Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 62 страниц)
Зілов і Катря зійшли на пагорб і тут на хвилину спинились.
Місто зосталось позаду. Але в сяйві сонячного блиску воно лежало яскраве і різьблене, дарма що за п'ять кілометрів. Водонапірна вежа, костьольна дзвіниця, димар електрички і купол вокзалу височіли з стовпища будівель і кучугур садів тремтливими, але яскравими силуетами. Три мачти радіостанції протинали небосхил над ними і також, здавалось, дрібно вібрували. На шпилі вокзалу злегка тріпотів жовто-блакитний стяг.
Таким яскраво й виразно видимим не бувало місто ніколи. Навіть морозяного зимового дня воно залягало, постійно повите фіалковим і рудуватим серпанком пари і диму. Тепер же дим мляво клубочивсь лише з димаря електрички. Це було не живе місто, а сама панорама – мальовнича й мовчазна. Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків. Місто було німе.
Це було журно й тривожно.
– Хтось іде, – сказала Катря, – і, здається, військовий. – Вона мерщій підійшла до Зілова, взяла його під руку і поклала йому голову на плече.
Справді, стежкою вгору на пагорб прямував австрійський патруль – два солдати з гвинтівками за плечима. Вони стерегли підступи до міста навіть удень. Зілов обійняв Катрю за стан і схилив свою голову зверху на Катрину. Під рукою тріпотів у диханні гнучкий дівочий торс, волосся пахло простим милом і молодою шкірою. Серце в Зілова забилося частіше й гучніше.
– Не хвилюйтеся, – мовила Катря тихо. – Пусте… Який чудовий краєвид! – млосно й дзвінко сказала вона. Патруль був уже в двадцяти метрах.
Краєвид і справді був чудовий. Вся райдуга барв грала перед очима, внизу. Густо-зелені луки, плантації червоногарячих маків, жовті крайки шляху з густизни баранків, сині смуги лісу на горизонті, руді глинища вздовж залізничного насипу, густо-блакитні осоки понад струмком, чорна рілля у яру. Над усе половіли жита – з правої руки, і ясно зеленіли сходи на бурякових плантаціях – ліворуч.
Патруль підійшов, і, обминаючи закохану пару, солдати вигукнули собі на сміх якесь брутальне слівце. Катря обійняла Зілова теж і сховала обличчя в нього на грудях. Адже для закоханих світ неприсутній. З-під руки Катря зірко стежила за патрулем.
Коли солдатські спини зникли за поворотом до насипу, Катря випросталась і тихо засміялась.
– Ви читали Золя[351]351
Золя Еміль (1840–1902) – французький письменник, автор багатьох романів, зокрема 20-томної серії «Ругон-Маккари» (1871–1893), в яких з великою реалістичною силою зображені соціальні суперечності.
[Закрыть], Зілов? Це, як його, забула назву! Ах, чорт!.. Ловіть! – раптом скрикнула вона і, зірвавшись, кинулася бігцем з горбка. – Не наздоженете! Не наздоженете! – Вона прудко летіла просто вниз, де під схилом починався грабовий перелісок.
Зілов змахнув руками, підстрибнув і вихором кинувся навздогін. Катрин дзвінкий сміх пурхав попереду нього, немов окремо, відірвавшись і відставши від дівчини.
Але наздогнав Катрю він тільки аж на узліссі. Вона впала в моріг – висока трава враз поглинула її, тільки залишила шматок білої матроски – і не могла вже сміятися, задихана, затиснувши серце. Зілов стояв над нею, тяжко відсапуючи.
– Чудово! – нарешті змогла вимовити Катря. – Ви теж любите бігати? Завтра, як повернемось, приходьте до Вахлакових, будемо грати в горюдуба. Гаразд? Прийдете? – Катря звелася, обтрушуючи травинки. – І Шурка буде. Здається, для вас це не байдуже? – кокетливо зиркнула вона. Але Зілов сердито почервонів. Що йому Шурка? Катря заляскала в долоні. – Ага, ага! За горою вовк, вовк. Сірі, білі, волохаті – скоріше до хати! – І, знову зірвавшись, стрімголов ринулася в гущавину грабової зарослі.
Під високим старим грабом, одиноким в цій молодій гущавині, Катря спинилася і почекала на Зілова. Коли він підійшов, вона взяла його за руку.
– Ну, давайте. Сорок. Напрям на яр. З правої руки має бути кущ шипшини. З лівої – «под лежачий камень вода не течет». Раз, два, три, чотири…
Вони пішли об руку, як на прогулянці, рівним неквапним кроком.
– Тридцять дев'ять, сорок. А де ж?.. Ага, ми взяли трохи вбік. Бачите?
– Так. Дуже просто.
Вони звернули вліво і спинилися над великим каменем, що виступав з землі. Це був, очевидно, вершок великої підземної скелі. Вузенький струмочок обтікав його, вигинаючись майже зашморгом. Катря відступила крок, розігналася і перестрибнула рівчачок.
– Ось і він!
Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.
– А що, як там гадюка! Брр! – зірвалася вона. – Я не можу! Нізащо! Суньте ви!
Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.
– Єсть!
Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.
Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:
Негайно потрібні дівчата, не старші двадцяти – двадцяти п'яти років з знанням української та німецької мов.
– Хі! – чмихнула Катря. – Я знаю!.. Що за єрунда? Чи він відкриває біржу праці для гувернанток?
– Очевидно, – нахмурився Зілов, – мова йде про Аглаю Вікентіївну. Ну, і про вас. Але – скільки? Мабуть, необмежено, коли він не пише числа. Більше ви ні за кого не можете поручитися?.. А Можальська? Ну да – Шурка?
Катря нахмурилася теж.
– Н-н-не можу сказати… Як для чого. Німецьку вона знає, як кожний, закінчивши гімназію… У неї, здається, по-німецькому «три».
– Шкода. «Три» не годиться. А у вас?
– У мене кругле «п'ять», – навіть ображено скинула Катря бровами.
– Тоді я пишу. Не будемо тратити часу.
Вони сіли долі, і Зілов добув з кишені блокнот і олівець. В хащах глоду кілька разів просвистала іволга. Ще якийсь невідомий птах шипів і прицмокував десь у верховітті. Катря почала рвати суниці, яких на зеленому барвінковому килимі галявинки довкола було безліч – червоних і соковитих. Вона клала їх у рот по одній.
– Значить, так… – Зілов насупив брови, але це йому вдавалося погано, бо брови в нього росли невиразні і зморщок між ними іще не було, і замислено послинив графіт.
Дорогий О. І.! Страйковий комітет все ж таки арештовано вчора ввечері в артою та австрійцями майже весь…
– Прізвища, як ви гадаєте, перерахувати? Чи, може, на всякий випадок, не треба?
– Ну, єрунда! Все одно вже. Та й інакше він не знатиме, хто ж зостався. Цих, на всякий випадок, не треба…
– Ну, звичайно!.. Значить, «Страновський, Вікторович, Червинський…». Слухайте, Катре, ви б заспівали, чи що? Все ж таки, знаєте…
Катря поклала велику золотаво-червону суницю до рота і відкинулась навзнак.
– «Зелененький барвіночок стелиться низенько…»[352]352
«Зелененький барвіночок стелиться низенько…» – українська народна пісня.
[Закрыть] – голос в неї був приємний, низького тембру, але несформований, дівочий, контральто. Голову, співаючи, вона відкидала назад, немов птах.
Дяковський. Всі. Машиніст через кочегара просить ваших вказівок слюсарю і телеграфісту…
– «А мій милий чорнобривий горнеться близенько…» Про меншовиків, будь ласка, не забудьте… «Ой, ще, ще, ще – ще ближче!»
Меншовики, та й есери також, разом з «Куренем» і «Просвітою», кажуть ставати до роботи, тільки будуть задоволені економічні вимоги, запевняючи німецьке командування, що страйк ніяк не політичний. Вчора німці наказали робити виплату за всі чотири місяці. Гроші привезено з Києва всім за місяць. Виплатили тільки депо. Люди гроші одержували і зразу ж тікали, на роботу не стаючи. Меншовики випустили заклик ставати. Декого з кондукторів і машиністів загітували…
– Чого ж ви замовкли? Співайте!
– «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче…» Не забудьте про «Чорну руку»… «Ой мій милий, чорнобривий, присунься ще ближче…»
Катря співала і крутила головою на всі боки. Звідси, з-за пенька та каменя, це було дуже. зручно, – лишаючись непомітним, можна було бачити через галявину метрів на сто.
«Ой, ще, ще… ще ближче!»
І ще: що робити?..
Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.
З'явилась якась «Чорна рука». Вже з два тижні, з першого дня страйку. Вибили вікна адміністрації. Вимазали дьогтем і викачали в пір'я австрійського офіцера. На гетьманських і німецьких оголошеннях надписують непристойні слова. Німці кажуть на робітників. Робітники обурені.
Катря заспівала:
– «Ах, зачем эта ночь так была хороша? Не томилась бы грудь, не страдала душа…»[353]353
«Ах, зачем эта ночь так была хороша?Не томилась бы грудь, не страдала душа…» – слова так званого фабричного романсу, популярного в міщанському середовищі на початку XX ст.
[Закрыть]
Селяни охоче дають хліб, картоплю тощо. Підвозять, немов на базар на продаж. Ми зараз ідемо до «погорілої хати» для організації постачання харчів із цього села. Відповідь наготуйте на вечір…
– Все?
– Все, – сказала і Катря. – «А она на любовь смотрит так холодно…» Хочете суниць? Це я для вас назбирала. – Вона простягла жменю, повну запашних ягідок, і висипала Зілову в рот зразу всю.
– М-м-м… Я задихнуся! – Він над силу ковтнув. Катря звелася, перестрибнула струмок і стала на камінь.
Уважно вона роздивилася навкруги. Ліс стояв тихий, крізь стовбури де-не-дс просвічували зелені вруна.
– Чудово! Можете класти… Ви читали, такий єсть український письменник Франко?
Зілов акуратно згорнув папірець, втис його у бляшаночку і поклав її на місце.
– Катре!..
– Що?
– Ні… Нічого… – Зілов зітхнув.
– «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний – подивися, дівчинонько, який я моторний…»[354]354
«По дорозі жук, жук, по дорозі чорний – подивився, дівчинонько, який я моторний…» – українська народна пісня.
[Закрыть]
Заливаючися в два голоси, вони вийшли з ліска на дорогу і звернули праворуч, на захід. В цьому місці на перехресті стояв роздоріжний стовпчик. На дощечці в той бік, куди вони рушили, стояло: «Бидлівці, 18 верст».
Але зразу ж, з-за повороту, назустріч їм виїхала бричка. Двоє гетьманських стражників, вартових, сиділи в ній – з гвинтівками за плечима, шаблями при боці, револьверами на поясах.
– Стій! – гукнули вони разом, рвучко спиняючи сивого огиря.
Зілов і Катря стали.
– Хто такі і куди?
– По хліб, пане добродію, по харчі! – заквапилася Катря прохальним, жебрацьким тоненьким голоском і вся враз зробилася якась менша й тонша. – На базарі нічогісінько, живемо по-городському, своїх городів не маємо…
– Подсведчіньє! – буркнув той, що намагався говорити по-російському. Звертався він виключно до Зілова, з-під брів оглядаючи його косоворотку, захисного кольору штани і якогось «бувшого» кольору кашкет. На Катрю він і не глянув.
Зілов, не поспішаючи, переклав згорнутий чувал з-під лівої руки під праву і добув з кишені папірець. Стражник кинув бровами на очі і величаво його розгорнув. То була студентська посвідка п'ятнадцятого червня поточного року зачисленого на математичний факультет Київського університету святого Володимира[355]355
Київський університет святого Володимира – нині Київський ордена Леніна державний університет ім. Т. Г. Шевченка (заснований у 1834 р.).
[Закрыть] Миколи Ферапонтовича Макара. З'явитися до початку семестру, як свідчив студентський білет, Микола Ферапонтович Макар – рік народження тисяча дев'ятсотий, православний, парубок – мав першого вересня цього року.
Стражник ударяв по конях, біда заторохкотіла геть, і, загорлавши пісню ще дужче, Зілов з Катрею рушили шляхом униз.
– Ким би ви хотіли бути, Зілов? – запитала Катря, коли пісня була доспівана.
Зілов відгукнувся зразу:
– Я буду полярним дослідником! Звичайно, – зразу ж Перебив він себе, – вже тоді… потім, після революції, коли буде Радянська влада.
– Полярним дослідником?!
– Розумієте, – загорівся Зілов, але зразу ж зніяковів, – це дуже цікаво. І страшенно потрібно, – негайно ж додав він. – Полярні країни – це ж єдина біла пляма на земній кулі. І саме там сховані секрети кліматів, пір року, взагалі погоди. І це не тільки романтика, тобто зовсім не романтика, – мерщій виправився він, – і не просто «чиста наука». Прикладне значення полярних досліджень… От візьміть, скажімо, Кука[356]356
Кук Джеймс (1728–1779) – англійський мореплавець, керівник трьох кругосвітніх експедицій, відкрив Великий Бар'єрний риф, східне узбережжя Австралії, Гавайські острови, північно-західні береги Північної Америки.
[Закрыть], Дежнєва[357]357
Дежнєв Семен Іванович (1605–1673) – російський землепроходець, в 1648 р. проплив від гирла Колими в Тихий океан, відкрив протоку між Азією та Америкою.
[Закрыть], Нансена[358]358
Нансен Фрітьйоф (1861–1930) – норвезький дослідник Арктики. В 1888 р. першим пересік Гренландію на лижах, у 1893–1896 рр. керував норвезькою експедицією на полярному судні «Фрам».
[Закрыть], Макарова[359]359
Макаров Степан Осипович (1848/49-1904) – російський флотоводець, океанограф, віце-адмірал, керівник двох кругосвітніх плавань. На початку російсько-японської війни командував Тихоокеанською ескадрою в Порт-Артурі. Загинув на броненосці «Петропавловськ», що підірвався на міні.
[Закрыть], Берінга[360]360
Берінг Вітус Іонассен (1681–1741) – мореплавець, капітан-командор російського флоту. Пройшов між Чукотським півостровом і Аляскою (Берінгова протока), відкрив ряд островів Алеутської гряди.
[Закрыть]…
– Брр!.. – пересмикнула плечима Катря, – Півроку ніч, вічний лід, хуртовини, айсберги… Ви це давно вирішили?
– Так. Ви ж знаєте, мого батька заслано жандармами на Мурман? Я зацікавився північчю, почав читати і тоді побачив…
– Брр! – ще раз здригнулась Катря. – Нізащо! А я…
Бидлівські стави блиснули гарячою синьою лускою вже далеко після полудня. Катря з Зіловим були в поросі, червоні від сонця і мокрі від спеки, але збуджені й завзяті. І вони знали тепер одне про одного все докладно – куди більше, ніж за попередні роки знайомства. За три години вони наговорилися й насперечалися досхочу. Тепер Зілову було відомо, що Катря терпіти не може Каутського[361]361
Каутський Карл (1854–1938) – один з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії і II Інтернаціоналу, централіст. У роки перед першою світовою війною став на шлях примирення з ревізіонізмом. Заперечував необхідність пролетарської революції, виступав проти диктатури пролетаріату. Вороже зустрів Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Ренегатство Каутського, його відступництво від марксизму викриті В. І. Леніним у роботі «Пролетарська революція і ренегат Каутський» та ін.
[Закрыть], що на природничий факультет вона вступить цього ж таки року, будь там що, що найкращий поет все ж таки Пушкін, що «Капіталу»[362]362
«Капітал» – головна праця Карла Маркса, в якій він, застосувавши діалектико-матеріалістичну методологію дослідження, відкрив економічний закон розвитку капіталізму, неминучість його загибелі і перемоги комунізму.
[Закрыть] Катря прочитала тільки перший том, та й те зовсім не до кінця, що в місячні ночі чомусь так сумно, але прекрасно і хочеться вчинити щось велике-велике, а найкраща квітка поміж усіх квіток – резеда: скромна і ніжно пахне. Що Наполеон[363]363
Наполеон I (Наполеон Бонапарт; 1769–1821) – французький імператор в 1804–1814 рр. та в березні – червні 1815 р., полководець, політичний і державний діяч.
[Закрыть] був зовсім не геній, а просто нахаба і сатрап, що найбільше щастя для жінки – це бути матір'ю, що Шевченка Катря знає мало не всього: їй його ще змалку проказував напам'ять батько, а батькові так само дід. Що Шурка Можальська таки буде завтра у Вахлакових і Катрі точно відомо, хто в неї закоханий, що Козубенко, безперечно, член партії, але нікому, навіть своїм, цього не говорить, і це просто єрунда так секретничати між своїх і – багато іншого. А Катрі стало відомо, що Зілов, як це не дивно, Каутського взагалі не читав, що про вищу освіту зараз можна тільки мріяти, та й те наодинці, вночі, коли лягаєш спати, що поезія взагалі єрунда, що «Капітал» легше починати зразу з другої частини, що велике-велике хочеться робити повсякчас, а зовсім не в самі місячні ночі, що квіти потрібні тільки бджолам, що Наполеон був солдат і політик і повчитись в нього є чого, що зводити роль жінки в суспільстві виключно до ролі матері – це злочин і домострой[364]364
«Домострой» – твір російської літератури XVI ст., зібрання житейських правил і порад. Обстоював принципи патріархального побуту і деспотичної влади глави сім'ї. Виник у середовищі новгородського боярства і купецтва. Поняття домострой згодом стало загальним позначенням консервативного побутового укладу.
[Закрыть], що до Вахлакових завтра Зілов не має часу йти, а на те, в кого закохана Шурка Можальська, йому наплювать, що коли Козубенко й член партії, але ховається з цим, то це його справа, і він, безперечно, правий, і дивно, що Катря – сама член наполовину нелегального соробмолу[365]365
Соробмол – Союз робітничої молоді.
[Закрыть] – так легковажно ставиться до справ підпільної конспірації, і досить з неї того, що вона знає Олександра Івановича – і багато іншого… Вони остаточно похрипли і вже перекричати одне одного не могли.
У Бидлівці вони ввійшли не з шляху – до «погорілої хати» Гната Коротка, де Катря через Галю Кривунову зв'язувалася з Степаном Юринчуком, а над ставами, Слободою. В кутку за слобідською школою, вже на вигоні, була хата Петра Потапчука. Вони звернули просто до неї. І не тому, що кортіло побачити шкільного приятеля, а тому, що вирішено було з Степаном Юринчуком безпосередньо не зустрічетися. Так вимагав Олександр Іванович Шумейко. Потапчук же учився в місті, і нічого підозрілого не буде в тому, що до нього завітають міські товариші.
Потапчук зустрів їх на порозі своєї похилої хатинки. Руки в нього були зайняті – він клепав косу. Завтра-позавтра вже заходили жнива, і свій морг з панського поля він таки викосить! Приятелів він вітав карколомними «на» якогось невідомого, але експресивного дикого танцю. Крім білих селянських штанів, на ньому більше нічого не було. Зате торс його був золотаво-брунатний, з синім вилиском, м'язи під матовою шкірою переливались і випинались, бігали і тремтіли, мов живі створіння.
– Ура! – гукнув він. – Ну, розказуйте, що там із страйком? Я немов від світу відрізаний, новини тільки через дядьків і молочниць. Мамо! Винесіть-но глечик кислого молока, нехай з дороги нап'ються! Зараз я зіллю вам умитися коло криниці. Мила, правда, в мене нема – треба піском. Ти, Ванька, скидай до чорта сорочку. А вас, Катрусю, мені дуже шкода, але не наважуюсь такого запропонувати. Втім, може, плюнемо на забобони, шануючи клімат і взагалі природу? Тоді…
Катря почервоніла, і всі ніяково, але весело зареготали.
Проте жаданого кислого молока Катрі й Зілову не довелося ковтнути.
Саме в цю секунду у двір ускочив захеканий Гараська, Потапчуків менший брат, розмахуючи руками і ледве видираючи з горла захриплі вигуки.
– Німці… гетьманці… карателі… кіньми заскочили… оточили село… по хатах… зброю шукають… І за поміщицький реманент… уже скачуть… на Слободу…
Потапчук кинув косу і схопився на рівні.
– Бре?.. Я тоді, мабуть, у ліс!.. Реманент я з Степаном та Коротком відбирав!.. Мамо! Кидайте гуньку! Та у вікно! Швидше! Скажете, зрання ще на станцію подався! Та ну вас, може, й не прийдуть, ще рано плакати!.. Слухайте, а як же вам? Ой, не треба і вам тут лишатися! Біжімо у ліс! Ні, краще йдіть понад ставом до млина, немов із села геть…
Він нап'яв гуньку наопашки і стрибнув через перелаз. До переліска було з добрий кілометр, і через голу толоку.
– Біжіть же мерщій до млина!
Поли гуньки віяли за ним позаду, мов крила сполоханого птаха. З сусіднього двору теж вискочив якийсь дядько і метнувся вслід за Потапчуком. Ще за мить уже через вигін до ліска бігло постатей із п'ять. Чоловіки й парубки вважали за краще не потрапляти німцям і карателям на очі. Сусідська дівчина щось гукала навздогін втікачам високим істеричним голоском. Сполохана квочка заходилася на гвалт серед вулиці. Зілов і Катря вибігли за ворота, щоб устигнути до ставків.
Але було вже запізно. З-за дубняка, з гори, на дорозі від села враз з'явились п'ятнадцять чи двадцять верхівців. По дорозі вниз вони бігли риссю просто сюди, на Слободу. Стара Потапчукова стояла серед двору з глечиком молока в лівій руці і правою низала на грудях дрібиенькі-дрібненькі хрестики.
– Слава Йсу, слава Йсу, слава Йсу… – безупинно ворушилися її старечі вуста: з переляку вона сплутала, яку їй читати молитву.
– Не встигнете! – зашипів Гараська на Катрю й Зілова. – Переймуть… біжіть вже до школи… під стріху лізьте… на горище хід є…
Зілов і Катря стрімголов полетіли через вулицю, поки відстань між кіннотниками і шкільною хатою була ще не в погляді з гори. На щастя, це було тільки кроків із сто. Вони з розгону перестрибнули низьку кам'яну огорожу і вдарилися об стіну. Стіна школи з цього боку здіймалася глуха – без вікон і дверей, – вихід був тільки на той бік, у двір. Огинати велику хату не було часу. Зілов став плечима до стінки і підставив Катрі долоні човником на коліні, як то роблять маленьким верхівцям, щоб допомогти їм сісти на коня.
– Мерщій на плечі, вчепіться за бантину, он щілина на горище, може, проліземо. Скоріш!..
– А ви?
– Та ну!
Катря скочила на плечі, руки якраз обхопили бантину, вона підтяглась на руках, але гімнаст з неї був абиякий, вона зразу ж обвисла і зашкрябала без пуття носками по стіні. Та Зілов враз дуже підплигнув і так штовхнув її знизу, що вона підлетіла і головою запоролася просто в солому. Зате тепер було куди сперти коліна. І Зілов уже сидів поруч із нею, – він підплигнув з землі вдруге, мов до трапеції, і йому досить було вхопитися кінчиками пальців за бантину. Крізь щілину під стріхою вони над силу пропхалися на горище. Тої ж секунди коні промчали повз те місце, де вони щойно були.
– Як бачите, – іронічно прошипів Зілов, – і футбол з атлетикою можуть стати інколи людям в пригоді!.. – Тільки півгодини тому вони кричали одне на одного в суперечці про це. Катря засуджувала і відкидала всякий спорт, а надто футбол, вважаючи це за привілей для кретинів і нероб. Старий футболіст і трохи не з колиски спортсмен, Зілов мало не зненавидів Катрю за такі думки. Саме на цьому він і зірвав собі голос у суперечці.
Катря не сказала нічого Вона була надто задихана, та й сильно боліла нога в тому місці, куди Зілов заїхав їй кулаками, а потерти уражене місце було якось незручно. В поросі й павутинні горища не було видно нічого, і зразу повен рот набилося глини й якогось ні'р'я Катря присунулася до краю і почала розсувати дірочку в соломі. Поле зору розстилалося звідси широке – на три боки.
П'ятеро кіннотників гнали через вигін до переліска. Але втікачів уже видно не було – вони встигли добігти до лісу. Решта кіннотників спинилася і слухала, що їм говорив їхній командир. Це були «свої», гайдамаки, з довжелезними нагаями, прив'язаними до зап'ясть. Старшина кінчив, і вони повернули назад, у Слободу. Проминувши школу по вулиці, вони завернули за ріг і раптом затупотіли зовсім близько, по той бік хати. Почулися перегукування, лайки й команда.
– Сюди… вони в'їхали в шкільний двір, – прошепотіла Катря. – Треба тікати. Це за нами…
– Пізно, – буркнув Зілов. – Коли й вискочити, то вулиці ми вже не перебіжимо… Може, десь можна заритися в солому?.. – Він поплазував на животі через горище на другий бік – на бік, що у двір. Його притягувала щілина в стрісі і лезо сонячного проміння, що пробивалося крізь неї Катря сполохано щось шепотіла йому, але він спинився тільки годі, як щілина була вже просто перед його оком.
Зілов з Катрею помилилися. Безпосередньо їм поки що нічого не загрожувало. Кіннотники заїхали у двір зовсім не тому, що буцім помітили втікачів. Просто шкільний двір був найбільший, і вони заїхали сюди розташуватися. Козаки сплигнули на землю, зразу ж розкульбачували, путали коней і пускали їх пастись. Спиною до школи посеред двору стояв, уже злізши з коня, й старшина. Це був стрункий хорунжий в елегантній одежі, лакових чоботях, із стеком у руці. До воріт в цю хвилину підкотив парний фаетон з фурманом-австрійцем на передку. Фаетон спинився, козаки стали струнко, і з фаетона легко виплигнув опецькуватий, з рудуватими бакенами австрійський офіцер. Він недбало віддав честь на привітання козаків. За ним виліз з фаетона поміщик Полубатченко. За хвилину під'їхало ще з десятеро вершників-австрійців і між них на вороному жеребці, з поцяцькованим ясно-блакитним тільником – управитель Петрович. Всі рушили в двір, і стрункий хорунжий поспішив їм назустріч.
– Репетюк! – прошепотіла Катря, що підповзла теж і дивилася крізь солому поруч Зілова.
Справді, то був Репетюк. Золоте пенсне на широкому ланцюжку полискувало проти сонця, торс облягав тісно елегантний френч з золотими закарвашами, на рукаві блищав великий парчевий тризуб, на кургузій мазепинці – синя бляшка з жовтим левом, зіпертим передніми лапами на скалу. Він взяв на честь австрійському офіцерові, клацнув шпорами і потис руку панові Полубатченкові. Петровичу він злегка кивнув.
Сім років просидів Зілов з Репетюком в одному класі. П'ять років вони не розлучалися на футбольному полі – Зілов був лівий хавбек, Репетюк центр-форвард і капітан команди. На матчах він ішов у парі з правим інсайдом Потапчуком. Зілов знав і розумів кожний рух Репетюкового тіла. От він хильнув коротко головою наліво – це він щось ґречно сказав офіцерові. От він повів плечима, немов струшуючи щось, – це він чогось нервувався. Ось він напружив враз стегна і підкинув вгору рамена – зараз він крикне щось сердите або ж хвальне.
– По хатах! – гукнув Репетюк до виструнчених козаків. – Кроком руш!
Козаки скинули гвинтівки на плечі і рушили з двору геть.
Катря облизала сухі губи зашерхлим язиком.
– Фу, як хочеться пити… Як вам подобається Льонечка?.. Що ж ми будемо далі робити?..
Зілов не міг відповісти нічого. Вилізти з горища, поки у дворі люди або принаймні поки западе ніч, змоги ніякої не було. Пити хотілося справді страшенно. Але, очевидно, без цього доведеться обійтися ще не одну годину. Сонце пекло немилосердно, солома даху пашіла, як гаряче залізо, задуха під стріхою аж гусла, порох забивав ніс і горло, очі роз'їдало, одежа облипла – було зле.
Потроху у двір почали зводити людей. Це були самі чоловіки. Діди, старші чоловіки, парубки і підлітки. Їх заводили у двір і лишали посередині, в колі австрійців, просто неба, просто сонця, у спеці червневого дня. Репетюк з австрійським офіцером та Полубатченком зникли в приміщенні школи. Під дверима, на приступці, сидів старий учитель, сивенький і похилий дідок, очі в нього сльозилися, він раз у раз витирав їх лацканом чесучевого піджака.
– Вишні!.. – тихо прошепотіла Катря. – Вишні он, подивіться…
Шкільний садок довкола попід парканом обсаджений був кучерявими вишеньками. Вродило цього року багато – дерева стояли більше червоні, ніж зелені: соковиті кислі й холоднуваті ягоди рясно вкрили гілля. Під вишнями були цілі зарослі порічок і малини. Вони стояли немов у червоному шумовинні. Було літо. Червона ягода забивала все.
Степана Юринчука ввели двоє козаків… Він був у самій сорочці, розпанаханій на грудях, босий і без шапки. За ним вели діда Микифора Маложона.
За годину в дворі було мов на сході. Чоловіка з вісімдесят селян жарилися посередині на сонці. Один хлопець уже зомлів, і його обливали водою біля криниці, сивенький учитель метушився коло нього з нашатирним спиртом. Кілька австрійців стояли за ворітьми, не підпускаючи близько жінок і дітей. Діти й жінки трималися оддаля, за вигином дороги, звідки з горба видно було середину шкільного подвір'я. Гомін і плач доносив інколи звідти вітерець.
– Я все одно не витримаю, – прошепотіла Катря. – Мені вже, здається, крутиться голова. Якщо я зомлію, то, значить, я тут і вмру.
– Нічого вам не зробиться! – сердито огризнувся Зілов. Серце Зілова етнелося, і він мало не заплакав – було так безпорадно, і груди давила лють.
Нарешті на ґанок вийшов австрійський майор, за ним Репетюк і Полубатченко. Козаки й австрійці виструнчилися. Було козаків душ тридцять, австрійців замалим менше. Чотири кулемети стояли в чотирьох кутках двору, спрямовані всі в центр, на групу селян. Денщик вибіг за майором і поставив на ґанку під дашком маленький складаний стільчик. Майор сів. Полубатченкові Петрович виніс дерев'яний дзиґлик. Репетюк вийшов наперед і став на горішній приступці сходів. В руках він тримав паку паперів. Сільський отаман-староста – високий худий дядько з довжелезною чорною бородою, колишній, ще царських часів, старшина, а тепер делегат з'їзду хліборобів у Києві[366]366
… делегат з'їзду хліборобів у Києві… – Відбувся 29 квітня 1918 р., на якому Скоропадський був проголошений гетьманом України і очолив буржуазно-поміщицький «уряд».
[Закрыть] – теж вийшов на східці. Він скинув шапку і вклонився всім.
Промова отаманова була недовга. Він проголосив лише, що бог повелів на землі бути ладу й порядку і хто того не держиться, той прийме кару після страшного суду.
Тоді блиснув скельцями пенсне і розгорнув свої папери хорунжий Репетюк.
– Панове громадо! – вигукнув він, як перед військовим строєм. – Ім'ям Української держави та її верховного провідця, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України, та від ім'я командування дружньої імператорсько-королівської, сполученої австро-німець. кої армії, її офіцер кінної служби штабу дійових сил сьомої угорської кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа, начальник карного австро-українського загону, майор Бела Кадель просить повідомити вам таке.
Зміст повідомлення був дещо коротший. Його хорунжий Репетюк зачитав із своїх папірців. В результаті трусу, вчиненого з'єднаними силами австро-гетьманського карного загону, в селян села Бидлівці виявлено прихованої, всупереч наказу про роззброєння, зброї – два кулемети «максим», один кулемет кольт, гвинтівок руських дванадцять, австрійських сорок дві, німецьких десять, японських чотири, револьверів різних систем двадцять три, обрізів сорок. Прізвища держателів цієї зброї Репетюк оголосив зразу ж. Крім того, до розграбованої під час «влади бузувірів-більшовиків» економії сільського господаря, пана добродія Полубатченка, ще й досі не Повернуто: лобогрійок дві, плугів дев'ять, маслобойок чотири, борін сім, культиватор один, центрофуг три, кіс вісімдесят, грабель сорок, лопат п'ятдесят сім, серпів сто дванадцять, відер тридцять два, ламп «летюча миша» тридцять три; а також меблів з панських покоїв – свічадо одне, дзиґарі одні, дзиґликів чотири, килимів вісімнадцять, і розбито рояль системи «брати Мізє». Отже, не відшкодовано разом на суму вісім тисяч триста два карбованці сорок копійок в золотій миколаївській валюті…
– Свічадо, воно розбилося… – гукнув Микифор Маложон.
– Що? – спинився Репетюк.
– Свічадо, кажу, розбилося того ж таки дня, як його й брато, – зітхнув Микифор Маложон. – Я його тільки у двір і виніс, їй-бо, присяй-бо, нехай мене грім поб'є, щоб люди, сказати б, повеселилися, то їсть, глянули б кожний на своє, так сказать, отраженіє… Прихилив, значить, до дверей, а двері хтось як штовхне, – воно, значить, як гепне, ну, й вдрізки, різало-пороло, просто самий тобі пісок…
– Мовчать! – гукнув Репетюк.
Кара на людей накладалася така. За перехованця зброї все село відповідало австрійському командуванню, що держало лад і спокій в цій місцевості, контрибуцією в десять тисяч австрійських крон та п'ять тисяч пудів фуражу понад план хлібоздачі австро-німецьким комісіям. Вісім тисяч триста два карбованці миколаївських село мало виложити панові Полубатченкові або грішми, або зерном із своїх грунтів, на які в кого є купча, зроблена до жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Крім того, кожний, хто брав участь у розграбуванні економії пана Полубатченка «під час влади бузувірів-більшовиків», за списком хорунжого Репетюка, мав дістати зразу ж десять шомполів, а в кого відібрано зброю – двадцять п'ять. Решту ще не виявленої зброї пропонувалося знести до ранку, тоді буде другий трус, і в кого й після того виявиться зброя, того забиратиметься до міста, у в'язницю, згідно з законами держави, на строк від шести місяців і до шести років…
Почалася екзекуція.
Репетюк викликав людей за списком. Люди виходили, скидали штани, закочували сорочки і лягали на колоду перед ґанком. Руки зав'язувалося мотузкою під колодою. Вартові з шомполами ставали по обидва боки. Бунчужний рахував. Після трьох-чотирьох вишмаганих екзекутори змінювалися. Обтиракзчи піт, вони відходили набік, висушували об моріжок закривавлені шомполи і встромляли їх у гвинтівки. Зойки і лемент звідти, з гори, де стояли жінки й діти, були куди дужчі за стогони й скрики шмаганих тут. Люди зціплювали зуби, люди закушували губи, люди ковтали язики. І тільки схлипували враз в момент удару, бо руки ж зв'язано, і проклятий ніс Не було як затулити, щоб він мовчав.
Панові Полубатченкові стало погано, і Петрович разом із бородатим отаманом під руки відвели його в школу.
Шомполи посвистували, люди ставали самі в чергу, хто не міг звестися сам, того відтаскували до криниці. Старий учитель лежав у траві коло свого ґанку ниць, затулившись руками, і старечі плечі його дрижали й сіпалися.
Зілов намагався не дивитися в двір, він дивився на паркан, на зелень, на вишні, алей там було червоно – від ягід. І йому вже зовсім не хотілося пити, хоча в голову й стукало жаром, а в горлі і грудях горіло сухим вогнем. У кутку під стріхою лагідно аврукали голуби.
Катря зомліла.
Селян у дворі все прибувало. Австрійці та вартові зводили їх потроху, по одному, по двоє. Десь вже під захід сонця привели зразу п'ятьох. То були ті, що тікали з Слободи до переліска. Потапчук ішов останнім – гунька наопашки, тіло мокре й лискуче від поту. Він побачив Репетюка і хотів одвернутися.
