Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 72 (всего у книги 206 страниц)

– Влучне запитання, – сказав Фред. Він повернув голову й гукнув через усю вітальню:

– Агов, Анжеліно!

Анжеліна, котра якраз базікала з Алісією Спінет, сидячи біля каміна, поглянула на нього.

– Що? – гукнула вона у відповідь.

– Хочеш піти зі мною на бал?

Анжеліна окинула Фреда оцінювальним поглядом.

– Ну добре, – сказала вона, повернулася до Алісії й продовжила балачку з ледь помітною усмішкою.

– Ну от, – сказав Фред до Гаррі та Рона, – все дуже просто.

Він звівся на ноги й позіхнув:

– Доведеться взяти шкільну сову. Ходімо, Джорджику... – І вони пішли.

Рон перестав обмацувати брови й поглянув на Гаррі крізь тліючий кістяк свого карткового замку.

– Ми таки повинні ворушитися... повинні когось запросити. Він правильно каже. Ми ж не хочемо в результаті опинитися поруч з парою тролів.

– Вибач, з ким? – аж спалахнула від обурення Герміона.

– Ну, знаєш, – гигикнув Рон, – краще я піду сам, ніж, скажімо, з Луїзою Міджен.

– У неї останнім часом набагато менше прищів. І вона дуже мила!

– У неї ніс перехняблений!

– Ага, зрозуміло, – наїжачилася Герміона. – Тобто ти готовий піти з гарненькою дівчиною, навіть якщо вона просто нестерпна?

– Е-е-е... ага, приблизно так, – погодився Рон.

– Я йду спати, – урвала розмову Герміона і, не сказавши більше й слова, подалася до сходів у дівчачу спальню.

*

Гоґвортці, бажаючи ще дужче вразити гостей з Бобатону та Дурмстренґу, вирішили на Різдво показати замок у всій красі. Коли його прикрасили, Гаррі відзначив, що таких чудових оздоб він у школі ще не бачив. Нетанучі бурульки прикріпили до поручнів мармурових сходів; на традиційні дванадцять ялинок у Великій залі начіпляли найрізноманітніших прикрас: від самосвітних жолудів до золотих, одначе живісіньких, сов, а лицарські обладунки зачаклували так, що, коли повз них хтось проходив, вони починали щедрувати. Це було неабищо – чути «Щедрик-щедрик, щедрівочка...» у виконанні порожнього шолома, що знав лише половину слів. Кілька разів шкільний сторож Філч мусив витягати з обладунків Півза, що взяв собі за звичку там ховатися і в перервах між щедрівками горлав придумані ним самим віршики нещедрувального змісту.

Гаррі ще й досі не запросив Чо на бал. Вони з Роном страшенно хвилювалися, але, як зауважив Гаррі, Рон без партнерки не здаватиметься таким дурнем, як він сам – адже Гаррі разом з іншими чемпіонами мав відкривати бал.

– Про запас завжди залишається Плаксива Мірта, – похмуро пожартував він, маючи на увазі привидку, що оселилася в дівчачому туалеті на третьому поверсі.

– Гаррі, треба просто зціпити зуби й запросити, – сказав Рон у п'ятницю вранці таким тоном, наче вони збираються штурмувати неприступну фортецю. – Давай домовимось: коли зустрінемося ввечері у вітальні, то в обох уже будуть партнерки. Згоден?

– Е-е-е... Добре, – погодився Гаррі.

Проте щоразу, коли він того дня бачив Чо – на перерві, на обіді, і раз по дорозі на історію магії, – вона була оточена приятельками. Невже вона ніколи не ходить сама? Може, підстерегти її, як ітиме в туалет? Ба ні – здавалося, що навіть туди її супроводжують четверо чи п'ятеро дівчат. Але якщо не запросити її якнайшвидше, то її обов'язково запросить хтось інший.

Він ніяк не міг зосередитися на Снейповій контрольній з протиотрут, і в результаті забув додати основний складник – шлунковий камінь бізор. Це означало найнижчу оцінку, але Гаррі було байдуже. Він збирав усю свою відвагу для рішучого вчинку. Щойно прозвучав дзвінок, Гаррі схопив портфель і помчав до підвальних дверей.

– Побачимося на вечері, – гукнув він до Рона й Герміони і кинувся сходами нагору.

Йому треба було просто відкликати Чо на одне слово... Шукаючи її, він пробіг кількома коридорами і, навіть швидше, ніж сподівався, наткнувся на Чо – вона саме виходила з уроку захисту від темних мистецтв.

– Е-е-е... Чо... Можна тебе на хвилинку?

«Хоч би ж не так неприховано хихотіли», – зі злістю подумав Гаррі про подруг Чо. Добре, що хоч вона не сміялася.

– Звичайно, – сказала вона і відійшла з ним так, щоб не чули однокласниці.

Гаррі повернувся до неї, і шлунок його дивно підскочив – так буває, коли пропустиш сходинку, спускаючись додолу.

– Е-е-е... – протяг він.

Він просто не міг сказати їй цього. Просто не міг. Але ж мусив. Чо розгублено дивилася на нього.

Слова вилетіли раніше, ніж язик їх промовив.

– Хочнабалзіною?

– Що? – не зрозуміла Чо.

– Хочеш... хочеш піти на бал зі мною? – спитав Гаррі. І чому він почервонів саме в цю мить? Чому?

– Ох! – Чо почервоніла теж. – Ох, Гаррі, мені страшенно прикро, – було видно, що це справді так. – Я вже пообіцяла іншому хлопцеві.

– А-а... – тільки й сказав Гаррі.

Він почувався вкрай незвично: ще мить тому всередині все звивалося, мов клубок змій, а тепер здавалося, що в животі в нього порожнеча.

– Що ж, – сказав він, – нічого страшного.

– Мені дуже-дуже прикро, – тихо повторила вона.

– Усе нормально, – сказав Гаррі.

Вони стояли, дивлячись одне на одного.

– Ну... – нарешті обізвалася Чо.

– Так, – сказав Гаррі.

– Ну то па-па, – сказала Чо, і, все ще червона, пішла.

– З ким ти йдеш? – не стримавшись, гукнув їй услід Гаррі.

– З Седриком, – відповіла Чо. – 3 Седриком Діґорі.

– А-а, ясно.

Гаррі відчув, що його нутрощі знову повернулися на місце. Але тепер вони були налиті свинцем.

Геть забувши про вечерю, він повільно підіймався до ґрифіндорської вежі. З кожним кроком у голові відлунював голос Чо: «Седрик... Седрик Діґорі.» Седрик уже починав був Гаррі подобатись, незважаючи навіть на те, що той якось був переміг його у квідич, і що був гарний, популярний і улюблений чемпіон більшості школярів. Тепер Гаррі раптом зрозумів, що насправді Седрик – лише нікчемний красунчик з курячими мізками.

– Казкові вогні, – отупіло промовив він до Гладкої Пані – учора пароль було змінено.

– Так, авжеж, дорогенький! – провуркотіла вона, розгладила нову блискучу стрічку у волоссі, нахилилася вперед і пропустила його.

Гаррі увійшов до вітальні, озирнувся і, на свій подив, помітив Рона, котрий сидів у найдальшому кутку з посірілим обличчям. Біля нього сиділа Джіні й говорила щось підкреслено тихо й заспокійливо.

– Роне, що сталося? – спитав Гаррі, підходячи.

Рон поглянув на нього з виглядом невимовного жаху.

– Нащо я це зробив? – ошаліло спитав він. – Не знаю, що на мене найшло!

– Що ж ти зробив? – допитувався Гаррі.

– Він... запросив Флер Делякур піти з ним на бал, – пояснила Джіні. Видно було, що вона намагається приховати посмішку, продовжуючи зі співчуттям погладжувати Ронову руку.

– Що-що?! – не повірив Гаррі.

– Не знаю, що на мене найшло! – задихався Рон. – На що я розраховував? Там було повно людей... скрізь... я, мабуть, сказився... усі ж це бачили! Я проходив повз неї у вестибюлі – вона якраз розмовляла з Діґорі – і тут на мене найшло. Я її запросив!

Рон застогнав і затулив обличчя долонями. При цьому й далі бурмотів:

– Вона подивилася на мене, як на якогось морського слизняка. Нічого навіть не відповіла. А я... н-не знаю... нарешті отямився, чи що, і – драла!

– Вона частково віїла, ти правду казав, – мовив Гаррі. – Її бабуся була віїлою. Ти не винен. Думаю, що коли ти повз неї проходив, вона застосувала свою силу на Діґорі, а ти потрапив під вплив. Але вона дарма старалася. Він піде з Чо Чанґ.

Рон підняв очі.

– Я щойно запрошував її піти зі мною, – похнюплено сказав Гаррі, – і вона мені розповіла.

Джіні раптом перестала всміхатися.

– Це просто казна-що, – обурився Рон, – ми єдині залишилися без пари. Та ще Невіл. Угадай, кого він запросив? Герміону!

– Що? – вигукнув спантеличений новинами Гаррі.

– Отож! – до Ронового обличчя почав повертатися нормальний колір і він навіть засміявся. – Він мені розповів це після Снейпового уроку. Сказав, що Герміона завжди була до нього така люб'язна, допомагала з навчанням і все таке – але вона йому відповіла, що її вже хтось запросив. Ха! Якби ж то! Вона просто не захотіла йти з Невілом... Та й хто б ото захотів?

– Припини! – роздратувалася Джіні. – Не смійся!

І тут до вітальні крізь отвір пролізла Герміона.

– Чого ви не прийшли вечеряти? – спитала вона, підходячи.

– Бо... хлопці, перестаньте сміятися... бо їм обом відмовили дівчата, яких вони хотіли запросити на бал! – сказала Джіні.

Від цих слів Гаррі та Рон замовкли.

– Красненько тобі дякуємо, Джіні, – кисло промовив Рон.

– Що, Роне, всіх красунь розібрали? – зверхньо сказала Герміона. – Луїза Міджен з кожною хвилиною гарнішає, правда? Не сумніваюся, ти таки знайдеш кого-небудь, хто з тобою піде...

Але Рон дивився на Герміону так, ніби раптом побачив її у геть іншому світлі.

– Герміоно, знаєш, а Невіл має рацію! Ти ж таки дівчина!

– Влучне спостереження, – промовила вона крижаним голосом.

– Можеш піти з кимось із нас! – сказав Рон.

– Ні, не можу, – відповіла Герміона.

– Та ну, чого ти, – нетерпляче сказав Рон, – нам дуже потрібні партнерки. Ми будемо наче телепні, якщо нікого не знайдемо. Усі вже познаходили...

– Я не можу з вами піти, – Герміона залилася рум'янцем, – бо я вже декому пообіцяла.

– Не може бути! – вигукнув Рон. – Ти сказала це просто, щоб відшити Невіла!

– Та невже? – Герміонині очі небезпечно зблиснули. – Якщо ти, Роне, аж три роки не помічав, що я – дівчина, то це не означає, що цього не помітив хтось інший.

Рон поглянув на неї. Тоді знов усміхнувся.

– Ну добре, добре, ми знаємо, що ти дівчина, – сказав він. – Цього вистачить? Підеш?

– Я ж тобі сказала! – розлютилася Герміона. – Я вже йду з іншим! – і подалася в напрямку дівочої спальні.

– Вона бреше, – категорично сказав Рон, провівши Герміону поглядом.

– Ні, не бреше, – тихо заперечила Джіні.

– Із ким же вона йде? – задерикувато спитав Рон.

– Я тобі не скажу, це її власна справа, – відказала Джіні.

– Що ж, – Рон був остаточно виведений з рівноваги, – це вже просто тупо. Джіні, ти підеш з Гаррі, а я...

– Я не можу, – сказала Джіні і стала червона, як буряк. – Я йду з Невілом. Він запросив мене, коли Герміона йому відмовила, і я подумала... нехай... Я б інакше не потрапила, бо я ще не в четвертому класі. – Вигляд у неї був нещасний. – Я піду, мабуть, повечеряю, – додала вона і, похнюпивши голову, вийшла крізь отвір за портретом.

Рон глянув на Гаррі округленими з подиву очима.

– Що це на них найшло? – запитав він.

Та Гаррі якраз помітив, що крізь отвір у вітальню залазять Парваті та Лаванда. От і настала мить для рішучої дії.

– Зачекай тут, – кинув він Ронові, устав і підійшов до Парваті:

– Парваті? Підеш зі мною на бал?

На Парваті напало хихотіння. Гаррі зачекав, коли воно вщухне, схрестивши в кишені мантії пальці.

– Добре, піду, – нарешті погодилася вона, страшенно засоромившись.

– Дякую, – Гаррі аж полегшало. – А ти, Лавандо, підеш з Роном?

– Вона йде з Шеймусом, – повідомила Парваті, і вони з Лавандою захихотіли ще дужче.

Гаррі зітхнув.

– А ти не знаєш, хто міг би піти з Роном? – спитав він, стишивши голос, щоб Рон нічого не почув.

– Може, Герміона Ґрейнджер? – сказала Парваті.

– Вона вже йде з іншим.

Парваті була вражена.

– Та ти що? З ким? – верескнула вона.

Гаррі знизав плечима.

– Поняття не маю, – сказав він. – То як бути з Роном?

– Гм... Думаю, моя сестра змогла б піти, – повільно протягла Парваті. – Ти знаєш – Падма... з Рейвенклову. Якщо хочеш, я її спитаю.

– Це було б чудово, – зрадів Гаррі. – Скажеш мені потім, добре?

Він повернувся до Рона, думаючи, що через цей бал набагато більше мороки, ніж він того вартий, і щиро сподіваючись, що ніс у Падми Патіл не перехняблений.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ -
Святковий бал

Попри величезну кількість домашніх завдань, яких назавдавали четвертокласникам на канікули, Гаррі не мав настрою працювати після закінчення навчального півріччя. Тож тиждень перед Різдвом він разом з усіма розважався, як лише міг. Учнів у ґрифіндорській вежі було не менше, ніж під час навчання. Здавалося, що вежа аж поменшала через небувалий галас її мешканців. Канаркові заварні тістечка Фреда й Джорджа мали чималий успіх, і тому в перші дні канікул скрізь можна було зустріти оброслих пір'ям учнів. Але незабаром ґрифіндорці стали обачнішими, коли хтось їх чимось частував – щоб не з'їсти часом канаркове заварне. Тож Джордж зізнався Гаррі, що вони з Фредом зараз винаходять щось інше. Гаррі пообіцяв собі ніколи не брати у Фреда з Джорджем навіть крихти. Він пам'ятав, як Дадлі від їхніх цукерок рознесло язика.

Густий лапатий сніг падав на замок та навколишні землі. Світло-блакитна бобатонська карета скидалася на великий заморожений гарбуз, а Геґрідова халупа стала, мов пряникова хатинка з казки. Ілюмінатори дурмстрензького корабля затягло крижаною емаллю, снасті побіліли від інею. Ельфи-домовики перевершили самих себе, наготувавши смаженого й тушкованого м'яса та апетитних пудингів. І тільки Флер Делякур вдавалося знаходити причини для невдоволення.

– Уся ця 'Оґвогтська їжя дуже некогисна й важька, – якось увечері сказала вона сварливим голосом, повертаючись із Великої зали. Друзі йшли позад неї. Рон ховався за Гаррі, з усієї сили стараючись, щоб Флер його не помітила. – Я не волізу в святкову мантію!

– О-о-о, це трагедія, – роздратовано буркнула Герміона, коли Флер вийшла у вестибюль. – Вона про себе дуже високої думки!

– Герміоно, з ким ти йдеш на бал? – спитав Рон.

Він увесь час докучав їй цим запитанням, сподіваючись захопити її зненацька. Та Герміона лише насупилася й сказала:

– Я тобі не скажу, ти будеш мене діставати.

– Візлі, ти шо, тіпа, жартуєш? – сказав за їхніми спинами Мелфой. – Ти що, хочеш сказати, шо хтось, карочє, піде на бал з цією зубатою бруднокровкою?

Гаррі й Рон обернулися, щоб на нього кинутись, але Герміона голосно вигукнула, махаючи рукою комусь поверх Мелфоєвого плеча:

– Добрий день, професоре Муді!

Мелфой зблід і відскочив, дико озираючись у пошуках Муді, але той і досі сидів за вчительським столом, доїдаючи тушковане м'ясо.

– Боягузливий тхорик! – уїдливо кинула Герміона услід Мелфоєві. А тоді, щиро сміючись разом з Гаррі та Роном, рушила вгору мармуровими сходами.

– Герміоно, – Рон глянув на неї збоку й раптом насупився. – Що з твоїми зубами?

– А що з ними? – здивувалася вона.

– Змінилися... Я щойно помітив...

– Авжеж змінилися – чи ти хотів, щоб я ходила з тими іклами, які мені начарував Мелфой?

– Та ні, вони стали інакші, ніж були перед тим, як Мелфой їх закляв... стали рівні й поменшали...

Герміона раптом пустотливо всміхнулася, й Гаррі теж помітив: усмішка в неї геть інакша, ніж та, що він пам'ятав.

– Ну... коли я пішла до мадам Помфрі, щоб зменшити зуби, вона тримала переді мною дзеркало й наказала крикнути «стоп», коли зуби знову стануть такі, як були, – пояснила Герміона. – І я... дала їй потримати дзеркало трохи довше. – Вона всміхнулася ще ширше. – Мамі з татом це не сподобається. Я вже сто років переконую їх, щоб дозволили мені зменшити зуби, а вони кажуть, щоб я носила пластинку. Ви ж знаєте, вони зубні лікарі, і вважають, що зуби і магія – це не... О, дивіться! Левконія повернулася!

Крихітна Ронова сова щось бурхливо щебетала, сидячи на вершечку обліплених бурульками перил. До її лапки був прив'язаний сувій пергаменту. Школярі, проходячи, тицяли на неї пальцями й сміялися, а зграйка третьокласниць зупинилася і одна з дівчаток вигукнула:

– Дивіться, яка манюня сова! Яка гарнесенька!

– Шизоїдний клубок пір'я! – зашипів Рон. Він кинувся нагору і схопив Левконію. – Ти повинна приносити листа адресатові, а не товктися у всіх на очах!

Левконія щасливо ухкала, вистромивши голову з Ронового кулака. Третьокласниці були вражені.

– Зникніть! – гримнув на них Рон, махаючи кулаком з Левконією. Шугаючи в повітрі, сова заухкала ще щасливіше. – На, Гаррі, це тобі, – додав Рон на півтона тихіше, коли обурені третьокласниці втекли. Він зняв Сіріусову відповідь з лапки Левконії. Гаррі сховав її в кишеню, і вони кинулися до ґрифіндорської вежі, щоб там прочитати.

Всі у вітальні були заклопотані канікулярними справами, й нікого не обходило, хто що робить. Гаррі, Рон і Герміона сіли окремо від усіх біля темного вікна, яке поступово заносило снігом, і Гаррі прочитав:

Дорогий Гаррі!

Вітаю з перемогою! Той, хто вкинув твоє ім'я у Келих, тепер, мабуть, не дуже радий. Я збирався запропонувати тобі закляття «Кон'юнктивітіс», адже очі в дракона – найслабше місце...

– Крум так і зробив! – прошепотіла Герміона.

...але твій спосіб був кращий. Я вражений.

Але, Гаррі, не задирай носа... Ти виконав лиш одне завдання. Той, хто втяг тебе в турнір, матиме ще не одну нагоду тебе скривдити. Будь напоготові – особливо, коли особа, про яку ми з тобою говорили, десь поблизу. І намагайся не потрапляти в халепи.

Підтримуй зі мною зв'язок, я хочу знати про кожну незвичну дрібничку.

Сіріус.

– Він каже про те саме, що й Муді, – тихо сказав Гаррі, запихаючи листа в кишеню мантії. – Постійна пильність! Можна подумати, що я ходжу з міцно заплющеними очима, стукаючись об стіни...

– Гаррі, але ж він пише правильно, – сказала Герміона, – попереду в тебе ще два завдання. Ти й справді мусиш глянути в те яйце й почати думати, що воно означає...

– Герміоно, у нього ще купа часу! – огризнувся Рон. – Гаррі, в шахи зіграємо?

– Давай, – відповів Гаррі. Тоді, перехопивши Герміонин погляд, сказав:

– Та що ти, хіба я можу зосередитись, коли навколо такий шарварок? Тут і яйця не почуєш.

– Може, й так, – зітхнула вона й сіла спостерігати за їхнім шаховим поєдинком. Партія закінчилася тим, що Рон поставив Гаррі ефектний мат за допомогою двох до необачності відчайдушних пішаків та войовничого офіцера.

*

Різдвяного ранку Гаррі прокинувся якось раптово. Дивуючись, що ж це так несподівано його збудило, він розплющив повіки і майже впритул перед собою побачив величезні круглі зелені очі, що дивилися на нього з темряви.

– Добі! – вигукнув Гаррі, відсахнувшись від ельфа так різко, що ледь не впав з ліжка. – Не роби так!

– Добі пе-перепрошує, п-паничу! – злякано запищав Добі, відстрибуючи назад і затуляючи довгими пальцями рот. – Добі п-просто хотів п-привітати Гаррі Поттера з Різдвом і принести йому дарунок, паничу! Гаррі Поттер сказав, що Добі може часом приходити, щоб з ним побачитися!

– Усе нормально, – Гаррі все ще дихав швидше, ніж звичайно, хоч серце потроху заспокоювалося. – Лише... лише наступного разу штовхни мене абощо, а не нахиляйся наді мною так, як зараз...

Гаррі відхилив запони, взяв зі столика окуляри й надів їх. Його вигук розбудив Рона, Шеймуса, Діна й Невіла. Заспані і скуйовджені, вони визирали з-за ледь розсунутих запон своїх ліжок.

– Що, Гаррі? На тебе хтось напав? – сонно спитав Шеймус.

– Та ні, це Добі, – пробурмотів Гаррі. – Спіть.

– О! Дарунки! – Шеймус помітив чималу купу пакунків біля ліжка.

Рон, Дін і Шеймус вирішили, якщо вони вже прокинулися, то теж можуть узятися за свої дарунки. Гаррі обернувся до Добі, що стояв біля його ліжка, все ще переживаючи, що засмутив Гаррі. На петельці його чохла для чайника гойдалася ялинкова прикраса.

– Чи Добі може віддати Гаррі Поттеру дарунок? – невпевнено запитав він.

– Авжеж, можеш, – сказав Гаррі. – Е-е-е... Я теж для тебе щось маю.

Це була брехня. Він для Добі нічого не купив, але швидко відкрив свою валізу й вийняв зав'язану вузлом пару розтягнутих шкарпеток. То були його найстаріші і найнеулюбленіші шкарпетки, жовто-гірчичного кольору, що колись належали дядькові Вернону. Розтяглися шкарпетки через те, що Гаррі понад рік тому ховав у них стервоскоп. Він витяг стервоскоп і простяг шкарпетки Добі, кажучи:

– Вибач, забув загорнути...

Та Добі був надзвичайно задоволений.

– Шкарпетки – най-найулюбленіший одяг Добі, паничу! – сказав він, знімаючи з себе старі й надіваючи дядьковернонівські. – Я тепер маю їх аж сім, паничу... але, паничу Гаррі Поттер... – промовив він, вирячивши очі й натягши шкарпетки аж до трусів, – у крамниці помилилися, дали вам дві однаковісінькі!

– Ой, Гаррі, як ти міг не помітити! – зареготав Рон зі свого ліжка, закиданого обгортковим папером. – Слухай, Добі, візьми ще оцю пару, перемішаєш їх з тими, і буде, як треба. А оце твій светр!

Він кинув Добі пару щойно розпакованих фіолетових шкарпеток та сплетений місіс Візлі светр.

Добі був приголомшений.

– Панич такий люб'язний! – запищав він, низько кланяючись Ронові, а очі його знову наповнилися слізьми. – Добі знав, що панич великий чарівник, адже він – найближчий друг Гаррі Поттера, але Добі не знав, що панич такий великодушний, шляхетний, щедрий...

– Подумаєш, шкарпетки, – Ронові вуха порожевіли, і видно було, що йому дуже приємно. – Оце так... – він щойно розпакував дарунок від Гаррі – капелюх команди «Гармати з Чадлі». Рон одразу нап'яв його на голову. – Супер! – Капелюх страшенно не личив до Ронового волосся.

Добі простяг Гаррі пакуночок, у якому виявилися... шкарпетки.

– Добі сам їх сплів, паничу! – щасливо промовив ельф. – Вовну купив за чесно зароблені гроші, паничу!

Ліва шкарпетка була яскраво-червона, з візерунком з мітел. Права була зелена, розцяцькована сничами.

– Вони... вони дуже... дякую, Добі, – сказав Гаррі і надів шкарпетки, від чого очі в Добі знову засяяли.

– Тепер Добі мусить іти, бо ми вже готуємо різдвяну вечерю! – пропищав Добі й поспішив зі спальні, махаючи рукою Ронові і всім, повз кого проходив.

Інші подарунки для Гаррі були значно доречніші, аніж непарні шкарпетки від Добі. За одним очевидним винятком – дарунком від Дурслів. Вони прислали Гаррі серветку, однісіньку, неспроможні, вочевидь, забути Фредових та Джорджевих цукерок. Герміона подарувала Гаррі книжку під назвою «Квідичні команди Британії та Ірландії», Рон – велику торбу какобомб, Сіріус – кишеньковий складаний ніж зі спеціальними інструментами, що відкривали й закривали замки і розплутували будь-які вузли, а Геґрід – величезну коробку з улюбленими ласощами Гаррі: горошком на кожен смак «Берті Бот», шоколадними жабками, жуйками «Друбл» та шипучими свистобджілками. Ще, звісно, був пакунок від місіс Візлі. Там були домашні пиріжки з м'ясом та новий светр – зеленого кольору з драконом на грудях, тож Гаррі здогадався, що Чарлі розповів їй про рогохвістку.

Гаррі та Рон зустрілися з Герміоною у вітальні й разом пішли снідати. Майже цілий ранок вони провели у ґрифіндорській вежі, де всі тішилися своїми дарунками, а тоді знову повернулися до Великої зали на прекрасний обід: щонайменше сотня індиків, різдвяних пудингів та купи чарівного печива чекали їх на столах.

Надвір вони вийшли по обіді. Скрізь лежав незайманий сніг, прорізаний глибокими стежками – їх протоптали учні Бобатону та Дурмстренґу, йдучи до замку. Герміона відмовилася брати участь у сніжковій битві Гаррі та Рона, і якийсь час спостерігала за нею збоку, а о п'ятій годині сказала, що йде нагору готуватися до балу.

– Тобі потрібно аж три години? – недовірливо спитав Рон і відразу ж поплатився: величезна сніжка, кинута Джорджем, влучила йому в потилицю. – З ким ти йдеш? – закричав він услід Герміоні, та вона тільки помахала рукою й зникла в замку.

Того дня традиційного чаю о п'ятій не було, адже бал передбачав ще й бенкет, тому о сьомій годині, коли вже стало важко цілитися, всі перестали кидатися сніжками й гуртом повернулися до вітальні. Гладка Пані сиділа у своїй рамі разом з подругою Віолеттою, обидві вже добряче п'яненькі. Біля їхніх ніг височіли гори порожніх коробок з-під шоколадних цукерок з лікером.

– Рання пташка, – проказав пароль хтось із хлопців.

– О так, манна кашка! – захихотіла вона й пропустила їх досередини.

Гаррі, Рон, Шеймус, Дін та Невіл переодяглися у свої святкові мантії в спальні. Усі трохи соромилися незвичного вбрання, та далеко не так, як Рон: він оглядав себе у видовженому дзеркалі в кутку з переляканим обличчям. Годі було заперечити факт, що його мантія найбільше в світі скидалася на дівчачу сукню. У розпачі, щоб надати їй хоч трохи чоловічого вигляду, Рон застосував до мереживного коміра й манжетів відривальні чари. Вони подіяли непогано, мережив не стало. Та Рон застосував чари не дуже акуратно і краї мантії мали дуже сумний вигляд.

– Ніяк не збагну, як це вам вдалося запросити двох найкрасивіших дівчат, – пробурмотів Дін, коли вони спускалися сходами.

– Бо ми шалено привабливі, – похмуро відповів Рон, витягуючи нитки, що лізли з манжетів.

Вітальня, заповнена людьми у різнобарвних мантіях замість звичних чорних, здавалася незнайомою. Парваті чекала на Гаррі біля сходів. Вона справді була дуже гарна в мантії яскраво-рожевого кольору, з золотою стрічкою, вплетеною в довгу чорну косу та золотими браслетами, що виблискували на зап'ястках. Гаррі аж полегшало, коли він побачив, що Парваті не хихоче.

– Ти... е-е-е... гарна, – незграбно втулив він.

– Дякую, – відповіла Парваті. – Падма зустріне тебе у Великій залі, – додала вона Ронові.

– Ясно, – сказав Рон, роззираючись. – А де Герміона?

Парваті знизала плечима:

– Ходімо вниз, Гаррі?

– Гаразд, – мовив Гаррі, понад усе бажаючи лишитися у вітальні. Прямуючи до отвору за портретом, він побачив Фреда, який підбадьорливо йому підморгнув.

Вестибюль був забитий учнями. Усі товклися, очікуючи восьмої години, коли відчинять двері до Великої зали. Ті, що мали зустріти своїх партнерів з різних гуртожитків, пробиралися крізь юрбу, намагаючись знайти одне одного. Парваті знайшла свою сестру Падму й підвела її до Гаррі та Рона.

– Привіт, – сказала Падма, така ж гарненька, як і Парваті, вбрана у яскраву бірюзову мантію. Видно було, що партнером вона не вельми задоволена. Її темні очі зміряли Рона знизу догори, зупинившись на пошарпаному комірі та рукавах.

– Привіт, – відповів Рон, не дивлячись на неї, а все видивляючись когось у юрбі. – Ой...

Він пригнувся за спиною в Гаррі, бо саме тієї миті повз них проходила Флер Делякур, просто приголомшлива у своїй сріблясто-сірій єдвабній мантії. Її супроводжував капітан Рейвенкловської квідчиної команди Роджер Девіс. Коли пара зникла, Рон випростався й почав розглядатися поверх натовпу.

– Де ж Герміона? – знову спитав він.

Сходами зі своєї підземної вітальні піднімалася групка слизеринців. Мелфой ішов попереду. На ньому була чорна оксамитова мантія з високим коміром, який, на думку Гаррі, робив його схожим на сільського священика. Пенсі Паркінсон, у блідо-рожевій мантії з безліччю складок, вчепилася в його руку. Креб і Ґойл були в зелених мантіях і нагадували два оброслі мохом камені. Що особливо потішило Гаррі – ні один, ні другий не знайшли собі партнерки.

Відчинилися дубові парадні двері, і всі повернулися до них, щоб подивитися, як у вестибюль заходять дурмстрензькі учні на чолі з професором Каркарофим. Крум ішов попереду в парі з гарною незнайомою Гаррі дівчиною в синій мантії. Понад їхніми головами Гаррі побачив, що галявина перед замком перетворилася мовби на вертеп, повний чарівних вогників. То були справжнісінькі живі феї, вони сиділи на вичаклуваних трояндових кущах і пурхали над статуєю Святого Миколая та його оленів.

– Чемпіонів прошу сюди! – почувся голос професорки Макґонеґел.

Променисто всміхаючись, Парваті поправила свої браслети. Кинувши Ронові та Падмі: «Ми на хвильку», вони з Гаррі рушили крізь натовп, котрий гудів і розступався, пропускаючи їх. Професорка Макґонеґел була вбрана у червону картату мантію, а на крисах її капелюшка красувався гиденький вінок з чортополоху. Вона сказала Гаррі та Парваті почекати, поки до Великої зали зайде решта учнів. Чемпіони мали туди увійти, коли інші вже займуть свої місця. Флер Делякур та Роджер Девіс розмістилися найближче до дверей. Девіс був дико ошелешений негаданим щастям мати за партнерку Флер Делякур – і просто не міг відірвати від неї погляду. Седрик та Чо стояли недалечко від Гаррі. Він не дивився на них, щоб уникнути розмови. Натомість глянув на дівчину, що стояла поряд з Крумом. І в нього відвисла щелепа.

То була Герміона.

Але вона анітрохи не скидалася на колишню Герміону. Щось сталося з її волоссям: воно було не пишно-кучеряве, як завжди, а навпаки – гладеньке й блискуче, та ще й закручене в елегантний вузол на потилиці. Вона була вбрана в мантію з легкої барвінково-синьої тканини. І трималася вона якось геть інакше – може, просто через те, що не мала з собою двадцяти книжок, які вічно тягала на плечах. Вона всміхалася – щоправда, досить знервовано – і від цього було ще помітнішим те, що в неї поменшали зуби. Гаррі не зрозумів, як він не зауважив цього раніше.

– Привіт, Гаррі! – сказала вона. – Привіт, Парваті!

Парваті – явно несхвально – витріщилася на Герміону, не вірячи власним очам. І вона була не єдина: коли відчинилися двері до Великої зали, повз них промаршували дівчата з Крумового бібліотечно-застелажного фан-клубу, кидаючи на Герміону сповнені ненависті погляди. Пенсі Паркінсон, заходячи з Мелфоєм, широко роззявила рота, дивлячись на неї. А Мелфой навіть не спромігся знайти для Герміони якоїсь образи. Зате Рон проминув Герміону, навіть на неї не глянувши.

Коли всі порозсідалися, професорка Макґонеґел звеліла чемпіонам та їхнім партнерам стати парами і йти за нею. Велика зала загула від оплесків, коли пари попрямували до великого круглого столу на чільному місці зали, туди, де сиділи судді.

Стіни Великої зали були вкриті іскристим срібним інеєм, під чорною, всіяною зірками, стелею висіли сотні гірлянд з омели та плюща. Великі столи зникли, замість них з'явилося до сотні менших, освітлених ліхтариками. За кожним сиділо по десять-дванадцять осіб.

Гаррі зосередився, аби не спіткнутися. Парваті була помітно собою вдоволена: вона променисто всміхалася на всі боки і так наполегливо вела Гаррі, що він почувався псом, якого показують на виставці. Йдучи до круглого стола, він помітив Рона та Падму. Рон примруженими очима дивився, як проходить Герміона. У Падми вигляд був похмурий.

Дамблдор весело засміявся, коли чемпіони підійшли до суддівського столу, а от обличчя Каркарофа мало вираз, дивовижно схожий на Ронів, коли той дивився, як ідуть Крум та Герміона. Лудо Беґмен, сьогодні вбраний у фіолетову мантію з великими жовтими зірками, аплодував так само завзято, як і учні. Мадам Максім, котра змінила свою звичну уніформу з чорного єдвабу на бузкову шовкову сукню, аплодувала чемпіонам дуже стримано. Зате містера Кравча, як раптом зрозумів Гаррі, не було. На п'ятому місці за столом сидів Персі Візлі.

Коли чемпіони зі своїми партнерами зупинилися біля суддівського стола, Персі підсунув до Гаррі вільний стілець і підкреслено на нього поглянув. Гаррі зрозумів натяк і сів біля Персі, вбраного у новісіньку мантію кольору морської хвилі. Обличчя його світилося самовдоволенням.

– Мене підвищили, – повідомив Персі таким тоном, наче його вибрали Верховним Правителем Всесвіту, ще до того, як Гаррі встиг що-небудь запитати. – Я тепер особистий помічник містера Кравча, і я його представляю.