Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ -
Смертенини

Почався жовтень, насичуючи замок і навколишні луки вологістю й прохолодою. Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, насилу давала раду епідемії застуд, яка охопила як учителів, так і учнів, її перцева настійка діяла відразу, але тому, хто її пив, ще кілька годин опісля курилося з вух.

Персі мало не силою змусив зовсім змарнілу Джіні Візлі випити трохи настійки. З-під її рудих кіс заструменів дим, і здавалося, ніби в неї на голові палає вогонь.

Величезні, мов кулі, дощові краплини з ранку до ночі розстрілювали замкові вікна; озеро мало не вийшло з берегів, квіткові клумби перетворилися в баюри з багнюкою, а Геґрідові гарбузи стали завбільшки як чималенький курінь. Але попри це все Олівер Вуд і далі завзято провадив регулярні тренування, і саме тому одного дощового суботнього надвечір'я, за кілька днів до Гелловіну, Гаррі повертався до ґрифіндорської вежі змоклий до нитки і забрьоханий грязюкою.

Навіть якщо забути про дощ і вітер, це тренування аж ніяк його не втішило. Фред і Джордж, які шпигували за слизеринською командою, пересвідчилися на власні очі у швидкості нових «Німбусів-2001». Вони розповідали, що під час тренувань слизеринців можна розрізнити хіба сім зеленкуватих плям, які гасають у повітрі, наче реактивні літаки.

Чалапаючи спорожнілим коридором, Гаррі натрапив на когось, хто був стурбований не менше за нього. Майже-Безголовий Нік, привид вежі Ґрифіндор, понуро визирав з вікна, ледь чутно бурмочучи:

– ...Не відповідаю їхнім вимогам! Півдюйма, якщо це...

– Привіт, Нік! – сказав йому Гаррі.

– Привіт, привіт! – здригнувся, озираючись, Майже-Безголовий Нік. Він мав на своєму довгому кучерявому волоссі хвацького, оздобленого пір'їнами капелюха і був одягнений у каптан із круглим стоячим коміром, який приховував те, що його голова була майже відрізана. Нік був прозорий, наче дим, і Гаррі міг бачити крізь нього темне небо і рясну зливу за вікном.

– Юний Поттере, ти, здається, засмучений, – сказав Нік, складаючи прозорого листа й запихаючи його до внутрішньої кишені.

– Ти теж, – озвався Гаррі.

– Ет! – елегантно махнув рукою Майже-Безголовий Нік, – Пусте! Я не дуже й хотів брати в цьому участь, просто подав заяву, але, бачте, «не відповідаю вимогам»!

Попри безжурний тон, на його обличчі проступила гіркота.

– Але ж хіба не очевидно, – прорвало його раптом, і він знову витягнув з кишені листа, – що особа, якій завдали сорок п'ять ударів по шиї тупою сокирою, має повне право вступити у Товариство мисливців без голови?

– Ну... так, – відповів Гаррі, від якого, вочевидь, сподівалися згоди.

– Тобто, ніхто дужче за мене не бажав би, щоб усе сталося швидко і гладко, щоб мою голову відтяли так як слід – я б тоді уникнув би зайвого болю і глузувань. Але ж... – Майже-Безголовий Нік рвучко розгорнув листа й почав сердито читати: «Ми приймаємо тільки тих мисливців, чиї голови від'єдналися від тіла. Просимо взяти до уваги, що в іншому разі члени Товариства не зможуть брати участі в таких мисливських іграх, як жонглювання головами на конях або головобол. Ось чому, на превеликий жаль, повідомляємо, що ви не відповідаєте нашим вимогам. З найкращими побажаннями, сер Патрик Делані-Подмор».

Майже-Безголовий Нік розгнівано заховав листа.

– Гаррі, мою голову підтримує лише півдюйма шкіри і сухожилків! Більшість людей вважали б, що її відтято як слід, але ж ні, цього не досить для сера Справді-Дорізаного-Подмора!

Майже-Безголовий Нік кілька разів глибоко зітхнув, а тоді запитав значно спокійнішим голосом:

– Ну, а що тебе непокоїть? Може, я допоможу?

– Та ні, – відповів Гаррі. – Хіба що ти знаєш, де можна роздобути сім безкоштовних «Німбусів-2001» для гри зі Сли...

Решту його слів заглушило пронизливе нявчання десь у нього в ногах. Він глянув униз і зустрівся очима з парою жовтих очиць, які світилися, мов ліхтарі. То була Місіс Норіс, кістлява сіра кицька, яку сторож Арґус Філч використовував як свого помічника у безкінечній війні зі школярами.

– Краще тікай звідси, Гаррі, – швидко порадив Нік. – Філч у кепському настрої. У нього грип, а окрім того, якісь третьокласники випадково розмазали по стелі п'ятого підвалу жаб'ячі мізки; він там цілий ранок чистив, і коли побачить, як ти скрізь розносиш грязюку...

– Справді, – погодився Гаррі, задкуючи під осудливим поглядом Місіс Норіс, але зробив це заповільно. Немовби притягнений сюди загадковою силою, що єднала його з цією бридкою кицькою, Арґус Філч, важко дихаючи й очманіло вишукуючи правопорушників, несподівано вискочив із-за гобелену, що висів праворуч від Гаррі. Його голову обвивав картатий вовняний шарф, а ніс був напрочуд буряковий.

– Бруд! – закричав він, аж трусячись, і показав, страшно вирячивши очі, на каламутну калюжу на тому місці, де стояв Гаррі у мокрій квідичній формі. – Скрізь безладдя і нечистоти! Я вже ситий по горло! Ану, Поттере, йди за мною!

Гаррі понуро помахав на прощання рукою Майже-Безголовому Нікові й почав спускатися сходами за Філчем, лишаючи нові брудні сліди.

Гаррі ще ніколи не бував у Філчевому кабінеті, і більшість учнів намагалися уникати того місця. Кімната була тьмяна й не мала жодного віконця, її освітлювала одна-єдина гасова лампа, що звисала з низької стелі. Скрізь трохи тхнуло смаженою рибою. Попід стінами стояли шафи для документів; судячи з написів, Гаррі зрозумів, що там зберігається інформація про кожного учня, якого коли-небудь карав Філч. Фреда і Джорджа Візлі пошанували: вони мали свою персональну шухляду. На стіні за Філчевим столом висіла ціла колекція відполірованих до блиску кайданів і наручників. Усі знали, що Філч завжди благав Дамблдора дозволити йому підвішувати учнів до стелі догори ногами.

Філч витяг із горщика на столі гусяче перо й зачовгав по кімнаті, шукаючи пергамент.

– Лайно! – розлючено бурмотів він. – Гарячі драконячі шмарки, жаб'ячі мізки! З мене вже досить! Я їм покажу! Де ж той бланк?.. Ага!

Сторож видобув із шухляди свого столу грубий сувій пергаменту і розгорнув його перед собою, вмочивши в каламар довге чорне перо.

– Ім'я – Гаррі Поттер. Злочин...

– Там було тільки трохи бруду! – обурився Гаррі.

– Це для тебе, хлопче, трохи бруду а мені те все треба зішкрябувати цілу годину! – зарепетував Філч. На кінчику його носа, що скидався на цибулину, затряслася бридка булька. – Злочин – осквернення замку. Запропонований вирок...

Помацавши носа, з якого вже аж дзюрило, Філч вовком подивився на Гаррі, що, затамувавши подих, чекав на вирок.

Але не встиг Філч опустити перо, як щось з усієї сили гримнуло по стелі кабінету – БАБАХ! – від чого аж задеренчала гасова лампа.

– ПІВЗ! – гаркнув Філч, розлючено віджбурнув-ши перо. – Цього разу я дістану тебе, я дістану!

І, навіть не глянувши на Гаррі, Філч прожогом вискочив з кабінету, а за ним побігла Місіс Норіс.

Півз Полтерґейст був шкільним привидом, який, посміхаючись, носився в повітрі, загрожуючи кожному, бо страшенно полюбляв спричиняти колотнечу і неприємності. Гаррі не любив Півза, але не міг не відчути вдячності за його таку вчасну появу. Хоч би що заподіяв Півз (а судячи з гуркоту, цього разу він знищив щось дуже велике), була надія, що Філч на якийсь час забуде про Гаррі.

Гадаючи, що треба, мабуть, зачекати Філча, Гаррі опустився в поточене міллю крісло біля письмового столу. Крім напівзаповненого бланка на Гаррі, там була тільки одна річ: великий, лискучий, пурпуровий конверт, підписаний сріблистими літерами.

Зиркнувши на двері, щоб пересвідчитись, чи не вертається Філч, Гаррі узяв конверт і прочитав:

ЧАРИ ДЛЯ ЧАЙНИКІВ

Заочний курс магії

для початківців

Зацікавившись, Гаррі витяг із конверта цілу пачку аркушів пергаменту. На першій сторінці срібними закрученими літерами було написано:

Ви не орієнтуєтесь у світі сучасної магії? Шукаєте виправдань, коли вам не щастить виконати навіть найпростіші замовляння? З вас глузують через невміння маніпулювати чарівною паличкою?

ТУТ Є ВІДПОВІДЬ!

«Чари для чайників» – це цілком новий, надійний, пришвидшений і легкий курс. Сотні чаклунів і чарівниць скористалися методом «Чарів для чайників»!

Мадам З.Нетилз із Топшема пише:

«Я ніколи не могла запам'ятати магічних формул, а з моїх настійок глузувала вся родина! Тепер, після курсу «Чарів для чайників», я в центрі уваги на всіх вечірках, а друзі благають, щоб я дала їм рецепт моєї мікстури «Бадьорість»!»

Маг Д.Дж.Прод із Дідзбері засвідчує:

«Моя дружина висміювала недолугість моїх заклинань, але після місячного курсу ваших фантастичних «Чарів для чайників» я відразу перетворив її на яка! (тобто на ячку).

Дякую вам, «Чари для чайників!»

Гаррі заінтриговано перегорнув решту аркушів, які були в конверті. Навіщо Філчеві здався той курс «Чарів для чайників»? Невже це означає, що він не справжній чарівник? Гаррі якраз переглядав «Перший урок: як тримати чарівну паличку (деякі корисні поради)», коли човгання черевиків у коридорі дало йому знати, що повертається Філч. Хутко запхавши пергамент у конверт, Гаррі ледь устиг кинути його на стіл, як відчинилися двері.

Філч мав переможний вигляд.

– Ця зникуща шафа була надзвичайно коштовна! – радісно казав він Місіс Норіс. – Цього разу, золотце, він таки не спекається нас!

Його погляд зупинився на Гаррі, а тоді переметнувся до конверта «Чарів для чайників», що лежав, як трохи запізно усвідомив Гаррі, десь на пів-метра від того місця, де був спочатку.

Філчеве бліде обличчя стало червоним, як цегла. Гаррі приготувався до неймовірного спалаху люті. Філч пошкандибав до столу, схопив конверт і жбурнув його в шухляду.

– Ти... прочитав?! – просичав він.

– Ні, – швидко збрехав Гаррі.

– Якби я знав, – судомно скрутив свої вузлуваті руки Філч, – що ти читав мої приватні... Це не те, що мої... а одного приятеля... Хай там як, але...

Гаррі здивовано дивився на Філча: сторож ще ніколи не видавався таким нестямним. Його очі були вирячені, одна обвисла щока смикалася, а картатий шарф на голові робив його ще страшнішим.

– Гаразд... Іди... і нікому ні слова. Не те що... але якщо ти не читав!.. Іди вже, я маю скласти рапорт на Півза... Йди!

Не вірячи своєму щастю, Гаррі вилетів з кабінету і помчав коридором, а тоді сходами нагору. Вирватися з Філчевого кабінету, не отримавши жодного покарання, – це, мабуть, був своєрідний шкільний рекорд.

– Гаррі! Гаррі! Ну що, спрацювало?

З якогось класу випливла постать Майже-Без-голового Ніка. Позад нього Гаррі побачив уламки великої золотисто-чорної шафи, яку, здається, хтось скинув із чималенької висоти.

– Я переконав Півза розтрощити її саме над Філчевим кабінетом, – завзято похвалився Нік. – Подумав, що це відверне його увагу.

– То це був ти? – вдячно запитав Гаррі. – Так, усе спрацювало, мене навіть не покарали. Дякую, Нік!

Вони рушили разом уздовж коридору. Гаррі помітив, що Майже-Безголовий Нік і далі тримає в руках відмову сера Патрика.

– Якби я тільки міг якось допомогти тобі з тим Товариством мисливців без голови! – зітхнув Гаррі.

Майже-Безголовий Нік зненацька зупинився, і Гаррі пройшов просто крізь нього. Краще б він цього не робив: йому здалося, ніби він став під крижаний душ.

– Але ж ти можеш зробити щось для мене! – схвильовано сказав Нік. – Гаррі... може я прошу забагато... але ні... ти не погодишся.

– Що саме? – запитав Гаррі.

– Ну, якраз на цей Гелловін припадає рівно п'ятсот років з дня моєї смерті, – повідомив Майже-Безголовий Нік, випростуючись і набираючи по-важного вигляду.

– О, – вимовив Гаррі, не знаючи, сумувати чи радіти з цього приводу. – Справді.

– Я хочу відсвяткувати цей день в одному з най-просторіших підвалів. З усієї країни прибудуть мої друзі. Якби ти прийшов, це була б така честь для мене. Звісно, я був би радий бачити й містера Візлі та міс Ґрейнджер – але ж ти, мабуть, підеш на шкільний бенкет? – Він занепокоєно глянув на Гаррі.

– Ні, – швидко відповів Гаррі, – я прийду.

– Мій любий хлопче! Гаррі Поттер прийде на мої смертенини! Ох, – Нік завагався, хвилюючись, – чи не міг би ти нагадати серові Патрику, що я тобі здаюся дуже страшним і небезпечним?

– Зви... звичайно, – погодився Гаррі.

Майже-Безголовий Нік просто засяяв.

*

– Смертенини? – заінтриговано перепитала Герміона, коли Гаррі нарешті переодягнувся і підійшов до них із Роном у вітальні. – Я певна, що небагато знайдеться живих людей, які бували на таких вечірках, – це буде так цікаво!

– Чого б це комусь хотілося святкувати день своєї смерті? – роздратовано спитав Рон, який саме робив домашнє завдання із зілля та настійок. – Це звучить смертельно нудно.

Дощ і далі періщив у вікна, за якими вже залягала суцільна темрява, але всередині усе видавалося яскравим і привітним. Вогонь, що палахкотів у каміні, освітлював численні м'які крісла, в яких сиділи учні, читаючи, розмовляючи, працюючи над домашніми завданнями, або, як Фред і Джордж Візлі, намагаючись з'ясувати, що станеться, коли нагодувати саламандру піротехнікою від Флібустьєра. Фред «визволив» з класу «Догляд магічних істот» чудову помаранчеву вогнетривку ящірку, яка тепер повільно тліла на столі, що його обступила купка цікавих учнів.

Гаррі почав розповідати Ронові й Герміоні про Філча й «Чари для чайників». Раптом саламандра зі свистом знялася в повітря і божевільно закрутилася по кімнаті, вивергаючи з себе іскри й гучні вибухи. Дивлячись на Персі, що аж захрип, лаючи Фреда й Джорджа, на яскраве видовище, витворене золотистими зірками, що струменіли з рота саламандри, і на її втечу до каміна, після чого залунали нові вибухи, Гаррі цілком забув про Філча й конверт із «Чарами для чайників».

*

Настав Гелловін, і Гаррі вже шкодував, що так необачно пообіцяв прийти на смєртенини. Ціла школа радісно готувалася до бенкету. Велика зала була прикрашена, як завжди, живими кажанами. З велетенських Геґрідових гарбузів вирізали ліхтарі, в яких могли спокійнісінько сидіти по троє осіб, а ще ходили чутки, ніби Дамблдор замовив для розваги трупу скелетів-танцюристів.

– Обіцянка є обіцянка, – рішуче нагадала Гаррі Герміона. – Ти сам сказав, що підеш на смєртенини.

Тож о сьомій годині Гаррі, Рон і Герміона проминули вхід до багатолюдної Великої зали, що привітно виблискувала золотими тарелями і свічками, і натомість попрямували до підвалів, де колись була в'язниця.

Перехід до місця, де мала відбутися вечірка Майже-Безголового Ніка, теж був освітлений свічками, хоча це і не створювало радісного настрою: чорні, високі й тонесенькі воскові свічки горіли яскраво-блакитним полум'ям, від якого навіть їхні живі обличчя ставали невиразними й примарними. Що далі вони йшли, то нижче опускалася температура. Здригнувшись, Гаррі щільніше закутався в мантію, і тут йому почувся звук, ніби тисячі кігтів шкрябають величезну класну дошку.

– Це що – така музика? – прошепотів Рон.

Вони завернули за ріг і побачили Майже-Безголового Ніка, що стояв біля дверей, завішаних чорними оксамитовими портьєрами.

– Мої любі друзі, – скорботно привітався він, – заходьте, заходьте! Як добре, що ви прийшли!

Він скинув свого прикрашеного пір'їнами капелюха й уклонився, запрошуючи їх досередини.

То було неймовірне видовисько. Підвал був заповнений сотнями білих, як перли, й напівпрозорих постатей, які переважно кружляли у вальсі над танцювальним майданчиком під жахливий, деренчливий акомпанемент оркестру, що складався з тридцяти музичних пилок, розташованих на завішаній чорним платформі. Люстра з тисячами чорних свічок випромінювала темно-синє сяйво.

Із трьох учнівських ротів струменіла пара: вони ніби опинилися в холодильнику.

– Може, пройдемося? – запропонував Гаррі, щоб розігріти ноги.

– Стеж, щоб не пройти крізь когось, – нервово зауважив Рон, і вони рушили краєм танцювального майданчика. Проминули групу понурих черниць, обдертого чоловіка в кайданах і Гладкого Ченця, гафелпафського привида, що розмовляв із лицарем, у котрого з чола стирчала стріла. Гаррі не здивувався, що всі привиди обминали Кривавого Барона, кощавого й вирячкуватого слизеринського привида, заляпаного сріблистою кров'ю.

– Ой, ні! – зненацька зупинилася Герміона. – Назад, назад, я не хочу говорити з Плаксивою Міртою!

– З ким? – здивувався Гаррі, коли вони швидко відійшли назад.

– Вона мешкає в дівочому туалеті на другому поверсі, – пояснила Герміона.

– Мешкає в туалеті?

– Так. Він не працював цілий рік, бо вона постійно біситься і затоплює його. Я взагалі стараюся туди не ходити, бо це просто жах, коли вона виє до тебе в кабінці!

– Дивіться, їжа! – вигукнув Рон.

На протилежному боці підвалу стояв довгий стіл, накритий знову-таки чорним оксамитом. Вони рішуче попрямували туди, але вже наступної миті нажахано завмерли. Запах був просто огидний. На чудових срібних тарелях лежали великі шматки гнилої риби, на тацях височіли купи підгорілих, аж чорних, кексів; були ще червиві баранячі тельбухи, кружало сиру, вкрите зеленою пліснявою, а на почесному місці – величезний сірий торт у формі надгробка, на якому чорною, мов дьоготь, глазур'ю, були виведені слова:

СЕР НІКОЛАС ДЕ МИМЗІ-ПОРПІНҐТОН

ПОМЕР 31 ЖОВТНЯ 1492 РОКУ

Гаррі вражено спостерігав, як один огрядний привид наблизився до столу, пригнувся і пройшов крізь нього, широко розкривши рота, немов ковтаючи смердючого лосрся, що там лежав.

– Ви що, відчуваєте смак, проходячи крізь їжу? – поцікавився Гаррі.

– Майже, – сумно відповів привид, відходячи.

– Ходімо звідси, бо мене нудить, – попросив Рон.

Не встигли вони повернутися, як з-під столу раптом вилетів маленький чоловічок, який завис перед ними в повітрі.

– Привіт, Півзе, – обережно вимовив Гаррі.

На відміну від решти привидів, Півз Полтерґейст не був ані блідим, ані прозорим. Він мав яскраво-помаранчевого капелюха, метелика, а його лиховісне обличчя шкірилося широкою посмішкою.

– Скуштуєте? – люб'язно запропонував він їм мисочку запліснявілих горішків.

– Ні, дякуємо, – відмовилася Герміона.

– Чув твою розповідь про бідолашну Мірту – сказав Півз, бігаючи очима. – Образила ти сердешну Мірту. – Набравши повні груди повітря, він заверещав: – АГОВ! МІРТО!

– Ой, ні, Півзе, не кажи їй нічого! Це її так засмутить! – гаряче зашепотіла Герміона. – Я не хотіла, я їй не... О, привіт, Мірто!

До них наблизився привид присадкуватої дівчини. Гаррі ще в житті не бачив понурішого обличчя, яке наполовину ховалося за її прямим волоссям і товстими перламутровими окулярами.

– Що? – похмуро перепитала вона.

– Як справи, Мірто? – нещирим радісним голосом запитала Герміона. – Приємно зустріти тебе не в туалеті.

Мірта шморгнула носом.

– Міс Ґрейнджер щойно розповідала про тебе, – підступно зашепотів Півз на вухо Мірті.

– Я просто казала... казала... яка ти нині гарна, – залопотіла Герміона, люто глянувши на Півза.

Мірта підозріло зиркнула на Герміону.

– Ти насміхаєшся з мене, – мовила вона, а з її маленьких прозорих очей стрімко потекли сріблясті сльози.

– Ні, справді, хіба я не казала щойно, яка Мірта гарна? – Герміона боляче штурхонула під ребра Гаррі й Рона.

– Еге ж.

– Казала.

– Не брешіть мені, – аж давилася сльозами Мірта, а Півз задоволено хихотів за її плечима. – Думаєте, я не знаю, що мені кажуть услід? Жирна Мірта! Бридка Мірта! Жалюгідна, плаксива, занудна Мірта!

– А ще прищава, – підказав їй на вухо Півз.

Плаксива Мірта заголосила й вилетіла з підвалу. Півз кинувся слідом, шпурляючи в неї запліснявілі горішки й горлаючи:

– Прищава! Прищава!

– О Боже! – засмутилася Герміона.

До них крізь юрбу наближався Майже-Безголо-вий Нік.

– Гарно розважаєтеся?

– Еге ж, – збрехали вони.

– Досить багато народу, – гордо заявив Майже-Безголовий Нік. – Невтішна Вдова прибула з самого Кенту. Мені вже час виголосити промову, піду, мабуть, попереджу музик.

Але тієї миті музики й самі перестали грати. Вони замовкли разом з усіма, хто був у підвалі, почувши звук мисливського ріжка й схвильовано перезираючись.

– Отакої! – скривився Майже-Безголовий Нік.

Крізь підвальну стіну забігло з десяток коней-привидів, і на кожному з них сидів безголовий вершник. Усі несамовито заплескали в долоні; Гаррі теж кілька разів плеснув, але відразу перестав, побачивши, як засмутився Нік.

Коні учвал помчали до центру танцювального майданчика й зупинилися, ставши дибки; кремезний привид на чолі кавалькади, чия бородата голова під пахвою сурмила в ріжок, спішився й підняв свою голову високо вгору, щоб мати змогу оглянути юрбу (усі засміялися), а тоді, поставивши голову на шию, рушив до Майже-Безголового Ніка.

– Ніче! – заревів він. – Як ся маєш? Голова й досі тримається?

Він голосно зареготав, поплескавши Майже-Безголового Ніка по плечу.

– Вітаю тебе, Патрику! – стримано озвався Нік.

– Живі люди! – вигукнув сер Патрик, помітивши Гаррі, Рона й Герміону. Він мовби аж підскочив з подиву, від чого його голова знову впала додолу (юрба так і зайшлася реготом).

– Дуже кумедно, – похмуро буркнув Майже-Безголовий Нік.

– Не звертайте увагу на Ніка! – заволала з підлоги голова сера Патрика. – Він досі засмучений, що ми не дозволяємо йому вступити до Товариства! Але ж послухайте, – подивіться на нього!

– Я гадаю, – втрутився поспіхом Гаррі, помітивши багатозначний погляд Ніка, – що Нік дуже... страшний і... е-е...

– Га-га-га! – заверещала голова сера Патрика. – Таж він сам, мабуть, і попросив тебе таке сказати!

– Прошу уваги, я хотів би виголосити промову! – голосно сказав Майже-Безголовий Нік, прямуючи до помосту, освітленого холодним синім світлом.

– Мої покійні добродії, пані та панове, я з превеликим сумом...

Але далі ніхто нічого не почув. Сер Патрик і решта вершників почали грати в хокей з головою, а натовп став приглядатися до гри. Майже-Безголовий Нік марно намагався привернути увагу аудиторії, але зрештою піддався, коли повз нього під голосні підбадьорливі вигуки юрби просвистіла голова сера Патрика.

Гаррі вже дуже замерз, не кажучи про голод.

– Я більше не витримаю, – промимрив Рон, клацаючи зубами, а оркестр тим часом знову заскреготів, і привиди заповнили танцмайданчик.

– Ходімо, – погодився Гаррі.

Вони позадкували до дверей, вклоняючись і посміхаючись усім, хто їх помічав, і за хвилину вже бігли переходом назад, де було повно чорних свічок.

– Може, там ще лишився пудинг, – з надією вимовив Рон, першим наближаючись до сходів у вестибюль.

І тут Гаррі почулося знову:

– ...порву, пошматую, уб'ю!

Це був той самий голос, той самий холодний, убивчий голос, який він чув у Локартовому кабінеті.

Гаррі спіткнувся й зупинився. Він ухопився за кам'яну стіну, напружуючи слух, озираючись довкола і вдивляючись у тьмяно освітлений перехід.

– Гаррі, ти що?

– Знову той голос... Замовкніть на хвильку.

– ...такий голодний... так довго!

– Слухайте! – наполіг Гаррі, і Рон з Герміоною завмерли, поглядаючи на нього.

– ...вбивати... пора вбивати!

Голос почав слабнути. Гаррі був певен, що він віддалявся кудись угору. Охоплений і страхом, і цікавістю, хлопець глянув на темну стелю: як той голос міг рухатися вгору? Може, це якась мара, якій не можуть перешкодити кам'яні стелі?

– Сюди! – гукнув він і почав бігти вгору сходами до вестибюлю. Але тут годі було сподіватися щось почути, бо з Великої зали, де бенкетували з нагоди Гелловіну, долинав гомін голосів. Гаррі помчав мармуровими сходами на другий поверх, а Рон і Герміона тупотіли слідом за ним.

– Гаррі, що ми...

– ТСС!

Гаррі прислухався. З верхнього поверху долинув далекий і дедалі слабший голос:

– Я чую запах крові! Я ЧУЮ ЗАПАХ КРОВІ!

Гаррі аж серце стиснулося.

– Воно зараз когось уб'є! – закричав він і, не зважаючи на ошелешені обличчя Рона й Герміони, помчав угору перестрибуючи по три сходинки і намагаючись почути ще щось, окрім гупання своїх кроків.

Гаррі вилетів на третій поверх, а слідом за ним засапані Рон і Герміона. Вони не зупинялися, аж доки завернули за ріг, де починався останній порожній коридор.

– Гаррі, що все це означає? – запитав Рон, витираючи з чола піт. – Я нічого не чую!

Але Герміона раптом роззявила рота, показуючи углиб коридору.

– Дивіться!

Там щось світилося на стіні. Вони поволі підійшли, мружачись у пітьмі. На стіні поміж двома вікнами були виведені літери заввишки із тридцять сантиметрів, які мерехтіли у світлі смолоскипів.

ТАЄМНУ КІМНАТУ ВІДЧИНЕНО.

СТЕРЕЖІТЬСЯ, ВОРОГИ СПАДКОЄМЦЯ!

– Що то там висить знизу? – запитав тремтячим голосом Рон.

Гаррі мало не послизнувся, коли вони підступи-ли ближче: на підлозі була велика калюжа води, рон з Герміоною підтримали його, і всі поволі підійшли до напису, не спускаючи очей з якоїсь темної тіні під ним. Раптом вони збагнули, що то, й відскочили назад, розбризкавши воду.

На скобі для смолоскипа була підвішена за хвіст Місіс Норіс, кицька шкільного сторожа. Вона вже задубіла, вирячивши невидющі очі.

На кілька секунд вони заціпеніли. А тоді Рон проказав:

– Пішли звідси.

– Може, треба допомогти, – промимрив Гаррі.

– Повір мені, – сказав Рон, – краще, щоб нас тут не бачили.

Але було вже запізно. Гул, який нагадував гуркіт грому, свідчив, що бенкет щойно закінчився. З обох кінців коридору, в якому вони стояли, донісся тупіт сотень ніг і голосний, веселий гамір нагодованих учнів. Наступної миті увесь коридор заповнила юрба.

Розмови, вигуки, галас зненацька вщухли, коли учні, що були попереду, побачили підвішену кицьку. Гаррі, Рон і Герміона стояли самотньо посеред кори-дору, де раптом усе завмерло. Учні пропихалися вперед, щоб глянути на це жахливе видовисько.

А тоді серед тиші пролунав чийсь крик:

– Стережіться, вороги спадкоємця! Бруднокров-ці, тепер ваша черга!

То був Драко Мелфой. Його холодні очі ожили, а зазвичай бліде обличчя налилося кров'ю, коли він, посміхаючись, пробрався крізь натовп і став Розглядати підвішену кицьку.