Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 71 (всего у книги 206 страниц)

– Ти був би наче дуже концентрований привид, – Рон притлумив сміх, бо тієї миті, зловісно витріщаючи очі, з ними розминувся Кривавий Барон. – Зате нам не завдали домашнього завдання. От якби професорка Вектор добряче завантажила Герміону! Я так люблю бити байдики, коли вона працює...

Але Герміона на обід не прийшла. У бібліотеці хлопці теж її не знайшли. Там сидів лише Віктор Крум. Рон покрутився за книжковими полицями, спостерігаючи за Крумом і пошепки сперечаючись з Гаррі, чи не попросити в нього автограф. Але раптом помітив, що за дальшими стелажами ховається шестеро чи семеро дівчат, обговорюючи те ж саме, і втратив увесь свій запал.

– Цікаво, де вона поділася? – сказав Рон, коли вони з Гаррі поверталися до ґрифіндорської вежі.

– Не знаю... Бридня!

Гладка Пані саме почала повертатися, коли звук швидких кроків за спинами звістив їм, що йде Герміона.

– Гаррі! – засапавшись, вона різко зупинилася біля нього (Гладка Пані дивилася на неї згори вниз, здивовано звівши брови). – Гаррі, ти повинен прийти, ти обов'язково мусиш прийти – сталася така дивовижа!.. Будь ласочка...

Вона схопила Гаррі за руку й потягла коридором.

– Що сталося? – спитав Гаррі.

– Покажу, як прийдемо... ну давай, швидше...

Гаррі озирнувся на Рона. Той відповів заінтригованим поглядом.

– Гаразд, – сказав Гаррі, йдучи за Герміоною. Рон намагався не відставати.

– Ох, не звертайте на мене уваги! – роздратовано крикнула їм услід Гладка Пані. – Не просіть вибачення, що потурбували! Я собі висітиму отут, навстіж розчинена, аж доки ви повернетеся, добре?

– Дякуємо, – закричав Рон через плече.

– Герміоно, куди ми? – спитав Гаррі, коли вона провела їх на шість поверхів униз й потягла у вестибюль.

– Самі побачите! Ще хвильку! – схвильовано відповіла Герміона.

Зійшовши зі сходів, вона повернула ліворуч і поспішила до дверей, у яких зник Седрик Діґорі того вечора, коли Келих Вогню викинув їхні з Гаррі імена. Гаррі ще ніколи сюди не заходив. Хлопці збігли за Герміоною на ще один проліт кам'яних сходів, та, замість опинитися в похмурому підземному переході, такому, як той, що веде до підвалу Снейпа, перейшли в широкий кам'яний коридор, яскраво освітлений смолоскипами і прикрашений веселими картинами, на яких була зображена переважно їжа.

– Стривай... – проказав Гаррі посеред коридору. – Зупинися на хвильку, Герміоно...

– Що таке? – вона обернулася й глянула на нього з очікуванням.

– Я вже знаю, що й до чого, – сказав Гаррі.

Він штурхнув Рона ліктем і вказав на картину якраз за спиною в Герміони. На ній була намальована велетенська срібна ваза з фруктами.

– Герміоно! – вигукнув Рон, усе збагнувши. – Ти знову хочеш затягти нас у ту свою сечу!

– Ні, ні, не хочу! – поспіхом сказала вона. – І це не сеча, Роне...

– Ти змінила назву? – сказав Рон, несхвально глянувши на неї. – Як тепер називається наша організація – Фронт визволення ельфів-домовиків? Я не піду на ту кухню і не буду їх переконувати покинути працю. Нізащо! ...

– А я тебе й не прошу! – відрубала Герміона. – Я спустилася сюди, щоб просто з ними порозмовляти, і виявила... Гаррі, я хочу тобі показати!

Вона знову вхопила його за руку, підштовхнула до картини зі здоровенною вазою фруктів і вказівним пальцем полоскотала величезну зелену грушу. Груша захихотіла, почала корчитися, й раптом перетворилася на чималу зелену дверну ручку. Герміона взялася за неї, відчинила двері й сильно штовхнула Гаррі в спину, примушуючи зайти досередини.

Він окинув поглядом величезне, з високою стелею, приміщення, не менше за Велику залу, під якою й містилася кухня. Під кам'яними стінами височіли гори блискучих мідних горщиків та сковорід, а навпроти входу стояв великий цегляний камін. Тієї миті щось маленьке метнулося до нього з середини приміщення, пронизливо повискуючи: «Гаррі Поттер! Паничу Гаррі Поттере!»

Наступної секунди Гаррі забило дух – пискучий ельф щосили вгатив його в груди головою, кинувшись обіймати так міцно, що ледь не переламав усі ребра.

– Д-добі? – задихаючись, упізнав Гаррі.

– Так, паничу! Добі! – запищав голосочок десь у районі пупа. – Добі дуже сподівався побачити Гаррі Поттера, паничу, і нарешті Гаррі Поттер прийшов зустрітися з Добі!

Добі перестав обійматися й відступив на кілька кроків, сяючи усмішкою від вуха до вуха. Його зелені очі, завбільшки як тенісні м'ячики, наповнилися сльозами щастя. Був ельф майже такий самий, як Гаррі його запам'ятав: схожий на олівець ніс, кажанячі вуха, довгі пальці рук і довгі стопи – все лишилося таке саме, крім одягу, що був тепер зовсім інший.

Коли Добі працював у Мелфоїв, то завжди мав на собі одну й ту саму брудну стару наволочку. Але такого вбрання, як ельф носив зараз, Гаррі бачити ще не доводилось. Одягся він ще невміліше й безглуздіше, ніж чарівники на Кубку світу. Замість капелюха крихітний ельф нап'яв на голову чохол для чайника, на нього понаприколював яскравих значків; на голих грудях красувалася поцяткована візерунком з підківками краватка, а завершували костюм щось на зразок дитячих шортів та розпаровані шкарпетки. Гаррі помітив, що одна з них була та сама чорна, яку він зняв колись із власної ноги й обманом змусив містера Мелфоя віддати її Добі, що з тієї миті став вільним. Друга була в рожеву та в руду смужку.

– Добі, ти чого тут? – вражено спитав Гаррі.

– Добі прийшов працювати у Гоґвортсі, паничу! – радісно запищав Добі. – Професор Дамблдор дав Добі й Вінкі роботу!

– Вінкі? – здивувався Гаррі. – Вона теж тут?

– Так, паничу, так! – відповів Добі, схопив Гаррі за руку й потягнув його поміж чотирма довгими столами. Гаррі помітив, що ці столи стояли якраз під чотирма столами нагорі, у Великій залі. Зараз вони були порожні, адже обід уже закінчився, але Гаррі припустив, що годину тому столи аж вгиналися від наїдків, які пересилали крізь стелю на їхні горішні копії.

На кухні було не менше сотні дрібних ельфиків. Вони променисто всміхалися, робили реверансики й кланялися Гаррі, коли Добі проводив його повз них. Усі ельфи були вбрані в однакову уніформу: чайний рушничок з гербом Гоґвортсу, замотаний, наче тоґа.

Добі зупинився навпроти цегляного каміна і тицьнув пальцем:

– А ось і Вінкі, паничу!

Вінкі сиділа на табуреті біля каміна. Вбрання на ній було набагато простіше, ніж у Добі. Маленька, гарно пошита спідничка та блузка, що пасувала до блакитного капелюшка зі спеціальними прорізами для її великих вух. Та якщо дивний «костюм» Добі був чистий і охайний, а тому здавався новеньким, то Вінкі про свій гардероб геть не дбала. На блузці лисніли плями від супу, а спідничка зяяла пропаленими дірками.

– Привіт, Вінкі, – сказав Гаррі.

У Вінкі затремтіла губа. За мить вона вибухла плачем, рясні сльози бризнули з її прекрасних карих очей і потекли обличчям, точнісінько так само, як і на Кубку світу з квідичу.

– От лихо, – обізвалася Герміона. Вони з Роном щойно підійшли. – Вінкі, будь ласка, тільки не плач.

Але Вінкі заридала ще нестримніше. Тим часом Добі всміхався до Гаррі осяйною усмішкою.

– Чи Гаррі Поттер бажає чаю? – запищав він голосно, щоб перекричати рюмсання Вінкі.

– Е-е-е... так, добре, – сказав Гаррі.

Негайно ж шестеро ельфів-домовиків риссю кинулися до нього, несучи велику срібну тацю, на якій стояв чайник і чашки для всіх трьох гостей, глечик з молоком і чималий таріль з печивом.

– Непогане обслуговування! – вражено похвалив Рон. Герміона кинула на нього несхвальний погляд, зате ельфи всі як один мали задоволений вигляд; низенько вклонившись, вони відійшли.

– Добі, давно ти тут? – запитав Гаррі, поки Добі роздавав чашки з чаєм.

– Всього тиждень, паничу Гаррі Поттер! – щасливо відповів він. – Добі прийшов, щоб побачитися з професором Дамблдором, паничу. Ви ж розумієте, паничу, як складно для звільненого ельфа-домовика знайти нове місце. Дуже складно...

На це Вінкі завила ще гучніше, а з її носа, схожого на розчавлений помідор, потекло, але вона не робила й найменшої спроби приборкати потік.

– Паничу, Добі цілих два роки подорожував країною у пошуках роботи! – запищав Добі. – Але Добі її не знайшов, паничу, бо Добі хоче, щоб йому платили!

Ельфи-домовики по всій кухні, що з цікавістю слухали й спостерігали, після цих слів умить повідводили очі – так, ніби Добі сказав щось брутальне й ганебне. Герміона, одначе, не змовчала:

– Молодець, Добі!

– Дякую, панночко! – сказав Добі, вишкіривши до неї зуби. – Але чарівники переважно не хочуть мати ельфа-домовика, який вимагає платні, панночко. «Ельфові так не годиться!», – кажуть вони й грюкають дверима перед носом у Добі. Добі любить працювати, але він хоче гарно вдягатися і хоче мати платню, паничу Гаррі Поттер... Добі подобається бути вільним!

Гоґвортські ельфи-домовики почали відсуватися від Добі, ніби він був заразний. Вінкі тим часом пригадала собі, де вона перебуває, і від цього заридала ще голосніше.

– І тоді, паничу Гаррі Поттер, Добі йде провідати Вінкі, і виявляється, що Вінкі теж звільнена! – радісно закінчив Добі.

Почувши це, Вінкі кинулася з табуретки додолу, впала обличчям на викладену плиткою підлогу й почала гамселити по ній своїми крихітними кулачками, заходячись криком від страждання. Герміона квапливо опустилася поряд з нею на коліна, намагаючись заспокоїти бідолашку, але жодне її слово нічого не змінило.

Добі заговорив знову, пронизливо перекрикуючи ридання Вінкі:

– І тоді в Добі з'явилася ідея, паничу Гаррі Поттер! «Чом би Добі й Вінкі не знайти собі роботу разом?», – запитав Добі. «Де ж нам знайти таку роботу, щоб вистачило аж для двох ельфів-домовиків?», – сказала Вінкі. І тоді Добі міркує, і чудова думка приходить до нього, паничу! Гоґвортс! Отож Добі та Вінкі прийшли зустрітися з професором Дамблдором, і професор Дамблдор узяв їх на роботу!

Добі променисто всміхнувся, і сльози щастя знову бризнули з його очей.

– І професор Дамблдор каже, що платитиме Добі, паничу, якщо Добі хоче платні за свою працю! І тепер Добі – вільний ельф, паничу, і Добі отримує за тиждень цілий ґалеон, і один день на місяць має вихідний!

– Це не так і багато, – обурено вигукнула з підлоги Герміона, сидячи над Вінкі, що й далі кричала й била кулачками.

– Професор Дамблдор пропонував Добі десять ґалеонів і два вихідні на тиждень, – сказав Добі, раптом здригнувшись, ніби перспектива такого тривалого неробства й такого шаленого багатства його лякала, – але Добі збив платню, панночко... Добі любить свободу, панночко, але він не хоче забагато, він більше любить роботу, панночко.

– А тобі, Вінкі, скільки платить професор Дамблдор? – лагідно спитала Герміона.

Якщо вона думала, що ці слова підбадьорять Вінкі, то страшенно помилялася. Вінкі перестала ридати, й сіла, втупившись у Герміону карими очиськами. Її мокре від сліз обличчя раптом стало люте.

– Може, Вінкі і зганьблена ельфиня, але Вінкі поки що не брати платні за працю! – запищала вона. – Вінкі ще не впасти так низько! Вінкі безмежно соромно через те, що її звільнено!

– Соромно? – безпорадно перепитала Герміона. – Вінкі, ти що? Це містерові Кравчу має бути соромно, а не тобі! Ти не зробила нічого поганого, він жахливо з тобою повівся...

Але, щоб і слова не чути, Вінкі затулила долонями прорізи в капелюшку, з яких стирчали вуха, й запищала:

– Не сміти ображати мого хазяїна, панночко! Не сміти ображати містера Кравча! Містер Кравч хороший чарівник, панночко! Містер Кравч правильно зробити, що вигнати погану Вінкі!

– Паничу Гаррі Поттер, Вінкі ніяк не може звикнути, – довірливо пропищав Добі. – Вінкі забуває, що вона більше не кріпачка містера Кравча. Їй тепер можна говорити відверто, але вона собі не дозволяє.

– Невже ельфи-домовики не можуть говорити про господарів відверто? – спитав Гаррі.

– Ох, паничу, не можуть, авжеж не можуть, – сказав Добі, раптом посерйознішавши. – Це один з виявів рабського становища ельфів-домовиків, паничу. Ми зберігаємо їхні таємниці і зберігаємо мовчанку, підтримуємо честь сім'ї і ніколи не говоримо про них погано – хоч професор Дамблдор сказав Добі, що він на цьому не наполягає. Професор Дамблдор сказав, що ми спокійно можемо...

Добі занервувався й підкликав Гаррі ближче. Гаррі нахилився до нього. Ельф зашепотів:

– Він сказав, паничу, що ми можемо казати на нього «прибацаний дідуган», якщо захочемо!

Добі налякано гигикнув.

– Але Добі не хочеться, паничу Гаррі Поттер, – знову нормально заговорив ельф і затряс головою так, що аж вуха заляскали. – Добі дуже-дуже любить професора Дамблдора, паничу, і з гордістю зберігатиме його таємниці.

– Але про Мелфоїв ти тепер можеш говорити що завгодно, правда ж? – з усмішкою спитав Гаррі.

Тінь переляку промайнула у величезних очах Добі.

– Добі... Добі міг би, – невпевнено промовив він. Але відразу ж розправив плечі. – Добі може сказати Гаррі Поттеру, що його колишні господарі були... були. .. погані темні чаклуни!

Добі на мить завмер, тоді весь затремтів, жахливо вражений власною відвагою, а далі, метнувшись до найближчого столу, почав з усієї сили гатити об нього головою.

– Поганий Добі! Поганий Добі! – пищав він.

Гаррі схопив Добі за краватку й відтяг від столу.

– Дякую, паничу Гаррі Поттер, дякую, – промовив ельф, задихаючись і потираючи лоба.

– Тобі треба потренуватися, – сказав Гаррі.

– Потренуватися?! – злісно запищала Вінкі. – Добі, тобі має бути соромно! Таке казати про своїх господарів!

– Вінкі, вони мені більше не господарі! – виклично сказав Добі. – Добі більше не турбує, хто що думає!

– Ох, Добі, який же ти поганий ельф! – простогнала Вінкі, знову заливаючись слізьми. – Мій бідолашний містер Кравч, що він там робити без Вінкі? Я йому потрібна, йому потрібна моя допомога! Я дбати про містера Кравча цілісіньке життя, а переді мною це робити моя мама, а ще перед нею – бабуся... ох, що б вони сказати, якби знали, що Вінкі звільнено? Ох, сором, сором! – вона заховала обличчя в спідничку й заридала.

– Вінкі, – твердо мовила Герміона. – Я впевнена, що містер Кравч прекрасно дає собі раду й без тебе. Ми його бачили...

– Ви бачити мого хазяїна? – затамувавши подих, підвела мокре від сліз обличчя Вінкі й витріщилася на Герміону. – Ви бачити його тут, у Гоґвортсі?

– Так, – підтвердила Герміона. – Він і містер Беґмен – судді на Тричаклунському турнірі.

– Містер Беґмен теж? – запищала Вінкі, і, спантеличивши Гаррі (а також, судячи з їхніх виразів облич – і Рона з Герміоною), знову набрала розлюченого вигляду. – Містер Беґмен поганий чарівник! Дуже поганий чарівник! Мій хазяїн його не любити, ох, не любити! Ніскілечки!

– Беґмен – поганий? – запитав Гаррі.

– О, так, – люто закивала головою Вінкі. – Мій хазяїн дещо Вінкі розповідати! Але Вінкі нікому нічого не казати... Вінкі... Вінкі вміє берегти таємниці свого хазяїна...

І на неї знову накотилися сльози. Чутно було, як вона жалібно хлипає в куцу спідничку:

– Бідний хазяїн, бідненький хазяїн, немає вже Вінкі, щоб йому допомагати!

Більше з Вінкі не вдалося витягти жодного осмисленого слова. Її лишили плакати, скільки хоче, і допили чай. Добі тим часом радісно базікав про життя вільного ельфа і про плани щодо зароблених грошей.

– Паничу Гаррі Поттер, Добі купить собі светра! – щасливо повідомив він, вказуючи на свої голі груди.

– Добі, я от що тобі скажу, – обізвався Рон, якому, здається, дуже сподобався цей ельф. – Я віддам тобі той, що мама зараз мені плете. На Різдво вона завжди дарує мені светра. Ти не маєш нічого проти темно-бордового кольору?

Добі аж засяяв.

– Ми можемо його трохи зменшити, щоб був якраз на тебе, – сказав йому Рон, – він гарно пасуватиме до твого чохла для чайника.

Коли вони вже готові були йти, на них навалилися ельфи, пропонуючи набрати з собою нагору різних наїдків. Герміона відмовилася, з болем дивлячись, як вони кланяються й роблять реверанси. Зате Гаррі з Роном напхали в кишені кремових тістечок та пиріжків.

– Дуже дякуємо! – сказав Гаррі ельфам, що товклися біля дверей, бажаючи друзям на добраніч. – Бувай, Добі!

– Паничу Гаррі Поттер... чи Добі може часом вас провідувати? – невпевнено поцікавився Добі.

– Певно, що можеш, – відповів Гаррі, і Добі засяяв.

– Знаєте що? – сказав Рон, коли він, Герміона та Гаррі, покинувши кухню, підіймалися сходами до вестибюлю. – Усі ці роки мене вражало, як Фредові й Джорджу вдається цупити з кухні їжу, а виявилося, що це зовсім неважко! Ельфи аж зі шкури пнуться, щоб її роздавати!

– Думаю, на краще ці ельфи не могли й сподіватися, – сказала Герміона. – Маю на увазі те, що Добі прийшов сюди працювати. Інші ельфи побачать, як прекрасно бути вільним, і незабаром до них дійде, що й вони хочуть волі!

– Будемо сподіватися, що вони не приглядатимуться до Вінкі, – озвався Гаррі.

– Вона повеселішає, – відказала Герміона з деяким сумнівом у голосі. – Коли мине шок, і вона призвичаїться до Гоґвортсу, то побачить, що без того Кравча їй набагато краще.

– Здається, вона його любить, – з повним ротом промугикав Рон (він саме взявся до тістечка з кремом).

– Зате невисокої думки про Беґмена, правда? – сказав Гаррі. – Цікаво, що Кравч торочить про нього вдома?

– Мабуть, каже, що він не дуже хороший начальник відділу, – припустила Герміона, – і, гляньмо правді у вічі... так воно і є.

– А я б краще працював у нього, ніж у Кравча, – сказав Рон. – Беґмен хоч має почуття гумору.

– Дивися, щоб Персі не почув, що ти так кажеш, – злегка всміхнулася Герміона.

– Персі нізащо б не працював у того, хто має почуття гумору, – сказав Рон, беручись за шоколадний еклер. – Персі не розпізнав би жарту, навіть якби той танцював перед ним наголяса, нап'явши на себе тільки Добів чохол для чайника.

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ -
Несподіване завдання

– Поттере! Візлі! Ви будете нарешті слухати?

Роздратований голос професорки Макґонеґел ляснув, наче удар батогом. Гаррі та Рон аж підскочили й подивилися на неї.

Урок трансфігурації закінчувався. Учні практично завершили свою роботу. Всіх морських чайок, яких слід було перетворити на морських свинок, закрили у великій клітці на столі професорки Макґонеґел. Невілова свинка лишилася з пір'ям. Учні переписали з дошки домашнє завдання: «Опишіть та наведіть приклади змін трансформуючого закляття при виконанні міжвидових перетворень». От-от мав прозвучати дзвінок, і Гаррі та Рон у дальньому кутку класу влаштували з Фредом і Джорджем «битву на мечах», замість яких використовували несправжні чарівні палички. Після окрику професорки Макґонеґел Рон завмер з бляшаним папугою, а Гаррі – з гумовою рибою.

– Нарешті Поттер і Візлі поводяться відповідно до свого віку – вони люб'язно продемонстрували нам це, – мовила професорка, сердито зирячи на них обох. Голова Гарріної риби обвисла й беззвучно впала на підлогу. За мить перед тим дзьоб Ронового папуги теж від'єднався від тіла. – Я всім вам хочу щось сказати.

Наближається Різдвяний бал – традиційна частина Тричаклунського турніру і прекрасна нагода поспілкуватися з нашими іноземними гостями. На бал запрошуються учні від четвертого класу й старші. Хоч, якщо бажаєте, можете запрошувати й молодших...

Лаванда Браун різко хихикнула. Парваті Патіл штурхнула її ліктем під ребра, напружуючи обличчя, щоб теж не захихотіти. Обидві озирнулися на Гаррі. Професорка Макґонеґел не звернула на них уваги, і Гаррі подумав, що це несправедливо, адже йому та Ронові вона щойно зауваження зробила.

– Усім одягти святкові мантії, – продовжувала професорка. – Бал почнеться на Святвечір у Великій залі. Початок о восьмій годині, а завершення – опівночі. Ще одне...

Професорка Макґонеґел повільно обвела поглядом клас.

– Різдвяний бал – це можливість для нас усіх... е-е-е... розпустити волосся, – промовила вона несхвальним тоном.

Лаванда хихикнула ще голосніше, міцно затисла рота долонею, щоб не було так чути. Гаррі розумів, з чого вони сміються: волосся в професорки Макґонеґел було вічно стягнене в тугий вузол, і здавалося, що вона ніколи в житті не розпускала його за жодних обставин.

– Але це аж ніяк не означає, – вела далі професорка, – що учням буде дозволено порушувати всі інші правила поведінки Гоґвортсу. Мені було б страшенно прикро, якби ґрифіндорські школярі якимось чином осоромили школу.

Продзвенів дзвінок, і почалося звичне шарудіння: всі складали портфелі й закидали їх на плечі.

Професорка Макґонеґел гукнула, намагаючись перекричати гамір:

– Поттере, підійди до мене на пару слів...

Вирішивши, що йтиметься про безголову гумову рибу, Гаррі похмуро поплівся до вчительського столу. Професорка Макґонеґел дочекалася, поки всі вийдуть, і сказала:

– Поттере, чемпіони та їхні партнери...

– Які ще партнери? – здивувався Гаррі.

Професорка подивилася на нього з підозрою, мовби він прикидався дурником.

– Ваші партнери на Святковому балу, Поттере, – холодно сказала вона. – Ваші танцювальні партнери.

У Гаррі всередині все скрутилося і наїжачилось:

– Танцювальні партнери?

Він відчув, що червоніє.

– Я не танцюю, – промовив швидко.

– Ні, ти танцюєш, – роздратувалася професорка Макґонеґел. – Я тобі кажу, що танцюєш. За традицією бал відкривають чемпіони зі своїми партнерами.

Гаррі на мить уявив себе в циліндрі, у фраку, та ще й у супроводі якоїсь дівчини, вбраної в сукню з рюшами, як ті, що вдягала тітка Петунія на святкові вечори, що відбувалися на роботі в дядька Вернона.

– Я не танцюю, – повторив він.

– Це традиція, – твердо мовила професорка Макґонеґел. – Ти чемпіон Гоґвортсу і робитимеш те, чого від тебе очікують, як від представника школи. Тому обов'язково знайди собі партнерку, Поттере.

– Але я не...

– Поттере, ти чув, що я сказала, – своїм тоном професорка Макґонеґел дала зрозуміти, що розмову закінчено.

*

Тиждень тому Гаррі сказав би, що пошуки партнерки для танців можна порівняти хіба з двобоєм з угорською рогохвісткою. Але тепер, після двобою, коли йому світила перспектива запрошувати дівчину на бал, йому здавалося, що легше позмагатися з рогохвісткою ще раз.

Гаррі досі не бачив, щоб стільки учнів записувалися провести Різдво у Гоґвортсі. Сам він, звісно, завжди залишався, бо інакше довелося б повертатися на Прівіт-драйв. Але дотепер Гаррі був один з небагатьох. А от цього року залишалися всі, починаючи з четвертого класу. І всі страшенно переймалися майбутнім балом – принаймні, дівчата. Просто дивовижно, скільки дівчат, як раптом виявилося, навчається в Гоґвортсі. Раніше Гаррі цього не помічав. Дівчата хихотіли й перешіптувалися в коридорах, дівчата заливалися дзвінким сміхом, коли повз них проходили хлопці, дівчата схвильовано обмінювалися думками, хто що одягне на Святковий бал...

– Чому вони завжди ходять зграями? – спитав Гаррі в Рона, коли їх проминуло з десяток дівчат, пирскаючи сміхом і витріщаючись на Гаррі. – Як узагалі можливо порозмовляти з якоюсь однією, щоб запросити?

– Може, аркан накинути? – порадив Рон. – Ти вже знаєш, на котру?

Гаррі не відповів. Він прекрасно знав, кого хотів би запросити, але йому не вистачало сміливості... Чо була за нього старша на рік і дуже гарна. Крім того, вона добре грала у квідич і її всі любили.

Рон, здавалося, розумів, що діється у Гарріній душі.

– Слухай, які проблеми? Ти ж чемпіон. Ти недавно переміг угорську рогохвістку. Та вони в чергу ставатимуть, щоб піти з тобою на бал.

Віддаючи належне їхній недавно поновленій дружбі, Рон понизив гіркоту у власному голосі майже до мінімуму. На диво, Гаррі виявив, що Рон має рацію.

Уже на другий день кучерява третьокласниця з Гафелпафу з якою Гаррі ні разу навіть словом не перекинувся, запросила його піти з нею на бал. Гаррі був захоплений зненацька і тому відповів «ні», навіть не придумавши причини для відмови. Дівчинка ображено відійшла, а Гаррі весь урок історії магії довелося терпіти насмішки Діна, Шеймуса та Рона. Ще через день до Гаррі підійшли аж дві дівчинки: другокласниця і – просто жахливо – п'ятикласниця, яка, здавалося, могла Гаррі просто прибити, якби він їй відмовив.

– Вона ж була гарненька, – чемно сказав Рон, цього разу без реготу.

– Вища за мене на голову, – відповів Гаррі, все ще схвильований. – Уяви, на що б це було схоже, якби я з нею танцював.

Він постійно пригадував Герміонині слова про Крума: «Він їм подобається лиш тому, що знаменитий!» Гаррі дуже сумнівався, що хоч одна з дівчат, які напрошувалися в його партнерки, захотіла б піти з ним на бал, якби він не був шкільним чемпіоном. Далі він замислився, чи думав би про таке, якби його запросила Чо.

Загалом Гаррі мусив визнати, що, незважаючи на тривожну перспективу відкриття балу, його життя значно покращало відколи він упорався з першим завданням. Він більше не мав помітних неприємностей у коридорах і підозрював, що завдячує цим Седрикові. Гаррі вважав, що Седрик, вдячний за підказку про драконів, попросив гафелпафців дати йому спокій. Здавалося також, що довкола поменшало значків «Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ.» Звичайно, Драко Мелфой при кожній нагоді продовжував цитувати статтю зі «Щоденного Віщуна» про Гаррі, але сміялися з цього дедалі рідше. Гаррі радів, що Ріта Скітер і досі не надрукувала статті про Геґріда.

– Не подібно, шо вона направду си цікавить магічними істотами, – відповів Геґрід, коли Гаррі, Рон та Герміона на останньому в півріччі уроці догляду за магічними істотами запитали, як пройшло його інтерв'ю з Рітою Скітер. На їхнє велике полегшення, Геґрід уже не наполягав на близькому контакті зі скрутами, тож вони сиділи позад його халупи за саморобним столом і готували свіжі набори кормів для скрутів.

– Вона хтіла, аби я говорив тілько про тебе, Гаррі, – казав Геґрід низьким голосом. – Ну, я мовив, що ми колєґи, відколи я забрав тя від Дурслів. «І за ці чотири роки вам не доводилося його лаяти?», – спитала вона. – «І він жодного разу не пошив вас у дурні?» Я сказав «нє», і вона зовсім си не тішила з того. Гаррі, думаєш, вона хтіла, аби я сказав, що ти мерзенник?

– Звісно, що хотіла, – відповів Гаррі, кидаючи шматки драконячої печінки у велику залізну чашу й беручи ножа, щоб нарізати ще. – Вона не може й далі писати, що я – маленький трагічний герой. Це стає нудно.

– Геґріде, їй потрібен новий підхід, – з мудрим виглядом пояснив Рон, облущуючи саламандрячі яйця. – Треба було сказати, що Гаррі – чокнутий злочинець!

– Але ж се не так! – Геґрід був щиро вражений.

– Їй би треба було взяти інтерв'ю у Снейпа, – похмуро сказав Гаррі. – Він втамував би її спрагу на сто відсотків: «З найпершого дня у школі Поттер уперто порушував правила...»

– Він так казав? – спитав Геґрід, доки Рон з Герміоною сміялися. – Може, ти й порушив якісь правила, Гаррі, але ж ти файний хлопець!

– Геґріде, ми жартуємо, – усміхнувся Гаррі.

– Геґріде, а ти прийдеш на Різдвяний бал? – поцікавився Рон.

– Може, й зазирну, – хрипко відповів Геґрід. – Має бути файно, як мені си видає. Ти меш відкривати вечір – так, Гаррі? То кого ти си вибрав?

– Поки що нікого, – відповів Гаррі, відчуваючи, що знову червоніє. Геґрід не продовжив теми.

Останній тиждень перед Різдвом ставав дедалі бурхливішим. Скрізь ширилися чутки про Святковий бал, хоч Гаррі половині з них і не вірив – наприклад, що Дамблдор придбав у мадам Розмерти вісімсот діжок хмільної медовухи. Зате схоже було на правду, що він запросив на танці «Фатальних сестер». Гаррі не знав, хто такі чи що таке ті «Фатальні сестри», бо ніколи не мав чаклунського радіо. Однак, судячи з шаленого захвату тих, хто виріс, слухаючи ЧРМ (Чаклунську радіомережу), то була дуже популярна група.

Деякі вчителі, такі, як крихітний професор Флитвік, уже й не намагалися чогось навчити на своїх уроках, адже було очевидно, що думками учні перебувають деінде. У середу він навіть дозволив їм на своєму уроці гратися, а сам обговорював з Гаррі його бездоганне замовляння-викликання на першому завданні Тричаклунського турніру. Інші вчителі не були такі великодушні. Професора Бінса, наприклад, від хронології повстань ґоблінів не відірвала б навіть власна смерть – що вже казати про таку «дрібничку», як Різдвяний бал. Просто дивовижно, як він умів перетворити описи кривавих і жорстоких ґоблінських бунтів на занудство, чимось схоже на звіти Персі про товщину казанів. Професори Макґонеґел та Муді завантажували їх до останньої секунди занять, а Снейп скоріше усиновив би Гаррі, ніж дозволив би на своїх уроках гратися. З відразою поглипуючи на клас, він повідомив, що на останньому уроці півріччя дасть контрольну з протиотрут.

– Що за паскудний тип! – з гіркотою сказав Рон того вечора у ґрифіндорській вітальні. – В останній день давати контрольну! Пересобачити останні години року!

– Щось не схоже, що ти перевтомлюєшся, – зиркнула Герміона поверх свого зошита з «Зілля й настійок». Рон захопився побудовою замку з вибухових карт. Це було набагато цікавіше, ніж робити те саме зі звичайних маґлівських, адже ця розвага будь-якої миті могла несподівано закінчитися.

– Це ж Різдво, Герміоно, – ліниво сказав Гаррі. Він сидів у кріслі біля каміна і вдесяте перечитував «Літаючи з «Гарматами».

Герміона суворо глянула й на нього:

– Гаррі, я думала, що хоч ти робиш щось корисне, навіть якщо не вчиш протиотрути!

– Наприклад? – спитав Гаррі, спостерігаючи, як Джо Дженкінс із «Гармат» метнув бладжера в напрямку загонича «Кажанів з Проклятого замку».

– Яйце! – прошипіла Герміона.

– Та ну, Герміоно, до двадцять четвертого лютого ще далеко, – сказав Гаррі.

Він тримав яйце у валізі і не заглядав у нього з часу святкового вечора після першого завдання. Зрештою, залишалося цілих два з половиною місяці, щоб дізнатися, що означають усі ті пронизливі завивання.

– Та на це ж може піти цілий тиждень! – обурилася Герміона. – Ти будеш наче ідіот, якщо всі знатимуть, яке наступне завдання, а ти – ні!

– Дай йому спокій, Герміоно, Гаррі заслужив відпочинок, – сказав Рон. Він якраз розмістив дві останні карти на вершечку замку, і цілісінька споруда вибухнула, обсмаливши йому брови.

– Прикольно виглядаєш, Рон... Пасуватимеш до своєї святкової мантії.

Це були Фред і Джордж. Вони підсіли за стіл до Гаррі, Рона та Герміони, якраз коли Рон визначав, наскільки серйозні його ушкодження.

– Рон, позичиш Левконію? – спитав Джордж.

– Ні, бо її зараз нема – полетіла з листом, – сказав Рон. – А що?

– Джордж хотів запросити її на бал, – саркастично кинув Фред.

– Нам треба відправити листа, йолопе, – сказав Джордж.

– І кому ж це ви пишете? – спитав Рон.

– Не пхай свого носа до чужого проса, бо я ще й його присмалю, – погрозливо замахав чарівною паличкою Фред. – То ви вже знайшли собі дівчат на бал?

– Ні.

– То поквапся, старий, бо всіх гарненьких порозбирають, – сказав Фред.

– А ти з ким ідеш? – поцікавився Рон.

– З Анжеліною, – відразу ж відповів Фред без найменшого сліду збентеження.

– Що? – вигукнув захоплений зненацька Рон. – Ти її вже запросив?