Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 48 (всего у книги 62 страниц)
Робітничі застави розійшлися.
В цей час рою кірасирів з червоними стрічками на кепі пощастило перейняти коменданта гарнізону, полковника фон Таймо, коли він з ад'ютантами пробирався з полів зрошення до сусідньої станції. Їх поставили під мурами церкви і під бойовий клекіт батальйонної сурми – урочисто розстріляли.
Юринчук з партизанами перейшли територію залізниці і ввійшли в місто.
Але на розі Графської Степан і Костя відплигнули назад, хапаючись за бомби.
– В канаву! В канаву! – скомандував Костя. – Ложись!
Це було саме вчасно.
З рогу, від фотографії Лернера, де був хід до «Вишневого саду», загриміли пачками постріли. Кулі вдарили в брук, в стіни будинків, задзижчали над головами. З «Вишневого саду» перебігали скулені постаті. З льоху кафе безробітних офіцерів викочували кулемети, з горища скидали гвинтівки, цини з патронами виймали з буфетних шаф. Над вивіскою «Кафе» звисав біло-синьо-червоний прапор.
Степан гукнув «рамка двісті!», і партизани відповіли дружним залпом…
Піркес задихався від люті й образи. Ім'ям комітету Аглая звеліла йому бути тут для зв'язку. І от вже скільки часу так ніхто за зв'язком і не приходив.
Та тої хвилини, коли Шая, хитаючись, звівся і вирішив залишити свій пост, двері розчинилися і, задиханий, ледве тримаючись на ногах, ввалився Макар. Знесилений, він впав на канапу.
– Розумієш, – ледве прошепотів він, – коли в гімназії щось траплялося значне, ми завжди бігли до тебе, Шая. Скажи, що треба зараз робити? Починається всесвітня революція! Розумієш?
– Да! – сказав Піркес. – Я тобі даю півгодини. Де хочеш, ти повинен розшукати Аглаю Вікентіївну. Вона, очевидно, в вагонних майстернях з більшовицьким комітетом гуртує робітників. Ти принесеш мені від неї вказівки.
Це ж три кілометри звідси! – змолився Макар. – За півгодини?
– Ти ж форвард! – обурився Піркес. Макар зірвався і зник.
Групи озброєних кірасирів проходили передмістями Пеньки, Угольник, Кавказ – з краю в край. Від часів страйку вони добре знали, де живуть машиністи, помічники, кочегари. Вони хапали їх і вели до депо. Вони примушували розпалювати паровози і виводити під ешелони. Їм треба було негайно їхати додому.
Ешелон за ешелоном рушали від закордонного павільйону, з військової рампи, з товарної станції. Під блокпостом поїзди ставали в чергу. Кірасири лізли до машиністської будки і нетерпляче сіпали гудок. Паровози ревли без угаву. Швидше, швидше проїзди – давай путь проїхати іншим! Додому, на батьківщину! З війною покінчено! Настав мир!
Кантина в дев'ятому полку була немов на місці катастрофи у повінь. Прострілені в бочках дірки ніхто не затуляв. Питво вільно й густо точилося додолу. Високий поріг відділяв залу від сіней, і страшна суміш рому, слив'янки та коньяку дурманним озером пінилася врівень з порогом. Тут і там у ній плавали трупи. Поснулих п'яниць ніхто не займав, і, впавши, вони потопали. Новоприбулі розбризкували чобітьми страшне питво. Інші брали відрами просто з підлоги.
Селяни тим часом уже насмілилися. Австрійці вже не були армією. Вони були точнісінько такі, як і свої солдати рік тому, коли покинули фронт і рушили по домах. На них можна було вже гримати й матюкати. Селяни заїздили возами просто на військовий плац. Сокирами вони рубали двері бараків. Через віконця під дахами просто на вози вони викидали паки білизни, в'язанки черевиків, оберемки тужурок і штанів.
Тут натрапив на Нальчицького Кашин.
– Ой, понт! – зрадів Бронька. – Лафа.
Вони опинилися в бараку з причандаллям батальйону зв'язку. Бронька вже начепив на себе десяток телефонних апаратів. У мішок він набирав якісь ножики, інструменти, кишенькові електричні ліхтарики. Кашин від нього не відставав. Броньчин мішок був повний – більше він уже не міг захопити. Він кидав ящики додолу і трощив їх ударами чобіт.
– Гіп-гіп-ура! – репетував він, виконуючи дикий танець на польових сумках, телефонних апаратах, друкарських машинках. Електричні ліхтарики, батарейки, якісь баночки хрумтіли в нього під ногами. В ящики, повні електричних лампочок, він просто плигав з розгону.
Півста озброєних робітників, керовані більшовицьким комітетом, тим часом вирушили з вагонних майстерень. Вони розкинулися цепом і йшли проти вокзалу. Зустрічні кірасири кидали зброю і в паніці тікали геть. Дітворі, що бігла ззаду за цепом, Аглая наказувала підбирати покинуту зброю і зносити всю докупи в депо. Комітет вирішив зайняти вокзал, роззброїти кірасирів і оголосити в місті владу ревкому.
В цей час, одбивши й розсіявши офіцерів, партизани Юринчука спинилися на розі проти кондитерської Банке, звідки видно було вздовж і впоперек місто в чотири кінці, їх зразу ж оточили кірасири, розпитуючи, хто вони за люди і що збираються громити.
Зілов став на придорожній стовпчик, спираючись на плече Юринчука.
– Товариші! – заговорив він. – Проти власної волі вас прислано сюди неволити й грабувати нас, таких же селян і робітників, як і ви! – він говорив по-українському і по-російському, Ганс Бруне перекладав по-німецькому. Абрагам Цріні – по-угорському. – Товариші! Настав вам час відшкодувати свій невільний злочин. Беріть знову зброю до рук, шикуйтесь в батальйони – допоможіть нам скинути владу гетьмана! Пролетарі всіх країн, єднайтеся проти світового імперіалізму!
– Нам же додому треба!.. – тоскно попросився хтось із юрби.
– Німці! – гукнув хтось. – Вони ж над нами зверху! А вони за вашого гетьмана…
– Німці… німці… – загув натовп. – Проти німця он яку силу треба мати! Німці!..
Робітники тим часом проминули вже депо і почали загинати фланги перед вокзалом. Волочиською колією, просто по шпалах межи рейок, гнав верхівець, припавши до луки.
– Стій! Стій! – перепинили йому шлях робітники. Верхівець осадив коня проти багнетів Стаха і Золотаря.
– Парчевський? – впізнала його Аглая. – Пане поручику?
– Робітники! – закричав Парчевський. – З Житомира, Бердичева і Козятина вирушили ешелони німецьких драгунів сюди, на приборкання австрійського бунту. Полк німецьких драгунів! За годину вони вже будуть тут. З моєї сотні я можу зібрати чоловіка з тридцять. Накажете виступити проти ешелонів в лоб чи зайняти оборонні позиції на підступах до міста?..
Натовп кірасирів довкола Зілова танув на очах. Вони розходилися на чотири боки. Вони не збиралися більше воювати. Куди там! Чотири роки! Навоювалися вже! Геть війну! Хай живе мир! Мерщій додому!
Вікно на другому поверсі над головою в Зілова розчинилося. Звідти висунувся соборний регент Хочбихто. Лице його було стривожене. В руках він тримав олівець – вони докінчували пульку в дантиста Кирчика. Побачивши знайоме обличчя, Хочбихто надзвичайно зрадів:
– Зілов! Добродію Зілов! – зарокотав він. – Що це таке в місті? Здається, якийсь переворот?
– Неизвестно! – сердито загукав Костя. – И приказываю закрыть окна! А то буду стрелять!
– Стихія! – махнув Зілов рукою. – Доведеться самим… Комітет стояв під ліхтарем біля залізничної аудиторії.
Треба було вирішати. Інші повідомлення були такі: австрійці повстали скрізь – від Одеси до прикордоння. Але це був звичайний бунт, масове дезертирство з грабунком, звичайний стихійний розклад деморалізованої армії. Завтра австрійці втечуть додому всі. Тим часом з Вінниці вже вирушив гетьманський офіцерський батальйон. За півгодини прибуде і полк німецьких драгунів.
Комітет вирішив, захопивши зброю, захопивши якомога більше зброї, розійтися мерщій по домах.
Голова комітету, механік Тихонов, махнув рукою:
– До швидкого побачення, товариші. Все одно гетьману тепер вже кликати півчу! Не завтра, так післязавтра і німцям кінець! Гвинтівки ховайте пильно. По дві гвинтівки, по три щоб кожний сховав. А вам спасибі, товаришу поручику! Машиніст Парчевський папаша вам буде? Хороший чоловік. Ну, розходься, нема чого вистоювати! Мітинг кінчено, концерту не буде!..
Неохоче люди посунули в різні боки.
Аглая повісила свою гвинтівку Тихонову на плече і почала обтріпувати й розправляти заляпане, зім'яте манто. Вона струсила боа, подула на нього проти волосу і акуратно поклала на плечі.
– Піду стрічати герн офіцірн, – криво всміхнулася вона. – Ех! Пропала моя карта австрійських дислокацій! Ціле ж літо… скільки лиха… ет!
Операція зірвалась, отже, операцію треба готувати знову. Аглаї Вікентіївні це було не впервину. Більшовичкою вона стала ще на студентській лаві, потім – арешт, заслання, втеча і довгі роки життя професіонала-революціонера, більшовицького підпільника-бойовика. З установленням гетьманщини на Україні – відрядження на підпільну роботу на залізниці півдня.
Вона кивнула Парчевському і мерщій задріботіла каблучками по перону вокзалу. Мжичка полискувала на волосинках її розкішного боа.
– В батька буваєте? – запитав Тихонов. – Так я зайду… – Потиснувши руку Парчевському, він також зник.
Парчевський залишився сам. Він потріпав коня по лискучій шиї. Кінь пирхнув і переступив з ноги на ногу. Близько нікого не було, і було зовсім тихо. Але довкола, звідусіль линули п'яні голоси, свист, стрілянина. Парчевський кинув повід і пустив коня ступою. Зашпурхаючися за рейки, кінь тихо побрів. Вацек звісив голову на груди і тихо засвистав під ніс:
Сильва, ты меня не любишь и отказом смерть несешь,
Сильва, ты меня погубишь, если замуж не пойдешь…
Партизани відходили на захід по шосе. Партизанів стало менше. Ян втисся в якийсь ешелон і подався додому, в Тиса-Фюред під Дебреценом[484]484
… Тиса-Фюред під Дебреценом… – місто в Угорській Народній Республіці.
[Закрыть]. Громадський товарний села Бидлівці, Микифор Маложон, поліг славно в бою з офіцерами.
Зате партизани були вже не піші. Під Костею, Зіловим, Потапчуком, Іванком, Бруне та Полуником вигравали добрі угорські жеребці, відгодовані на вівсі подільських ланів. Якихось п'яних кірасирів з них довелося скинути, ще й набити. Далі торохтів важкий австрійський військовий віз з автоматичними гальмами. На ньому лежало з півста гвинтівок та стільки ж з патронами цин. Із купи гвинтівок на коней погукувала Галька Кривунова. А позаду важко грюкотіла по бруку круппівська польова тридюймівка[485]485
… круппівська польова тридюймівка… – тобто гармата, виготовлена на металургійних заводах німецького концерну Круппа, заснованого в 1811 р.
[Закрыть]. Її купили за 150 крон. На лафеті та зарядному ящику сиділи фронтовики. На коні – Степан Юринчук, посмоктуючи велику угорську люльку з мідяною покришкою.
Партизани прямували у Северинівські ліси.
Позаду над містом і станцією стояла висока, на цілий небозвід, рожева заграва…
Стах з Золотарем перебігли через колію і сунули гвинтівки до Полкана у буду, в Стаховому дворі.
– Ех ти, жирафа! – тицьнув Стах Золотаря, коли той випростався нарешті на весь зріст, тицьнув сердито й боляче, немовбито саме Золотар був винний у всьому. Втім, Золотар і справді винувато посміхався. Стахові стало враз дуже шкода товариша. Він припав на секунду йому до плеча. Тоді відштовхнувся і люто вдарив шапкою об землю.
– Ех, лопнув обруч коло діжечки! Ходім, Зіньку, у дев'ятий полк, потягнем з кантини офіцерського рому! Вранці як попив чаю з моркви, так і досі…
З гуртоком і скреготом з київської колії просто на станцію влетів ешелон. З-під грудей паровоза, з усіх вагонних тамбурів і дверей стирчали кулемети. Трахкаючи буферами, поїзд спинився враз. Німці в шоломах миттю виплигнули на всі боки. Грізно й люто лунала команда.
За першим ешелоном влетів другий – проти вагонних майстерень.
Від ешелонів густі цепи колами побігли на станцію, на місто й на передмістя…
– Приїхали! – ледве видихнув Макар, вбігаючи до Піркеса в кімнату і знесилено падаючи на канапу. – Німці!.. Розумієш?..
Пожежі палахкотіли довкола скрізь. Горіла австрійська комендатура, горів штаб, догоряла тюрма, займалася лазня. В дев'ятому полку горіли розгромлені амуніційні склади. Прозорим синім спиртовим огнем палала корпусна кантина. Довкола неї було ясно як удень. Темні постаті метушилися тут і там з мішками та оберемками. Селянські вози гнали вчвал зокіл і від'їздили геть підтюпцем.
Посеред плацу стояв Сербин Хрисанф. Він був без шапки, і волосся його тріпав вітер. Ліворуч від нього лежала розбита цина. Праворуч була купа вистріляних патронів. Кілька гвинтівок валялися долі перед ним. Одну він тримав у руках. Він заганяв обойму в магазин, упирав гвинтівку в плече, приміряв її високо в небо – просто в зорі – і сіпав гашетку. Потім клацав затвором і стріляв знов. Патрон за патроном. Коли дуло гвинтівки ставало гарячим, він кидав гвинтівку і хапав іншу. Він смалив у небо постріл за пострілом – немов туди, в небо, в зорі, в нікуди, до чорта, в торічеллієву порожнечу[486]486
Торрічеллієва порожнеча – безповітряний простір над вільною поверхнею рідини в закритій зверху посудині. Її відкрив і пояснив італійський фізик і математик Еваиджеліста Торрічеллі (1608–1647).
[Закрыть] хотів вистріляти всі, які були в світі, патрони…
КОМСОМОЛЬСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН
МИРТой листопад був не кращий за інші листопади. Сіялися дощі, дув пронизливий західний вітер, інколи падав іній по вранішньому тумані і знову облягала мжичка та сльота.
Втім, і самий світ був туманний і невиразний, як негода, як пізня осінь.
Довгожданий кінець чотирилітній світовій війні, нарешті, прийшов. В Німеччині буяла революція. Австро-Угорщина розвалювалася на шматки. Америка почала вільно господарювати в усій Європі, в цілому світі.
По декотрих німецьких гарнізонах на Україні утворювалися солдатські ради. Гетьмана зате підтримувала тепер Антанта. Але Київ обложили п'ятдесят тисяч повстанців. Німецька армія немовби заявила нейтралітет і обіцяла визнати ту владу за дійсну, котра переможе. Гетьман озброював білу офіцерню. Петлюра гуртував куркульські загони. З кордонів Радянської Росії відкрила наступ Червона регулярна Армія. Від неї тікали і гетьманські, і петлюрівські полки. Україна була оголошена театром воєнних дій.
Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії – і зразу всі. Це були сотні тисяч.
До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.
Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!
Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди – до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду – рідна хата!
І що б вони мали робити інакше?
Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.
Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак – посинілий, вошивий труп…
Воші! Тиф!
Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог – невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія – висипний тиф. Сунули полчища вошей.
За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.
Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони – проти вошви.
Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.
Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.
– Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, – окропу!..
Нещасні заповнили всі вулиці, скупчилися на перехрестях, згрудилися перед кожною хатою. Вони забивалися в кожнісінький закуток між двох будівель, де можна було затулитися від вітру й дощу. Вони тремтіли страшним, неспинним тремтінням – з голоду й холоду. Очі горіли страшним, несамовитим огнем. Тіло то пашіло жаром, то дубіло в смертному холоді.
– Окропу! Чогось теплого усередину!
Здогадливіші кидалися до маневрових паровозів. Вони заступали їм впоперек путь, спиняли і не відпускали, поки не висушували бака гарячої води…
На території залізниці зібралися основні маси полонених. Сюди ж прибували – щогодини, щопівгодини – нові партії. Залізниця манила. Залізниця гіпнотично приковувала до себе. Адже залізницею можна поїхати далі.
Краще не шукати тепла, краще не їсти й не пити. Краще сидіти каменем отут, де спиняються поїзди. Адже щохвилини може бути поїзд.
Може бути поїзд!
І вони сиділи. На залізничному насипу, просто голого неба. Під дощем і мрякою. На холодному листопаді. Боячись відійти, щоб не проґавити. Стомлені й виснажені або зламані нападом пропасниці, вони лягали тут же, в калюжі, спочити і, лігши, вже не вставали ніколи.
Територія залізниці всівалася трупом.
А поїздів бути не могло – і на північ, і на південь обидві магістралі були перерізані гетьмансько-петлюрівським фронтом…
Такий настав вечір.
Не зраджуючи звичаю, Сербин ішов на вокзал. Він уже знав, що телеграфний зв'язок по обох магістралях розірвано і на вокзалі нічого, окрім фантастичних вигадок, почути не можна. Він уже чув, що міські урядові установи раптом перестали існувати. Він бачив, що містом поспішно переходили гетьманські військові частини: гуркотіли риссю польові гармати, учвал скакала кіннота, піхота поспішала підтюпцем.
Перон вокзалу був тісно забитий людьми. Репатріанти стояли, сиділи, лежали – вони ждали поїзда, – і раз у раз треба було переступати через тіла, невідомо, живі чи вже мертві. Сербин протисся до перших дверей розкішного вокзального палацу.
В кутку під гострими спіралями батареї парового огрівання, один коло одного, один на одному, лежало чоловіка з десять – на просторіні в квадратний метр. Нещасні грілися. Натовп стояв над тілами щасливців, неспинно тремтів і глухо стогнав – із заздрощів і хтивого передчуття своєї пайки щастя. Ця пайка була суворо нормована: лежати під батареєю можна було порядком черги десять хвилин. Великий округлий циферблат електричних вокзальних дзиґарів світився високо угорі крізь туман отруйних людських випаровувань. Люди стояли, тремтячи, напружено звівши бліді обличчя догори, і гарячими очима стежили за стрілкою. Стрілка здригнулась і пересунулася на пункт. Десятеро миттю відсунули тіла своїх попередників і мерщій кинулися на підлогу – зайняти місце тепліше. На мить вибухла колотнеча – плеснули зойки, гримнула лайка, тріснула роздерта шинель, хтось хлипнув – і стихло. Десятеро чергових щасливців заніміли в екстазі сп'яніння теплом. Дев'ятеро попередників відплазували з понурою і тупою покорою. Така покора може бути тільки в людини, страждання якої вже вичерпало всі людські сили сповна. Нестатки? Біль? Горе? Мука? Це й є життя. Тепло? То було коротке хвилинне забуття – непритомність. Воно скінчилося. Всі дев'ятеро схопилися і мерщій побігли за двері, надвір – зайняти знову чергу в кінці хвоста. Десятий зостався на місці. Він був мертвий. Йому пощастило – він вмер у теплі. Йому марилися солодкі, радісні образи. Він вмер, хочучи жити.
Мертве тіло відсунули до дверей, на холод. Мертвому тепло ні до чого.
В глибині зали, біля проходу до «царських покоїв» – на звичайному місці, де збиралися місцеві жителі обмінятися свіжими новинами, – і зараз був невеличкий гурт людей. Назустріч Ссрбииові протислися Макар і Шура Можальська.
– Хрисанф! – закричав блідий Макар. – Ти розумієш? Треба щось робити![487]487
– Хрисанф? – закричав блідий Макар. – Ти розумієш? Треба щось робити! – У книжці «Я вибираю літературу», в розділі «Як я був санітаром» (с. 139–142), Ю. Смолич писав: «Саме за таких обставин і почалась моя робота санітаром… знайшлись ті, хто не міг змиритися з катастрофою, в кого серце розривалось від жалю за нещасних людей, що роки вигорювали в нелюдських умовах полону, а тепер гинули на порозі рідного дому. Нас було не так і багато спочатку – кілька студентів, гімназистів і гімназисток, кілька робітників з депо чи з вагонних майстерень, телеграфіст та ще актор і актриса з театру, який не діяв. Мені навіть запам'ятались їх прізвища: актор – Скалов, актриса – Колібрі. Так, страшно навіть згадувати тепер про ті перші дні «санітарування»… Ці події та епізоди з них ввійшли в канву мого роману «Вісімнадцятилітні»… В епізодах, що проходять в романі, майже немає домислу – хіба що там, де виникла потреба пов'язати цю розповідь з діями героїв роману. Але загалом для мене, автора, ці частини роману – ніяка не белетристика: там записано майже точнісінько все так, як воно відбувалось».
[Закрыть]
Можальська схопила Сербина з другого боку:
– Влади нема ніякої! Клопотатися нікому! Всі боягузи й мерзотники! Мені нема діла до політики, але я не можу спокійно дивитися, як люди гинуть!..
Одуванчик вислизнула з натовпу теж і спинилася перед Макаром, Сербином і Можальською з очима, некліпними від жаху. Вона була навіть без хусточки, і мокре волосся облипало в неї на голові.
– У вокзальному пункті швидкої допомоги, – почав, затинаючися, Макар, – повинні бути ноші… ну, звичайні ноші, може, навіть кілька. Якщо забрати тих, що лежать надворі під дощем…
Всі зірвалися – Шурка, Сербин, Одуванчик, Макар, а з ними ще кілька залізничників – і кинулися крізь натовп мерщій туди, де був той пункт швидкої допомоги.
У тісній кімнатці швидкої допомоги було повію здорових і хворих. Старенький фельдшер стояв у кутку і тихо плакав, все протираючи й протираючи розбите пенсне. Нош у нього було чотири. Сербин став у парі з Шуркою, Макар з Одуванчиком. Інші ноші схопив ще хтось. Вирішили насамперед зібрати мертвих, щоб відокремити їх від живих.
Біля вокзального перону стояв порожній товарний вагон, і його негайно ж обернули на тимчасовий морг – мертвих треба було зносити сюди. За півгодини вагон був повний.
Тоді десь недалеко знайшли ще один і плечима підкотили до першого. Несподіваний маневровий паровоз підкотив ще три і поставив поруч. Нош працювало вже вісім. Звідки вони взялися, піхто ні в кого про тс не питав. Якісь люди – робітники, студенти, службовці – приходили і бралися носити мертвяків. І до півночі всі п'ять вагонів були повні мерців.
Але принесені до вагонів не були мертві всі. Поміж мертвих траплялися в тяжкому зомлінні. Що було робити з ними?
Проти вокзалу, на колії між проїзним тунелем і закордонними павільйонами, стояли чотири довгі фанерні бараки. Ще донедавна там містився австрійський охоронний взвод. Хтось приніс лом, і замки вирвали разом з клямками. Бараки були порожні. Вздовж, попід стінами, в них були широкі помости.
За кілька хвилин на помостах лягло сто. Ще згодом – під помостами друга сотня. Закордонний павільйон височів поруч, замкнений і темний. Двері вибили шпалою, як тараном. На підлозі могли вміститися покотом триста.
Люди з ношами з'являлися і клали. Поклавши – мерщій бігли по нового. Далеко не доводилося йти: на пероні, на коліях – скрізь лежали тіла. Сіявся дощ – дошкульний нічний осінній дощ. Було мокро, холодно й темно. Ноші з'являлися – і хворих клали в ряд. Дужчі приходили і лягали самі. Поруч з хворими лягали здорові. Вони присягалися, що в них тиф. Вони воліли захворіти, ніж пропадати надворі. Кілька дужчих репатріантів допомагали носити. Зморившися, вони лягали теж. Чотириста лягли покотом на кам'яній підлозі. Чотирьом тисячам бракувало місця ще.
В австрійських бараках валялися долі заіржавілі гвинтівки. Макар взяв одну, другу запропонував Сербинові. Вдвох вони ввійшли до кабінету начальника станції. Начальник стояв біля телефону – червоний, сердитий. Навпроти з браунінгом у руці сидів гетьманський офіцер – почорнілий, з божевільними очима. Начальник кричав у телефон, що паровозів у нього нема, що депо, очевидно, зараз повстане і нехай пан полковник прийде сюди і розстріляє його власною рукою – він війську його ясновельможності пана гетьмана співчуває від душі, але допомогти ніяк і нічим не може.
Офіцер глянув на Макара з Сербином. Його непритомний погляд ковзнув по гвинтівках. Ага! Значить, влада вже змінилася і це прийшли брати його! Флегматично він підніс браунінг до скроні і вистрілив. Разом з високим стільцем офіцерський труп звалився навзнак до порога.
Макар і Сербин переступили через труп.
– Пане Дунаєвський! – сказав Макар, – Розумієте? Ми повинні забрати під хворих на висипний тиф обидві пасажирські зали вокзалу.
– Ваше прізвище? – байдуже запитав начальник, беручи до рук олівець.
– Микола Макар.
– І Хрисанф Сербин.
– Завтра ви будете віддані до суду.
– Добре, – погодився Макар. І вони вийшли.
– Візьміть же мертвого з собою! – закричав начальник станції, але Сербину і Макару вже не було часу.
Втім, на цей раз вистачило й одної зали третього класу. Аж от де була та межа! На кахляній підлозі пасажирської зали лягли покотом чоловіка чотириста. І це вже були, мабуть, всі. Тисяча хворих лежала і мала над головою дах.
Але ж кожному хворому треба було ще подати води, закутати у власне дрантя, допомогти випорожнитися.
Пасажирську залу й закордонний павільйон прийняли на себе залізничники. Макар, Сербин, Шурка і Одуванчик побігли мерщій до австрійських бараків. Їх було четверо, і бараків чотири.
Сербину припав крайній від перону. Це був довгий і вузький барак. З кінця в кінець переділяв його посередині прохід, а обабіч попід стінами, на півметра від землі, був піл. Дві залізні грубки-румунки стояли на початку і в кінці проходу. На полу, головами до диктових стін, один коло одного, тісно лежали хворі. Під полом, головами до проходу, – тільки спітнілі маківки виднілися на землі – теж хворі. Двері відчинялися просто надвір, і з них клубочилася пара. Сербин вибіг на колію, спинив якийсь паровоз і приніс у полах шинелі антрациту. У грубках запалало, і зробилося краще.
Потім Сербин вийшов надвір і закурив. Було темно і тихо. Обаполи високого залізничного насипу, розтяте залізницею навпіл, лежало причаєне місто. Слизькою мрякою вилискували дахи будинків, голе віття дерев мережилося купами крізь туман, зрідка де-де блимав нічний вогник з далекого, невідомого вікна. Ген на околицях рясно валували пси. Від депо рудими плямами крізь морок туману просвічували кілька високих колійних ліхтарів.
Навпроти бараків бовваніли два величезні й довгі чорні силуети. Де-не-де крізь вузькі щілини вони проблискували сліпеньким, неясним світлом. Круглі куполи немов шапками накривали зверху кожну тінь, і ці велетенські шапки з тихим залізним скреготом поверталися з боку на бік. І немов довгі указові пальці стирчали з них просто в небо. То були гарматні жерла. Два гетьманські панцирники стояли між вокзалом і бараками.
Сербин дивився і не думав ні про що. Про віщо йому було думати? Він мав вісімнадцять років, і він тяжко стомився після ночі роботи. З чотирнадцяти років, від початку війни, Сербин жив у прифронтовій зоні, і вся імперіалістична війна всім своїм воєнним життям і всім почварлнвим і огидним побутом затилля перекочувалася туди й назад через його дитячі й юнацькі плечі. З чотирнадцяти років він жив серед страждань і смерті.
– Це ти, Хрисанф? – розітнулося в Сербина над головою.
Біля нього стояв Макар. Він також вийшов з барака дихнути свіжим повітрям.
– Ти не знаєш, – спитав він, – як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?
– Не знаю, – відказав, перемовчавши, Сербин. – Хвороби лікують лікарі…
– Дурак! – розсердився Макар. – А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!
Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.
– Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! – він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.
Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.
– Ні християнство, – свистів він крізь свій виламаний зуб, – ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна – жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!
– Мовчи! – посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. – Знову війна!
Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:
– І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..
Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло – ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.
Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.
