Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 96 (всего у книги 206 страниц)

Вона дзвінко розсміялася, від чого в Гаррі по спині пробігли мурашки. Її регіт підтримали деякі члени Чарверсуду, хоч усім їм було явно не до сміху.

– Якщо правда, що дементори виконують тільки накази Міністерства магії і що двоє дементорів тиждень тому напали на Гаррі та на його двоюрідного брата, то з цього логічно випливає, що хтось у міністерстві дав наказ здійснити цей напад, – люб'язно пояснив Дамблдор. – Звісно, Цілком ймовірно, що саме ці два дементори не підлягають міністерському контролю...

– Міністерському контролю підлягають усі дементори! – визвірився Фадж, і обличчя в нього стало червоне, як цегла.

Дамблдор ввічливо вклонився.

– Тоді міністерство, безсумнівно, проведе якнайповніше розслідування того, чому ці два дементори опинилися так далеко від Азкабану і чому вчинили недозволений напад.

– Не тобі, Дамблдоре, вирішувати, що робитиме міністерство! – огризнувся Фадж, залившись таким яскраво-червоним рум'янцем гніву, якому позаздрив би навіть дядько Вернон.

– Авжеж, не мені, – лагідно погодився Дамблдор. – Я просто висловив свою впевненість у тому, що ця справа не залишиться без розгляду.

Він поглянув на мадам Боунз, котра, поправивши монокль, втупилася в нього суворим поглядом.

– Хочу всім нагадати, що поведінка дементорів, якщо вони справді не витвір уяви цього хлопця, не є темою сьогоднішнього слухання! – вигукнув Фадж. – Ми зібралися, щоб розслідувати порушення Гаррі Поттером Указу про обмеження неповнолітнього чаклунства!

– Авжеж так, – погодився Дамблдор, – але присутність дементорів у переході прямо стосується справи. У сьомій статті Указу зазначається, що до чарів на очах у маґлів можна вдаватися за виняткових обставин, до яких належать ситуації, що загрожують життю як самого чаклуна чи чарівниці, так і будь-яких чарівниць, чаклунів або маґлів, що присутні в момент...

– Дуже дякую, але ми знаємо сьому статтю! – прошипів Фадж.

– Безперечно, знаєте, – люб'язно підтвердив Дамблдор. – І тому погоджуємося, що використання в цій ситуації закляття «Патронус» належить саме до категорії виняткових обставин, описаних у статті.

– Якщо там були дементори, у чому я дуже й дуже сумніваюся.

– Ти чув, що сказав свідок, – додав Дамблдор. – Якщо ти й досі сумніваєшся в правдивості її слів, запроси і допитай ще раз. Я впевнений, вона не заперечуватиме.

– Я... це... не... – бушував Фадж, перебираючи свої пергаменти, – ...я хочу покінчити з цим сьогодні, Дамблдоре!

– Але ти, безумовно, не зважатимеш на те, скільки разів доведеться вислухати свідка, якщо це потрібно для того, щоб не засудити безневинну особу, – сказав Дамблдор.

– Засудження безневинного, треба ж таке! – дер горло Фадж. – Дамблдоре, а ти хоч рахував, скільки фантастичних історій понавигадував цей хлопець, щоб приховати своє скандальне зловживання чарами поза школою? Ти вже забув про закляття «Політ», яке він виконав три роки тому...

– Це зробив не я, а ельф-домовик! – обурився Гаррі.

– ТИ БАЧИШ? – заревів Фадж, вказуючи театральним жестом на Гаррі. – Ельф-домовик! У маґлівському будинку! І що ти на це скажеш?

– Ельф-домовик, про якого йдеться, зараз працює у Гоґвортській школі, – пояснив Дамблдор. – Якщо хочеш, я можу негайно викликати його для свідчень.

– Я... ні... я не маю часу слухати ельфів-домовиків! Та що там казати, це ж не єдине... а ще ж він надув свою тітку! – закричав Фадж, грюкнувши кулаком по суддівській лаві і перевернувши каламар.

– І ти тоді був настільки люб'язний, що не домагався звинувачення, розуміючи, що навіть найкращі чарівники не завжди здатні погамувати свої емоції, – спокійно зауважив Дамблдор. Фадж тим часом намагався зішкрябати чорнило зі своїх нотаток.

– Я ще навіть не дійшов до його шкільних витівок.

– Але оскільки міністерство не має жодних повноважень карати гоґвортських учнів за шкільні порушення, то поведінка Гаррі у школі не може розглядатися на цьому слуханні, – сказав Дамблдор ввічливо, як і досі, але з прохолодними нотками в голосі.

– Ого! – вигукнув Фадж. – Нас не стосується те, що він робить у школі, так? Ти так гадаєш?

– Міністерство не уповноважене виключати учнів, Корнеліусе, про що я вже нагадував тобі увечері другого серпня, – відповів на це Дамблдор. – І воно також не має права конфісковувати чарівні палички, поки звинувачення не буде переконливо доведене – знову ж таки, як я тобі нагадував увечері другого серпня. Через твоє подиву гідне намагання поспіхом забезпечити дотримання законності, ти, схоже, сам – незумисне, звісно, – знехтував кілька законів.

– Закони можна змінювати, – люто заперечив Фадж.

– Безперечно, можна, – схилив голову Дамблдор. – Помітно, що ти започаткував багато змін, Корнеліусе. Дивись, не минуло й кількох коротких тижнів, відколи мене попросили покинути Чарверсуд, а вже виникла практика проводити повноцінні судові засідання для розгляду простеньких справ про неповнолітнє чаклунство!

Чимало чаклунів нагорі знічено засовалися на своїх сидіннях. Фаджева червона пика потемнішала. А ропухоподібна відьма просто втупилася в Дамблдора без жодного виразу.

– Як мені відомо, – вів далі Дамблдор, – досі не існує закону, згідно з яким цей суд міг би карати Гаррі за різні виконані ним чари. Він був звинувачений у специфічному правопорушенні і надав докази на своє виправдання. Нам з ним залишається тепер лише чекати вашого рішення.

Дамблдор знову склав докупи кінчики пальців і нічого більше не додав. Фадж зі злістю поїдав його очима. Гаррі зиркнув на Дамблдора, очікуючи якоїсь розради. Він не був упевнений, що Дамблдор правильно вчинив, звелівши, по суті, Чарверсуду ухвалювати якесь рішення. Але Дамблдор, здається, знову не помічав Гарріних зусиль зустрітися з ним поглядом. Він дивився на лави, на яких бурхливо перешіптувалися члени Чарверсуду.

Гаррі глянув собі під ноги. Його серце, що від напруження розбухло до неприродних розмірів, мало не вискакувало з грудей. Він думав, що слухання триватиме значно довше. І не знав, чи справив хороше враження. Він майже нічого не сказав. Треба було більше розповісти про дементорів про те, як він упав, і як їх з Дадлі мало не поцілували...

Двічі він зиркав на Фаджа і намагався щось сказати, але його розбухле серце перекрило доступ повітрю, і він щоразу лише роззявляв мов риба рота і знову втуплювався у свої кросівки.

І ось шепотіння стихло. Гаррі хотів було подивитися на суддів, але збагнув, що значно, значно простіше й далі розглядати шнурівки.

– Хто за те, щоб зняти з підсудного всі звинувачення? – розкотисто пролунав голос мадам Боунз.

Гарріна голова сама смикнулася догори. У повітря звелися руки, багато рук... більше, ніж половина! Дихаючи дуже швидко, він спробував їх полічити, та не встиг закінчити, як Мадам Боунз запитала знову:

– А хто за те, щоб його засудити?

Підняв руку Фадж та ще з півдесятка осіб, серед яких була відьма праворуч від нього, а також вусатий чаклун і кучерява відьма в другому ряду.

Фадж обвів їх усіх поглядом з таким виразом, ніби щось велике застрягло йому в горлі, а тоді опустив руку. Він двічі глибоко вдихнув повітря і вимовив голосом, спотвореним ледь стримуваною люттю: «Добре, добре... усі звинувачення знято».

– Чудово, – бадьоро вигукнув Дамблдор, зіскочив на ноги, витяг чарівну паличку – й обидва крісла з ситцевою оббивкою відразу щезли. – Ну, мушу бігти. На все добре.

І навіть не глянувши на Гаррі, швидко покинув підвал.

– РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ -
Жахи місіс Візлі

Те, що Дамблдор так раптово зник, захопило Гаррі зненацька. Він так і сидів у кріслі з ланцюгами, відчуваючи водночас і шок, і полегкість. Члени Чарверсуду підводилися, перемовлялися, збирали свої нотатки. Гаррі теж устав. Ніхто не звертав на нього уваги, крім ропухоподібної відьми праворуч від Фаджа, котра, на відміну від Дамблдора, не відводила від Гаррі очей. Він спробував перехопити погляд Фаджа або мадам Боунз, щоб спитати, чи можна йому вже йти, однак Фадж удавав, що не помічає Гаррі, а мадам Боунз щось шукала в портфелі, тож Гаррі зробив кілька непевних кроків до виходу, а оскільки ніхто не звелів йому вернутися, пішов швидше.

Останні кілька кроків він майже пробіг, відчинив двері навстіж і мало не зіштовхнувся з містером Візлі, що стояв під дверима, блідий і наляканий.

– Дамблдор не сказав...

– Зняли, – повідомив Гаррі, зачиняючи за собою двері, – всі звинувачення!

Містер Візлі засяяв і схопив Гаррі за плечі.

– Гаррі, це чудово! Тебе ніяк не могли засудити, нема підстав, але все одно, не вдаватиму, що я не...

Містер Візлі замовк на півслові, бо двері судової зали знову відчинилися. Звідти почали виходити члени Чарверсуду.

– Мерлінова борода! – здивовано вигукнув містер Візлі, відтягуючи Гаррі вбік, щоб їх пропустити. – Заради тебе зібрали повний склад суду?

– Виходить, що так, – спокійно промовив Гаррі.

Один чи двоє чаклунів, минаючи їх, кивнули Гаррі, дехто, включно з мадам Боунз, сказали: «Доброго ранку, Артуре!» – містерові Візлі, однак більшість відводила очі. Корнеліус Фадж і ропухоподібна відьма виходили з підвалу чи не останні. Фадж поводився так, ніби містер Візлі та Гаррі були частиною стіни, а от відьма знову оцінююче поглянула на Гаррі. Останнім їх минав Персі. Як і Фадж, він не звернув жодної уваги на батька й Гаррі, а пихато пройшов повз них, задерши носа й стискаючи в руках великий сувій пергаменту й кілька запасних пер. Зморшки довкола рота містера Візлі напружились, але більше він ніяк не виявив своїх відчуттів від зустрічі з сином.

– Зараз відвезу тебе назад, щоб ти поділився з усіма доброю новиною, – сказав він, підганяючи Гаррі, коли на сходах, що вели до дев'ятого рівня, стихли кроки Персі. – Закину тебе по дорозі до того туалету в Бетнал Ґріні. Ходімо...

– А що ви зробите з туалетом? – усміхнувся Гаррі. Все раптом здалося йому чи не вп'ятеро кумедніше, ніж досі. Він, врешті, усвідомив: його виправдали, він повертається до Гоґвортсу.

– А, це простеньке антизакляття, – пояснив містер Візлі, піднімаючись сходами, – але тут йдеться не так про ремонт, Гаррі, як про ставлення до цього вандалізму. Деякі чарівники вважають цькування маґлів розвагою, але це вияв чогось набагато глибшого й огиднішого, і я, скажімо...

Містер Візлі спинився на півслові. Вони якраз вийшли в коридор на дев'ятому рівні, а там, за кілька метрів від них, Корнеліус Фадж неголосно розмовляв з високим чоловіком, що мав прилизане біляве волосся й гостре бліде лице.

Почувши їхні кроки, той чоловік озирнувся. Він теж замовк посеред розмови, а його холодні сірі очі звузились і втупилися у Гаррі.

– Так, так, так... Патронус Поттер, – глузливо привітався Луціус Мелфой.

Гаррі перехопило подих, ніби він налетів на стіну. Востаннє він бачив ці холодні сірі очі у щілинах смертежерського каптура, а глузливий голос цього чоловіка чув на темному цвинтарі, коли Лорд Волдеморт піддавав Гаррі тортурам. Він не міг повірити, що Луціус Мелфой наважився глянути йому в лице, не міг повірити, що він прийшов сюди, в Міністерство магії, а Корнеліус Фадж розмовляє з ним, хоч Гаррі лише кілька тижнів тому попередив Фаджа, що Мелфой – смертежер.

– Міністр якраз розповідав мені, як тобі пощастило викрутитися, Поттере, – ліниво процідив містер Мелфой. – Дивовижно, як ти вислизаєш з дуже скрутних ситуацій... просто по-зміїному.

Містер Візлі застережливо стиснув Гаррі плече.

– Так, – погодився Гаррі, – я вмію вислизати.

Луціус Мелфой перевів погляд на містера Візлі.

– І Артур Візлі тут! А тебе що сюди привело, Артуре?

– Я тут працюю, – відрубав містер Візлі.

– Хіба саме тут? – здивовано підняв брови містер Мелфой, зиркнувши на двері за плечима містера Візлі. – Мені здавалося, що ти був на другому поверсі... хіба твоя робота не пов'язана з викраданням маґлівських речей, щоб потім їх зачакловувати?

– Ні, – огризнувся містер Візлі, до болю стискаючи Гарріне плече.

– До речі, а ви тут чого? – спитав Гаррі Луціуса Мелфоя.

– Я не думаю, Поттере, що тебе стосуються наші з міністром особисті справи, – відповів Мелфой, поправляючи мантію. Гаррі почув брязкіт, мабуть, її кишені були напхані золотом. – Те, що ти – Дамблдорів улюбленець, ще не означає, що всі ми теж повинні поблажливо до тебе ставитися... Може, підемо до вашого кабінету, пане міністре?

– Авжеж, – погодився Фадж, повертаючись спиною до Гаррі й містера Візлі. – Сюди, Луціусе.

І стиха розмовляючи, вони пішли. Містер Візлі не відпускав Гарріного плеча, аж доки ті двоє зайшли у ліфт.

– Чому він не чекав Фаджа біля його кабінету, якщо вони мають якісь спільні справи? – вибухнув гнівом Гаррі. – Що йому було треба тут, унизу?

– Намагався пролізти в судову залу, якщо хочеш знати мою думку, – відповів збуджений містер Візлі, озираючись через плече, чи ніхто їх не підслуховує. – Хотів винюхати, виженуть тебе чи ні. Відвезу тебе, а тоді сповіщу Дамблдора. Він мусить знати, що Мелфой знову веде переговори з Фаджем.

– І взагалі, які в них можуть бути особисті справи?

– Підозрюю, йдеться про гроші, – сердито припустив містер Візлі. – Мелфой роками щедро фінансує різні Фаджеві проекти... знайомить з потрібними людьми... а потім просить робити йому послуги... скажімо, зволікати з прийняттям невигідних йому законів... о, він має такі зв'язки, той Луціус Мелфой!

Приїхав ліфт. Він був порожній, якщо не зважати на зграйку літачків-записничків, що тріпотіли крильцями над головою містера Візлі. Він натиснув на кнопку «Велика зала» і, чекаючи, поки з брязкотом зачиняться двері, роздратовано відмахнувся від літачків.

– Містере Візлі, – поволі почав Гаррі, – якщо Фадж зустрічається зі смертежерами, такими, як Мелфой, та ще й розмовляє з ними наодинці, то чи не може бути, що вони наклали на нього закляття «Імперіус»?

– Не думай, Гаррі, що ми не припускали такої можливості, – спокійно відповів містер Візлі. – Але Дамблдор вважає, що Фадж поки що чинить усе з власної волі... хоч це, як каже Дамблдор, не дуже й тішить. Та зараз, Гаррі, краще про це не говорімо.

Двері відчинилися, і вони вийшли у майже спорожнілу Велику залу. Працівник служби безпеки Ерік знову ховався за «Щоденним віщуном». Вони вже минали золотий фонтан, коли Гаррі щось пригадав.

– Зачекайте... – попросив він містера Візлі, а тоді витяг гаманець і підійшов до фонтана.

Задерши голову, він глянув у привабливе обличчя чарівника, що там височів, та зблизька воно здалося Гаррі якимось кволим і недоумкуватим. Чаклунка ж мала вульгарнувату посмішку учасниці конкурсу краси, а ґобліни й кентаври, наскільки він їх знав, ніколи не дивилися на людей такими солодко-сентиментальними поглядами, як тут. Лише ельф-домовик, з властивою їм рабською улесливістю, був переконливий. Усміхнувшись на думку про те, що сказала б Герміона, побачивши статую ельфа, Гаррі перевернув гаманець і висипав у басейн не просто десять ґалеонів, а всі гроші, що там були.

*

– Я так і знав! – заволав Рон, б'ючи кулаком повітря. – Тобі завжди вдається уникати кари!

– Тебе мусили виправдати, – додала Герміона. Вона мало не зомліла від хвилювання, коли Гаррі зайшов на кухню, а тепер затуляла очі тремтячою рукою, – проти тебе не було жодних доказів, жоднісіньких.

– То чому ж ви так радієте, якщо наперед знали, що я виплутаюся? – всміхнувся Гаррі.

Місіс Візлі витирала фартухом сльози, а Фред, Джордж і Джіні витанцьовували якийсь бойовий танець, наспівуючи: – Він ви-плу-плутався...

– Годі вже вам! Вгамуйтеся! – кричав їм містер Візлі, хоч і сам не міг стримати усмішки. – Знаєш, Сіріусе, там у міністерстві був Луціус Мелфой...

– Що? – різко перепитав Сіріус.

– Він ви-плу-плутався...

– Та тихо ви! Ми бачили, як він розмовляв з Фаджем на дев'ятому рівні, а потім вони разом пішли до Фаджевого кабінету. Треба повідомити Дамблдорові.

– Обов'язково, – погодився Сіріус. – Ми йому перекажемо, не хвилюйся.

– Я, мабуть, піду, мене ще чекає блювотний туалету Бетнал Ґріні. Молі, я буду пізно, бо підміняю Тонкс, але на вечерю, можливо, зазирне Кінґслі...

– Він ви-плу-плутався...

– Годі вже... Фред... Джордж... Джіні! – крикнула місіс Візлі, коли містер Візлі вийшов з кухні. – Гаррі, любий, іди сюди, з'їж хоч щось, ти ж майже не снідав.

Рон з Герміоною посідали навпроти нього, з іще радіснішим виглядом, ніж тоді, коли він уперше прибув на площу Ґримо, а Гаррі знову охопило запаморочливе відчуття щастя, що його мало не зіпсувала зустріч з Луціусом Мелфоєм. Понурий будинок зненацька став ніби теплішим і гостиннішим. Навіть Крічер не викликав звичної огиди, коли запхав у кухню свого носа-хобота, щоб з'ясувати причину галасу.

– Якщо сам Дамблдор узявся тебе захищати, то вони не могли вже й мріяти, щоб тебе засудити, – радісно заявив Рон, накладаючи всім на тарілки цілі гори товченої картоплі.

– Так, Дамблдор обвів круг пальця їх усіх, – погодився Гаррі, який розумів, що буде схожий на невдячну й вередливу дитину, якщо візьме й пожаліється: «От лише прикро, що він зі мною не заговорив. Навіть не глянув на мене».

І щойно він це подумав, як шрам на його чолі так нестерпно запік, що він ухопився за нього рукою.

– Що сталося? – занепокоїлася Герміона.

– Шрам, – видихнув Гаррі. – Та це нічого... це тепер постійно трапляється...

Окрім Герміони, ніхто нічого не помітив, усі віддавали належне стравам, тріумфуючи, що Гаррі дивом вдалося врятуватися. Фред, Джордж і Джіні не переставали співати. Герміона мала стурбований вигляд, та перш ніж вона встигла щось сказати, Рон радісно вигукнув: «Я впевнений, що сьогодні прийде Дамблдор, щоб відсвяткувати разом з нами».

– Навряд чи він зможе, Роне, – засумнівалася місіс Візлі, ставлячи перед Гаррі величезну тарілку зі емаженою куркою. – У нього зараз зовсім нема часу.

– ВІН ВИ-ПЛУ-ПЛУТАВСЯ...

– ЦИТЬТЕ! – крикнула місіс Візлі.

*

У наступні кілька днів Гаррі не міг не помітити, що в будинку номер дванадцять на площі Ґримо була одна особа, котра не надто тішилася перспективі його повернення У Гоґвортс. Сіріус чудово розіграв сцену радості, почувши новину, тиснув Гаррі руку й усміхався, як і всі інші. Та невдовзі, однак, він став суворішим і похмурішим, ніж досі, дедалі менше спілкувався, навіть з Гаррі, і все частіше зачинявся в материній кімнаті разом з Бакбиком.

– Твоєї провини в цьому нема! – рішуче заявила Герміона, коли через кілька днів Гаррі поділився з нею і Роном своєю тривогою. Вони саме змивали цвіль з шафи на четвертому поверсі. – Твоє місце у Гоґвортсі, і Сіріус це знає. Я особисто вважаю його егоїстом.

– Ну, це ти вже загнула, – насупився Рон, відтираючи цвіль, що намертво причепилася до його пальця, – мабуть, і ти не захотіла б стирчати в цьому будинку сама-самісінька.

– Буде йому товариство! – вигукнула Герміона. – Адже це штаб-квартира Ордену Фенікса, так? Він просто розмріявся, що Гаррі мешкатиме тут з ним.

– Не думаю, – втрутився Гаррі, викручуючи ганчірку. – Бо він не відповів мені нічого конкретного, коли я його питав.

– Він просто вирішив не дуже на це надіятися, – розважливо заперечила Герміона. – І ще він, можливо, почувався частково винним, бо, по-моєму, в глибині душі сподівався, що тебе таки виключать. Тоді ви обидва стали б вигнанцями.

– Дурниці! – вигукнули в один голос хлопці, та Герміона лише знизала плечима.

– Думайте, як хочете. Але мені здається, що Ронова мама має рацію, і Сіріус іноді сам плутається, кого він у тобі бачить: тебе, Гаррі, чи твого батька.

– Ти вважаєш, що він збожеволів? – гаряче вигукнув Гаррі.

– Ні, я просто думаю, що він надто довго був самотній, – відповіла Герміона.

Тієї миті до спальні зайшла місіс Візлі.

– Ще не закінчили? – спитала вона, зазираючи до шафи.

– Я думав, ти прийшла сказати, що пора й відпочити! – обурився Рон. – Знаєш, скільки цвілі ми вже вичистили?

– Ти так рвався допомагати Орденові, – сказала місіс Візлі, – тож тепер будь ласкавий зроби хоч щось для того, щоб у цій штаб-квартирі можна було жити.

– Я вже почуваюся тут якимось ельфом-домовиком, – поскаржився Рон.

– То, може, тепер, коли ти збагнув, яке в них жахливе життя, станеш хоч трошки активнішим у ССЕЧА! – з надією сказала Герміона, коли місіс Візлі вийшла. – Знаєш, це не така вже й погана ідея – показувати людям, як жахливо постійно тільки те й робити, що чистити й прибирати... ми могли б організувати рекламну чистку ґрифіндорської вітальні, а всі зібрані кошти передати в ССЕЧА, це допомогло б розбудити свідомість учнів і поповнити наші фонди.

– Я тобі сам заплачу, тільки заглохни зі своєю «сечею», – люто пробубонів Рон, але так, щоб його чув лише Гаррі.

*

Закінчувалися канікули, і Гаррі дедалі частіше мріяв про Гоґвортс. Він уже не міг дочекатися, коли зіграє у квідич, знову побачить Геґріда, чи просто пройдеться повз овочеві грядки до оранжерей на уроки гербалогії. Яка ж то буде насолода – покинути цей запилюжений і затхлий будинок, де половина шаф ще й досі були замкнені на засуви, а Крічер, скрадаючись, хрипко вигукував усілякі лайки услід тим, хто повз нього проходив. Щоправда, Гаррі ретельно стежив, щоб не говорити про це в присутності Сіріуса.

Виявилося, що життя у штаб-квартирі антиволдемортівського руху було зовсім не таке цікаве й захопливе, як уявляв собі Гаррі. Члени Ордену Фенікса регулярно сюди приходили, іноді залишалися перекусити, іноді затримувалися, Щоб швиденько пошепки щось обговорити, але місіс Візлі робила все, щоб ці розмови не долинали до жодних вух (нормальних чи видовжених), і ніхто, навіть Сірїус, не вважав, що Гаррі потрібно знати ще бодай крихту понад те, Що він довідався першого вечора.

В останній день канікул, коли Гаррі змітав із шафи залишений Гедвіґою послід, до спальні зайшов Рон з кількома конвертами в руках.

– Прислали списки підручників, – повідомив він і подав один конверт Гаррі, що стояв на стільці. – Давно пора, я думав, вони забули, бо списки завжди висилали заздалегідь...

Гаррі змів рештки посліду в торбинку для сміття і пожбурив її понад Роновою головою у кошик для паперу, що стояв у кутку. Кошик проковтнув торбинку й голосно відригнув. Гаррі розірвав конверт. Там були два шматки пергаменту: в одному, як завжди, нагадувалося про початок навчання першого вересня, а в другому – подавався список книжок, необхідних на цей навчальний рік.

– Лише два нові підручники, – сказав він, переглянувши список, – «Стандартна книга заклинань для 5 класу» Міранди Ґошоук і «Теорія захисних чарів» Вілберта Слинкгарда.

Лясь.

Прямо біля Гаррі явилися Фред і Джордж. Він уже так до цього звик, що навіть не впав зі стільця.

– Нам просто цікаво, хто включив до списку підручник Слинкгарда, – поділився Фред.

– Бо це означає, що Дамблдор знайшов нового вчителя захисту від темних мистецтв, – додав Джордж.

– Причому, в останню мить, – підхопив Фред.

– Тобто? – не зрозумів Гаррі й зіскочив зі стільця.

– Ну, кілька тижнів тому ми підслухали видовженими вухами розмову тата з мамою, – пояснив Фред, – і вони говорили, що Дамблдорові цього року було вкрай важко знайти когось на цю посаду.

– Хоч це й не дивно, якщо згадати, що сталося з попередніми чотирма вчителями, правда? – додав Джордж.

– Одного звільнено, другого вбито, третьому видалили пам'ять, а останній був замкнений на дев'ять місяців у скрині, – пригадав Гаррі, загинаючи пальці. – Так, тепер я вас розумію.

– Роне, що з тобою? – поцікавився Фред.

Рон не відповідав. Гаррі озирнувся. Рон завмер, роззявивши рота, над листом з Гоґвортсу.

– Що сталося? – нетерпляче перепитав Фред, а тоді зайшов Ронові за спину й поглянув на пергамент через братове плече.

Тепер уже й Фред роззявив рота.

– Староста? – втупився він у листа, не вірячи своїм очам. – Староста?!

Джордж підскочив до Рона, вихопив у нього з рук конверт і перевернув. Гаррі помітив, як Джорджеві в долоню впало щось золотисто-червоне.

– Не може бути, – вимовив ледь чутно Джордж.

– Це якась помилка, – засумнівався Фред, вирвав у Рона листа і підніс до світла, ніби шукаючи водяних знаків. – Ніхто при здоровому глузді не призначив би Рона старостою.

Раптом близнюки одночасно повернули голови до Гаррі.

– Ми були впевнені у твоїй кандидатурі! – сказав Фред таким тоном, ніби Гаррі їх обдурив.

– Думали, що Дамблдор буде просто змушений обрати тебе! – обурено додав Джордж.

– Ти ж виграв Тричаклунський турнір, і не тільки! – доводив Фред.

– Мабуть, на це вплинуло усе те божевілля, що з ним сталося, – сказав Фредові Джордж.

– Так, – поволі вимовив Фред. – Так, старий, з тобою було забагато мороки. Але добре, що хоч один з вас визначив, що для нього головне.

Він підійшов до Гаррі й поплескав його по спині, кинувши на Рона нищівний погляд.

– Староста... нас маленький Лонцик – сталоста.

– Ой, а що буде з мамою, страшно й уявити, – простогнав Джордж, кидаючи Ронові значок старости так, наче він був отруйний.

Рон, який і досі не промовив ані слова, взяв значок, якусь мить на нього дивився, а тоді простяг його Гаррі, ніби Мовчки просив підтвердити, що він справжній. Гаррі узяв значок. Там був зображений ґрифіндорський лев з великою літерою «С». Такий самісінький значок він бачив на грудях у Персі у свій найперший день у Гоґвортсі.

Гучно розчахнулися двері. До кімнати влетіла Герміона Щоки в неї пашіли, а волосся розкуйовдилося. В її руці був конверт.

– Ти... ти отримав?..

Вона помітила значок у Гаррі в руці і зойкнула.

– Я так і знала! – збуджено заговорила вона, розмахуючи своїм листом. – Я теж, Гаррі, мене теж обрали!

– Ні, – швидко заперечив Гаррі, віддаючи значок Ронові. – Це Рон, а не я.

– Це... що?

– Староста – Рон, а не я, – пояснив Гаррі.

– Рон? – у Герміони аж щелепа відвисла. – А... ви впевнені? Тобто...

Вона почервоніла, а Рон з викликом глянув на неї.

– У листі моє ім'я, – сказав він.

– Я... – ошелешено почала Герміона. – Я... ну... ого! Чудово, Роне! Це справді...

– Несподівано, – Джордж кивнув головою.

– Ні, – Герміона залилася ще густішим рум'янцем, – ні, це не... Рон багато зробив... він справді...

Двері за її спиною відчинилися ширше, і увійшла місіс Візлі зі стосом свіжовипраних мантій.

– Джіні казала, що нарешті прислали списки підручників, – мовила вона, кинувши оком на конверти, підійшла до ліжка й почала розкладати мантії на дві купи. – Дайте списки мені, після обіду я поїду на алею Діаґон і накуплю підручників, поки ви складатимете речі. Роне, треба буде купити тобі нові піжами, ці вже закороткі сантиметрів на п'ятнадцять, аж не віриться, що ти так швидко ростеш... які ти хочеш кольори?

– Купи йому золотисто-червоні, щоб личили до значка, – глузливо вишкірився Джордж.

– До чого? – неуважно перепитала місіс Візлі, акуратно складаючи темно-бордові шкарпетки, які вона поклала зверху на Ронові мантії.

– До його значка, – повторив Фред з таким виразом, ніби хотів якнайшвидше покінчити з неминучим. – Чудового блискучого новісінького значка старости.

Минула якась мить, поки місіс Візлі, що думала про піжами, збагнула Фредові слова.

– Його... але... Роне, ти?..

Рон показав значок.

Місіс Візлі зойкнула, як перед тим Герміона.

– Не вірю! Не вірю своїм очам! Ой, Роне, як це чудово! Староста! Як і всі в нашій родині!

– А ми з Фредом вам хто, сусіди? – обурився Джордж, але мати відштовхнула його і пригорнула найменшого сина.

– Ой, що буде, як почує тато! Роне, я так тобою пишаюся, така неймовірна новина! Староста гуртожитку – це лише початок, ти ще можеш стати старостою школи, як Вілл і Персі! Ой, яка це радісна подія після всіх тих неприємностей, я така щаслива, ой, Рончику...

Фред і Джордж голосно «векали» в матері за спиною, але місіс Візлі не помічала їхнього «блювання». Обійнявши Рона за шию, вона вкривала поцілунками синове лице, що пломеніло яскравіше, ніж новенький значок.

– Мамо... не треба... мамо, та досить... – бурмотів він, намагаючись вирватися.

Вона відпустила його й задихано мовила: «І що ж нам тепер зробити? Персі ми подарували сову, але ж у тебе вже є сова».

– Щ-що ти маєш на увазі? – поглянув на неї Рон так, ніби не вірив власним вухам.

– Тобі треба щось подарувати! – ніжно пояснила місіс Візлі. – Може, нову вечірню мантію?

– Ми вже купили йому мантії, – кисло озвався Фред з таким виглядом, ніби щиро дивувався цій надмірній щедрості.

– Або новий казан, бо старий Чарлів уже геть проіржавів. або нового пацючка, ти ж так любив Скеберса...

– Мамо, – з надією глянув на неї Рон, – а чи не міг би я отримати нову мітлу?

Обличчя місіс Візлі спохмурніло: мітли були дорогі.

– Не якусь особливу! – поспіхом додав Рон. – Просто... і просто новішу, на заміну...

Місіс Візлі мить повагалася, а тоді знов усміхнулась.

– Обов'язково купимо... ну, то я побіжу, якщо треба купити ще й мітлу. До зустрічі... мій Рончик – староста! Не забудьте поскладати валізи... староста... ой, я така приголомшена!

Вона ще раз цмокнула Рона в щоку, зашморгала носом і квапливо вибігла з кімнати.

Фред із Джорджем перезирнулися.

– Ти не образишся, якщо ми не будемо тебе цілувати? – удавано стурбувався Фред.

– Якщо хоч, можемо зробити реверанс, – додав Джордж.

– Ой, та відчепіться, – вовком глянув на них Рон.

– Бо що? – поцікавився Фред з капосною посмішкою. – Призначиш нам покарання?

– Цікаво було б на це подивитися, – глузливо реготнув Джордж.

– Він так і зробить, якщо дасте привід! – розсердилася Герміона.

Фред з Джорджем розреготалися, а Рон пробурмотів: «Та перестань, Герміоно».

– Тепер доведеться стежити за кожним своїм кроком, Джорджику, – удавано затремтів Фред, – з такими двома наглядачами...

– Так бачу, нашим правопорушенням нарешті покладено край, – скрушно похитав головою Джордж.

І близнюки роз'явилися з гучним ляскотом.

– Ну й парочка! – Герміона розлючено глянула на стелю. З кімнати над ними долинав гомеричний регіт Фреда і Джорджа. – Роне, не звертай на них уваги, просто вони тобі заздрять!

– Не думаю, – засумнівався Рон, також позираючи на стелю. – Вони завжди казали, що старостами стають тільки ідіоти... зате, – додав він значно бадьоріше, – у них ніколи не було нових мітел! От би поїхати з мамою, щоб вибрати самому... на «Німбуса» їй не вистачить грошей, але з'явилася нова модель «Чистомета», було б класно... так, мабуть, піду скажу їй, що хотів би мати «Чистомет», просто, щоб вона знала...

Він вискочив з кімнати, залишивши Гаррі наодинці з Герміоною.

Гаррі чомусь відчув, що не хоче дивитися на Герміону. Він підійшов до ліжка, забрав чисті мантії, що їх принесла місіс Візлі, і зробив крок до своєї валізи.

– Гаррі?.. – невпевнено почала Герміона.

– Усе чудово, Герміоно, – якось нещиро, чужим голосом озвався Гаррі, так і не подивившись на неї, – класно. Староста. Супер.

– Дякую, – відповіла Герміона. – Е-е... Гаррі... ти не міг би позичити Гедвіґу, щоб я повідомила мамі з татом? Вони дуже зрадіють... бо староста – це те, що їм зрозуміло.