Текст книги "Гаррі Поттер. Гепталогія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 112 (всего у книги 206 страниц)

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Гаррі хотів було зняти плаща-невидимку, але Герміона схопила його за руку.

– Ще ні, – видихнула йому у вухо. – Може, вона ще не пішла.

Геґрід, мабуть, подумав те ж саме. Пошкутильгав до вікна й відсунув легенько фіранку.

– Вона вертає до замку, – буркнув він неголосно. – Отакої... вона нас перевіряє!

– Так, – підтвердив Гаррі, скидаючи плаща-невидимку. – Трелоні вже отримала іспитовий термін...

– Геґріде... а що в нас буде на твоїх уроках? – запитала Герміона.

– Йой, та ви тим не переймайтеся, бо я вже розплянував усе наперед, – радісно повідомив Геґрід, хапаючи зі столу драконяче м'ясо і знову притуляючи його до ока. – Я притримав кілька істот спеціяльно для року СОВ. О-о, заждіть-заждіть, таких дивовижних ви ще не виділи ніколи.

– Е-е... а в якому розумінні дивовижних? – завагалася Герміона.

– Сего я не скажу, – радісно мовив Геґрід. – Най то буде файна несподіванка.

– Слухай, Геґріде, – відкинула вагання Герміона, – професорка Амбридж аж ніяк не зрадіє, якщо ти приведеш на урок щось небезпечне.

– Небезпечне? – аж отетерів Геґрід. – Не будь дурненька, не буде нічого небезпечного! Тобто вони, звісно, не дозволят себе скривдити, але...

– Геґріде, ти мусиш пройти перевірку Амбридж, і краще, щоб вона побачила, як ти навчаєш нас доглядати порлоків або розрізняти кнарлів та їжаків, щось таке подібне, – серйозним тоном порадила йому Герміона.

– Але ж це не цікаво, Герміоно, – заперечив Геґрід. – Я маю шось значно ліпше. Я си розводив їх роками, мабуть, це єдиний свійський табун на всю Британію.

– Геґріде... прошу тебе... – розпачливо благала Герміона. – Амбридж хапається за будь-яку дрібничку, щоб лиш мати підставу для звільнення тих учителів, які занадто близькі, на її думку, до Дамблдора. Прошу, Геґріде, покажи нам на уроках щойсь найнудніше з того, що може бути на іспитах для СОВ.

Але Геґрід лише позіхнув на весь рот і кинув спраглий одноокий погляд на широчезне ліжко в кутку.

– Ниньки був такий тєжкий день, а вже пізно, – лагідно поплескав він Герміону по плечі, від чого в неї підігнулися ноги й вона гупнулася навколішки на підлогу. – Ой... вибачєй... – Він схопив її за мантію і знову поставив на ноги. – Про мене не турбуйся, я обіцяю, шо заплянував на ваші уроки файні штуки... ну, а теперка біжіть до замку і не забувайте замітати за собою сліди!

– Не знаю, чи ти його переконала, – сказав невдовзі Рон, коли вони, перевіривши, що все спокійно, почвалали назад до замку, не залишаючи слідів на снігу завдяки закляттю-зникаттю, що його йдучи виконувала Герміона.

– Я прийду до нього завтра, – рішуче сказала Герміона. – Як буде треба – сама розпланую йому уроки. Мені байдуже, чи викине вона звідси Трелоні, але вигнати Геґріда я їй не дам!

– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Око змії

Недільного ранку Герміона ледве пробилася до Геґрідової хижі крізь півметровий шар снігу. Гаррі й Рон хотіли піти з нею, але гора невиконаних домашніх завдань знову загрозливо виросла, тож вони неохоче залишилися у вітальні, намагаючись не звертати уваги на веселі крики, що долинали з подвір'я, де розважалися учні. Хто на санчатах, а хто на ковзанах їздили замерзлим озером, а дехто, що найгірше, зачакловував сніжки, і ті летіли в ґрифіндорську вежу й гупали у вікна.

– Ой! – закричав Рон, якому нарешті урвався терпець, і він виставив з вікна голову. – Я староста, і якщо хоч одна сніжка ще раз влучить у вікно... ОЙ!

Він різко відхилився, та все одно його обличчя було заліплене снігом.

– Це Фред і Джордж, – гірко пожалівся він, зі стукотом зачинивши вікно. – Ідіоти...

Перед обідом повернулася від Геґріда Герміона. Вона тремтіла від холоду, а її мантія промокла аж до колін.

– То як? – запитально глянув на неї Рон. – Усі уроки йому розпланувала?

– Та я старалася, – втомлено відказала вона, падаючи в крісло біля Гаррі. А тоді витягла чарівну паличку й виконала складний хвилястий помах, від якого з кінчика палички заструменіло гаряче повітря. Спрямувала його на мантію, і та запарувала, висихаючи. – Коли я прийшла, його навіть не було. Я стукала з півгодини. А потім він пришкандибав звідкілясь із лісу..

Гаррі застогнав. Заборонений ліс аж кишів усілякими істотами, через яких Геґріда могли легко звільнити з посади.

– Що він там тримає? Він сказав? – допитувався Гаррі.

– Ні, – знічено відповіла Герміона. – Каже, що приготував нам файну несподіванку. Я намагалася пояснити йому про Амбридж, але до нього просто не доходить. Тільки й торочить, що нормальна людина захоче вивчати не кнарлів, а химер... Ой, навряд чи в нього є химери, – додала вона, помітивши перелякані обличчя хлопців, – і не тому, що він не хотів би їх розводити. Просто, як він каже, дістати їхні яйця неможливо. Я намагалася йому втовкмачити, щоб продовжував те, що запланувала Граблі-Планка, але мені здається, він не чув і половини моїх слів. Він, знаєте, в якомусь дивному настрої. І все ще не зізнається, звідки в нього оті рани.

Не всі учні зраділи, коли вранці за сніданком побачили за вчительським столом Геґріда. Дехто, як Фред, Джордж і Лі, аж заревіли з захвату й побігли проходом між ґрифіндорським і гафелпафським столами, щоб потиснути його величезну руку. А ось, наприклад, Парваті й Лаванда обмінялися невеселими поглядами і скептично захитали головами. Гаррі знав, що багатьом учням подобалися уроки професорки Граблі-Планки, і найгірше, що в глибині душі він цих учнів розумів. Адже Граблі-Планку цікавили не лише ті уроки, під час яких легко можна було лишитися без голови.

Ось чому Гаррі, Рон і Герміона, щільно закутавшись від холоду, йшли на урок до Геґріда з величезним острахом. Гаррі турбувало, що їм покаже Геґрід і як поводитимуться учні, особливо Мелфой зі своєю компанією, якщо на уроці буде Амбридж.

Проте, коли вони пробилися крізь сніг до Геґріда, що чекав на узліссі, Верховної інквізиторки не було. Геґрідів вигляд не підбадьорював. Синці, в суботу фіолетові, тепер мали зеленувато-жовтий відтінок, а деякі порізи ще й досі кривавили. Гаррі не міг цього збагнути – невже на Геґріда напали якісь такі істоти, що їхня отрута не давала гоїтися ранам? На додачу, ніби цього зловісного видовища було йому замало, Геґрід ніс на плечі щось схоже на половину коров'ячої туші.

– Ниньки працюємо там! – весело повідомив Геґрід учням і кивнув у бік темних дерев за його спиною. – Там безпечніше. Та й вони си люблят темряву.

– Хто це, тіла, любить темряву? – різко й трохи злякано спитав у Креба з Ґойлом Мелфой. – Що він там триндів... ви чули?

Гаррі пригадав той єдиний випадок, коли Мелфоєві довелося побувати в цьому лісі. Тоді він також не виявив особливої хоробрості. Гаррі всміхнувся сам до себе. Після квідичного матчу йому подобалося все, що Мелфоєві було неприємно.

– Готові? – бадьоро поцікавився Геґрід, оглядаючи учнів. – Ну, то файно. Я приберіг для п'ятої кляси екскурсію до лісу. Гадав, що варто піти й подивитися на тих істот у їхньому природному середовищі. Нині ми повивчаємо рідкісних створінь. Мабуть, я чи не єдиний на цілу Британію зумів їх приборкати.

– А хто, карочє, знає, чи вони приборкані? – крикнув Мелфой, і в його голосі ще виразніше відчувся переляк. – Ти вже ж не вперше приводиш на уроки диких звірів!

Слизеринці схвально загомоніли. Дехто з ґрифіндорців теж був готовий погодитися з Мелфоєм.

– Певно, що приборкані, – насупився Геґрід і поправив на плечі половину туші.

– А що тоді з твоїм лицем? – не вгавав Мелфой.

– Не пхай свого носа до чужого проса! – розсердився Геґрід. – Якщо більше нема дурних питань, то йдіть за мнов!

Він розвернувся й покрокував прямісінько до лісу. Ніхто не виявляв особливого бажання йти за ним. Гаррі подивився на Рона й Герміону. Ті зітхнули, та все ж кивнули на знак згоди, і вони втрьох на чолі класу пішли за Геґрідом.

Пройшли хвилин з десять і опинилися в такій гущавині, що між деревами було темно, як у сутінках, а на землі взагалі не було снігу. Геґрід, крекчучи, скинув на землю половину коров'ячої туші, відступив на крок і повернувся до учнів. Ті скрадалися від дерева до дерева, нервово озираючись на всі боки, ніби очікували несподіваного нападу.

– Підходьте сюди, – підганяв їх Геґрід. – Їх має привабити запах м'яса, та я все їдно їх закличу, аби вони знали шо то я.

Він повернувся, струснув своєю кошлатою головою, щоб відкинути з чола волосся, і дивно й пронизливо вереснув. Той заклик пролунав поміж темних дерев, немов крик якогось страхітливого птаха. Ніхто не засміявся. Учні були такі налякані, що не могли з себе видушити ні звуку.

Геґрід ще раз пронизливо крикнув. Минула хвилина. Учні нервово озиралися, щоб побачити між деревами те, що мало тут з'явитися. Аж ось, коли Геґрід уже втретє відкинув волосся й набрав повітря у свої велетенські груди, Гаррі підштовхнув Рона й показав у темний проміжок поміж двома сучкуватими тисовими деревами.

У темряві палало двоє порожніх білих очей. Вони все ближчали й ближчали, і за мить з'явилася драконяча морда, далі – шия і схожий на кістяк тулуб великого чорного крилатого коня. Кінь кілька секунд розглядав учнів, розмахуючи довгим чорним хвостом, а тоді нахилив голову й почав роздирати гострими лазурями м'ясо.

Гаррі відчув велику полегкість. Ось нарешті був доказ, що йому ці істоти не привиділися, що вони були справжні, адже Геґрід теж про них знав. Він напружено глянув на Рона, але той усе приглядався до дерев, а за кілька секунд прошепотів: – Чому Геґрід їх більше не кличе?

Інші учні були спантеличені не менше за Рона і так само нервово роззиралися куди завгодно, тільки не на коня, що стояв перед ними. Його бачили, здається, всього двоє – якийсь жилавий слизеринець, що стояв одразу за спиною Гойда і з великою огидою дивився на коня, та ще Невіл, очі якого стежили за помахами великого чорного хвоста.

– Ага, а осьо ше один! – гордо промовив Геґрід, коли з-за темних дерев вийшов наступний чорний кінь, склав свої шкірясті крила й почав жадібно жерти м'ясо. – А теперка... підніміть руки, хто їх видить?

Неймовірно радий, що нарешті збагне таємницю цих коней, Гаррі підняв руку. Геґрід кивнув йому головою.

– Так... так, я знав, Гаррі, що ти їх будеш видіти, – серйозно сказав він. – І ти, Невіле, теж? І...

– Я,тіпа, перепрошую, – глузливо урвав його Мелфой, – але що ми тут маємо бачити?

Замість відповіді Геґрід вказав на коров'ячу тушу на землі. Учні кілька секунд на неї дивилися, а тоді хтось зойкнув, а Парваті запищала. Гаррі розумів чому – дивно було бачити, як шматки м'яса самі собою віддиралися від кісток і зникали прямо в повітрі.

– Хто це робить? – запитала охоплена жахом Парваті, ховаючись за дерево. – Хто жере м'ясо?

– Тестрали, – гордо повідомив Геґрід, а Герміона біля Гарріного плеча з розумінням видихнула «а-а-а!» – Тут, у Гоґвортсі, їх цілий табун. Ану, хто знає?..

– Але ж вони дуже-дуже нещасні! – стривожено урвала його Парваті. – Тобто приносять різні страшні нещастя тим, хто їх бачить. Професорка Трелоні якось мені розповідала...

– Нє-нє-нє, – зареготав Геґрід, – то лише забобони, вони не приносят жодних нещасть, вони страшенно розумні й корисні! Звісно, багато праці не мают, в основному тягнут шкільні диліжанси, хіба що Дамблдорові треба десь далеко їхати і він не хоче являтися... а ось ще їдна парочка, гляньте.

З-за дерев повільно вийшло ще двоє коней. Один ледь не зачепив Парваті, і та здригнулася й щільніше притислася до дерева зі словами: «Я, здається, щось відчула, поруч зі мною!»

– Не журися, він тобі ніц не зробить, – терпляче заспокоїв її Геґрід. – Ану, хто мені може відповісти, чому дехто їх бачит, а дехто ні?

Руку підняла Герміона.

– Ану, кажи, – всміхнувся до неї Геґрід.

– Тестралів можуть побачити тільки ті люди, – затарабанила вона, – які бачили смерть.

– Цілком правильно, – урочисто підтвердив Геґрід, – десять очок Ґрифіндору. Отже, тестрали...

– Гм, гм.

То надійшла професорка Амбридж. Вона стояла недалечко від Гаррі у своєму зеленому капелюшку й плащі, наготувавши записничок. Геґрід, який ще ніколи не чув її робленого кахикання, стурбовано глянув на найближчого тестрала, явно вважаючи, що той звук іде від нього.

– Гм, гм.

– О-о,моє вітаннєчко! – усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.

– Ви отримали записку, вислану вам уранці? – запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. – 3 повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?

– Аякже, – радісно підтвердив Геґрід. – Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите... чи, може... ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів...

– Даруйте? – голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. – Що ви сказали?

Геґрід трохи розгубився.

– Е-е... тестралів! – гукнув він. – Великих... е-е... крилатих коней, ви ж маєте знати!

Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: – Мусить... вдаватися... до... примітивної... жестикуляції.

– Ну... файно... – сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, – е-е... то що я там казав?

– Схоже, що...в нього... дуже... погана... короткочасна... пам'ять, – бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.

– Ага, отож бо, – пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: – То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п'яти самиць... Оцей, – він погладив коня, що прийшов найперший, – його ім'я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі...

– Чи вам відомо, – перебила його Амбридж, – що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?

Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.

– Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте...

– Виявляє... ознаки... задоволення... коли... йдеться... про... насильство, – забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.

– Нє... чекайте! – стривожився Геґрід. – Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати... а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть... люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!

Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: – Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, – вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), – ...між учнями, – показала на окремих школярів, – і задам їм запитання. – Показала на рот, ніби щось говорить.

Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.

– Меґера, гидка меґера! – шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.

– Е-е... файно, – пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, – отже... тестрали. Так. Ну, з ними си пов'язано купу файних речей...

– Чи все ви розумієте, – дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, – коли говорить професор Геґрід?

У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.

– Ні... бо... ну... він так говорить, ніби постійно рохкає...

Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.

– Е-е... так... файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і...

– Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, – голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.

– Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? – запитала вона.

Невіл кивнув головою.

– А чию смерть ти бачив? – байдуже поцікавилася вона.

– Мого... мого дідуся, – затинаючись, відповів Невіл.

– І що ти про них думаєш? – показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров'ячу тушу аж до кісток.

– Е-е... – нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. – Ну... вони... е-е... нормальні...

– Учні... занадто... залякані... щоб... визнати... свій... страх, – забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.

– Ні! – розпачливо вигукнув Невіл. – Я їх не боюся!

– Усе гаразд, – поплескала Невіла по плечу Амбридж з усерозуміючою, на її думку, усмішкою. Гаррі ця усмішка здалася зловісною. – Геґріде, – знову повернулася вона до вчителя й заговорила так само голосно й повільно, – гадаю, я вже маю досить інформації. Ви отримаєте, – (вона вдала, що бере щось прямо з повітря перед собою) – результати інспектування – (показала на записник) – впродовж десяти днів. – Підняла вгору десять куцих жирних пальців, а тоді, по-ропушачому широко всміхаючись з-під свого зеленого капелюшка, подріботіла від них, залишивши позаду Мелфоя і Пенсі Паркінсон, які корчилися зі сміху, Герміону, що розлючено тремтіла, і сумного, спантеличеного Невіла.

– Гидка, брехлива, збочена стара гаргуйлька! – бушувала Герміона, коли через півгодини вони верталися до замку по рівчаках, що їх вони протоптали в снігу йдучи сюди. – Ви зрозуміли, куди вона хилить? Це все пов'язано з уявленнями про покручів... вона намагається зробити з Геґріда якогось тупого троля, тільки тому, що його мати була велетка... це так несправедливо, бо урок був цілком непоганий... тобто я ще могла б зрозуміти, якби то знову були якісь вибухозаді скрути, але ж тестрали нормальні... знаючи Геґріда, можна сказати, що це були взагалі цілком невинні істоти!

– Амбридж сказала, що вони небезпечні, – нагадав Рон.

– Як і казав Геґрід, вони не дозволять себе скривдити, – нетерпляче заперечила Герміона, – і я не думаю, що така вчителька, як Граблі-Планка показала б їх нам до складання НОЧІ, а вони ж такі цікаві! Одні люди їх бачать, а інші ні! Хотіла б і я їх побачити.

– Справді? – неголосно перепитав Гаррі.

Герміону зненацька охопив жах.

– Ой, Гаррі... пробач... ні, авжеж, ні... я бовкнула таку дурницю.

– Нічого, – заспокоїв він її, – не журися.

– Я здивований, що так багато учнів їх побачили, – мовив Рон. – Аж троє...

– Так, Візлі, ми тут теж, тіла, про це думали, – пролунав лиховісний голос. Нечутними в м'якому снігу кроками Мелфой, Креб і Ґойл наздогнали їх і опинилися просто за їхніми спинами. – От цікаво, якби ти побачив, як хтось, тіла, здох, – може, й квафела почав би тоді бачити?

Він зареготав разом з Кребом і Ґойлом, вирвався вперед на стежці до замку, а тоді заревів на весь голос: «Візлі – наш король». Вуха в Рона стали яскраво-червоні.

– Не звертай на них уваги, – просичала Герміона, вихопила чарівну паличку і замовлянням знову видобула з неї гаряче повітря, щоб розтопити в неторканому снігу стежку до оранжерей.

*

Настав грудень. Він приніс ще більше снігу і справжнісіньку лавину домашніх завдань для п'ятикласників. З наближенням Різдва Ронові й Герміонині обов'язки старост дедалі більше їх обтяжували. Вони мусили наглядати за прикрашанням замку («Чіпляєш стрічку з блискітками, а Півз хапає її за другий кінець і намагається тебе задушити», – жалівся Рон), пильнувати першачків та другокласників, які на перервах залишалися в коридорах через страшенний холод надворі («А то такі зухвалі шмаркачі, якщо хочеш знати! Ми в першому класі й близько такі не були», – нарікав Рон), і чергувати в коридорах на зміну з Аргусом Філчем, який підозрював, що святковий настрій виллється у масові чаклунські дуелі («Та в нього лайно замість мозку», – лютував Рон). Справ було стільки, що Герміона навіть перестала плести ельфам шапочки й бідкалася, що їх у неї залишилося тільки три.

– Тим бідним ельфам, яких я ще не визволила, доведеться лишатися на Різдво тут, бо їм не вистачить шапочок!

Гаррі не наважився розповісти їй, що Добі забирає собі всю її продукцію, тому лише нижче схилився над рефератом з історії магії. Він не хотів навіть думати про Різдво. Уперше в житті мріяв не залишатися на канікули в Гоґвортсі. Враховуючи заборону на квідич і стурбованість тим, дадуть Геґрідові іспитовий термін чи ні, його тут зараз мало що тримало. З радістю чекав єдиного – зібрань ДА, але вони все одно на час канікул припинялися, бо майже всі члени ДА роз'їжджалися по своїх родинах. Герміона збиралися з батьками на гірськолижний курорт, і це викликало захват у Рона, бо він іще не чув, що маґли прив'язують собі до ніг вузенькі шматочки дерева, щоб з'їжджати з гір. Рон їхав додому в «Барліг». Гаррі кілька днів смертельно йому заздрив, аж доки Рон, відповідаючи на Гарріне запитання, як він планує добиратися на Різдво додому, вигукнув:

– Та ти ж так само їдеш! Хіба я не казав? Мама ще кілька тижнів тому написала, щоб я тебе запросив!

Герміона закотила очі, а в Гаррі миттю поліпшився настрій. Думка про Різдво в «Барлозі» була просто чудова, хоч її трохи псувало відчуття провини, що Гаррі не зможе провести канікули з Сіріусом. Він вирішив, що спробує переконати місіс Візлі запросити на свята ще й хрещеного батька, хоч навряд, щоб Дамблдор дозволив Сіріусові покинути площу Ґримо. Гаррі не міг не думати і про те, що й сама місіс Візлі, мабуть, не захотіла б його бачити в себе, бо ж вони так часто сварилися. Після останньої своєї з'яви в каміні Сіріус не мав з Гаррі ніякого зв'язку. Гаррі розумів, що самому встановити з ним контакт було б необачно, адже Амбридж увесь час насторожі, та йому однак сумно було уявляти, як Сіріус у старому материнському будинку на пару з Крічером стріляє різдвяною хлопавкою.

Гаррі першим прийшов до «кімнати на вимогу» для останнього перед канікулами зібрання ДА і дуже зрадів, що там ще нікого не було, бо коли спалахнули смолоскипи, побачив, що Добі власноручно прикрасив кімнату на Різдво. Неважко було здогадатися, що це зробив саме ельф, бо нікому більше не спало б на думку підвісити до стелі сотні золотих ялинкових прикрас, на кожній з яких красувалася фотографія – обличчя Гаррі з великим написом: «ВЕСЕЛОГО Й ГАРРІНОГО РІЗДВА!»

Ледве Гаррі встиг зірвати останню таку прикрасу, як двері з рипом відчинилися і зайшла, як завжди, замріяна Луна.

– Здоров, – імлисто привіталася вона, розглядаючи залишки святкового оздоблення. – Гарно. Це ти так прикрасив?

– Ні, – заперечив Гаррі, – це Добі, ельф-домовик.

– Омела, – мрійливо вказала Луна на зелений кущ з білими ягодами, що нависав прямо в Гаррі над головою. Він вистрибнув з-під нього, згадавши про звичай цілувати того, хто опинився під гілкою омели. – Правильно робиш, – дуже серйозно мовила Луна. – Там завжди аж кишить нарґлами.

Гаррі не довелося розпитувати, що таке нарґли, бо якраз прийшли Анжеліна, Кеті й Алісія. Були вони захекані й тремтіли від холоду.

– Нарешті, – Анжеліна скинула плаща й пожбурила його в куток, – ми знайшли тобі заміну.

– Заміну мені? – не зрозумівши, перепитав Гаррі.

– Тобі, Фредові й Джорджу, – пояснила вона. – Знайшли нового ловця!

– Кого? – поцікавився Гаррі.

– Джіні Візлі, – відповіла Кеті. Гаррі аж рота роззявив.

– Я все розумію, – зітхнула Анжеліна, витягаючи чарівну паличку і розминаючи руку, – але вона, правду кажучи, непогано грає. Не порівняти з тобою, звичайно, – кинула на нього відверто несхвальний погляд, – та оскільки тебе нема...

Гаррі прикусив губу, щоб не сказати те, що вже готове було зірватися з язика: та йому в сто разів прикріше, що його вигнали з команди! Невже вона цього не розуміє?

– А хто відбивачі? – якомога спокійніше запитав він.

– Ендрю Керк і Джек Слоупер, – відповіла Алісія, – Нічого особливого, та порівняно з рештою телепнів, які приперлися...

Прихід Рона, Герміони й Невіла припинив цю гнітючу розмову, а ще за п'ять хвилин у кімнату набилося стільки людей, що Гаррі вже не бачив пекучих і докірливих поглядів Анжеліни.

– Увага, – закликав він усіх до порядку. – Я подумав, що сьогодні ми просто згадаємо все, що вивчили, бо це останнє зібрання перед канікулами. Тож напередодні тритижневої перерви немає сенсу починати щось нове...

– Не буде нічого нового? – незадоволено прошипів Захаріас Сміт, і його виразне шепотіння долетіло в кожний куток кімнати. – Якби я знав, то й не приходив би.

– Нам усім дуже прикро, що Гаррі не повідомив тобі персонально, – почулася голосна репліка Фреда.

Дехто з учнів захихотів. Гаррі побачив, як засміялася Чо, і відчув знайому порожнечу в грудях, ніби він, спускаючись сходами, несподівано пропустив сходинку.

– ...Будемо займатися парами, – сказав Гаррі. – Почнемо зі стримувального закляття, а хвилин за десять розкладемо подушки і ще раз випробуємо приголомшення.

Усі слухняно розділилися на пари. Партнером Гаррі, як завжди, був Невіл. Кімната заповнилася уривчастими вигуками «Імпедімента!». Доки одні учні на якусь хвильку завмирали, їхні партнери, не маючи що робити, блукали поглядами по кімнаті, стежили, як працюють інші пари, а тоді приводили до тями завмерлих і самі піддавалися закляттю.

Невіла було просто не впізнати. Невдовзі, коли Гаррі вже тричі поспіль застигав і отямлювався, він звелів Невілові знову приєднатися до Рона з Герміоною, а сам пішов по кімнаті, щоб подивитися, як працюють інші. Коли минав Чо, вона нагородила його усмішкою. Він ледве втримався від спокуси ще кілька разів пройтися біля неї.

Після десяти хвилин стримувального закляття усі розклали по підлозі подушки й узялися за приголомшення. Для одночасного виконання цього закляття місця було малувато, тому одна половина групи стежила за діями другої, а потім вони мінялися ролями. Гаррі аж розпирало від гордості, коли він дивився на них усіх. Щоправда, Невіл замість Діна, в якого цілився, приголомшив Падму Патіл, але ж раніше він взагалі ні в кого не влучав! Усі учні прогресували просто на очах.

Минула година, і Гаррі всіх зупинив.

– Ви досягай великих успіхів, – похвалив він учнів, радісно всміхаючись. – Коли повернемося з канікул, перейдемо до складніших тем. Можливо, навіть будемо викликати патронусів.

Учні схвильовано загомоніли. Тоді почали, як звично, виходити парами або втрьох. Виходячи, майже всі бажали Гаррі веселих свят. Радісний Гаррі разом з Роном та Герміоною зібрав і акуратно поскладав подушки. Рон і Герміона вийшли з кімнати, а він ще затримався, бо там була Чо, і він сподівався й від неї теж почути привітання з Різдвом.

– Іди сама, – сказала Чо своїй подрузі Марієтті, і серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.

Він зробив вигляд, що поправляє складені стосом подушки. Був цілком певен, що вони залишилися тут самі, і чекав, коли вона заговорить. Натомість почув, як вона зашморгала носом. Озирнувся й побачив, що Чо посеред кімнати заливається слізьми.

– Що?..

Він не знав, що й робити. Вона стояла й мовчки плакала.

– Що сталося? – ледь чутно спитав він.

Дівчина похитала головою й витерла сльози рукавом.

– Вибач... – невиразно проказала Чо. – Мабуть... це просто... Ми стільки всього навчилися... і я тепер... думаю... якби ж то він усе це вмів... був би й досі живий.

У Гарріних грудях усе обірвалося. Він мав би це знати. Вона хотіла поговорити про Седрика.

– Він усе це вмів, – видушив з себе Гаррі. – І дуже добре вмів, інакше б нізащо не добрався до середини лабіринту. Та якщо Волдеморт дуже хоче когось убити, порятунку немає.

Чо аж гикнула, почувши Волдемортове ім'я, однак дивилася на Гаррі не кліпаючи.

– Але ж ти вижив, ще тоді, як був немовлям, – тихенько сказала вона.

– Це так, – утомлено погодився Гаррі, помалу йдучи до дверей. – Я сам не знаю чому. Ніхто цього не знає, тож тут нічим пишатися.

– Ой, тільки не йди! – вигукнула Чо, знову готова розплакатися. – Вибач, що я так розклеїлася... я не хотіла...

Вона знову гикнула. Була неймовірна гарна навіть з червоними й підпухлими очима. Гаррі мав дивні відчуття. Волів би просто почути вітання з Різдвом.

– Я розумію, як це для тебе жахливо, – Чо знову витерла сльози рукавом. – Я згадую Седрика, а ти бачив, як він помирав... Тобі, мабуть, хочеться про це забути?

Гаррі нічого на це не відповів. Чо казала правду, але підтвердити її слова було б бездушно.

– Знаєш, ти д-дуже добрий учитель, – усміхнулася крізь сльози Чо. – Мені ж ніколи не вдавалося приголомшення.

– Дякую, – зніяковів Гаррі.

Цілу довжелезну мить вони дивилися одне одному в очі. Гаррі відчув палке бажання вибігти з кімнати, а натомість неспроможний був ворухнути ногою.

– Омела, – тихенько сказала Чо, показуючи на стелю над його головою.

– Так, – відповів Гаррі. У нього пересохло в роті. – Там, мабуть, повно нарґлів.

– А що таке нарґли?

– Поняття не маю, – знизав плечима Гаррі. Вона підійшла ближче. Його мовби приголомшили. – Спитай у Лунатички. Тобто в Луни.

Чо якось кумедно чи то схлипнула, чи засміялася. Підійшла ще ближче. Гаррі міг би вже полічити веснянки на її носі.

– Гаррі, ти мені дуже подобаєшся.

Він уже не міг думати. Дивовижне тремтіння ширилося по всьому тілі, він не володів ні руками, ні ногами, ні головою.

Вона була так близько. Він бачив кожнісіньку сльозинку на її віях...

*

Коли Гаррі через півгодини повернувся до вітальні, Герміона й Рон сиділи на своїх улюблених місцях біля каміна. Майже всі інші учні вже порозходилися спати. Герміона писала довжелезного листа. Списала майже півсувою пергаменту, що звисав з краю стола. Рон лежав на килимку біля каміна, намагаючись закінчити домашнє завдання з трансфігурації.

– Де ти так затримався? – поцікавився він, коли Гаррі сів у крісло біля Герміони.

Гаррі не відповів. Був сам не свій. Йому кортіло розповісти про те, що сталося, Ронові й Герміоні, та водночас хотілося забрати цю таємницю з собою в могилу.

– Гаррі, з тобою все гаразд? – спитала Герміона, поглядаючи на нього.

Гаррі непевно стенув плечима: він уже й сам не розумів.

– Що таке? – сперся на лікоть Рон, щоб краще бачити Гаррі. – Що сталося?

Гаррі не знав, з чого почати, та й усе ще не був певен, чи взагалі хоче цим ділитися. Але саме тоді, як він уже вирішив мовчати, Герміона взяла справу в свої руки.

– Це Чо? – поцікавилася вона діловим тоном. – Чекала тебе після зібрання?

Онімівши з подиву, Гаррі кивнув головою. Рон почав хихотіти, але замовк, коли Герміона на нього зиркнула.

– То... е-е... що ж вона хотіла? – запитав Рон удавано байдужим голосом.

– Вона... – прохрипів Гаррі, а тоді прокашлявся і зробив другу спробу. – Вона... е-е...

– Ви цілувалися? – пожвавилася Герміона.

Рон так рвучко звівся, що його каламар перекинувся й покотився по килимку. Не звертаючи на це уваги, Рон жадібно втупився в Гаррі.