Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 85 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ -
Пріорі Інкантатем

Червохвіст наблизився до Гаррі, що, посмикуючись, намагався стати на ноги, щоб не впасти, коли розв'яжуться мотузки. Червохвіст підняв свою нову срібну руку, витяг з Гарріного рота ганчірку, а тоді єдиним різким рухом перерізав мотузки, що прив'язували Гаррі до надмогильного каменя.

На якусь частку секунди в голові у Гаррі з'явилася думка про втечу, але ушкоджена нога тремтіла, а смертежери оточили його й Волдеморта щільнішим колом – тепер проміжків між ними не стало. Червохвіст вийшов з кола, підійшов до Седрикового тіла і повернувся з Гарріною чарівною паличкою – нахабно тицьнув її йому в руки, навіть не глянувши на нього. Після цього зайняв своє місце в колі.

– Поттере, тебе вчили битися на дуелі? – вкрадливо спитав Волдеморт, поблискуючи в темряві своїми червоними очима.

Гаррі пригадався клуб дуелянтів, який він раз чи двічі відвідав два роки тому – то було наче в попередньому житті... Єдине, що він там вивчив – роззброювальне закляття «Експеліармус»... Та яка з нього користь... Навіть якби вдалося вибити у Волдеморта чарівну паличку, залишалося ще понад тридцять смертежерів. Жодного іншого закляття, яке б допомогло в цій ситуації, Гаррі не знав. От і сталося те, про що застерігав Муді... Непрощенне закляття «Авада Кедавра» і – Волдеморт правду казав – цього разу його мати вже за нього не помре... він безборонний...

– Гаррі, ми кланяємося один одному, – сказав Волдеморт, ледь нахиляючись, але не відвертаючи від Гаррі свого зміїного лиця. – Адже слід дотримуватися правил чемності... Дамблдор бажав би, щоб ти показав добрі манери... Вклонися смерті, Гаррі...

Смертежери знову зареготали. Безгубий Волдемортів рот розтягся в посмішці. Гаррі не вклонився. Він не дозволить, щоб Волдеморт так з нього потішався перед тим, як його вб'є... Ні, він не дасть йому такого задоволення!..

– Я сказав: уклонися, – повторив Волдеморт, піднімаючи чарівну паличку. Гаррі відчув, як згинається його хребет, мовби велетенська, невидима рука пригинає його до землі. Смертежери зареготали ще дужче.

– Дуже добре, – задоволено сказав Волдеморт, опускаючи паличку. Вага, яка пригинала Гаррі, зникла. – А тепер стань обличчям до мене, як справжній мужчина... Прямо й гордо – так, як загинув твій батько...

– Дуель починається.

Волдеморт підняв чарівну паличку. Гаррі не встиг навіть нічого зробити, щоб захиститися, не встиг і поворухнутися, як знову відчув удар закляттям «Кру-щатус . Його охопив такий сильний, такий нестерпний біль, що він не розумів, де перебуває... Розпечені до білого ножі простромлювали кожен міліметр його шкіри, голова ледь не вибухала. Так голосно він не кричав ще ніколи в житті.

І несподівано все відпустило. Гаррі покотився по землі й насилу звівся на ноги. Він трусився так, як Червохвіст, коли той відрізав собі руку. Похитнувшись, Гаррі ледь не наткнувся на стіну смертежерів, і ті підштовхнули його до Волдеморта.

– Маленька перерва, – сказав Волдеморт. Щілини його ніздрів розширилися від захоплення. – Маленька пауза... Ну що, Гаррі, болить? Хочеш, щоб я зробив так ще раз?

Гаррі не відповів. Він помре так само, як Седрик – це читалося в безжальних червоних очах... Він помре, і нічого не вдієш... Та він не збирався ставати забавкою. Він не коритиметься Волдеморту... не благатиме...

– Я тебе спитав – чи хочеш ти, щоб усе повторилося? – неголосно промовив Волдеморт. – Відповідай! Імперій!

Утретє в житті Гаррі відчув, наче всі думки стерлися з його голови... О, це було блаженство – не думати. Здавалося, ніби він летить, ніби мріє... Просто скажи «ні»... скажи «ні»... просто скажи «ні»...

«Не скажу», – промовив сильніший голос звідкілясь зі свідомості, – «Я не відповідатиму»...

Просто скажи «ні»...

Не скажу... не скажу...

Просто скажи «ні»...

НЕ СКАЖУ!

Ці слова вирвалися з Гарріного рота. Вони луною прокотилися по цвинтарю, і його сонливість розвіялася так раптово, наче Гаррі облили холодною водою. Він знову відчув біль, який залишився від закляття «Круціатус», знову усвідомив, де перебуває і що на нього чекає...

– Не скажеш? – ледь чутно перепитав Волдеморт. Смертежери більше не реготали. – Ти не скажеш «ні»? Гаррі, покора – це така чеснота, якої я тебе таки навчу перед тим, як убити... Що ти скажеш про невеличку порцію болю?

Волдеморт підняв чарівну паличку, та цього разу Гаррі був готовий. Тренування з квідичу не минули даремно: він кинувся на землю й спритно перекотився, заховавшись за каменем на могилі Волдемортового батька. Почувся голосний тріск – закляття влучило в надгробок.

– Гаррі, ми не граємося в хованки, – тихий і холодний Волдемортів голос знайшов його і за каменем. Смертежери навісніли зі сміху. – Від мене сховатися неможливо. Ти що, вже втомився від нашої дуелі? Може, хочеш, щоб твій кінець настав швидше? Виходь, Гаррі... Виходь – пограємося. Це буде недовго... Можливо, навіть безболісно... Не знаю... Я ще ніколи не помирав...

Гаррі скрутився за надмогильним каменем, знаючи, що кінець уже близько. Жодної надії... жодної допомоги. Він чув, як наближається Волдеморт, і усвідомлював лише одне, і ця думка була сильніша за страх чи розсудливість – він не помре скоцюрблений, наче дитина, яка грається в хованки. Він не помре, стоячи навколішки біля Волдемортових ніг... Він загине гордо й прямо, як загинув батько, загине, обороняючись, навіть якщо про оборону не може бути й мови...

Перед тим, як Волдеморт устиг зазирнути своїм змієподібним обличчям за надмогильний камінь, Гаррі підвівся... Він міцно стис у руці чарівну паличку, витяг її перед собою і вистрибнув з-за каменя, ставши віч-на-віч з Волдемортом.

Волдеморт був готовий. Коли Гаррі вигукнув «Експеліармус!», той закричав «Авада Кедавра!».

З Волдемортової палички вирвався струмінь зеленого світла. Тієї ж миті чарівна паличка Гаррі випустила струмінь червоного кольору. Промені зустрілися в повітрі, і раптом Гаррі відчув, що його паличка вібрує, мовби крізь неї пропустили електричний струм. Його рука стиснулася ще міцніше. Він не міг розчепити пальці, навіть якби схотів. Вузький промінь – не червоний і не зелений, а блискучий і золотий – з'єднував тепер обидві палички. Гаррі вражено провів очима вздовж нього й побачив, що довгі білі пальці Волдеморта теж трусяться й вібрують.

І тоді – Гаррі не очікував такого повороту подій – його ноги відірвалися від землі. Вони з Волдемортом знялися в повітря, все ще поєднані ниткою золотого сяйва. Їх віднесло від могили Волдемортового батька й опустило в такому місці, де могил не було... Смертежери галасували, запитуючи Волдеморта, що їм робити. Вони знов оточили Гаррі та свого пана тісним колом. Змія ковзала біля їхніх ніг. Деякі вихопили власні палички...

Золота нитка розділилася. Одна її половина й далі поєднувала палички супротивників, а друга вистрелила вгору тисячами відростків, що почали перехрещуватися, аж доки утворили золоту куполовидну павутину – клітку зі світла, поза якою, наче шакали, кружляли смертежери, але їхні крики тепер звучали приглушено...

– Нічого не робіть! – закричав їм Волдеморт, і Гаррі побачив, що його червоні очі приголомшено розширилися. Він намагався розірвати струмінь світла, який поєднував його чарівну паличку з паличкою Гаррі. Гаррі обіруч стискав свою паличку – і золотий струмінь залишився нерозірваний. – Не робіть нічого, поки я не накажу! – заволав Волдеморт.

І тієї ж миті повітря наповнив таємничий і прекрасний звук... Він линув з кожного відгалуження золототканної павутини, яка тремтіла довкола Гаррі та Волдеморта. Гаррі миттю його впізнав, хоч і чув лише раз у житті... То була пісня фенікса...

Для Гаррі вона прозвучала як голос надії... Він ще ніколи не чув гарнішої й бажанішої мелодії... Здавалося, що пісня наповнює його зсередини... Її звучання Гаррі пов'язував із Дамблдором – здавалося, найвірніший друг шепоче щось йому на вухо...

Не розривай зв'язку.

Знаю, сказав Гаррі музиці, знаю, що не можна... Та щойно він так подумав, як триматися стало важче. Чарівна паличка завібрувала ще сильніше... Промінь між ним і Волдемортом теж змінився... Туди й сюди по нитці, що поєднувала палички, рухалися великі намистини світла. Чарівна паличка Гаррі струснулася, і світляні намистини повільно, але неухильно попливли до нього... Намистини рухалися від Волдеморта, і паличка нестримно тряслася в руках...

Коли найближча намистина світла майже торкнулася кінчика палички, Гаррі відчув, як деревина в його руках стає така гаряча, що ледь не спалахує. Що ближче присувалася намистина, то сильніше вібрувала паличка в Гарріних руках. Було зрозуміло, що вона не витримає зіткнення з намистиною – розлетиться на тріски...

Він зосередив кожну часточку свого мозку на тому, щоб примусити намистини рухатися до Волдеморта. У вухах у Гаррі й далі звучала пісня фенікса, очі були люті й зосереджені... Повільно, страшенно повільно, дрібно затремтівши, намистини зупинилися, а тоді, так само повільно, почали рухатися в протилежний бік... Тепер шалено вібрувала вже Волдемортова паличка... Волдеморт мав приголомшений, майже переляканий вигляд...

Одна світляна намистина мерехтіла вже за кілька сантиметрів від кінчика чарівної палички Волдеморта. Гаррі не розумів, навіщо це робить, не розумів, що це дасть... Але він з останніх сил зосередився на тому, щоб змусити намистину яскравого світла торкнутися палички Волдеморта... І повільно... дуже повільно... вона попливла по золотій нитці ще далі... на мить затремтівши... торкнулася...

Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула... А тоді – червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху – зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула... То був привид руки, подарованої Червохвостові... Знову залунали сповнені болю волання... Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму... якась голова... далі груди й руки... торс Седрика Діґорі.

Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)... Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:

– Тримайся, Гаррі.

Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта... У його розширених червоних очах відбивався жах... Він очікував такого повороту подій не більше, ніж Гаррі... Звідкілясь долинали далекі перелякані вигуки смертежерів, що тупцяли навколо золотого шатра...

Паличка заверещала ще пронизливіше... А тоді з її кінчика почало виринати щось іще... Темна тінь голови, руки й торс... Відразу після Седрика з'явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні... Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички... і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички...

– То він таки справжній чарівник? – спитав дід, дивлячись на Волдеморта. – Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти... Він мене вбив, цей тип...

Тим часом з палички з'являлася наступна голова – жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя... Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись...

Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.

– Гаррі, не попускай! – закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. – Не відпускай його!

Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.

З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з'являтися чиясь голова... і Гаррі знав, хто то буде... Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з'явилася тінь Седрика... Чекав, бо про жінку, яка зараз з'являлася, він думав цієї ночі найбільше...

Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі... Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.

– Тато вже йде, – тихо проказала вона. – Він хоче з тобою побачитися... Усе буде добре... тримайся...

І він таки прийшов... Спершу – голова, потім – тіло... Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно-бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.

– Коли зв'язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд... Але трохи часу ти матимеш... ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс... Зрозумів, Гаррі?

– Так, – видихнув він. Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з-поміж пальців.

– Гаррі... – прошепотіла Седрикова тінь. – Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам...

– Я все зроблю, – кивнув Гаррі. Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!

– Зараз, – прошепотів батьків голос. – Приготуйся бігти... Давай...

– БІЖУ! – крикнув Гаррі. Так чи так, а довше він триматися не міг – могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.

Так швидко бігти Гаррі ще не доводилося жодного разу в житті. Він збив з ніг двох смертежерів, зиґзаґами промчав між надгробками, відчуваючи, як закляття Волдемортових слуг наздоганяють його і вдаряються об надмогильні камені. Ухиляючись від заклять і обминаючи могили, не зважаючи на біль у нозі та цілковито зосередившись на тому, що мусив зробити, Гаррі мчав до Седрикового тіла.

– Оглушіть його! – почувся крик Волдеморта. Приблизно за три метри від Седрика Гаррі пірнув за мармурового янгола, щоб урятуватися від струменя червоного світла. І янгол прийняв удар на себе – краєчок його крила, в яке влучило закляття, розлетівся на порох. Міцніше стиснувши паличку, Гаррі кинувся бігти далі.

– Імпедімента! – закричав він, цілячи паличкою через плече у смертежерів, що його наздоганяли.

З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.

– Відійдіть! Я його вб'ю! Він мій! – заверещав Волдеморт.

Гарріна рука тяглася до Седрикового зап'ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік...

Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.

– Акціо! – вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.

Кубок відірвався від землі й полетів до нього – Гаррі вдалося зловити його за вушко.

Він почув, як закричав з люті Волдеморт – і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт – це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир... Вони поверталися...

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ -
Сироватка правди

Гаррі з заплющеними очима упав на землю, обличчям у траву, і її запах наповнив його єство. Він не ворушився. Здавалося, наче з нього вибило дух. У голові страшенно паморочилося – земля гойдалася, наче палуба. Щоб почуватися певніше, однією рукою Гаррі щосили стиснув гладеньке холодне вушко Тричаклунського кубка, а другою – Седрикову руку. Здавалося, варто відпустити щось одне – і він знову пірне в темряву, яка накопичилася в його мозку. Шок і втома не давали йому підвестися. Гаррі вдихав запах трави і чекав... Чекав, аби хтось що-небудь зробив... Щоб щось сталося... Шрам на чолі віддавав тупим болем...

Потік звуків оглушив і спантеличив його. Голоси, кроки і вигуки долинали звідусіль... Гаррі згадав, де він, і скривився від галасу, наче то був лише страшний сон, що обов'язково колись закінчиться...

І тут чиїсь руки різко його схопили й перевернули обличчям догори.

– Гаррі! Гаррі!

Він розплющив очі.

Глянувши на всіяне зорями небо, побачив над собою Албуса Дамблдора. Цілий натовп темних тіней оточив їх, люди проштовхувалися ближче. Гаррі відчув, як земля в нього під головою аж стугонить від їхнього тупотіння.

Він лежав на краю лабіринту. Бачив трибуни над собою, бачив постаті на них, а над усім цим – зорі.

Гаррі відпустив Кубок, зате ще міцніше вчепився в Седрика. Простяг вільну руку і схопив Дамблдора за зап'ястя, не в змозі зосередити погляд на обличчі директора – воно розпливалося.

– Він повернувся, – прошепотів Гаррі. – Волдеморт повернувся.

– Що відбувається? Що сталося?

Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа – бліде й перелякане.

– О Господи! Діґорі! – прошепотів Фадж. – Дамблдоре, він мертвий!

Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі... Натовп підхопив звістку:

– Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!

– Гаррі, відпусти його, – почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла. Але Гаррі не відпускав.

Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:

– Гаррі, ти вже йому не допоможеш. Це все. Відпусти його.

– Він хотів, щоб я приніс його сюди, – проказав Гаррі, переконаний, що це просто необхідно пояснити. – Седрик хотів, щоб я забрав його до батьків...

– Правильно, Гаррі... Але зараз відпусти його...

Дамблдор став навколішки і з небувалою для такого старого й худого чоловіка силою підняв Гаррі з землі й поставив на ноги. Гаррі захитався. У голові гримотіло. Ушкоджена нога не хотіла тримати. Натовп штовхався, кожен намагався підійти ближче, усі тиснули на Гаррі, сипали запитаннями:

– Що сталося? Що з ним? Діґорі мертвий?

– Йому треба в лікарню! – голосніше за всіх сказав Фадж. – Він хворий, він поранений. Дамблдоре, батьки Діґорі тут, на трибунах...

– Дамблдоре, я відведу Гаррі...

– Ні, краще я...

– Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі... Він уже близько... Може, йому сказати – поки він ще не бачив?

– Гаррі, стій тут...

Дівчата істерично верещали й ридали... Усе якось дивно спалахувало перед Гарріними очима...

– Не бійся, синку, я тебе відведу... ходімо... до лікарні...

– Дамблдор наказав лишатися тут, – через силу проказав Гаррі. Біль у шрамі був такий нестерпний, що, здавалося, його зараз знудить. Усе перед очима розпливалося.

– Тобі треба лягти... лягай...

Хтось набагато більший і сильніший за Гаррі напівштовхав, напівніс його крізь переляканий натовп. Гаррі чув, як люди щось вигукували й кричали, поки чоловік, який вів його до замку, прокладав шлях крізь юрбу. Через галявину, повз озеро з дурмстрензьким кораблем, – Гаррі не чув нічого, крім важкого дихання чоловіка, який допомагав йому іти.

– Що сталося, Поттере? – нарешті озвався той, піднявши Гаррі на кам'яні сходи. Цок:. Цок. Цок. То був Дикозор Муді.

– Кубок виявився летиключем, – відповів Гаррі, поки вони переходили вестибюль. – Він переніс мене й Седрика на цвинтар... А там з'явився Волдеморт... Лорд Волдеморт...

Цок. Цок. Цок. Мармуровими сходами нагору.

– Там був Темний Лорд? І що сталося потім?

– Убили Седрика... Вони вбили Седрика...

– А потім?

Цок. Цок. Цок. Коридором...

– Зварив вариво... Повернув собі тіло...

– Темний Лорд повернув собі тіло? Він повернувся?

– Прийшли смертежери... А потім ми змагалися на дуелі...

– Ти змагався на дуелі з Темним Лордом?

– Я втік... Моя чарівна паличка... зробила щось дивне... Я бачив своїх маму й тата... Вони виникли з його палички...

– Сюди, Гаррі... Сюди. Сідай... Усе буде гаразд... Випий оце...

Гаррі почув, як заскрипів ключ у замку. Тоді хтось дав йому в руки чашку.

– Випий... Тобі стане краще... Пий, Гаррі, мені треба знати все, що було, якомога точніше.

Муді нахилив чашку і допоміг йому випити. Гаррі закашлявся, перчений смак обпік горлянку. Обриси Муді та його кабінету нарешті стали чіткіші... Професор був так само блідий, як і Фадж, обидва його ока, не кліпаючи, втупилися в Гарріне обличчя.

– Гаррі, Волдеморт повернувся? Ти певен? Як йому це вдалося?

– Він узяв дещо з могили свого батька, від Червохвоста і від мене, – сказав Гаррі. У голові проясніло. Біль у шрамі трохи вгамувався. Він чітко бачив обличчя Муді, хоч у кабінеті було темно. Навіть сюди долинали крики й верески з поля для квідичу.

– Що взяв від тебе Темний Лорд? – запитав Муді.

– Кров, – відповів Гаррі, піднімаючи руку. На рукаві мантії був проріз від Червохвостового кинджала.

Муді голосно й протяжно свиснув.

– А смертежери? Повернулися?

– Так, – кивнув Гаррі. – Багато...

– Як він до них поставився? – тихо запитав Муді. – Він їм пробачив?

І раптом Гаррі згадав. Треба було сказати Дамблдорові, негайно треба було сказати!

– У Гоґвортсі є смертежер! Тут є смертежер – він укинув моє ім'я в Келих Вогню, він зробив так, щоб я дійшов до фіналу...

Гаррі спробував підвестися, але Муді силоміць посадовив його на місце.

– Я знаю, хто смертежер, – тихо сказав він.

– Каркароф? – аж підскочив Гаррі. – Де він? Ви його вже затримали? Замкнули?

– Каркароф? – якось дивно реготнувши, перепитав Муді. – Каркароф недавно зник, коли відчув, що Чорна мітка на його руці почала пекти. Він зрадив дуже багатьох відданих прибічників Темного Лорда, тому не прагнув з ними зустрітися... Та я сумніваюся, що він далеко втече. Темний Лорд уміє вистежувати своїх ворогів.

– Каркароф зник? Утік? То що – це не він укинув моє ім'я в Келих?

– Ні, – твердо відповів Муді. – Ні, не він. Це зробив я.

Гаррі не повірив власним вухам.

– Ні, це не ви, – сказав він. – Ви не вкидали... ви не могли...

– Запевняю тебе – це справа моїх рук, – ще впевненіше мовив Муді. Його магічне око закрутилося й зупинилося на дверях – Гаррі знав, що він перевіряє, чи за ними ніхто не стоїть. Водночас Муді витяг чарівну паличку і націлив її на Гаррі.

– То він їм пробачив? – перепитав Муді. – Смертежерам, які лишилися на волі? Тим, що уникли Азкабану?

– Що? – перепитав Гаррі.

Він не зводив очей з націленої на нього палички. Це якийсь невдалий жарт – інакше бути не могло.

– Я тебе запитав, – тихо повторив Муді, – чи пробачив він тим мерзотникам, які навіть не намагалися його шукати. Тим віроломним боягузам, що навіть не пішли заради нього в Азкабан. Нікчемні дрібні покручі – їм вистачило сміливості, щоб стрибати в масках на Кубку світу з квідичу, та варто було мені запалити в небі Чорну мітку, як вони порозбігалися.

– Ви запалили... Що ви таке кажете?

– Я ж казав тобі, Гаррі... Найбільше в світі я ненавиджу смертежерів, які уникли кари. Коли мій пан потребував допомоги, вони від нього відвернулися. Я думав, що він їх покарає. Думав, що він цих смертежерів катуватиме. Скажи, чи він мучив їх, Гаррі, – навісна усмішка раптом осяяла обличчя Муді. – Скажи, чи розповів він їм, що тільки я – єдиний! – зберіг йому вірність... І готовий був ризикувати всім, щоб дістати йому те, чого він прагнув над усе... Тебе.

– Ви не... це... це не могли бути ви...

– Хто вкинув у Келих Вогню твоє ім'я начебто від іншої школи? Я. Хто відлякав усіх, хто міг би тебе скривдити або завадити виграти турнір? Я. Хто підштовхнув Геґріда, щоб він показав тобі драконів? Теж я. Хто підказав тобі єдиний спосіб, яким ти міг перемогти дракона? І тут я.

Магічне око Муді нарешті відвернулося від дверей. Воно завмерло на Гаррі, а перекошений рот скривився ще більше, ніж завжди.

– Страшенно нелегко було, Гаррі, проводити тебе крізь усі ті завдання й не викликати підозр. Я мусив використати усю свою хитрість, щоб ніхто не помітив, що твій успіх – справа моїх рук. Коли б ти занадто легко з усім справлявся, то Дамблдор почав би щось підозрювати. Головне було, щоб ти потрапив у лабіринт – бажано, зі значним відривом від інших учасників. Я знав, що там я легко позбудуся решти чемпіонів і очищу шлях для тебе. Однак я мусив змагатися ще й з твоєю дурістю. Особливо на другому завданні – я вже було подумав, що ми програємо. Я стежив за тобою, Поттере. Я знав, що ти не розгадав таємниці яйця, тому дав тобі ще одну підказку...

– Ви не давали мені підказки, – у Гаррі пересохло в горлі. – Мені підказав Седрик...

– А хто сказав Седрикові відкрити його під водою? Я . Бо подумав, що він передасть цю інформацію тобі. Поттере, порядними людьми так легко маніпулювати. Я не сумнівався, що Седрик захоче віддячити тобі за підказку про драконів. Він так і зробив. Але навіть тоді, Поттере, навіть тоді ти був близький до поразки. Я спостерігав увесь час... Усі ті години в бібліотеці. Невже ти не зрозумів, що потрібна книжка весь час лежала у твоєму гуртожитку? Я підкинув її раніше, дав її тому хлопчиськові, Лонґботому... Невже ти не пам'ятаєш? «Магічні середземноморські водорості та їхні властивості». Там ти міг знайти все, що треба знати про зяброрості. Я сподівався, що ти проситимеш про допомогу всіх і кожного. Лонґботом би тобі розповів. Та ти не просив... не просив... Твоя гордість і незалежність могли все зіпсувати.

– То що я міг зробити? Хіба підкинути інформацію з іншого невинного джерела. На святковому балу ти мені розповів, що отримав різдвяний дарунок від ельфа-домовика на ім'я Добі. Я викликав ельфа до вчительської кімнати, щоб він забрав і виправ кілька мантій. Потім завів голосну бесіду з професоркою Макґонеґел про тих, кого взяли в заручники і про те, чи додумається Поттер скористатися зяброростями. І твій маленький товариш стрімголов кинувся прямісінько до Снейпової шафки, а тоді поспішив до тебе...

Чарівна паличка Муді усе ще була націлена у Гарріне серце. За плечима Дикозора у Зловорожому Люстерку, що висіло на стіні, ворушилися тьмяні тіні.

– Поттере, ти так довго був у тому озері, аж я подумав, що ти втопився. Та на щастя, Дамблдор сприйняв твій ідіотизм за шляхетність і виставив за це високі бали. Я знову зітхнув з полегкістю.

– Сьогодні в лабіринті тобі, звичайно, було набагато легше, ніж мало бути, – не змовкав Муді. – Це тому, що я патрулював навколо нього, маючи змогу дивитися крізь зовнішній живопліт і усувати з твого шляху перешкоди. Я оглушив Флер Делякур. Я наслав на Крума закляття «Імперіус» – і він мусив приголомшити Діґорі, розчистивши для тебе шлях до Кубка.

Гаррі витріщився на Муді. Він не розумів, як це можливо... Друг Дамблдора, знаменитий аврор, який зловив стількох смертежерів... Це все не вкладалося в голові... Просто ніяк між собою не в'язалося...

Тьмяні тіні у Зловорожому Люстерку чіткішали, ставали помітнішими. Через плече Муді Гаррі бачив обриси трьох постатей, що наближалися. Та Муді їх не бачив. Його магічне око застигло на Гаррі.

– Поттере, Темному Лордові не вдалося тебе вбити, а він так цього прагнув, – зашепотів Муді. – Уяви, як він мене нагородить, коли довідається, що я зробив це замість нього. Я віддав йому тебе – цього він потребував найбільше, щоб відновити своє тіло. А тепер я ще й уб'ю тебе для нього. Я буду вшанований найбільше за всіх смертежерів. Я стану його найдорожчим, найближчим... Навіть ближчим за сина...

Звичайне око Муді навіжено вибалушилося, а магічне втупилося в Гаррі. Гаррі розумів, що двері замкнені, а вчасно вихопити чарівну паличку не вдасться...

– У нас із Темним Лордом чимало спільного, – не змовкав Муді. Дедалі більше навісніючи, він лиховісно вирячився на Гаррі згори. – Скажімо, ми обидва мали негідних татусів. Обох нас – яке приниження, Гаррі! – назвали на їхню честь. І кожен з нас мав нечувану насолоду... вбити своїх батьків, і це забезпечило зростання Темного Ордену!

– Ви збожеволіли, – вигукнув Гаррі, не в змозі стриматися. – Ви божевільний!

– Божевільний? Та невже?! – голос Муді зірвався на крик. – Побачимо! Ми ще побачимо, хто з нас божевільний – тепер, коли Темний Лорд повернувся, коли поруч з ним я! Він повернувся, Поттере, і тобі не вдасться його перемогти! А зараз я переможу тебе!

Муді підняв чарівну паличку і роззявив рота. Гаррі сягнув рукою в мантію...

– Закляктус!

Спалахнуло сліпуче червоне сяйво і з несамовитим грюкотом та тріском двері кабінету розчахнулися.

Муді повалився на підлогу. Гаррі, все ще дивлячись туди, де щойно було Дикозорове лице, побачив у Зловорожому Люстерку Албуса Дамблдора, професора Снейпа та професорку Макґонеґел. Він озирнувся – усі троє стояли на порозі: Дамблдор попереду, простягши вперед чарівну паличку.

Тієї миті Гаррі вперше зрозумів, чому казали, нібито Дамблдор – єдиний чарівник, якого боїться Волдеморт. Досі Гаррі не доводилося бачити в директора такого жахливого виразу обличчя, як тепер, коли той розглядав непритомного Дикозора Муді. На обличчі не світилася звична м'яка усмішка, не сяяли лагідністю очі за скельцями окулярів. Холодною злістю промовляла кожна зморшка його старезного обличчя. Від нього віяло такою силою, наче пашіло жаром.

Дамблдор зайшов у кабінет, перевернув ногою непритомне тіло Муді, щоб побачити його обличчя. Снейп підійшов за ним, заглядаючи в Зловороже Люстерко, у якому все ще виднілося Снейпове зображення, що заглядало до кімнати.

Професорка Макґонеґел підійшла до Гаррі.

– Ходімо, Поттере, – прошепотіла вона. Тонка лінія її губів тремтіла, ніби професорка намагалася стримати ридання. – Ходімо... до лікарні...

– Ні, – різко заперечив Дамблдор.

– Дамблдоре, він мусить піти – поглянь на нього – на сьогодні йому досить...

– Він залишиться, Мінерво! Йому треба зрозуміти, – швидко проказав Дамблдор. – Розуміння – це перший крок до прийняття, бо лише сприйнявши, можна одужати. Він повинен знати, хто примусив його пройти через такі жорстокі випробування і чому.

– Муді, – проказав Гаррі, що й досі не міг у це повірити. – Як таке можливо?

– Це не Аластор Муді, – тихо сказав Дамблдор. – Тобі не довелося знати Аластора Муді. Справжній Муді ніколи не забрав би тебе з-перед моїх очей після таких подій. Я зрозумів це в мить, коли ви пішли – і помчав за вами.

Дамблдор став навколішки біля нерухомого тіла Муді й засунув руку в його мантію. Витяг баклажку та набір ключів на кільці. Тоді повернувся до професорки Макґонеґел і Снейпа.