Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 168 (всего у книги 206 страниц)

Гаррі вражено на нього глянув; думка, що й далі можуть існувати такі нормальні явища, як весілля, здавалася неймовірною, але прекрасною.

– Так, весілля пропускати не можна, – сказав він зрештою.

Його рука мимоволі стисла фальшивий горокракс. Незважаючи ні на що – ні на темний і непевний шлях, що лежав у нього попереду, ні на вирішальну зустріч з Волдемортом, яка, він це знав, неодмінно настане за місяць, рік, чи за десять років, серце в Гаррі затріпотіло від думки, що він насолодиться разом з Роном і Герміоною ще одним, останнім золотим днем спокою.

Дж.К.Ролінґ
Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

             Присвята

                  цієї книжки

                          ділиться

                   насемеро:

       Нейлові,

Джесіці,

         Давидові,

                Кензі,

                         Ді,

                 Анні

         і тобі,

якщо ти

       тримався

               з Гаррі

                        аж до

                самого

             кінця

О, ці страждання невимовні,

         нестерпний вереск смерті,

                  коли холоне кров у жилах...

     Цей жах, цю кровотечу не спинити

й нікому з нас не знести це прокляття.

Та є від цього ліки – тут вони,

             шукати їх не треба на крайсвіту,

                     у невідь-кого, їх дадуть вони

     в борні кривавій. Тож співаємо для вас,

боги підземні й темні.

Почуйте нас, володарі глибин -

              нам відгукніться, порятуйте нас.

Благословіть дітей на повну перемогу.

Есхіл, «Узливальниці»

Смерть – це мандрівка світом. Так друзі долають океан – вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба – у найвищому сенсі – вічна, бо безсмертна.

Вільям Пенн, «Плоди самотності»

Перший епіграф узято з твору давньогрецького трагіка Есхіла «Узливальниці» (або «Хоефори») – другої частини трилогії «Орестея». Переклад з грецької В. Смоляра.

– РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -
Сходження Темного Лорда

Два чоловіки з’явилися нізвідки у вузенькому, залитому місячним сяйвом провулку, розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.

– Новини? – запитав вищий на зріст.

– Якнайкращі, – відповів Северус Снейп.

Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа – високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.

– Думав, що спізнюся, – сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. – Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.

Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під’їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.

Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.

– Луціус полюбляє розкіш. Павичі... – Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам’яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев’яних дверей, що вели в іншу кімнату, чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.

– Якслі. Снейп, – пролунав високий чіткий голос з чільного місця. – Ви ледь не спізнилися.

Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.

– Северусе, сюди, – розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. – Якслі – біля Дологова.

Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.

– Отже?

– Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.

Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.

– У суботу... як смеркне, – повторив Волдеморт. Він так пильно вп’явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.

– Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...

– З джерела, про яке ми говорили, – додав Снейп.

– Володарю...

Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа.

Усі обличчя повернулися до нього.

– Володарю, я чув інше.

Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:

– Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.

Снейп заусміхався.

– Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття «Конфундус». І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.

– Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, – не погодився Якслі.

– Звичайно, упевнено, бо був конфундований, – наполіг Снейп. – Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переконані, що наші люди проникли в міністерство.

– Хоч у чомусь Орден не помилився, – хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

– Володарю, – вів далі Якслі, – на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

– Де тепер вони ховатимуть хлопця?

– Удома в когось із членів Ордену, – пояснив Снейп. – Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало – хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

– Ну, Якслі? – гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. – Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

– Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося – з великими труднощами і значними зусиллями – накласти закляття «Імперіус» на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

– Це вже початок, – сказав Волдеморт. – Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

– Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

– Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, – сказав Волдеморт. – Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

– Тут ми маємо певну перевагу, володарю, – не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. – У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

– Він цього не зробить, – заперечив Снейп. – Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов’язаному з цим органом.

– Це нам на руку, – сказав Волдеморт. – Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

– Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов’язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

– Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

– Червохвосте, – проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, – чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?

– В-веліли, в-володарю, – зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

– Як я вже сказав, – продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, – тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок – так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

– Немає охочих? – запитав Волдеморт. – Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

– Що, володарю?

– Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

– Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.

– З чого вона?

– З в’яза, володарю, – прошепотів Мелфой.

– А серцевина?

– Дракон... драконячі сердечні струни.

– Добре, – сказав Волдеморт. Вийняв свою паличку й порівняв довжину.

Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.

– Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку?

Дехто глузливо захихотів.

– Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі, Луціусе?

– Нічим... нічим, мій пане!

– Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м’який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

– Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

– Звичайно, володарю, – вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з верхньої губи. – Ми справді цього прагнули... і прагнемо.

Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й змії. Праворуч його син Драко, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

– Володарю, – сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, – для нас велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.

Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими повіками, поставою й поведінкою.

Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта, неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.

– Не буває більшої втіхи, – повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і розглядаючи Белатрису. – Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.

У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.

– Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!

– Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув, цього тижня у вашій родині?

Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.

– Не знаю, володарю, про що ви.

– Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисо. Вона ж вийшла за вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.

За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.

– Вона нам не небога, володарю, – перекрикнула вона повінь веселого реготу. – Ми з Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем. Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.

– А ти що скажеш, Драко? – поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. – Будеш няньчити вовченят?

Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.

– Годі, – звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. – Годі.

Регіт мов обірвало.

– Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, – сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. – Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.

– Так, володарю, – прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. – І якнайскоріше!

– Так і буде, – пообіцяв Волдеморт. – Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми позбудемося червоточин, які нас роз’їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров...

Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.

– Упізнаєш нашу гостю, Северусе? – запитав Волдеморт.

Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промовила надтріснутим переляканим голосом:

– Северусе! Рятуй!

– Е-е, так, – сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.

– А ти, Драко? – поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї дивитися.

– Але ж вона тебе не навчала, – сказав Волдеморт. – Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.

За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.

– Отож... викладачка Бербидж розповідала дітям чаклунів і відьом про маґлів... про те, що вони не дуже й відрізняються від нас...

Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.

– Северусе... будь ласка... благаю...

– Тиша, – звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. – Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бербидж опублікувала в «Щоденному віщуні» полум’яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком бажане... вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами... або ж, зрозуміло, з вовкулаками...

Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повернулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.

– Авада Кедавра.

Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріслах. Драко аж упав на підлогу.

– Вечеря, Наджіні, – м’яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліровану стільницю.

– РОЗДІЛ ДРУГИЙ -
Світлої пам’яті

Гаррі стікав кров’ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.

– Що за?..

Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.

Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати... хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося – особливо зважаючи на його найближчі плани – що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.

Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу – вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху – старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.

Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів «Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ» та «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР», потрісканий і спрацьований стервоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною «Р.А.Б.», і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п’ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.

Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету «Щоденний віщун», що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.

Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ-невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною «Р.А.Б.» Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність – він узагалі був нічого не вартий, – а через те, якою ціною він дістався.

На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт-драйв.

Він підвівся з підлоги, потягся й підійшов до письмового столу. Гедвіґа й не поворухнулася, коли він почав гортати газети, кидаючи їх одну по одній на купу сміття. Сова спала чи вдавала, що спить; вона сердилася на Гаррі, бо він останнім часом досить рідко дозволяв їй вилітати з клітки.

Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт-драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.

Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Незадовго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґвортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скандальному нападі на трьох молодих маґлів.

Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів.

Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов’язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він завжди щедро ділився. Уже в поважному віці він мені зізнався, що ще тоді знав, що найбільшу втіху відчуватиме, навчаючи інших.

Він здобував усі можливі шкільні відзнаки й нагороди, регулярно листувався з такими видатними чарівниками того часу, як славетний алхімік Ніколас Фламель, відомий історик Батільда Беґшот та теоретик магії Адальберт Вофлінґ. Деякі його праці було опубліковано в таких поважних наукових виданнях: «Трансфіґурація сьогодні», «Проблеми замовлянь» і «Практичне зіллєваріння». Перед Дамблдором відкривалася блискуча кар’єра, єдине питання було – коли саме він стане міністром магії. І хоч у наступні роки ходили чутки, ніби він претендує на цю посаду, та насправді він не прагнув працювати в міністерстві.

Через три роки навчання у Гоґвортсі до школи вступив Албусів брат Еберфорс. Вони дуже різнилися. Еберфорса анітрохи не приваблювали книжки, і він, на відміну від Албуса, полюбляв вирішувати суперечки двобоями, а не в розважливих дискусіях. Та не варто повторювати помилку тих, хто вважав, ніби брати не приятелювали. Попри те, що вони були дуже різні, хлопці легко знаходили спільну мову. Треба віддати належне Еберфорсу, адже постійно перебувати в тіні Албуса було не вельми затишно. Від цього потерпали всі його друзі, і це, безумовно, позначалося й на їхніх братерських стосунках.

Коли ми з Албусом закінчили Гоґвортс, то вирішили, перш ніж братися до праці, здійснити разом традиційну навколосвітню подорож, щоб поспілкуватися із закордонними чарівниками. Та на заваді нам стала трагічна подія. Перед самою подорожжю померла Албусова мати Кендра, і Албус лишився єдиним годувальником у сім’ї. Я відклав подорож, щоб віддати шану Кендрі на її похороні, а тоді вирушив у мандрівку сам. Албус мусив тепер дбати про менших брата й сестру, грошей у них було мало, тому питання про нашу спільну подорож відпало само собою.

У цей період нашого життя ми контактували дуже мало. Я писав Албусові, описуючи, можливо, трохи нетактовно, свої враження від подорожі, починаючи з того, як ледве уник зіткнення з химерами в Греції, й закінчуючи експериментами з єгипетськими алхіміками. З його листів важко було щось дізнатися про його побут – либонь, страшенно одноманітний для такого блискучого чаклуна. Захоплений власними пригодами, я аж через рік, наприкінці подорожі, з жахом довідався про ще одну трагедію, що спіткала Дамблдорів: смерть його сестри Аріани.

Хоч Аріана хворіла вже давно, однак ця втрата, ще й одразу після смерті матері, стала для братів страшним ударом. Албусові близькі – а я зараховую себе до цих обраних – погоджуються, що Аріанина смерть і почуття своєї провини за неї (хоч насправді її, звісно, не було) залишили в серці Албуса невигойну рану.

Повернувшись додому, я побачив молодого чоловіка, що зазнав таких страждань, ніби прожив цілий вік. Албус став значно стриманіший, втратив колишню безтурботність. На додачу до всіх нещасть його стосунки з братом після втрати Аріани не тільки не поліпшились, а навпаки, погіршилися. (З часом усе владналося – в похилому віці їх пов’язували взаємини якщо не близькі, то принаймні доброзичливі). Албус рідко заводив розмову про батьків чи Аріану, і його друзі теж уникали згадок про них.

Хтось іще опише його перемоги. Численні Дамблдорові внески в скарбницю чаклунських знань, зокрема відкриття дванадцяти способів використання драконячої крові, служитимуть багатьом наступним поколінням. Це також стосується мудрості, яку він виявив, приймаючи рішення на посаді головного мага Чарверсуду. Ще й досі подейкують, що жодна дуель між чаклунами не може зрівнятися з битвою між Дамблдором та Ґріндельвальдом, що відбулася 1945 року. Її свідки описують, з яким жахом і захопленням вони спостерігали за двобоєм двох видатних чаклунів. Дамблдорову перемогу та її наслідки для всього чаклунського світу вважають поворотним моментом магічної історії, з яким можна порівняти хіба що запровадження Міжнародного статуту про секретність або падіння Того-Кого-не-Можна-Називати.

Албус Дамблдор ніколи не був пихатий чи зарозумілий. Він умів розгледіти щось цінне в будь-якій, здавалося б, упослідженій і жалюгідній особі, а те, що він так рано зазнав утрат, наділило його, на мою думку, великою людяністю і вмінням співчувати. Мені страшенно бракуватиме дружніх стосунків з ним, проте мою втрату годі й порівнювати з утратою, якої зазнав увесь чаклунський світ. Поза сумнівом, це він був найяскравіший і найулюбленіший гоґвортський директор. Він помер, як і жив – прагнучи добра всім і до останньої хвилини готовий простягти руку допомоги навіть малому хлопчикові з драконячою вітрянкою, як у той день, коли ми з ним познайомились.

Гаррі дочитав і подивився на знімок, що супроводжував некролог. Дамблдор усміхався знайомою доброю усмішкою і позирав на Гаррі поверх схожих на два півмісяці окулярів, але хлопця не полишала думка, що директор не виправдав його надій, і сум його був приправлений приниженням.

Він думав, що добре знав Дамблдора, проте, прочитавши некролог, був змушений визнати, що фактично його й не знав. Він навіть не уявляв Дамблдора в дитинстві чи юності – неначе той народився відразу таким, яким його зустрів Гаррі – поважним, сивочолим і старим. Думка про Дамблдора-підлітка здавалася надто чудернацькою – це мовби уявити тупоголову Герміону чи приязного вибухозадого спрута.

У нього й думки не з’являлося розпитати Дамблдора про його минуле. Це було б дивно, навіть зухвало, адже врешті й так усі знали, що Дамблдор брав участь у легендарній дуелі з Ґріндельвальдом, і Гаррі не додумався з’ясувати, як саме це відбувалося або якими іншими досягненнями прославився Дамблдор. Ні, вони завжди говорили тільки про Гаррі, про його минуле, його майбутнє, його задуми... і Гаррі подумав, що попри всі загрози й невизначеність, пов’язані з цим його майбутнім, він дарма не скористався втраченою тепер назавжди нагодою і не попросив Дамблдора розповісти про себе. Втім, колись на єдине особисте запитання до директора, той, здається, відповів не дуже чесно: