Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 140 (всего у книги 206 страниц)

– Я не хотів...

– ...їх тривожити чи лякати? – докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці. – Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.

Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував:

– Ще одна – інша, хоч і пов’язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.

– Приватних... з вами? – здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.

– Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.

– А чого ви мене будете навчати, пане професоре?

– Та трошки того, трошки сього, – безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.

– Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?

– У професора Снейпа, Гаррі... Ні, не муситимеш.

– Добре, – полегшено зітхнув Гаррі, – бо це був...

Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.

– Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», – кивнув Дамблдор.

Гаррі засміявся.

– Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, – радів Гаррі, – бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.

– Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, – серйозно мовив Дамблдор. – Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.

По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?

Гаррі кивнув.

– А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі... наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.

– Я розумію, – швидко погодився Гаррі.

– Тоді дуже добре, – сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір’я. – Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу понарікати, який же ти худий.

– РОЗДІЛ П’ЯТИЙ -
Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох – старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.

– Хто там? – долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. – Назвіться!

– Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.

Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті.

– Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!

– Нам пощастило, – пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. – Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!

Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.

– Вітаю, пане професоре, – озвалася вона. – Здоров, Гаррі.

– Привіт, Тонкс.

Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.

– Я краще піду, – швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію. – Дякую, Молі, за чай і співчуття.

– Будь ласка, не йди, якщо це через мене, – люб’язно попросив Дамблдор. – Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.

– Ні-ні, мені треба йти, – заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. – На добраніч...

– Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор...

– Та ні, Молі, що ти... та все одно дякую... усім на добраніч.

Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.

– Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, – сказав Дамблдор. – Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.

Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.

– Ти точно як Рон, – зітхнула вона, роздивляючись його. – На вас обох ніби наклали розтягувальні чари. Рон, відколи я купувала йому нові шкільні мантії, виріс сантиметрів на десять. Голодний, Гаррі?

– Так, – зізнався Гаррі, раптом усвідомлюючи, як він зголоднів.

– Сідай, любий, зараз я щось приготую.

Коли Гаррі сів, йому на коліна тут же вистрибнув і вмостився, муркочучи, рудий пухнастий кіт з приплюснутою мордочкою.

– То й Герміона тут? – радісно спитав Гаррі, чухаючи Криволапика за вушком.

– Так, позавчора приїхала, – повідомила місіс Візлі, постукуючи чарівною паличкою по великій залізній каструлі, та з гучним брязкотом стрибнула на плиту й одразу закипіла. – Усі вже, звісно, сплять, ми ж не чекали на тебе так рано. На, їж...

Вона знову стукнула каструлю, та злетіла вгору, полинула до Гаррі й нахилилася; місіс Візлі ледве встигла підставити миску, як у неї полився густий і паруючий цибуляний суп.

– Хліба, любий?

– Дякую, місіс Візлі.

Вона змахнула чарівною паличкою над плечем; до столу елегантно підлетіла хлібина й ніж. Коли хлібина сама себе покраяла, а каструля повернулася на плиту, місіс Візлі сіла коло Гаррі.

– То ти вмовив Горація Слизорога знову піти викладати?

Гаррі кивнув, бо мав повний рот супу й не міг говорити.

– Він навчав Артура й мене, – сказала місіс Візлі. – Працював у Гоґвортсі, здається, вічно; почав приблизно в той самий час, що й Дамблдор. Сподобався він тобі?

Гаррі тепер напхав рота хлібом, тож тільки стенув плечима.

– Розумію тебе, – кивнула місіс Візлі. – Він, коли захоче, може здаватися привабливим, хоч Артурові він ніколи особливо не подобався. Міністерство аж кишить колишніми Слизороговими улюбленцями – він уміє проштовхувати своїх, а от на Артура в нього ніколи не вистачало часу... мабуть, не покладав на нього великих надій. Та це тільки доводить, що навіть Слизоріг може помилятися. Не знаю, чи писав тобі про це Рон... це так недавно сталося... Артур отримав підвищення!

Видно було, що місіс Візлі аж розпирало бажання поділитися цією новиною. Гаррі необережно проковтнув цілу ложку паруючого супу і подумав, що від опіку в горлі йому повискакують пухирі.

– Це чудово! – видихнув він.

– Ти таке золотко, – засяяла місіс Візлі, мабуть, вирішивши, що це він заплакав від розчулення. – 3 огляду на нинішню ситуацію Руфус Скрімджер заснував кілька нових служб, і Артур тепер голова бюро виявлення та конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів. Це серйозна посада, в нього тепер десятеро підлеглих!

– А навіщо це бюро?..

– Розумієш, через усю цю паніку, пов’язану з Відомо-Ким, скрізь почали торгувати якимись дивними штуками, що нібито мають оберігати від Відомо-Кого і смертежерів. Можеш собі уявити, що то за дурниці... так звані захисні настоянки, а насправді соуси й підливки з додачею буботрубного гною або інструкції для оборонного пристріту, від якого відпадають вуха... зловмисниками найчастіше виявляються такі типи, як Манданґус Флечер, що за все своє життя не зробили нічого порядного, а тепер користуються панічними настроями. А подекуди взагалі трапляється справжнє паскудство. Недавно Артур конфіскував коробку з зачарованими стереоскопами, явно підкинуту якимось смертежером. Отож, як бачиш, це дуже важлива робота, і я йому кажу, що нічого шкодувати за всякими тостерами, автомобільними свічками та іншими маґлівськими дурничками. – На завершення своєї промови місіс Візлі суворо глянула на Гаррі, наче це він наполягав, що треба шкодувати за автомобільними свічками.

– А містер Візлі й досі на роботі? – спитав Гаррі.

– І досі. Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється... казав, що повернеться опівночі...

Вона зиркнула на великого годинника, що лежав боком на купі простирадл у кошику для білизни біля столу. Гаррі відразу його впізнав: на циферблаті було дев’ять стрілок з іменами членів родини. Раніше годинник висів у вітальні, а зараз, судячи з того, де він опинився, місіс Візлі, мабуть, узяла собі за звичку носити його по всій хаті. Усі дев’ять стрілок показували на позначку «смертельна небезпека».

– Майже увесь час отак, – пояснила місіс Візлі непереконливо бадьорим голосом, – відколи Відомо-Хто почав діяти відкрито. Думаю, всім зараз загрожує смертельна небезпека... навряд чи це стосується тільки нашої родини... але не знаю, чи має ще хтось такого годинника, тому не можу перевірити. Ага!

Вона вказала на циферблат годинника. Стрілка містера Візлі пересунулася до позначки «в дорозі».

– Він вертається!

І справді за якусь мить у задні двері постукали. Місіс Візлі підскочила й побігла туди; узявшись за ручку і припавши до дерев’яних дверей щокою, тихенько запитала:

– Це ти, Артуре?

– Так, – долинув утомлений голос містера Візлі. – Але я сказав би це навіть, якби був смертежером. Запитай щось інше!

– Ой, та що ти...

– Молі!

– Ну, добре-добре... яке твоє найпалкіше бажання?

– Довідатись, як тримаються в повітрі літаки.

Місіс Візлі кивнула й потягла було за ручку, але містер Візлі, мабуть, міцно тримав її з того боку, бо двері не відчинилися.

– Молі! Я мушу ще в тебе щось запитати!

– Артуре, це казна-що.

– Як ти любиш, щоб я тебе називав, коли ми наодинці?

Навіть у тьмяному світлі Гаррі побачив, що місіс Візлі зашарілася; він і сам відчув, як у нього палають шия й вуха, і взявся швидко сьорбати суп, голосно дзенькаючи по мисці ложкою.

– Молісюсінька, – прошепотіла напівмертва місіс Візлі в щілину.

– Правильно, – підтвердив містер Візлі. – Можеш тепер мене впускати.

Місіс Візлі відчинила двері і зайшов її чоловік – худий, лисуватий, рудоволосий чарівник у рогових окулярах та довгій запорошеній дорожній мантії.

– Я все одно не розумію, навіщо це все повторювати щоразу, коли ти вертаєшся додому, – сказала місіс Візлі, помагаючи чоловікові знімати мантію; її щоки ще й досі пашіли. – Та будь-який смертежер витисне з тебе цю відповідь перш ніж перевтілитися в тебе!

– Знаю, люба, але це міністерська процедура, а я повинен подавати приклад. Що це так гарно пахне? Цибуляний суп?

Містер Візлі радо глянув на стіл.

– Гаррі! А ми тебе до ранку й не чекали!

Вони обмінялися потисками рук, і містер Візлі сів на стілець біля Гаррі. Місіс Візлі поставила й перед ним миску з супом.

– Дякую, Молі. Важка була ніч. Якийсь телепень почав продавати видозмінні медалі. Почепиш таку на шию і можеш за бажанням міняти зовнішність. Сто тисяч масок, усього за десять ґалеонів!

– А що від них буває насправді?

– Найчастіше просто набуваєш неприємного жовтогарячого кольору, однак у кількох осіб по всьому тілу повискакували бородавки зі щупальцями. Наче в лікарні святого Мунґа й так мало роботи!

– Фред і Джордж люблять такі штуки, – завагалася місіс Візлі. – Ти не думаєш, що...

– Не думаю! – вигукнув містер Візлі. – Хлопці б такого не робили, особливо зараз, коли всі відчайдушно шукають хоч якогось захисту!

– То ти запізнився через ті видозмінні медалі?

– Та ні. До нас ще дійшли чутки про небезпечний відбивальний пристріт, насланий у районі «Слон і замок», та, на щастя, поки ми туди дісталися, магічний загін спецпризначення усе вже владнав...

Гаррі затулився рукою й нишком позіхнув.

– Спати, – миттю заявила місіс Візлі, від очей якої це не сховалося. – Я вже приготувала для тебе кімнату Фреда й Джорджа, житимеш там.

– Як, а вони де?

– На алеї Діаґон, сплять у крихітній квартирці над своєю крамничкою жартів, бо мають багато роботи, – пояснила місіс Візлі. – Мушу сказати, що я спочатку була проти, але в них, здається, таки є діловий нюх! Ходімо, дорогенький, твоя валіза вже нагорі.

– На добраніч, містере Візлі, – попрощався Гаррі, відставляючи стільця. Криволапик легенько зіскочив з його колін і вислизнув з кухні.

– На добраніч, Гаррі, – відповів містер Візлі.

Коли вони виходили з кухні, Гаррі помітив, як місіс Візлі зиркнула на годинник у кошику для білизни. Усі стрілки були знову на позначці «смертельна небезпека».

Кімната близнюків була на третьому поверсі. Місіс Візлі націлила чарівну паличку на лампу, що стояла на столику біля ліжка, й та негайно спалахнула, заливаючи кімнату приємним золотавим світлом. Хоч на письмовому столі біля вікна стояла велика ваза з квітами, їхній аромат не міг перебити стійкий запах стрілецького пороху, як визначив його Гаррі. Підлога була завалена запечатаними картонними коробками без жодних позначок. Серед них стояла й валіза Гаррі. Кімната нагадувала тимчасовий склад.

Гедвіґа привітала Гаррі радісним ухканням зі свого сідала на шафі, а тоді вилетіла у вікно; він знав, що вона хотіла його побачити перед тим, як вирушати на полювання. Гаррі сказав місіс Візлі «на добраніч», одягнув піжаму й ліг у ліжко. Відчув під наволочкою щось тверде. Понишпорив і знайшов липку фіолетово-помаранчеву цукерку, в якій упізнав батончика-блювончика. Усміхнувшись, він перевернувся на бік і одразу заснув.

Минуло всього кілька секунд, як здалося Гаррі, і його розбудив гарматний залп, з яким розчинилися навстіж двері. Сівши на ліжку, він почув, як з шурхотом розсуваються штори: в очі боляче вдарило сліпуче сонячне світло. Затуляючись однією рукою, другою він почав намацувати окуляри.

– Шотуттаке?

– А ми й не знали, що ти вже тут! – прокричав радісний голос і хтось ударив Гаррі по потилиці.

– Роне, не бий його! – у дівчачому голосі чувся докір.

Гаррі нарешті знайшов окуляри і нап’яв їх на носа, але світло було таке яскраве, що він і далі майже нічого не бачив. Перед ним хиталася висока розмита тінь; він закліпав, і тінь помалу перетворилася на широко усміхненого Рона Візлі.

– Усе кльово?

– Краще не буває, – Гаррі потер потилицю і знову впав на подушку. – А в тебе?

– Непогано, – Рон підтяг картонну коробку й сів на неї. – Коли ти тут з’явився? Мама оце аж зараз нам сказала!

– Десь о першій ночі.

– А з маґлами все гаразд? Вони до тебе добре ставилися?

– Як завжди, – відповів Гаррі, а Герміона тим часом сіла на краєчку ліжка. – Зі мною вони майже не розмовляли, але мені так навіть більше подобається. А як ти, Герміоно?

– Ой, та зі мною все добре, – сказала Герміона, уважно дивлячись на Гаррі, мов на хворого.

Він розумів, чим це викликано, але не мав найменшого бажання обговорювати Сіріусову смерть чи якісь інші скорботні теми, тому запитав:

– А котра вже година? Я що, пропустив сніданок?

– Про це не журись, мама тобі все принесе; вона вважає, що ти страшенно схуд, – закотив очі Рон. – То що там відбувалося?

– Нічого такого. Я собі нидів у тітки з дядьком.

– Ой, не треба понтів! – скривився Рон. – Ти ж десь був з Дамблдором!

– Там не було нічого цікавого. Він хотів, щоб я йому допоміг умовити одного старого вчителя повернутися з пенсії. Такий собі Горацій Слизоріг.

– А-а, – Рон був помітно розчарований. – А ми думали...

Герміона застережливо зиркнула на Рона, і Рон на повній швидкості змінив курс.

– ...ми так і думали, що нічого цікавого.

– Та невже? – пирхнув Гаррі.

– Так... так, бо Амбриджки вже немає, тож ясно, що нам потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, е-е, і який він?

– Схожий на моржа і був колись вихователем Слизерину, – пояснив Гаррі. – Що з тобою, Герміоно?

Герміона увесь цей час дивилася на нього так, ніби чекала, що от-от проявляться якісь дивні симптоми. Поспіхом вона зобразила непереконливу усмішку.

– Та ні, нічого! То, гм, як по-твоєму, добрий учитель вийде зі Слизорога?

– Не знаю, – знизав плечима Гаррі. – Гірших за Амбриджку бути не може.

– Я знаю ще гіршу за Амбриджку, – пролунало від дверей. У кімнату з роздратованим виглядом зайшла, горблячись, молодша Ронова сестра. – Привіт, Гаррі.

– Що з тобою? – здивувався Рон.

– Це все вона, – буркнула Джіні, з розгону сідаючи на ліжко біля Гаррі. – Я від неї скоро здурію.

– А що вона тепер зробила? – співчутливо поцікавилася Герміона.

– Та так зі мною говорить... наче мені три рочки!

– Я знаю, – Герміона стишила голос. – Вона цікавиться лише собою.

Гаррі був приголомшений, що Герміона так відгукується про місіс Візлі, й тому чудово зрозумів Рона, коли той сердито кинув:

– Ви можете хоч на п’ять секунд дати їй спокій?

– О, давай, захищай її, – огризнулася Джіні. – Ми знаємо, що ти нею захоплений.

Ці слова якось не пасували до Ронової матері; відчуваючи, що він чогось не розуміє, Гаррі запитав:

– Про кого це ви?..

Відповідь на своє запитання він одержав, ще й не договоривши. Двері спальні знову рвучко відчинилися, й Гаррі інстинктивно з такою силою смикнув на себе ковдру, що Герміона й Джіні попадали з ліжка.

У дверях стояла дівчина такої запаморочливої вроди, що в кімнаті раптом наче забракло повітря. Висока й струнка, з довгим білявим волоссям, вона, здавалося, випромінювала легеньке сріблясте сяйво. А довершувала це досконале видіння важка таця зі сніданком в її руках.

– ‘Аггі, – вимовила вона гортанним голосом. – Тсе бульо дюже довго!

Дівчина переступила поріг і пішла до нього; за нею дріботіла сердита місіс Візлі.

– Не треба було брати тацю, я й сама віднесла б!

– Тсе бульо не вашко, – сказала Флер Делякур, ставлячи тацю Гаррі на коліна, а тоді нахилилася й поцілувала його в щоку: він відчув, як палає те місце, якого торкнулися її вуста. – Я так готіла його батшити. Пам’ятаєш мою сестгу, Ґабгіель? Вона не пегестає говогити пго ‘Аггі Поттега. Вона буде гада побатшити тебе знову.

– О... то вона теж тут? – прохрипів Гаррі.

– Ні-ні, дугненький, – дзвінко розсміялася Флер, – я казала пго наступне літо, коли ми... то ти не знаєш?

Її великі сині очі округлилися й вона докірливо глянула на місіс Візлі, котра почала виправдовуватися:

– Ми просто ще не встигли йому сказати.

Флер знову повернулася до Гаррі, тріпнувши своїм сріблястим волоссям, аж воно хльоснуло місіс Візлі по обличчю.

– Ми з Біллом збигаємося одгушитись!

– Он як, – пробелькотів Гаррі. Він не міг не помітити, що місіс Візлі, Герміона й Джіні уникають дивитися одна одній у вічі. – Ого. Е-е... поздоровляю!

Вона нахилилася й знову його поцілувала.

– Білл загаз дюже зайнятий, багато пгацює, а я пгацюю на півставки в Ґгінґотсі, шоб поліпшити свій вімова, тому він запгосив мене на кілька днів сюди, шоб кгашче зазнайомитися з його годиною. Я так згаділа, коли потшула, шо ти пгиїдеш... тут нічого гобити, хіба шо любиш кугей чи куховагити! Ну... смашного тобі, ‘Аггі!

На цих словах вона граціозно крутнулася й випливла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.

Місіс Візлі прошипіла щось схоже на «пхи»!

– Мама її ненавидить, – спокійно повідомила Джіні.

– Неправда! – сердито заперечила місіс Візлі. – Просто я вважаю, що вони поспішили з заручинами!

– Вони вже рік знайомі, – втрутився Рон, що, ніби причмелений, не зводив очей із зачинених дверей.

– Хіба це довго! Я, звісно, розумію, чому так сталося. Усе через непевність, пов’язану з поверненням Відомо-Кого, бо люди думають, що завтра їх може не стати, тому й поспішають з усілякими рішеннями, над якими раніше поміркували б. Так само було й під час його попередньої могутності – люди тікали зі своїми коханими світ за очі...

– А серед них і ви з татом, – хитро додала Джіні.

– Це так, але ми з батьком чудово пасували одне одному, навіщо нам було чекати? – заперечила місіс Візлі. – Тоді як Білл і Флер... ну... що вони мають спільного? Він працьовитий, практичний, а вона...

– Корова, – підказала Джіні, киваючи головою. – Але Білл не такий уже й практичний. Він же спеціаліст зі зламувань проклять і любить пригоди, любить ефектність... думаю, саме тому він і волочиться за Флегмою.

– Не називай її так, Джіні, – розсердилася місіс Візлі, а Гаррі з Герміоною розреготалися. – Ну, мені вже треба йти... їж, Гаррі, яєчню, поки тепла.

Вона вийшла. Ронове очманіння не миналося; він сіпав головою, наче пес, що намагається струсити воду з вух.

– Хіба до неї не можна звикнути, живучи в одному домі? – спитав Гаррі.

– Воно-то так, – погодився Рон, – але коли наштовхуєшся на неї несподівано, як оце зараз...

– Жалюгідно, – люто чмихнула Герміона й відійшла від Рона аж до стіни, а там розвернулася, склала на грудях руки і втупилася в нього.

– Невже ти хочеш, щоб вона тут тинялася завжди? – недовірливо спитала Джіні в Рона. Коли той тільки знизав плечима, сестра додала:

– А я впевнена, що мама покладе цьому край.

– Як же вона зуміє? – поцікавився Гаррі.

– Вона цілий час намагається запросити в гості Тонкс. Має, мабуть, надію, що Білл накине на неї оком. Я теж на це сподіваюся. Краще б у нашій родині була вона.

– Так їй і вдасться, – саркастично зауважив Рон. – Послухайте, та жоден нормальний чувак не вибере Тонкс, якщо поруч буде Флер. Тобто Тонкс класна, коли не робить ідіотських фокусів з волоссям і носом, але...

– Вона в сто разів приємніша за Флегму, – заперечила Джіні.

– І значно розумніша, бо вона аврор! – додала з кутка Герміона.

– Флер теж не дурна, не забувайте, що вона брала участь у Тричаклунському турнірі, – сказав Гаррі.

– Хоч ти не починай! – огризнулася Герміона.

– Мабуть, тобі подобається, як вона каже «‘Аггі»? – зневажливо кинула Джіні.

– Ні, – заперечив Гаррі, вже не радий, що втрутився, – я тільки казав, що Флегма... тобто Флер...

– Я воліла б мати в родині Тонкс, – повторила Джіні. – Вона хоч весела.

– Щось вона останнім часом не дуже веселить, – заперечив Рон. – Я її бачив кілька разів і вона більше нагадувала Плаксиву Мірту.

– Це несправедливо, – обурилася Герміона. – Вона й досі не відійшла від того, що сталося... усе ж... він її двоюрідний брат!

У Гаррі стислося серце. От і до Сіріуса добралися. Він схопив виделку й почав закидати в рота яєчню, щоб у розмову не втягли і його.

– Тонкс і Сіріус майже не знали одне одного! – вигукнув Рон. – Сіріус просидів в Азкабані пів її життя, а до того їхні родини навіть не зустрічалися...

– Не в тому річ, – заперечила Герміона. – Вона вважає, що винна в його смерті!

– Чого це? – не зміг стриматися Гаррі.

– Бо це вона билася з Белатрисою Лестранж. Мабуть, відчуває, що якби тоді її перемогла, то Белатриса не змогла б убити Сіріуса.

– Це дурість, – сказав Рон.

– Це почуття вини з боку того, хто вижив, – сказала Герміона. – Я знаю, що Люпин намагався її заспокоїти, але вона й досі в депресії. Їй навіть її метаморфомагія не вдається!

– Що?..

– Не може змінювати собі зовнішність, як звикла, – пояснила Герміона. – Мабуть, на її дар вплинув шок.

– Я й не знав, що таке могло статися, – здивувався Гаррі.

– Я теж, – зізналася Герміона, – але, мабуть, якщо перебувати в стані сильної депресії...

Знову відчинилися двері і з’явилася голова місіс Візлі.

– Джіні, – прошепотіла вона, – іди вниз, допоможи приготувати обід.

– Я ж розмовляю з людьми! – обурилася Джіні.

– Хутко! – додала місіс Візлі й пішла.

– Вона мене кличе тільки тому, що не хоче залишатися з Флегмою! – сердито буркнула Джіні. Тріпнула довгим рудим волоссям, дуже вдало перекривляючи Флер, і пішла штучною ходою, піднявши руки над собою, наче балерина.

– Вам усім теж раджу швиденько йти вниз, – додала вона, виходячи з кімнати.

Гаррі скористався тимчасовою мовчанкою, щоб доїсти сніданок. Герміона роздивлялася Фредові з Джорджем коробки, час від часу нишком поглядаючи на Гаррі. Рон, частуючись Гарріною грінкою, й далі замріяно дивився на двері.

– А це що таке? – запитала Герміона, тримаючи щось схоже на маленький телескоп.

– Не знаю, – відповів Рон, – але якщо Фред і Джордж залишили його тут, то він, мабуть, ще не готовий для крамнички жартів, тому будь обережна.

– Твоя мама казала, що крамничка процвітає, – згадав Гаррі. – Казала, що у Фреда з Джорджем виявився справжній діловий нюх.

– Це ще м’яко сказано, – мовив Рон. – Вони гребуть ґалеони лопатами! Не дочекаюся, щоб глянути на цю крамничку. Ми ще не були на алеї Діаґон, бо мама каже, що для додаткової безпеки з нами має піти тато, який зараз страшенно зайнятий на роботі, але там має бути класно.

– А як там Персі? – поцікавився Гаррі (третій за віком Ронів брат був у родині білою вороною). – Чи він уже розмовляє з твоїми батьками?

– Нє-а, – відповів Рон.

– Але ж він знає, що твій тато мав абсолютну рацію щодо повернення Волдеморта...

– Дамблдор каже, що людям значно легше прощати помилки інших, ніж їхню правоту, – втрутилася Герміона. – Я чула, Роне, як він це казав твоїй мамі.

– Хто ще, крім Дамблдора, казатиме такі божевільні речі, – стенув плечима Рон.

– Цього року він даватиме мені приватні уроки, – сказав, ніби між іншим, Гаррі.

Рон ледь не вдавився грінкою, а Герміона охнула.

– Чого ж ти мовчав! – вигукнув Рон.

– Та я щойно згадав, – чесно зізнався Гаррі. – Він це сказав учора вночі у вашому сарайчику для мітел.

– Нічого собі... приватні уроки у Дамблдора! – Рон був вражений. – Цікаво, чого це він?..

Рон затнувся на півслові. Гаррі помітив, що вони з Герміоною перезирнулися. Гаррі відклав ножа й виделку, і серце його забилося швидше, хоч він так само без руху сидів на ліжку. Дамблдор радив розповісти... чом би й не зараз?

Він втупився поглядом у виделку, що поблискувала на колінах, і сказав:

– Не знаю точно, чому він даватиме мені уроки, але це, мабуть, пов’язано з пророцтвом.

Рон з Герміоною мовчали як риби. Гаррі навіть здалося, що вони заклякли. Він повів далі, не зводячи погляду з виделки:

– З тим, яке намагалися викрасти в міністерстві.

– Але ж ніхто не знає, про що в ньому йшлося, – швидко додала Герміона. – Воно ж розбилося.

– Хоч у «Віщуні» писали, що... – почав було Рон, проте Герміона зашипіла:

– Цс!

– «Віщун» писав правду, – підтвердив Гаррі, з великим зусиллям переводячи погляд на друзів: видно було, що Герміона налякана, а Рон захоплений. – Та скляна куля, що розбилася, то був не єдиний запис пророцтва. Я його повністю почув у Дамблдоровім кабінеті. Пророцтво було зроблене для нього, тож він міг мені сказати. Зі змісту випливає, – Гаррі важко зітхнув, – що саме я маю покінчити з Волдемортом... принаймні там сказано, що разом нам жити не судилося.

Якусь мить усі троє мовчки дивилися одне на одного. Тоді щось голосно бабахнуло, і Герміона зникла за стіною чорного диму.

– Герміоно! – крикнули Гаррі з Роном. Таця для сніданку з брязкотом полетіла на підлогу.

Герміона з’явилася, кахикаючи, з-за хмари диму, тримаючи в руці телескоп і демонструючи свіжий фіолетовий синець під оком.

– Я його стиснула, а він... а він мене вдарив! – зойкнула вона.

І справді, тепер вони побачили крихітний кулачок на довжелезній пружині, що стирчав з одного кінця телескопа.

– Не журися, – заспокоїв Рон, насилу стримуючи сміх, – мама тебе вилікує, вона добре гоїть дрібні поранення...

– Ой, та не звертайте уваги! – махнула рукою Герміона. – Гаррі, ой, Гаррі...

Вона знову сіла на краєчок його ліжка.

– Ми думали, коли вже повернулися з міністерства... звісно, ми нічого не хотіли тобі казати, але з того, що Луціус Мелфой говорив про пророцтво, ніби воно про тебе й Волдеморта... то ми так і думали, що це щось таке... ой, Гаррі... – Вона подивилися на нього й прошепотіла:

– Тобі страшно?

– Не так, як спочатку, – зізнався Гаррі. – Коли я вперше про це почув, то злякався... але тепер мені здається, ніби я завжди знав, що врешті-решт маю з ним зіткнутися...

– Коли ми почули, що Дамблдор забиратиме тебе особисто, то ми так і подумали, що він тобі щось скаже, або покаже щось, пов’язане з пророцтвом, – палко додав Рон. – І ми не помилилася, правда? Він би не давав тобі уроків, якби думав, що тобі нічого не світить, не витрачав би на тебе часу... він думає, що в тебе є шанс!

– Це правда, – погодилася Герміона. – Цікаво, Гаррі, чого саме він тебе навчатиме? Мабуть, найвищої захисної магії... могутніх протизаклять... антипристріту...

Гаррі не дуже прислухався. По тілі розтікалося тепло, що не мало нічого спільного з сонячним сяйвом; тягар у грудях розчинявся й зникав. Він знав, що Рон і Герміона шоковані набагато більше, ніж по них видно, але те, що вони були біля нього, заспокоювали його й підбадьорювали, а не сахалися, як від заразного чи небезпечного, варте було більшого, ніж він міг їм висловити.

– ...і загальних ухильних заклять, – договорила Герміона. – Зате ти знаєш хоч один предмет, який цього року вивчатимеш. На один більше, ніж ми з Роном. Цікаво, коли вже ми отримаємо наші підсумкові СОВи?

– Мабуть, скоро, бо вже минув цілий місяць, – припустив Рон.

– Стривайте, – пригадав Гаррі ще одну тему вчорашньої розмови. – Дамблдор, здається, казав, що ми отримаємо СОВи вже сьогодні!

– Сьогодні? – зойкнула Герміона. – Сьогодні? А чому ж ти... о, Боже... треба ж було сказати...

Вона схопилася на ноги.

– Подивлюся, чи не прилетіли поштові сови...

Та коли за десять хвилин Гаррі вдягнувся і зійшов униз з порожньою тацею в руках, то побачив Герміону, що сиділа, розгублена, за кухонним столом, та місіс Візлі, яка намагалася зменшити Герміонину схожість зі смугастою пандою.

– Не зникає, – стурбовано говорила місіс Візлі, стоячи над Герміоною з чарівною паличкою і книжкою «Помічник цілителя», розгорнутою на сторінці «Синці, порізи й подряпини». – Завжди ж діяло. Нічого не розумію.

– Цілком у стилі Фреда з Джорджем. Вони зробили так, щоб синець не зникав, бо вважали, що це смішно, – сказала Джіні.

– Він мусить зійти! – пискнула Герміона. – Не буду ж я отак скрізь ходити!

– Не будеш, люба, ми знайдемо ліки, не переживай, – заспокоювала її місіс Візлі.

– Білл мені гозповідав, які веселі Фгед і Джогдж! – сяйнула безтурботною усмішкою Флер.

– Ага, я зараз лусну зі сміху, – огризнулася Герміона.

Вона схопилася й, заламуючи руки, забігала по кухні.

– Місіс Візлі, ви впевнені, що зранку сови не прилітали?

– Так, люба, я б їх помітила, – терпляче підтвердила місіс Візлі. – Але ж іще немає й дев’ятої, попереду море часу...

– Я знаю, що завалила «Стародавні руни», – гарячково бурмотіла Герміона, – я там точно зробила одну серйозну помилку в перекладі. А практичний іспит із захисту від темних мистецтв мені взагалі не вдався. Раніше мені здавалося, що з трансфігурацією я впоралася непогано, але зараз...

– Герміоно, замовкни вже, ти не одна нервуєшся! – не витримав Рон. – От як отримаєш своїх одинадцять відмінних СОВ...

– Ні-ні-ні! – істерично сплеснула долонями Герміона. – Я знаю, що все провалила!