Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 151 (всего у книги 206 страниц)

– Ти міг би попросити пробачення, – відверто порадив йому Гаррі.

– Ага, щоб на мене напала ще одна зграя канарок? – пробурмотів Рон.

– Навіщо ти з неї дражнився?

– Вона сміялася з моїх вусів!

– І я сміявся, бо за все життя такої дурості не бачив.

Але Рон уже нічого не чув; щойно підійшли Лаванда й Парваті. Втиснувшись між Гаррі й Роном, Лаванда обвила Ронову шию руками.

– Здоров, Гаррі, – привіталася Парваті. Їй, як і Гаррі, поведінка Рона й Лаванди здавалася недоречною, та й набридла вже.

– Привіт, – озвався Гаррі. – Як справи? То ти залишаєшся в Гоґвортсі? Бо я чув, що батьки хотіли тебе забрати.

– Поки що мені вдалося їх відрадити, – пояснила Парваті. – Випадок з Кеті їх дуже налякав, та оскільки більше нічого не сталося... о, привіт, Герміоно!

Парваті щиро всміхнулася. Гаррі відчував, що їй соромно за своє глузування над Герміоною на уроці трансфігурації. Він озирнувся й побачив, що Герміона теж усміхається, можливо, навіть щиріше. Дівчата часом бувають дивні.

– Вітаю, Парваті! – відповіла на привітання Герміона, незважаючи на Лаванду. – Ідеш сьогодні на вечірку до Слизорога?

– Ніхто не запросив, – сумно зізналася Парваті. – А я з радістю пішла б, бо там, здається, буде цікаво... А ти йдеш, так?

– Так, мене о восьмій зустрічає Кормак, і ми...

Щось чвакнуло, ніби з забитого унітазу витягли вантуз, і Рон нашорошив вуха. Герміона вела далі, наче нічого не бачила й не чула.

– ...ми йдемо на вечірку разом.

– З Кормаком? – перепитала Парваті. – Тобто з Кормаком Маклаґеном?

– Ну, так, – солодко проспівала Герміона. – Той, що ледь не став, – вона наголосила на цих словах, – ґрифіндорським воротарем.

– То ти з ним тепер зустрічаєшся? – витріщила очі Парваті.

– Ой... так... а ти хіба не знаєш? – захихотіла Герміона у зовсім не властивій їй манері.

– Не знаю! – зізналася Парваті, котру така новина відверто приголомшила. – Бачу, в тебе смак на квідичистів. Спочатку Крум, тепер Маклаґен...

– Мені подобаються лише найкращі квідичисти, – виправила її, усміхаючись, Герміона. – Ну, до зустрічі... треба йти готуватися до вечірки...

Вона пішла. Лаванда й Парваті миттю понахилялися одна до одної й почали обговорювати цю нову ситуацію, пригадуючи все, що знали про Маклаґена й усе, що чули про Герміону. Рон скис і нічого не говорив. Гаррі мовчки міркував про те, як низько можуть упасти дівчата заради помсти.

Коли він о восьмій вечора вийшов у вестибюль, то побачив там незвично багато дівчат, які підпирали стіни й кутки, обпікаючи очима Луну, яка натягла на себе цілий комплект блискучих сріблястих мантій, за що присутні брали її на кпини, але загалом була досить мила. Гаррі радів уже тому, що вона не наділа свої сережки-редиски, намисто з маслопивних корків та спектрокуляри.

– Ось і я, – сказав він. – То що, йдемо?

– О, так, – зраділа Луна. – А де буде вечірка?

– У кабінеті Слизорога, – пояснив Гаррі й повів її вгору мармуровими сходами далі від заздрісних очей та гострих язиків. – Ти чула, що туди має прийти вампір?

– Руфус Скрімджер? – запитала Луна.

– Як... що? – розгубився Гаррі. – Тобто міністр магії?

– Так, він же вампір, – буденним голосом сказала Луна. – Батько написав про це довжелезну статтю, щойно Скрімджер замінив на посаді Корнеліуса Фаджа, але хтось із міністерства наполіг, щоб її не друкували. Зрозуміло, хотіли приховати правду!

Гаррі дуже сумнівався, що Руфус Скрімджер – вампір, але він звик, що Луна переповідає чудернацькі вигадки свого батька, як реальні факти, тому навіть не відповідав; вони підходили до Слизорогового кабінету, і з кожним кроком дедалі голосніше чулися сміх, музика й гамір.

Можливо, він був так побудований, а може, Слизоріг скористався якимись магічними витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось «а ля» мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі столики.

– Гаррі, мій хлопчику! – загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. – Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!

На Слизорозі була прикрашена китицею оксамитова шапочка, яка пасувала до його домашньої куртки. Він так міцно схопив Гаррі за руку, ніби хотів разом з ним роз’явитися, й потяг його вглиб приміщення; Гаррі вчепився в Луну, і їй довелося бігти за ними.

– Гаррі, хочу тебе познайомити з колишнім моїм учнем Елдредом Ворплом, автором книги «Брати по крові: Моє життя серед вампірів»... і, звісно, з його другом Санґвіні.

Ворпл, маленький чоловічок в окулярах, схопив Гаррі за руку й радісно її потис; Санґвіні, високий виснажений вампір з темними колами під очима, лише кивнув головою. Здавалося, що йому тут нудно. Щебетливі дівчата, що зграйкою стояли неподалік, з цікавістю до нього приглядалися.

– Гаррі Поттер, я просто захоплений! – вигукнув Ворпл, короткозоро зазираючи Гаррі в лице. – Я кілька днів тому казав професорові Слизорогу: «Коли вже нарешті вийде біографія Гаррі Поттера, на яку ми всі так чекаємо?»

– Е-е, – промимрив Гаррі, – невже?

– Скромняга, як Горацій і казав! – Ворпл був у захваті. – Але якщо серйозно... – його тон зненацька став суто діловим, – я з радістю її написав би... хлопче, люди так прагнуть довідатися про тебе більше, так прагнуть! Якби ти був готовий виділити мені яких чотири-п’ять годин для кількох інтерв’ю, то чого там, книжка була б готова за пару місяців. І майже ніяких зусиль з твого боку, запевняю... ось запитай Сангвіні, чи це не... Сангвіні, стояти! – раптом суворо осмикнув друга Ворпл, бо вампір з пожадливим блиском в очах підкрадався до щебетливих дівчат. – На, з’їж пиріжок, – Ворпл схопив пиріжок з таці, що її проносив ельф, і тицьнув Санґвіні в руку, а тоді знову звернувся до Гаррі.

– Дорогий хлопчику, це ж можна заробити купу грошей...

– Мене це не цікавить, – рішуче урвав його Гаррі, – О! – Я нарешті побачив свою приятельку, тож вибачте.

Він потяг Луну за собою у вир гостей; він і справді щойно помітив гриву темно-русявого волосся, що майнула між двома дівулями, схожими на учасниць гурту «Фатальні сестри».

– Герміоно! Герміоно!

– Гаррі! Ось ти де, слава Богу! Привіт, Луно!

– Що з тобою? – здивувався Гаррі, бо Герміона була така розпатлана, ніби щойно вибиралася з заростей пастки диявола.

– Ой, я щойно уникла... тобто я щойно втекла від Кормака, – пояснила вона. – З-під омели, – уточнила Герміона, бо Гаррі здивовано на неї дивився.

– Сама винна, що з ним прийшла, – дорікнув він їй.

– А хто б краще роздратував Рона? – холоднокровно відбила Герміона. – Спочатку я розглядала кандидатуру Захаріаса Сміта, а тоді подумала, що загалом...

– Ти думала про Сміта? – гидливо скривився Гаррі.

– Так, думала, і краще б я вибрала його, бо порівняно з Маклаґеном навіть Ґроп здається джентльменом. Ходімо сюди, щоб видно було, коли він зайде, тичка дурна...

Вони втрьох почали протискатися в інший куток кабінету, прихопивши дорогою по келиху п’янкого меду, й пізно помітили, що там самотньо стоїть професорка Трелоні.

– Добрий вечір, – чемно привіталася з нею Луна.

– Добрий вечір, дорогенька, – озвалася професорка Трелоні, насилу фокусуючи погляд на Луні. Гаррі знову відчув запах хересу. – Щось я останнім часом не бачила тебе на своїх уроках...

– Бо я цього року ходжу до Фіренце, – пояснила Луна.

– Ще б пак! – сердито реготнула п’яненька професорка. – Або до Шкапи, як я волію його називати. Думалося, що раз я вже повернулася до школи, то професор Дамблдор попросить жеребця піти. Та ні... ми викладаємо обоє... це образа, чесно кажучи, образа. Ви знаєте...

Професорка Трелоні так захмеліла, що навіть не впізнавала Гаррі. Скориставшись тим, що вона й далі обурено критикує Фіренце, Гаррі просунувся до Герміони й сказав:

– Треба з’ясувати одну річ. Ти збираєшся казати Ронові про своє втручання у проби воротарів?

Герміона здивовано підняла брови.

– Невже ти гадаєш, що я можу так низько впасти? Гаррі промовисто мовчав.

– Герміоно, якщо вже ти запросила Маклаґена...

– Це інше, – погордливо заявила Герміона. – Я не маю наміру розповідати Ронові про те, що сталося під час проб воротарів.

– Добре, – підтримав її Гаррі. – Бо інакше він знову розклеїться, і ми програємо наступний матч...

– Квідич! – обурилася Герміона. – Вам, хлопцям, тільки це в голові? Кормак навіть не здогадався запитати щось про мене, ні, я мусила слухати його базікання про Сто М’ячів, Блискуче Відбитих Кормаком Маклаґеном... ой, он він сунеться!

Вона зникла так швидко, наче просто роз’явилася; щойно була тут, а наступної миті вже прослизнула між двома чаклунками-реготунками і щезла.

– Герміону бачив? – запитав Маклаґен через хвилину, коли нарешті проштовхався туди.

– Ні, вибач, – відповів Гаррі й негайно відвернувся, щоб приєднатися до Луниної розмови, на мить забувши, з ким вона спілкується.

– Гаррі Поттер! – сказала професорка Трелоні глибоким тремтячим голосом, нарешті його помітивши.

– О, добрий вечір, – сухо буркнув Гаррі.

– Дорогий хлопчику! – драматично зашепотіла професорка. – Чутки! Розмови! Обранець! Авжеж, я давно це знала... Гаррі, знаки ніколи не провіщали тобі добра... але чому ж ти покинув віщування? Кому-кому, а тобі цей предмет життєво необхідний!

– Ой, Сивіло, та ми всі вважаємо свої предмети найнеобхіднішими! – голосно підхопив розмову розпашілий Слизоріг, що вигулькнув біля професорки Трелоні в оксамитовій шапочці набакир, із келихом п’янкого меду в одній руці та з величезним пирогом у другій. – Ніколи ще я не мав учня з таким вродженим хистом до настоянок! – Слизоріг ніжно подивився на Гаррі налитими кров’ю очима. – Інстинкт, розумієш... як і в його матері! Я на пальцях однієї руки можу полічити учнів з подібним обдаруванням, зізнаюся тобі, Сивіло... та що там, навіть Северус...

У Гаррі аж душа в п’яти пішла, коли Слизоріг простяг убік руку й неначе просто з повітря притяг до себе Снейпа.

– Та не ховайся, Северусе, йди до нас! – радісно гукнув Слизоріг, починаючи вже гикати. – Я оце розповідав про надзвичайний хист Гаррі до виготовлення настоянок і відварів! Тут, зрозуміло, є й твоя заслуга, бо ти ж його навчав цілих п’ять років!

Опинившись у пастці Слизорога, що обхопив його рукою за плечі, Снейп націлився своїм гачкуватим носом на Гаррі, а його чорні очі звузилися.

– Дивно, бо в мене ніколи не виникало враження, що я спромігся навчити Поттера бодай чомусь.

– Тоді це природний хист! – вигукнув Слизоріг. – Ти побачив би, що він витворив на першому ж моєму уроці. «Смертельний ковток»... ще жоден учень не варив кращого зілля з першої ж спроби, навіть ти, Северусе...

– Справді? – спокійно перепитав Снейп, і далі свердлячи очима Гаррі, аж у того похололо в грудях. Ще йому не вистачало, щоб Снейп зацікавився, звідки взявся його несподіваний талант до настоянок.

– А нагадай мені, Гаррі, які ти ще вивчаєш предмети? – запитав Слизоріг.

– Захист від темних мистецтв, заклинання, трансфігурацію, гербалогію...

– Одне слово, усі ті предмети, знання яких необхідне авророві, – з ледь помітним глузуванням осміхнувся Снейп.

– Так, бо я хотів би стати аврором, – виклично сказав Гаррі.

– І з тебе вийде видатний аврор! – загорлав Слизоріг.

– Не думаю, Гаррі, що тобі варто бути аврором, – несподівано втрутилася Луна. Усі на неї глянули. – Аврори належать до таємної ложі гнилоіклів. Я думала, що всі про це знають. Вони діють зсередини, щоб зруйнувати Міністерство магії через поєднання темної магії з хворобою ясен.

Гаррі пирхнув зо сміху, і йому в ніс потрапило з півкелиха медовухи. Справді, вже заради цього одного варто було привести Луну сюди. Він відвів руку з келихом від вуст, кашлянув, стікаючи медовухою, та не міг стримати сміху, і тут побачив ще один дарунок долі: Арґус Філч тяг до них за вухо Драко Мелфоя.

– Пане професоре Слизороже, – Філч сопів, щелепа в нього тряслася, а вирячені очі блищали маніакальною жагою до виявлення правопорушників, – я побачив, як цей хлопець зачаївся у верхньому коридорі. Він каже, що був запрошений на ваше свято, але трохи спізнився. Чи ви надсилали йому запрошення?

Розлючений Мелфой вирвався з Філчевих лап.

– Карочє, добре, мене не запрошували! – сердито крикнув він. – Я хотів прийти незваним гостем! Що, щасливий?

– Е, ні! – заперечив Філч, хоч це не зовсім в’язалося з радістю, якою сяяло його обличчя. – Ти вскочив у халепу, он як! Хіба директор не казав, що нічні походеньки без дозволу заборонені? Казав чи ні, га?

– Усе добре, Арґусе, добре, – замахав рукою Слизоріг. – Це ж Різдво, й нема ніякого злочину в бажанні прийти на вечірку. Один-єдиний раз забудьмо про покарання. Драко, можеш тут залишатися.

Філчеве розчарування й обурення було цілком сподіване; але чому, подумав Гаррі, дивлячись на Мелфоя, той теж не особливо щасливий? І чому це Снейп зиркав на Мелфоя водночас сердито і... чи це можливо?... трохи злякано?

Та не встиг Гаррі усвідомити все побачене, як Філч відвернувся й почовгав геть, бурмочучи щось собі під ніс; Мелфой силувано всміхнувся й почав дякувати Слизорогові за великодушність, а Снейп знову надів незворушну маску.

– Та що там, – відмахнувся від Мелфоєвих подяк Слизоріг. – Зрештою, я був знайомий з твоїм дідом...

– Пане професоре, він завжди був про вас дуже високої думки, – мерщій підхопив Мелфой. – Казав, що не знав кращого за вас зіллєвара...

Гаррі глянув на Мелфоя. Його здивувало не підлабузництво Мелфоя, бо він роками спостерігав, як той постійно вихваляє Снейпа. Але він раптом помітив, що вигляд у Мелфоя якийсь хворобливий. Він уже хтозна відколи не бачив Мелфоя так близько; тепер добре було видно темні кола в нього під очима й відверто сірий колір його шкіри.

– На два слова, Драко, – сказав йому зненацька Снейп.

– Ой, та годі тобі, Северусе, – знову гикаючи, забідкався Слизоріг, – це ж Різдво, не будь такий суворий...

– Я вихователь його гуртожитку, і це мені вирішувати, бути мені суворим чи ні, – коротко відказав Снейп. – За мною, Драко.

Вони пішли – Снейп попереду, а набурмосений Мелфой ззаду. Гаррі якусь мить нерішуче стояв, а тоді пробурмотів:

– Луно, я на хвильку... е-е... в туалет.

– Добре, – життєрадісно озвалася Луна. Він уже відійшов на кілька кроків, коли йому почулося, що вона знову почала розмову про таємну ложу гнилоіклів з професоркою Трелоні, котру це питання щиро зацікавило.

Було досить легко в безлюдному коридорі витягти з кишені плаща-невидимку й накинути його на себе. Значно складніше виявилося знайти Снейпа й Мелфоя. Гаррі побіг по коридору – добре, що його тупіт не було чути за музикою й гамором, що долинали зі Слизорогового кабінету. Можливо, Снейп повів Мелфоя до свого кабінету в підвалі... чи до слизеринської вітальні... проте Гаррі притулявся вухом до кожнісіньких дверей, що їх минав. Аж нарешті, присівши біля замкової шпаринки останнього в коридорі класу, він почув, схвильовано здригнувшись, голоси.

– ...Драко, не можна припускатися помилок, бо якщо тебе виженуть...

– Карочє, я тут ні при чому, ясно?

– Сподіваюся, ти кажеш правду, бо це було зроблено незграбно й безглуздо. Тебе й так уже в цьому запідозрили.

– Хто, тіпа, запідозрив? – сердито запитав Мелфой. – Повторюю востаннє, то не я зробив, ясно? У тієї дівулі Бел є, мабуть, якийсь ворог, про якого ніхто не знає... не треба на мене так дивитися! Я знаю, що ви робите, я не дурний, але нічого не вийде... я можу вас зупинити!

Запала тиша, а тоді Снейп спокійно сказав:

– Ага... бачу, тітка Белатриса навчала тебе блокології. Драко, які думки ти намагаєшся приховати від хазяїна?

– Від нього я нічого не приховую, я лише хочу, щоб ви до мене не лізли!

Гаррі ще щільніше притулився вухом до шпарини... що сталося, що Мелфой почав отак говорити зі Снейпом, до якого завжди ставився з повагою, навіть симпатією?

– То он чому ти в цьому семестрі мене уникав! Боявся мого втручання? А чи розумієш ти, Драко, що варто комусь не з’явитися в мій кабінет після того, як я його неодноразово викликав...

– То призначте мені покарання! Тіпа, донесіть на мене Дамблдорові! – глузував Мелфой.

Знову запала тиша. Тоді Снейп сказав:

– Ти прекрасно знаєш, що я не хочу цього робити.

– То перестаньте мені наказувати й викликати до свого кабінету!

– Послухай мене, – так тихо сказав Снейп, що Гаррі мусив буквально втиснутися вухом у шпаринку, аби щось почути. – Я прагну тобі допомогти. Я поклявся твоїй матері, що захищатиму тебе. Драко, я дав незламну обітницю...

– Карочє, доведеться вам її, мабуть, порушити, бо мені ваш захист не потрібен! Це моє завдання, він мені його доручив, і я його виконаю! Я маю план, усе вийде – просто все триває трохи довше, ніж я думав!

– Що це за план?

– А це вже не ваше діло!

– Якщо ти скажеш, що задумав, то я зможу тобі допомогти...

– Мені вистачає помічників, дякую, я не сам!

– Сьогодні ти явно діяв сам, а тинятися по коридорах без захисту й підтримки – величезна дурість. Це елементарні помилки...

– Зі мною були б Креб і Ґойл, якби ви не призначили їм покарання!

– Не верещи! – просичав Снейп, бо Мелфой і справді почав кричати. – Якщо твої дружки Креб і Ґойл мають намір отримати позитивні СОВи з захисту від темних мистецтв, то нехай працюють серйозніше...

– Яке це має значення? – скривився Мелфой. – Захист від темних мистецтв?.. Та це ж просто жарт, понти! Хіба не так? Звичайнісінька гра! Наче нам і справді треба захищатися від темних мистецтв...

– Драко, це гра, що має вирішальне значення для успіху! – наполягав Снейп. – Як ти думаєш, де б я вже був, якби не знав, як грати свою роль? Тепер послухай мене! Ти діяв необачно, тинявся вночі хтозна-де, тебе зловили, і якщо ти довірятимеш таким помічникам, як Креб і Ґойл...

– Вони не одні, мене підтримують ще й інші люди, значно кращі!

– Чому ж ти й мені не довіришся, щоб я...

– Карочє, я знаю, що ви задумали! Хочете, тіпа, вкрасти мою славу!

Знову запала тиша, а тоді Снейп холодно сказав:

– Ти говориш, наче дитина. Я добре розумію, що затримання й ув’язнення твого батька тебе засмутило, але...

Гаррі не мав і секунди, щоб зорієнтуватися; він почув з того боку дверей Мелфоєві кроки й ледве встиг відскочити, коли двері розчинилися; Мелфой протупотів коридором повз відчинені двері Слизорогового кабінету, завернув за ріг і зник.

Намагаючись не дихати, Гаррі усе ще сидів навпочіпки, коли з класу поволі вийшов Снейп. З непроникним виразом обличчя професор повернувся на вечірку. Гаррі сидів у коридорі, накритий плащем, а думки в його голові випереджали одна одну.

– РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ -
Дуже холодне Різдво

– То Снейп пропонував йому допомогу? Він справді запропонував йому свою допомогу?

– Якщо ти ще раз запитаєш, – не витримав Гаррі, – то я запхну цю капустину...

– Я просто уточнюю! – сказав Рон. Вони стояли на кухні біля раковини, чистячи для місіс Візлі цілу гору брюссельської капусти. Просто перед ними за вікном повільно падав сніг.

– Так, Снейп запропонував йому свою допомогу! – повторив Гаррі. – Він сказав, що пообіцяв Мелфоєвій матері його захищати, і ще дав якусь незламну обітницю...

– Незламну обітницю? – приголомшено перепитав Рон. – Та ні, він не міг... це точно?

– Так, це точно, – підтвердив Гаррі. – А що це означає?

– Ну, незламну обітницю не можна порушити...

– Хоч як це й смішно, але я й сам до такого докумекав. А що буває, якщо її порушити?

– Смерть, – просто відповів Рон. – Фред і Джордж примушували мене дати таку обітницю, коли мені було років п’ять. І я майже все зробив, тримався за руки з Фредом і все таке, але нас тоді побачив тато. Він трохи не здурів, – пригадував Рон, і очі в нього заблищали. – Це був єдиний раз, коли я бачив тата такого ж сердитого, як буває мама. Фред каже, що його ліва сідниця тоді постраждала більше.

– Фредову ліву сідницю пропустимо...

– Не зрозумів? – пролунав Фредів голос, і на кухню зайшли близнюки. – Ой, Джорджику, дивися. Вони користуються ножами. А щоб їм Бог дав здоров’я.

– За два з гаком місяці мені буде сімнадцять, – огризнувся Рон, – тоді й я зможу користуватися чарами!

– А тим часом, – заявив Джордж, сідаючи за кухонний стіл і ставлячи ще й ноги зверху, – отримаємо насолоду, спостерігаючи за належним вживанням... ой-йо-йой!

– Це ти мені підстроїв! – сердито буркнув Рон, смокчучи порізаного пальця. – Стривай, ось буде мені сімнадцять...

– Я й не сумніваюся, що ти здивуєш нас несподіваними магічними талантами, – позіхнув Фред.

– До речі, про несподівані таланти, Рональде, – втрутився Джордж, – що це за плітки ми чуємо від Джіні про тебе й про юну панночку, яку звати... якщо не помиляємось... Лаванда Браун?

Рон зашарівся і знову взявся за капусту, хоч не схоже було, що він незадоволений.

– Не твоє собаче діло.

– Які вишукані слова, – зіронізував Фред. – Мені в голові не вкладається, з якого це джерела ти їх черпаєш. Але ми хотіли знати... як це сталося?

– Тобто?

– Вона потрапила в аварію чи як?

– Що-що?

– Ну, яким чином вона зазнала такої глибокої мозкової травми? Обережно!

Місіс Візлі зайшла на кухню саме вчасно, щоб побачити, як Рон метнув у Фреда ножа, яким він різав капусту, а той одним лінивим помахом чарівної палички перетворив ножа на паперовий літачок.

– Роне! – розлючено крикнула місіс Візлі. – Щоб я більше не бачила, як ти кидаєшся ножами в мене на очах!

– Не буду, – буркнув Рон, – на очах, – додав він ледь чутно, і знову взявся до брюссельської капусти.

– Фреде, Джорджику! Вибачте, дорогенькі, але сьогодні прибуває Ремус, тому вам доведеться поділитися кімнатою з Біллом!

– Добре, – погодився Джордж.

– Тоді, оскільки Чарлі не приїжджає, Гаррі з Роном розмістяться на горищі, а якщо Флер перейде до Джіні...

– ...то у Джіні буде шикарне Різдво, – пробурмотів Фред.

– ...то всім буде зручно. Принаймні кожному буде де спати, – трохи стурбовано закінчила місіс Візлі.

– То Персі вже точно не покаже тут своєї бридкої пики? – поцікавився Фред.

Перш ніж відповісти, місіс Візлі відвернулася.

– Ні, в нього багато роботи в міністерстві.

– Або він найбільша в світі дупа, – припустив Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. – Одне з двох. То ходімо вже, Джорджику.

– Що ви там задумали? – запитав Рон. – Краще допоможіть чистити капусту. Вам же можна користуватися чарівними паличками! Тоді ми теж будемо вільні!

– Не думаю, що нам це варто робити, – з серйозною міною заперечив Фред. – Чистка капусти без чарів зміцнює характер, допомагає оцінити всі труднощі життя маґлів і сквибів...

– ...а якщо хочеш, Роне, щоб тобі допомагали, – Джордж пустив на нього паперового літачка, – то не треба кидатися ножами. Оце тобі маленький натяк. Ми йдемо в село, там у крамничці канцтоварів працює дуже гарна дівчина, яка вважає, що мої картярські фокуси просто чарівні... ніби це справжня магія...

– От гади, – похмуро буркнув Рон, дивлячись на Фреда з Джорджем, що йшли через засніжене подвір’я. – Вони почистили б за десять секунд, і ми б теж могли піти.

– Я не пішов би, – заперечив Гаррі. – Я пообіцяв Дамблдору, що звідси – ні на крок.

– Он воно що, – зітхнув Рон. Він почистив кілька капустин, а тоді запитав: – А ти розповіси Дамблдорові про ту підслухану розмову між Снейпом і Мелфоєм?

– Так, – відповів Гаррі. – Я розповім про це всім, хто зможе їм завадити, і насамперед Дамблдорові. Можливо, також треба буде поговорити з твоїм татом.

– Шкода тільки, що ти не почув, що саме робитиме Мелфой.

– А як я міг почути? Отож бо й воно, що він і Снейпові не хотів казати.

На мить запала тиша, а тоді Рон висловив здогад:

– А знаєш, що вони скажуть? Тато, Дамблдор і всі інші? Скажуть, що Снейп насправді не хотів допомагати Мелфоєві, а просто вивідував, що Мелфой задумав.

– Це тому, що вони його не чули, – рішуче заперечив Гаррі. – Так добре ніхто не зіграв би, навіть Снейп.

– Та це я просто кажу, – завагався Рон.

Гаррі насуплено глянув на нього.

– Але ти мені віриш?

– Вірю! – не вагаючись підтвердив Рон. – Чесно! Але ж усі свято переконані, що Снейп працює на Орден, правда ж?

Гаррі промовчав. Йому щойно спало на думку, що саме так усі й заперечуватимуть, почувши його нові свідчення; він уже чув Герміонин голос:

«Гаррі, це ж очевидно, що він нібито пропонував допомогу, щоб хитрощами вивідати у Мелфоя його задуми...»

Та все це було тільки в його уяві, бо він не мав змоги розповісти Герміоні про підслухане. Коли він повернувся на Слизорогове свято, її вже не було; роздратований Маклаґен сказав, що вона зникла; коли Гаррі дістався до вітальні, вона вже спала. На ранок вони вирушали з Роном у «Барліг», тож він ледве встиг побажати їй веселого Різдва й повідомити, що після канікул розповість важливу новину. Одначе він не мав цілковитої певності, що вона взагалі його чула, бо саме тоді в нього за спиною обмінювалися потужними безмовними прощаннями Рон з Лавандою.

Та навіть Герміона не змогла б заперечити очевидного: Мелфой явно щось задумав, і Снейп про це знав, тож Гаррі мав усі підстави їй дорікнути: «Я ж казав» – як він уже не раз закидав Ронові.

Гаррі не вдалося поговорити з містером Візлі, бо той аж до самого Різдва допізна затримувався у міністерстві. Родина Візлів з гостями сиділа у вітальні, яку Джіні прикрасила так щедро, що все довкола мовби вибухало паперовими гірляндами. Крім Фреда, Джорджа, Гаррі та Рона ніхто не знав, що янголом на вершечку різдвяної ялинки був насправді садовий гном, який вкусив Фреда за литку, коли той пішов на грядку насмикати моркви для різдвяної вечері. Очманілий, розмальований золотою фарбою, вбраний у мініатюрну балетну пачку і з маленькими крильцями, приклеєними до спини, він кипів зі злості. Гидкішого янгола Гаррі не бачив ніколи в житті – лиса, мов картоплина, голова і волохаті ноги.

Усі мусили слухати з великого дерев’яного радіоприймача різдвяну концертну програму у виконанні улюбленої співачки місіс Візлі Целестини Ворбек. Флер, видно, вважала, що Целестина нудна, і так голосно розмовляла в кутку, що сердита місіс Візлі постійно підкручувала чарівною паличкою ручку звуку, тож Целестинин спів гримів дедалі голосніше. Під супровід особливо яскравого шлягеру, який називався «Казан, повний любові», Фред і Джордж почали грати з Джіні у вибухові карти. Рон нишком зиркав на Білла й Флер, наче намагався вивідати якісь таємниці. А Ремус Люпин, страшенно схудлий і ще занедбаніший, ніж будь-коли, сидів тим часом біля каміна, дивився в його палаючу глибину і Целестини ніби й не чув.

«Прилинь, помішай мій казан,

Гарячий-гарячий, мов кров,

Для тебе завжди в нім кипить

Моя невгасима любов».

– Ми під цю пісню танцювали, як нам було по вісімнадцять! – розчулилася місіс Візлі, витираючи очі недоплетеним светром. – Пам’ятаєш, Артуре?

– Га? – сахнувся містер Візлі, що, похитуючи в такт пісні головою, чистив мандаринки. -А, так... чудесна мелодія...

Він із зусиллям випростався й глянув на Гаррі, що сидів біля нього.

– Ти вибач за оце, – кивнув він головою в бік приймача, де Целестина вже закінчувала приспів. – Ще трохи.

– Та нічого, – засміявся Гаррі. – Багато роботи в міністерстві?

– Дуже, – зізнався містер Візлі. – І якби ж були бодай якісь результати, а то з трьох заарештованих нами за кілька місяців навряд чи хоч один виявиться справжнім смертежером... Гаррі, ти тільки нікому про це не кажи, – швиденько додав він, зненацька стривожившись.

– А Стена Шанпайка випустили? – запитав Гаррі.

– На жаль, ні, – зітхнув містер Візлі. – Я знаю, що Дамблдор звертався з приводу Стена безпосередньо до Скрімджера... та й узагалі, всі, хто Стена допитував, згодні, що з нього такий смертежер, як з оцієї мандаринки... але керівництво хоче створювати враження, ніби досягло якогось поступу, а «троє заарештованих» звучить краще, ніж «троє помилково заарештованих і відпущених»... але знову ж таки, це не для сторонніх вух...

– Я нікому не скажу, – пообіцяв Гаррі. Він на мить завагався, думаючи, як краще подати те, що він хотів повідомити. Доки він збирався з думками, Целестина Ворбек заспівала баладу під назвою «Ти зачарував моє серце».

– Містере Візлі, пам’ятаєте, що я вам казав на вокзалі, коли ми від’їжджали до школи?

– Гаррі, я все перевірив, – тут же відгукнувся містер Візлі. – Пішов і обшукав будинок Мелфоїв. Там не було нічого забороненого, жодної підозрілої речі, поламаної чи цілої.

– Я знаю, я читав у «Віщуні», що ви робили трус... але є й інше... серйозніше...

І він переказав містерові Візлі підслухану розмову між Мелфоєм та Снейпом. Розповідаючи, Гаррі помітив, що Люпин легенько повернув голову і вбирав кожнісіньке слово. Коли Гаррі закінчив, запала тиша, в якій лунав лише спів Целестини.

«О, моє серце, вирвав хто тебе?

Якими чарами з грудей моїх навіки...»

– Гаррі, а ти не думав, – порушив мовчанку містер Візлі, – що Снейп просто прикидався?

– Прикидався, що пропонує допомогу, щоб вивідати, що задумав Мелфой? – договорив за нього Гаррі. – Я так і думав, що ви це скажете. Але як ми можемо знати?

– А це не наша справа, – раптом втрутився Люпин. Він одвернувся від каміна й дивився тепер просто на Гаррі. – Це Дамблдорова справа. Дамблдор довіряє Северусу, і цього нам усім має вистачати.

– Але, – не вгавав Гаррі, – якщо припустити... просто припустити, що Дамблдор помиляється щодо Снейпа...

– Таке припускали вже багато разів. Усе врешті-решт зводиться до того, довіряти Дамблдорові чи ні. Я довіряю; отже, довіряю й Северусу.

– Але ж Дамблдор може й помилятися, – наполягав Гаррі. – Він сам про це казав. А вам...

Він подивився Люпинові в очі.

– ...а вам, якщо чесно, подобається Снейп?

– Мені Северус не може подобатися чи не подобатися, – відповів Люпин. – Ні, Гаррі, я правду кажу, – додав він, бо Гаррі іронічно скривився. – Ми ніколи не станемо душевними друзями; надто багато всього неприємного було між Джеймсом, Сіріусом та Северусом. Але я ніколи не забуду, що цілий той рік, протягом якого я викладав у Гоґвортсі, Северус щомісяця виготовляв для мене зілля-вовкотруту, й робив це бездоганно, так, що я не страждав, як завжди це зі мною буває, коли місяць уповні.

– Але він «випадково» проговорився про те, що ви вовкулака, й вам довелося покинути школу! – сердито нагадав Гаррі.

Люпин стенув плечима.

– Ця новина все одно просочилася б. Усі ми знали, як він прагне перебрати мою посаду; проте він міг завдати мені значно гіршої шкоди, підробивши вовкотруту. Та він дбав про моє здоров’я. І я йому вдячний.