Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 206 страниц)

– РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ -
Напис на стіні

– Що тут діється? Що діється?

Почувши, безперечно, Мелфоїв крик, крізь юрбу пропихався Арґус Філч. Коли він побачив Місіс Норіс, то відсахнувся й перелякано схопився за обличчя.

– Моя киця! Моя киця! Що сталося з Місіс Норіс?! – лементував він.

Його вирячені очі натрапили на Гаррі.

– Ти! – вереснув він. – Ти! Ти вбив мою кицю! Ти  її замордував! Я тебе вб'ю! Я тебе...

– Арґусе!

У супроводі кількох інших учителів з'явився Дамблдор. Він миттю промайнув повз Гаррі, Рона й Герміону і відв'язав Місіс Норіс від скоби.

– Ходи зі мною, Арґусе, – звелів він Філчу. – Ви також, містере Поттере, містере Візлі, міс Ґрейнджер.

Локарт відразу вийшов із натовпу.

– Пане директоре, мій кабінет найближче, тут, нагорі. Прошу, заходьте!

– Дякую, Ґільдерою, – погодився Дамблдор.

Мовчазна юрба розступилася, давши їм дорогу. Локарт, схвильований і гордий, поспішив за Дамблдором; за ним пішли професорка Макґонеґел і Снейп.

Коли всі зайшли до темного Локартового кабінету, на стінах зчинилася метушня. Гаррі побачив, як декілька Локартів з бігудями у волоссі раптом повтікали з фотографій. Справжній Локарт запалив свічки на письмовому столі й відступив назад. Дамблдор поклав Місіс Норіс на гладеньку поверхню й почав її оглядати. Гаррі, Рон і Герміона тривожно перезирнулися і сіли в крісла якомога далі від свічок.

Кінчиком свого довгого, гачкуватого носа Дамблдор мало не торкався хутра Місіс Норіс. Він пильно розглядав її крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці, і щось там намацував довгими пальцями. Професорка Макґонеґел також схилилася над столом, примруживши очі. Снейп стовбичив за ними, наполовину в затінку, з дуже дивним виразом: здавалося, він насилу тамує в собі посмішку. А Локарт вештався довкола, снуючи всілякі здогади.

– Її, безперечно, вбив якийсь проклін, можливо, метаморфозне катування. Я вже не раз із цим стикався, шкода, що мене не було поблизу, бо я знаю антипроклін, який урятував би її.

Локартове базікання переривали сухі, болісні схлипування Філча. Не в змозі дивитися на Місіс Норіс, він упав у крісло біля столу й затулив лице руками. Хоч як Гаррі не любив Філча, але тепер навіть трохи його жалів, хоча значно менше, ніж самого себе. Якщо Дамблдор повірить Філчеві, Гаррі, звичайно, виженуть.

Дамблдор почав ледь чутно бурмотіти якісь дивні слова, торкаючись Місіс Норіс своєю чарівною паличкою, але нічого не відбувалося, вона й далі скидалася на опудало.

– ...пам'ятаю, щось подібне трапилося в Уаґа-дугу, – розповідав Локарт, – ряд нападів, це все я описав у своїй автобіографії. Я спромігся забезпечити жителів міста різними оберегами, і тоді Усе відразу владналося...

Локартові фотографії на стінах ствердно кивали головами. Одна з них забула зняти сітку для волосся.

Нарешті Дамблдор випростався.

– Вона не мертва, Арґусе, – стиха мовив він.

Локарт, що саме перераховував убивства, яким він запобіг, зупинився на півслові.

– Не мертва? – задихнувся Філч, дивлячись на Місіс Норіс крізь пальці. – Але чому... чому вона така застигла й задубіла?

– Хтось паралізував її, – пояснив Дамблдор («Ага! Я так і думав!», – вигукнув Локарт). – Але як, я не можу сказати.

– А ви його запитайте! – заверещав Філч, повертаючи до Гаррі своє прищаве й заплакане обличчя.

– Жоден другокласник не зміг би цього зробити, – рішуче заперечив Дамблдор. – Тут треба володіти чорною магією найвищого...

– Це він зробив, він! – бризкав слиною Філч, а його брезкле обличчя почервоніло. – Ви бачили, що він написав на стіні! Він знайшов... у моєму кабінеті... він знає, що я... що я, – Філчеве обличчя скривилося. – Він знає, що я сквиб! – нарешті видушив він.

– Я навіть не торкався Місіс Норіс! – голосно вигукнув Гаррі, відчуваючи незручність через те, що всі, навіть Локарти зі стін, втупилися в нього. – І я навіть не знаю, що таке сквиб.

– Дурниці! – гаркнув Філч. – Він бачив мого листа з «Чарами для чайників!»

– Дозвольте мені сказати, пане директоре, – почувся Снейпів голос, і лихі передчуття Гаррі тільки посилилися: він був певен, що жодне Снейпове слово не віщує йому добра.

– Можливо, Поттер та його друзі просто опинилися не в той час і не в тому місці, – почав той, криво посміхаючись, немов і сам сумнівався, – але ми маємо декілька підозрілих моментів. Чому вони взагалі потрапили до цього коридору? Чом не були на бенкеті з нагоди Гелловіну?

Гаррі, Рон і Герміона почали водночас розповідати про смертенини:

– ...там були сотні привидів, вони підтвердять, що ми були серед них!

– Але чому ж ви після цього не пішли одразу на бенкет? – поцікавився Снейп, виблискуючи в сяйві свічок своїми чорними очима. – Чому піднялися сюди, до цього коридору?

Рон і Герміона глянули на Гаррі.

– Бо ми... ми... – промимрив Гаррі, чиє серце шалено закалатало: щось підказувало йому, що розповідь про те, як він побіг сюди за безтілесним голосом, якого ніхто більше не чув, звучатиме вкрай невірогідно, і тому промовив: – Бо ми втомилися й хотіли спати.

– Навіть не повечерявши? – здивувався Снейп, а на його кощавому обличчі зблиснула переможна посмішка. – А я й не думав, що привиди на своїх вечірках подають страви, їстівні для живих людей.

– Ми були не голодні! – голосно вигукнув Рон, щоб заглушити бурчання в животі.

Бридка Снейпова посмішка стала ще тріумфальнішою:

– Мені здається, пане директоре, що Поттер не каже нам усієї правди, – припустив він. – Було б непогано позбавити його певних привілеїв, аж Доки він буде готовий розповісти нам усе. Як на мене, його треба вивести зі складу ґрифіндорської команди з квідичу, якщо він такий нечесний.

– Слухай, Северусе, – втрутилася професорка Макґонеґел, – я не розумію, чому він не може грати у квідич? Цю кицьку ніхто не вдарив мітлою по голові. Немає жодних доказів, що Поттер зробив щось погане.

Дамблдор допитливо глянув на Гаррі. Погляд його мерехтливих ясно-блакитних очей пронизав Гаррі, наче рентгеном.

– Невинний, поки не доведено провини, Северусе, – рішуче сказав він.

Снейп був розлючений. Філч також.

– Мою кицю паралізовано! – вереснув він, вирячивши очі. – Когось-таки треба покарати!

– Ми вилікуємо її, Аргусе, – терпляче пояснив Дамблдор. – Мадам Спраут недавно зуміла дістати кілька мандрагор. Тільки-но вони дозріють, буде виготовлено зілля, щоб оживити Місіс Норіс.

– Я його приготую, – втрутився Локарт. – Я вже робив це сотні разів, я навіть уві сні можу виготовити порцію тонік-мандрагорівки.

– Перепрошую, – холодно урвав його Снейп, – але, здається, зілля в цій школі готую я.

На мить усі зніяковіли й замовкли.

– Можете йти, – звелів Дамблдор Гаррі, Ронові й Герміоні.

Вони швиденько вийшли, насилу стримуючись, аби не побігти. Піднявшись на поверх вище від Локартового кабінету, зайшли в порожній клас і тихенько зачинили за собою двері.

Гаррі примружився і глянув на своїх спохмурнілих приятелів.

– Думаєте, треба було сказати про той голос, що я чув?

– Ні, – не вагаючись, заперечив Рон. – Чути голоси, які ніхто інший не чує, – це погана ознака, навіть у світі чарівників.

Інтонація, з якою Рон вимовив ці слова, спонукала Гаррі запитати:

– Але ж ти мені віриш, правда?

– Звичайно, – відразу відповів Рон. – Але погодься, що це дивно.

– Знаю, що дивно, – кивнув Гаррі. – Усе це дуже дивно. Що то за напис на стіні? Кімнату відчинено... Що це може означати?

– Знаєш, я дещо пригадую... – поволі вимовив Рон. – Здається, хтось колись мені розповідав про таємну кімнату в Гоґвортсі... Може, то був Білл?

– А що таке в біса сквиб? – поцікавився Гаррі.

На його подив, Рон мало не захихотів.

– Ну, насправді це й не смішно, – сказав він, – але оскільки йдеться про Філча... Сквиб – це той, хто народився в родині чарівників, але не має жодних чаклунських здібностей. Це мовби протилежність чарівникам, які народилися серед маґлів, тільки сквиби трапляються досить рідко. Якщо Філч намагається вивчити магію з допомогою курсу «Чарів для чайників», то він, мабуть, таки сквиб. Це багато чого пояснює. Скажімо, те, чому він так ненавидить учнів. – Рон задоволено усміхнувся. – Це все його бісить.

Десь пробамкав годинник.

– Північ, – сказав Гаррі. – Краще ходімо спати, доки сюди не прийшов Снейп і не звинуватив нас іще в чомусь.

*

Кілька днів у школі тільки й говорили про напад на Місіс Норіс. Філч нікому не давав про це забути, постійно приходячи на місце нападу, мовби гадав, що злочинець повернеться туди знов. Гаррі бачив, як Філч намагався зішкрябати напис зі стіни універсальним магічним плямочистом «Місіс Шкряберс», але йому не пощастило: слова на камені виблискували не менш яскраво, ніж доти. Коли Філч не чатував на місці злочину, то вештався коридорами і зненацька нападав на учнів. Він навіть намагався покарати їх за такі речі, як «гучний подих» або «радісний вигляд».

Джіні Візлі була дуже стривожена долею Місіс Норіс. Рон пояснював це її великою любов'ю до котів.

– Але ж ти навіть не знала Місіс Норіс, – заспокоював він її. – Якщо чесно, нам усім значно краще без неї. – Вуста Джіні затремтіли. – Таке в Гоґвортсі не часто трапляється, – запевняв її Рон. – Того психа, що це зробив, упіймають і миттю викинуть звідси. Я тільки сподіваюся, що він перед тим ще встигне спаралізувати Філча. Я пожартував, – швиденько додав Рон, бо Джіні поблідла.

Цей напад вразив і Герміону. Вона й так багато читала, але тепер, окрім читання, майже нічого не робила. Гаррі з Роном так і не почули від неї, що вона задумала, і все з'ясувалося тільки наступної середи.

Гаррі затримався на уроці зілля й настійок, бо Снейп звелів йому позбирати з парт морських хробаків. Нашвидку пообідавши, він побіг до Рона в бібліотеку й побачив, що йому назустріч іде Джастін Фінч-Флечлі, гафелпафський хлопець, з яким він познайомився на гербалогії. Гаррі вже відкрив було рота, щоб привітатися, коли Джастін, помітивши його, круто розвернувся й побіг у протилежному напрямку.

Гаррі знайшов Рона в кінці бібліотеки, де той вимірював довжину своєї домашньої роботи з історії магії. Професор Бінс звелів написати твір завдовжки в один метр на тему «Середньовічна асамблея європейських чарівників».

– Я не вірю! Мені не вистачає двадцяти сантиметрів, – розсердився Рон, випускаючи з рук пергамент, який одразу скрутився в сувій, – а Гермі-она вже написала сто тридцять п'ять сантиметрів, і то дрібнесеньким почерком.

– А де вона? – спитав Гаррі, хапаючи вимірювальну стрічку і розгортаючи свою домашню роботу.

– Десь там, – показав Рон на полиці, – шукає ще якусь книжку. Мені здається, вона збирається перечитати до Різдва всю бібліотеку.

Гаррі розповів Ронові, як від нього втікав Джастін Фінч-Флечлі.

– Не знаю, чого ти переймаєшся, думаю, він просто недоумок, – сказав Рон, похапцем пишучи щось величезними літерами. – Ото лиш ходить і патякає про Локартову велич!

З-за книжкових полиць вийшла Герміона. Вона була чимсь невдоволена, але нарешті таки обізвалася до них.

– Розібрали всі примірники «Історії Гоґвортсу», – повідомила вона, сідаючи біля Гаррі й Рона. – Треба чекати принаймні два тижні. Шкода, що я лишила свою книжку вдома – вона вже не вміщалася у валізу разом з усіма Локартовими творами.

– Навіщо вона тобі? – запитав Гаррі.

– Для того, що й іншим, – відповіла Герміона, – Щоб знайти там легенду про Таємну кімнату.

– І про що та легенда? – відразу зацікавився Гаррі.

– Якби ж я знала. Не пам'ятаю, – закусила губу Герміона. – І я більш ніде не можу її знайти.

– Герміоно, дай почитати твій твір, – розпачливо попросив Рон, поглядаючи на годинник.

– Не дам, – раптом посуворішала Герміона. – Ти мав десять днів, щоб усе закінчити.

– Мені лишилося всього п'ять сантиметрів, ну дай!

Задзвонив дзвоник. Рон і Герміона першими рушили на урок історії магії, не припиняючи суперечки.

Історія магії була найнуднішим предметом. Професор Бінс, що викладав її, був єдиним учителем-привидом, і найцікавішим на його уроках було те, як він заходив до класу крізь дошку. Він був старий і зморщений, а дехто розповідав, що він не помітив, коли помер. Одного дня він просто пішов на уроки, покинувши власне тіло на кріслі перед каміном в учительській; відтоді його звички анітрохи не змінилися.

Сьогодні було нудно, як і завжди. Професор Бінс розклав свої папери й почав читати рівно й монотонно, наче старий пилосос, поки майже всі учні опинилися в стані глибокого заціпеніння, вряди-годи отямлюючись, щоб занотувати якесь ім'я чи дату, а тоді знову засинали. Він уже говорив десь із півгодини, коли сталося щось таке, чого не траплялося ніколи.

Герміона підняла руку.

Професор Бінс, який саме бубонів смертельно нудну лекцію про Міжнародну чаклунську конференцію 1289 року, здивовано глянув на неї.

– Міс... е-е...

– Ґрейнджер, пане професоре... Чи не могли б ви трохи розповісти нам про Таємну кімнату, – чітко запитала Герміона.

Дін Томас, що з роззявленим ротом сонно визирав у вікно, пробудився зі свого трансу. Лаванда Браун підняла голову з рук, а Невілів лікоть зіскочив із парти.

Професор Бінс закліпав очима.

– Мій предмет – історія магії, – сказав він своїм занудним, хрипким голосом. – Я, міс Ґрейнджер, маю справу з фактами, а не з міфами й легендами. – Він прокашлявся, ніби хтось хрумнув шматочок крейди, і став читати далі: – У вересні того року, підкомітет чарівників Сардинії...

Затнувшись, він зупинився. Герміона знову розмахувала рукою.

– Міс Ґрент?

– Перепрошую, пане професоре, але хіба легенди не засновані на фактах?

Професор Бінс так очманіло дивився на неї, що Гаррі був певен: досі його не перебивав жоден учень, ні живий, ні мертвий.

– Ну, – поволі вимовив професор Бінс, – думаю, можна вважати й так. – Він дивився на Герміону, ніби взагалі вперше побачив учня. – Проте легенда, яку ви згадали, – надто сенсаційна, ба навіть просто сміховинна вигадка.

Але увесь клас уже жадібно ловив кожне слово професора Бінса. Він мимохіть глянув на всі звернені до нього обличчя. Раптовий вияв такої цікавості був для нього цілковитою несподіванкою.

– Ну, гаразд, – повільно протягнув він. – Зараз я пригадаю... Таємна кімната...

Ви всі, звичайно, знаєте, що понад тисячу років тому – точна дата невідома – Гоґвортс заснували чотири найвидатніші чаклуни й чарівниці того часу. Їхні імена збереглися в назвах чотирьох шкільних гуртожитків – Ґодрик Ґрифіндор, Гелґа Гафелпаф, Ровіна Рейвенклов і Салазар Слизерин. Вони разом побудували цей замок, якнайдалі від допитливих маґлівських очей, бо то були часи, коли звичайні люди боялися чарів, а чаклуни й чаклунки зазнавали великих утисків.

Професор Бінс зупинився, обвів кімнату затьмареним поглядом і повів далі:

– Кілька років засновники працювали разом у повній гармонії: вони шукали молодь із чаклунськими здібностями і привозили її у замок для навчання. Але згодом між ними виникли непорозуміння. Почався розкол між Слизерином і рештою. Слизерин вважав, що учнів до Гоґвортсу треба приймати вкрай вибірково. Доводив, що магічні знання не повинні виходити за межі чарівничих родин. Йому не подобалося, коли набирали учнів маґлівського походження, бо їм, на його думку, не можна довіряти. Минуло ще трохи часу, і між Слизерином і Ґрифіндором спалахнула через те палка суперечка, і Слизерин покинув школу.

Професор Бінс знову замовк.

Зі стуленими вустами він скидався на зморщену стару черепаху.

– Надійні історичні джерела більше нічого не повідомляють, – сказав він, – але ці вірогідні факти були перекручені завдяки химерній легенді про Таємну кімнату. Легенда сповіщає, ніби Слизерин побудував у замку засекречену кімнату, про яку нічого не знала решта засновників.

Слизерин, згідно з легендою, цю Таємну кімнату запечатав – щоб ніхто не зміг її відкрити, аж доки до школи прийде його справжній спадкоємець. Тільки спадкоємець зуміє розпечатати Таємну кімнату, випустити жахіття, яке там є, і з його допомогою очистити школу від усіх, хто не гідний вивчати магію.

Коли професор Бінс скінчив свою розповідь, запала тиша, але аж ніяк не та звичайна сонна тиша, що панувала на його уроках. Відчувався якийсь неспокій, і всі дивилися на нього, сподіваючись, що він знову заговорить. Професор Бінс трохи роздратувався.

– Але усе це, звісно, самі нісенітниці! – додав він. – Школу, природно, не раз обстежували, щоб знайти бодай які-небудь свідчення існування тієї кімнати, і це робили найдосвідченіші чаклуни й чарівниці. Кімнати не існує. Це тільки вигадка для залякування легковірних.

Герміона знову підняла руку.

– Пане професоре, а що ви мали на увазі під «жахіттям», яке є в кімнаті?

– Гадають, ніби то якась потвора, яку може контролювати тільки спадкоємець Слизерина, – відповів професор Бінс сухим пронизливим голосом.

Учні стривожено перезирнулися.

– Кажу ж вам – нічого немає! – наполягав професор Бінс, перекладаючи папери. – Немає ані Таємної кімнати, ані потвори!

– Але ж, пане професоре, – засумнівався Шей-мус Фініґан, – якщо ту кімнату може відкрити тільки справжній спадкоємець Слизерина, ніхто інший не зможе її знайти, хіба не так?

– Дурниці, О'Флегерті! – роздратовано заперечив професор Бінс. – Якщо стільки гоґвортських Директорів і директорок нічого не знайшли...

– Пане професоре, – пискнула Парваті Патіл, – але ж для того, щоб її відкрити, мабуть, потрібно вдатися до чорної магії.

– Те, що чарівник не вдається до чорної магії, ще не означає, що він не може до неї вдатися, міс Пеніфезер! – відрубав професор Бінс. – Я повторюю: якщо такі, як Дамблдор...

– Але, можливо, треба бути якимось родичем Слизерина, і тому Дамблдор не міг... – заговорив Дін Томас, але професорові Бінсу цього було вже забагато.

– Досить! – гостро урвав він його. – Це просто міф! Кімнати не існує! Немає жодного свідчення, що Слизерин побудував бодай таємну комірчину для мітел! Я вже шкодую, що розповів вам цю безглузду вигадку! А тепер, якщо ваша ласка, берімося знову до історії, до солідних, вірогідних, перевірених фактів!

І вже через п'ять хвилин учнів знову охопила звична апатія.

*

– Я завжди підозрював, що Салазар Слизерин був старим гидким маразматиком, – сказав Рон Гаррі й Герміоні, коли після уроку вони штовхалися в багатолюдних коридорах, щоб швидше занести портфелі й піти вечеряти. – Але я не знав, що це він розпочав те безглуздя з приводу чистої крові. Я б не пішов до їхнього гуртожитку, навіть якби мені платили. Чесно вам кажу: якби Сортувальний капелюх намагався запхати мене у Слизерин, я б відразу сів на поїзд додому.

Герміона енергійно закивала головою, але Гаррі мовчав, бо тієї миті відчув як йому опустилося серце-Гаррі ніколи не розповідав Ронові й Герміоні, що Сортувальний капелюх намірявся віддати його с аме в Слизерин. Він надто виразно пам'ятав тихенький голосок, що говорив йому на вухо рік то-му, коли він надяг на голову капелюха: «Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися...»

Але Гаррі, вже знаючи, що зі Слизерину виходять темні чаклуни, розпачливо подумав: «Тільки не в Слизерин!» І капелюх сказав:

«Що ж, коли ти такий певний, нехай буде Ґрифіндор!»

Друзі пропихалися крізь юрбу, і тут повз них пройшов Колін Кріві.

– Честь, Гаррі!

– Привіт, Коліне! – автоматично відповів Гаррі.

– Гаррі! Гаррі! Один хлопець з мого класу казав, що ти...

Але Колін був такий маленький, що його відразу підхопив потік учнів, несучи до Великої зали; вони ще почули, як він пропищав: «До зустрічі, Гаррі!» – і зник.

– Що міг казати про тебе хлопець з його класу? – зацікавилася Герміона.

– Мабуть, що я – спадкоємець Слизерина, – відповів Гаррі, відчувши, що його серце впало ще нижче, бо раптом згадав, як під час обідньої перерви від нього втікав Джастін Фінч-Флечлі.

– Тут повірять у що завгодно, – скривився Рон.

Юрба порідшала, й вони спокійно піднялися на наступний поверх.

– Ти справді думаєш, що існує Таємна кімнату? – запитав Рон Герміону.

– Не знаю, – спохмурніла вона. – Дамблдор не зміг вилікувати Місіс Норіс, тому я думаю, що на неї напало щось... ну... нелюдське.

Розмовляючи, вони завернули за ріг і опинилися наприкінці того самого коридору, де стався напад. Зупинилися й озирнулися. Все було так, як і тієї ночі, хіба що на скобі не висіла нерухома кицька, а під стіною з написом «Кімната відчинена» стояв стілець.

– Це тут чатує Філч, – пробурмотів Рон.

Вони переглянулися. Коридор був порожній.

– Не зашкодить тут трохи понишпорити, – сказав Гаррі. Він скинув портфель, став навкарач-ки і почав повзати, шукаючи бодай якісь сліди.

– Щось підпалене! – сказав він. – Тут... і ось тут.

– Ходи-но глянь на це! – покликала Герміо-на. – Дивно!

Гаррі підвівся й підійшов до вікна поряд із написом на стіні. Герміона показувала на верхню шибку, де через маленьку тріщину в склі відчайдушно намагалися втекти десь зо два десятки павуків. Довга сріблиста павутинка гойдалася там, наче мотузка, якою вони поспішливо дряпалися, щоб вибратись надвір.

– Ви колись бачили, щоб павуки так поводилися? – здивувалася Герміона.

– Ні, – відповів Гаррі, – а ти, Роне? Роне!

Він озирнувся. Рон стояв ззаду, ледве стримуючись, щоб не дременути.

– Що сталося? – запитав Гаррі.

– Я... не... люблю... павуків, – напружено відповів Рон.

– Я цього не знала, – здивовано глянула на Рона Герміона. – Ти стільки разів робив різні настійки з павуками...

– Я нічого не маю проти мертвих павуків, – пояснив Рон, намагаючись не дивитися на вікно, – але я не люблю, коли вони ворушаться.

Герміона захихотіла.

– Це не смішно! – розсердився Рон. – І якщо вже хочете знати, то мені було три роки, коли Фред перетворив мого... мого іграшкового ведмедика на великого брудного павука, бо я зламав його дитячу мітлу. Ви б теж їх зненавиділи, якби тримали в руках ведмедика, а в нього раптом повиростало багато лап і...

Затремтівши, Рон замовк. Герміона й далі ледве стримувала сміх. Відчуваючи, що варто змінити тему, Гаррі сказав:

– Пам'ятаєте ту воду на підлозі? Звідки вона взялася? Хтось уже витер її.

– Вона була тут, – сказав Рон, пройшовши кілька кроків повз Філчеве крісло й показуючи пальцем. – Біля цих дверей.

Він узявся за мідну клямку і раптом відсмикнув руку, як обпечений.

– Що там? – стривожився Гаррі.

– Я не можу туди зайти, – прохрипів Рон, – Це дівочий туалет.

– Ой, Роне, таж там нікого немає! – підійшла до нього Герміона. – Хіба що Плаксива Мірта. Ходімо подивимось.

Не звертаючи уваги на великий напис «Туалет не працює», вона відчинила двері.

То був найпонуріший, найнеприємніший туалет, До якого коли-небудь заходив Гаррі. Під великим потрісканим і вкритим плямами дзеркалом простягся цілий ряд щербатих кам'яних умивальників. Мокра підлога відбивала невиразне світло кількох недогарків, що чаділи у свічниках; дерев'яні дверцята кабінок були облуплені й пошкрябані, а одні з них, наполовину зірвані з завісів, похитувались.

Герміона приклала пальця до вуст і підійшла до останньої кабінки.

– Привіт, Мірто! Як справи? – сказала вона.

Гаррі й Рон підійшли теж. Плаксива Мірта плавала в туалетному бачку, видушуючи прищик на підборідді.

– Це дівочий туалет, – підозріло глянула вона на Рона й Гаррі. – Вони не дівчата.

– Ні, – погодилася Герміона. – Я просто хотіла їм показати, як... е-е... тут гарно.

Вона невиразно махнула рукою в бік старого брудного дзеркала й мокрої підлоги.

– Запитай, чи вона щось бачила, – ледь чутно попросив Герміону Гаррі.

– Що ти там шепочеш? – глянула на нього Мірта.

– Нічого, – швидко озвався Гаррі. – Ми просто хотіли запитати...

– Я не хочу, щоб за моєю спиною про щось перемовлялися! – проказала Мірта, ковтаючи сльози. – Я все відчуваю, хоч і померла!

– Мірто, тебе ніхто не хоче образити, – пояснила Герміона. – Гаррі тільки...

– Мене ніхто не хоче образити! Отакої! – завила Мірта. – Моє життя у цій школі було таким жалюгідним, а тепер ще й хочуть спаскудити мою смерть!

– Ми хотіли запитати, чи ти останнім часом не помічала чогось дивного, – швидко додала Герміона, – бо під час Гелловіну перед дверима цього туалету хтось напав на кицьку.

– Чи ти бачила тут когось того вечора? – запитав Гаррі.

– Я не звертала уваги! – драматично проказала Мірта. – Півз мене так образив, що я прийшла сюди і намагалася сама себе вбити. Але потім я, звичайно, пригадала, що я... що я...

– Уже мертва, – підказав Рон.

Мірта заридала, знялася в повітря, а тоді перевернулася й пірнула в унітаз сторч головою, забризкавши їх і зникнувши з очей. Судячи з приглушених ридань, вона забилася в якийсь вигин каналізаційної труби.

Гаррі й Рон роззявили роти, але Герміона втомлено знизала плечима й сказала:

– Якщо чесно, сьогодні Мірта була майже веселою. Гаразд, ходімо звідси.

Гаррі ледве встиг зачинити двері, за якими чулися булькітливі Міртині схлипування, як пролунав гучний голос, від якого всі аж підскочили.

– РОНЕ!

На сходах завмер геть приголомшений Персі Візлі, на грудях якого виблискував значок старости.

– Це дівочий туалет! – зойкнув він. – Що ви там...

– Просто дивилися, – знизав плечима Рон. – Чи нема яких слідів, розумієш...

Персі аж роздувся, нагадавши Гаррі місіс Візлі.

– Забирайтеся звідси! Геть! – замахав він руками, відганяючи їх. – Невже вам байдуже, що можуть подумати? А ви знову прийшли сюди, коли всі вечеряють!

– А чого б не прийти? – обурився Рон, зупинившись і люто зиркнувши на Персі. – Слухай, ми ту кицьку й пальцем не чіпали!

– Я так і казав Джіні, – сердито озвався Персі, – але вона й досі думає, що вас виженуть; я ще ніколи не бачив її такою засмученою, вона вся в сльозах! Ти хоч би подумав про неї, усі першокласники тільки про це й говорять.

– Це якраз тобі начхати на Джіні! – розгнівався Рон, вуха якого почервоніли. – Ти тільки боїшся, щоб це не завадило тобі стати старостою школи!

– Знімаю з Ґрифіндору п'ять очок! – відрубав Персі, потираючи пальцями значок старости. – Сподіваюся, це буде наукою для тебе! Більше ніяких детективних розслідувань, бо я напишу мамі!

І він подався геть, а його шия була така ж червона, як Ронові вуха.

*

Того вечора Гаррі, Рон і Герміона посідали у вітальні якомога далі від Персі. Рон і далі мав кепський настрій, раз по раз ляпаючи чорнилом на своє домашнє завдання з заклинань. Коли він неуважно взявся за чарівну паличку, щоб витерти чергову ляпку, вона підпалила йому пергамент. Спалахнувши, наче пергамент, але від злості, Рон із ляскотом закрив свою «Стандартну книгу заклинань, 2-й курс». На подив Гаррі, Герміона зробила те саме.

– Хто ж то міг бути? – сказала вона тихенько, наче продовжуючи розпочату розмову. – Хто хотів би повиганяти з Гоґвортсу усіх сквибів і учнів маґлівського роду?

– Ану, подумаймо! – вдаючи збентеженість, сказав Рон. – Хто ж це вважає за покидьків усіх учнів маґлівського роду?

Він подивився на Герміону. Герміона невпевнено глянула на нього.

– Якщо ти маєш на увазі Мелфоя...

– А кого ж іще! – вигукнув Рон. – Ти ж чула, як він казав: «Бруднокровці, тепер ваша черга!» Слухай, та варто тільки глянути на його гидку щурячу морду, аби зрозуміти, що то він!

– Мелфой – спадкоємець Слизерина? – скептично мовила Герміона.

– Подивися на його родину, – додав Гаррі, також закриваючи книжку. – Вони всі були в Слизерині, він завжди цим вихваляється. Вони цілком можуть бути нащадками Слизерина. Його ж батько такий лихий!

– Вони могли сторіччями зберігати ключі від Таємної кімнати! – припустив Рон. – Передавати їх від батька до сина.

– Ну... – невпевнено протягла Герміона, – може, й так.

– Але як це довести? – спохмурнів Гаррі.

– Є один спосіб, – поволі вимовила Герміона, зиркнувши на Персі на тому краю кімнати і ще більше стишивши голос. – Це, звичайно, нелегко. І небезпечно, дуже небезпечно. Треба порушити, здається, мало не півсотні шкільних правил.

– Якщо десь за місяць, або й більше, ти надумаєш це пояснити, то скажеш нам, добре? – роздратувався Рон.

– Добре, – холодно озвалася Герміона. – Для Цього нам треба проникнути у слизеринську вітальню і поставити Мелфоєві кілька запитань, але так, щоб він не збагнув, що то ми.

– Але ж це неможливо! – здивувався Гаррі, а Рон усміхнувся.

– Ні, можливо, – заперечила Герміона. – Треба тільки дістати трохи багатозільної настійки.

– Що це? – запитали водночас Гаррі й Рон.

– Кілька тижнів тому про неї на своєму уроці згадував Снейп.

– Ти гадаєш, на уроках зілля й настійок ми не маємо іншої роботи, як слухати Снейпа? – буркнув Рон.

– Ця настійка трансформує одну людину в іншу Подумайте про це! Ми могли б перетворитися на трьох слизеринців. Ніхто б не здогадався, що то ми. Мелфой міг би розповісти нам що завгодно! Може, він і зараз вихваляється десь у слизеринській вітальні, – якби ж ми могли його чути!

– Ця багатозільна штука мене трохи лякає, – насупився Рон. – А що, як ми назавжди лишимося слизеринцями?

– З часом вона втрачає свою силу, – нетерпляче махнула рукою Герміона, – а от дістати рецепт буде дуже важко. Снейп казав, що він є в книжці під назвою «Найпотужніші настійки», яка зберігається в бібліотеці у відділі службової літератури.

На жаль, існував тільки один спосіб узяти книжку зі службового відділу – мати письмовий дозвіл котрогось учителя.

– Ой, нелегко буде пояснити, навіщо нам ця книжка, – засумнівався Рон. – Усі відразу здогадаються, що ми хочемо зробити якусь заборонену настійку.

– Мені здається, – заперечила Герміона, – що, переконавши когось, ніби нас цікавить тільки теорія, ми мали б шанс.

– Ой, перестань, ніхто з учителів на таке не купиться! – скривився Рон. – Хіба якийсь останній дурень.