Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 163 (всего у книги 206 страниц)

– Звичайно.

– Гаррі, зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як «біжи», «ховайся» чи «вертайся назад». Ти даєш мені слово?

– Я... так, аякже.

– Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?

– Так.

– Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?

– Так.

– Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, – ти виконаєш мій наказ?

– Я...

– Гаррі?

Вони якусь мить дивилися один на одного.

– Так, пане директоре.

– Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.

Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по ґвинтових сходах. Він знав, що має робити.

Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.

– Що хотів Дамблдор? – одразу запитала Герміона. – Гаррі, з тобою все добре? – стурбовано додала вона.

– Усе нормально, – кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.

– Не маю часу, – видихнув Гаррі, – Дамблдор сказав, щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте...

Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.

– ...тож бачите, що все це означає? – поспіхом завершив розповідь Гаррі. – Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте! – сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти. – Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, – тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, – пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв’язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути... та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.

– Гаррі... – почала було Герміона з круглими від страху очима.

– Ніколи сперечатися, – урвав Гаррі. – І це теж візьми... – він кинув Ронові в руки шкарпетки.

– Дякую, – здивувався Рон. – Е-е... а навіщо мені шкарпетки?

– Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох – ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає...

– Ні! – вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. – Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.

– Я не пропаду, я буду з Дамблдором, – заперечив Гаррі. – Я хочу знати, що з вами все буде добре... та не дивися так, Герміоно! До зустрічі...

І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.

Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.

– Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, – звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: – Дуже добре. То ходімо?

І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.

– Пане професоре, а що подумають люди, побачивши, що ви кудись ідете? – запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.

– Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, – безтурботно відповів Дамблдор. – Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»... принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.

Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.

– Пане професоре, – тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, – ми будемо являтися?

– Так, – підтвердив Дамблдор. – Ти ж уже вмієш являтися?

– Так, – сказав Гаррі, – але ще не маю дозволу.

Він відчував, що краще казати правду; а що, як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?

– Нічого, – заспокоїв його Дамблдор, – я ще раз тобі допоможу.

Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.

– ...вимітайся! – кричала мадам Розмерта, виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. – Ой, вітаю, Албусе... ти щось пізненько...

– Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір... ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»... не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.

За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.

– Не треба туди заходити, – пробурмотів, озираючись, Дамблдор. – Головне, щоб ніхто нас не побачив... а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три... Раз... два... три...

Гаррі перекрутився. Відразу з’явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ -
Печера

Повітря пахло сіллю, шелестіли хвилі, прохолодний вітерець куйовдив Гаррі волосся, коли він дивився на освітлене місячним сяйвом море й на всіяне зорями небо. Він стояв на високому виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам’яних уламків – таких, як той, де стояли Гаррі й Дамблдор – мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.

– І що ти думаєш? – запитав Дамблдор. Так, ніби він цікавився думкою Гаррі, чи гарне це місце для пікніка.

– Сюди привозили дітей із сиротинця? – здивувався Гаррі, якому важко було уявити незатишніше місце для денної мандрівки.

– Не зовсім сюди, – уточнив Дамблдор. – Там, за скелями, є невеличке село. Сиріт, мабуть, привозили, щоб вони подихали морським повітрям і подивилися на хвилі. Я не думаю, що це місце хтось відвідував, окрім Тома Редла та його малих жертв. Жоден маґл не вибрався б на цей камінь, хіба що був би надзвичайно вправним скелелазом. Човнами теж неможливо сюди дістатися – хвилі навколо скель дуже небезпечні. Уявляю, як Редл спускався звідти вниз; чари, мабуть, придалися тут краще, ніж мотузки. І він затяг сюди двох дітлахів, мабуть, щоб просто потішитися, їх залякуючи. Та сама дорога сюди залякає кого завгодно.

Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.

– Але його мета... і наша... лежить трохи далі. Ходімо.

Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі. Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі. Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.

– Лумос, – промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам’яна стіна за його спиною теж освітилася.

– Бачиш? – тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.

– Ти не проти трохи змокнути?

– Ні, – відповів Гаррі.

– Тоді знімай плащ-невидимку... тут він не потрібен... і стрибаймо.

І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.

Вода була крижана;мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що заглиблювалося усе далі й далі у скелю.

Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.

Згодом він побачив, що Дамблдор попереду вже вилазить з води, поблискуючи сріблястим волоссям і темною мантією.

Коли Гаррі доплив до того місця, то виявив східці, що вели до великої печери. Він став на них і, тремтячи від холоду, виліз у застигле морозне повітря; з мокрющого одягу струменіла вода.

Дамблдор стояв посеред печери, високо піднявши чарівну паличку, й помалу обертався, обводячи поглядом стіни й стелю.

– Так, це саме тут, – сказав він.

– А як ви знаєте? – прошепотів Гаррі.

– Тут відчуваються чари, – просто відповів Дамблдор.

Гаррі не знав, чи то він тремтів від холоду, що пронизував до кісток, чи теж від усвідомлення присутності чарів. Він спостерігав за Дамблдором, що й досі обертався на місці, очевидно, зосереджуючись на якихось невидимих для Гаррі речах.

– Це лише сіни, передпокій, – сказав Дамблдор за мить. – Треба проникнути всередину... тепер на нашому шляху постануть перешкоди, створені Лордом Волдемортом, а не самою природою...

Дамблдор підійшов до стіни печери й погладив її пучками зчорнілих пальців, бурмочучи якісь слова чудернацькою мовою, що її Гаррі не розумів. Двічі Дамблдор обійшов довкола печери, промацуючи кожнісінький сантиметр шорсткого каміння, а іноді зупинявся й обмацував пальцями якусь окрему ділянку, аж нарешті завмер на місці, приклавши долоню до стіни.

– Тут, – сказав він. – Заходити треба тут. Вхід приховано.

Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме отак – за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.

Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там з’явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.

– Ви з-зуміли! – цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам’яну поверхню. Дамблдор озирнувся.

– Вибач, Гаррі, я й забув, – він спрямував на нього чарівну паличку – й одяг Гаррі миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.

– Дякую, – зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно цікавий напис.

Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.

Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:

– Не може бути. Так грубо.

– Що таке, пане професоре?

– Я так собі думаю, – Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, – що з нас вимагають плати за прохід.

– Плати? – здивувався Гаррі. – Треба розплачуватися з дверима?

– Так, – відповів Дамблдор. – Кров’ю, якщо не помиляюся.

– Кров’ю?

– Я ж казав, що це грубо, – презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. – Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

– Так, але якщо їх можна уникнути... – пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув відчути його знову.

– Іноді їх, однак, не уникнути, – сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.

– Пане професоре! – запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. – Давайте я, бо я...

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло – і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

– Ти дуже люб’язний, Гаррі, – Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці – і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. – Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

– Спочатку, мабуть, я, – сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку.

Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

– Ходімо, – спокійно сказав Дамблдор. – Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати. Їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого – безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

– Пане професоре? – не витримав нарешті він. – Думаєте, горокракс тут?

– Тут, – відповів Дамблдор. – Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

– А не можна... спробувати замовляння-викликання? – запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зникнути.

– Та вже ж, можна, – погодився Дамблдор, так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. – Візьми й спробуй.

– Я? Ну... ну що ж...

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

– Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.

– Що це було?

– Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.

Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось неприродно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.

– Ви знали, що таке станеться, пане директоре?

– Щось мало статися обов’язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав. Але ти, Гаррі, запропонував дуже добру ідею – простий спосіб з’ясувати, що на нас чекає.

– Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, – вимовив Гаррі, дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.

– Тобто, що то були за почвари, – уточнив Дамблдор. – Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?

– Пане професоре?

– Що, Гаррі?

– Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?

– В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.

– А ви не думаєте, що горокракс на дні?

– Та ні... я думаю, що горокракс посередині.

І Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.

– То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?

– Думаю, що так.

Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи...

– Ага, – Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад. – Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий; здається, я знайшов потрібне місце.

Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам’яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.

– Ого, – радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам’яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.

Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам’яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, підпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.

– А як ви знали, що він там був? – здивувався Гаррі.

– Чари ніколи не зникають безслідно, – пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, – і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.

– А цей... цей човен безпечний?

– Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.

– То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?

– Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно вони збагнуть – ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.

– Але чому дозволили? – Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.

– Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, – припустив Дамблдор. – Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно насправді.

Гаррі придивився до човника – справді крихітний.

– Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?

Дамблдор усміхнувся.

– Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.

– Але ж тоді...

– Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцятирічний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.

Не можна сказати, що ці слова піднесли Гаррі дух; мабуть, Дамблдор це зрозумів, бо відразу додав:

– Волдемортова помилка, Гаррі, Волдемортова помилка... з віком усі стають дурні й забудькуваті, недооцінюючи юність... ну от, тепер ти підеш перший, але дивись, не торкайся води.

Дамблдор ступив крок убік, і Гаррі обережно заліз у човен. Дамблдор теж зайшов і кинув скручений ланцюг на дно. Вони ледве втислися вдвох; Гаррі не міг зручно вмоститися – коліна стирчали над облавками човна, який одразу поплив. Не чути було ані звуку, крім шовковистого шелестіння човна, що розсікав носом воду; він рухався без їхньої допомоги, наче невидимий канат підтягував його до світла в центрі озера. Незабаром вони вже не бачили стін печери; здавалося, ніби пливуть десь у морі, що не мало хвиль.

Гаррі глянув униз і побачив, як у чорній воді іскриться й мерехтить відблиск його чарівної палички. Човен залишав на скляній поверхні слід, що нагадував тріщинки на темному дзеркалі...

І тут Гаррі побачив щось мармурово-біле, що линуло на глибині кількох сантиметрів під поверхнею.

– Пане професоре! – вигукнув він, і його переляканий голос розкотився відлунням понад нерухомою водою.

– Гаррі?

– Здається, я побачив у воді руку... людську руку!

– Я в цьому не сумніваюся, – спокійно озвався Дамблдор.

Гаррі придивився до води, шукаючи зниклу руку, й до горла йому підступила нудота.

– То та почвара, що вистрибувала з води?..

Але Гаррі отримав відповідь, перш ніж Дамблдор устиг щось сказати; світло чарівної палички ковзнуло по воді й вихопило мертвяка, що плив горілиць під поверхнею: його очі були ніби оповиті павутиною, а волосся й одяг снувалися навколо нього, мов дим.

– Там трупи! – зойкнув Гаррі не своїм голосом.

– Так, – незворушно підтвердив Дамблдор, – але поки що не звертай на них уваги.

– Поки що? – перепитав Гаррі, відводячи погляд від води, щоб подивитися на Дамблдора.

– Поки вони пливуть собі мирно під нами, – пояснив Дамблдор. – Не треба боятися трупів, Гаррі, так само, як і темряви не треба боятися. Лорд Волдеморт, який насправді боїться і того, й того, з цим не згоден. Але тут він знову виявляє брак мудрості. Коли ми зіштовхуємося зі смертю й темрявою, то лякаємося невідомості й більше нічого.

Гаррі промовчав; він не хотів сперечатися, але від думки, що довкола них і під ними плавають трупи, ставало дибки волосся; крім того, він не вірив, що вони безпечні.

– Але ж один з них стрибав, – намагався він говорити так само врівноважено й спокійно, як і Дамблдор. – Коли я хотів викликати горокракс, один труп вистрибнув з озера.

– Так, – погодився Дамблдор. – Я впевнений, що тільки-но ми заберемо горокракс, то вони стануть дуже войовничі. Проте, як і більшість створінь, що перебувають у холоді й темряві, вони бояться світла й тепла, і ми цим скористаємось, якщо виникне така потреба. Вогонь, Гаррі, – з усмішкою пояснив Дамблдор у відповідь на здивоване обличчя Гаррі.

– Ага... ясно... – швидко погодився Гаррі. Він повернув голову, щоб глянути на зеленкувате сяйво, до якого невблаганно наближався човен. Йому було важко вдавати, що він не боїться. Величезне чорне озеро, яке кишить мерцями... минула вже, здається, ціла вічність після того, як він зустрів професорку Трелоні, а тоді віддав Ронові й Герміоні фелікс-феліціс... раптом він пошкодував, що не попрощався з ними тепліше... а Джіні взагалі не побачив...

– Ще трохи, – підбадьорив його Дамблдор.

І справді, зеленаве світло нарешті почало збільшуватися, і за кілька хвилин човен зупинився, легенько стукнувшись об щось таке, чого Гаррі спочатку не розгледів, але тоді підняв освітлену чарівну паличку й побачив, що вони допливли до невеличкого кам’яного острівця просто посеред озера.

– Стережися, щоб не торкатися води, – ще раз нагадав Дамблдор, коли Гаррі вилазив з човна.

Острівець був не більший за Дамблдорів кабінет: один великий гладенький камінь, на якому не було нічого, крім джерела того зеленкуватого світла, зблизька значно яскравішого. Гаррі примружився й подивився на нього уважніше; спочатку подумав, що то якась лампа, але згодом розгледів, що світло випромінювала схожа на сито спогадів кам’яна чаша, що стояла на п’єдесталі.

Дамблдор наблизився до чаші, Гаррі ступив за ним. Стоячи пліч-о-пліч, вони зазирнули всередину. Чаша була заповнена смарагдовою рідиною, яка й випромінювала це фосфоричне сяйво.

– Що це таке? – тихо запитав Гаррі.

– Точно не знаю, – відповів Дамблдор. – Але щось набагато страшніше, ніж кров і трупи.

Дамблдор закотив рукав мантії і простяг почорнілу долоню до поверхні тієї рідини.

– Не треба, пане директоре, не торкайтесь!..

– Я й не можу торкнутися, – ледь помітно всміхнувся Дамблдор. – Бачиш? Я не можу сягнути далі, ніж осюди. Спробуй сам.

Гаррі теж сягнув рукою в чашу і спробував торкнутися рідини. Рука наштовхнулася на невидимий бар’єр сантиметрів за два від поверхні. Хоч як він намагався, але пальці не могли подолати перепону зі щільного й непроникного повітря.

– Відійди, Гаррі, – звелів Дамблдор.

Він підняв чарівну паличку і, тихенько щось бурмочучи, почав робити якісь складні рухи над поверхнею рідини. Нічого не сталося, хіба що рідина засяяла ще яскравіше. Гаррі мовчав як риба, доки Дамблдор працював, але за якийсь час директор опустив чарівну паличку, і Гаррі вирішив, що вже можна говорити знову.

– Пане директоре, ви думаєте, що горокракс там?

– О, так. – Дамблдор уважніше придивився до чаші. Гаррі побачив у зеленій рідині перевернуте відображення його обличчя. – Але як до нього добутися? У цю рідину не можна проникнути рукою, її не можна «щезнути», розділити, зачерпнути або відлити, а також не можна трансфігурувати, зачаклувати чи будь-яким іншим чином примусити її змінитися.

Дамблдор автоматично підняв чарівну паличку, крутнув нею в повітрі й упіймав кришталевий келих, витворений з нічого.

– Я з цього можу зробити єдиний висновок – цю рідину треба випити.

– Що? – очманів Гаррі. – Ні!

– Думаю, що так: тільки випивши її, я зможу спорожнити чашу й побачити, що там на дні.

– А що, як... що, як це вас уб’є?

– Та я не думаю, що воно аж так подіє, – безтурботно сказав Дамблдор. – Лорд Волдеморт навряд чи хотів убивати тих, хто досягне цього острова.

Гаррі не вірив власним вухам. Це що, чергове підтвердження божевільного Дамблдорового прагнення бачити в усіх щось позитивне?

– Пане директоре, – якомога розважливіше мовив Гаррі, – це ж Волдеморт...

– Вибач, Гаррі; я мав би сказати, що він навряд чи хотів би негайно вбивати тих, хто добереться до цього острова, – виправився Дамблдор. – Він волів би залишати їх живими, аж доки з’ясується, як саме вони зуміли подолати стільки його перешкод, і, що найважливіше, чому це їм так заманулося спорожнити чашу. Не забувай, Лорд Волдеморт вірить, що ніхто, крім нього, не знає про його горокракси.

Гаррі хотів було сказати ще щось, але Дамблдор підняв руку, вимагаючи тиші. Він зосереджено дивився на смарагдову рідину й міркував.

– Безсумнівно, – сказав він нарешті, – ця рідина подіє так, щоб завадити мені взяти горокракс. Вона може мене спаралізувати, примусити забути, навіщо я сюди прибув, завдати такого болю, що я просто ошалію, чи ще якимось чином зробить мене недієздатним. У такому разі, Гаррі, простеж, щоб я випив усе до дна, навіть якщо доведеться рідину заливати в мене силою. Зрозумів?

Їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Невже саме для цього він і був сюди запрошений... щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?

– Ти пам’ятаєш, – нагадав Дамблдор, – умови, на яких я взяв тебе з собою?

Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.

– А що, як...

– Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.

– Так, але...

– Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?

– Так, – пробурмотів Гаррі, – але...

– Тоді, – Дамблдор знову підтяг рукав і підняв порожній келих, – виконуй мій наказ.

– Давайте я вип’ю замість вас, – у розпачі запропонував Гаррі.

– Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, – відказав Дамблдор. – Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?

– А чи можна...

– Даєш чи ні?

– Але...

– Твоє слово, Гаррі.

– Я... так, але...

Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст.

– За твоє здоров’я, Гаррі.

І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.

– Пане професоре? – стурбовано запитав він, коли Дамблдор поставив порожній келих. – Як ви почуваєтесь?

Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.

У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.

– Пане професоре, – напруженим голосом запитав Гаррі, – ви мене чуєте?

Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.

– Пане професоре, ви мене чуєте? – голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.

Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.

– Я не хочу... не примушуй мене...

Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.

– ...не подобається... хочу зупинитися... – простогнав Дамблдор.

– Ви... вам не можна зупинятися, пане професоре, – вимовив Гаррі. – Ви повинні випити все до дна, пам’ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось...

Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить, Гаррі силою приклав келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.

– Ні... – захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші. – Не хочу... не хочу... пусти мене...

– Усе гаразд, пане професоре, – примовляв Гаррі; рука в нього тремтіла. – Усе гаразд, я тут...

– Припини це, припини, – стогнав Дамблдор.

– Так... так, зараз усе припиниться, – збрехав Гаррі і перехилив келих у роззявлений Дамблдорів рот.

Дамблдор закричав; його крик луною розлігся по величезній печері й понад мертвотною чорною водою.

– Ні, ні, ні... не треба... я не можу... не можу, не силуй мене, не хочу...