Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 105 (всего у книги 206 страниц)

– Сьогодні ми продовжимо вивчення пророчих снів, – зробила вона відважну спробу заговорити у своїй звичній містичній манері, хоч цього разу її голос трохи тремтів. – Прошу розділитися на пари й витлумачити сни одне одного за допомогою «Оракула».

Вона намірилася піти до свого місця, але побачила там професорку Амбридж і негайно звернула ліворуч до Парваті, що вже захоплено обговорювала з Лавандою свій останній сон.

Гаррі відкрив «Оракул снів», крадькома спостерігаючи за Амбридж. Вона вже щось записувала в нотатник. За кілька хвилин підвелася й почала ходити за Трелоні, прислухаючись до її розмов з учнями і час від часу щось у них питаючи. Гаррі мерщій схилився над книгою.

– Швидко згадай якийсь сон, – сказав він Ронові, – на той випадок, якщо стара ропуха припреться до нас.

– Я це робив того разу, – запротестував Рон, – тепер твоя черга, ти згадуй.

– Ой, я не знаю... – розпачливо зітхнув Гаррі, що останніми днями не бачив ніяких снів. – Скажімо, мені наснилося, що я... втопив у казанці Снейпа. Так, може бути...

Рон захихотів і розкрив «Оракул снів».

– Треба додати до твого віку дату сну, а тоді кількість букв у слові... слові «втопити», «казанець» чи «Снейп»?

– Не має значення, вибирай яке хочеш, – сказав Гаррі, зиркаючи через плече. Професорка Амбридж стояла за спиною професорки Трелоні і записувала щось у нотатник, а Трелоні розпитувала Невіла про його щоденник снів.

– А коли тобі таке наснилося? – спитав Рон, заклопотаний розрахунками.

– Незнаю. Вчора, коли завгодно, – відмахнувся Гаррі, прислухаючись, що каже Амбридж професорці Трелоні. Їх зараз відділяв від Гаррі й Рона лише один стіл. Професорка Амбридж знову щось занотувала, а професорка Трелоні мала ображений вигляд.

– Ви давно, – сказала Амбридж, дивлячись на Трелоні, – займаєте цю посаду?

Професорка Трелоні сердито глянула на неї, склала на грудях руки і згорбилася, ніби намагалася захиститись від цієї принизливої перевірки. Після короткої паузи, мабуть, вирішила, що це запитання не таке образливе, щоб ним знехтувати, й відповіла обуреним тоном:

– Майже шістнадцять років.

– Досить довго, – сказала професорка Амбридж, записуючи це в нотатник. – То вас призначив професор Дамблдор?

– Саме так, – підтвердила професорка Трелоні.

Професорка Амбридж і це записала.

– Ви пра-пра-правнучка уславленої провісниці Кассандри Трелоні?

– Так, – гордо підняла голову професорка Трелоні.

Черговий запис у нотатнику.

– Але мені здається... виправте, якщо я помиляюся... що ви перша представниця вашої родини після Кассандри, яка володіє даром яснобачення?

– Це часто передається через... е-е... три покоління, – розгубилася професорка Трелоні.

Ропушача усмішка професорки Трелоні стала ще ширша.

– Авжеж, – солодко сказала вона, роблячи наступний запис. – А чи не могли б ви тоді передбачити щось для мене? – з допитливою усмішкою поцікавилася вона.

Професорка Трелоні застигла, не вірячи власним вухам. – Не розумію вас, – пробелькотіла вона, судомно хапаючись за шаль, що огортала її кістляву шию.

– Я хочу, щоб ви зробили мені якесь передбачення, – дуже чітко повторила професорка Амбридж.

Гаррі й Рон були вже не єдині, хто крадькома прислухався й визирав з-за підручників. Тепер майже всі зацікавлено вдивлялися в професорку Трелоні, що рвучко випросталася, подзвонюючи намистом і браслетами.

– Внутрішнє Око не провіщає за командою! – обурено вигукнула вона.

– Розумію, – м'яко сказала професорка Амбридж і знову щось записала.

– Я... але... але... стривайте! – професорка Трелоні спробувала заговорити своїм звичним неземним голосом, однак містичного ефекту не досягла, бо голос тремтів зі злості. – Мені... мені здається, я щось таки бачу... воно стосується вас... так, я щось відчуваю... щось темне... якусь серйозну загрозу...

Професорка Трелоні націлила тремтячого пальця на професорку Амбридж, котра й далі незворушно всміхалася, піднявши брови.

– Боюся... боюся, що вам загрожує велика небезпека! – драматично закінчила професорка Трелоні.

Запала мовчанка. Професорка Амбридж пильно дивилася на професорку Трелоні.

– Гаразд, – м'яко сказала вона, зробивши черговий запис. – Якщо це все, на що ви здатні...

Вона відвернулась, а професорка Трелоні застигла на місці, важко дихаючи. Гаррі піймав Ронів погляд і зрозумів, що Рон думає точнісінько те саме, що й він. Вони обидва вважали професорку Трелоні старою шахрайкою, але, з іншого боку, так ненавиділи Амбридж, що навіть відчули тепер до Трелоні певну симпатію – аж поки за кілька секунд вона на них не накинулась.

– Ну? – незвично жваво почала вона й клацнула в Гаррі під носом своїми довжелезними пальцями. – Прошу показати мені початок твого щоденника снів.

Коли вона закінчила надміру голосне тлумачення його снів (усі вони, навіть той, у якому він просто їв кашу, сміло, провіщали йому трагічну й передчасну смерть), він співчував їй значно менше. Увесь цей час професорка Амбридж стояла неподалік, роблячи записи в нотатнику, а щойно пролунає дзвінок, вона перша злізла по сріблястій драбині і, коли вони за десять хвилин прийшли в кабінет захисту від темних мистецтв, Амбридж уже чекала на них.

Учні заходили, а Амбридж щось мугикала собі під ніс і всміхалася. Гаррі й Рон, витягаючи «Теорію захисних чарів», розповіли Герміоні, яка прийшла з уроку числомагії, про все, що сталося на віщуванні, але Герміона не встигла нічого в них запитати, бо професорка Амбридж закликала всіх до порядку, і в класі запанувала тиша.

– Прошу сховати чарівні палички, – з усмішкою звеліла вона, і ті учні, що з надією їх повитягали, мусили розчаровано ховати палички в портфелі. – Минулого разу ми закінчили перший розділ, тому прошу знайти дев'ятнадцяту сторінку й почати читати другий розділ: «Загальні теорії захисту та їхнє походження». Жодних зайвих розмов.

Вона сіла за стіл, шкірячись своєю широченною, самовдоволеною усмішкою. Учні зітхнули і всі як один почали шукати дев'ятнадцяту сторінку. Гаррі подумав, чи вистачить у книжці розділів, щоб її читати цілий рік, і вже збирався було шукати сторінку зі змістом, коли помітив, що Герміона знову підняла руку.

Професорка Амбридж теж це помітила. Ба більше, вона вже, здається, виробила стратегію поведінки саме на такі випадки. Замість того, щоб удавати, ніби Герміони не помічає, професорка встала й підійшла до неї майже впритул, нахилилася й прошепотіла нечутно для решти учнів:

– Що цього разу, міс Ґрейнджер?

– Я вже прочитала другий розділ, – сказала Герміона.

– То переходьте до третього.

– Я і його вже прочитала. Я прочитала всю книжку.

Професорка Амбридж розгублено закліпала очима, але майже відразу опанувала себе.

– Тоді ви мали б знати, що пише Слинкгард про антипристріт у п'ятнадцятому розділі.

– Він пише, що назва «антипристріт» не зовсім відповідна, – миттю затарабанила Герміона. – Він пише, що люди називають «антипристрітом» звичайний пристріт коли бажають, щоб це привабливіше звучало.

Професорка Амбридж підняла брови, і Гаррі бачив, що вона, сама того не бажаючи, була вражена.

– Але я з цим не погоджуюся, – вела далі Герміона.

Брови професорки Амбридж піднялися ще вище, а погляд став явно прохолодніший.

– Ви не погоджуєтеся? – перепитала вона.

– Ні, – чітко й виразно сказала Герміона. на противагу шепотінню Амбридж, тож тепер ця розмова привернула увагу всього класу. – Містерові Слинкгарду не подобається пристріт. А на мою думку, він може приносити користь, якщо до нього вдаються заради захисту.

– Он як? На вашу думку? Та невже? – професорка Амбридж забула про шепотіння і випросталася. – Проте в цьому класі має значення думка містера Слинкгарда, а не ваша, міс Ґрейнджер.

– Але... – почала Герміона.

– Годі, – урвала її професорка Амбридж. Вона повернулася до свого столу й подивилася на учнів. Усю її безтурботність мов рукою зняло. – Міс Ґрейнджер, я знімаю п'ять очок з ґрифіндорського гуртожитку.

Учні обурено загули.

– За що? – сердито крикнув Гаррі.

– Не втручайся! – наполегливо прошепотіла Герміона.

– За безглузде втручання, що веде до зриву уроку, – шовковим голосом пояснила професорка Амбридж. – Я тут для того, щоб навчати вас за схваленою міністерством методикою, яка не передбачає висловлювання учнями думок з приводу тих питань, у яких вони дуже мало що тямлять. Ваші попередні вчителі з цього предмета давали вам забагато волі. Та жоден з них – окрім хіба що професора Квірела, який принаймні обмежував себе відповідними для вашого віку темами, – не пройшов би міністерської перевірки...

– Так, Квірел був чудовим учителем, – урвав її зненацька Гаррі. – якщо не зважати на ту дрібну ваду, що з його потилиці стирчала голова Лорда Волдеморта.

Такої лункої тиші, як та, що запала після цих слів, Гаррі чути ще не доводилось. А тоді...

– Містере Поттере, думаю, ще один тиждень покарання піде вам на користь, – повідомила єлейним голосом професорка Амбридж.

*

Рана в Гаррі на руці ледве гоїлася, а назавтра знову кривавилась. Він, однак, під час вечірнього покарання не жалівся – був сповнений рішучості не подарувати Амбридж такої радості. Знову й знову писав «Я не повинен брехати», а з його вуст не зірвалося ані звуку, хоч рана глибшала з кожною літерою.

Та найгіршою в цьому другому тижні покарань була, як і передбачав Джордж, реакція Анжеліни. Вона накинулася на нього відразу, як він у вівторок вийшов снідати. Вона так голосно кричала біля ґрифіндорського столу, аж до них підбігла професорка Макґонеґел.

– Міс Джонсон, як ви посміли здійняти такий галас У Великій залі! П'ять очок з Ґрифіндору!

– Пані професорко... він знову отримав покарання...

– Що таке, Поттере? – гостро спитала професорка Макґонеґел, повернувшись до Гаррі. – Покарання? Від кого?

– Від професорки Амбридж, – пробурмотів Гаррі, уникаючи погляду схованих за квадратними окулярами очей-намистинок професорки Макґонеґел.

– Ти хочеш сказати, – стишила вона голос, щоб її не почули занадто цікаві рейвенкловці за спиною, – що після мого попередження минулого понеділка ти знову втратив самовладання на уроці професорки Амбридж?

– Так, – буркнув Гаррі, дивлячись у підлогу.

– Поттере, ти повинен себе опанувати! Ти встрягаєш у серйозну халепу! Ще п'ять очок з Ґрифіндору!

– Але... за що?.. Пані професорко! – розсердився Гаррі від такої несправедливості, – мене вже покарала вона, чому ви теж знімаєте очки?

– Бо мені здається, що покарання на тебе ніяк не діють! – відрубала професорка Макґонеґєл. – Усе, Поттере, більше ані слова! А ви, міс Джонсон. надалі кричіть тільки на квідичному полі, інакше втратите свою капітанську посаду!

Професорка Макґонеґел рушила до вчительського столу. Анжеліна з глибокою відразою зиркнула на Гаррі й пішла, а він роздратовано бухнувся на лаву поруч з Роном.

– Вона зняла очки з Ґрифіндору, бо мені щовечора ріжуть до крові руку! Де ж тут справедливість, де?

– Знаю, старий, – співчутливо мовив Рон, докладаючи на Гарріну тарілку шинки, – її вже остаточно занесло.

А от Герміона тільки шурхотіла сторінками «Щоденного віщуна» й мовчала.

– Ти вважаєш, що Макґонеґел правильно зробила, так?– сердито гаркнув Гаррі до фотографії Корнеліуса Фаджа, що закривала Герміонине обличчя.

– Я проти того, щоб вона знімала з тебе очки, але, гадаю, вона слушно попереджає, щоб ти не заїдався з Амбридж, – сказала Герміона, а Фадж тим часом розмахував руками з першої шпальти, очевидно, виголошуючи якусь промову.

Гаррі не розмовляв з Герміоною на уроці замовлянь, та коли вони прийшли на трансфігурацію, забув, що на неї сердився. В кутку зі своїм нотатником сиділа професорка Амбридж, і сам її вигляд одразу вивітрив у нього з голови будь-які згадки про сніданок.

– Чудово, – прошепотів Рон. коли вони посідали на свої звичні місцях. – Зараз Амбриджка влипне по самі вуха.

Професорка Макґонеґел стрімко зайшла до класу, навіть бровою не повівши на професорку Амбридж.

– Увага, – сказала вона, й миттю запанувала тиша. – Містере Фініґан, прошу підійти до мене й розібрати ваші домашні роботи... міс Браун, візьміть, будь ласка, оцю коробку з мишами... дівчино, не бійтеся, вони не кусаються... роздайте їх учням...

– Гм, гм, – мугикнула професорка Амбридж так. як і першого вечора на бенкеті, коли вона своїм ідіотським кахиканням перебила Дамблдора. Професорка Макґонеґел не звернула на неї уваги. Шеймус передав Гаррі його реферат. Гаррі взяв реферат, не дивлячись на Шеймуса, і з радістю побачив, що отримав літеру «З».

– А тепер прошу уважно слухати... Діне Томасе. якщо ти ще раз таке зробиш зі своєю мишею, я призначу тобі покарання... Більшість із вас успішно виконала «щезнення» слимаків, і навіть ті. в кого залишилися уламки мушлі, збагнули суть цього закляття. Сьогодні ми будемо...

– Гм, гм, – мугикнула професорка Амбридж.

– Так? – повернулася до неї професорка Макґонеґел, і її брови так насупилися, що утворили одну довгу сувору лінію.

– Я лише хотіла знати, пані професорко, чи ви отримали мою записку з датою й годиною інспек...

– Очевидно, що отримала, бо інакше я поцікавилася б. що ви робите в моєму кабінеті, – сказала професорка Макґонеґел і рішуче повернулася спиною до професорки Амбридж. Багато учнів обмінялися радісними поглядами. – Як я вже сказала, сьогодні ми будемо виконувати значно складніше «щезнення» мишей. Отже, закляття «щезник»...

– Гм, гм..

– Цікаво, – ледве стримуючи роздратування, обернулася професорка Макґонеґел до професорки Амбридж, – яким чином ви будете оцінювати методику мого навчання, якщо постійно мене перебиватимете? Доводжу до вашого відома, що я не дозволяю нікому розмовляти, коли говорю я.

Професорка Амбридж мала такий вигляд, ніби отримала ляпаса. Вона нічого не сказала, тільки розкрила свій нотатник і почала в ньому щось розлючено шкрябати.

Професорка Макґонеґел з абсолютно, незворушним виглядом знову звернулася до учнів.

– Як я вже казала, закляття «щезник» ускладнюється настільки, наскільки складнішу тварину треба «щезнути». Слимаки, як безхребетні, піддаються досить легко, а от з мишею, як представником класу ссавців, мороки буде значно більше. Таким чином, ці чари не можна виконати, думаючи про вашу вечерю. Отож... ви знаєте магічну формулу, побачимо, що у вас вийде...

– Як вона може мені дорікати, що я втрачаю з Амбридж самовладання! – прошепотів Ронові Гаррі, але на обличчі в нього сяяла усмішка – він уже зовсім не сердився на професорку Макґонеґел.

Амбридж не ходила по класу за професоркою Макґонеґел, так як вона робила це з Трелоні. Мабуть, збагнула, що професорка Макґонаґел такого їй просто не дозволить. За те весь час щось записувала, сидячи у своєму кутку, а коли професорка Макґонеґел нарешті звеліла всім збирати речі. Амбридж підвелася з похмурим виглядом.

– Це вже початок, – сказав Рон, тримаючи в руках довжелезного і в'юнкого мишачого хвоста, а тоді кинув його в коробку, з якою ходила по класу Лаванда.

Виходячи з класу, Гаррі побачив, як професорка Амбридж підійшла до вчительського столу. Він штурхнув Рона, а той – Герміону, і вони всі втрьох непомітно позадкували, щоб підслухати розмову.

– Чи давно ви вчителюєте в Гоґвортсі? – запитала професорка Амбридж.

– У грудні буде тридцять дев'ять років. – відрубала професорка Макґонеґел, заклацуючи замочок портфеля.

Професорка Амбридж це записала.

– Дуже добре, – сказала вона, – впродовж десяти днів ви отримаєте результати інспектування.

– Ніяк не дочекаюся, – холодно й байдуже озвалася професорка Макґонеґел, йдучи до дверей. – Ворушіться, – підігнала вона Гаррі, Рона й Герміону.

Гаррі не міг стримати усмішки і міг би поклястися, що отримав у відповідь таку саму усмішку.

Він думав, що наступного разу побачить Амбридж аж увечері, коли відбуватиме покарання, проте помилився. Коли вони йшли галявиною до лісу на догляд за магічними істотами, то побачили, що вона вже чекає зі своїм нотатником біля професорки Граблі-Планки.

– Ви не постійно викладаєте цей предмет? – почув Гаррі її запитання, коли вони підійшли до складаного столу, на якому зграйка поневолених посіпачок, схожих на живі гілочки, порпалася в пошуках мокриць.

– Щира правда. – відповіла професорка Граблі-Планка. заклавши за спину руки і похитуючись туди-сюди. – Я замінюю професора Геґріда.

Гаррі стурбовано перезирнувся з Роном та Герміоною. Мелфой шепотівся про щось з Кребом і Ґойлом. Він неодмінно скористається такою нагодою, щоб оббрехати Геґріда на очах у представника міністерства.

– Гм. – мугикнула професорка Амбридж і стишила голос, хоч Гаррі й далі чув її цілком виразно. – Цікаво... директор чомусь на диво неохоче ділиться зі мною інформацією з цього приводу... може, ви мені скажете, чим викликана така довга відпустка професора Геґріда?

Гаррі побачив, як Мелфой пильно глянув на професорок.

– На жаль, – безтурботно відповіла професорка Граблі-Планка, – мені про це відомо не більше, ніж вам. Я отримала від Дамблдора сову з пропозицією попрацювати кілька тижнів і дала згоду. Більше я нічого не знаю. То можна починати?

– Так, будь ласка. – дозволила професорка Амбридж, шкрябаючи щось у своєму нотатнику.

На цьому уроці Амбридж обрала іншу тактику й ходила між учнями, розпитуючи їх про магічних істот. Майже всі відповідали добре, і настрій у Гаррі трохи поліпшився – учні Геґріда не підвели.

– Якщо брати загалом, – звернулася професорка Амбридж до професорки Граблі-Планки після довгого розпитування Діна Томаса, – то як ви, тимчасовий член учительського колективу... можна сказати, об'єктивний спостерігач... як ви оцінюєте Гоґвортс? Чи ви отримуєте достатню підтримку від шкільного керівництва?

– О, так, Дамблдор просто чудовий, – гаряче підтвердила професорка Граблі-Планка. – Мені тут усе подобається, я дуже задоволена.

Амбридж недовірливо, але чемно шкрябнула щось у нотатнику й розпитувала далі: – А що ви плануєте вивчати цього року... звісно, якщо не повернеться професор Геґрід?

– Я ознайомлю учнів з істотами, про яких найчастіше розпитують на іспитах для отримання СОВ, – пояснила професорка Граблі-Планка. – Уже не так багато й залишилося ... вони проходили єдинорогів та ніфлерів, тож ми вивчимо порлоків та кнізлів, навчимося відрізняти крупів від кнарлів і так далі...

– Видно, що ви знаєте свою роботу, – сказала професорка Амбридж і відверто позначила щось у нотатнику великою галочкою. Гаррі не сподобалось, що вона наголосила на слові «ви», і ще менше сподобалося, коли вона звернулася до Ґойла. – Я чула, що на цих уроках учні зазнавали травм?

Ґойл дурнувато загигогів. Йому на поміч миттю прийшов Мелфой.

– Це було зі мною, – сказав він. – Мене поранив гіпогриф.

– Гіпогриф? – перепитала професорка Амбридж і заграмузляла в нотатнику мов скажена.

– Бо він, бовдур, не слухав, що йому казав Геґрід, – сердито втрутився Гаррі.

Рон і Герміона аж застогнали. Професорка Амбридж повільно повернула голову до Гаррі.

– Покарання ще на один вечір. – м'яко сказала вона. – Дуже вам дякую, пані професорко. Думаю, це все, що мені було потрібно. Результати інспектування ви отримаєте впродовж десяти днів.

– Як добре, – зраділа Граблі-Планка, а професорка Амбридж потюпала галявиною до замку.

*

Була майже північ, коли Гаррі вийшов з кабінету Амбридж. Рука його стікала кров'ю, закривавлюючи хустинку, якою він її обмотав. Гаррі думав, що у вітальні буде вже порожньо, однак його там чекали Рон та Герміона. Гаррі зрадів, коли їх побачив, тим паче, що Герміона була налаштована скоріше співчутливо, ніж критично.

– На, – вона підсунула до нього мисочку з жовтою рідиною, – вмочи туди руку. Це проціджений відвар маринованих муртлапових щупальців. Має допомогти.

Гаррі занурив у мисочку закривавлену й затерплу від болю руку і відчув блаженну полегкість. Криволапик, муркочучи, потерся об його ноги, вистрибнув йому на коліна і там умостився.

– Дякую, – почухав він Криволапика лівою рукою.

– Я вважаю, що ти повинен поскаржитися, – тихенько порадив Рон.

– Ні, – категорично заперечив Гаррі.

– Макґонеґелка здуріла б, якби довідалася...

– Мабуть, що так, – похмуро погодився Гаррі. – Як гадаєш, скільки мине часу, поки Амбридж пропхне нову постанову про те, що кожного, хто поскаржиться на Верховного інквізитора, треба негайно звільняти з роботи?

Рон уже й рота розкрив, щоб заперечити, та нічого не придумав, тож за якусь мить знову закрив.

– Це жахлива жінка, – тихенько сказала Герміона. – Жахлива. Знаєш, я щойно казала Ронові, перед тим, як ти зайшов... ми повинні з нею щось зробити.

– Я запропонував отруїти, – понуро бовкнув Рон.

– Ні... я мала на увазі якось це пов'язати з тим, що вона погано викладає предмет, адже ми від неї ніякого захисту не навчимося, – сказала Герміона.

– І що ж ми зробимо? – позіхнув Рон. – Уже пізно. Вона отримала посаду і залишиться тут. Фадж постарається.

– Знаєте, я сьогодні думала... – Герміона боязко глянула на Гаррі, а тоді продовжила: – Я подумала, що... можливо, настав час, коли ми повинні... зробити це самі.

– Що самі? – підозріло перепитав Гаррі, все ще не виймаючи руку з відвару муртлапових щупальців.

– Ми самі повинні вивчити захист від темних мистецтв, – сказала Герміона.

– Перестань. – застогнав Рон. – Ти хочеш нас завалити ще й цим? Невже ти не розумієш, що ми з Гаррі знову відстаємо з домашньою роботою, а другий тиждень лише почався?

– Але це важливіше за домашні завдання! – не вгавала Герміона.

Гаррі й Рон витріщилися на неї.

– Я думав, що в цілому всесвіті немає нічого важливішого за домашні завдання! – здивувався Рон.

– Не мели дурниць. Авжеж є, – заперечила Герміона, а Гаррі з лихим передчуттям побачив, що її обличчя раптом спалахнуло тим завзяттям, на яке її зазвичай надихала ССЕЧА. – Нам треба приготуватися, як правильно казав Гаррі, до того, що на нас чекає. Ми повинні вміти себе захистити. Якщо ми за цілий рік нічого не навчимося...

– Але ж ми самі багато не зробимо, – безсило зітхнув Рон. – Тобто так, ми можемо піти в бібліотеку, прочитати там про всілякі закляття, а тоді їх випробувати, але...

– Та ні! Я ж розумію, що ми проминули той етап, коли могли щось вивчити лише з книжок, – заперечила Герміона. – Нам потрібен учитель, причому справжній, такий, що зможе нам показати, як користуватися закляттями, й виправить наші помилки.

– Якщо ти кажеш про Люпина... – почав Гаррі.

– Ні, ні, я кажу не про Люпина, – урвала його Герміона. – У нього дуже багато роботи в Ордені, та й бачити ми його змогли б хіба що на вихідні у Гоґсміді, а цього мало.

– Тоді про кого? – насупився Гаррі. Герміона набрала повні груди повітря.

– Невже не зрозуміло?.. Я кажу про тебе, Гаррі.

На мить запала тиша. Легенький нічний вітерець деренчав шибками за Роновою спиною, а в каміні потріскував, згасаючи, вогонь.

– Що про мене? – перепитав Гаррі.

– Я кажу, щоб ти навчив нас захисту від темних мистецтв.

Гаррі витріщив очі. Тоді повернувся до Рона, готовий обмінятися з ним роздратованим поглядом, як завжди бувало, коли Герміона захоплювалася нездійсненними проектами на зразок ССЕЧА. Але спантеличений Гаррі не помітив у Ронових очах ані сліду роздратування.

Той тільки насупився, щось обмірковуючи. А тоді сказав:

– Цікава думка.

– Яка думка? – не зрозумів Гаррі.

– Про тебе, – пояснив Рон. – Щоб ти нас навчав.

– Але ж...

Гаррі раптом усміхнувся, впевнений, що його розігрують.

– Я ж не вчитель, я не...

– Гаррі, ти був найкращим учнем із захисту від темних мистецтв, – сказала Герміона.

– Я? – ще ширше всміхнувся Гаррі. – Ти що! Ти ж мене випередила на всіх іспитах...

– Якщо чесно, то ні, – спокійно заперечила Герміона. – Ти випередив мене в третьому класі... то був єдиний рік, коли ми разом складали іспит і мали вчителя, який справді знав свій предмет. Але ж я кажу не про результати іспитів, Гаррі. Згадай, що ти зробив!

– Що ти маєш на увазі?

– Знаєш, я вже не хочу, щоб мене навчав такий тупак, – усміхнувся до Герміони Рон. А потім повернувся до Гаррі.

– Подумаймо, – зобразив він гримасу, яка з'являлася на обличчі зосередженого Ґойла. – Е-е... у першому класі... ти врятував від Відомо-Кого філософський камінь.

– То мені просто пощастило, – заперечив Гаррі, – я ж нічого такого не вмів...

– У другому класі, – перебив його Рон, – ти вбив Василіска і знищив Редла.

– Так. але якби тоді не з'явився Фоукс, я...

– У третьому класі, – ще голосніше сказав Рон, – ти бився одночасно мало не з сотнею дементорів...

– Ти знаєш, що то був щасливий випадок. Якби часоворот...

– Торік, – майже кричав Рон, – ти знову переміг Відом...

– Послухайте мене! – розсердився Гаррі, бо вже і Рон, і Герміона почали відверто сміятися. – Тільки послухайте, гаразд? Це все чудово звучить у ваших вустах, але мені завжди просто щастило... переважно я не розумів, що діється, нічого наперед не планував, просто робив, що мені стріляло в голову. І майже завжди мені допомагали...

Рон і Герміона задоволено всміхалися, і Гаррі відчув, що втрачає терпець. Він навіть не знав, чому аж так розсердився.

– Чого ви тут шкіритеся, ніби знаєте все краще за мене?! Це ж я там був, а не ви! – спалахнув він. – Я пам'ятаю, що там було, ясно? І мені вдалося все подолати не тому, що я класно вивчив захист від темних мистецтв! Я все подолав, бо... бо вчасно отримав допомогу або просто щось угадав... бо я рухався наосліп, без жодного плану... ТА НЕ СМІЙТЕСЯ!

Мисочка з муртлаповим відваром впала на підлогу й розбилася. Гаррі усвідомив, що стоїть на ногах, хоч не пам'ятав, коли саме встав. Криволапик шмигонув під диван. Усмішки на обличчях Рона та Герміоии зів'яли.

– Ви не знаєте, що це таке! Ви... ніхто з вас... ніколи з ним не стикалися! Думаєте, досить запам'ятати кілька заклять і випробовувати їх на ньому, наче на уроці, чи як? У ті хвилини розумієш одне – що опинився на волосинку від смерті, і тебе вже ніщо не врятує, окрім... власного розуму, чи нахабства, чи ще там чого... Думаєте, можна нормально мислити, коли за якусь частку секунди вас уб'ють, або закатують, або на ваших очах уб'ють когось із друзів... нас не вчили на уроках, як поводитися в таких ситуаціях... а ви тут вдаєте, ніби я такий собі розумненький хлопчик і тому зумів вижити, а дурний Дігорі взяв і все собі зіпсував... Ви просто не врубаєтесь, що це легко могло статися й зі мною, і так би й було, якби я не був потрібен Волдемортові...

– Старий, та ми нічого такого не казали, – приголомшено почав виправдовуватися Рон. – Ми про Дігорі й не згадували... ти все перевернув з ніг на...

Він безпомічно глянув на Герміону.

– Гаррі, – боязко почала вона, – невже ти не бачиш? Саме... саме тому ти нам і потрібний... ми хочемо знати, як це н-насправді... зустрітися з ним... з В-волдемортом.

Вона вперше в житті вимовила Волдемортове ім'я, і саме це заспокоїло Гаррі. Важко дихаючи, він упав у крісло і відчув, як болить рука. Відразу пошкодував, що розбив мисочку з муртлаповим відваром.

– Ти... подумай про це, – не вгавала Герміона. – Добре?

Гаррі не знав, що й казати. Йому вже було соромно за свою істерику. Він кивнув, не зовсім усвідомлюючи, на що погоджується.

Герміона підвелася.

– То я пішла спати, – сказала вона якомога буденніше. – Е-е... на добраніч.

Рон теж звівся на ноги.

– Ідеш? – невиразно спитав він Гаррі.

– Так. За... за хвилинку. Тільки зберу оце все.

Він показав на розбиту миску на підлозі. Рон кивнув головою і вийшов.

– Репаро, – пробурмотів Гаррі, націлившись чарівною паличкою на черепки. Вони злетілися докупи, й мисочка стала як нова, але повернути в неї муртлаповий відвар було вже неможливо.

Раптом Гаррі відчув таку втому, що ледь не впав і не заснув прямо в кріслі. Усе ж він змусив себе встати й піднятися нагору. Тривожна ніч знову повнилася снами про довжелезні коридори та замкнені двері, а вранці, коли він прокинувся, в нього знову болів шрам.