Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 116 (всего у книги 206 страниц)

– Е-е, – чомусь показав Рон на верхній поверх, – ми взагалі... е-е...

Але цілителька очікувально їм усміхнулася, і Ронове ледь чутне бурмотіння «збиралися попити чаю» розтануло в порожнечі. Вони безпомічно перезирнулися, а тоді рушили коридором за Локартом і цілителькою.

– Тільки ненадовго, – тихенько пробурмотів Рон.

Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила: «Алогомора». Двері відчинилися й вона зайшла перша, міцно тримаючи Ґільдероя за руку, аж доки посадила його в крісло біля ліжка.

– Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, – тихенько пояснила цілителька гостям. – З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.

Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів – постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів'я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.

– Можете покласти в конверти, – порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. – Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів... Ґледіс Ґаджен пише мені щотижня... хотів би я знати, чому... – Він збентежено замислився, а тоді знову засяяв усмішкою і з новою енергією почав підписувати фото. – Мабуть, через мою зовнішність...

На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.

– Це тобі, Агнесо, – радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. – Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?

Агнеса голосно гавкнула.

– Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, – примовляла цілителька, підходячи до чоловіка-буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними звивистими щупальцями і за допомогою чарівної палички чіпляючи на стіну календарик. – І... ой, місіс Лонґботом, ви вже йдете?

Гаррі миттєво озирнувся. Запони, що затуляли два ліжка в кутку палати, були відхилені, і до виходу йшло двоє відвідувачів: старезна чарівниця грізного вигляду в довжелезній зеленій сукні, поїденому міллю лисячому хутрі та гостроверхому капелюсі, прикрашеному опудалом яструба, вела за собою цілковито пригніченого... Невіла.

Гаррі раптом збагнув, хто лежить на тих віддалених ліжках. Почав гарячково думати, чим би відвернути увагу друзів, щоб Невіл непомітно і без зайвих запитань вийшов з палати, але Рон теж озирнувся, коли почув прізвище «Лонґботом», і, перш ніж Гаррі встиг його зупинити, покликав:

– Невіл!

Невіл підскочив і зіщулився, ніби повз нього просвистіла куля.

– Це ми, Невіле, – радісно вигукнув Рон, зриваючись на ноги. – Чи ти бачив?.. Тут лежить Локарт! А ти кого відвідував?

– Це твої друзі, любий Невіле? – люб'язно поцікавилася Невілова бабуся, насуваючись на них.

Видно було, що Невіл волів би опинитися де завгодно, тільки не тут. Його пухке лице почервоніло, а очі втупилися в підлогу.

– А, так, – пильно придивилася бабуся до Гаррі і простягла йому свою зморщену пазуристу руку. – Так-так, авжеж, я знаю, хто ти такий. Невіл розповідає про тебе з великою повагою.

– Е-е... дякую, – відповів Гаррі, потискаючи їй руку. Невіл розглядав свої черевики, ще більше червоніючи.

– А ви, очевидно, Візлі, – місіс Лонґботом королівським жестом подала руку спочатку Ронові, а потім Джіні. – Я знаю ваших батьків... не дуже добре знаю, та все ж... це приємні люди... а ти, мабуть, Герміона Ґрейнджер?

Герміона була приголомшена, що місіс Лонґботом знала її ім'я та прізвище, але чемно потисла їй руку.

– Невіл мені багато про вас розповідав. Ви йому допомогли в кількох скрутних ситуаціях, так? Він хороший хлопчик, – зиркнула вона з-над кістлявого носа на Невіла суворим оцінюючим поглядом, – але не перейняв, на жаль, батькових талантів. – І вона так кивнула головою в бік двох ліжок у кутку, що опудало яструба на її капелюсі небезпечно затряслося.

– Що? – ошелешено перепитав Рон. (Гаррі хотів наступити Ронові на ногу, але в джинсах зробити це непомітно було значно важче, ніж у мантії.) – То там твій тато, Невіле?

– Що таке? – гостро озвалася місіс Лонґботом. – Невіле, ти що, не розповідав друзям про батьків?

Невіл глибоко вдихнув, зиркнув у стелю і заперечливо похитав головою. Гаррі було страшенно шкода Невіла, але він не знав, чим йому допомогти в цій ситуації.

– Але ж тут нічого соромитись! – розсердилася місіс Лонґботом. – Невіле, ти повинен ними пишатися! Пишатися! Вони не для того принесли в жертву своє здоров'я й розум, щоб їхній єдиний син їх соромився!

– Я не соромлюся, – ледь чутно промимрив Невіл, дивлячись куди завгодно, тільки не на Гаррі з друзями. Рон аж навшпиньки пнувся, щоб побачити, хто ж там лежить на тих двох ліжках.

– Але з твого вигляду цього не скажеш! – заперечила місіс Лонґботом. – Мого сина та його дружину, – бундючно глянула вона на Гаррі, Рона, Джіні й Герміону, – довели тортурами до безумства прибічники Відомо-Кого.

Герміона й Джіні затулили долонями роти. Приголомшений Рон перестав витягувати шию, щоб побачити Невілових батьків.

– Вони були аврорами, і в чаклунській громаді їх дуже шанували, якщо хочете знати, – вела далі місіс Лонґботом. – Дуже обдарована пара. Я... так, люба Алісо, що таке?

Невілова мама ішла по палаті в нічній сорочці. Це вже була далеко не та пухкенька радісна жіночка, котру Гаррі бачив на старій Дикозоровій фотографії початкового складу Ордену Фенікса. Обличчя в неї було худе й виснажене, очі здавалися завеликими, а сиве, аж біле, волосся стирчало наче тонке клоччя. Видно було, що вона не хоче, чи не може говорити. Мати зробила до Невіла кілька боязких кроків, тримаючи щось у простягненій руці.

– Знову? – втомлено спитала місіс Лонґботом. – Дуже добре, люба Алісо, дуже добре... Невіле, візьми, що там у неї...

Але Невіл і так уже підставив долоню, а мати поклала в неї обгортку від жуйки «Друбл».

– Дуже гарно, моя люба, – вдавано бадьорим голосом похвалила її Невілова бабуся, поплескавши невістку по плечі.

А Невіл просто сказав:

– Дякую, мамо.

Мати попленталася назад, щось мугикаючи собі під ніс. Невіл з викликом озирнувся на інших, ніби пропонував їм посміятися, але Гаррі ще ніколи в житті не бачив нічого сумнішого.

– Будемо, мабуть, вертатися, – зітхнула місіс Лонґботом, надіваючи довгі зелені рукавички. – Була дуже рада з вами всіма познайомитися. Невіле, викинь ту обгортку в кошик для сміття, вона вже тобі стільки їх надавала, що можеш обклеїти цілу кімнату.

Але Гаррі помітив, як Невіл, виходячи з палати, крадькома запхав обгортку в кишеню.

Двері за ними зачинилися.

– Я й не знала, – сказала Герміона, готова розплакатися.

– Я теж, – хрипко озвався Рон.

– І я, – прошепотіла Джіні.

Вони всі подивилися на Гаррі.

– Я знав, – сумно зізнався він. – Мені розповів Дамблдор, але я пообіцяв нікому більше не казати... саме за це й посадили в Азкабан Белатрису Лестранж – за те, що катувала Невілових батьків закляттям «Круціатус», аж доки вони збожеволіли.

– То це зробила Белатриса Лестранж? – жахнулася Герміона. – Та жінка, чиє фото повісив у своїй комірчині Крічер?

Запала довга мовчанка, котру перервав сердитий голос Локарта:

– Я що, даремно тут підписував?

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ -
Блокологія

Крічер, як виявилося, зачаївся на горищі. Сіріус розповідав, що знайшов його там, укритого порохом і заклопотаного, поза сумнівом, пошуками нових реліквій Блекової родини для своєї схованки в комірчині. Хоч Сіріуса й задовольнила ця версія, та Гаррі відчув неспокій. Крічер тепер мав кращий настрій, менше, ніж раніше, буркотів усілякі прокльони і слухняніше виконував накази, проте раз чи двічі Гаррі ловив на собі його пожадливий погляд, але той одразу від нього відвертався.

Гаррі не ділився своїми невиразними підозрами з Сіріусом, чия веселість випаровувалася разом із завершенням різдвяних канікул. Наближався день їхнього від'їзду до Гоґвортсу, і в Сіріуса дедалі частішали «напади відлюдькуватості», як називала їх місіс Візлі, під час яких він ставав мовчазний, дратівливий, і по кілька годин сидів у кімнаті Бакбика. Його похмурість пронизувала весь будинок, просочуючись попід дверима, ніби якийсь отруйний газ, і заражала всіх присутніх.

Гаррі не хотів знову залишати Сіріуса на самоті з Крічером. Якщо чесно, то він уперше в житті нітрохи не прагнув повертатися в Гоґвортс. Адже в школі панувала тиранія Долорес Амбридж, котра за час їхньої відсутності проштовхнула, поза сумнівом, ще з десяток постанов. Йому вже не світив квідич, натомість з наближенням іспитів мала тільки зростати кількість домашніх завдань, а Дамблдор і досі залишався недоступний. Правду кажучи, якби не ДА, Гаррі, мабуть, благав би Сіріуса, щоб дозволив йому покинути Гоґвортс і залишитися на площі Ґримо.

А в останній день канікул сталося таке, після чого Гаррі взагалі почав жахатися повернення до школи.

– Гаррі, любий, – зазирнула місіс Візлі до кімнати Гаррі й Рона. Ті якраз грали в чарівні шахи в присутності Герміони, Джіні та Криволапика. – Чи не міг би ти зайти на кухню? З тобою хотів би поговорити професор Снейп.

До Гаррі не відразу дійшли її слова. Його тура саме ув'язалася в запеклу битву з Роновим пішаком і Гаррі захоплено її підганяв.

– Збивай його... збивай, це звичайний пішак, дурна! Вибачте, місіс Візлі, що ви сказали?

– Професор Снейп. На кухні. Хоче поговорити.

Гаррі злякано розкрив рота. Подивився на Рона, Джіні й Герміону, а ті на нього. Криволапик, якого Герміона ледве стримувала останню чверть години, радісно стрибнув на дошку, примусивши фігури з несамовитим вереском розбігатися хто куди.

– Снейп? – безпорадно перепитав Гаррі.

– Професор Снейп, мій любий, – осудливо виправила його місіс Візлі.

– Що йому від тебе треба? – збентежено запитав Рон, коли місіс Візлі вийшла з кімнати. – Ти ж нічого такого не зробив, правда?

– Та ні! – обурився Гаррі, намагаючись пригадати, що він міг такого зробити, щоб Снейп приперся аж сюди, на площу Ґримо. Може, отримав за останню домашню роботу оцінку «Т»?

За хвилину-другу він відчинив двері кухні й побачив там Сіріуса та Снейпа. Вони сиділи за довгим кухонним столом, люто дивлячись у протилежні боки. Їхнє важке мовчання було просякнуте взаємною неприязню. Перед Сіріусом на столі лежав розгорнутий лист.

– Е-е, – дав знати про себе Гаррі.

Снейп повернув до нього обличчя, облямоване пасмами масного чорного волосся.

– Сідай, Поттере.

– Знаєш, Снейп, – голосно сказав Сіріус, відхилившись на задніх ніжках стільця й дивлячись у стелю, – я б волів, щоб ти тут не командував. Це мій дім, якщо хочеш знати.

Мертвотно-бліде Снейпове обличчя вкрилося неприємним рум'янцем. Гаррі сів на стілець біля Сіріуса з протилежного від Снейпа боку стола.

– Поттере, я мав би зустрітися з тобою наодинці, – на Снейпових губах з'явилася знайома крива посмішка, – але Блек...

– Я його хрещений батько, – ще голосніше, ніж перед тим, вигукнув Сіріус.

– Я прибув сюди за Дамблдоровим наказом, – Снейпів голос, на відміну від Сіріусового, ставав дедалі тихіший і в'їдливіший, – але ти, Блек, можеш залишатися, я не проти. Ти ж любиш почуватися... залученим.

– Що ти цим хочеш сказати? – зірвався на ноги Сіріус, а його стілець перекинувся на підлогу.

– Тільки те, що я розумію, як тебе... е-е... дратує той факт, що ти не робиш для Ордену нічого корисного, – наголосив на останньому слові Снейп.

Тепер уже почервонів Сіріус. Снейп переможно скривив губи й повернувся до Гаррі.

– Поттере, мене сюди прислав директор – переказати його побажання, щоб ти цієї чверті почав вивчати блокологію.

– Що вивчати? – не зрозумів Гаррі.

Снейп вишкірився ще глузливіше.

– Блокологію, Поттере. Магічний захист розуму від зовнішнього проникнення. Маловідому, але вельми корисну галузь магії.

Серце Гаррі закалатало з шаленою швидкістю. Захист від зовнішнього проникнення? Але ж він не одержимий, з цим усі погодилися...

– А навіщо мені вивчати ту логію... як там її? – вигукнув він.

– Бо директор вважає це слушним, – єлейним голосом пояснив Снейп. – Щотижня матимеш приватні уроки, але нікому про це не розповідатимеш, особливо Долорес Амбридж. Ти зрозумів?

– Так, – відповів Гаррі. – А хто мене буде вчити?

Снейп підняв брову.

– Я, – сказав він.

Гаррі відчув, як у нього похололо в грудях. Додаткові уроки зі Снейпом... за що йому така кара? Він зиркнув на Сіріуса, шукаючи підтримки.

– А чому Дамблдор сам не може навчати Гаррі? – агресивно спитав Сіріус. – Чому ти?

– Мабуть, тому, що директор воліє доручати все неприємне іншим, – шовково відказав Снейп. – Можу тебе запевнити, що я не домагався цієї роботи. – Він підвівся. – Поттере, чекатиму тебе в понеділок о шостій вечора. У моєму кабінеті. Якщо хтось поцікавиться, скажи, що йдеш по лікувальну настоянку. Хто бачив тебе на моїх уроках, не стане заперечувати, що тобі потрібно лікуватися.

Він рвучко рушив до виходу, аж його чорний дорожній плащ розвіявся у нього за плечима.

– Стривай, – зупинив його Сіріус і випростався на стільці.

– Блек, я поспішаю. На відміну від тебе, я не маю необмеженого вільного часу.

– Тоді я відразу до суті, – встав Сіріус. Він був значно вищий за Снейпа, що, як помітив Гаррі, стискав у кишені кулак – мабуть, тримав чарівну паличку. – Якщо я почую, що ти використовуєш ці уроки блокології, щоб знущатися над Гаррі, то ти мені за це відповіси.

– Як зворушливо, – зневажливо посміхнувся Снейп. – Але ж ти вже, мабуть, помітив, що Поттер дуже схожий на свого батька?

– Помітив, – гордо відповів Сіріус.

– Тоді ти мусиш знати, який він зарозумілий, і що будь-яке зауваження відскакує від нього, наче горох від стіни, єлейно сказав Снейп.

Сіріус різко відштовхнув стільця і рушив навкруг столу до Снейпа, на ходу витягаючи чарівну паличку. Снейп вихопив свою. Вони наготувалися до бійки. Сіріус лютував, а Снейп вираховував ситуацію, зиркаючи то на кінчик Сіріусової чарівної палички, то на його обличчя.

– Сіріусе! – вигукнув Гаррі, але той ніби й не чув.

– Я попередив тебе, Слинявусе, – Сіріус наблизився до Снейпа мало не впритул, – я чхати хотів на те, що Дамблдор вважає, ніби ти виправився. Мені видніше!

– Чого ж ти йому не скажеш? – просичав Снейп. – Боїшся, що він не сприйме серйозно поради чоловіка, який ось уже півроку переховується в материному домі?

– А скажи мені, як там зараз Луціус Мелфой? Мабуть, радіє, що його вірний цуцик працює в Гоґвортсі?

– До речі про собак, – м'яко озвався Снейп, – чи відомо тобі, що Луціус Мелфой упізнав тебе, коли ти влаштував собі прогуляночку? Це ти, Блек, добре придумав – показатися на вокзальній платформі, де тобі ніщо не загрожувало... зате тепер ти маєш залізні підстави в майбутньому навіть носа не висувати зі своєї нори.

Сіріус підняв чарівну паличку.

– НІ! – закричав Гаррі, перестрибуючи стіл і намагаючись їх розборонити. – Сіріусе, не треба!

– Ти хочеш сказати, що я боягуз? – заревів Сіріус, відпихаючи від себе Гаррі, але той не вступався.

– Мабуть, так, – відповів Снейп.

– Гаррі... відійди! – загарчав Сіріус, відштовхуючи його вільною рукою.

Відчинилися двері, і на кухню зайшла вся щаслива родина Візлів разом з Герміоною та самим містером Візлі, що гордо крокував у плащі-дощовику, накинутому поверх смугастої піжами.

– Одужав! – радісно оголосив він усім присутнім. – Цілком одужав!

І тут усі Візлі завмерли на порозі, побачивши перед собою застиглих Сіріуса і Снейпа, які націлили один одному в обличчя чарівні палички, і Гаррі, що стояв між ними, розчепіривши руки, і намагався їх розборонити.

– Мерлінова борода, – сказав містер Візлі, й усмішка зникла з його обличчя, – що тут відбувається?

Сіріус і Снейп опустили чарівні палички. Гаррі перевів погляд з одного на другого. Обличчя в кожного зберігало вираз цілковитої зневаги, але несподівана поява стількох свідків примусила їх отямитися. Снейп засунув чарівну паличку в кишеню, обернувся й мовчки шаснув повз Візлів з кухні. За дверима озирнувся.

– О шостій вечора в понеділок, Поттере.

І зник. Сіріус люто дивився йому вслід, стискаючи чарівну паличку.

– Що тут сталося? – ще раз запитав містер Візлі.

– Нічого, Артуре, – відповів Сіріус, тяжко дихаючи, ніби щойно пробіг довгу дистанцію. – Просто товариська розмова між двома давніми шкільними друзями. – Він зробив величезне зусилля, щоб усміхнутися. – То... ти вже одужав? Це дуже добре, дуже.

– Правда? – підвела чоловіка до стільця місіс Візлі. – Цілитель Сметвик урешті-решт сотворив чудо і знайшов протиотруту від тієї зміюки. Артур же отримав добрячий урок на тему дилетантських забав з маґлівською медициною. Чи не так, любий? – грізно спитала вона.

– Так, люба Молі, – покірно погодився містер Візлі.

У той день спільна вечеря мала бути радісна, адже до них повернувся містер Візлі. Гаррі бачив, що Сіріус намагався всіх розважати, проте коли хрещений батько не змушував себе голосно реготати з Фредових і Джорджевих жартів, або не припрошував усіх їсти, то на його обличчя знову повертався похмурий і тоскний вираз. Поміж ним і Гаррі сиділи Манданґус та Дикозор, які завітали привітати містера Візлі з одужанням. Він хотів би поговорити з Сіріусом, сказати, щоб той не вірив жодному Снейповому слову; що Снейп зумисне його підбурював, бо ніхто з них не вважає Сіріуса боягузом за те, що він виконує Дамблдорів наказ і залишається на площі Ґримо. Але нагоди поговорити ніяк не траплялося, а дивлячись на стражденне Сіріусове лице, Гаррі взагалі не знав, чи наважився б це сказати, навіть якби нагода з'явилася. Тож він упівголоса повідомив Ронові й Герміоні, що братиме в Снейпа уроки блокології.

– Дамблдор хоче, щоб у тебе припинилися ті сни про Волдеморта, – припустила Герміона. – А хіба ти сам проти цього?

– Додаткові уроки у Снейпа? – вражено перепитав Рон. – Краще вже кошмарні сни!

Вони мали повертатися до Гоґвортсу на «Лицарському автобусі» – знову в супроводі Тонкс і Люпина. Ті вже снідали, коли Гаррі, Рон і Герміона зайшли вранці на кухню. Охоронці пошепки про щось розмовляли, але щойно Гаррі відчинив двері, як вони негайно замовкли.

Поспіхом поснідавши, усі вдягли куртки й обмоталися шарфами, щоб захиститися від холодного січневого вітру. Гаррі відчув, як йому неприємно стисло груди. Він не хотів прощатися з Сіріусом – мав якісь недобрі передчуття. Не знав, коли вони зустрінуться наступного разу, і відчував своїм обов'язком сказати Сіріусові, щоб той не вчинив якоїсь дурниці. Гаррі боявся, що Снейпове звинувачення в боягузтві боляче вразило Сіріуса і він зараз може навіть планувати якусь відчайдушну вилазку за межі площі Ґримо. Та не встиг він надумати, що сказати, як Сіріус поманив його пальцем.

– Візьми оце, – неголосно сказав він і тицьнув Гаррі в руки незграбно загорнутий пакуночок завбільшки з книжку.

– А що це? – поцікавився Гаррі.

– Тепер ти зможеш мені повідомити, якщо Снейп почне чіплятися. Ні, тут не відкривай! – насторожено зиркнув Сіріус на місіс Візлі, яка переконувала близнюків надіти сплетені нею рукавички. – Сумніваюся, що Молі це схвалить... але скористайся цим, якщо я буду потрібний, добре?

– Добре, – погодився Гаррі, кладучи пакунок у внутрішню кишеню куртки, хоч і знав, що ніколи не скористається тим, що в ньому лежало. Він, Гаррі, нізащо не стане виманювати Сіріуса зі схованки, як би не поводився Снейп на майбутніх уроках блокології.

– То ходімо, – сумно всміхнувся Сіріус і поплескав Гаррі по плечі.

Перш ніж Гаррі спромігся на якісь, слова, вони вже піднялися у супроводі Візлів по сходах і зупинилися перед дверима, замкнутими на важкі ланцюги й засуви.

– Бувай, Гаррі, бережи себе, – пригорнула його місіс Візлі.

– До зустрічі, Гаррі, і пильнуй мені за зміями! – добродушно всміхнувся містер Візлі й потис йому руку.

– Ага... добре, – неуважно відповів Гаррі. Це була остання нагода попросити Сіріуса бути обережнішим. Він глянув на хрещеного батька і вже розкрив було рота, але тут Сіріус поспіхом обійняв його однією рукою і хрипко сказав: – Бережи себе, Гаррі. – Наступної миті Гаррі опинився на морозному зимовому повітрі, а Тонкс, яка сьогодні надійно замаскувалася під високу жінку в твідовому костюмі зі сталево-сірим волоссям, підштовхувала його в спину.

Двері будинку номер дванадцять, грюкнувши, зачинилися за ними. Вони спускалися сходами за Люпином. Зійшовши на тротуар, Гаррі озирнувся. Будинок номер дванадцять швидко зменшився, а будинки обабіч нього розширилися й зайняли його місце. Якась мить – і його наче й не було.

– Що скоріше сядемо в автобус, то краще, – сказала Тонкс, і Гаррі здалося, що вона оглянула площу трохи нервово. Люпин рвучко підняв праву руку.

БАБАХ!

Прямо з повітря перед ними виник яскраво-пурпуровий триповерховий автобус. Він мало не врізався у вуличний ліхтар, якому довелося відстрибнути.

На тротуар зіскочив худющий прищавий клаповухий молодик у пурпуровій уніформі і вигукнув:

– Запрошуємо до...

– Так-так, ми знаємо, дякую тобі, – урвала його Тонкс, – Сідайте, сідайте, скоріше...

І вона підштовхнула Гаррі до східців. Кондуктор аж очі витріщив.

– Тиць-гриць, бляшка-мушка... та це ж Гаррі!..

– Якщо ти ще раз назвеш його ім'я, я прокляну тебе навіки, – погрозливо прошипіла Тонкс, заштовхуючи в автобус Джіні й Герміону.

– Я завжди хотів на ньому покататися, – зрадів Рон, зупиняючись біля Гаррі і роззираючись.

Минулого разу Гаррі їхав «Лицарським автобусом» пізно вночі, й усі три поверхи тоді були заставлені мідними ліжками. А ось тепер, зранку, скрізь біля вікон безладно стояли різнокаліберні крісла. Деякі з них, коли автобус різко зупинився на площі Ґримо, мабуть, попадали. Кілька чарівників і чарівниць, нарікаючи, зводилися на ноги, а чиясь сумка з покупками вилетіла на середину автобуса і з неї на підлогу висипалася гидка мішанина жаб'ячої ікри, тарганів та заварного крему.

– Бачу, нам доведеться розділитися, – почала шукати вільних місць Тонкс. – Фред, Джордж і Джіні, прошу сідати отам ззаду... з вами залишиться Ремус.

Сама ж вона разом з Гаррі, Роном та Герміоною піднялася на найвищий поверх, де знайшла два вільні крісла в передньому ряду, а ще два – в останньому. Кондуктор Стен Шанпайк охоче відпровадив Гаррі й Рона аж у кінець автобуса. Пасажири розглядали Гаррі, коли він проходив повз них, але варто йому було сісти в крісло, як усі знову відвернули голови.

Гаррі й Рон заплатили Стенові по одинадцять серпиків, і автобус, загрозливо похитуючись, рушив. Пробрязкав довкола площі Ґримо, постійно виїжджаючи на тротуар, а тоді бабахнуло знов, і всі попадали назад. Ронове крісло перекинулося, а Левконія, що була в нього на колінах, вирвалася з клітки, злякано пурхнула вперед і сіла Герміоні на плече. Гаррі, який уник падіння, бо встиг схопитися за скобу для підсвічника, визирнув у вікно. Вони мчали якоюсь автострадою.

– Ми вже осьо за Бірмінґемчиком, – радісно повідомив Стен у відповідь на німе Гарріне запитання, а Рон тим часом намагався встати з підлоги. – То як ся маєш, Гаррі? Гарненько? Я влітку кожен день натрапляв у газетці на твоє прізвище, але там ніколи не писали нічого доброго. Я, канєшненько, казав Ерні, що вони там казна-чого понаписують, а ми ж на власні очі бачили, що ти ніякий не псих.

Він вручив їм квитки і захоплено витріщався на Гаррі Видно було, що Стенові начхати, психів вони везуть чи не психів, аби лиш їхні пасажири були досить відомі щоб про них писали в газеті. «Лицарський автобус» небезпечно нахилився, обганяючи по тротуару кілька машин. Гаррі побачив, як Герміона затулила долонями очі, а Левконія безтурботно похитувалася на її плечі.

БАБАХ!

Крісла знову полетіли назад, бо «Лицарський автобус» уже перестрибнув з Бірмінґемської автостради на якийсь тихенький і звивистий сільський путівець. Щоразу, як вони вже вкотре вискакували на бордюр, живопліт обабіч дороги ледве встигав відстрибувати з-під самісіньких коліс. З путівця вони перенеслися на головну вулицю якогось гамірного містечка, тоді опинилися на височенному гірському мосту, а потім мчали по виметеній вітром дорозі між високими будинками, і все це супроводжувалося громовим бабахканням.

– Я вже змінив свою думку, – пробелькотів Рон, ушосте встаючи з підлоги, – більше не хочу їздити цією штукою.

– Наступна зупиночка буде у Гоґвортсі, – весело попередив їх Стен, мало не впавши на друзів. – Та жіночка, що вами командує, просила, щоб я випустив вас найпершеньких. Спочатку, канєшненько, нехай зійде мадам Марш... – знизу долинула чиясь відрижка, а тоді щось огидно забулькотіло, – бо вона буцім трішечки занедужала.

Минуло ще пару хвилин, і ось уже «Лицарський автобус1 різко зупинився перед невеличким шинком, що відхилився набік, уникаючи зіткнення. Було чути, як Стен виводив з автобуса нещасну мадам Марш і як полегшено загомоніли на другому поверсі її сусіди-пасажири. Автобус знову рвонув, набираючи швидкість, аж поки...

БАБАХ!

Вони вкотилися у засніжений Гоґсмід. Гаррі помітив на бічній вуличці «Кабанячу голову», над якою скрипіла на морозному вітрі вивіска з відтятою головою вепра. Лапатий сніг летів у велике вітрове скло автобуса.

Нарешті вони зупинилися біля воріт Гоґвортсу.

Люпин і Тонкс допомогли всім знести з автобуса багаж і стали прощатися. Гаррі глянув на триповерховий «Лицарський автобус» і побачив, як усі пасажири, попритулявши носи до шибок, їх розглядають.

– На території школи ви будете в безпеці, – сказала Тонкс, пильно придивляючись до безлюдної дороги. – Вдалої вам чверті.

– Бережіть себе, – побажав Люпин, тиснучи всім руки. Наприкінці він затримався біля Гаррі. – Послухай мене... – сказав він ледь чутно, поки всі прощалися з Тонкс, – Гаррі, я знаю, що тобі не подобається Снейп, але він неперевершений блоколог, а ми всі... і Сіріус теж... хочемо, щоб ти навчився себе захищати, тому серйозно над цим попрацюй, добре?

– Добре, – важко зітхнув Гаррі, дивлячись у передчасно постаріле Люпинове лице. – До побачення.

Шестеро друзів, тягнучи за собою валізи, попленталися слизькою доріжкою до замку. Герміона раділа, що перед сном ще встигне сплести кілька ельфівських шапочок. Підійшовши до дубових вхідних дверей, Гаррі озирнувся. «Лицарський автобус» уже зник. Знаючи, що його чекає попереду, він із задоволенням зник би разом з ним.

*

Майже весь наступний день Гаррі з жахом очікував вечора. Два ранкові уроки настійок нітрохи не розвіяли його побоювань, бо Снейп був неприємний, як і завжди. Настрій у Гаррі псувався ще більше, коли в коридорах до нього підходили члени ДА, з надією питаючи, чи відбудеться сьогодні зібрання.

– Про наступну зустріч я вас повідомлю, – знову й знову повторював Гаррі, – але сьогодні я не можу, бо маю ще урок... е-е... лікувальних настійок.

– Урок лікувальних настійок?– зневажливо скривився Захаріас Сміт, зупинивши Гаррі після обіду у вестибюлі. – О Господи, та ти, мабуть, безнадійний. Снейп іще нікому не призначав додаткових уроків.

Сміт бадьоро покрокував геть. Рон роздратовано глянув йому вслід.

– Може, його зачаклувати? Я звідси ще дістану, – він підняв чарівну паличку й націлив Смітові поміж лопаток.

– Облиш, – сумно буркнув Гаррі. – Це ж усі так, мабуть, думають. Що я справді тупий...

– Привіт, Гаррі, – пролунав у нього за спиною голос. Він озирнувся й побачив Чо.

– О, – промовив Гаррі, а в животі у нього все перекрутилося. – Привіт.

– Гаррі, ми будемо в бібліотеці, – Герміона рішуче схопила Рона за лікоть і поволокла до мармурових сходів.

– Гарно відсвяткував Різдво? – запитала Чо.

– Так, непогано, – відповів Гаррі.

– У нас усе пройшло досить тихенько, – сказала Чо. Була вона якась збентежена. – Е-е... скоро знову йдемо до Гоґсміда, бачив оголошення?

– Що? Ой, ні, я ще не дивився на дошку оголошень.

– На день Валентина...

– Ясно, – сказав Гаррі, не розуміючи, чому вона йому про це каже. – Ти, мабуть, хотіла...

– Тільки з тобою, – не дала йому договорити Чо.

Гаррі витріщився на неї. Він збирався запитати: «Ти, мабуть, хотіла б знати, коли буде наступне зібрання ДА?», але її відповідь збила його з пантелику.

– Я... е-е... – пробелькотів він.

– Якщо не можеш, то нічого, – засоромилася вона. – Не журися. Я... то я побігла.

І вона пішла. Гаррі дивився їй услід, а мозок його працював з шаленою швидкістю. Нарешті щось там клацнуло.

– Чо! Зачекай... ЧО!

Він кинувся за нею й наздогнав на мармурових сходах.

– Е-е... чи не хотіла б ти на день Валентина піти зі мною в Гоґсмід?

– Ой, так! – зашарілася вона.

– Ну... то домовилися, – сказав Гаррі і підстрибом побіг у бібліотеку до Рона й Герміони, відчуваючи, що день не зовсім пропав.

Та перед шостою вечора навіть радість від того, що він запросив Чо Чанґ на прогулянку, не могла розвіяти зловісних передчуттів, які лише поглиблювалися з кожним його кроком до Снейпового кабінету. Він зупинився біля самісіньких дверей, воліючи опинитися, де завгодно, тільки не тут, а тоді важко зітхнув, постукав і зайшов.

Стіни темного приміщення були заставлені полицями з сотнями скляних посудин, де в різнобарвних розчинах плавали слизькі частинки всіляких тварин і рослин. У кутку стояла шафа з речовинами, у викраденні яких Снейп якось – і небезпідставно – звинувачував Гаррі. Але тепер Гарріну увагу привернув стіл, на якому стояла освітлена свічками неглибока кам'яна чаша з вирізьбленими рунами та символами. Гаррі відразу її впізнав – це було Дамблдорове сито спогадів. Дивуючись, як тут опинилася ця чаша, він аж підскочив, коли з глибини кімнати пролунав холодний Снейпів голос.

– Зачини за собою двері, Поттере.

Гаррі так і зробив, відчуваючи, ніби сам себе ув'язнює. Снейп тим часом вийшов на світло і мовчки вказав йому на стілець навпроти стола. Гаррі сів, і Снейп також. Його холодні чорні очі, не кліпаючи, втупилися в Гаррі. а кожна риса його обличчя випромінювала неприязнь.