Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 129 (всего у книги 206 страниц)

– Але ж ти знаєш! – крикнув Гаррі. – Правда? Ти знаєш, де він зараз!

На мить запала тиша, а тоді ельф голосно гигикнув.

– Хазяїн не повернеться з відділу таємниць! – радісно повідомив він. – Крічер тут знову сам зі своєю хазяєчкою!

Він рвонув до дверей і вислизнув у коридор.

– Ти!..

Та не встиг Гаррі вилаятись чи крикнути якусь образу, як відчув лютий біль у тімені. Вдихнув цілу хмару попелу, відчув, задихаючись, як його тягнуть з полум'я, а тоді з жахливою раптовістю побачив перед собою широке обвисле обличчя професорки Амбридж, що тягла його з каміна за волосся, заломивши голову до самої спини, ніби збиралася перерізати йому горло.

– Ти думав, – засичала вона, заламуючи йому голову ще сильніше, так, що він тепер дивився в стелю, – що після двох ніфлерів я дозволю проникнути в мій кабінет хоч одній паскудній нишпорці? Я зачаклувала двері хитрочуйними чарами, дурнику. Забери в нього чарівну паличку, – прогавкала вона комусь, кого Гаррі не бачив, але відчув, як чужа рука витягує з нагрудної кишені його мантії чарівну паличку. – І в неї забери.

Гаррі почув човгання ніг і зрозумів, що Герміона теж залишилася без чарівної палички.

– Кажи, що ти робив у моєму кабінеті, – звеліла Амбридж, смикнувши Гаррі за волосся так, що він аж захитався.

– Я хотів... забрати «Вогнеблискавку»! – прохрипів він.

– Брешеш. – Вона знову смикнула його за чуба. – Твоя «Вогнеблискавка» під пильною охороною зберігається в підвалі, і ти, Поттере, дуже добре це знаєш. Твоя голова була в каміні. З ким ти спілкувався?

– Ні з ким... – спробував вивільнитися Гаррі. Відчув, як з голови висмикнулося кілька волосин.

– Брешеш! – крикнула Амбридж. Штовхнула його від себе, і він вгатився в стіл. Бачив тепер, що Герміону притисла до стіни Мілісент Булстроуд. Мелфой спирався на підвіконня і шкірився, підкидаючи й ловлячи його чарівну паличку.

У коридорі почулася метушня, і в кабінет зайшло кілька здорованів-слизеринців, тягнучи Рона, Джіні, Луну і – на превеликий подив Гаррі – Невіла, який уже ледве дихав, бо його мертвою хваткою тримав за горло Креб. У всіх чотирьох роти були заткнуті кляпами.

– Піймали всіх, – сказав Ворінґтон і грубо штовхнув Рона в кабінет. – А цей, – наставив він жирного пальця на Невіла, – заважав мені схопити її, – показав він на Джіні, що намагалася копнути по кісточках величезну слизеринку, яка її тримала, – тож я його теж притяг.

– Добре, добре, – сказала Амбридж, дивлячись, як пручається Джіні. – Схоже на те, що Гоґвортс незабаром стане зоною, вільною од Візлів!

Мелфой зареготав голосно й улесливо. Амбридж видала свою широку самовдоволену усмішку і всілася в крісло з ситцевою оббивкою, вилупившись на своїх бранців, наче та ропуха з клумби.

– То що, Поттере, – почала вона. – Ти виставив навколо мого кабінету вартових і послав цього блазня, – кивнула вона на Рона, а Мелфой засміявся ще голосніше, – з повідомленням, ніби Полтерґейст чинить розгардіяш у кабінеті трансфігурації, хоч я прекрасно знала, що він у цей час заливав чорнилом окуляри шкільних телескопів... мене про це проінформував містер Філч.

Ясно, що тобі було необхідно з кимось поговорити. Це був Албус Дамблдор? Чи той покруч Геґрід? Сумнівно, щоб то була Мінерва Макґонеґел – я чула, що вона ще надто квола для розмов.

Мелфой і деякі інші члени інквізиторського загону після цих слів зареготали. Гаррі відчув, що його аж трусить зі злості й ненависті.

– Не ваше діло, з ким я розмовляв, – огризнувся він.

Обвисле лице Амбридж напружилося.

– Ну що ж, – промовила вона своїм найнебезпечнішим фальшиво-солодким голосом. – Ну що ж, містере Поттере... я дала вам нагоду зізнатися добровільно. Ви відмовилися. В мене немає іншого вибору, як змусити вас силою. Драко... приведи професора Снейпа.

Мелфой поклав Гарріну чарівну паличку в кишеню мантії і вийшов з кабінету, криво посміхаючись, але Гаррі не звернув на це уваги. Щойно він збагнув. Як він міг про це забути! Думав, що тут не залишилося жодного члена Ордену, що нема кому допомогти врятувати Сіріуса – але він помилявся. Бо в Гоґвортсі ще був член Ордену Фенікса – Снейп.

У кабінеті панувала тиша, якщо не зважати на штурханину й шарпанину, викликану намаганнями слизеринців утримати Рона та інших затриманих. На килим крапала кров з Ронової губи, а він уперто намагався вирватися від Ворінґтона, що заломив йому руку за спину. Джіні не полишала спроб копнути по нозі шестикласницю, яка міцно скрутила їй обидві руки. Невіл увесь посинів, але й далі пручався, вивільняючись із Кребової хватки. Герміона робила безуспішні спроби відкинути Мілісент Булстроуд. А ось Луна дивилася собі у вікно, мовби їй тут було нудно.

Гаррі знову зиркнув на Амбридж, яка уважно за ним спостерігала. Напустив на лице незворушний вираз, коли в коридорі почулися кроки, і до кабінету увійшов спочатку Драко Мелфой, а за ним Снейп.

– Хотіли мене бачити, пані директорко? – запитав Снейп, байдуже глянувши на пари учнів, що й далі борюкалися.

– А-а, професор Снейп, – широко всміхнулася і підвелася Амбридж. – Так, мені потрібна ще пляшечка сироватки правди, і то якнайшвидше.

– Ви взяли в мене останню, щоб допитати Поттера, – відказав він, незворушно дивлячись на неї крізь масну завісу свого чорного волосся. – Ви ж не використали її всю? Я казав, що вистачить трьох крапель.

Амбридж почервоніла.

– Можете зробити ще трохи? – її голос став солодким, мов у дівчинки, що бувало завжди, коли вона лютувала.

– Авжеж, – підтвердив Снейп, скрививши губу. – Вона має настоюватися повний місячний цикл, тож буде готова десь за місяць.

– За місяць? – заволала Амбридж, роздуваючись, мов ропуха. – Місяць? Снейп, вона мені потрібна сьогодні! Я щойно впіймала Поттера, коли він використовував мій камін для спілкування з невідомою особою чи особами!

– Справді? – вперше виявив хоч якесь зацікавлення Снейп і подивився на Гаррі. – Мене це не дивує. Поттер ніколи не виявляв особливої пошани до шкільних правил.

Його холодні чорні очі пронизали Гаррі, але той не відвів погляду, а тільки щосили зосередився на своєму сні, прагнучи, щоб Снейп проник у його мозок і все збагнув...

– Я бажаю його допитати! – сердито повторила Амбридж, а Снейп відвернувся від Гаррі і знову глянув у її тремтяче від люті обличчя. – Бажаю, щоб ви забезпечили мене настійкою, яка змусить його розповісти мені правду!

– Я вже вам сказав, – незворушно відповів Снейп, – що запасів сироватки правди не маю. Хіба що ви хочете Поттера отруїти... отрута в мене є. І запевняю, що я з превеликим задоволенням підтримав би цей ваш задум... але більше нічим допомогти не можу. Біда тільки в тому, що більшість отрут діють надто швидко, не залишаючи жертві часу для зізнання.

Снейп знову глянув на Гаррі, котрий уп'явся йому в очі, розпачливо намагаючись переказати все без слів.

«Волдеморт напав на Сіріуса у відділі таємниць», – відчайдушно посилав він думку. «Волдеморт напав на Сіріуса...»

– Я призначаю вам іспитовий термін! – вереснула професорка Амбридж, а Снейп глянув на неї, здивовано піднявши брови. – Ви навмисне не хочете допомогти! Я сподівалася більшого! Луціус Мелфой завжди був про вас найвищої думки! Геть з мого кабінету!

Снейп іронічно їй уклонився і вийшов. Гаррі знав, що ось-ось буде втрачено останню нагоду повідомити Орден про те, що відбувається.

– Він напав на Гультяя! – крикнув Гаррі. – Напав на Гультяя там, де це заховано!

Снейп зупинився, тримаючи руку на клямці дверей.

– На Гультяя? – вигукнула професорка Амбридж, пильно поглядаючи то на Гаррі, то на Снейпа. – Що це за Гультяй? Де і що саме заховано? Що це все означає, Снейп?

Снейп озирнувся на Гаррі. Обличчя його було незворушне. Гаррі не знав, зрозумів той щось чи ні, але перед Амбридж не наважувався говорити відвертіше.

– Поняття не маю, – холодно відповів Снейп. – Поттере, коли я захочу, щоб ти кричав мені різні дурниці, я дам тобі лепетального напою. А ти, Кребе, послаб хоч трохи хватку. Якщо Лонґботом задихнеться, нам доведеться заповнювати безліч нудних паперів, а ще, боюсь, доведеться згадати про це у твоїй характеристиці, коли шукатимеш собі роботу.

Грюкнув за собою дверима, а Гаррі ще більше розгубився, адже Снейп був його останньою надією. Зиркнув на Амбридж. Вона була не менш розгублена. Важко дихала, не приховуючи злості й роздратування.

– Нехай, – витягла вона чарівну паличку. – Нехай... У мене нема вибору... йдеться не лише про шкільну дисципліну... це питання безпеки міністерства... так... так...

Здавалося, Амбридж сама себе в чомусь переконує. Вона нервово переступала з ноги на ногу, дивилася на Гаррі, постукуючи чарівною паличкою по долоні й важко дихаючи. Гаррі спостерігав за нею і почувався жахливо безсилим без чарівної палички.

– Поттере, ти мене змушуєш... я не хотіла, – і далі неспокійно тупцяла на місці Амбридж, – але іноді мета виправдовує засоби... впевнена, що пан міністр зрозуміє, що я не мала іншого вибору...

Мелфой втупився в неї голодними очима.

– Гадаю, закляття «Круціатус» розв'яже тобі язика, – тихо проказала Амбридж.

– Ні! – закричала Герміона. – Пані професорко... це незаконно.

Але Амбридж не звернула на це уваги. Обличчя її мало огидний збуджений, нетерплячий вираз, якого Гаррі в неї ще ніколи не бачив. Професорка підняла чарівну паличку.

– Пан міністр був би проти цього порушення закону, пані професорко! – крикнула Герміона.

– Корнеліус не переймається тим, про що не знає, – задихано проказала Амбридж і почала послідовно націляти чарівну паличку на різні частини Гарріного тіла, очевидно, вирішуючи, де болітиме найдужче. – Він так і не довідався, що це я торік наслала на Поттера дементорів, але все одно був радий нагоді вигнати його зі школи.

– То це ви? – трохи не задихнувся Гаррі. – Це ви наслали на мене дементорів?

– Хтось же мусив діяти, – видихнула Амбридж і спрямувала чарівну паличку прямісінько в чоло. – Усі тільки патякали, що тебе треба якось угамувати... зганьбити тебе... та лише я щось зробила... Але ти, Поттере, тоді викрутився! Та тепер не викрутишся... – Вона набрала повні груди повітря й вигукнула: – Круц...

– Ні! – заверещала надтріснутим голосом Герміона з-за спини Мілісент Булстроуд. – Не треба! Гаррі... доведеться сказати!

– Нізащо! – крикнув Гаррі, дивлячись на Герміону, якої за Мілісент майже не було видно.

– Ми мусимо, Гаррі! Вона все одно витисне правду силою! Який... який у цьому сенс?

І Герміона безпомічно заридала, уткнувшись у мантію Мілісент Булстроуд. Та негайно перестала притискати її до стіни й гидливо відступила набік.

– Так-так-так! – переможно проказала Амбридж. – Наша маленька міс Запитайко цього разу нам щось відповість! Ану, дівчино, говори!

– Ер... мі... о... ні! – закричав Рон з кляпом у роті.

Джіні дивилася на Герміону такими очима, ніби ще ніколи її не бачила. Невіл, який уже ледве дихав, теж не відводив від неї очей. Але Гаррі раптом щось помітив. Хоч Герміона й ридала розпачливо, затуливши лице руками, однак жодної сльозинки не було видно.

– Я... пробачте, – пробелькотіла Герміона. – Але... я вже не витримую...

– Усе гаразд, дівчино, все гаразд! – схопила Амбридж Герміону за плечі, штовхнула в крісло з ситцевою оббивкою й нависла над нею. – Ну, кажи... з ким щойно спілкувався Поттер?

– Він, – схлипнула в долоні Герміона, – намагався поговорити з професором Дамблдором.

Рон завмер, очі його розширилися. Джіні перестала тупцяти по ногах слизеринки, яка її тримала. Навіть Луна трохи здивувалася. На щастя, увага Амбридж та її посіпак була прикута до Герміони, й вони не помітили цих підозрілих змін.

– З Дамблдором? – перепитала Амбридж. – То ви знаєте, де зараз Дамблдор?

– Та ні! – ридала Герміона. – Ми шукали в «Дірявому казані» на алеї Діаґон, і в «Трьох мітлах», і навіть у «Кабанячій голові»...

– Дурне дівчисько... Дамблдор не сидітиме в шинку, коли за ним полює все міністерство! – закричала Амбридж і кожнісінька риса її обвислого обличчя просякла розчаруванням.

– Але... нам треба було сказати йому щось дуже важливе! – завивала Герміона, ще щільніше затуляючи обличчя руками, і Гаррі знав, що це було не з розпачу, а для того щоб приховати цілковиту відсутність сліз.

– Так? – знову розхвилювалася Амбридж. – І що ж ви хотіли йому сказати?

– Ми... ми хотіли сказати, що все вже г-готове! – заходилася плачем Герміона.

– Що готове? – Амбридж знову схопила її за плечі й труснула. – Що готове, дівчино?

– 3б... зброя, – відповіла Герміона.

– Зброя? Зброя?! – очі Амбридж трохи не луснули від збудження. – Ви розробили якийсь спосіб опору? Зброю, щоб використати її проти міністерства? За наказом Дамблдора, зрозуміло?

– Т-т-так. – затиналася Герміона, – але він був змушений звідси піти, перш ніж ми її закінчили, а т-т-тепер ми все зробили і н-н-не знаємо, як йому про це с-с-сказати!

– Що це за зброя? – хрипко спитала Амбридж, усе ще стискаючи Герміонині плечі своїми куцими пальцями.

– Ми с-с-самі не розуміємо, – зашморгала носом Герміона. – Ми т-т-тільки зробили те, що нас п-п-попросив професор Д-д-дамблдор.

Амбридж радісно випросталась.

– Веди мене до цієї зброї. – звеліла вона.

– Я не покажу... їм, – пронизливо вискнула Герміона, крізь пальці поглядаючи на слизеринців.

– Ти тут не став нам умов, – різко сказала професорка Амбридж.

– Добре, – знову заридала в долоні Герміона. – Добре... нехай дивляться, може, використають її проти вас! Якщо чесно, то я хотіла б, аби ви покликали якомога більше людей... хай приходять і дивляться! Ц-це вам буде добра наука... ой, як би було чудово, якби ц-ціла школа довідалася, де вона і як нею к-користуватися, а тоді, якби ви когось роздратували, вам би п-показали, де раки зимують!

Ці слова справили на Амбридж могутнє враження. Вона підозршиво зиркнула на інквізиторськиїї загін, затримавши на якусь мить вирячені очі на Мелфоєві, що не встиг приховати пожадливий і нетерплячий вираз обличчя.

Амбридж досить довго розглядала Герміону, а тоді промовила, як їй, очевидно, здавалося, материнським голосом.

– Що ж, дорогенька, підемо вдвох... і ще візьмемо Поттера, так? Ходімо.

– Пані професорко, – втрутився Мелфой, – мені здається, з вами має піти представник загону, щоб простежити...

– Я міністерський працівник найвищої кваліфікації, Мелфою! Невже ти вважаєш, що я сама не впораюся з двома підлітками, які не мають чарівних паличок? – гостро спитала Амбридж. – До того ж, думаю, що цю зброю не варто бачити іншим школярам. Залишайтесь тут до мого повернення і простежте, щоб ніхто з них, – вона показала на Рона, Джіні, Невіла й Луну, – не втік.

– Ясно, – похмуро й розчаровано буркнув Мелфой.

– А ви йдіть попереду й показуйте мені дорогу, – націлила Амбридж чарівну паличку на Гаррі й Герміону. – Ведіть.

– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Бійка й політ

Гаррі навіть не здогадувався, що задумала Герміона, та й узагалі, чи мала вона якийсь задум. Він тримався на півкроку позад неї в коридорі, що вів від кабінету Амбридж, бо розумів, що викличе підозру, якщо покаже, що не знає, куди йти. Не наважувався заговорити. Амбридж ішла майже впритул за ними, і він чув її нерівне дихання.

Герміона вивела їх сходами у вестибюль. З Великої зали долинали голоси, брязкіт ножів та виделок. Гаррі вразило, що за якихось п'ять-шість метрів люди мирно вечеряють, святкують завершення іспитів і нічим на світі не переймаються.

Герміона вийшла з дубових вхідних дверей і спустилася кам'яними сходами у духмяний літній вечір. Сонце майже торкалося верхівок дерев Забороненого лісу, і коли Герміона впевнено попрямувала через галявину – Амбридж дріботіла позаду, намагаючись не відставати, – їхні довгі темні тіні тяглися за ними по траві, немов плащі.

– Вона захована в Геґрідовій хатині? – прокричала Амбридж просто Гаррі у вухо.

– Авжеж, ні, – в'їдливо відповіла Герміона. – Геґрід міг би ненароком привести її в дію.

– Так, – погодилася Амбридж. Її збудження наростало. – Він так і зробив би, здоровецький тупий виродок.

Вона засміялася. Гаррі відчув величезне бажання обернутися й схопити її за горло, але стримався. Його шрам пульсував у м'якому тихому вечірньому повітрі, але ще не почав нестерпно пекти, а Гаррі знав, що це сталося б, якби Волдеморт налаштувався до вбивства.

– То... де ж вона? – не зовсім впевнено запитала Амбридж, коли Герміона заглибилася в ліс.

– Там, зрозуміло. – показала Герміона на темні дерева. – Її ж треба було добре сховати, щоб учні випадково не знайшли.

– Ну, так, – погодилася Амбридж трохи боязко. – Авжеж... дуже добре... то ви йдіть попереду.

– Може, дайте нам вашу чарівну паличку, якщо ми вже йдемо перші? – запитав Гаррі.

– Ні, Поттере, не дам, – солодко заперечила Амбридж штурхаючи його паличкою в спину. – Моє життя міністерство цінує значно більше, ніж ваше.

Коли вони зайшли у прохолодний затінок перших дерев, Гаррі спробував перехопити Герміонин погляд. Прогулянка Забороненим лісом без чарівних паличок здалася йому найнеобачнішим вчинком за весь сьогоднішній вечір. Але Герміона лише зневажливо глипнула на Амбридж і попрямувала просто в гущавину, йдучи так швидко, що коротконога Амбридж ледве за ними встигала.

– Ще далеко? – спитала Амбридж, коли її мантія роздерлася об кущ ожини.

– О, так, – відповіла Герміона, – вона захована надійно.

Гаррі охопила тривога. Герміона вибрала не ту стежку, що вела до Ґропа, а ту, яка три року тому привела його до лігва монстра Араґоґа. Герміони тоді з ним не було. Чи вона здогадується, яка небезпека чигає там на них?

– Е-е... ти впевнена, що це правильна дорога? – багатозначно запитав він.

– Так, – рипуче підтвердила вона, ламаючи зарості із зайвим, як він подумав, завзяттям. Позаду Амбридж перечепилася об деревце, що лежало на землі. Ніхто не зупинився, щоб допомогти їй устати.

Герміона прямувала вперед, голосно крикнувши через плече:

– Ще трохи далі!

– Герміоно, не кричи, – пробурмотів Гаррі, намагаючись від неї не відставати. – Нас може почути хто завгодно...

– Я цього й хочу, – ледь чутно відповіла вона, доки Амбридж, важко дихаючи, наздоганяла їх. – Побачиш...

Вони йшли ще досить довго і нарешті забрели в таку гущавину, що крони дерев узагалі не пропускали світла.

Знову, як і колись у цьому лісі. Гаррі відчув, що за ними стежать невидимі очі.

– Ще далеко? – сердито запитала ззаду Амбридж.

– Уже близько! – крикнула Герміона, коли вони вийшли на тьмяну й вогку просіку. – Ще трошечки...

Повітря пронизала стріла й грізно вп'ялася в дерево прямо над її головою. Звідусіль раптом почувся тупіт копит. Гаррі відчув, як задрижала під ногами земля. Амбридж вереснула і випхала його поперед себе, як щит...

Гаррі вирвався з її рук і озирнувся. Їх оточило з півсотні кентаврів, і всі вони цілилися у них з луків. Гаррі з Герміоною поволі позадкували до середини просіки, а Амбридж заскімлила з жаху.

– Хто ви такі? – пролунав голос.

Гаррі глянув ліворуч. З кола до них вийшов гнідий кентавр Маґор'ян. У руках, як і всі решта, він тримав натягнутого лука. Праворуч від Гаррі скімлила Амбридж, цілячись у кентавра тремтячою чарівною паличкою.

– Я запитав вас, люди, хто ви такі, – грубо повторив Маґор'ян.

– Я Долорес Амбридж! – вигукнула директорка пронизливим переляканим голосом. – Перший заступник міністра магії, а також директор і Верховний інквізитор Гоґвортсу!

– Ви з Міністерства магії? – перепитав Маґор'ян, а кентаври довкола неспокійно заворушилися.

– Саме так! – ще пронизливішим голосом підтвердила Амбридж. – Тож бережіться! За законами, затвердженими відділом нагляду й контролю за магічними істотами, напад покручів на людину...

– Як ви нас назвали? – крикнув дикий на вигляд вороний кентавр, у якому Гаррі впізнав Бейна. Решта кентаврів сердито загомоніли і ще дужче натягли тятиви луків.

– Не називайте їх так! – розлючено сказала Герміона, але Амбридж її мовби й не чула. Не зводячи з Маґор'яна тремтячої чарівної палички, вона провадила далі: – Закон номер 15 «Б» чітко зазначає: «Напад магічної істоти, що, як вважається, має наближений до людського інтелект, а отже, несе відповідальність за свої дії...»

– «Наближений до людського інтелект»? – перепитав Маґор'ян, а Бейн та деякі інші кентаври заревіли від гніву, б'ючи копитами землю. – Ми це вважаємо великою образою, людино! Наш інтелект, дякувати Богові, набагато перевершує ваш.

– Що ви робите в нашому лісі? – вигукнув суворий сивий кентавр, якого Гаррі з Герміоною бачили під час останньої подорожі в ліс. – Чого ви сюди прийшли?

– У вашому лісі? – перепитала Амбридж, трясучись тепер не тільки від жаху, а й від обурення. – Мушу нагадати – ви мешкаєте тут лише тому, що Міністерство магії дало вам дозвіл займати певні ділянки землі...

Стріла просвистіла над її головою, зачепивши волосся мишачого кольору. Амбридж оглушливо заверещала і затулила голову руками. Деякі кентаври схвально заревіли, а інші хрипко зареготали. Їхній дикий регіт луною розлігся темною просікою. Вони загрозливо затупотіли копитами.

– То чий це тепер ліс, людино? – закричав Бейн.

– Брудні покручі! – заверещала Амбридж, затуляючи голову руками. – Звірі! Дикі тварюки!

– Тихо! – крикнула Герміона, та було вже пізно. Амбридж махнула чарівною паличкою на Маґор'яна й вереснула:

– Зв'язатус!

Просто з повітря з'явилися мотузки, що, наче товстенні змії, міцно обмотали кентаврові груди й руки. Він гнівно заревів і став дибки, намагаючись вивільнитися, а інші кентаври кинулися в атаку.

Гаррі повалив Герміону на землю. Лежачи долілиць, він відчув дикий жах, коли навколо, мов грім, затупотіли копита, одначе кентаври з лютими криками їх перестрибували.

– Ні-і-і-і-і-і! – верещала Амбридж. – Ні-і-і-і-і-і-і... я перший заступник... не маєте права... пустіть мене, тварюки... ні-і-і-і-і!

Гаррі побачив червоний спалах і зрозумів, що вона спробувала вразити когось приголомшливим закляттям; а потім заверещала ще голосніше. Підвівши трохи голову, Гаррі побачив, що Бейн схопив Амбридж за поперек і підняв високо вгору. Вона звивалася й верещала з жаху. Її чарівна паличку впала на землю, і серце в Гаррі закалатало. Якби ж до неї дотягтися...

Та щойно він простяг руку, як на чарівну паличку наступило копито якогось кентавра й переламало її навпіл.

– Ану! – прогримів над Гарріним вухом голос, і груба волохата рука виринула мовби з повітря й поставила його на ноги. Герміону теж підняли з землі. Гаррі бачив над рухливими різномастими спинами й головами кентаврів, як Бейн поволік Амбридж кудись між дерева. Її безупинний вереск дедалі слабшав і врешті-решт його цілком заглушило тупотіння копит.

– А з цими що? – запитав суворий сивий кентавр, що тримав Герміону.

– Це молодняк, – пролунав неквапливий скорботний голос у Гаррі за спиною. – Ми не чіпаємо лошат.

– Ронане, це вони її сюди привели, – відказав кентавр, що міцно тримав Гаррі. – І не такі вони й молоді... оцей скоро досягне зрілості.

Він потрусив Гаррі за комір мантії.

– Будь ласка, – затамувавши подих, промовила Герміона, – будь ласка, не займайте нас, ми не поділяємо її думок, ми не працюємо в міністерстві! Ми сюди прийшли, бо сподівалися, що ви її від нас відженете.

З виразу обличчя сивого кентавра, який тримав Герміону, Гаррі відразу зрозумів, що, сказавши це, вона припустилася жахливої помилки. Сивий кентавр відкинув назад голову, люто затупотів задніми ногами й заревів: – Ти бачиш, Ронане? Вони вже такі самі пихаті, як і все їхнє плем'я! То ми мали виконати за тебе брудну роботу? Так, людська дівчино? Ми мали поводитись, як твої слуги, відганяти твоїх ворогів, наче слухняні пси?

– Ні! – пискнула пройнята жахом Герміона. – Прошу вас... я не це мала на увазі! Я просто сподівалася, що ви зможете... допомогти нам...

Що далі, то гірше.

– Ми не допомагаємо людям! – прогарчав той кентавр, що тримав Гаррі, ще міцніше його стискаючи й одночасно стаючи дибки – на якусь мить Гарріні ноги відірвалися від землі. – Наша раса живе своїм життям і цим пишається. Ми не дозволимо вам звідси піти й вихвалятися, що ми виконали вашу забаганку!

– Ми не збираємося такого казати! – закричав Гаррі. – Ми знаємо, що ви все робите з власної волі!

Але ніхто його, здається, не слухав.

Бородатий кентавр, що стояв оддалік, вигукнув: – Вони прийшли сюди непрохані й повинні за це відповісти!

На ці його слова табун відгукнувся схвальним ревінням, а якийсь сірої масті кентавр крикнув: – Відправмо їх до тої жінки!

– Ви ж казали, що не чіпаєте невинних! – закричала Герміона, і з її очей бризнули справжні сльози. – Ми вам нічого поганого не зробили, ми не погрожували вам чарівними паличками! Ми хочемо назад до школи, будь ласка, відпустіть нас...

– Ми не такі, як той зрадник Фіренце, людська дівчино! – вигукнув сивий кентавр, а його приятелі схвально заіржали. – Може, ти думала, що ми – гарненькі балакучі коні? Ми древнє плем'я, яке не терпітиме чаклунських зазіхань і образ! Ми не дотримуємося ваших законів, не визнаємо вашої вищості, ми...

Та вони так і не почули, чого ще не роблять кентаври, бо тієї миті на краю просіки щось так голосно затріщало, що Гаррі, Герміона й півсотні кентаврів миттю озирнулися. Кентавр знову кинув Гаррі на землю, сягнувши по лук і сагайдак зі стрілами. Герміона теж упала, і Гаррі кинувся до неї, але тут зловісно розхилилися два товстелезні стовбури, і між ними з'явилася гігантська постать велетня Ґропа.

Кентаври, що були найближче до нього, позадкували на тих, що стояли далі. Просіка перетворилася на ліс натягнутих луків та стріл. Усі цілилися у величезне сірувате обличчя, нависле над ними між густого плетива гілок. Ґроп дурнувато роззявив перекошеного рота. Було видно його схожі на цеглини жовті зуби, що відсвічували в напівтемряві, а тупі, багнистого кольору, очі звузилися, коли він покосився на істот біля його ніг, обплутаних обірваними канатами.

Він ще ширше роззявив рота.

– Геґер.

Гаррі не знав, що означає «геґер» і яка то мова. Його турбувало інше. Він стежив за Ґроповими ступнями, завдовжки з Гаррі. Герміона міцно стисла його руку. Кентаври принишкли й дивилися на велетня, що крутив величезною круглою головою з боку набік і теж розглядав тих, хто внизу, мовби щось шукав.

– Геґер! – ще наполегливіше гукнув він.

– Іде звідси, велетню! – крикнув Маґор'ян. – Тебе ніхто сюди не кликав!

Проте на Ґропа ці слова не справили ніякого враження. Він трохи нахилився (кентаври ще міцніше стисли в руках луки), а тоді заревів: – ГЕҐЕР!

Деякі кентаври занервувалися, а Герміона раптом зойкнула.

– Гаррі! – прошепотіла вона. – Здається, він намагається сказати «Геґрід»!

Саме в цю мить Ґроп помітив їх, єдиних людей серед моря кентаврів, і ще нижче нахилив голову, уважно до них приглядаючись. Гаррі відчув, як затремтіла Герміона, коли Ґроп знову широко роззявив рота і промовив глибоким гримотливим голосом: – Гермі.

– Господи, – Герміона так міцно стисла Гарріну руку, що та аж заніміла, а сама Герміона, здавалося, от-от зомліє, – він... він запам'ятав!

– ГЕРМІ! – заревів Ґроп. – ДЕ ГЕҐЕР?

– Я не знаю! – пропищала перелякана Герміона. – Вибач, Ґроп, але я не знаю!

– ҐРОП ХОЧЕ ГЕҐЕР!

Велетень простяг униз здоровецьку руку. Герміона дико заверещала, відсахнулася на кілька кроків назад і впала. Без чарівної палички Гаррі зібрався бити, штовхати, кусати – що завгодно, – коли рука потяглася до нього, збивши при цьому з ніг білосніжного кентавра.

Кентаври тільки цього й чекали. Ґропові простягнуті пальці були вже біля Гаррі, коли з півсотні стріл просвистіли в повітрі й уп'ялися в гігантське обличчя велетня. Той завив від болю й люті, випростався й почав терти собі щоки величезними долонями, ламаючи стріли, але ще глибше заганяючи їхні наконечники.

Він кричав і гупав ножиськами, а кентаври кинулися врозтіч. Краплини Ґропової крові завбільшки як галька заляпували Гаррі з голови до ніг, поки він допомагав Герміоні встати. Удвох вони щодуху помчали під захист дерев і лише там озирнулися. Ґроп із залитим кров'ю лицем наосліп намацував кентаврів. Ті безладно тікали, галопуючи поміж дерев обабіч просіки. Гаррі й Герміона дивилися, як Ґроп, люто ревучи й ламаючи дерева, кинувся за кентаврами.

– Ой, – Герміона так трусилася, аж їй підгиналися коліна. – Ой, яке жахіття. Він же їх повбиває.

– Якщо чесно, то я не проти, – з гіркотою зітхнув Гаррі.

Тупіт кентаврів і гупання велета поступово слабшали. І раптом шрам у Гаррі тьохнув болем. Його охопив жах.

Вони згаяли стільки часу – і тепер були ще далі від порятунку Сіріуса, ніж тоді, коли він побачив видіння. Без чарівної палички, серед Забороненого лісу, без можливості перенестися деінде.

– Чудовий задум, – крикнув він Герміоні, бажаючи зігнати на комусь злість. – Просто надзвичайний! І що ж нам тепер робити?

– Повертатися до замку, – ледь чутно пробелькотіла Герміона.

– Поки ми туди доліземо, Сіріус буде мертвий! – люто стукнув Гаррі ногою по дереву. Згори почулося верескливе скрекотання. Сердитий посіпачка розмахував стиснутими в кулачки довжелезними пальцями-галузками.

– Без чарівних паличок ми нічого не вдіємо, – безнадійно мовила Герміона, намагаючись зосередитися. – До речі, Гаррі, а як ти взагалі планував добиратися до Лондона?

– Нас це теж цікавить, – пролунав за її спиною знайомий голос.

Гаррі й Герміона інстинктивно притислися одне до одного й озирнулися.

З-за дерев вийшов Рон, а за ним – Джіні, Невіл і Луна. Вигляд у них був не найкращий. У Джіні по щоці тяглося кілька довгих подряпин, у Невіла над правим оком набрякала велика фіолетова ґуля, а Ронова губа кривавила ще більше – проте всі були дуже собою вдоволені.

– То що, – Рон відхилив низьку гілку і простяг Гаррі його чарівну паличку, – щось придумав?

– Як ви вирвалися? – здивувався Гаррі.

– Кілька приголомшувачів, роззброювальні чари, а Невіл виконав дуже класне стримувальне закляття, – безтурботно пояснив Рон, віддаючи чарівну паличку і Герміоні. – Але Джіні була найкраща, вона зачаклувала Мелфоя «Кажанячими шмарклями». Було на що подивитися, бо йому заліпило морду тією гидотою з крильцями. А тоді ми побачили з вікна, що ви йдете в ліс, і побігли за вами. А що ви зробили з Амбридж?

– Її кудись понесли, – відповів Гаррі. – Кентаври.

– А вас просто так покинули? – здивувалася Джіні.

– Та ні, їх розігнав Ґроп, – пояснив Гаррі.

– Який Ґроп? – зацікавилася Луна.

– Геґрідів молодший братик, – зразу ж відказав Рон. – Але це вже не має значення. Гаррі, що ти з'ясував у каміні? Відомо-Хто напав на Сіріуса чи...

– Так, – підтвердив Гаррі, і його шрам знову боляче тьохнув, – я впевнений, що Сіріус ще живий, але не знаю, як туди потрапити, щоб йому допомогти.

Усі злякано вмовкли. Ця перешкода здавалася нездоланною.

– Доведеться нам полетіти, – сказала Луна своїм найбуденнішим голосом.

– Якраз, – роздратовано озирнувся на неї Гаррі. – По-перше, не існує ніяких «нас», якщо ти під цим словом маєш на увазі й себе, а по-друге, Рон єдиний серед нас має мітлу, яку не охороняє озброєний троль, отож...