355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Смолич » Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні » Текст книги (страница 3)
Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 02:39

Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"


Автор книги: Юрій Смолич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 62 страниц)

Новаторські за проблематикою, своєю жанровою природою, визначальними стильовими принципами твори видатного майстра збагатили скарбницю мистецтва соціалістичного реалізму. Сергій Баруздін мав усі підстави стверджувати: «Юрій Смолич – історія української і всієї нашої багатонаціональної літератури. Людина, яка прийшла в українську літературу на зорі її розвитку, так багато зробила для неї, що, мабуть, зараз навіть оцінити це важко. Його книги лягли в серце не тільки українських і російських читачів, а й читачів усіх республік нашої країни та багатьох країн світу» (Про Юрія Смолича, с. 85).

«Нашому поколінню припало прекрасне життя!» – ці слова одного з героїв Юрія Смолича ніби розкривають внутрішній зміст творчості видатного майстра, Героя Соціалістичної Праці, одного з «покоління революції», чиї талановиті книги, написані за півсторіччя натхненної праці, є гордістю багатонаціональної радянської літератури.

«Література – чудовий, хоч і винятково відповідальний шлях служіння своєму народові і найкращим ідеям сучасності, – писав Юрій Смолич в автобіографії. – Я мрію своїми книгами якось, у якійсь, хай незначній частині, відобразити життя мого покоління – в дитинстві, отроцтві, юності і в зрілі роки – на шляхах, які так прекрасно відкриває йому в майбутнє боротьба разом зі своїм народом за побудову комунізму». І митець здійснив свою мрію.

В. Г. Бєляєв


ДИТИНСТВО
Повість



ТРАНСВААЛЬ[19]19
  Трансвааль – провінція в Південній Африканській Республіці. У 1856 р. на території Трансвааля бури, нащадки голландських, французьких та німецьких колонізаторів, створили Південно-Африканську Республіку. В 1877 р. вона була анексована Великобританією. В 1899–1902 рр. спалахнула одна з перших воєн епохи імперіалізму – війна між бурами та англійцями, яка закінчилася перемогою Великобританії. Внаслідок війни Трансвааль та інша бурська республіка – Оранжева Вільна держава – були перетворені в англійські колонії, а корінне африканське населення опинилося під подвійним гнітом – бурів та англійських колонізаторів.


[Закрыть]

Ранок був сонячний і чудовий.

Ранку, власне, ще не було, але зараз він вже мав бути. Його не було ще тут, у темній і задушній після ночі кімнаті, але там, в іншому світі, поза кімнатою, надворі, він уже був. І сонця було там так багато, що йому бракувало місця. Крізь щілини віконниць воно врізалося в темінь кімнати вузькими і довгими лезами. Воно пронизувало темінь цілим віялом напнутих і тремтливих гарячих сонячних шпагатів. І міріади кольористих порошинок вихрилися, роїлися і тремтіли в сонячному промінні.

Зараз мав бути новий день. І це було невимовно радісно.

День ввійшов просто через вікно – враз і прекрасно, – тільки мати розсунула віконниці і розчинила раму. Аромати і звуки ранку – росяне листя, пташиний гомін – вдарили до кімнати вслід за сонцем.

– Юрку! – сказала мати, відвертаючись від вікна. – Вставай!

Вона підійшла і схилилася над Юрою. Юра потягся назустріч їй, весь затремтівши й завмерши від щастя.

– Мама!

Вона вхопила Юру в обійми – і Юра враз став маленький, він перестав бути, він став часткою її. Сміючись щасливо, мати піднесла Юру до відчиненого вікна.

Ранок стояв літній – сонячний і прозорий. Небо було синє і далеке. Гілля вишень і бузку звисало просто до кімнати. Важкі краплі роси падали зрідка і тихо в траву. Горобці метушилися й цвірінчали на верховітті. Здалека лунав церковний дзвін. Над тихим містом висів невиразний гомін.

Було сонце, був ранок, був новий день. Безмежна і невичерпна радість буяла в грудях.

Перед будинком розстилався невеличкий квітничок: десяток кольористих клумб і жовті стежки між ними. Скільки квітів, і які різні! Петунія, красоля, кручені паничі, резеда, бальзамін, півонії. Вони заливали грядки, немов піною – зеленою, жовтою, червоною/синьою і білою – над усе. У жовтому чесучевому піджаку, в чорних окулярах і без шапки височів серед пінного прибою квітів батько. Він завмер недвижно, заломивши голову високо, – тільки злегка куйовдив собі руду бороду і з насолодою, замріяно і повільно видихав угору кільчиками тютюновий дим. Недокурок був затиснутий між пальцями лівої руки, що куйовдила бороду, в правій батько тримав садову лійку. Він поливав клумби. Квіти – то була, після математики і музики, третя безмежна батькова пристрасть. Він копав, сіяв, садив і поливав скрізь, де б не оселявся, бодай ненадовго. А довше року-півтора він не жив ніде: метушлива непосидючість гнала тихого учителя математики з міста до міста. Їхати й їхати – то була четверта батькова пристрасть. П'ятою батьковою пристрастю була астрономія. Телескоп стояв на веранді – довгий, як чапля, і жовтий, як самовар.

– Мамо! – запитав Юра. – А чому дерева зелені?

– Чому дерева зелені? – мати радісно дивилася на Юру якусь мить і щасливо засміялася. – Як виростеш і будеш великим, тоді знатимеш усе! Почекай.

Очевидно, що чекати цього треба було ще довго – може, аж до вечора – і Юра ладнався вже образитися та заревти: дорослі ніколи не хотіли відповідати прямо і намагалися уникнути виразної відповіді. І завжди оце «як виростеш!». Але тут трапилася нова прекрасна подія. Хвіртка з вулиці розчинилася, і до двору ввійшов хтось. На голові в нього був чорний капелюх з зеленим пером, на плечі сидів великий рожевий птах, за плечима він ніс похилившися червону скриньку на одній дерев'яній ніжці. Друга, така ж дерев'яна, ніжка була в самого невідомого дяді замість правої ноги.

– Мамо! – сплеснув Юра руками. – Чому в нього замість ноги ніжка від столика?

– Шарманщик! – сказала мати. – Не треба. Ідіть.

Але шарманщик не звернув уваги. І це було цілком зрозуміло. Хіба ж стане така надзвичайна особа – з зеленим пером на капелюсі, папугою на плечі та червоною шарманкою за спиною – звертати увагу на звичайну собі маму? Зеленого пера, папуги й шарманки не мав навіть батько! Безперечно, шарманщик був більший від батька.

Шарманщик встановив інструмент перед собою, і рожева папуга плигнула на кришку. Вона сіла на краю шухлядки з білими конвертами. Шарманщик був найбільший у світі чоловік – все людське щастя було в його руках: оце ж воно лежало по конвертах у шухляді. Рожева папуга подавала вам ваше щастя в обмін на маленьку білу монетку. Куховарка Олександра вийшла на ґанок і підперла рукою щоку.

Через паркан вистромилося чотири голови з сусідського подвір'я. На вулиці за хвірткою спинилося двоє перехожих – селянин у брилі і селянка з порожньою сулією з-під молока.

– Леді і джентльмени! – проголосив шарманщик. – Обратітє вніманіє на моє калєцтво.

Він закрутив корбу, – в червоній скриньці засвистіло, зашипіло, загуло, – і печально заспівав:


 
Трансвааль, Трансвааль, страна моя,
Кто любит тебя, как я!..
 

– Ах! – сказала мама. – Бідні бури! – Вона зітхнула. Куховарка Олександра витерла сльози синім фартухом.

Батько поставив лійку і поправив окуляри.

Про бурів знали всі. Три роки журнал «Нива»[20]20
  «Нива» – щотижневий ілюстрований науково-популярний та літературно-художній журнал, розрахований на масового читача. Виходив у Петербурзі в 1870–1918 рр.


[Закрыть]
друкував малюнки боїв бурських інсургентів проти англійського війська. Тільки вчора, прочитавши в газетах про остаточне приборкання бурських повстанців, підписання миру в Преторії[21]21
  Преторія – столиця Південної Африканської Республіки, адміністративний центр провінції Трансвааль. Названа в честь Андрієса Преторіуса (1798–1853), який очолив в 30-50-х роках XIX ст. колонізацію бурами земель у Південній Африці.


[Закрыть]
та зречення бурами незалежності, батько вийняв четвертий том енциклопедії «Просвещение»[22]22
  Енциклопедія «Просвещение». – Йдеться про «Большую энциклопедию» (20 основних томів і 2 додаткові), опубліковану петербурзьким видавництвом «Просвещение» в 1900–1909 рр.


[Закрыть]
і прочитав для всіх:

– «Буры высокого роста, неутомимы, трезвы, носят длинную бороду, лица у них дышат отвагой и энергией и сильно напоминают портреты Рубенса[23]23
  Рубенс Пітер Паулс (1577–1640) – фламандський живописець, картини якого відзначаються реалістичністю спостережень, неповторною красою образів, блискучим колоритом.


[Закрыть]
, Ван-Дейка[24]24
  Ван-Дейк Антоніс (1599–1641) – фламандський живописець, майстер психологічних і парадних портретів, учень Рубенса.


[Закрыть]
, Остаде[25]25
  Остаде (Адріан ван Остаде; 1610–1685) – один із представників демократичного напряму в голландському живописі.


[Закрыть]
и др. У женщин кожа отличается белизной и нежностью. Бур спокоен, рассудителен, по возможности, всегда скрывает свои чувства, но при всей своей гостеприимности крайне недоверчиво относится к иностранцам. Эта недоверчивость является следствием частых обманов со стороны их притеснителей-англичан…»

Шарманка схлипнула і кінчила. Мати патетично сплеснула руками і звела очі до неба:

– Господи! Коли ж справедливість запанує на світі? Ну що то за безсердечний народ ці англійці!

– Попи і лабазники! – сказав батько. – Нуте-с? Шарманщик заспівав удруге:


 
Трансвааль, Трансвааль, страна моя,
Кто любит тебя, как я!..
 

Юрин старший братик і ще старша сестра, побравшися за руки, стояли проти шарманки і зачаровано дивилися шарманщику в рот. Він був високий на зріст, безперечно, невтомний, тверезий і мав досить-таки довгу борідку. Обличчя його, безсумнівно, дихало відвагою і енергією. Він був спокійний, розсудливий і, по змозі, приховував свої почуття. Крім того, оця дерев'яна ніжка замість ноги. Безумовно, це й був бур, інсургент, герой повстанських боїв проти «притеснителей-англичан».


 
Трансвааль, Трансвааль, страна моя,
Кто любит тебя, как я!..
 

Юра вирішив раз і назавжди:

– Як виросту і буду великий, неодмінно зроблю так, щоб паршиві англійці не сміли утискувати бідних бурів!

Життя квітів починається з пролісків. Пролісок – квітка ніжна, але смілива й нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну проталинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок з тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки розквітає враз твердою білою пащицею. І квітів визорює так густо, що земля знову стає біла і зимна від рясного холодного цвіту.

І негайно ж заквітовує ряст. Це вже весна. Квіти рясту фіалкові – теплі і сонячні. І хоча тіло квітки ще тверде, напружене, готове до опертя холоду й негоді – її дух вже ніжний, теплий, весняний. Вона вже пахне.

Потім з'являється жовтий козелець. Це вже повна весна. Квітка гаряча, як сонце. Вона м'яка й ніжна. Дух від неї йде не сильний, але це вже аромат. І росте козелець вже не з чорної землі. Довкола вже не тільки торішнє пріле листя, а й зелена трава, якої три дні тому ще зовсім не було. Над козельцем вже схиляється зелена брость і молода парость.

І тоді рясно вибухає фіалковий цвіт.

Густим килимом вкривають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилююче. Випростовує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Надходить літо.

Можливо, що народився Юра в самій Софіївці[26]26
  Софіївка – дендрологічний заповідник АН УРСР, визначна пам'ятка українського садово-паркового мистецтва доби класицизму. Розташований в м. Умані Черкаської області. Споруджений в 1796–1801 рр. в урочищі Кам'янка в маєтку графа Потоцького. У спогадах, присвячених Ю. Смоличу, журналіст і краєзнавець М. Комарницький писав: «У 1937 році до моїх рук уперше потрапила біографічна повість Юрія Смолича «Дитинство», в якій я прочитав рядки, присвячені уманському парку, і дізнався, що письменник народився в Умані, в сім'ї вчителя місцевої чоловічої гімназії, і не раз маленьким хлопчиком разом з батьками бував у Софіївці. Тут він, як і інші діти, частував шматочками французької булки білих лебедів на Нижньому саду, з радісним сміхом ловив долонями бризки фонтана «Змія». Дитячі враження від уманського дивосаду назавжди залишилися в пам'яті Юрія Корнійовича. Батько його, Корнелій Іванович Смолич, кандидат фізико-математичного факультету Московського університету, почав свою працю як викладач математики й фізики в Уманській чоловічій гімназії 31 січня 1884 року, а виїхав з Умані десь улітку 1906 року, коли його було переведено на посаду інспектора в Білоцерківську гімназію… Виїхав у 1906 році з батьками і шестирічний Юра. І лише влітку 1949 року Юрій Корнійович відвідав Умань – місто свого народження» (Про Юрія Смолича. К., 1980, с. 22).


[Закрыть]
. Кращого місця для народження не можна й придумати. Софіївка – це діброви, луки, переліски; це – озера, квітники, скелі з гротами, водограї і водоспади, заморські рослини, чудернацькі альтанки, мармурові статуї, білі і чорні лебеді на ставках. І насамперед це – пахощі квітів. Переліски, гроти, озера, павільйони і водограї – всю Софіївку – просто на голому місці, на рівнині, наказав кріпакам зробити для своєї коханої Софії[27]27
  Софія – графиня Софія Вітт Потоцька (1760–1822) – дружина Станіслава Щенсного Фелікса Потоцького (1752–1805), який в її честь наказав кріпосним зодчим спорудити «Софіївку».


[Закрыть]
великий пан, граф Потоцький. І її зробили за якийсь рік. Потім садівники Потоцького садили троянди, лілеї, гіацинти і туберози. Тютюн і маргаритки сіяла його челядь для себе. Але фіалку, барвінок і сон ніхто ніколи не сіяв і не садив – вони виросли самі. І вони пахли над усе і запаморочливо – землею, прілим торішнім листям і сонячним теплом.

Юра з мамою вертали додому алеєю перського бузку. Мама вела Юру за руку. Юра шкандибав ззаду і все озирався. Ходити – це було не так просто. Починали боліти ноги. Власне, це вперше в житті Юра робив таку довгу прогулянку на своїх власних.

Але ходити – це було прекрасно! Небо синє, сонце яскраве, зелень рясна, квітки пахучі. Які хащі чагарника! Яка висока й густа трава! Озеро рівне, і чорний лебідь нечутно, лине вздовж берега і вигинає до Юри свою довгу, немов несправжню шию: він жде, щоб Юра кинув йому чогось їстівного. За лебедем на поверхні озера лишається довгий і швидкий слід з дрібнесеньких брижів. Невеличка хмарка перепливає через них від берега до берега. Чудно!

– Мамо! – питається Юра. – А чому хмарка пливе не по небу, а зовсім по воді?

Мама дивиться на хмарку, віддзеркалену в застиглій поверхні води, потім скидає очима вгору і дивиться на хмарку в натурі. Який неосяжний простір! Вона глибоко, тремтливо і радісно зітхає.

– Життя прекрасне, Юрок! – замріяно відповідає вона.

За ворітьми стоїть високий і худий чоловік без шапки і босий. Ноги його брудні і волосся сиве та сплутане. З худих плечей звисає лахміття, і крізь нього на животі світиться голе смуглясте тіло. Він мовчить, і права рука його злегка тремтить, простягнута до перехожих.

– Мамо! – жахається Юра. – Чого він тремтить і чого він хоче?

– Він жебрак, – каже мати, – він просить милостиню. Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві..

– Дай боже щастя вашим діточкам! – хрипить старик. Мама знову бере Юру за руку і йде далі. Юра все озирається. Він не може відірвати очей від страшного дідуся.

– Мамо! А чому він просить милостиню?

– Бо він бідний, Юрок.

Бідний – це не зовсім зрозуміло. Але Юра знає, що є й протилежне слово «багатий».

– А ми бідні чи багаті?

– І не бідні і не багаті, – каже мама, – але ж ми ситі, а він голодний.

– А чого він не ситий?

Мати безпомічно знизує плечима, безпорадна під навалою запитань.

– Ах, Юрок! Виростеш – тоді знатимеш все.

Знову це «виростеш»! Ах, ці дорослі! Раз і назавжди Юра вирішує, тільки-но виросте і стане великим, зразу ж зробити так, щоб бідних не було і всі були ситі.

Після цього він виходить наперед, бере матір за руку і тягне за собою. Швидше додому, бо він голодний і хоче їсти! Диким голосом – так, що всі перехожі сахаються, а мати затуляє вуха і благає його перестати, – Юра горлає свою улюблену пісню:


 
Трансвааль, Трансвааль, страна моя,
Кто любит тебя, как я!..
 

Слуху Юра не мав. Він немилосердно фальшивить. Його співи – це просто лемент і вереск. І мати від щирого серця дивується: і в неї ж, і в батька прекрасний музикальний слух. В чому справа? Матері це надзвичайно прикро. Це псує хлопчика. І потім оці ще величезні вуха. Зовсім капловухий. І веснянкуватий. І рудий…

В смерк радість потихеньку зникала. Тіні надворі робилися довгі, швидкі й скороминущі. Потім зникало й сонце. І це було смутно й тривожно, немовби якесь передчуття. Сонце буде аж завтра. А між сьогодні і завтра ще ж ціла ніч! Це так довго, що навіть невідомо, чи ж воно й прийде, те «завтра».

Особливо не хотілось лягати спати. Вечір уже давно прийшов. Мати просить і вговорює. Батько позирає поверх своїх окулярів і вже втретє каже своє коротке, але таке багатозначне: «Ну-с?» Сон зліплює повіки.

– Мамочко! Ще трошки! Ще хвилинку! Я піду зараз, як папа сяде грати.

– Ти не встигнеш і роздягтися, як я вже гратиму, остолоп! – каже батько. – Ну-с?

Доводиться йти.

Роздягнутий Юра лягає на спину, і мати укриває його до плечей. Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову. Мати цілує в лоб і йде. Юра лишається сам. Він не спить. Він засне, як батько сяде грати. Тоді сон прийде сам. А так його вже нема. Сон завжди лякається, коли починаєш скидати черевики, штанці й сорочки. Спали б так, не роздягаючись. Все одно ж завтра одягатися знову! Чудні ці дорослі. Завтра…

Завтра!

Від думки про завтра щось стискає груди. Чи то радість, чи то страх, а може, просто – холод. Юра натягує ковдру вище. Невже справді буде – завтра? А потім воно пройде, і буде – вчора.

Все це надзвичайне, таємниче і немов навмисне.

Але от вдаряє акорд. Папа заграв! Як зразу стає спокійно і затишно. Папа сідає до піаніно щовечора о десятій і грає до дванадцятої. Поки папа не заграє і Юра не «подумає», він не засне. Така вже в Юри звичка. «Думати» можна про всяке. Про завтра, про речі, які були раніше, про те, що ти хотів би мати, або про те, що тобі зараз присниться, коли ти заснеш.

Юра лежить, змруживши очі, – змружившись, краще думається, – і обдумує рушницю, яку він вчора побачив у вітрині крамниці. Юра вже раз і назавжди вирішив: як виросте і стане великим, – купити собі багато рушниць. Які ці дорослі чудні! От, скажімо, папа. Дорослий вже, великий, може собі робити що завгодно, ніхто йому нічого не скаже, а от, дивіться ж, досі не купив рушниці й не стріляє. Правда, ліворверт у папи є. Юра сам його бачив. Навіть бачив, як папа з нього стріляв. Це було ще весною. Раптом серед ночі Юра прокинувся від якогось галасу і метушні. Всі бігали, всі метушилися і кричали. Мама кликала папу, куховарка Олександра голосила, сестра плакала. Папа враз вискочив з сусідньої кімнати в самій білизні, без штанів, підбіг до вікна, розчахнув його навстіж, вистромив руку, сам відвернувся в другий бік і раз за разом вистрілив голосно і весело. Потім за це батькові було багато неприємностей, бо справді він мало не підстрелив городовика, що спокійно проходжувався собі на сусідній вулиці. Револьвер, пояснив потім папа, коли стріляєш, треба держати зовсім вгору, а то дійсно можна в когось ще влучити. Стріляв же папа в злодіїв, що залізли крізь вікно і винесли з дому геть-чисто всю одежу. Довгий час після того папа не ходив на службу, бо не було в чім.

Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на тих звуках, як ото було на тому тижні, коли ходили купатися на ставок. Батько посадив Юру, брата і сестру в човен, і вони випливли аж на середину ставка. Вода їх так м'яко й рівно колисала… Потім звуки враз пурхають, немов зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються хто куди. За ними, безперечно, хтось женеться. Хтось дуже сильний і могутній, бо навіть не поспішає – іде собі такими повільними, неквапливими звуками. Мабуть, якийсь дід. Звуки теж бувають усякі, тільки треба вміти їх слухати. І тонкі і товсті. І швидкі і повільні. Звуки бувають люди, бувають звірі. Є звуки собаки, є звуки коні, є маленькі собачки, є діти, є горобці, є добрі бабусі і є злі діди. Багато є всяких звуків. Це дуже цікаво, як це вони між собою балакають, сперечаються, гиркаються чи милуються. Дуже цікава штука музика…

«Чому, – думає ще Юра, – очі у мене заплющені, в кімнаті темно, а я бачу багато-багато червоних і зелених цяточок? А коли відкрити очі, навпаки, їх не видно?»

Юра тяжко зітхає і перевертається на другий бік. «Як виросту і стану дорослий…» – починає ще думати Юра і на цьому засинає.

Сниться йому гора. Та сама, що майже щоночі. І Юрине серце завмирає – він знає: це йому снилося вже не раз, зараз буде щось важливе, але він не може згадати, що саме. На гору – все вгору та вгору – в'юниться дорога. Цією дорогою Юра повинен іти. Юра іде. Він відчуває якусь чудність цієї події, але він уже забув, що це тільки сон. Дорога завертає. Юра іде. Якесь передчуття стискає холодом його серце. Дорога завертає знову. Ще раз і ще раз, вище і вище. Тремтливе передчуття вже сповнює Юру цілого. І раптом – Юра схоплюється і жахається – дороги далі нема. Юра ледве встигає спинитися на краю страшного урвища. Далі – нічого: величезний, безмірний простір, безодня, безкрай. Здається, видно весь світ. Прекрасно і страшно. Скоріше назад! Юра повертається, щоб мерщій бігти назад. І ноги дубіють від жаху. Так от до чого оте передчуття! Жах лізе вище і вище, він стиснув уже живіт. Дороги назад також нема. Вона зникла. Жах здавив груди, не дає дихнути. Довкола тільки урвище, безодня, безкрай. Видно далеко-далеко. Невимовно прекрасно і безмежний жах! Швидше вгору, бо стежка зникне зараз і тут, де Юра стоїть. Але марно. Пізно. Земля вже зникла й тут. Юра встигає тільки роззявити рота, вхопити повітря – і падає вниз, стрімголов, у безодню, у безвість, в нікуди…

Це надзвичайно приємно. Серце колотиться радісно й захватно від швидкого льоту, від новизни почувань. Юра змахує руками: а може ж, він тепер птиця, і коли змахнути руками, то полетить? Але враз він помічає, що вже зовсім під ногами земля. Аж от коли жах! Ноги! Таж він поламає собі ноги.

І в ту секунду, коли Юрині ноги з розгону торкаються твердої землі, Юра з одчаю скрикує і прокидається. Насамперед він хапається за ноги. Ноги цілі. Тільки трохи тремтять і терпнуть після страшного стрибка. Серце колотиться страшенно. Значить, це знову був тільки сон! Як добре, що це був тільки сон! Ху!.. А втім, трохи шкода. Хай би вже снився далі, раз це тільки сон.

Мати підходить і схиляється над Юрою.

– Юрок! Що тобі!? Ти так страшно скрикнув!

Вона в самій сорочці і з розплетеною косою, вона вже спала, і Юра, скрикнувши, її збудив.

Мама! Господи! Як це добре, що є мама! Юра такий самітний, він був один на такій високій і страшній горі! От коли б була там з ним мама, тоді б… Юра ховається мамі головою в живіт і тихо схлипує. Мама голубить йому скроні.

Раптом з сусідньої кімнати, де сплять мама з батьком, розтинається страшний крик. Батько репетує страшно, хрипло й надсадно, немовби його хтось душить. Мати кидає Юру і біжить до себе.

– Корнелій! – гукає вона. – Корнелій!

Юра спокійно лягає, залазить під затишну ковдру і готується мирно заснути. Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик. Батько кричить уві сні мало не щоночі. Вдень батько ходить у гімназію, поливає і пересаджує квіти в садку, виправляє учнівські зошити, дивиться в велику трубу на небо, курить, патлає бороду і грає на роялі. Вночі за ним женуться розбійники, він сам влаштовує експропріації, бере участь в складних військових кампаніях, б'ється в жорстоких боях і вмирає на барикадах. Вночі батько уміє скакати на несідланих мустангах, б'ється на рапірах відразу проти чотирьох, перепливає бистринні ріки, веде кораблі в страшний шторм. Його гільйотинують, вішають, розстрілюють, ріжуть ножами і скидають з високої скелі в море.

«Як буду дорослим, – думає Юра, – мені теж снитимуться такі ж дивні сни, як і батькові. А то що – гора та й гора щоночі…»

Одного разу Юра заявив, що він скрипаль.

Він узяв клепку від розсохлого барильця з-під огірків, обстругав її приблизно в формі скрипки, вбив кілька гвіздків і напнув на них тоненький дріт з пляшок від солодового квасу. Звісно, це не була справжня скрипка, але ж за «скрипку немовби» ця штука цілком могла правити. Смичок Юра зробив з ясминового прутика. Сама скрипка, скільки б не водити смичком, звуків ніяких не давала, але це вже не так і було потрібно, бо можна наспівувати, стуливши губи, і це зовсім немов грає скрипка. Юра одяг старий мамин капелюшок з широкими крисами, водив прутиком по клепці і, стуливши губи, наспівував «Трансвааль».

В сім'ї це викликало ціле заворушення.

Коли батько повернувся з гімназії, мама зустріла його, патетично сплеснувши руками:

– Корнелій! Розумієш! Юра зробив собі скрипку і заявляє, що буде скрипалем!..

Батько не сказав нічого, тільки глянув поверх своїх чорних окулярів на Юру. Юра засоромлено заховався в куток.

Вуха йому зробилися червоні. Очевидно, те, що він заявив, було значуще і посоромитися було дуже приємно. Батько пройшов до себе, скинув сюртук, надяг хатній піджак, тоді сів до піаніно, відкрив кришку, взяв кілька акордів і аж тоді покликав Юру.

– Ну-с! – сказав він. – Візьми цю ноту.

Він постукав пальцем по одному з білих клавішів. Він завібрував швидко і лунко. Такі звуки Юра звав для себе «собачатами». Йому зробилося смішно, і він пхикнув. Як же її взяти, коли вона тільки співається, а взагалі її ж нема?

– Ну-с? Тягни за мною: до-о-о-о-о…

– До-о-о-о-о!

Батько покрутив носом і з серцем стукнув кришкою.

– Ніякого, брат, у тебе слуху не було, нема і ніколи не буде. Слон тобі на вухо наступив.

– Нічого подібного! – образився Юра. – Він мені не наступав! Я його й бачив тільки на малюнку…

Все це було дуже образливо» і Юра досхочу поплакав у закутку за канапою, коли батько, пообідавши, заліг спати. Там, у пилюці, в задусі, в гіркій самотності, під канапою, розмазуючи гіркі й тихі сльози по щоках, Юра раз і назавжди вирішив: на злість проклятому слону, як тільки виросте, зробиться скрипалем. Тут же був вироблений і відповідний план підготовки.

У плані тому було дві частини.

Першу частину здійснювалося щоразу, як у кімнаті нікого не було. Для цього Юра навмисне ховався за канапу і чекав, поки всі вийдуть, забувши про нього. Тоді потихеньку вилазив на світ божий і прямував до піаніно. Відкривши кришку, він тихо тицяв пальцем у білий клавіш, робив «собачата» і потихеньку тяг: «До-о-о-о-о-о-о…» Він тяг і зовсім тоненько, і товсто, і всяко – на різні голоси. Очевидно, вся справа була в тому, щоб тягти оте «о» якнайдовше. Цього Юра і силкувався досягти. Він тяг доти, доки не починало боліти в грудях.

Для здійснення другої частини Юра дотримувався найсуворішої конспірації. Він робив вигляд, що йде до клозета в кінці подвір'я. Але, підійшовши, він раптом тихцем проминав дверці і прослизав поза клозет під паркан. Там, у паркані до сусіднього саду, одна дошка трималася тільки на верхньому гвіздку і зовсім вільно відхилялася…

Сусідський сад – то був зовсім інший, чужий світ, і Юра довгий час не міг наважитися ступити на його незнану землю – через нижню рейку старого замшілого паркана. Кілька днів Юра тільки боязко вистромляв туди голову, і серце йому завмирало солодко і полохливо від довколишньої тиші, від остраху і від незрозумілих передчуттів. Сусідський сад був величезний – старі дерева, хащі кущів, зарості бур'яну. Може, в тих хащах і заростях причаїлися дикі звірі, гадюки й слони? Юра мерщій висмикував голову і затулявся дошкою. Але на п'ятий день він таки наважився і проліз. В саду було тихо й спокійно. Дерева стояли високі й урочисті, в тіні кущів була відрадна прохолода, трава була висока, густа й запашна. Високо на верховітті кленів і осик цвірінчали пташки…

Сюди, до сусіднього саду, і зникав Юра для здійснення другої частини плану. Це було щоденно аж до осені.

Об'явилося все це таким чином.

З приводу якогось свята, а може, й без свята – просто так – ІОрина старша сестра з своїми подругами вирішила влаштувати «театр». Юра ніколи не бачив і не чув, що таке «театр». Виявляється, це була прекрасна забавка. Сестра Маруся була вже зовсім не Маруся, а якась собі «принцеса», їй приміряли тюлеву штору з спальні і казали, що це «фата» і «шлейф». Соня Яснополянська, яка жила навпроти, була вже зовсім не Соня, а «паж». Вона одягла братові штанці і сказала, що це «колет». Гімназисти Казя і Владя, які жили в найбільшій кімнаті і звалися «квартирантами», раптом обернулися в «короля» і «придворного». Казя клеїв собі довжелезну, куди більшу, як у папи, бороду, а Владя одягав батьків старий мундир з золотим коміром і на груди ліпив велику паперову зірку. Це було зовсім надзвичайно. «Спектакль» ще мав бути дуже не скоро, аж за два дні, а вже вони з ранку до вечора товклись в усіх кімнатах і «репетирували». Казя, виявляється, був батьком Марусі. Це була явна нісенітниця, бо Марусиним батьком, як і Юриним, був усім відомо хто – папа. Але Юра зразу ж зрозумів, що то тільки так, навмисне. Соня, тобто паж, ставала перед Марусею, тобто «принцесою», навколішки, співала і кричала, що «любить». Владя вибігав з батьковою шпагою і хотів Соню заколоти. Але Маруся падала до ніг батькові, тобто Казі, а не папі, плакала і казала, що вона «кинеться в море». Все це було надзвичайне.

Юра прийшов і заявив, що він теж хоче грати в театр.

Це викликало загальний регіт. Реготав навіть старший брат Олег, – а старший був він усього на два роки, – який був тепер вже не брат, а «карлик», «шут при королівському троні». Всі реготали і казали, що Юрі ще рано бути артистом.

Першої хвилини Юра заліз під канапу і почав був плакати. Але зразу ж утерся і пошкандибав до себе, в сусідський сад. Там – наодинці з дубами і кленами – він заспокоївся і перевірив свою готовність ще раз.

В день, коли нарешті прийшов час грати в театр, в домі знялася страшенна метушня. Маруся, Соня, Казя, Владя, Олег та інші діти метушилися. Театр мав бути на ґанку, що виходив на подвір'я. З боків ґанок обвішували простирадлами. Казя клеїв бороду. Маруся плакала і вимагала, щоб їй дістали «фльор д'оранж»[28]28
  «Фльор д'оранж» – білі квіти помаранчевого дерева, в деяких країнах є однією з деталей весільного вбрання нареченої.


[Закрыть]
. Що це була за штука, Юра не міг ні догадатися, ні вимовити. Але йому було на це наплювать. Він прийшов у велику кімнату, де жили квартиранти і де тепер були «закуліси», і привселюдно заявив, що як вони всі собі там хочуть, а він також візьме участь у театрі. Юрина заява мала ефект. З суворого тону, яким її було виголошено, всі зрозуміли, що це не жарти, і коли відмовити, то може бути скандал – Юра може заревти під час спектаклю, може хапати артистів за ноги, може позривали простирадла, взагалі якимось несподіваним способом наробити капостей. Юрі запропонували бути касиром, Юра запитав, що це таке. Йому пояснили: немовби сидіти в касі і немовби продавати квитки. Юра похмуро відмовився. Він волів бути артистом. І він заявив, що, хочуть всі чи не хочуть, він зараз же виступить в ролі скрипаля.

Коли спектакль був у самому розпалі – всі мами і папи сиділи довкола в квітнику на винесених стільцях, а король замірявся колоти шпагою пажа, принцеса билася в істериці, і шут при троні короля бігав довкола і калатав у дзвіночок, – раптом на ґанку, тобто на сцені, з'явився Юра. На голові в нього був старий мамин капелюшок з перами, під лівою рукою «немовби скрипка» з клепки огіркового барилка, під правою рукою скачаний невеличкий килимок, який лежав між маминим і батьковим ліжками, червоний з зеленою крайкою. Юра спинився на першому східці і, зірвавши з голови мамин капелюшок, зробив широкий уклін і реверанс. Більшість мам і пап думали, що це так і треба, і не звернули особливої уваги. Тільки Юрина мама сплеснула руками, а брат Олег, тобто шут, пробіг, калатаючи у дзвоник, і прошипів: «Іди геть, дурень!» Юра вклонився вдруге і втретє – уклонами ще ширшими і ще глибшими. Потроху на нього почали звертати увагу. Сестра Маруся, тобто принцеса, затуливши лице руками, немов плаче, шепотіла йому, що повідриває вуха, а Соня Яснополянська, тобто паж, обіцяла негайно ж дати конфету, дві, три, скільки хоче, тільки щоб пішов собі геть. Юра мужньо витримав усе і, хоча душа в нього здригнулася, не спокусився на конфети. Він поклав «немовби скрипку» осторонь, акуратно розгорнув килимок і твердо став на нього обома ногами. Потім він ще раз змахнув капелюшком і зробив глибокий реверанс…

– Леді і джентльмени! – заверещав він так, що всякий інший театр мусив тої ж секунди обірватися і припинитися. – Леді і джентльмени! Обратітє вніманіе на моє калєцтво!

Потім він схопив свою «немовби скрипку» і змахнув ясминовим смичком.

– До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до! – заспівав він. – До-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до…

Всі – мами і папи – дивилися тепер на Юру, тільки на Юру. Театр – це був він. Юра танцював на одній нозі, диким вереском оглашаючи подвір'я, і крутився млинком. Потім скинув мамин капелюшок і почав перекидатися через голову. Нарешті – на це потратив Юра три літні місяці, усамітнюючися в сусідському саду, – нарешті він став дибки і почав ходити на руках. Хай тепер хтось скаже, що він не скрипаль! Що слон наступив йому на вухо! Нічого подібного!.. Тоді знову Юра взявся до скрипки.


 
Трансвааль, Трансвааль, страна моя,
Кто любит тебя, как я!..
 

Юра старанно і заповзято водив ясминовим смичком по дротяних струнах, горлав пісню і розмишляв: «Як я виросту і буду великий, тоді не треба буде й наспівувати. Я куплю тоді справжню скрипку, і вона собі гратиме сама…»

В ті дні всі довкола казали, що у нас війна.

І справді, з'явилися раптом якісь чудні, немов навмисні, але захоплюючі слова: Порт-Артур[29]29
  Порт-Артур. – Йдеться про оборону Порт-Артура 2 січня – 20 грудня 1904 р. під час російсько-японської війни. Російські війська під керівництвом генерала Р. І. Кондратенка героїчно обороняли військову фортецю Порт-Артур і витримали чотири штурми. Після загибелі Кондратенка генерал А. М. Стессель здав противнику фортецю.


[Закрыть]
, Ляоян[30]30
  Ляоян. – Мається на увазі битва біля м. Ляоян в Північно-Східному Китаї, яка відбулася 11–21 серпня 1904 р. під час російсько-японської війни. Російська Маньчжурська армія зазнала в Ляоянській битві поразки.


[Закрыть]
, Маньчжурія[31]31
  Маньчжурія – історична назва сучасної північно-східної частини Китаю. Походить від назви ранньофеодальної держави Маньчжу, яка існувала на цій території в першій половині XVII ст. Під час російсько-японської війни в Маньчжурії знаходився штаб командуючого Маньчжурською армією генерала О. М. Куропаткіна.


[Закрыть]
, Мукден[32]32
  Мукден. – Мається на увазі битва поблизу Мукдена (Шеиьяна) у Північно-Східному Китаї під час російсько-японської війни, яка відбулася 6-25 лютого 1905 р. і в якій російські війська зазнали поразки.


[Закрыть]
, Нагасакі[33]33
  Нагасакі – місто і порт в Японії, на острові Кюсю.


[Закрыть]
. Повертаючись з гімназії додому, батько перш за все хапався за газету. Читаючи, він патлав свою руду бороду, жбурляв свої чорні окуляри, тупотів ногами і кричав, що «вони» остолопи. Притому він вимовляв прізвища невідомі, не належні нікому з знайомих: Куропаткін[34]34
  Куропаткін Олександр Миколайович (1848–1925) – російський генерал, у 1898–1904 рр., під час російсько-японської війни, командував військами в Маньчжурії, зазнав поразки під Ляояном і Мукденом.


[Закрыть]
, Стессель[35]35
  Стессель Анатолій Михайлович (1848–1915) – російський генерал, під час російсько-японської війни виявив бездарність і боягузтво; здав фортецю Порт-Артур японцям. Військовий суд присудив Стесселя до страти, але він був помилуваний царем Миколою II.


[Закрыть]
, Ліневич[36]36
  Ліневич Микола Петрович (1838/1839-1908) – російський генерал. Під час російсько-японської війни в жовтні 1904 – березні 1905 рр. головнокомандуючий збройними силами на Далекому Сході.


[Закрыть]
, Рождественський[37]37
  Рождественський Зіновій Петрович – адмірал, командуючий Другою Тихоокеанською ескадрою, яка 20 вересня 1904 р. була направлена з Балтійського моря на Далекий Схід. Один із головних винуватців її загибелі під час Цусімської битви 1905 р. Під час бою був поранений і разом зі своїм штабом потрапив у полон.


[Закрыть]
. Цих дядів Юра не знав, і до батька вони ніколи не приходили. Очевидно, мама з папою на них за щось дуже гнівалися. Раз у раз, тільки глянувши до газети, мама сплескувала руками і починала патетично молитися.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю