Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 108 (всего у книги 206 страниц)

– То піди й зупини їх! – роздратовано вигукнув він, уже вчетверте викреслюючи неправильну вагу порошку з кігтів грифона.

– Не можу, бо формально вони нічого не порушують, – процідила крізь зуби Герміона. – Вони мають повне право жерти всіляку гидоту, і я не знайшла жодного правила, яке забороняло б іншим телепням її в них купувати. Хіба що це було б щось небезпечне, а їхні жартики на це не схожі.

Вони всі троє подивилася на Джорджа, який поблював у відерце, проковтнув решту жуйки і з усмішкою розігнувся, радісно приймаючи чергову зливу оплесків.

– Не розумію, чому Фред і Джордж отримали тільки по три СОВи на брата, – здивувався Гаррі, дивлячись, як Фред, Джордж і Лі збирають гроші з захопленої юрби. – Вони добре знають свою справу.

– Це все показуха, з якої жодної користі. – зневажливо буркнула Герміона.

– Жодної користі? – озвався Рон напруженим голосом. – Герміоно, та вони вже заробили майже двадцять шість ґал еонів.

Минуло чимало часу, доки натовп довкола близнюків Візлі розсмоктався, а потім Фред, Лі та Джордж ще довше рахували свої заробітки, тож було далеко за північ, коли Гаррі, Рон і Герміона нарешті залишились у вітальні самі. Фред зачинив за собою двері до хлопчачих спалень, хвалькувато торохкаючи коробкою з ґалеонами, від чого Герміона насупилася. Гаррі, так і не маючи великого поступу з рефератом, вирішив, що на сьогодні досить. Коли він ховав підручники, Рон, що вже задрімав було в кріслі, крекнув, прокинувся і затуманеним поглядом зиркнув на камін.

– Сіріусе! – вигукнув він.

Гаррі озирнувся. З каміна знову стирчала неохайна темна голова Сіріуса.

– Привіт, – усміхнувся він.

– Привіт, – хором озвалися Гаррі, Рон і Герміона, ставши навколішки на килимок біля каміна. Криволапик голосно замуркотів і підійшов до вогню, намагаючись, незважаючи на полум'я, торкнутися писком Сіріусового обличчя.

– Як справи? – поцікавився Сіріус.

– Не дуже, – зізнався Гаррі, а Герміона відтягла Криволапика від вогню, щоб не обсмалив собі вуса. – Міністерство затвердило нову постанову, яка не дозволяє нам мати квідичну команду...

– І таємну групу захисту від темних мистецтв? – додав Сіріус.

На мить запала мовчанка.

– Звідки ти знаєш? – запитав Гаррі.

– Мусите ретельніше вибирати місце для зустрічей, – засміявся Сіріус. – Теж мені придумали – в «Кабанячій голові».

– Краще там, ніж у «Трьох мітлах»! – почала виправдовуватися Герміона. – Бо в тих «Мітлах» завжди повно людей...

– А це означає, що вас було б важче підслухати, – заперечив Сіріус. – Тобі, Герміоно, варто про це пам'ятати.

– А хто нас підслухав? – запитав Гаррі.

– Манданґус, звичайно, – відповів Сіріус і розсміявся, побачивши їхні спантеличені фізії. – Манданґус прикинувся відьмою з вуаллю.

– То був Манданґус? – приголомшено перепитав Гаррі. – А що він робив у «Кабанячій голові»?

– А як ти гадаєш? – нетерпляче озвався Сіріус. – Тебе пильнував.

– За мною й далі ходять по п'ятах? – розсердився Гаррі.

– Аякже, – підтвердив Сіріус, – і добре роблять, якщо під час вихідних ти насамперед починаєш організовувати нелегальну захисну групу.

Але вигляд він мав ані сердитий, ані стурбований. Навпаки, поглядав на Гаррі з явною гордістю.

– А чому Данґ від нас ховався? – розчаровано спитав Рон. – Ми були б раді його бачити.

– Двадцять років тому йому заборонили відвідувати «Кабанячу голову», – пояснив Сіріус, – а тамтешній шинкар має добрячу пам'ять. Коли заарештовували Стержиса, ми загубили запасного Дикозорового плаща-невидимку, тому Данґ останнім часом перебирається на відьму... але то таке... Головне, Роне, що я пообіцяв передати тобі вістку від матері.

– І що? – насторожився Рон.

– Вона каже, щоб ти нізащо не брав участі в незаконній таємній групі захисту від темних мистецтв. Каже, що тебе тоді обов'язково виженуть, і пропала тоді твоя кар'єра. Каже, що згодом ще буде час навчитися себе захищати, і що ти ще молодий, щоб про це дбати. Вона також... – тут Сіріус глянув на Ронових друзів, – ...радить Гаррі й Герміоні нічого не затівати з тією групою, хоч і розуміє, що не може вам наказувати, а лише благає пам'ятати, що завжди бажає вам усього якнайкращого. Вона б усе це написала, але якщо сову перехоплять, то вам загрожуватимуть великі неприємності. А сама вона переказати не має змоги, бо сьогодні чергує.

– Де чергує? – відразу поцікавився Рон.

– Немає значення де. Там, де потрібно Ордену, – відповів Сіріус. – Отож мені й випало бути в ролі посланця. І не забудьте підтвердити їй, що я вам усе переказав, бо вона чомусь не дуже мені довіряє.

Запала чергова мовчанка, під час якої Криволапик нявкнув і спробував дістати лапкою Сіріусову голову, а Рон длубався пальцем у дірочці в килимку.

– То ти хочеш, щоб я пообіцяв не брати участі в групі захисту? – промимрив нарешті він.

– Я? Ні, не хочу! – здивовано заперечив Сіріус. – По-моєму, це блискуча ідея!

– Справді? – зрадів Гаррі.

– Справді! – підтвердив Сіріус. – Чи ти думаєш, що ми з твоїм батьком сиділи б там і виконували накази такої старої мегери, як Амбридж?

– Але... торік ти тільки й торочив, щоб я був обережний і не ризикував...

– Гаррі, торік ми мали звістки, що хтось у Гоґвортсі намагався тебе вбити! – нетерпляче пояснив Сіріус. – А цього року ми знаємо, що хтось за межами Гоґвортсу хотів би повбивати нас усіх! Тому я й думаю, що ідея навчитися нормально захищатись дуже добра!

– А якщо нас усіх виженуть зі школи? – запитально глянула на нього Герміона.

– Герміоно, та це ж твоя ідея! – витріщився на неї Гаррі.

– Я знаю. Мені просто цікаво почути Сіріусову думку, – знизала вона плечима.

– Краще вилетіти зі школи і навчитися захищатись, аніж сидіти в ній, не знаючи, що з цього всього буде, – відповів Сіріус.

– Абсолютно, – завзято підтримали його Гаррі з Роном.

– Отож, – мовив Сіріус, – як саме ви збираєте групу? Де зустрічаєтесь?

– З оцим якраз проблема, – зізнався Гаррі. – Не знаємо, де можна зібратися.

– А як щодо Верескливої Халупи? – запропонував їм Сіріус.

– Оце ідея! – захопився Рон, але Герміона скептично пирхнула, й усі на неї глянули, навіть Сіріусова голова, що обернулася в полум'ї.

– Сіріусе, ви зустрічалися у Верескливій Халупі тільки вчотирьох, – сказала Герміона, – і всі ви вміли перетворюватися на тварин, тому при потребі могли всі сховатися під одним плащем-невидимкою. А нас набралося двадцять вісім душ, серед яких немає жодного анімага, тож нам буде потрібен не плащ, а намет-невидимка...

– Маєш рацію, – засмутився Сіріус. – Але я впевнений, що ви щось придумаєте. На п'ятому поверсі за великим дзеркалом колись був досить просторий таємний перехід. Там би вам теж вистачило місця...

– Фред і Джордж казали, що туди вже не потрапити. – похитав головою Гаррі. – Він обвалився, чи щось таке.

– Овва... – насупився Сіріус. – Ну, я ще подумаю, а тоді...

Він раптом замовк. Обличчя тривожно напружилося. Сіріус покосився на суцільну цегляну стіну каміна.

– Сіріусе? – занепокоївся Гаррі.

Але той зник. Гаррі якусь мить дивився на вогонь, а відтак повернувся до Рона з Герміоною.

– Чому він?..

Герміона перелякано зойкнула й зірвалася на ноги, не відводячи очей від каміна.

Поміж язиків полум'я з'явилася рука, що намагалася ніби щось ухопити. Жирна рука з коротенькими пальцями, обвішана гидкими старомодними перснями.

Друзі стрімголов кинулися навтьоки. Гаррі озирнувся аж біля дверей хлопчачої спальні. Рука Амбридж намацувала щось у вогні, ніби точнісінько знала, де щойно було Сіріусове волосся й намірилася в нього вчепитися.

– РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Дамблдорова армія

– Гаррі, Амбридж прочитала твого листа. Інших пояснень нема.

– Думаєш, це вона напала на Гедвігу? – обурився він.

– Я майже впевнена, – похмуро сказала Герміона. – Дивися за жабою, бо тікає.

Гаррі спрямував чарівну паличку на жабу-бика, що з надією пострибала на протилежний бік стола. «Акціо!» – і невдоволена жаба знову опинилася в його руці.

Уроки замовлянь найкраще підходили для особистих розмов. Довкола стільки всього діялося, що ризик бути підслуханим зводився до нуля. Сьогодні, коли в кімнаті було повно кумкаючих жаб-биків та каркаючих круків, а по вікнах періщила злива, ніхто не звертав уваги на перешіптування Гаррі, Рона й Герміони. А шепотілися вони про те, як Амбридж мало не впіймала Сіріуса.

– Я це запідозрила ще тоді, як Філч причепився, ніби ти замовив партію какобомб. Це була така безглузда вигадка, – шепотіла Герміона. – Тобто, щоб уникнути неприємностей, ти міг показати свого листа й одразу стало б ясно, що ти нічого не замовляв.... Недолугий жарт, правда? Але тоді я подумала – а що, як комусь просто потрібна була причіпка, щоб прочитати твого листа? Тоді Амбридж і могла все це задумати – натякнути Філчеві про какобомби, зіпхнути на нього всю брудну роботу з конфіскацією листа, а потім або якось його в нього викрасти, або просто наказати, щоб він їй показав... Не думаю, що Філч протестував би, бо хіба він коли-небудь відстоював учнівські права? Гаррі, ти зараз розчавиш жабу.

Гаррі глянув на жабу-бика в руці. Він і справді так міцно її стис, що в тої аж очі вилазили. Квапливо поклав її назад на стіл.

– Учора все висіло буквально на волосинці, – сказала Герміона. – Цікаво, чи сама Амбридж знала, як близько вона була. Сіленціо.

Жаба-бик, на якій вона випробовувала мовчальне закляття, застигла на півкумканні й докірливо на неї вибалушилась.

– Якби вона впіймала Сопуна... Гаррі договорив за неї речення:

– ...то сьогодні зранку він би вже, мабуть, сидів у Азкабані. – Він махнув чарівною паличкою, добре не зосередившись. Його жаба-бик надулася, мов повітряна кулька, й пронизливо свиснула.

– Сіленціо! – Герміона миттю спрямувала чарівну паличку на Гарріну жабу, і та мовчки здулася на їхніх очах. – Йому більше не можна тут з'являтися. Тільки я не знаю, як йому про це повідомити. Ми ж не можемо вислати до нього сову.

– Навряд чи він знову ризикуватиме, – засумнівався Рон. – Він же не дурний і знає, що вона його ледь не впіймала. Сіленціо.

Великий і бридкий крук, що сидів перед ним, зневажливо каркнув.

– Сіленціо. СІЛЕНЦІО!

Ворон каркнув ще голосніше.

– Ти неправильно рухаєш чарівною паличкою. – критично глянула на Рона Герміона, – треба не махати нею. а різко штрикнути.

– З круками важче, ніж з жабами. – процідив крізь зуби Рон.

– Гаразд, поміняймося, – сказала Герміона, хапаючи Ронового крука, а замість нього поклала перед ним свою велику жабу. – Сіленціо! – Крук і далі роззявляв і закривав свого гострого дзьоба, але не стало чути ані звуку.

– Дуже добре, міс Ґрейнджер! – пролунав писклявий голосочок професора Флитвіка. від чого Гаррі, Рон і Герміона аж підскочили. – А тепер спробуйте ви, містере Візлі.

– Що?.. Ага... ну, добре, – заметушився Рон. – Е-е... сіленціо!

Він так сильно штрикнув чарівною паличкою, що трохи не вибив жабі око. Вона пронизливо квакнула й зіскочила зі столу.

Не дивно, що Гаррі й Ронові було наказано додатково попрацювати над мовчальним закляттям.

На перерві вони не виходили надвір, бо там лило мов з відра. Знайшли собі місця в гамірному й переповненому учнями класі на другому поверсі, в якому високо під люстрами сонно плавав у повітрі Півз, коли-не-коли видмухуючи з трубочки комусь на голову чорнильні бульки. Не встигли вони сісти, як до них, проштовхуючись між учнями, що завзято базікали на різні теми, підійшла Анжеліна.

– Я отримала дозвіл! – вигукнула вона. – Ми відновлюємо квідичну команду!

– Чудово! – зраділи Гаррі й Рон.

– Так, – погодилася усміхнена Анжеліна. – Я пішла до Макґонеґел, і вона, як мені здається, поскаржилася Дамблдорові. Словом. Амбридж мусила змиритися. Отак-то! Тому сьогодні о сьомій вечора ви маєте бути на полі. Треба надолужувати згаяний час. Ви пам'ятаєте, що до першої гри залишилося всього три тижні?

Вона пішла, протискаючись крізь натовп, і ледве ухилилася від Півзової кульки, що натомість влучила в якусь першокласницю.

Ронова усмішка трохи зів'яла, коли він визирнув з вікна, що потьмяніло від зливи.

– Сподіваюся, дощ ущухне. Що з тобою, Герміоно?

Вона теж дивилася у вікно, але якимись невидющими очима. Заглибилася в себе й спохмурніла.

– Просто думаю... – сказала вона, не зводячи похмурого погляду з умитого дощем вікна.

– Про Сірі... Сопуна? – поцікавився Гаррі.

– Не зовсім... – поволі озвалася Герміона. – Більше... мені цікаво... вважаю, що ми робимо правильно... тобто... хіба ж ні?

Гаррі й Рон перезирнулися.

– Тепер нам усе ясно, – зіронізував Рон. – Бо ми б розсердились, якби ти не пояснила нам усе так детально.

Герміона глянула на нього так, ніби щойно побачила.

– Я просто думала, – трохи чіткіше промовила вона, – чи правильно ми робимо, створюючи цю групу захисту від темних мистецтв.

– Що? – перепитали водночас Гаррі з Роном.

– Герміоно, та це ж була твоя власна ідея! – обурився Рон.

– Знаю, – в задумі заломила собі пальці Герміона. – Але після розмови з Сопуном...

– Та він же тільки за. – здивувався Гаррі.

– Так, – знову задивилася у вікно Герміона. – Так, і саме після цього я й почала думати, що це, можливо, була не найкраща ідея...

Півз пропливав над ними, тримаючи напоготові трубочку з кульками, тож друзі автоматично прикрили голови портфелями, аж поки він їх не проминув.

– Давай усе чітко з'ясуємо, – сердито почав Гаррі, коли вони знову поставили портфелі на підлогу. – Сіріус з нами погоджується, і тому ти вважаєш, що нам не треба цього робити?

Бідолашна Герміона вся напружилася. Дивлячись собі на руки, вона запитала: – Ти справді так йому довіряєш?

– Звичайно, довіряю! – миттю озвався Гаррі. – Він завжди давав мені чудові поради!

Біля них просвистіла чорнильна кулька, влучивши у вухо Кеті Бел. Герміона дивилася, як Кеті зірвалася на ноги й почала жбурляти в Півза різні речі. Минув якийсь час, поки Герміона заговорила знову, ретельно добираючи кожнісіньке слово.

– Тобі не здається, що він став... дещо... необачним... відколи його замкнули на площі Ґримо? Не думаєш, що він... немовби... живе нашим життям?

– Як це – «живе нашим життям»? – не зрозумів Гаррі.

– Тобто... мені здається, що йому б страшенно хотілося організовувати таємні товариства захисту просто під носом у представника міністерства... я думаю, що його дуже дратує те. як мало він може зробити на своєму місці... тому мені здається, що він ніби старається... підбурити нас.

Рона все це просто приголомшило.

– Сіріус має рацію. – сказав він. – ти й справді звучиш, як моя мама.

Герміона прикусила губу й нічого не відповіла. Дзвінок пролунав саме тоді, як Півз добре прицілився і вилив на голову Кеті цілісіньку пляшку чорнила.

*

Погода так і не покращала, тож о сьомій вечора, коли Гаррі й Рон ішли на тренування, вони за якихось кілька хвилин промокли до нитки. Їхні ноги ковзали й роз'їжджалися на мокрій траві. Грозове небо мало темно-свинцевий відтінок, і вони радо зайшли в теплі й світлі роздягальні, хоч і знали, що цей перепочинок тимчасовий. Фред із Джорджем обговорювали, чи варто скористатися власним «Спецхарчуванням», щоб уникнути сьогодні польотів.

– ...вона знатиме, що це ми підлаштували, можу закластися. – процідив кутиком рота Фред. – Я вчора пробував продати їй кілька батончиків-блювончиків.

– Можна спробувати жувачки-для-гарячки, – пробурмотів Джордж, – Їх ще ніхто не бачив...

– А вони подіють? – з надією спитав Рон, бо дощ іще лютіше затарабанив об дах, а вітер завивав довкола будинку.

– Так. – підтвердив Фред, – температура підскочить моментально.

– І заодно повискакують величезні чиряки. – додав Джордж. – а ми ще не знаємо, як їх позбуватися.

– Щось я не бачу на вас чиряків. – придивився Рон до близнюків.

– І не побачиш. – зітхнув Фред. – бо вони на такому місці, котре ми, переважно, не виставляємо напоказ.

– Але ж тоді від сидіння на мітлі страшно болітиме...

– Прошу уваги, – голосно оголосила Анжеліна. виходячи з капітанського кабінету. – Я знаю, що погода не найкраща, але може таке статися, що ми гратимемо зі слизеринцями саме за таких умов, тож непогано буде заздалегідь відпрацювати наші дії в такій ситуації. Гаррі, ти, здається, щось робив з окулярами, щоб не пітнявіли від дощу, коли ми грали в бурю з Гафелпафом?

– То Герміона зробила, – відповів Гаррі. Витяг чарівну паличку, вдарив нею по окулярах і сказав: – Імпервіус!

– Я думаю, що всім варто це зробити, – сказала Анжеліна. – Якщо дощ не заливатиме облич, то ми значно краще будемо все бачити... ану, всі разом... Імпервіус! Гаразд. Пішли.

Гравці поховали чарівні палички у внутрішні кишені мантій, закинули на плечі мітли й рушили за Анжеліною з роздягалень.

До центру поля довелося чалапати по глибоких калюжах. Видимість була жахлива, незважаючи на закляття «Імпервіус». Швидко темніло, а струмені дощу шмагали землю.

– Починаємо за моїм свистком, – крикнула Анжеліна.

Гаррі. розбризкавши грязюку, відштовхнувся від землі й злетів угору. Сильний вітер трохи збивав його з курсу. І як за такої негоди можна побачити снича? Він ледве розрізняв єдиного бладжера, з яким вони тренувалися. Минула якась хвилина, і той мало не збив Гаррі з мітли. Так би й сталося, якби Гаррі не встиг скористатися «поворотом з хваткою лінивця», щоб його уникнути. На жаль, Анжеліна цього не побачила. Правду кажучи, вона взагалі нічого не бачила, та й ніхто з гравців не знав, що роблять інші. Вітер не вщухав. Навіть на відстані Гаррі чув, як дощ тарабанить об озеро.

Анжеліна протримала їх у повітрі майже годину, а тоді була змушена здатися. Вона вела свою змоклу й невдоволену команду до роздягалень, наполягаючи, хоч і без особливої переконаності, що тренування не виявилося марною тратою часу. Фред і Джордж були роздратовані найбільше. Обидва шкандибали якось перевальцем і болісно кривилися від кожного руху. Витираючи рушником волосся, Гаррі почув, як вони тихенько жалілися.

– По-моєму, в мене кілька тріснуло, – проскімлив Фред.

– А в мене ще ні, – процідив крізь зуби Джордж, – болять, аж тіпають... здається, стали ще більші.

– ОЙ! – зойкнув Гаррі.

Він притис рушник до обличчя, замружившись від болю. Шрам на чолі несамовито запік, найсильніше за цей місяць.

– Що сталося? – почулися голоси.

Гаррі визирнув з-під рушника. Роздягальня здавалася розмитою, бо він зняв окуляри, однак відчував, що всі на нього дивляться.

– Нічого, – буркнув він, – я... штрикнув себе в око.

Але він багатозначно глянув на Рона, й вони удвох затрималися, поки всі інші гравці виходили надвір, кутаючись у плащі й натягуючи на очі капелюхи.

– То що там сталося? – запитав Рон одразу, як вийшла Алісія. – Знову шрам?

Гаррі ствердно кивнув.

– Але ж... – Рон злякано підійшов до вікна й задивився на дощ, – він... він же не може бути десь тут біля нас?

– Не може, – пробурмотів Гаррі, падаючи на лаву й розтираючи шрам. – Він, мабуть, далеко звідси. Мені болить, бо... він... розлючений.

Гаррі не мав найменшого наміру це казати і чув свої слова, ніби їх вимовляв хтось інший – але миттю збагнув, що так воно і є. Не розумів, звідки йому це відомо, але був переконаний: Волдеморт, де б не був і що б не робив, зараз лютував.

– Ти його побачив? – перелякано спитав Рон. – Мав... якесь видіння чи що?

Гаррі сидів непорушно, дивлячись собі під ноги, заспокоюючи розум і пам'ять після пекучого болю.

Сплутаний клубок постатей, завивання голосів...

– Він намагається щось зробити, а йому не вдається так швидко, як він хотів би, – сказав Гаррі.

І знову його самого здивували слова, що вилітали в нього з рота, але він був переконаний, що це правда.

– А... звідки ти знаєш? – здивувався Рон.

Гаррі похитав головою і притис до очей долоні. Побачив крихітні іскорки. Відчув, як Рон сідає поруч на лаву, і знав що він на нього дивиться.

– Так було й минулого разу, – неголосно запитав Рон, – коли шрам заболів у кабінеті Амбридж? Відомо-Хто був розлючений?

Гаррі заперечливо похитав головою.

– А що ж це тоді?

Гаррі почав згадувати. Він дивився в обличчя Амбридж... шрам заболів... а тоді він мав те дивне відчуття в животі... химерне, несподіване... радісне відчуття... але він тоді, звичайно, не зрозумів, що це таке, бо сам був такий нещасний...

– Минулого разу боліло, бо він радів, – сказав Гаррі. – Дуже радів. Він гадав... що станеться щось добре. А вночі перед нашим поверненням до Гоґвортсу... – Гаррі пригадав ту мить, коли шрам жахливо розболівся у їхній з Роном кімнаті на площі Ґримо, – ...він лютував...

Гаррі озирнувся на Рона, що вражено роззявив рота.

– Старий, ти можеш замінити Трелоні, – захоплено видихнув Рон.

– Я ж не роблю пророцтв, – заперечив Гаррі.

– Зате знаєш, що ти робиш? – вражено й водночас боязко сказав Рон. – Гаррі, ти читаєш думки Відомо-Кого!

– Ні, – похитав головою Гаррі. – Скоріше... відчуваю його настрій. Якимись такими спалахами. Дамблдор казав, що торік відбувалося щось подібне. Казав, що я мозку відчути, коли Волдеморт десь близько, або коли він відчуває ненависть. А тепер я ще відчуваю, коли він задоволений...

Запала мовчанка. Вітер і дощ хльостали по будинку.

– Ти повинен комусь про це сказати, – порадив Рон.

– Минулого разу я сказав Сіріусу.

– То скажи йому й зараз!

– А як? – спохмурнів Гаррі. – Амбридж стежить за совами і за каміном, ти що, забув?

– Тоді скажи Дамблдорові.

– Я вже тобі казав – він знає, – відрізав Гаррі. звівся на ноги, зняв з кілочка плащ і накинув на плечі. – Немає потреби говорити йому ще раз.

Рон, застібаючись, замислено дивився на Гаррі.

– Дамблдор хотів би знати, – сказав він.

Гаррі стенув плечима.

– Ходімо... нам ще треба попрацювати з мовчальними закляттями.

Вони квапливо й мовчки ішли темною галявиною, ковзаючи і спотикаючись у баюрах. Гаррі був у полоні думок. Чого ж так прагнув Волдеморт? Що ж саме відбувалося не так швидко?

«...він має й інші плани... плани, які може здійснити без зайвого розголосу... те, що можна здобути лише таємно... це така зброя. Те, чого він не мав минулого разу».

Гаррі вже з місяць не згадував цих слів. Був занадто заглиблений у гоґвортські події, занадто заклопотаний постійним двобоєм з професоркою Амбридж, несправедливістю міністерського втручання... але тепер він їх знову згадав і замислився... Волдемортова лють була виправдана, якщо він так і не наблизився до володіння зброєю, яка б вона не була. Може, йому став на заваді Орден і перешкодив нею заволодіти? Де вона зберігалася? У кого зараз?

– Мімбулус мімблетонія, – пролунав Ронів голос, і Гаррі саме вчасно отямився, щоб пролізти крізь отвір за портретом до вітальні.

Схоже було, що Герміона досить рано пішла спати, залишивши на столі біля каміна купу в'язаних ельфівських шапочок, а в кріслі – Криволапика, що згорнувся клубочком. Гаррі був навіть радий, що її немає, бо не дуже хотів обговорювати біль у шрамі і вислуховувати її наполягання, щоб ішов до Дамблдора. Рон стурбовано на нього зиркав, але Гаррі витяг підручники замовлянь і сів до роботи над рефератом. Зосередитися ніяк не вдавалося, і він май же нічого не написав. Незабаром Рон повідомив, що теж іде спати.

Минула північ, а Гаррі читав і перечитував абзац про використання цингової трави, любистку та чхального зілля, не сприймаючи ані слова.

«Ці рослини найбільше впливають на запальні процеси мозку і тому застосовуються в медичних препаратах для одурманення та збивання з пантелику, коли чаклун бажає досягти ефекту нерозважливості й необачності...»

...Герміона казала, що Сіріус, відколи його замкнули на площі Ґримо, став необачний...

«...найбільше впливають на запальні процеси мозку і тому застосовуються...»

...у «Щоденному віщуні» подумають, що в нього запалення мозку, якщо довідаються, що він відчуває Волдемортів настрій...

«...тому застосовуються в медичних препаратах для одурманення та збивання з пантелику...»

...одурманення – це те, що відбувається з ним, бо як він може знати, що відчуває Волдеморт? Що то за химерний зв'язок між ними, так і не розтлумачений йому Дамблдором?

«...коли чаклун бажає...»

...Гаррі так хотів би заснути...

«...досягти ефекту нерозважливості...»

...Було так тепло й зручно в кріслі біля каміна, коли дощ собі періщив у шибки, Криволапик муркотів, а вогонь легенько потріскував...

Книга вислизнула з обм'яклих рук Гаррі і з глухим стуком упала на килимок. Слова схилилася набік...

Він знову блукав коридором без вікон, і кроки його відлунювали в тиші. Коли вдалині з'явилися двері, серце в нього закалатало... якби ж то він зумів їх відчинити... пройти крізь них...

Він простяг руку... ось-ось торкнеться їх кінчиками пальців...

– Гаррі Поттере, паничу!

Здригнувся й прокинувся. У вітальні давно вже погасли свічки, але біля нього щось ворушилося.

– Хто це? – випростався Гаррі в кріслі. Вогонь уже дотлівав, а кімната була оповита темрявою.

– Добі приніс вашу сову, паничу! – пискнув голосочок.

– Добі? – перепитав Гаррі, вдивляючись у темряву, звідки долинав голос.

Ельф-домовик Добі стояв біля столу, на якому Герміона залишила з півдесятка в'язаних шапочок. Його величезні гострі вуха стирчали з-під усіх, здається, шапочок, сплетених за весь цей час Герміоною. Він натягнув їх одну на одну, і голова його тепер здавалася довшою ледь чи не на метр. Зверху, на найвищому бомбончику, височіла, незворушно ухкаючи, явно вилікувана Гедвіґа.

– Добі зголосився повернути Гаррі Поттерові сову, – пропищав ельф із захопленим виразом. – Професорка Граблі-Планка сказала, що з нею вже все гаразд, паничу. – Він так низько вклонився, що його схожий на олівець ніс торкнувся потертої поверхні килимка, а Гедвіґа обурено ухнула й спурхнула на поруччя Гарріного крісла.

– Дякую, Добі! – сказав Гаррі, погладжуючи Гедвіжину голову і кліпаючи очима, не в змозі позбутися образу дверей зі свого сну... він був такий яскравий. Пильніше придивився до Добі й побачив, що ельф мав на собі ще й кілька шарфів та безліч шкарпеток, через те його ноги здава лися величезними порівняно з тілом.

– Е-е... ти що, забирав увесь одяг, залишений Герміоною?

– Ой, ні, паничу, – радісно пояснив Добі. – Добі дещо брав і для Вінкі, паничу.

– Так? І як там Вінкі? – поцікавився Гаррі.

Вуха в Добі трохи відвисли.

– Вінкі й далі багато п'є, паничу, – сумно відповів він, похнюпивши свої круглі й величезні, мов тенісні м’ячі, зелені очі, – Вона й далі не дбає про одяг, Гаррі Поттере. Та й інші ельфи-домовики теж. Ніхто з них тепер не прибирає у ґрифіндорськіи вежі, де скрізь розкидані шапочки та шкарпетки! Паничу, вони вважають, що це принизливо. Добі все робить сам, паничу, але Добі не нарікає, паничу, бо він завжди сподівається зустріти тут Гаррі Поттера, і сьогодні, паничу, його бажання здійснилося! – Добі знову вклонився до землі. – Але Гаррі Поттер не радісний, – вів далі Добі, коли знову розігнувся й боязко глянув на Гаррі. – Добі чув, як він уві сні щось бурмотів. Гаррі Поттеру снилися погані сни?

– Не такі вже й погані, – позіхнув Гаррі, протираючи очі. – Бували й гірші.

Ельф дивився на Гаррі своїми величезними очима. Тоді сказав дуже серйозним тоном, звісивши вуха: – Добі хотів би допомогти Гаррі Поттеру, бо Гаррі Поттер визволив Добі, і Добі тепер дуже-дуже щасливий.

Гаррі всміхнувся.

– Ти нічим мені не допоможеш, Добі, та все одно дякую.

Він нахилився й підібрав з підлоги підручник замовлянь. Закінчить реферат завтра. Закрив книжку, і тут дотліваючий у каміні вогонь освітив тоненькі білі порізи на його руці – результат покарань від професорки Амбридж...

– Стривай, Добі, ти щось-таки можеш для мене зробити, – поволі протяг Гаррі.

Ельф засяяв усмішкою.

– Кажіть, що треба, Гаррі Поттере, паничу!

– Мені треба знайти місце, де двадцять вісім осіб могли б займатися захистом від темних мистецтв, і щоб їх там не знайшов жоден учитель. Особливо це стосується, – Гаррі стиснув рукою книгу – і порізи перламутрово засяяли, – професорки Амбридж.

Він очікував, що ельфова посмішка зів'яне, а вуха звиснуть, очікував, що той скаже, що це неможливо, що він спробує щось знайти, але не варто покладати великих надій... Та він нітрохи не сподівався, що Добі підстрибне, весело заляскає вухами й заплеще в долоні.

– Добі знає чудове місце, паничу! – радісно вигукнув ельф. – Добі почув про нього від інших ельфів-домовиків, ще коли прибув у Гоґвортс, паничу. Ми це приміщення називаємо непостійною кімнатою, або кімнатою на вимогу!

– Як це? – зацікавився Гаррі.

– Бо це кімната, в яку можна зайти, – серйозно пояснив Добі, – тільки тоді, коли це дуже необхідно. Інколи вона є, а інколи її немає, проте коли вже вона з'являється, то завжди обладнана відповідно до вимог шукача. Добі нею користувався, паничу, – винувато стишив голос ельф, – коли Вінкі страшенно напилася. Добі сховав її в кімнаті на вимогу і знайшов там ліки від маслопивного сп'яніння, а ще гарне ліжечко ельфівського розміру, де вона могла проспатися, паничу... Добі також знає, що містер Філч знайшов там додаткові засоби для підтримання чистоти, коли йому не вистачило своїх, паничу, а...

– А якщо комусь терміново потрібен туалет, – згадав раптом Гаррі, що розповідав Дамблдор на Різдвяному балу, – то чи там з'являться нічні горщики?

– Добі думає, що так, паничу, – почав кивати головою Добі. – Це просто надзвичайна кімната, паничу.

– А скільки людей про неї знає? – поцікавився Гаррі.

– Дуже мало, паничу. Люди переважно натикаються на неї тоді, як чогось потребують, але потім найчастіше ніколи її більше не знаходять, бо не знають, що вона завжди тільки й чекає, щоб прислужитися, паничу.

– Це просто клас, – зізнався Гаррі, і серце в нього закалатало. – Краще не придумати, Добі. А коли ти мені її покажеш?

– Будь-коли, Гаррі Поттере, паничу, – зрадів Добі, побачивши Гаррі в такому захваті. – Хоч зараз, якщо бажаєте!

На якусь мить Гаррі був уже готовий іти з Добі. Уже піднімався з крісла з наміром бігти у спальню по плащ-невидимку, коли, вже не вперше, почув у вухах голос, дуже схожий на Герміонин. Голос прошепотів: «Необачно». Адже було вже дуже пізно, він був утомлений, а ще мав закінчити реферат для Снейпа.

– Не сьогодні, Добі, – сказав Гаррі й неохоче знову сів у крісло. – Це дуже важлива справа... не хочу її провалити треба все добре обміркувати. Слухай, чи не міг би ти детально пояснити, де розташована ця кімната на вимогу і як у неї потрапити?

*

Їхні мантії здіймалися і тріпотіли, коли вони чалапали затопленими овочевими грядками на два уроки гербалогії. Через величезні, мов град, дощові краплини, що тарабанили по даху оранжереї, вони ледве чули, що їм казала професорка Спраут.

Урок догляду за магічними істотами було перенесено знадвору, де лютувала буря, у вільний клас на першому поверсі, а в обід Анжеліна розшукала свою команду і, на радість усім, повідомила, що тренування не буде.

– Це добре, – неголосно сказав їй Гаррі, – бо ми знайшли місце для нашої першої зустрічі з захисту. Сьогодні о восьмій вечора на восьмому поверсі навпроти гобелена, де тролі б'ють палицями Варнаву Дурнуватого. Ти перекажеш Кеті та Алісії?