Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 92 (всего у книги 206 страниц)

Рон пирхнув. – Горбатого могила виправить. Згадай, як він на нас дивиться.

– Біллеві він теж не подобається, – ніби підсумувала Джіні.

Гаррі не був певний, що його гнів ущух, але цікавість узяла гору над бажанням викричатися. Він опустився на вільне ліжко.

– Що, і Білл тут? – поцікавився він. – Я думав, він працює в Єгипті.

– Він перейшов на канцелярську роботу, щоб мати змогу повернутися додому і працювати для Ордену, – пояснив Фред. – Каже, що скучає за пірамідами, але... – Фред задоволено вишкірився, – він має певну компенсацію.

– Тобто?

– Пам'ятаєш Флер Делякур? – спитав Джордж. – Вона отримала роботу в «Ґрінґотсі», щоб «погіпшити свій вімова...»

– А Білл дав їй уже чимало приватних уроків, – захихотів Фред.

– Чарлі також член Ордену, – додав Джордж, – але він досі в Румунії. Дамблдор хоче залучити якомога більше чужоземних чарівників, тож Чарлі у вільний час зав'язує контакти.

– А чому не Персі? – здивувався Гаррі, адже він знав, що третій син Візлів працює у відділі міжнародної магічної співпраці Міністерства магії.

Почувши це, всі Візлі й Герміона обмінялися похмурими багатозначними поглядами.

– Ти тільки нізащо не згадуй при мамі й татові про Персі, – напруженим голосом попередив Рон.

– Чому?

– Бо щоразу, коли звучить ім'я Персі, тато щось розбиває, а мама починає ридати, – пояснив Фред.

– Це такий жах, – сумно зітхнула Джіні.

– Ми з ним тепер не маємо нічого спільного, – сказав Джордж з несподівано гидливим виразом обличчя.

– А що сталося? – допитувався Гаррі.

– Тато й Персі посварилися, – відповів Фред. – Я ще не бачив, щоб тато так кричав. Завжди галасує мама.

– Це сталося через тиждень після початку канікул, – пояснив Рон. – Ми саме мали перебратися до Ордену. Персі прийшов додому і повідомив, що його підвищили на посаді.

– Жартуєш? – здивувався Гаррі.

Хоч він чудово знав, що Персі був неймовірно честолюбний, у Гаррі склалося враження, що Персі не досяг великих успіхів на своїй першій посаді в Міністерстві магії. Персі серйозно провинився, не помітивши, що його начальником керував безпосередньо сам Лорд Волдеморт (хоч у міністерстві в це й не повірили – там усі вважали, що містер Кравч просто збожеволів).

– Ми теж були здивовані, – погодився Джордж, – адже Персі мав купу неприємностей через Кравча, було розслідування... Казали, що Персі мав би помітити, як Кравч з'їжджає з глузду, і повідомити керівництво. Але ти ж знаєш Персі: Кравч зробив його своїм заступником, от він і тішився.

– То як же його підвищили на посаді?

– Саме це нас і здивувало, – підтвердив Рон, охоче підтримуючи розмову, щоб Гаррі знов не зірвався на крик. – Він прийшов додому страшенно собою задоволений... навіть більше, ніж завжди, якщо таке можна уявити... і сказав татові, що йому запропонували посаду в самого Фаджа. Справді дуже гарна посада як для того, хто лише торік закінчив Гоґвортс: молодший помічник міністра. Він сподівався, що тато буде в захопленні.

– Та сталося навпаки, – похмуро додав Фред.

– А чому? – спитав Гаррі.

– Та тому, що Фадж тоді гасав міністерством і перевіряв, чи ніхто не контактує з Дамблдором, – пояснив Джордж.

– У міністерстві зараз намагаються не згадувати про Дамблдора, – додав Фред. – Буцімто він лише завдає зайвого клопоту, заявляючи, що повернувся Відомо-Хто.

– Тато каже – Фадж усім дав зрозуміти, що той, хто підтримує зв'язки з Дамблдором, може відразу звільнятися з роботи, – додав Джордж.

– Біда в тому, що Фадж підозрює тата. Він знає, що тато приятелює з Дамблдором, окрім того, він вважає тата диваком через його захоплення маґлами.

– А до чого тут Персі? – розгубився Гаррі.

– Зараз поясню. Тато вважає, що Фадж бере Персі до себе лише для того, щоб той шпигував за власною родиною... і за Дамблдором.

Гаррі аж свиснув.

– А Персі радий.

Рон невесело всміхнувся.

– Персі просто ошалів. Він сказав... а, він наговорив такої гидоти. Сказав, що відколи почав працювати в міністерстві, мусив постійно відмиватися від паскудної татової репутації; що в тата нема жодних амбіцій, і тому ми завжди були... ну, розумієш... не мали багато грошей...

– Що? – недовірливо перепитав Гаррі, а Джіні зашипіла, мов сердита кицька.

– Я знаю, – ледь чутно промовив Рон. – Далі було ще гірше. Він сказав, що тато носиться з тим Дамблдором як дурень з писаною торбою; що Дамблдора чекають великі неприємності, і тато влізе в халепу разом з ним; і що він – Персі – знає, кому вірно служити, і зберігатиме вірність міністерству. А якщо мама з татом збираються зрадити міністерство, то він готовий заявити, що більше не належить до нашої родини. Спакував валізи й поїхав. Тепер живе в Лондоні.

Гаррі тихенько вилаявся. З усіх Ронових братів Персі подобався йому найменше, але Гаррі й уявити не міг, що той посміє так розмовляти з містером Візлі.

– Мама була в розпачі, – понуро мовив Рон. – Сам знаєш... сльози... Поїхала в Лондон, щоб поговорити з Персі, а він затраснув двері перед її носом. Не знаю, що він робить, коли зустрічає на роботі тата... мабуть, удає, що не бачить.

– Але ж Персі мусить знати, що Волдеморт повернувся, – замислився Гаррі. – Він же не дурний і повинен розуміти, Що ваші батьки не ризикуватимуть усім без серйозних підстав.

– До речі, у сварці згадували й тебе, – сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. – Персі сказав, що єдиний доказ – це твоя розповідь, і... не знаю... він не вважає, що цього достатньо.

– Персі дуже довіряє «Щоденному віщуну», – в'їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.

– Про що ви говорите? – здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.

– Ти що... не отримував «Щоденного віщуна»? – нервово спитала Герміона.

– Отримував! – відповів Гаррі.

– А ти... уважно його читав? – стурбовано спитала Герміона.

– Ну, не все, – почав виправдовуватися Гаррі. – Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?

Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:

– Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там... е-е... твоє ім'я згадувалося по кілька разів на тиждень.

– Я мав би побачити...

– Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, – похитала головою Герміона. – Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.

– Що?..

– Гиденько, правду кажучи, – ледве стримувалася Герміона. – Обсмоктування Рітиних нісенітниць.

– Але ж вона для них уже начебто не пише?

– Не пише, вона свого слова дотримала... щоправда, вибору в неї не було, – вдоволено додала Герміона. – Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.

– І що ж діється? – нетерпляче спитав Гаррі.

– Пам'ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?

– Так, – відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.

– Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе , дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, – скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. – 3 тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: «Баєчка в стилі Гаррі Поттера», а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: «Сподіваємось, у цієї особи не з'явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити»...

– Я не хочу, щоб мене хтось боготворив... – із запалом почав Гаррі.

– Я знаю, – швиденько погодилася налякана Герміона. – Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.

– Я цього не просив... і не хотів... Волдеморт убив моїх батьків! – аж захлинався Гаррі. – Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я...

– Ми знаємо, Гаррі, – запевнила його Джіні.

– І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, – вела далі Герміона. – їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов'язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки... тобто, звісно, якщо тебе виженуть, – уточнила вона. – Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.

Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.

– Овва.

Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з'явилася місіс Візлі.

– Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?

– Криволапик, – не змигнувши й оком відповіла Джіні. – Він завжди ними бавиться.

– Ага, – сказала місіс Візлі, – бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.

Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.

– Слухайте... – ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: – Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас – ми справді намагалися переконати Дамблдора...

– Я знаю, – коротко мовив Гаррі.

Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.

– Хто такий Крічер? – поцікавився він.

– Ельф-домовик, він тут мешкає, – відповів Рон. – Псих. Я ще такого не бачив.

Герміона відразу спохмурніла.

– Ніякий він не псих, Роне.

– Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір'ю, – роздратовано випалив Рон. – Це що, нормально, Герміоно?

– Ну... це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. – Герміона ще й досі носиться зі своєю «сечею», – закотив очі Рон.

– Це не сеча, а ССЕЧА! – обурилася Герміона. – Спілка Сприяння Ельфам-Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.

– Так, так, – скривився Рон. – Ходім, бо я голодний як вовк.

Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..

– Чекайте! – видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. – Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо...

Друзі обережно визирнули через бильця. Тьмяний коридор унизу був заповнений чаклунами й чарівницями, включно з Гарріною охороною. Всі вони схвильовано перешіптувались. У самому центрі юрби Гаррі побачив масну чорну голову й гачкуватий ніс його найнеулюбленішого гоґвортського вчителя професора Снейпа. Гаррі ще дужче перехилився через бильця. Йому було дуже цікаво, що ж робить Снейп для Ордену Фенікса...

Раптом перед Гарріними очима з'явилася тонесенька струна тілесного кольору. Поглянувши вгору, він побачив на верхньому майданчику Фреда й Джорджа, котрі обережно опускали вниз видовжене вухо. Проте наступної миті усі чарівники попрямували до дверей і зникли з виду.

– Западло, – почулося Фредове шепотіння, і видовжене вухо поповзло вгору.

Вхідні двері відчинились і знову зачинилися.

– Снейп ніколи тут не вечеряє, – тихенько повідомив Рон. – І слава Богу. Ходімо.

– І не забудь, Гаррі, що в коридорі не можна кричати, – прошепотіла Герміона.

Проминаючи ряд ельфівських голів, вони побачили біля вхідних дверей Люпина, місіс Візлі й Тонкс. Усі троє магічно замикали безліч замків і засувів за тими, хто вийшов.

– Будемо їсти в кухні, – прошепотіла місіс Візлі, зустрівши їх біля сходів. – Гаррі, любий, треба тільки пройти навшпиньки до тих дверей...

ТОРОХ!

– Тонкс! – роздратовано вигукнула місіс Візлі, озираючись через плече.

– Вибачте! – простогнала Тонкс, простягшись на підлозі. – Це та дурна підставка для парасоль, я вже вдруге через неї перечепилася...

Її заглушив жахливий пронизливий вереск, від якого у жилах холола кров. Поїдені міллю оксамитові портьєри, повз які Гаррі уже проходив, відхилилися, але за ними не виявилося дверей. На мить Гаррі здалося, що він дивиться у вікно, за яким верещить стара жінка в чорному капелюшку, верещить так, наче її катують... та потім він зрозумів, що це просто натуральної величини портрет, але такого реалістичного й бридкого портрета він іще ніколи не бачив.

Стара жінка бризкала слиною, закочувала очі, пожовкла шкіра на її обличчі розтягувалася від крику; а в коридорі прокидалися інші портрети і також починали кричати так, що Гаррі аж зіщулився й затулив долонями вуха.

Люпин і місіс Візлі кинулися туди, намагаючись закрити стару жінку портьєрами, але портьєри не рухалися, а жінка репетувала як навіжена, розмахуючи кігтистими пальцями, ніби хотіла роздряпати їм обличчя.

– Бруд! Лайно! Гібриди калу й ницості! Покручі, мутанти, почвари, геть звідси, геть! Як ви посміли осквернити дім моїх батьків...

Тонкс вибачалася знову і знову, піднімаючи з підлоги величезну важку тролеву лапу. Місіс Візлі облишила спроби затулити жінку і побігла коридором, приголомшуючи інші портрети чарівною паличкою, а з дверей навпроти Гаррі вискочив чоловік з довгим чорним волоссям.

– Ану заткнися, стара карго, ЗАТКНИСЯ! – заревів він, ухопившись за портьєру, яку облишила місіс Візлі.

– Ти-и-и-и! – завила жінка, вирячивши очі. – Кривавий зрадник, мерзотник, ганьба моєї плоті!

– Я сказав... ЗАТКНИСЯ! – гаркнув чоловік, і разом з Люпином вони неймовірними зусиллями таки затягай портьєри.

Крик старої ущух, і запала лунка тиша.

Втомлено відкидаючи з чола своє довге чорне волосся, Гаррін хрещений батько Сіріус обернувся до нього.

– Здоров, Гаррі, – похмуро привітався він, – бачу, ти вже познайомився з моєю матір'ю.

– РОЗДІЛ П'ЯТИЙ -
Орден Фенікса

– З твоєю?..

– Так, з моєю любою матусею, – підтвердив Сіріус. – Ми вже з місяць намагаємося забрати її звідси, але вона, мабуть, зачаклувала полотно закляттям-приклеяттям. Ходімо скоріше донизу, поки вони знову не прокинулись.

– Але що тут робить портрет твоєї матері? – ошелешено спитав Гаррі, коли вони вийшли з коридору й почали спускатися вузькими кам'яними сходами.

– О, тобі ніхто не сказав? Це будинок моїх батьків, – пояснив Сіріус. – А я – останній з роду Блеків, тож тепер він мій. Я запропонував Дамблдорові влаштувати тут штаб-квартиру – це, мабуть, єдине, що я можу зробити корисного.

Гаррі сподівався привітнішої зустрічі, тож його вразила гіркота й суворість Сіріусового голосу.

Він спустився сходами слідом за хрещеним батьком і опинився в розташованій у підвалі кухні. Там було не набагато світліше, ніжу коридорі. Нетиньковані кам'яні стіни навіювали думки про печеру. В її дальньому кінці, освітлюючи приміщення, палав великий камін. Дим з люльок клубочився, мов на полі бою, і крізь нього проглядали загрозливі обриси підвішених до темної стелі важких залізних баняків та сковорідок. Кухня була заставлена стільцями, що лишилися після зборів, а в центрі стояв довгий дерев'яний стіл, захаращений сувоями пергаменту, келихами, порожніми пляшками з-під вина та ще купою якогось лахміття.

В кінці столу, притулившись головами, тихенько розмовляли містер Візлі та його найстарший син Вілл. Місіс Візлі прокашлялася. Її чоловік – худий лисуватий рудий чаклун у рогових окулярах – озирнувся й зірвався на ноги.

– Гаррі! – вигукнув містер Візлі, підбігаючи до нього й енергійно тиснучи руку. – Радий тебе бачити!

Краєм ока Гаррі помітив як Вілл, з довгим волоссям, зібраним у хвостик на потилиці, поспіхом згортає якийсь пергамент.

– Нормально долетів, Гаррі? – поцікавився Білл, намагаючись ухопити дванадцять сувоїв одночасно. – Дикозор не примусив вас летіти через Ґренландію?

– Намагався, – відповіла Тонкс, підійшовши, щоб допомогти Біллові, й відразу перекинула на пергамент свічку. – Ой... вибач...

– Почекай, люба, – роздратовано звеліла місіс Візлі і врятувала пергамент помахом чарівної палички. У світлі сяйва, викликаного чарами місіс Візлі, Гаррі помітив, що на пергаменті наче був план якоїсь будівлі.

Місіс Візлі, зауваживши, куди він дивиться, схопила план і упхнула його Біллові поверх інших сувоїв.

– Після зборів треба одразу прибирати все зі столу, – буркнула вона й кинулася до старезного буфета, звідки почала діставати тарілки.

Білл витяг чарівну паличку, пробурмотів «Еванеско!» – і всі сувої щезли.

– Сідай, Гаррі, – запросив його Сіріус. – Ти вже знаєш Манданґуса?

Те, що Гаррі сприйняв за купу лахміття, протяжно захропіло й здригнулося.

– Шо таке, хто мене кликав? – сонно пробелькотів Манданґус. – Я згоден з Сіріусом... – Він підняв угору бруднющу руку, ніби голосуючи, а його мішкуваті запалені очі ніяк не могли сфокусуватися.

Джіні захихотіла.

– Данґ, збори вже закінчилися, – сказав Сіріус, а всі тим часом розмістилися за столом. – Приїхав Гаррі.

– Га? – Манданґус сумно поглянув на Гаррі крізь свої розкуйовджені руді патли. – Шоб я луснув, це ж він. Так... Ну, шо там, Гаррі, все нормально?

– Так, – відповів Гаррі.

Манданґус нервово понишпорив у кишенях, не відводячи погляду від Гаррі, і витяг брудну чорну люльку. Запхав у рот, запалив чарівною паличкою і глибоко затягся. За мить його огорнула хмара зеленкуватого диму.

– То я вибачаюся, – прохрипів голос з тієї смердючої хмари.

– Востаннє попереджаю, Манданґусе, – крикнула місіс Візлі, – може, ти перестанеш нарешті смалити в кухні, а надто, коли ми сідаємо їсти!

– Шо? – перепитав Манданґус. – Ага. Вибачаюся, Молі.

Манданґус запхав люльку в кишеню, і димова хмара розвіялась, але їдкий запах горілих шкарпеток залишився.

– Якщо хочете повечеряти ще до півночі, то прошу мені допомогти, – звернулася до присутніх місіс Візлі. – Ні, любий Гаррі, не вставай, ти мав довгеньку подорож.

– Що робити, Молі? – з готовністю поцікавилася Тонкс.

Місіс Візлі завагалася, з недовірою поглядаючи на неї.

– Е-е... ні... Тонкс, ти теж відпочинь, ти й так натомилася.

– Ні-ні, я хочу допомогти! – радісно вигукнула Тонкс, кинувшись до буфета, з якого Джіні витягала начиння, і тут-таки перевернула стільця.

Невдовзі кілька важких ножів самі різали м'ясо й овочі під наглядом містера Візлі. Місіс Візлі щось помішувала в казані, що висів над вогнем, а інші чарівники виймали з буфета тарілки, келихи й харчі. Гаррі сидів за столом разом з Сіріусом і Манданґусом, що й далі скорботно поглипував на нього.

– Бачив після того стару Фіґі? – поцікавився він.

– Ні, – відповів Гаррі, – нікого не бачив.

– Я, знаєш, нікуди не пішов би, – запобігливо почав Манданґус, нахиляючись до Гаррі, – але така комерційна нагода...

Гаррі здригнувся, відчувши, як щось треться біля його колін, але то був Криволапик, рудий Герміонин кіт. Він, муркочучи, обійшов Гаррі, а тоді стрибнув Сіріусові на коліна й скрутився там клубочком. Сіріус неуважно почухав його за вухами і перевів на Гаррі важкий погляд.

– Гарно провів літо?

– Та ні, жахливо, – заперечив Гаррі.

Чи не вперше на Сіріусовім обличчі промайнула тінь усмішки.

– Не розумію, на що тобі жалітися.

– Що? – Гаррі не повірив власним вухам.

– Я особисто лише радів би нападові дементорів. Смертельна боротьба за власну душу – непогана розвага після монотонного скніння. Ти нарікаєш, але, принаймні, хоч міг гуляти, розминати ноги, битися... А я вже цілий місяць звідси ні на крок.

– Чому це? – спохмурнів Гаррі.

– Бо Міністерство магії досі на мене полює, а Червохвіст уже, мабуть, розповів Волдемортові, що я анімаг, тому я більше не можу маскуватися. Та й для Ордену Фенікса користі з мене небагато... принаймні так вважає Дамблдор.

Сіріус так сухо вимовив Дамблдорове прізвище, що Гаррі зрозумів – не він один має певні претензії до директора. Гаррі відчув приплив ніжності до хрещеного батька.

– Ти хоч знав, що діється, – сказав він підбадьорливо.

– Знав, – озвався Сіріус саркастично. – Вислуховував Снейпові звіти і терпів його дошкульні натяки на те, що він ризикує життям, а я сиджу собі тут і б'ю байдики... та ще ці розпитування про чистку...

– Про яку чистку? – не зрозумів Гаррі.

– Намагання зробити цей будинок придатним для людського перебування, – Сіріус показав рукою на похмуру кухню. – Десять років тут ніхто не мешкав, – маю на увазі, після смерті моєї любої матінки, – якщо не брати до уваги її старого ельфа-домовика, але він давно вже розгубив останні клепки... він тут жодного разу не прибирав, не вдарив пальцем об палець.

– Сіріусе, – озвався Манданґус. Він спокійно пропускав повз вуха розмову, проте з цікавістю розглядав порожній келих. – Щире срібло, друже?

– Так, – підтвердив Сіріус, з відразою роздивляючись келиха. – Чистісіньке срібло, п'ятнадцяте століття, ручна ґоблінська робота, там викарбуваний герб родини Блеків.

– Ну й шо, його можна вишкрябати, – пробурмотів собі під ніс Манданґус, поліруючи келих вилогою рукава.

– Фред... Джордж... ТА НІ, ПРОСТО ЗАНЕСІТЬ! – закричала місіс Візлі.,

Гаррі, Сіріус і Манданґус озирнулися й пірнули під стіл, фред і Джордж зачаклували величезний казан з тушкованим м'ясом, залізну баклагу з маслопивом і важку дерев'яну дошку для нарізання хліба разом з ножем, – і все це полетіло в напрямку столу. Казан проїхався по столі й зупинився на самому його краєчку, залишивши на дерев'яній поверхні довгий чорний обпалений слід. Баклага з розгону гепнулася на стіл, заляпавши все маслопивом, а ніж зірвався з дошки й застряг, зловісно вібруючи, точнісінько там, де щойно була права рука Сіріуса.

– ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО! – заверещала місіс Візлі. – НУ НАВІЩО... З МЕНЕ ВЖЕ ГОДІ... ТЕ, ЩО ВАМ ЗАРАЗ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО ЧАРІВ, НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВИ МАЄТЕ РОЗМАХУВАТИ ЧАРІВНИМИ ПАЛИЧКАМИ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЧКУ!

– Ми просто хотіли, щоб швидше! – пояснив Фред, витягуючи зі стола ніж. – Сіріусе, вибач... ми не зумисне...

Гаррі й Сіріус розреготалися. Манданґус, що беркицьнувся зі стільця на спину, тепер з прокльонами зводився на ноги. Криволапик люто засичав і сховався під буфетом, блискаючи звідти великими жовтими очима.

– Хлопці, – почав містер Візлі, переставляючи казан з м'ясом на середину стола, – мама слушно каже: у вашому віці ви маєте бути відповідальнішими...

– Жоден з ваших братів не завдавав стільки клопоту! – лютувала на близнюків місіс Візлі, швиргонувши на стіл нову баклагу з маслопивом, від чого її вміст знову майже весь вихлюпнувся. – Білл ніколи не являвся через кожні два метри! Чарлі не зачаровував усе, що бачив! Персі...

Вона замовкла на півслові, затамувавши подих, і зі страхом поглянула на враз скам'яніле обличчя свого чоловіка.

– Будемо їсти, – швиденько запропонував Білл.

– Усе таке апетитне, Молі, – похвалив Люпин, наклав їй на тарілку тушкованого м'яса й подав через стіл.

Кілька хвилин панувала тиша, якщо не брати до уваги побрязкування столових приборів та рипіння стільців. Потім місіс Візлі звернулася до Сіріуса.

– Хотіла тобі сказати, Сіріусе, що в письмовому столі у вітальні щось постійно тарахкотить і здригається. Може, то звичайний ховчик, але хай би Аластор глянув на нього, перш ніж його випустити.

– Як хочеш, – байдуже відповів Сіріус.

– А в портьєрах повно доксь, – вела далі місіс Візлі. – Думаю, треба завтра за них узятися.

– З великим задоволенням, – погодився Сіріус. Гаррі відчув у його голосі сарказм, але не був певен, чи помітив це іще хтось.

Навпроти Гаррі Тонкс розважала Герміону й Джіні, міняючи собі носа. Щоразу вона мружила очі з тим самим страдницьким виразом, як тоді у Гарріній кімнаті, і ніс у неї ставав то довгий і гачкуватий, як у Снейпа, то робився завбільшки з грибочок, то з ніздрів раптом вилазило волосся. Очевидно, це була їхня традиційна розвага, бо невдовзі дівчата попросили Тонкс зробити їхній улюблений ніс.

– Тонкс, ану покажи свиняче рильце.

Тонкс підкорилася. Гаррі глянув на неї і йому раптом здалося, що до нього вишкірився Дадлі у жіночому тілі.

Містер Візлі, Білл і Люпин гаряче дискутували про ґоблінів.

– Поки що по них нічого не видно, – сказав Білл. – Досі не збагну, повірили вони в те, що він повернувся, чи ні. І Хоч, може, ґобліни вирішили не підтримувати жодну зі сторін. Триматися збоку.

– Я певний, що вони не перейдуть до Відомо-Кого, – похитав головою містер Візлі. – Вони також постраждали; пам'ятаєте родину ґоблінів, замордовану ним біля Нотінґема?

– Це залежатиме від того, що їм запропонують, – засумнівався Люпин. – І я кажу не про золото. Якщо їм пообіцяють привілеї, яких не давали сотні років, вони можуть спокуситися. Біллі, а що там з Раґноком, є якісь успіхи?

– Він зараз дуже сердитий на чаклунів, – відповів Білл, – досі злиться через ту Беґменову махінацію, вважає, що в міністерстві справу просто зам'яли, бо ж ґобліни так і не отримали від нього золота...

Решту Біллових слів заглушив вибух реготу. Рон, Фред, Джордж і Манданґус мало не падали зі стільців.

– ...а тоді, – аж захлинався сміхом Манданґус, по обличчю якого стікали сльози, – а тоді, ви не повірите, він мені каже, каже мені: «Данґ, а шо то за жаби, де ти їх узяв? Бо якийсь сничів син поцупив моїх!» А я кажу: «Поцупив твоїх жаб, Віллі, і шо? Ти хочеш нових?» І ви не повірите, хлопці, але те тупе ґарґуйлисько купило в мене за три ціни своїх власних жаб...

– Нам уже набридло слухати байки про твої оборудки, Манданґусе, красненько тобі дякуємо, – урвала його місіс Візлі, а Рон повалився на стіл, аж кувікаючи від реготу.

– Вибачаюся, Молі, – озвався Манданґус, витираючи очі й підморгуючи Гаррі. – Але ж той Вілл і сам їх поцупив у Ворті Гарріса, тож я нічого поганого не зробив.

– Не знаю, Манданґусе, хто тебе навчав відрізняти добро від зла, але ти, мабуть, усі ті уроки прогуляв, – холодно відповіла місіс Візлі.

Фред із Джорджем сховали обличчя за келихами з масло-пивом. На Джорджа напала гикавка. Місіс Візлі чомусь обурено зиркнула на Сіріуса, вискочила з-за столу й пішла по великий ревеневий пиріг. Гаррі озирнувся на хрещеного батька.

– Молі не любить Манданґуса, – упівголоса пояснив Сіріус. – А як він став членом Ордену? – тихенько спитав Гаррі.

– Він корисний, – пробурмотів Сіріус. – Знає всіх пройдисвітів... та це й не дивно, він сам такий. А ще він вірно служить Дамблдорові, бо той колись витяг його з халепи. Іноді вигідно мати у своїх лавах такого, як Данґ, бо він може довідатися таке, про що ми б і не знали. Але Молі вважає, що запрошувати його на вечерю – це вже занадто. Вона не може вибачити йому, що він покинув тоді свій пост.

Три порції ревеневого пирога, а тоді ще заварний крем, і джинси на Гаррі почали тріщати в поясі (а це вже було не абищо, бо ці джинси колись належали Дадлі). Коли він відклав ложку, ніхто вже не мав сили розмовляти: містер Візлі ліниво й пересичено розвалився на стільці; Тонкс позіхала від вуха до вуха, ніс у неї знову став нормальний; а Джіні, виманивши Криволапика з-під буфета, сиділа по-турецьки на підлозі й гралася, кидаючи йому корки з-під маслопива.

– Пора й спати, – позіхнула місіс Візлі.

– Ще ні, Молі, – заперечив Сіріус, відсовуючи порожню тарілку й повертаючись до Гаррі. – Ти мене, до речі, дуже здивував. Я думав, опинившись тут, ти зразу почнеш розпитувати про Волдеморта.

Атмосфера в кімнаті змінилася так блискавично, як бувало при появі дементорів. Ще секунду тому сонна й лінива, тепер вона стала незатишна й напружена. При згадці про Волдеморта майже всі за столом боязко зіщулились. Люпин, який збирався було ковтнути вина, зі стурбованим виглядом поволі відставив келих.

– Я й питав! – обурився Гаррі. – І в Рона, і в Герміони, але вони сказали, що нас не беруть до Ордена, бо...

– І правду казали, – втрутилася місіс Візлі. – Ви ще малі.

Вона випросталася у кріслі, вчепившись у поруччя, а на обличчі вже не було й сліду сонливості.

– Відколи це треба належати до Ордену Фенікса, щоб мати право задавати питання? – здивувався Сіріус. – Гаррі цілий місяць пронидів у маґлів. Він має право знати, що відбува...

– Чекайте! – втрутився Джордж.

– Чому це тільки Гаррі має право на запитання? – сердито додав Фред.

– Ми вже місяць намагаємося щось вивідати, але маємо пшик! – вів далі Джордж.

– «Ви ще малі, ви не належите до Ордену», – Фред відверто перекривив материн пронизливий голос. – А Гаррі ж досі неповнолітній!

– Я не винен, що вам не розповідають про діяльність Ордену, – незворушно відповів Сіріус, – це рішення ваших батьків. Гаррі, якщо вже на те пішло...

– Не тобі вирішувати, що добре для Гаррі! – урвала його місіс Візлі. Її зазвичай лагідне лице набрало загрозливого вигляду. – Сподіваюся, ти не забув Дамблдорові слова?

– Які саме? – ввічливо уточнив Сіріус, проте відчувалося, що терпець йому уривається.

– Що Гаррі не можна говорити більше, ніж йому потрібно, – місіс Візлі виразно наголосила на останніх словах.

Рон, Герміона, Фред і Джордж одночасно повертали голови то до Сіріуса, то до місіс Візлі, мовби спостерігали за тенісним м'ячиком. Джіні так і завмерла навколішки серед розкиданих корків від маслопива. Люпин не зводив погляду з Сіріуса.

– Молі, я й не збираюся говорити більше, ніж йому потрібно, – відповів Сіріус. – Але ж він – єдиний свідок повернення Волдеморта... – (і знову за столом усі здригнулися) – тож він має повне право...

– Він не належить до Ордену Фенікса! – вигукнула місіс Візлі. – Йому лише п'ятнадцять років і...

– І йому довелося мати справу з тим, що й решті членів Ордену, – заперечив Сіріус, – якщо не більше.

– Ніхто й не заперечує! – майже кричала місіс Візлі, а її стиснуті в кулаки руки тремтіли. – Але він іще...

– Він – не дитина! – сердився Сіріус.

– Але й не дорослий! – аж розпашілася місіс Візлі. – Він – не Джеймс, Сіріусе!

– Дякую, Молі, але я прекрасно усвідомлюю, хто він, – холодно відрізав Сіріус.

– Сумніваюся! – відрізала вона. – Іноді ти говориш про нього так, ніби це повернувся твій найкращий давній друг!

– А що в цьому поганого? – здивувався Гаррі.

– А те, Гаррі, що ти – не твій батько, хоч і дуже на нього схожий! – відповіла місіс Візлі, свердлячи поглядом Сіріуса. – Ти ще учень, і дорослі, які несуть за тебе відповідальність, не повинні про це забувати!

– Ти хочеш сказати, що я безвідповідальний хрещений батько? – Сіріус ледь не кричав.

– Я хочу сказати, що інколи ти чиниш нерозсудливо, Сіріусе, і саме тому Дамблдор постійно нагадує, щоб ти сидів удома...