Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 51 (всего у книги 62 страниц)
На третій день трапилася надзвичайна несподіванка. До барака увійшло четверо, виструнчилися по-військовому, цокнули підборами і взяли «на честь».
– Там што, дозвольте доложить! Честь імєєм явіться! Как ми єсть кадрові санітари, то прохаємо зачислить нас до іспольнєнія своїх обязанностей!
Сербин був ошелешений. Перед ним стояли четверо, які рапортували про свою появу, які прохали поставити їх на роботу, які виконання цієї роботи вважали за свій обов'язок. З-під чорних з жовтою смугою полоненських шинелей визирали чорні, ще миколаївські, окантовані червоним шнуром, засмальцьовані солдатські мундири. Подерті форменки покривали голови в трьох. Четвертий, найстарший, мав на голові ватяну папаху. Це були люди з того світу… І вони були санітари – кадрові санітари. Тобто – медики. Поміж двадцяти добровольців загону по боротьбі з висипним тифом були залізничники, гімназисти, студенти і актори, але медиків – медиків не було.
– Унтер-цер Сич! – рекомендувався перший, найстарший, у папасі.
– Рядовий Лелека! – відкозиряв другий.
«Пташина компанія», – майнула несподівана, перша за ці дні смішлива думка в Сербиновій голові.
– Рядовий Боцян! – рекомендувався третій.
– Рядовий Чорногуз!..
Сербину перестало бути смішно. Йому зробилося моторошно. Олівець заплигав у руці, і він глянув на виструнчених перед ним санітарів. Ні, вони не жартували. І вони самі навіть не розуміли цього чортівського збігу. Лелека був полтавець, Боцян – подолянин, Чорногуз – степовик. Лелека, боцям і чорногуз – це ж три назви однієї птиці: так кажуть на Україні – на Правобережжі, Підкарпатті та Лівобережжі – на нашого бузька. Містика! Так, так, Сербин уже пересвідчився давно, що життя – то була тільки божевільна фантасмагорія!..
– Здрам-жлам-ва-ско-ро-діє! – виструнчилися й гаркнули дружно чотири кадрові санітари…
Через півгодини Сич, Лелека, Боцян і Чорногуз знову з'явилися перед бараком. Але на цей раз їхня поява була ще ефектніша. Вони підкотили спеціальним поїздом – маневровий паровоз-кукушка і три порожні товарні вагони. На тендері майорів білий з червоним хрестом стяг, на дверях кожної теплушки незграбними крейдяними літерами красувався свіжий, яскравий напис: «Летучка Кр-ый Крест».
З-поза дверей визирали форменки Лелеки, Чорногуза і Боцяна.
Унтер-офіцер Сич скочив з тендера і відкозиряв:
– Так што, дозвольте доложить, во іспольнєніє пріказа, во главе летучки Красного Хреста, я відправляюсь залєзною дорогою в направлєніє назустрєч следовапію пленних, как єсть сведенія, що багацько коториє в горячці падають з поїздів, а также коториє вопче пруть собі пехтурою!..
Вік. зробив кругом, поліз на паровоз і гукнув машиністу:
– Атход!
Жодних наказів унтер-офіцеру Сичу Сербин не віддавав. В короткій розмові під час першої зустрічі він тільки невиразно сказав, що бракує людей, що хворих назбирали повно, стали коло них ходити, і тепер вже немає кому збирати нових, яких, проте, мабуть, не меншає. Справний служака, унтер-офіцер Сич, зрозумів цю мову як наказ, висловлений у делікатній формі.
Машиніст дав свисток, паровоз рушив, унтер-офіцер Сич ще раз взяв «на честь» Сербин, Макар і Шурка розгублено дивилися новоявленій летучці вслід, аж поки зникла вона за поворотом волочиської колії. Потім вони поглянули одне на одного. На серці раптом зробилося легко й бадьоро. Була летучка, були санітари, був справжній Червоний Хрест!
Дарма що гетьманську владу скинуто вже три дні тому, петлюрівська, проте, ще цілком не встановилася. Відрізані від Одеси, насідали якісь офіцерські полки. Вони хотіли пробитися чи то до Румунії, чи то до Галичини. Румуни намагалися через Дністер перекинутися на Україну. Ще хтось відступав із пастки під Києвом і поривався продертися до Денікіна на Дон. Петлюрівські панцирники то з'являлися на станцію, то пропадали. Гасали сюди і туди ешелони донців, астраханців, галичан. І кожний ешелон пробував встановити на станції власну владу. До репатріантів і тифозних бараків діла нікому не було.
Сич повернувся надвечір і рапортував:
– Так што, дозвольте доложить, двадцять два мертві, то єсть без признаков жизні, і в різних стадіях проістіканія хворості сто один. Отдельно задержан один питавшийся скриться по національності германець, которий дійствітельно ж дохтурь і виражається на руськом язике!
Він відступився, і з-поза його спини, між Лелекою і Чорногузом з карабінами в руках, показалася якась невідома постать.
Це був ставний і міцний чолов'яга з рудою борідкою і короткою люлькою в зубах. На плечах – німецька офіцерська шинель без жодних відзнак, на голові російський офіцерський кашкет з червоним хрестиком на білій кокарді. В руці він тримав елегантний шкіряний чемодан.
– Я протестую! – почав він зразу ж сам майже бездоганною російською мовою. Не давалися йому тільки відмінки та узгодження прикметників з іменниками. – Господин, добродій, чи товариш, я не знаю, хто ви, але ви, напевно, фельдшер або студент? Дуже добре. Я германський підданець, я військовополонений в Росія з тисяча дев'ятсот чотирнадцятий рік. Я чотири рік працював у російські військові лазарети, але тепер я вирішив їхати додому і маю на це моє повне право! Я протестую і буду скаржитись до німецький комендант і Центральна рада. – Він вийняв люльку з рота і вибив її об двері.
– Так што, дозвольте доложить! – рапортував Сич. – Усьо одно проміж нас та їхньою родіною, городом Вєной, появилося тепер нове государство, вроді Польща. Окроме того, в цей момент проісходіт стіхійноє бєдствіє, а в їхньому чемойдані імеється обнаковенний шприць і по предварительному подсчету сот кілька ампулок наркотічеських веществ морфія, кофеїна і прочїє какіє: По моєму сображенію, господін германський дохтурь не могли привезти це все з собою з Германії у плен. Так што оно вроде как би єсть похіщенноє їми у нас і являється тепер военной добичей вследствіє законов воєнного врем'я.
Сербин раптом відчув, що начальник, виявляється, тут не хто інший, а саме він і що в житті вирішати взагалі треба швидко і правильно.
– Ви мобілізовані! – сухо сказав він німецькому лікареві. – І ваші ампули теж. Потрудіться приступити до виконання ваших обов'язків негайно. Вас призначено на головного лікаря. З німецьким командуванням буду розмовляти я сам!..
– Так точно! – відкозиряв і Сич.
Доктор Розенкранц виявився, одначе, немов і непоганим чоловіком. За півгодини він уже примирився з своєю долею, запалив свіжу люльку, а з верхнього відділу свого елегантного чемодана вийняв лікарський білий халат.
Білий халат! Адже справді медикам треба ходити в білих халатах. Це був перший білий халат в цілому загоні санітарів-добровольців.
Крім білого халата, в чемодані доктора Розенкранца справді було повно ампул морфію та кофеїну, був ін'єктор, банка з ефіром і ціла колекція якихось флакончиків та блискучих пакетиків. Доктор Розенкранц одяг білий халат. Шурці він дав нести банку з ефіром і шприц. Сербин узяв чемоданчик – і перший медичний обхід рушив.
– Дуже добре! – сказав доктор Розенкранц. – Обов'язок медика призиває мене, і я затримаюсь тут у вас на деякий час зовсім не тому, що ви мене мобілізуєте, а тому, що це є мій обов'язок! Старший санітар! – гукнув він цілком начальницьким тоном. – Будь ласка, я наказую вам протягом дві найближчі години приставити сюди білі халати відповідно до кількість всі, хто працює в епідемічний загін.
– Слухаю, господин дохтурь! – радісно відкозиряв Сич. – Будет ісполнено!
Він гукнув Лелеку, Чорногуза та Боцяна, і вони зникли.
Тим часом доктор Розенкранц запропонував зробити обхід. В бараках проти вокзалу, в закордонному павільйоні та залі третього класу лежало близько тисячі хворих і між ними – щойно поранені в бою повстанці.
Доктор Розенкранц спинявся перед кожним хворим чи пораненим, дезинфікував голку ін'єктора спиртом, одбивав голівку ампулки, всмоктував у шприц рідину і кивав Сербинові.
– Прошу! – наказував він. – Кофеїн. Серце єсть ослаблене. Перший черга – серце.
Сербин закочував хворому чи пораненому рукав, Шурка обтирала рамено ефіром, і доктор Розенкранц робив укол. Він робив ін'єкцію дуже метко і вправно, – хворі й поранені навіть не почували болю. Притомні з подякою позирали на лікаря. Вони зразу заспокоювались, і переставали стогнати. Вони бачили лікаря біля себе, вони діставали допомогу, про них дбали, – віра в життя знову поверталась до них. Вони тихо лягали на свої місця і більшість – особливо поранені – зразу засинали.
– Втрата крові, – пояснював доктор Розенкранц. – Організм надто ослаблений, але сон то єсть найкращий ескулап.
Але несподівано сталося страшне непорозуміння.
Сербин з Шуркою щойно поклали обережно одного зразу заснулого пораненого, коли це хтось злегка торкнув Сербина за шинель. То був найближчий сусіда. Він не був ні з поранених повстанців, ні з російських військовополонених-репатріантів, ані з залишків австро-угорської окупаційної армії. Це був цивільний громадянин, випадковий залізничний пасажир, що застряг на станції, потрапивши саме в меживладдя, коли жодних поїздів з Києва на Одесу не було. Він був з старих урядовців, очевидно, учителів, – про це свідчив оксамитовий кашкет з старорежимною кокардою. Він їхав не один – з ним була дружина та двойко малих дітей. Всі четверо вони лягли покотом першого дня. Другого ж ранку стара урядовцева дружина вмерла. Надвечір санітари забрали й трупики обох дітей. Старий урядовець зостався сам. Страшне горе він пережив стоїчно. Він не пролив і одної сльози. Він не дозволяв собі заплакати за трьома душами тут, де навколо вмирали сотні.
– Слухайте! – прошепотів він, вхопивши Сербина за руку, – слухайте! А я знаю, що то ви робите!
– Ну, то й що? – здивувався Сербин.
– Я знаю, – вперто повторив він, і в цьому «знаю» бриніла і хитра загадковість, і чудна загроза. – Я знаю… Ви… ви… – він притяг Сербина ще ближче і прошепотів ледве чутно, – ви труїте їх… – Потім він відхилився, щоб подивитися, яке враження справила його несподівана заява.
Доктор Розенкранц узяв його за зап'ястя і поклав йому руку на чоло.
– Заспокойтеся.
– Ні! Ви труїте! – ще голосніше засичав божевільний урядовець. – Я знаю!.. І я зараз скажу!.. Зараз скажу! Вголос! Нехай знають всі!..
Між півтисячі хворих сотня могла вставати й ходити. Напад скаженості вдесятеряє людські сили – з немічного і кволого він робить міцного й необорного. Двох санітарів і доктора вони за секунду розірвали б на шматки. Шурка зблідла. Божевільний вже роззявив рота для крику.
Але раптом він схопив доктора Розенкранца за руку.
– Слухайте! – зашепотів він знов, пристрасно і захлинаючися. – Слухайте! Я не скажу… Я буду мовчати… Але, будь ласка… будь ласка… слухайте… отруїть і мене!..
– Заспокойтеся! – почала була Шурка, але божевільний не дав їй говорити:
– Ні слова!.. Я буду кричати!.. Я заявлю!.. Отруїть мене, бо я буду кричати!
– Ми ж не труїмо, – спробував ще вплинути на нього Сербин. – Ви помилилися. Це камфора…
– Все одно! Я скажу, що ви труїли! Вони повірять мені, а не вам!.. Слухайте! Ні слова!
Він був щирий. Він хотів умерти. І він ішов на шантаж.
Раптом нещасний упав лицем Шурці на руки і заридав. Це були перші сльози після смерті його близьких. Він плакав рясними сльозами і вкривав Шурчині долоні поцілунками.
– Це дуже добре! – сказав доктор Розенкранц. – Горе треба виплакати. З сухий горе буває божевілля, сказ. Пацієнт зараз знесилиться і засне…
Але доктор Розенкранц помилився. Виплакавшися, старик справді затих був на якийсь час, та тільки доктор Розенкранц ступив далі крок, він зразу ж схопився.
– Стійте! – гукнув він. – Я зараз закричу!
– Добре! – Доктор Розенкранц відбив кінчик ампули. – Заголіть йому рука! – Він витяг рідину з ампули в шприц.
Широкими завмерлими очима Шурка дивилася на доктора Розенкранца.
Але старий урядовець чудово розумівся на дозировці.
– Це мало… – похитав він головою.
Доктор Розенкранц слухняно відбив кінчик другої ампулки. Старий урядовець знову похитав головою.
– Три, – спокійно сказав він.
– Ви ж бачите, – потис плечима доктор Розенкранц, – ін'єктор маленький, і я зроблю другий укол.
Доктор Розенкранц метко підмінив ампулку і зробив другу ін'єкцію – кофеїну.
Якийсь час старий урядовець сидів недвижно. Очі його були широко розтулені, і глибоко в старих, ви цвілих зіницях жеврів жах. Він одкрив рота, кілька разів вряд хапнув повітря і з свистом потяг його у легені. Тоді ліг на спину і заплющив очі. «Спасибі!» – прошепотів він ще. Потім його обличчя закам'яніло, тільки з куточків очей, з-під повік, безперервним струмочком котилася сльоза по сльозі. Він прощався з життям. Він жалів за ним. Але він радів смерті. І він вірив, що вмер…
– Досить! – сказала Шурка. Вона була аж прозора, і губи в неї трусилися. – Я більше не можу! Хрисанф! Доктор! Я прошу вас – повернімося до барака!..
Доктор Розенкранц пробачливо посміхнувся.
– О бідний руський дівчина. Ваші нерви вже не витримують тільки простий медичний випадок… Одначе я також втомився! – Він склав шприц і закрив чемодан. Мовчки всі троє вийшли і пішли через туманну колію до бараків. У крайньому бараці, номер два, був відгороджений закуток, де стояла лава, стіл і дві табуретки. Це Сич з Лелекою, Боцяном і Чорногузом влаштували діжурку. Сич перестрів усіх на порозі барака.
– Так што, – рапортував він, – дозвольте доложить! За неімєнієм для медицинських, то єсть халатів білого краму, как-то: полотна, нансуку, мадеполаму, бязі абощо – довелось із'ять посредством реквізиції, на основанії законів воєнного врем'я, нові цукрові лантухи в колічествє двадцять п'ять. Госпожа актриса Колібрі вже прорізають дірки для голови та рук. Рядовиє Лелека, Чорногуз і Боцян отбил і в направлєніє базарю для подисканія веществ на предмет пришитія рукавєй…
– Сич! – сказала Шурка, пройшовши до діжурки за Розенкранцом. – Візьміть карабін і станьте на порозі!
– Слухаю! – схопив карабін Сич.
– Що?!
Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.
– Пропустіть!
– Віноват, господин дохтурь! – Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. – Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.
– Що це означає? – доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. – Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!
Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.
– Доктор! – промовила Шурка тихо. – Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…
Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.
– І ви справді притруювали хворих…
Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.
– Ви притруювали поранених! – майже скрикнула Шурка вдруге. – Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?
Сич знову кашлянув у кулак.
Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:
– Ви діти, – сказав він. – Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!
Шурка зітхнула.
– Незрозуміло, – прошепотіла вона.
– Будь ласка, – сказав доктор Розенкранц. – Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон – в обійми морфей…
Йому стало важче говорити по-російському. Він почав ламати слова і в вимові виразніше забринів німецький акцент. Він був уже зовсім блідий, тільки на вилицях ще горіли червоні плями.
Сич кашлянув голосніше.
– Дозвольте доложить, – неголосно проказав він, – між народом іде така поголоска, що гермаиець, сказати б, сам з обдуманим намєренієм напустив на нашу руську армію тиф. Отак, як він придумав аеропланні стріли, пушку «берту»[500]500
… пушку «берту»… – німецьку важку далекобійну гармату.
[Закрыть] або ж к примеру, задушливі гази. Щоб, значиться, як повернемось по домах, затруїти весь руський народ. Особливо як почалась тепер в Росії мировая революція і вообще большевизм. Тоді Росія, сказати б, уся вимре, і він подолає нас без війни… Опредільонний пішов такий слух…
– Стривайте! – Шурка зірвалася і, відштовхнувши Сича, вибігла геть. – Я зараз! Але не пускайте його йти!
Сич кинув гвинтівку на руку, клацнув затвором і застиг на порозі.
Шурка вибігла надвір і миттю перебігла колії до вокзалу. Мов навіжена, вскочила вона до зали третього класу. Від одного до другого вона обійшла всіх щойно померлих після уколів. Їх було одинадцять.
Шурка повернулася і тихо сіла на табурет. Груди її часто здіймалися. Блідий Сербин мовчав. Мовчав Сич на порозі. Мовчав доктор Розенкранц.
– Одинадцять… – нарешті вимовила Шурка. – Вони всі, як один, наші… повстанці, поранені щойно в бою.
– Він божевільний! – скрикнув Сербин.
– Яке людиноненависництво! – простогнала Шурка. – Але нащо? Для чого? Він хотів посіяти паніку! І не тільки серед цих нещасних, але таким чином серед повстанців, серед людей, які взяли зброю в руки!..
Сербин все ще дивився спантеличено і перелякано:
– Слухайте, – майже прошепотів він. – Це… лікарська помилка? Ви впорснули не те, що треба? Чи… чи ви – шпигун, який, прикинувшись лікарем, пробрався на територію, де діють повстанці, щоб розвідати сили, щоб…
Люлька доктора Розснкраица погасла. Він звівся, блідий, і презирливо кривлячи губи.
– Дуже добре, – сказав він і захрип, – дуже добре! Я не буду відповідать. Я вимагаю негайно відправити мене в розпорядження німецький гарнізон. Кожний, хто торкнеться мене палець, стане перед військовий суд німецька армія!..
Всі мовчали.
Сербин раптом звівся теж. В грудях у нього щось звивалося і скімлило. Він не знав, що таке довкола і сам хто він такий. Чи то він був мале дитинча, чи то дуже, дуже дорослий. Але він повинен був вирішувати швидко і категорично.
– Ні! – сказав він і здивувався з свого спокою. – Ні! Доктор Розенкранц, ми можемо передати вас тільки нашій владі… владі…
Він запнувся. Влади в місті не було.
– Дозвольте доложить, – кашлянув Сич з порога, – по законам воєнного врем'я… я предлагаю… германського дохтуря… арештувать…
Доктор Розенкранц вихопив люльку з рота, і очі його забігали на всі боки.
– Я вимагаю!.. – закричав він, і голос його зірвався на свист.
Але Сич кинув карабін на руку і клацнув затвором. Патронів у карабіні не було.
– Вперед! – загорлав Сич. – Вперед!
Він штовхнув доктора і впер йому дуло порожнього карабіна між плечі.
Доктор хитнувся і непевно зробив крок. Сич штовхнув двері, і клуби туману вкотилися в діжурку. Доктор ступив на поріг.
Коли двері зачинились, Сич раптом змахнув карабіном, і карабін впав диверсантові на голову. Приклад карабіна розколовся. Тіло доктора Розепкранца впало через поріг надвір.
– Посилки! – гукнув Сич. – До барака, которий морг!
КОЗИР-ДІВКА
Двері розчинилися, і на порозі стала жіноча постать.
Лампа стояла на столі, прикрита плескатим абажуром, і світло падало тільки додолу. Постать від плечей була в тіні.
Козубенко зірвався з місця, і всі інші замовкли. В маленькій кімнатці, де було чоловіка з п'ятнадцять і де щойно бринів притишений гомін багатьох голосів, враз зробилося зовсім тихо. Поволі, один по одному, всі також почали зводитися, де хто сидів – з ліжка, з лави, просто з підлоги.
Козубенкові руки метнулися за полу шинелі. Браунінг він завжди носив при собі. Але ж в сінях на варті стояв один, на ганку другий, за хвірткою третій Як вони сміли пропустити когось? Чи це була зрада? Пастка? Облава?
Він змружив очі й підняв абажур, щоб промінь світла впав на лице невідомої на порозі. Дівчат мало бути тільки дві, і от вони обидві сиділи поруч на лаві – будочникова Варка і тесляра Лопухова Марина.
Зібрання було конспіративне. Четвертого листопада на з'їзді соціалістичної робітничої та селянської молоді в Росії, у Москві, утворено Комуністичний Союз Молоді – комсомол. Соробмольці зійшлися обрати делегата до Києва – вимагати скликати з'їзд соробмольців і селянської молоді для утворення комсомолу й на Україні.
Постать переступила поріг і причинила двері. Тоненька дівоча постать, завинута в якесь лахміття з солдатської шинелі, залатаної цукровим мішком. Вона стала і, хитнувшися, прихилилась до одвірка.
– Катря! – чи то зойкнув, чи то простогнав Макар.
Козубенко метнувся і вхопив дівчину за плечі. Хтось зірвав абажур. То була Катря.
Сміючись, схлипуючи, щось гукаючи – забувши геть за саму конспірацію – всі кинулися до дівчини, до маленької дівочої постаті в Козубенка на руках.
– Мала!.. Мала!.. – горнув Козубенко її до грудей, гладив волосся, термосив. – Катря! Здорова, мала!
Але її вже в нього вихопили. Її обіймали інші, видирали один в одного, передавали з рук в руки, підіймали високо і, нарешті, посадовили на стіл.
– К… кат… ря! – загикуючись, припав лицем до її ніг Макар. – Ви… ви… живі?
– Конспірація! – опам'ятався Козубенко перший. – Тихо! Тихо!
Катря сиділа на краю стола, звісивши ноги, спершися долонями на стіл. Поли шинелі обвисли, і під ними вона була майже гола – в калошах на босу ногу, в лахмітті мужських кальсонів і жіночому ліфчику. Солдатський кашкет звалився з голови і лежав долі, давно розтоптаний. Волосся було врізано коротко, вище від плечей – чудових русявих Катриних кіс не було.
Катря не плакала і не сміялася. Обличчя її було непорушне і очі великі – такі великі вони в Катрі ніколи не були. Вона тихо ворушила вустами і поволі озиралася навкруги.
– Господи! – застогнав Золотар. – Яка ж ти худенька, Катре… Ат!
І всі аж тепер помітили, що Катрині ноги були мов два штурпачки, а долоні просто світилися. Верхню губу підтягло вгору під ніс, і вона ніяк не могла стулитися з спідньою, щоб закрити зуби.
Катрині очі спинилися на Козубеикові. Так, це був Козубенко – ясні очі, довгий чуб. А оце, блідий з повними жаху очима, – Коля Макар. Червоний хрест на білій стрічці оперізував його лівий рукав, як і в Золотаря. А то Стах, телеграфіст Полуник, Шая Піркес, – закам'янілий, напружений, мов готовий кинутися звідти, з кутка. І ще шестеро юнаків – вона знала кожного або на ймення, або з лиця. Тільки обох дівчат вона бачила вперше.
Катря звела руку і поклала її Зілову на лице.
– Зілов… – прошепотіла вона, – Ваня… Невже це ви?
– Катря! – так само прошепотів Зілов і стис її крихітну ручку в своїх великих й дужих долонях. – Що вони з вами зробили, Катре?! – Катрина ручка була тоненька, холодна й недвижна, долоні Зілова палали.
Глибоко й тремтливо, мов після ридання, Катря зітхнула. Так, це була правда – вона серед своїх.
– Вчора… – прошепотіла вона, – я вийшла в Києві з тюрми… Її погромили робітники…
– Тебе били там, Катре… катували? Катря не відказала на це.
– Я пішла на вокзал… у Києві, і мене привіз на тендері машиніст Кулешов. Я була присуджена до повішення…
Всі мовчали. Розпитувати не наважувавсь ніхто.
– От і все…
– Добре, – сказав Козубенко, – ти розповіси потім. Але як тебе пустили з дому… таку?
– Я не була дома, – прошепотіла Катря, – я пішла просто до Зілова, сюди…
Козубенко схопився і скинув з себе шинель.
– Тоді, мала, зразу ж підеш додому. Золотар! Або ні – ти, Громов, і ти, Воловицький! Ви одведете зараз же Катрю додому. – Він зняв Катрю з столу, скинув з її плечей лахміття і почав загортати її в свою довгополу шинель.
Катря відхилилася і відсторонила його руки.
– Ні, ні! Я не піду зараз додому. І, будь ласка, нічого не кажіть батькам… Я не хочу, – пояснила вона тихо з риданням у голосі, – щоб мене мати й батько побачили… отаку… Ї я боюсь, що вони мене… не пустять нікуди з дому, а я… не можу…
– Але, Катре!..
– Хіба я не можу… перебути тим часом у когось? – Вона благально озирнулася навкруги. – Ну, в когось хоч би трохи. Я помиюсь, поздоровшаю трохи, а далі… Мама ж буде плакати! – раптом коротко схлипнула і вона.
– Це правильно, – вирішив Зілов, – хай залишається тут. Тільки батькам сьогодні б треба сказати, що Катря жива, здорова і за деякий час приїде додому.
Катря вдячно всміхнулася Зілову.
Це була перша посмішка після п'яти місяців страшної тюрми, після катувань, мук, знущання. І ця посмішка була така, що кілька хлопців відвернулися, щоб сховати раптові сльози.
Тоді Варка й Марина підхопили Катрю і мерщій рушили на кухню. Там була вода, мило, там можна було знайти чогось попоїсти, там було ліжко, а Катрі треба було швидше лягти. Весь гурт тисся позаду до дверей кухні – закидали словами, кожному хотілося посміхнутись до дівчини, потиснути руку, пригорнути за плечі. Катря сторонилася.
– Я ж брудна… – тихо благала вона. На порозі Катря ще раз озирнулася.
– Я не призналася, звісно, ні про кого… – прошепотіла вона.
– Мала! – мало не заплакав Козубенко. – Цього ти б могла вже й не казати!..
Дівчата вийшли. Козубенко важко сів на стілець. Очі його були радісні, але губи стиснуті міцно й гнівно. Довкола всі радісно й збуджено гули.
– І за Катрю… – мовив Козубенко глухо, – вони знатимуть теж!.. Хлопці, – схопився він і тепер уже сяяв увесь. – Ах, хлопці! От вам яка наша дівчина! – І він вдарив кулаком по столу. – Позачергова пропозиція! Всі, в кого є, або хто може десь дістати якісь харчі – хліба, цукру, сала, молока – нести завтра вранці сюди: будемо підгодовувати Катрю!
Пропозицію зустріли гарячі обіцянки.
– І друге. В кого є якісь гроші – викладай сюди на стіл. Треба їй справити одежу, покликати лікаря тощо.
Всі негайно полізли до кишень.
Грошей, щоправда, знайшлося небагато. Кілька лопаток, ще менше марок і крон.
– Ат! – сказав Золотар. – Лікарів все одно в місті нема – на тифу або повтікали…
– І третє, – гукнув Козубенко, – таке: делегатом, коли буде скликано з'їзд, від нас обираємо тільки Катрю!
Всі руки зметнулися вгору, як одна.
Кухонні двері рипнули, і на порозі знову стала Катря. В руках вона тримала одну калошу, праву босу ногу підібгала під шинель. Поспішаючи і плутаючи пальцями, вона видирала устілку.
– От, – сказала вона, нарешті викинувши устілку і виймаючи з калоші акуратно згорнутий папірець – Це переписано від руки, бо просто привезено з Москви. Володимир Ілліч Ленін двадцять другого жовтня виступав там на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради фабзавкомів і професійних спілок… Про Україну і окупантів…
Всі кинулися до неї, вона віддала папірець і причинила двері.
Козубенко розгладив папірець на столі, присунув лампу, і всі збилися купою довкола, зазираючи збоку чи через його плече.
На клаптику блакитної кальки дрібним письмом, очевидно, рисувальним пером, було виписано стисло і чітко. Тільки місцями калька відсиріла, і чорнило чи туш розпливлися в жовтавих плямах.
«… Англо-французы говорят: мы на Украину придем, но пока там еще нет наших оккупационных отрядов, вы, немцы, не уводите своих войск, а то власть на Украине возьмут рабочие и там также восторжествует Советская власть. Вот как они рассуждают, потому что они понимают, что буржуазия всех оккупированных стран: Финляндии, Украины и Польши – знает, что этой национальной буржуазии не продержаться и одного дня, если уйдут немецкие оккупационные войска, и поэтому буржуазия этих стран, которая вчера продавалась немцам, ездила на поклон к немецким империалистам и заключила с ними союз против своих рабочих, как делали украинские меньшевики и эсеры в Тифлисе, – она теперь всем перепродает свое отечество. Вчера продавали его немцам, а ныне продают англичанам и французам. Вот что происходит за кулисами, какие идут переторжки. Видя, что англо-французская буржуазия побеждает, они все идут на ее сторону и готовят сделки с англо-французским империализмом против нас, за наш счет».
– Так! – грюкнув Козубенко кулаком по столу. – Значить, з Одеси вони хочуть вдарити сюди, німцям, значить, на зміну?..
Всі спохмурніли й відповіли мовчанням: франко-грецький десант уже стояв в Одесі. Між Одесою і Києвом ще трималися німецькі гарнізони.
Стах зиркнув на Піркеса, Піркес на Золотаря, Золотар на Стаха. Вони згадали побачення з Полубатченко, свої суперечки. Головатьки й полубатченки вже торгували український народ Антанті.
– Ну, що ж, – обвів поглядом Козубенко всіх навкруги, – хай поткнуться і ці… Розвалили німцям армію, розвалимо і французам. В Німеччині вже революція. Постараємось, щоб у Франції бути їй якнайшвидше!.. Чи правду я кажу, хлопці, а чи ні? – він засміявся і вдруге поглянув на юнацькі обличчя довкола. – Хто знає французьку мову? Піркес? Макар?
Всі заговорили враз, загомоніли, загули.
Петлюрівщина теж робила чергову ставку на національний демократизм. Ради по промислових містах дозволялися, але ради – з представників усіх партій, і в першу чергу націоналістичних українських: есерів та самостійників. Головою такої «ради» на станції, вже стало відомо, мав бути конторник Головатько.
Більшовики, а з ними й комсомольці, не сьогодні-завтра повинні були знову піти в підпілля. Петлюрівська контррозвідка вже готувала арешти.
Соробмольців, – тепер уже незабаром комсомольців, – по залізниці та місту організація лічила вісімнадцять.
Розглянувши ще пропозицію Макара і Золотаря, зібрання почало по одному, по двоє розходитися. Золотар і Макар – добровольці санітарного загону від першого дня – пропонували всім соробмольцям стати в загін боротьби з висипним тифом. Вирішено було всім, хто не на роботі, а вчиться чи живе в батьків, просто з зборів іти до бараків і ставати до загону. Ті, що були на роботі, теж мали чергувати від зміни до зміни. До Києва повинен був негайно їхати Стах.
Катрю вирішили все ж таки не лишати в Зілова на квартирі – підозрілій, безперечно, для петлюрівської контррозвідки.
Катря стояла серед кухні, коли Козубенко з Зіловим увійшли. Вона вже помилася, і її трохи підгодували. Тепер вона приміряла одежу покійної матері Зілова. В широкій жіночій спідниці Катря потонула майже до плечей. Вона блідо всміхалася, сіпаючи шнурівку, – пояс спідниці огорнув її якраз двічі. Варка й Марина схилилися біля її ніг і підшивали пелену. Маленька сестра Зілова сиділа навпроти на скрині і, от-от готова заплакати, переляканими очицями видивлялася на Катрю.
– М… мама… – вказувала вона на чорну в білі цяточки спідницю.
– Буде й мамою, – тріпонув її Козубенко за чубок. – Почекай тільки, нехай трохи підросте!
Катря всміхнулася хлопцям назустріч, і це вже була її справжня, жива, Катрина посмішка. Очі стали ясні й хороші, щоки вже злегка зашарілися.
– Я така маленька… – засоромилася Катря, – і в спідниці вже одвикла ходити. Нас там… – вона раптом урвала, очі знову зробилися зосереджені й далекі, коло губ вирізьбилася глибока зморшка гіркоти. – Але, будь ласка, – зразу ж пересилила вона себе, – не подумайте, що я вже така хвора і нікуди не здатна. Завтра я зовсім одужаю! Слово честі! Та я й зовсім не хвора, а тільки змучена і втомилася. Потім така сльота надворі, вітер, дощ…
