кабінеті... не було ані в туалеті, ані в шкільній лікарні...

– Хочеш? – проплямкав з повним ротом Рон, пропонуючи коробку шоколадних казанків.

– Ні, дякую, – підвів голову Гаррі. – Мелфой знову десь пропав!

– Та не міг він, – Рон запхав у рот ще один казанок, а тоді зіскочив з ліжка й почав одягатися. – Поспіши, бо доведеться являтися на порожній шлунок... хоч так, мабуть, було б легше...

Рон задумливо глянув на коробку з шоколадними казанками, махнув рукою й пригостився третьою цукеркою.

Гаррі вдарив по карті чарівною паличкою, промимрив «Шкоди заподіяно», хоч нічогісінько й не сталося, швидко вдягся, обмірковуючи ситуацію. Мусить бути якесь пояснення періодичних зникнень Мелфоя, але йому просто нічого не спадало на думку. Найкраще було б ходити за ним назирці, але навіть з плащем-невидимкою ця ідея була нереальна: у Гаррі ж були уроки, тренування з квідичу, домашні завдання і явлення; він не зміг би цілими днями ходити за Мелфоєм так, щоб ніхто не помітив його відсутності.

– Готовий? – спитав він Рона.

Гаррі уже виходив зі спальні, а Рон навіть не ворухнувся, так і стояв, притулившись до стовпчика ліжка, й дивився порожнім поглядом в омите дощем вікно.

– Роне? Сніданок.

– Я не голодний.

Гаррі здивовано на нього глянув.

– Ти ж казав...

– Ну, добре, піду з тобою, – зітхнув Рон, – але їсти не хочу.

Гаррі підозріло до нього придивився.

– Ти щойно вмолотив півкоробки шоколадних казанків.

– Не в тому річ, – знову зітхнув Рон. – Ти... ти не зрозумієш.

– Це вже точно, – зізнався здивований Гаррі й повернувся, щоб відчинити двері.

– Гаррі! – зненацька вигукнув Рон.

– Що?

– Гаррі, я цього не витримаю!

– Чого ти не витримаєш? – не на жарт стурбувався Гаррі. Рон зблід, і здавалося, що його зараз знудить.

– Я постійно про неї думаю! – хрипко простогнав Рон.

Гаррі роззявив рота. Він такого не сподівався й волів би не чути. Дружба дружбою, але якщо Рон почне називати Лаванду Лавця-Вавця, то доведеться покласти цьому край.

– І чому ж це заважає тобі снідати? – Гаррі намагався в усю цю бридню влити хоч краплину здорового глузду.

– Вона, мабуть, і не здогадується про моє існування, – розпачливо махнув рукою Рон.

– Ще й як здогадується, – Гаррі вже нічого не розумів. – Ви з нею постійно лижетеся.

Рон кліпнув очима.

– Ти про кого?

– Це ти про кого? – Гаррі відчував, що розмова заходить у глухий кут.

– Про Ромільду Вейн, – ніжно промовив Рон, і все його обличчя засвітилося, наче осяяне сонячним промінням.

Вони майже хвилину дивилися один на одного. Нарешті Гаррі запитав:

– Це жарт, чи як? Ти ж пожартував.

– Мені здається... Гаррі, мені здається, що я в неї закохався, – здушеним голосом промимрив Рон.

– О’кей, – Гаррі підійшов до Рона, щоб краще бачити його осклілі очі й бліде обличчя, – о’кей... а тепер скажи це ще раз, але цілком серйозно.

– Я її кохаю, – ледь чутно повторив Рон. – Ти бачив її волосся? Чорне, блискуче й шовковисте... а очі? Її великі темні очі? А її...

– Дуже смішно, – урвав його Гаррі, – але жарт закінчився, чув? Досить.

Він повернувся до виходу, і тут хтось щосили заїхав йому в праве вухо. Похитуючись, Гаррі озирнувся. Рон з перекошеним від люті лицем приготувався вдарити його кулаком вдруге.

Гаррі машинально висмикнув з кишені чарівну паличку, й закляття так блискавично промайнуло в його свідомості, що він сам не встиг нічого збагнути:

– Левікорпус!

Рон заверещав, бо якась невидима сила потягла його за ногу вгору; він безпорадно завис догори ногами в повітрі, мантія звисала до самої підлоги.

– Навіщо ти мене вдарив? – закричав Гаррі.

– Гаррі, ти її образив! Сказав, що це жарт! – Рон помалу червонів, бо кров шугонула йому в голову.

– Це ж маразм! – вигукнув Гаррі. – Що на тебе найшло?

І в цю мить його погляд упав на відкриту коробку шоколадних цукерок, що лежала на Роновім ліжку. Пояснення вдарило його, мов троль довбнею.

– Де ти взяв ці шоколадні казанки?

– Це дарунок на день народження! – репетував Рон. Він поволі обертався в повітрі, намагаючись звільнитися. – Я тобі теж пропонував, хіба ти забув?

– Ти просто підняв їх з підлоги, так?

– Вони впали з мого ліжка, ясно? Пусти мене!

– Вони не падали з твого ліжка, дурило! Невже ти не зрозумів? Вони – мої, я їх виклав зі своєї валізи, коли шукав карту. Це ті шоколадні казанки, що їх мені дала перед Різдвом Ромільда Вейн, вони начинені любовним зіллям!

Але Рон з усього сказаного зрозумів, здається, одне-єдине слово.

– Ромільда? – перепитав він. – Ти сказав Ромільда? Гаррі... ти її знаєш? Можеш мене познайомити?

Гаррі дивився, як Рон теліпається в повітрі, як його обличчя аж світиться надією, і ледве стримувався, щоб не розреготатися. Гаррі відчував, що одна частина його тіла – ближча до пульсуючого від болю правого вуха – була б не проти відпустити Рона й посміятися, коли той після закінчення дії зілля розчовпає, що вчудив... але ж вони начебто друзі, думав Гаррі, і він сам заїхав би собі в друге вухо, якби дозволив Ронові привселюдно патякати про своє невмируще кохання до Ромільди Вейн.

– Добре, я вас познайомлю, – відповів Гаррі, швидко обмірковуючи ситуацію. – Зараз я тебе спущу на підлогу, о’кей?

Він щосили пожбурив Рона на підлогу (вухо йому боліло таки добряче), але Рон просто схопився на ноги й запосміхався від вуха до вуха.

– Вона буде в кабінеті Слизорога, – впевненим голосом сказав Гаррі, знову повертаючись до дверей.

– А чому вона там буде? – схвильовано запитав Рон.

– Бо він їй призначив додаткові уроки настійок, – на ходу щось вигадував Гаррі.

– Може, попросити, щоб він і мені дозволив ходити на додаткові уроки? – захопився Рон.

– Чудова думка, – погодився Гаррі.

Біля отвору за портретом чекала Лаванда. Такого ускладнення Гаррі не передбачав.

– Рончику-Бончику, ти запізнився! – закопилила вона губки. – Я тобі приготувала дарунок на день...

– Та відчепися, – грубо урвав її Рон, – Гаррі мене зараз познайомить з Ромільдою Вейн.

І не кажучи їй більше ні слова, вибрався з отвору за портретом. Гаррі спробував скорчити для Лаванди вибачливу гримасу, але їй, мабуть, здалося, що то насмішка, бо коли Гладка Пані закривала за ними отвір, Лаванда була смертельно ображена.

Гаррі трохи побоювався, що Слизоріг міг піти на сніданок, але той відчинив двері свого кабінету після першого ж стуку. На ньому був зелений оксамитовий халат і такий самий нічний ковпак; очі дивилися туманно й заспано.

– Гаррі, – пробелькотів він. – Такий ранній візит... я по суботах зазвичай довго сплю...

– Пане професоре, мені дуже прикро вас турбувати, – якомога тихіше пояснив Гаррі, а Рон тим часом ставав навшпиньки, щоб зазирнути повз Слизорога в кімнату, – але мій друг Рон помилково вжив любовне зілля. Чи не могли б ви його врятувати? Я міг би завести його до мадам Помфрі, але ж нам заборонено користуватися товарами з «Відьомських витівок Візлів»; крім того, знаєте... незручні запитання...

– Гаррі, думаю, ти й сам можеш приготувати йому ліки. Ти ж такий знавець настоянок! – здивувався Слизоріг.

– Е-е, – трохи розгубився Гаррі, бо Рон штурхав його в ребра ліктем, намагаючись прорватися до кімнати, – просто я ще не готував протиотрути від любовного зілля, пане професоре. Поки я все зроблю, Рон може натворити великих дурниць...

На щастя, саме тієї миті Рон простогнав:

– Гаррі, я її не бачу... він її десь ховає?

– Чи зілля було ще свіже? – Слизоріг тепер дивився на Рона з професійним інтересом. – Бо що довше воно зберігається, то більшої набирає сили.

– Та я бачу, – сопів Гаррі, ледве стримуючи Рона, що явно намірився збити Слизорога з ніг. – Пане професоре, це його день народження, – благально додав він.

– Ну, добре, заходьте вже, заходьте, – змилосердився Слизоріг. – Я маю тут у торбі все необхідне, це нескладне зілля...

Рон увірвався в задушливе й захаращене Слизорогове помешкання, перечепився через прикрашений китицями ослінчик для ніг, зберіг рівновагу лише тому, що схопив Гаррі за шию, й пробурмотів:

– Вона цього не побачила, ні?

– Вона ще не прийшла, – відповів Гаррі, дивлячись, як Слизоріг відкриває набір для настійок і додає по дрібці різних складників у маленьку кришталеву пляшечку.

– Це добре, – гарячково мовив Рон. – Як я виглядаю?

– Дуже привабливо, – м’яко сказав Слизоріг, подаючи Ронові скляночку прозорої рідини. – Випий трошки щоб угамувати нерви, знаєш, щоб мати гідний вигляд, коли вона прийде.

– Класно, – зрадів Рон і одним духом видудлив протиотруту.

Гаррі і Слизоріг дивилися на нього. Якусь мить Рон ще всміхався. А тоді усмішка поволі згасла, і замість неї на обличчі вималювався переляк. Слизоріг реготнув.

– Ну що, знов нормальний? – засміявся Гаррі. – Дуже вам дякую, пане професоре.

– Нема за що, хлопче, нема за що, – відмахнувся Слизоріг, а Рон, спустошений, упав у найближче крісло. – Йому б зараз дати чогось для настрою, – додав Слизоріг, подріботівши до столика з напоями. – Я маю маслопиво, маю винце, маю ще останню пляшку настояного в дубовій бочці меду... гм... хотів подарувати Дамблдорові на Різдво... та нехай... – він махнув рукою, – він же не шкодуватиме за тим, чого не мав! Чому б нам його не відкоркувати й не відзначити день народження містера Візлі. Що краще за добрий трунок рятує з пазурів нерозділеного кохання...

Він знову захихотів, і Гаррі теж не зміг стриматися. Це вперше після невдалої спроби видобути зі Слизорога справжні спогади він опинився з ним майже наодинці. А може, якщо в Слизорога й далі буде веселий настрій... якщо вони вип’ють певну кількість настояного в дубових діжках меду...

– Ну ось, прошу, – Слизоріг подав Гаррі й Ронові по келиху меду, і підняв свій. – Ну, многая і благая тобі літа, Ральфе...

– ...Роне... – зашепотів Гаррі.

Але Рон, не дослухавши тосту, перехилив келих з медом до дна.

Минула єдина мить, коротша за удар серця, і за цю мить Гаррі відчув, що сталося щось жахливе, а Слизоріг, здається, ні.

– ...і нехай збудуться твої...

– Роне!

Рон випустив з рук келиха; підвівся з крісла й повалився на підлогу; руки й ноги почали судомно смикатися. З рота пішла піна, а вирячені очі ледве трималися в очницях.

– Пане професоре! – закричав Гаррі. – Зробіть щось!

Та Слизорога паралізував жах. Рон тіпався й задихався; шкіра почала синіти.

– Що... але ж... – белькотів Слизоріг.

Гаррі перестрибнув через низенький столик до відкритого Слизорогового набору для настійок і почав виймати звідти різні баночки й торбинки, а в нього за спиною з Ронового горла виривалося жахливе уривчасте булькання й хрип. І ось він знайшов цей засохлий, схожий на нирку, камінчик, що його Слизоріг забрав у нього на уроці настійок.

Гаррі кинувся до Рона, розціпив йому зуби й укинув у рота безоар. Рона потужно пересмикнуло, він хрипко зітхнув, а його тіло обм’якло й заспокоїлося.

– РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ -
Ельфи сідають на хвіст

– То це був, загалом, не найкращий Ронів день народження? – запитав Фред.

Був вечір, у шкільній лікарні панувала тиша, вікна ще не були завішані шторами, та лампи вже горіли. Зайняте було тільки одне ліжко – на ньому лежав Рон. Гаррі, Герміона й Джіні сиділи довкола нього; цілісінький день вони чекали за подвійними дверима, намагаючись зазирнути в палату, коли хтось заходив чи виходив. Аж о восьмій вечора мадам Помфрі дозволила їм провідати хворого. А ще через десять хвилин прибули Фред і Джордж.

– Не думали ми, що оце так доведеться вручати свої дарунки, – похмуро додав Джордж, поклавши на тумбочку біля Ронового ліжка величенький, загорнутий у папір пакунок, і сів біля Джіні.

– Так, коли ми уявляли собі цю сцену, то він принаймні був притомний, – сказав Фред.

– Ми чекали його в Гоґсміді, хотіли здивувати... – зітхнув Джордж.

– Ви були в Гоґсміді? – здивувалася Джіні.

– Ми думаємо, чи не купити нам крамничку «Зонко», – невесело пояснив Фред. – Така собі Гоґсмідська філія, знаєш. Але чи треба нам вона, якщо вам не дозволятимуть у вихідні купувати наші товари... та то вже деталі...

Він підсунув до Гаррі стільця й подивився на бліде Ронове обличчя.

– Гаррі, як саме це сталося?

І Гаррі всоте, як йому здавалося, переповів те, що розказував Дамблдорові, Макґонеґел, мадам Помфрі, Герміоні та Джіні.

– ...а тоді я запхнув йому в горло безоар, і йому стало легше дихати, Слизоріг побіг по допомогу, з’явилися Макґонеґел і мадам Помфрі, які й доставили Рона сюди. Вони вважають, що все буде добре. Мадам Помфрі каже, що він тут пробуде ще з тиждень... лікуватиметься есенцією рути.

– Ти ба, пощастило йому, що ти згадав про безоар, – тихенько сказав Джордж.

– Пощастило, що той безоар був у кімнаті, – уточнив Гаррі, якого кидало в жар від самої думки, що було б, якби йому в руки не потрапив той маленький камінчик.

Герміона ледь чутно засопіла. Цілісінький день вона була тихенька як мишка. Після того, як вона примчала, біла наче смерть, до Гаррі, що чекав біля дверей шкільної лікарні, й розпитала, що сталося, Герміона майже не брала участі в гарячковій дискусії між Гаррі й Джіні про те, як саме отруївся Рон, а просто стояла біля них, перелякана, зціпивши зуби, аж поки їм нарешті дозволили увійти.

– А мама з татом знають? – запитав Фред у Джіні.

– Вони вже його бачили, бо прибули ще годину тому... вони зараз у Дамблдора в кабінеті, але скоро повернуться...

Виникла пауза і друзі почули, як Рон щось бурмоче уві сні.

– То отрута була в меду? – тихенько запитав Фред.

– Так, – одразу відповів Гаррі; він не міг думати ні про що інше й був радий знову почати обговорення. – Слизоріг його наливав...

– Чи не міг він щось підсипати Ронові в келих, поки ти не бачив?

– Міг, – погодився Гаррі, – але навіщо йому було труїти Рона?

– Поняття не маю, – насупився Фред. – А ти не думаєш, що він міг переплутати келихи? Що він цілився в тебе?

– А чого б це Слизорогові труїти Гаррі? – здивувалася Джіні.

– Не знаю, – відповів Фред, – але ж багато, мабуть, є таких, що хочуть Гаррі отруїти. Він же «Обранець».

– То ти гадаєш, що Слизоріг – смертежер? – запитала Джіні.

– Усе можливо, – похмуро припустив Фред.

– Він міг бути під впливом закляття «Імперіус», – додав Джордж.

– А може, він ні в чому й не винний, – сказала Джіні. – Отрута могла бути в тій пляшці, а отже, призначалася самому Слизорогові.

– Кому потрібно вбивати Слизорога?

– Дамблдор вважає, що Волдеморт хотів переманити Слизорога на свій бік, – сказав Гаррі. – Слизоріг цілий рік переховувався перед тим, як прибути в Гоґвортс. І... – він згадав про той спогад, що його так досі й не спромігся витягти зі Слизорога Дамблдор, – може, Волдеморт хоче прибрати його з дороги, може, вважає, що інакше той чимось допоможе Дамблдорові.

– Ти казав, що Слизоріг збирався ту пляшку подарувати Дамблдорові на Різдво, – нагадала Джіні. – Можливо, зловмисник хотів отруїти Дамблдора.

– Тоді він погано знав Слизорога, – вперше за кілька годин озвалася Герміона. Голос у неї сипів, наче вона була застуджена. – Хто добре знає Слизорога, не сумніватиметься, що той залишить такий приємний напій для себе.

– Ер-мі-на, – несподівано прохрипів на ліжку Рон.

Усі притихли, перевівши на нього стурбовані погляди, але він ще якусь мить щось нерозбірливо бурмотів, а тоді знову спокійно захропів.

Відчинилися двері палати, від чого всі аж підстрибнули; влетів Геґрід, залишаючи на підлозі брудні сліди завбільшки як дельфіни; на волоссі блищали краплини дощу, за спиною розвівався плащ з бобрових шкурок, а в руках він тримав арбалет.

– Я цілісінький день пробув у Лісі! – задихано вигукнув він. – Араґоґу погіршало, і я йому читав... осе тілько тепер прийшов повечеряти, а професорка Спраут повіла мені про Рона! Як він ся має?

– Непогано, – відповів Гаррі. – Кажуть, що все буде добре.

– Не більше як шість відвідувачів одночасно! – нагадала мадам Помфрі, вибігаючи зі свого кабінету.

– Геґрід якраз шостий, – зазначив Джордж.

– А... ну так... – знітилася мадам Помфрі, яка, мабуть, порахувала велетенського Геґріда за трьох. Щоб приховати своє збентеження, вона спритненько витерла його брудні сліди чарівною паличкою.

– Тєжко повірити, – прохрипів Геґрід, дивлячись на Рона й хитаючи своєю здоровенною кошлатою головою. – Страшенно тєжко... отак дивитися, як він тут лежить... і хто ж то хотів йому вкоротити віку, га?

– Ми саме про це й говорили, – сказав Гаррі. – Самі не знаємо.

– Може, то хтось має зуба на ґрифіндорську квідичну команду? – тривожився Геґрід. – Спочатку Кеті, теперка осьо Рон...

– Кому це треба нищити квідичну команду? – знизав плечима Джордж.

– Вуд зі слизеринцями на таке пішов би, якби знав, що йому це минеться безкарно, – упевнено заявив Фред.

– Не думаю, що це через квідич, але вважаю, що обидва напади пов’язані між собою, – неголосно додала Герміона.

– Чому це? – запитав Фред.

– По-перше, обидва напади закінчилися б смертю, якби не щасливий збіг обставин. А по-друге, ні отрута, ні намисто, здається, не потрапили до тієї особи, яку планувалося вбити. Звісно, – замислено додала вона, – від цього той, хто це задумав, стає ще небезпечніший, бо йому, видно, байдуже, скільки загине людей, перш ніж він добереться до своєї жертви.

Ніхто не встиг висловити своєї думки про ці зловісні припущення, бо двері палати знову відчинилися й забігли містер та місіс Візлі. Під час перших відвідин лікарні вони лише переконалися, що Рон обов’язково одужає, а от зараз місіс Візлі схопила Гаррі в обійми й міцно-міцно пригорнула.

– Дамблдор нам розповів, як ти врятував Рона безоаровим каменем, – заридала вона. – Ой, Гаррі, що нам сказати? Ти врятував Джіні... ти врятував Артура... а тепер ти врятував Рона...

– Не треба... я не... – розгубився Гаррі.

– Уже половина нашої родини завдячує тобі життям, – хрипко сказав містер Візлі. – Гаррі, я можу сказати одне – родині Візлі страшенно пощастило, коли Рон вирішив сісти у твоє купе «Гоґвортського експреса».

Гаррі не знав, що й сказати, і зрадів, коли мадам Помфрі знову нагадала, що біля Ронового ліжка можуть перебувати не більше як шість відвідувачів. Вони з Герміоною одразу встали; Геґрід теж вирішив піти з ними, залишивши Рона з родиною.

– Йой, яке жахіттє, – бурчав собі в бороду Геґрід, коли вони втрьох ішли коридором до мармурових сходів. – Стілько заходів безпеки, а діткам усе одно завдають шкоди... Дамблдор дуже си тривожить... він багато не мовить, але я ж бачу...

– Геґріде, а що він про все це думає? – насилу стримуючи сльози спитала Герміона.

– Та в нього, певно, сотні думок, з такою ото головою, – захоплено сказав Геґрід. – Але він не знає, хто надіслав те намисто чи підсипав трутки у вино, бо інакше їх би вже спіймали. Що мене непокоїть, – додав тихенько Геґрід, озираючись (Гаррі про всяк випадок перевірив, чи немає під стелею Півза), – се скілько ще діятиме Гоґвортс, якщо й далі нападатимуть на діточок. Знову як з тою Таємною кімнатою. Спочатку паніка, батьки забирають діточок зі школи, а тоді вже Рада опікунів...

Геґрід замовк – повз них статечно линув привид довгокосої жінки, а тоді хрипко зашепотів далі:

– ...Рада опікунів зачне вирішувати, щоб нас назавше закрити.

– Та ви що? – занепокоїлася Герміона.

– Треба все бачити з їхнього боку, – тяжко зітхнув Геґрід. – Тобто воно й завше було ризиковано відправляти діточок у Гоґвортс. Усяке може трапитися, коли сотні неповнолітніх чаклунів жиють усі вкупочці, але спроби вбити, то вже цілком інше. Не дивно, що Дамблдор гнівається на Сн...

Геґрід урвав на півслові, і на тій частині його обличчя, що не заросла кошлатою чорною бородою, з’явився знайомий винуватий вираз.

– Що? – миттєво перепитав Гаррі. – Дамблдор гнівається на Снейпа?

– Я такого не казав, – заперечив Геґрід, але його зраджували злякані очі. – Йой, то вже пізна година, скоро північ, я мушу...

– Геґріде, чому Дамблдор гнівається на Снейпа? – голосно допитувався Гаррі.

– Цс! – сердито й перелякано засичав Геґрід. – Чого ти так галасуєш, Гаррі, хочеш, аби я втратив роботу? Хоча тобі все їдно, ти ж відмовився від догляду за магіч...

– Не треба мене соромити, тобі це не допоможе! – рішуче урвав його Гаррі. – Що зробив Снейп?

– Не знаю, Гаррі, я си не повинен був того чути взагалі! Я... ну я того вечора виходив з Лісу й почув, як вони балакали... ну, сварилися. Я не хтів привертати до себе уваги, тому си причаїв і аж вуха затулив, але то була така... палка дискусія, що тєжко було її не чути.

– Ну? – не вгавав Гаррі, коли Геґрід почав ніяково човгати своїми ножищами.

– Ну... я тілько чув, як Снейп казав, ніби Дамблдор має завеликі надії, і що він... себто Снейп... уже не хтів би того робити...

– Що робити?

– Не знаю, Гаррі, але Снейп щось таке балакав, ніби він троха си перепрацював... але Дамблдор йому прямо сказав, що той на це погодився і нема на то ради. Був дуже суворий з ним. А тоді ще сказав, що Снейпові треба добряче перевірити все у своєму гуртожитку, в Слизерині. І що тут такого дивного? – поспіхом додав Геґрід, бо Гаррі й Герміона обмінялися багатозначними поглядами. – Та то ж усіх вихователів просили дослідити ту справу з намистом...

– Так, але з ними Дамблдор не сварився, – зауважив Гаррі.

– Слухай, – розгублений Геґрід почав крутити в руках арбалет; щось гучно тріснуло і зброя розламалася надвоє, – я знаю, як ти ставишся до Снейпа, Гаррі, й не хтів би, щоб ти вигадував більше, ніж є насправді.

– Обережно, – втрутилася Герміона.

Вони озирнулися саме вчасно, щоб побачити на стіні тінь Арґуса Філча; за мить той і сам вийшов з-за рогу, згорблений, з тремтячими щоками.

– Ого! – прохрипів він. – Так пізно, і ще не в ліжках? Це означає покарання!

– Нє, Філч, – заперечив Геґрід. – Вони ж зо мною, чи ти не видиш?

– А яка мені різниця? – огидно вишкірився Філч.

– Я вчитель, шляк би тебе трафив, нишпорко нещасна! Сквиб! – завівся Геґрід.

Філч мало не луснув зі злості; почулося гидке шипіння – непомітно з’явилася Місіс Норіс і почала тертися об кістляві Філчеві ноги.

– Тікайте, – зронив ледь чутно Геґрід.

Не треба було двічі повторювати – Гаррі й Герміона швиденько подалися геть, а сердиті голоси Геґріда й Філча ще довго лунали в них за спинами. Біля повороту до ґрифіндорської вежі зустріли Півза, але він їх не помітив, бо радісно летів туди, звідки долинали крики, на льоту хихочучи й наспівуючи:

«Якщо кричать чи б’ються люди,

Гукайте Півза – гірше буде!»

Гладка Пані вже дрімала, тож не дуже зраділа, коли її розбудили; сварячись, вона відхилилася вбік, дозволивши їм пролізти в уже, на щастя, порожню й тиху вітальню. Ніхто ще, мабуть, не знав про те, що сталося з Роном; Гаррі відчув велике полегшення, бо постійні розпитування йому вже набридли. Герміона, сказавши «на добраніч», майнула до дівчачої спальні. Гаррі однак ще сів у крісло й задивився на вуглинки, що тліли в каміні.

Отже, Дамблдор сварився зі Снейпом. Попри все те, що він казав Гаррі, попри всі його запевнення, що він цілком довіряє Снейпові, директор таки не стримався... він вважав, що Снейп не дуже ретельно перевіряє слизеринців... чи, можливо, одного-єдиного слизеринця – Мелфоя?

Може, Дамблдор просто не хотів, щоб Гаррі наробив якихось дурниць, щоб не брав на себе забагато, і тому наполягав, що підозри Гаррі цілком безпідставні? Це було доволі вірогідно. Можливо, Дамблдор не хотів, щоб Гаррі відволікався від його додаткових уроків або від завдання здобути Слизорогів спогад. А може, Дамблдор гадав, що зарано ділитися підозрами щодо вчителів з шістнадцятирічним хлопцем...

– А ось і ти, Поттер!

Гаррі з несподіванки аж підскочив і схопився за чарівну паличку. Він був переконаний, що у вітальні нікого нема, й абсолютно не сподівався, що з дальнього крісла раптом підведеться чиясь незграбна постать. Уважніше придивившись, побачив, що то Кормак Маклаґен.

– Я чекав, коли ти повернешся, – сказав Маклаґен, не зважаючи на чарівну паличку Гаррі. – Мабуть, задрімав. Слухай, я бачив, як Візлі забирали до шкільної лікарні. Навряд чи він очуняє до наступного матчу.

Гаррі не відразу зрозумів, до чого веде Маклаґен.

– О... справді... квідич, – Гаррі запхнув чарівну паличку за пояс джинсів і втомлено пригладив волосся. – Так... мабуть, не встигне.

– І тоді я зможу стати на ворота? – запитав Маклаґен.

– Так, – погодився Гаррі. – Мабуть, що так...

Він не міг вигадати причини для відмови; зрештою, під час проб Маклаґен справді був другий серед кращих.

– Чудово, – зрадів Маклаґен. – І коли тренування?

– Що? А-а... завтра ввечері.

– Ясно. Слухай, Поттер, треба перед цим побалакати. Я маю деякі ідеї про стратегію, вони можуть пригодитися.

– Добре, – без запалу погодився Гаррі. – Але поговоримо вже завтра. Я зараз дуже втомлений... бувай...

На другий день чутка про Ронове отруєння розлетілася по всій школі, але не викликала такої сенсації, як напад на Кеті. Усі, здається, вважали, що це просто нещасний випадок, враховуючи, що він тоді був у кабінеті вчителя настійок і що йому негайно дали протиотруту, отож нічого страшного з ним не сталося. Власне, ґрифіндорців значно більше цікавила наступна гра з Гафелпафом, бо ж багато хто хотів помститися Захаріасу Сміту, загоничеві гафелпафської команди, за його коментарі під час першого матчу зі Слизерином.

А от Гаррі, навпаки, ще ніколи не виявляв такої байдужості до квідичу; він міг думати лише про Драко Мелфоя. За найменшої нагоди перевіряючи Карту Мародера, він іноді вибирав обхідні шляхи, аби лиш пройти там, де мав бути Мелфой, однак жодного разу не зловив його на гарячому. Проте й досі траплялися незбагненні періоди, коли Мелфой просто щезав з карти...

Але Гаррі ніколи було міркувати над цієї дивовижею, бо над ним висіли тренування з квідичу, домашні завдання та ще й, хоч би куди він пішов, скрізь за його п’ятами ходили Кормак Маклаґен і Лаванда Браун.

Важко було визначити, хто з них дратував його більше. Маклаґен не втомлювався натякати, що з нього вийде кращий основний воротар, ніж Рон, і що тепер Гаррі має нагоду постійно бачити його гру, тому й сам дійде до цієї думки; а ще він дозволяв собі критикувати інших гравців і пропонував Гаррі детальні графіки тренувального процесу, тож Гаррі не раз доводилося йому нагадувати, хто капітан команди.

А Лаванда тим часом підсувалася до нього бочком, щоб побалакати про Рона. Це втомлювало Гаррі не менше за квідичні лекції Маклаґена. Спочатку Лаванда обурилася, що їй не повідомили, коли Рон опинився в лікарні, – «Це ж я його дівчина!», – але пізніше вона, на жаль, вирішила вибачити Гаррі таку забудькуватість, зате постійно заводила з ним нескінченні бесіди про Ронові почуття, і Гаррі ніяк не міг від неї відкараскатись.

– Слухай, запитай про все у Рона сама, – запропонував Гаррі після довжелезного допиту, влаштованого Лавандою, яка бажала знати все, до найменших деталей: від того, якої думки Рон про її нову вечірню мантію, – до того, чи Рон, на думку Гаррі, вважає свої стосунки з Лавандою «серйозними».

– Та він же завжди спить, коли я його відвідую! – пожалілася Лаванда.

– Справді? – здивувався Гаррі, бо щоразу, як він приходив до лікарні, Рон бував аж занадто жвавий: цікавився новинами про сварку між Дамблдором і Снейпом і не забував сказати щось ущипливе про Маклаґена.

– А Герміона Ґрейнджер і досі його відвідує? – зненацька поцікавилася Лаванда.

– Мабуть, так. Вони ж друзі, – зніяковів Гаррі.

– Ой, не сміши мене – «друзі», – зневажливо скривилася Лаванда. – Відколи він почав зі мною зустрічатися, вона не розмовляла з ним тижнями! А тепер, мабуть, вирішила помиритися, бо він став такий цікавий...

– Ти вважаєш, що отруюватися аж так цікаво? – здивувався Гаррі. – Ну, як собі знаєш... вибач, мушу бігти... Маклаґен хоче поговорити зі мною про квідич.

Гаррі боком штовхнув двері, що прикидалися суцільною стіною, і побіг найкоротшим шляхом до класу настійок, де, на щастя, його не могли вже переслідувати ні Лаванда, ні Маклаґен.

Уранці перед квідичним матчем з Гафелпафом Гаррі, перш ніж іти на стадіон, забіг до лікарні. Рон був дуже схвильований – мадам Помфрі не дозволяла йому йти на гру, побоюючись, що це його занадто розбурхає.

– Ну і як там справляється Маклаґен? – нервово поцікавився він у Гаррі, забувши, мабуть, що питав про це вже двічі.

– Я тобі вже казав, – терпляче пояснив Гаррі, – навіть якби він був гравцем світового класу, і то я не тримав би його в команді. Він постійно підказує, що кому робити, вважає, що на кожній позиції зіграв би краще за всіх. Я вже не дочекаюся, коли його позбудуся. До речі, про те, як когось позбуватися, – додав Гаррі, встаючи й беручи свою «Вогнеблискавку», – може, досить прикидатися сплячим, коли до тебе приходить Лаванда? Вона мене вже до печінок дістала.

– О, – зніяковів Рон. – Ага. Добре.

– Якщо не хочеш більше з нею зустрічатися, то так їй і скажи, – порадив Гаррі.

– Так... але це не так просто, – промимрив Рон. Якусь мить він помовчав. – А Герміона перед матчем заскочить? – запитав ніби між іншим.

– Ні, вони з Джіні вже на стадіоні.

– Он як, – спохмурнів Рон. – Ясно. Ну, ні пуху ні пера. Покажи, де раки зимують тому Макла... тобто Смітові.

– Спробую, – пообіцяв Гаррі, кладучи мітлу на плече. – Побачимося після матчу.

Він побіг безлюдними коридорами; усі учні були вже за стінами школи – або сиділи на трибунах, або йшли до них. Пробігаючи повз вікна, Гаррі визирав надвір, щоб визначити, який сьогодні буде вітер. Аж тут якийсь шум попереду змусив його повернути голову; він побачив Мелфоя, що крокував йому назустріч у супроводі двох надутих, мовби ображених, дівчат. Уздрівши Гаррі, Мелфой на мить зупинився, а тоді холодно реготнув і попрямував далі.

– Куди йдеш? – вимогливо запитав Гаррі.

– Так я тобі, Поттере, й сказав. Карочє, не твоє собаче діло, – глузував Мелфой. – Біжи-біжи, там уже всі ждуть, тіпа, капітана-обранця... хлопчика, що виграв... чи як там тебе, блін, ще тепер називають.