Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 205 (всего у книги 206 страниц)

– ГЕҐҐЕР!

У відповідь загарчали Волдемортові велети. Вони побігли до Ґропа, наче слони, аж земля задвигтіла. Тоді почувся тупіт копит, затенькали тятивами луки, і стріли градом сипонули на смертежерів, які порозбігалися на всі боки, репетуючи з несподіванки. Гаррі висмикнув з-під мантії плащ-невидимку, накинув його на себе і скочив на ноги. Невіл теж заворушився.

Одним швидким, плавним рухом Невіл вивільнився з накладеного закляття «тілов’яз». Палаючий Капелюх злетів з нього, і він витяг з його глибин щось срібне, з сяючими рубінами на руків’ї...

За галасом дедалі ближчої юрби, за ревом велетів, що зійшлися в смертельній сутичці, за тупотом кентаврів ніхто й не почув, як розітнуло повітря срібне лезо, але якимось дивом усі це побачили. Одним ударом з плеча Невіл відрубав величезну зміїну голову, і вона, крутячись, підлетіла високо вгору, виблискуючи в світлі, що лилося з вестибюлю. Волдемортів рот роздер лютий вереск, але ніхто його не почув, і зміїний тулуб глухо впав йому під ноги...

Ховаючись під плащем-невидимкою, Гаррі вичаклував закляття «щит» між Невілом і Волдемортом, перш ніж Темний Лорд устиг підняти чарівну паличку. І тут, перекриваючи крики, рев і громове тупання велетів, заволав Геґрід:

– ГАРРІ! – кричав Геґрід, – ГАРРІ... ДЕ ГАРРІ?

Панував хаос. Атака кентаврів розметала смертежерів, усі тікали, щоб не потрапити велетам під ноги, й дедалі ближче шуміло підкріплення, що з’явилося хтозна-звідки. Гаррі побачив великих крилатих істот, що ширяли над головами Волдемортових велетів. Тестрали і гіпогриф Бакбик роздряпували їм очі, а Ґроп тим часом натхненно й відчайдушно їх дубасив. Усі чаклуни – і оборонці Гоґвортсу, і смертежери – змушені були рятуватися від них у замку. Гаррі насилав закляття на всіх підряд смертежерів, і ті падали як підкошені, не знаючи, що чи хто в них влучив, а їхні тіла топтала відступаюча юрба.

Гаррі, схованого під плащем-невидимкою, заштовхали у вестибюль. Він шукав Волдеморта й побачив його по той бік приміщення – Темний Лорд метав наліво й направо закляття, задкуючи до Великої зали й вигукуючи вказівки своїм поплічникам. Гаррі начаклував нові закляття «щит», і Шеймус Фініґан та Анна Ебот, які могли стати Волдемортовими жертвами, промчали повз нього до Великої зали і вступили в бій, що точився вже там.

І ось ще більше, набагато більше, людей стали штурмувати передні сходи, і Гаррі побачив, як Чарлі Візлі біжить наввипередки з Горацієм Слизорогом, і досі вдягненим у смарагдову піжаму. Гаррі здогадався, що вони повернулися на чолі величезної армії родичів і друзів усіх гоґвортських учнів, що билися в замку, а також загону власників крамничок та інших мешканців Гоґсміда. Кентаври Бейн, Ронан і Маґор’ян увірвалися в залу, цокаючи копитами, а за спиною Гаррі вибухом зірвало з завіс двері кухні.

У вестибюль вдерлася сила-силенна гоґвортських ельфів-домовиків. Вони горлали й розмахували ножами для м’яса і сікачами, а очолював їх Крічер з медальйоном Реґулуса Блека на грудях. Його гучний, мов у жаби-бика голос, прорізав гамір бою:

– До бою! До бою! До бою за мого хазяїна, захисника ельфів-домовиків! Бийте Темного Лорда в ім’я відважного Реґулуса! До бою!

Вони рубали й сікли смертежерам ноги, їхні пички переповнювала злість, і скрізь, куди не глянь, смертежери відступали, неспроможні встояти проти цілковитої кількісної переваги армії оборонців. Намагалися втекти, засипані градом заклять, зі стрілами в ранах, з порізаними ельфами ногами, але навала супротивників їх поглинула.

Та це ще був не кінець. Повз бійців, що вели двобої, повз полонених, що відчайдушно пручалися, Гаррі забіг у Велику залу.

Волдеморт був у самісінькому центрі бою, він бив і трощив усе, що міг дістати. Гаррі важко було добре прицілитися, тому він, невидимий, спробував прорватися ближче. У Великій залі ставало дедалі тісніше, бо всі, хто ще тримався на ногах, проривалися сюди.

Гаррі бачив, як Джордж і Лі Джордан збили на підлогу Якслі, бачив, як Дологов з криком упав від рук Флитвіка, як Геґрід жбурнув через усю залу Волдена Макнейра – той влетів у протилежну стіну і сповз, непритомний, додолу. Бачив, як Рон з Невілом повалили Фенріра Ґрейбека, як Еберфорс приголомшив Руквуда, як Артур і Персі притисли до підлоги Тікнесі, як Луціус і Нарциса Мелфої бігали серед юрби, навіть не вступаючи в бій, і розпачливо кликали сина.

Волдеморт з холодною ненавистю на лиці бився одразу з Макґонеґел, Слизорогом і Кінґслі, що махали руками, кружляли й пригиналися навколо нього, не в змозі його знищити...

Белатриса теж іще билася, кроків за п’ятдесят від Волдеморта, і теж, як і її хазяїн, одразу з трьома суперницями: Герміоною, Джіні та Луною. Дівчата билися відчайдушно, але Белатрису здолати не могли. Гаррі аж стрепенувся, побачивши, як смертельне закляття пролетіло повз Джіні так близько, що від смерті її відділяв буквально дюйм...

Він змінив напрямок, кинувшись не до Волдеморта, а до Белатриси, та не ступив і кількох кроків, як хтось мало не збив його з ніг.

– ГЕТЬ ВІД МОЄЇ ДОНЬКИ, ЗАРАЗО!

Місіс Візлі на бігу скинула плащ, щоб вивільнити руки. Белатриса крутнулася на місці й зареготала, побачивши нову суперницю.

– З ДОРОГИ! – крикнула місіс Візлі дівчатам і, махнувши чарівною паличкою, вступила в двобій. Гаррі з жахом і захопленням дивився, як ширяє й розсікає повітря чарівна паличка Молі Візлі. Посмішка Белатриси Лестранж зів’яла, змінившись оскалом. Пучки світла вилітали з обох чарівних паличок, підлога під ногами розпеклася й потріскалась. Дві жінки билися не на життя, а на смерть.

– Не треба! – крикнула місіс Візлі, коли декілька учнів кинулося їй на поміч. – Назад! Назад! Вона моя!

Сотні людей скупчилися попід стінами, стежачи за двома боями – Волдеморта з трьома суперниками та Белатриси з Молі. Гаррі стояв невидимий, розриваючись між ними, прагнучи і нападати, й захищати одночасно, але не мав певності, що випадково не влучить у невинну жертву.

– Що буде з твоїми дітьми, коли я тебе вб’ю? – глумилася знавісніла, як і її володар, Белатриса, відстрибуючи від заклять Молі, що так і танцювали навколо неї. – Коли їхня мамуся простягне ніжки, як і Фредик?

– Ти... вже... ніколи... не... зачепиш... наших... дітей! – заволала місіс Візлі.

Белатриса засміялася таким самим сміхом, як сміявся її кузен Сіріус перед тим, як упасти спиною крізь завісу. І Гаррі раптом відчув, що зараз станеться.

Закляття Молі шугонуло під простягнутою Белатрисиною рукою і влучило їй у груди прямо проти серця.

Зловтішна посмішка застигла на Белатрисинім обличчі, очі вирячились. На крихітну часточку секунди вона усвідомила, що сталося, і повалилася на підлогу. Юрба заревіла, а Волдеморт заверещав.

Гаррі розвернувся, наче у сповільнених кадрах. Побачив, як відлетіли Макґонеґел, Кінґслі і Слизоріг, крутячись і корчачись у повітрі, коли Волдемортова лють через загибель останньої й найвірнішої прихильниці вибухнула з силою бомби. Волдеморт націлив чарівну паличку прямо на Молі Візлі.

– Протеґо! – заревів Гаррі – і закляття «щит» розгорнулося посеред зали. Коли Волдеморт озирнувся, Гаррі нарешті скинув плащ-невидимку.

Шоковані вигуки, радісні крики і зойки: – Гаррі! ЖИВИЙ! – миттю вщухли. Юрба заклякла зі страху. Запала раптова і всеосяжна тиша, коли Волдеморт і Гаррі, пронизуючи один одного поглядами, повільно рушили по колу.

– Щоб ніхто не намагався мені допомогти! – голосно сказав Гаррі, і його слова пролунали в глибокій тиші, наче сигнал сурми. – Так має бути. Це повинен зробити я.

Волдеморт засичав.

– Поттер не це хотів сказати, – промовив він, вирячивши червоні очі. – Він так не діє. Кого ти використаєш тепер замість щита, Поттере?

– Нікого, – просто відповів Гаррі. – Горокраксів уже немає. Тільки ти і я. Разом нам жити не судилося, і один з нас має відійти назавжди...

– Один з нас? – глузливо повторив Волдеморт. Усе його тіло було напружене, червоні очі дивилися пильно, як у змії, що приготувалася до стрибка. – Думаєш, це будеш ти – хлопець, що вижив випадково, та ще й тому, що Дамблдор смикав за шнурочки?

– Випадково моя мати загинула, рятуючи мене? – запитав Гаррі. Вони й далі обидва рухалися боком, творячи досконале коло, тримаючись на сталій відстані один від одного, і для Гаррі не існувало жодного іншого лиця, крім Волдемортового. – Я випадково вирішив битися з тобою на цвинтарі? Випадково сьогодні не захищався, та все одно вижив і повернувся, щоб знову битися?

– Випадково! – загорлав Волдеморт, але не нападав. Юрба попід стінами заціпеніла від жаху, із сотень присутніх ніхто, здавалося, й не дихав, крім них двох. – Випадковості, збіг обставин і те, що ти розпускав нюні і ховався за спідниці відважніших, ніж ти, дозволяючи мені вбивати їх замість тебе!

– Сьогодні ти вже нікого не вб’єш, – сказав Гаррі. Вони все ще ходили по колу, дивлячись один одному в очі – зелені й червоні. – Ти вже ніколи й нікого не зможеш убити. Ти зрозумів? Я був готовий умерти, щоб ти припинив нищити цих людей...

– Але не вмер!

– ...я цього хотів, і це найголовніше. Я зробив те саме, що й моя мати. Вони тепер захищені від тебе. Невже ти не помітив, що жодне твоє закляття не подіяло? Ти вже не зможеш нікого катувати. Не зможеш до них торкнутися. Власні помилки тебе нічого не навчили, Редл.

– Як ти смієш?!

– Я смію, – урвав його Гаррі, – бо я знаю те, чого не знаєш ти, Редле. Я знаю багато важливих речей, тобі недоступних. Хочеш дещо почути, поки ти не зробив ще одної великої помилки?

Волдеморт не відповідав, проте й далі скрадався по колу, і Гаррі зрозумів, що той зараз мовби загіпнотизований і заінтригований найменшою можливістю довідатися, що Гаррі й справді знає сокровенну таємницю...

– Це знову любов? – глузливо вишкірив зміїне обличчя Волдеморт, – улюблене Дамблдорове пояснення, любов, що, як він казав, перемагає смерть, хоч ніяка любов не врятувала його самого – він упав з вежі й розламався, як стара воскова фігурка? Любов, що не завадила мені, Поттере, розчавити, як блоху, твою бруднокровну матір... і ніхто, здається, не любить тебе цього разу аж так, щоб вибігти й захистити тебе від мого закляття. То що ж тепер не дасть тобі здохнути, коли я завдам удару?!

– Тільки одне, – відповів Гаррі. Вони все кружляли колом, пронизуючи один одного поглядами, і трималися на відстані лише завдяки останній таємниці.

– Якщо тебе цього разу врятує не любов, а щось інше, – сказав Волдеморт, – то ти, мабуть, віриш, що володієш чарами, які мені недоступні, або зброєю, потужнішою, ніж у мене?

– І тим, і тим, – відповів Гаррі й побачив, як жах промайнув зміїним обличчям і одразу ж зник. Волдеморт зареготав, і цей регіт був страшніший за його вереск. Безрадісний і божевільний, він луною розійшовся у принишклій залі.

– Ти вважаєш, що знаєш невідомі мені чари? – глузливо запитав він. – Невідомі мені, Лордові Волдеморту, що виконував чари, які Дамблдорові й не снилися?

– Та ні, снилися, – заперечив Гаррі, – бо він знав більше за тебе, знав досить, щоб не робити того, що накоїв ти.

– Бо він був слабкий! – загорлав Волдеморт. – Занадто слабкий, щоб наважитися, заслабкий, щоб узяти те, що могло належати йому, але належатиме мені!

– Ні, він був розумніший за тебе, – відповів йому Гаррі, – кращий чаклун і краща людина.

– Я призвів до смерті Албуса Дамблдора!

– Тобі так здавалося, – заперечив Гаррі, – але ти помиляєшся.

Чи не вперше юрба в залі заворушилася, бо сотні людей попід стінами всі як один глибоко вдихнули.

– Дамблдор мертвий! – Волдеморт жбурнув ці слова в Гаррі, наче вони мали завдати йому нестерпного болю. – Його труп гниє в мармуровій гробниці на території цього замку, я це бачив, Поттере, і він не повернеться!

– Так, Дамблдор мертвий, – спокійно сказав Гаррі, – але не ти його вбив. Він обрав свій шлях смерті, обрав за кілька місяців до загибелі, узгодив усе, до деталей, з людиною, яку ти вважав своїм слугою.

– Що за дитячі казочки? – єхидно пирхнув Волдеморт, але не нападав, тільки вдивлявся червоними очима в очі Гаррі.

– Северус Снейп служив не тобі, – пояснив Гаррі. – Він був вірний Дамблдорові ще відтоді, як ти почав полювати на мою матір. Та ти цього так і не зрозумів, бо є таке, чого тобі не зрозуміти. Ти ніколи не бачив Снейпового патронуса, Редле?

Волдеморт не відповів. Вони брели по колу, неначе вовки, готові роздерти один одного.

– Снейповим патронусом була лань, – сказав Гаррі, – як і в моєї матері, бо він любив її все своє життя, ще змалку. Ти мав би це зрозуміти, – вів далі він, побачивши, як хижо роздуваються Волдемортові ніздрі, – адже він просив тебе її пощадити. Згадав?

– Він хотів нею володіти, та й годі, – глузливо вишкірився Волдеморт, – а коли її не стало, погодився, що існують на світі й інші жінки, чистішої крові, достойніші його...

– Це він тобі так казав, – усміхнувся Гаррі, – але сам був Дамблдоровим шпигуном – з тієї миті, як ти став для неї загрозою, і відтоді він завжди діяв проти тебе! Дамблдор був уже на порозі смерті, коли Снейп допоміг йому відійти!

– Немає значення! – верескнув Волдеморт, що ловив кожне слово, і тепер розреготався, мов скажений. – Немає значення, мені служив Снейп чи Дамблдорові і які там дрібненькі перепони вони намагалися розставити на моєму шляху! Я знищив їх так само, як знищив твою матір – як ти кажеш, велику Снейпову любов! Хоч у всьому цьому і є певний сенс, Поттере, але тобі його не збагнути!

– Дамблдор не хотів, щоб бузинова паличка потрапила мені в руки! Він мав намір зробити справжнім володарем цієї чарівної палички Снейпа! Та я випередив тебе, хлопчику... я заволодів паличкою раніше за тебе, я раніше за тебе збагнув усю правду. Три години тому я вбив Северуса Снейпа, і тепер я справжній володар бузинової палички, палички Долі, жезла Смерті! Останній Дамблдорів задум провалився, Гаррі Поттер!

– Це так, – погодився Гаррі. – Твоя правда. Та перш ніж ти спробуєш мене вбити, я тобі раджу подумати про все, що ти накоїв... подумай, може, у чомусь і розкаєшся, Редле...

– У чому ж це?

З усього, що Гаррі досі сказав, ніщо – ні викриття, ні іронія – не вразили Волдеморта так, як це. Гаррі побачив, як звузилися до тонесеньких щілинок його зіниці, як побіліла шкіра довкола очей.

– Це твій останній шанс, – сказав Гаррі, – єдине, що в тебе лишилося... бо я бачив, що з тобою буде, якщо не розкаєшся... знайди в собі мужність... спробуй... спробуй покаятися...

– Як ти смієш?! – знову почав Волдеморт.

– Я смію, – урвав його Гаррі, – бо Дамблдорів прощальний задум не завдав мені жодної шкоди. На відміну від тебе, Редл.

Волдемортова рука затремтіла, стискаючи бузинову паличку, і Гаррі ще міцніше вчепився в чарівну паличку Драко. Він розумів, що лишалися лічені секунди.

– Ця чарівна паличка не слухається тебе так, як би тобі хотілося, бо ти вбив не того. Северус Снейп не був справжнім володарем бузинової палички. Він не перемагав Дамблдора.

– Він убив...

– Що з твоїм слухом? Снейп не перемагав Дамблдора! Дамблдорову загибель вони запланували удвох! Дамблдор мав намір померти нездоланним, останнім справжнім володарем цієї палички! Якщо все сталося так, як було задумано, то ця паличка втратила свою могуть одночасно з його смертю, бо ж її ніхто в нього не відвоював!

– Але тоді, Поттере, можна вважати, що Дамблдор сам віддав мені чарівну паличку! – Волдемортів голос затремтів з лиховісної радості. – Я викрав цю паличку з гробниці її останнього володаря! Я забрав її всупереч волі її останнього володаря! Її могутність належить мені!

– Ти все одно не розумієш, Редле. Володіти паличкою мало! Те, що ти її тримаєш, користуєшся нею, не означає, що вона твоя. Невже ти не слухав Олівандера? «Чарівна паличка обирає чаклуна»... Бузинова паличка ще до загибелі Дамблдора визнала свого нового володаря, хоч він її навіть не торкнувся. Новий володар забрав чарівну паличку в Дамблдора всупереч його волі, втім, так і не зрозумівши, що він зробив, не здогадавшись, що тепер найнебезпечніша у світі чарівна паличка служитиме йому...

Волдемортові груди швидко піднімалися й опускалися, і Гаррі відчував, як наближається закляття, як воно накопичується в чарівній паличці, націленій йому в обличчя.

– Справжнім володарем бузинової палички був Драко Мелфой.

Збентеження промайнуло Волдемортовим лицем і одразу зникло.

– Та яке це має значення? – тихо сказав він. – Навіть якщо це так, Поттере, для мене й для тебе це не має ніякої різниці. Ти вже не маєш палички з феніксовою пір’їною: наш двобій залежатиме тільки від нашої майстерності... а коли я вб’ю тебе, то візьмуся й за Драко Мелфоя.

– Ти спізнився, – сказав Гаррі. – Ти проґавив свій шанс. Я тебе випередив. Я переміг Драко ще кілька тижнів тому. Забрав у нього чарівну паличку.

Гаррі смикнув чарівною паличкою з глоду, і відчув, як усі очі в залі прикипіли до неї.

– Отож тепер усе залежить від одного, – прошепотів Гаррі. – Чи та чарівна паличка, яку ти тримаєш, знає, що її останнього володаря було роззброєно? Бо якщо знає... то справжній володар бузинової палички – я.

Червоно-золотисте сяйво раптом освітило зачаровану під небо стелю, коли над підвіконням найближчого вікна з’явився краєчок сліпучого сонця. Це сяйво одночасно впало на їхні обличчя, і Волдемортове зненацька перетворилося на палаючу пляму. Гаррі почув, як верескнув високий голос, і теж заволав, покладаючи всі надії на небеса і цілячись Драковою чарівною паличкою:

– Авада Кедавра!

– Експеліармус!

Неначе гарматний постріл пролунав у залі – і золотисте полум’я, що спалахнуло поміж ними, у самісінькому центрі витвореного ними кола, позначило місце, де зіштовхнулися два закляття. Гаррі бачив, як Волдемортів зелений струмінь зіткнувся з його закляттям, бачив, як бузинова паличка підлетіла високо вгору – темною стрілою на тлі вранішнього сонця, як вона закрутилася під зачарованою стелею, наче голова Наджіні, як вона полинула до свого володаря, котрого не могла вбити і котрий нарешті остаточно нею заволодів. Тож Гаррі з бездоганною вправністю ловця впіймав чарівну паличку вільною рукою, а Волдеморт повалився на спину, розкинувши руки і закотивши вузенькі яскраво-червоні очі. Том Редл упав на підлогу, завершивши свій земний шлях. Його тіло було кволе й зіщулене, білі руки – порожні, зміїне лице – бездумне й розгублене. Волдеморт був мертвий, убитий власним закляттям, що зрикошетило на нього, а Гаррі стояв з двома чарівними паличками й дивився на порожню оболонку свого ворога.

Тиша тривала одну-однісіньку тремтливу секунду, поки в повітрі ще висів шок від усього, що сталося. А тоді хаос закрутився навколо Гаррі – крики, вітання і рев свідків цієї події розкололи повітря. Яскраве світанкове сонце засліпило вікна, і всі кинулися до Гаррі, а найпершими були Рон з Герміоною, і саме їхні руки обвили його за плечі, саме їхні нерозбірливі крики трохи його не оглушили. А тоді підбігли Джіні, Невіл і Луна, а потім усі Візлі і Геґрід, і Кінґслі, і Макґонеґел, і Флитвік, і Спраут... І Гаррі не міг розібрати ані слова, бо всі кричали одночасно, і він уже не знав, чиї руки його хапають, тягнуть, обіймають, бо їх були сотні – сотні рук, і всі намагалися хоч торкнутися хлопця, що вижив, і завдяки якому це все нарешті закінчилося...

Сонце поволі сходило над Гоґвортсом, і Велика зала полум’яніла життям і світлом. Гаррі був мовби центром нестримного виливу цих неймовірних почуттів радості й журби, горя й тріумфу. Усі хотіли бути з ним – їхнім вождем і символом, їхнім рятівником і поводирем, і те, що він давно не спав, що прагнув побути в товаристві лише кількох із них, мало кого хвилювало. Він мусив розмовляти з тими, хто втратив родичів чи друзів, тиснути руки, бачити їхні сльози, приймати слова вдячності, слухати новини з усіх-усюд про те, що по всій країні приходять до тями імперіуснуті, що смертежери тікають або їх захоплюють в полон, що негайно виходять на волю невинні в’язні Азкабану, і що тимчасовим міністром магії призначено Кінґслі Шеклболта...

Труп Волдеморта винесли з зали й поклали в іншій кімнаті, далеко від тіл Фреда, Тонкс, Люпина, Коліна Кріві та п’ятдесяти інших бійців, що загинули в битві проти нього. Макґонеґел повернула на свої місця столи гуртожитків, але ніхто не звертав на них уваги. Усі сиділи впереміш – викладачі й учні, привиди й батьки, кентаври й ельфи-домовики. Фіренце лежав, оклигуючи, в кутку, а Ґроп зазирав у розбите вікно, і всі кидали їжу в його усміхнену ротяку. За якийсь час виснажений і спустошений Гаррі отямився на лаві поруч з Луною.

– Я б на твоєму місці хотіла тиші й спокою, – сказала вона.

– А я й хочу, – відповів він.

– Зараз я відверну їхню увагу, – пообіцяла вона. – Накинь плащ.

Не встиг він щось відповісти, як вона вже крикнула:

– Ой, дивіться, бліберний хочкудик! – і показала кудись у вікно. Усі, хто це почув, озирнулись, а Гаррі накинув плащ-невидимку і встав.

Тепер він міг спокійно пройтися по залі. Побачив за два столи від себе Джіні. Вона сиділа, поклавши голову матері на плече. Ще буде час з нею поговорити – цілі години, дні, а то й роки. Побачив Невіла, коло його тарілки лежав Ґрифіндорів меч. Невіл їв, оточений групкою палких шанувальників. Гаррі йшов у проході між столами й помітив трьох Мелфоїв, що попритулялися одне до одного, невпевнені, чи їм тут місце, хоча ніхто й не звертав на них уваги. Скрізь Гаррі бачив возз’єднані родини і врешті-решт знайшов тих двох людей, чийого товариства потребував найбільше.

– Це я, – пробурмотів він, нахиляючись поміж ними. – Підете зі мною?

Вони відразу підвелися й усі троє – Гаррі, Рон і Герміона – вийшли з Великої зали. З мармурових сходів повиривало великі шматки мармуру, частина балюстради просто зникла, і скрізь, поки вони піднімалися вгору, їм траплялися уламки каміння і плями крові.

Десь удалині вони почули Півза, що ширяв коридорами, виспівуючи переможну пісню, яку сам і склав:

Ми дали їм газу! Хай Гарік жиє!

А Волдик-дурболдик в могилці згниє!

– Вдало відтворює масштаб і трагічність подій, ге? – усміхнувся Рон, відчиняючи двері, щоб пропустити поперед себе Гаррі й Герміону.

Щастя ще прийде, подумав Гаррі, та поки що воно притлумлене страшенним виснаженням, а біль від утрати Фреда, Люпина й Тонкс пронизував його на кожному кроці, як незагойна рана. Насамперед він відчував велетенське полегшення і не менше бажання лягти спати. Але спочатку треба було все пояснити Ронові й Герміоні, які стільки часу провели разом з ним і заслуговували знати правду. Він детально переповів їм побачене в ситі спогадів і те, що було в Забороненому лісі. Приголомшені й захоплені почутим, друзі ще й не почали ділитися своїми враженнями, як нарешті опинилися там, куди увесь цей час ішли, навіть не домовляючись.

Гаргуйля, що вартував вхід у директорський кабінет, хтось важким ударом відкинув набік. Тепер він стояв похилений і очманілий, і Гаррі не був певний, чи той ще спроможний розрізняти паролі.

– Нам можна зайти? – спитав він гаргуйля.

– Ласкаво прошу, – простогнало одоробло.

Вони перелізли через нього, і ґвинтові сходи, повільно рухаючись, винесли їх нагору. Гаррі поштовхом відчинив двері кабінету.

Він ледве встиг зиркнути на кам’яне сито спогадів – воно стояло на столі, де він його й залишив – як раптом оглушливий шум змусив його зойкнути і подумати про закляття, повернення смертежерів і відродження Волдеморта...

Та це був шквал оплесків. З усіх стін йому стоячи аплодували гоґвортські директори й директорки. Вони махали капелюхами, а дехто й перуками, потискали одне одному руки, простягаючи їх поза рами картин, танцювали у своїх намальованих кріслах. Діліс Дервент ридав, не соромлячись сліз, Декстер Фортеск’ю вимахував слуховою трубкою, а Фінеас Ніґелус вигукував високим пронизливим голосом:

– І треба зазначити, що слизеринський гуртожиток теж відіграв свою роль! Не треба забувати про наш внесок!

Але Гаррі дивився тільки на одного чоловіка, що стояв у найбільшому портреті одразу за директорським кріслом. Сльози котилися з-під окулярів у формі півмісяця на довгу срібну бороду, а гордість і вдячність, якою світилося обличчя цієї людини, наповнювали душу Гаррі невимовною втіхою, наче феніксова пісня.

Нарешті Гаррі підняв руки, і портрети шанобливо стихли, сяючи усмішками, витираючи сльози і з нетерпінням чекаючи, що він їм скаже. Але він звернувся тільки до Дамблдора, ретельно добираючи слова. Хоч який він був виснажений і сонний, та мусив зробити ще одне зусилля, сподіваючись, що Дамблдор дасть йому свою останню пораду.

– Та річ, що була захована в сничі... – почав він, – я загубив її в лісі. Не знаю, де саме, але я не збираюся її знову шукати. Ви з цим згодні?

– Згоден, мій любий хлопче, – відповів Дамблдор, а от персонажі інших портретів були розгублені й заінтриговані. – Це мудре й відважне рішення, хоч іншого від тебе я й не чекав. Чи хтось інший знає, де воно впало?

– Ніхто не знає, – сказав Гаррі, і Дамблдор задоволено кивнув головою.

– Однак я хочу залишити собі Іґнотусів дарунок, – продовжив Гаррі, і Дамблдор засяяв усмішкою.

– Звичайно, Гаррі, він твій назавжди, аж поки не передаси його далі!

– І ще є оце.

Гаррі підняв бузинову паличку. Рон і Герміона глянули на неї з таким благоговінням, якого Гаррі не міг не помітити навіть у своєму задурманеному від неспання стані, і яке йому не сподобалося.

– Мені вона не потрібна, – сказав Гаррі.

– Що?! – вигукнув уголос Рон. – Ти що, псих?!

– Я знаю, що вона всемогутня, – втомлено пояснив Гаррі. – Але я краще почуваюся зі своєю. Тому...

Він понишпорив у капшучку, що висів на шиї, вийняв дві половинки гостролиста, сполучені тонесенькою ниточкою феніксової пір’їни. Герміона казала, що їх неможливо з’єднати, так серйозно вони пошкоджені. Гаррі розумів, що більше не буде на що сподіватися, якщо нічого не вийде зараз.

Він поклав поламану чарівну паличку на директорський стіл, торкнувся її кінчиком бузинової палички і сказав:

– Репаро.

Його чарівна паличка знову стала така, як була колись, і з її кінчика шугонули червоні іскри. Гаррі зрозумів, що йому вдалося. Він узяв гостролистову паличку з феніксовою пір’їною, і відчув раптом у своїх пальцях тепло, неначе чарівна паличка і його рука зраділи возз’єднанню.

– Я покладу бузинову паличку туди, звідки її забрано, – сказав він Дамблдорові, що дивився на нього з величезною любов’ю і захопленням. – Хай залишається там. Якщо я помру природною смертю, як Іґнотус, її силу буде втрачено, так? Її попереднього власника вже ніхто не переможе. На цьому все й закінчиться.

Дамблдор кивнув головою.

Вони всміхнулися один одному.

– Ти впевнений? – запитав Рон. У його голосі відчувалася прихована нотка жалю, коли він поглянув на бузинову паличку.

– Думаю, Гаррі правий, – тихенько сказала Герміона.

– Від цієї чарівної палички більше неприємностей, ніж користі, – додав Гаррі. – А якщо чесно, – він відвернувся від портретів, думаючи зараз тільки про ліжко з чотирма стовпчиками, що чекало його в ґрифіндорській вежі, та про те, чи не здогадається, бува, Крічер принести туди бутерброд, – то мені вже вистачить неприємностей на все моє життя.