Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 62 страниц)
– Відомо є… – зарокотів диякон, – що в домі сьому…
– Православні живуть, батюшко, православні! – Текля тупцювала довкола диякона, хрестячися й ловлячи правицю, що тримала шаблюку, для поцілунку. Нарешті це їй пощастило, і вона голосно цмокнула величезну, червону й брудну дияконову длань. Але диякона це вивело з рівноваги, він похитнувся і, щоб не впасти, мусив вхопитися другою рукою за одежу на вішалці.
– Але… Але… Але! – диякон кружляв очима, згадуючи, що ж він хотів сказати, але згадати не зміг і тільки гикнув. Звуки рояля з сусідньої кімнати заволоділи його увагою. Його п'яний тулуб почав розхитуватися в такт бравурній мелодії.
– Але! – заверещав чоловік з рудою борідкою. – Сюди бігли ховатися іудеї, і якщо православні дозволили собі жалості заради єретичної…
– Цить! Не верещи! – Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя. Пера райської птиці і шпанські вишні посипалися на підлогу. – Не верещи! І внемлі! – Він зробив крок і вдарив ногою в двері кабінету. Музика била в нього струєю грайливих, іскристих, мажорних акордів. Тоді Коловратський набрав повні легені повітря і раптом гримнув на повну силу своєї велетенської горлянки. Він заспівач страшно, покриваючи своїм голосом все – і протести чоловічка з руденькою борідкою, і гучні звуки рояля, і гомін та п'яний шарварок натовпу погромників надворі. Митрофан захопився музикою теж і щосили відбивав такт держалном хреста об підлогу.
Двері до дитячої кімнати були причинені щільно. Під дверима до їдальні стояла мама – спокійна і бліда. Юра з братом ховалися за її спідницю. Текля тримала за руку сестру.
Але марш скінчився і останній акорд урвався мужньо, високо і враз. Батько встав і обернувся до всіх, до диякона Коловратського найперше.
– Музи… музи… циру… циру… єте? – язик Коловратського не обертався. – Хвалю! П… покорнейщая п… просьба, увв… важаємий… п… педагог, сиграть чого-небудь… д… ушевного… Нап… пример… – Він спинився і прислухався. За дверима дитячої верещало, аж заходилося, немовля. – П… потривожили… н… нов… ворожденного? Прошу прощеиія…
Друге немовля заверещало враз ще дужче першого. Батько просто впав на стілець. Здавалося, клавіші вгнулися і мелодія народилася з них раніше, ніж батькові пальці торкнулися їх. Він заграв передвеликодній церковний концерт «Розбійнику…».
Коловратський захитався, і шабля випала в нього з рук. Він притис руки до грудей і поник головою. В цю хвилину чоловічок з рудою борідкою опинився біля нього. Зім'ятий капелюшок він з голови вже зірвав. Він став біля диякона і звів очі догори. Притримуючи свої рушниці, витягши шию, він виструнчився і раптом вступив у мелодію з словами кантати. Господи! З перших же нот всі його впізнали. Це був перший тенор соборного хору. Він закинув голову назад, жили на висках напнулися, шия почервоніла, і борідка його затремтіла на найвищих нотах. Тремтливим, трохи надтріснутим, фальцетивним на верхах тенорком він поспівав уступ. Тоді зарокотав дияконів бас профундо. Коловратський взяв на себе партію альта.
Концерт був проспіваний весь до кінця. Повний передпокій набилося погромників. Вони стояли тісно, поскидавши шапки й хрестячися, як у церкві. Сторож Митрофан держав обома руками свого великого мідного хреста на держалні.
По закінченні дуета Коловратський подякував «господину педагогу за услаждение души» і гукнув до своєї орави виходити з дому геть.
Коли двері зачинилися за останнім погромником, коли п'яний гомін розтанув віддаля і тільки гармошка дзвеніла ще в прозорості морозяної ночі, – радісні вигуки наповнили дім. Всі оточили батька, всі сміялися і плакали, всі тисли йому руки і вихваляли.
Текля вийшла у двір і, повернувшися, сповістила, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки.
Нагло просто перед будинком на вулиці гучно й многозвучно вдарив марш військового оркестру. Військовий оркестр проходив мимо.
Всі розгубилися і кинулись до вікон. Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло. Оркестр грав в шпаркому темпі, і звуки його якось надто швидко пропливали вулицею. Три хвилини – і вони вже зникли, обірвались за рогом. Текля, послана на рекогносцировку, повернулася і схвильовано сповістила, що то з полковим оркестром на чолі прогарцював ескадрон драгунів, присланий у Стародуб на втихомирення.
Стара Текля збудила Юру рано, до схід сонця, В кутку ще горіла лампа – пригашена і накрита зеленим абажуром. Всі спали, спало кілька десятків чоловік, але тихе хропіння звідусіль тільки збільшувало, тільки заглиблювало сонну передранішню тишу. Спали скрізь, де хто був, – на канапах, на стільцях, просто на підлозі.
Текля допомогла Юрі вдягатися на кухні. Юра швидко вмився і за п'ять хвилин вже був готовий іти. Це була Юрина маленька інтимна радість – щодня, майже без відома і дозволу мами, ще до того, як мама встане, Юра з Теклею встигали збігати на базар. В одну руку Текля брала кошик, другу руку вона подавала Юрі, і – здригаючися від ранішньої прохолоди, зогрітий першими, рожевими проміннями сонця, вдихаючи аромат раннього ранку – Юра рушав щасливий в прекрасний, таємничий світ, і світ зустрічав Юру радісний, закоханий, щасливий з його приходу. Текля купувала хліб, м'ясо, овочі та інші харчі на цілий день.
Сьогодні, – попередила Текля Юру, – доведеться, мабуть, збігати на базар двічі, бо з'їли чисто все, що було вдома, і на кухні не зосталося й крихти. Самого цукру до вранішнього чаю треба було купити, – вирахувала вона, – не менше як фунтів з п'ять. А ще ж треба чогось людям попоїсти.
Ранок був темний – димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим. Але небо було сиве, і ніде заграв не було видно. Було тихо, і тільки далеко за містом у слобідках валували пси.
Зразу за огорожею гімназичного саду було перше згарище. На місці шевської майстерні – «принимаеца заказов и починки» – стояв тільки комин, лежало кілька обгорілих кроков та валявся побитий посуд. Текля з Юрою завернули за ріг, на вулицю, що просто йшла до базару.
Тс, що Юра з Теклею побачили, було чудне і моторошне.
Обабіч Дороги, рівної, акуратної і припорошеної чистим білим снігом, чорніли страшні й потворні згарища.
Вони курилися ще сірим, попелястим димом, і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля, обгорілі стовпи, обсмалені бантини і дві шеренги – вздовж вулиці обаполи – закоптілих мурованих коминів – це було все, що зосталося від кількох десятків будиночків.
Будиночки були дерев'яні і майже всі згоріли на попіл. Покручені ліжка, умивальники, відра чи свічники та інше дрібне залізне начиння – то було все, що залишилось від домашнього скарбу погорільців. В хатинці праворуч від криниці чомусь не згоріла задня стіна, і на ній висіла ціла, тільки задимлена картина в золотій багетній рамі – «Ведмеді в лісі» Шишкіна[50]50
«Ведмеді в лісі» Шишкіна… – картина російського художника-передвижника Івана Івановича Шишкіна (1832–1898). В своїх картинах він розкрив красу і багатство російської природи.
[Закрыть]. Де-не-де по згарищу тинялись якісь люди – то були, мабуть, нещасні пожильці – і розгрібали димливі купи попелу і сміття. Інші люди сиділи край шляху на сундучках і клунках – очевидно, рештках, урятованих з вогню, – і мовчки дивилися на згарища рідних домів. До їхніх ніг тулилися діти й собаки…
Текля охала, хрестилася і тягла Юру швидше геть. Дихати було важко – дим забивав легені, в роті робилося гірко, попіл роз'їдав очі.
На розі, де погоріла вулиця вибігала на базарний майдан, стояв перший мурований дім. Він стояв цілий, незгорілий. Але вікна були вибиті, а двері й рами виламані.
Залізна вивіска «Писчебумажный магазин» лежала долі, в кількох місцях пробита й покривлена. Вікна і двері магазину світили чорною порожнечею. В магазині не залишилося й цурки. На дверях, впоперек через високий поріг, горілиць, розкинувшися в солодкому сні, міцно притиснувши до грудей кашкет з червоною околичкою, лежав Дворянин. Обличчя і половина рудої бороди в нього були яскраво-зелені. Порожня пляшка з-під чорнила лежала тут же, поруч, зафарбувавши зеленим сніг і каміння довкола.
Юра з Теклею спинилися і оглянули базарний майдан. Текля з Юрою були чудії! Вони прийшли на базар купувати.
Але…
Базару ж не було.
Базарний майдан лежав до себе самого не подібний. Ряди кам'яних крамниць, що по чотирьох сторонах обмежовували майдан, стояли чудні, чужі й похмурі. Ще вчора вони грали веселкою фарб на десятках вивісок і вітрин.
Жодної вивіски сьогодні не було. Вітрини і вікна скрізь вибиті, залізні штори звисали погнуті й розірвані, немов були вони з гофрованого паперу. Двері скрізь були розламані або зірвані, і чимало білих кам'яних фасадів були коричневі й чорні від кіптяви й диму. Пожежа була й тут.
Але найстрашніший був самий майдан. Сніг, що випав тільки вчора, глибокий та густий, був тут розтоптаний в жовту грязь і багнюку. І просто в цю багнюку було втоптане все, що було ще вчора в крамницях довкола і чого не встигли погромники порозтягати й порозносити по своїх домах. Від дверей мануфактурної крамниці до центру площі стелилися вузькі різноколірні стежки. Червоні, сині, зелені і жовтогарячі. То був і ситець, і бархат, і сукна, і шовки. Крам розмотували з штук і стелили собі під ноги, як килими. Хомути, кільця мотузок, поламані плуги, шафи, стільці, канапи та всякі інші меблі лежали всуміш, спотворені і розбиті. Мішки з цукром, облиті гасом, лежали мішма з дитячими ляльками й розчавленими консервними бляшанками. Гори оскалля побитих пляшок були розсипані скрізь, і все це було густо припорошене зверху білим ластовинням аркушів подертих книжок. Вітер був незначний, і вони злегка ворушилися, перекочуючись і шелестячи.
Поснулі, розкинуті постаті сп'янілих погромників тулилися скрізь серед цього розгардіяшу і руїн. Вони валялися на купах лантухів, на штуках краму, в розламаних ящиках, просто в багнюці – де хто впав. І пики в них були розмальовані: в одних зелені, в інших сині, червоні і чорні. Вони розгромили паперову крамницю і зопалу, сп'яна похопилися пити з добутих там пляшок. Кілька драгунів у довгополих шинелях ходили по площі.
Вони хапали поснулих п'яниць за ноги і тягли до ґринджол. На ґринджолах вони звалювали їх, як мішки. Погром закінчено, і солдатам було доручено прибрати місто і надати йому пристойного вигляду.
В кінці площі, коло собору, де була карусель, гойдалка і паноптикум, стояв натовп і сновигали шинелі.
Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом, підняла і заховала до кошика коробку з сардинками, що валялася просто на тротуарі, взяла Юру за руку і почимчикувала в напрямі до собору, до людей. Теклі кортіло роздивитися і розпитатися…
Ще здаля Юра побачив те, на що роздивився потім зблизька.
Натовп стояв мовчазний, похмурий і непорушний, і багато хто поскидав шапки і тримав їх у руках. Було багато поліцаїв і солдатів. Натовп оточував ярмаркову гойдалку В ярмаркові дні до канатів і гаків чіплялося два збиті з дощок човни з виточеними жіночими погруддями на носах. Один човен звався Сільфіда, другий – Наяда. Всередині вони застилалися килимами. Хлопці й дівчата сідали в човни з гармошками і букетами паперових квітів. Вони відштовхувались кілками від землі – то були весла ~ і починали гойдатися. Один човен туди, другий сюди, один вгору, другий вниз. Гармонь вищала, дівчата верещали, п'яні парубки випадали з човнів на землю. Це коштувало п'ятак за п'ятнадцять хвилин. Ах, як заздрив Юра їм і як ображався на маму, що не дозволяла йому сісти до принадного човна…
З горішньої поперечини гойдалки – дебелої тесаної бантини – звисало сьогодні аж п'ять мотузок[51]51
… звисало сьогодні аж п'ять мотузок. – Про ці події Ю. Смолич у книзі «Я вибираю літературу» (с. 46) писав: «Та з нас доволі було спогаду про те, що ми бачили дев'ятсот п'ятого року власними очима і чули на власні вуха і що добре вкарбувалося в пашу дитячу пам'ять. Єврейський погром, купка інтелігентів, ремісників та гімназистів старших класів, що пробували приборкати погромників, п'ятеро гімназистів, що забарикадувались у будинку гімназії і відстрілювались від нападу оскаженілої юрби бандюг, – про цих гімназистів казано в нашій родині, що то були «революціонери», і двоє з них переховувалися тієї ночі в батьковому кабінеті. А на ранок другого дня посеред базарного майдану ми побачили шибеницю і на ній п'ятеро повішених – якраз не з погромників, а з тих, хто виступав проти погромників, і драгуни, що прибули на «втихомирення» і повішали цих п'ятьох молодиків, пояснювали натовпові цікавих, що то повішено… анархістів».
[Закрыть]. Мотузки були напнуті туго, немов струни, і повільно похитувалися з боку на бік – велика вага відтягала їх до землі. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди, тісно притулившись один до одного, – висіли п'ятеро мотузярів з «Полесской канатной фабрики А. С. Перхушкова в городе Стародубе». П'ятеро забастовщиків. Драгун з гвинтівкою стояв біля гойдалки-шибениці на варті.
Вітер злегка погойдував обважнілими тілами. Натовп тупцював довкола шибениці і мовчав.
З собору чути було приглушений товстими кам'яними стінами спів. Вранішня літургія доходила кінця. Старечий соборного попика голосок проголошував «мир всем». Бас профундо Коловратського та фальцетивний перший тенор підхоплювали: «Тебе, господи…»
ЧЕРЕП КОЧУБЕЯ[52]52
Кочубей Василь Леонтійович (1640–1708) – один з діячів української старшини, яка орієнтувалася на Російську державу. У серпні 1707 р. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра надіслали листа Петру І, в якому повідомляли про таємні переговори гетьмана І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом XII про відрив України від Росії та перехід під владу польсько-шведських загарбників. Кочубей та Іскра були видані царським урядом Мазепі, якому вдалося виправдатися перед Петром І, і незабаром страчені.
[Закрыть]
Човен був невеличкий, але зроблений просто і вигідно – для далеких і рискованих мандрівок. Його конструкцію, обладнання, кожну деталь обміркував Юра сам.
Це була немов звичайна шлюпка, на кшталт тієї, яку побачив Юра в журналі «Природа и люди»[53]53
«Природа и люди» – щотижневий ілюстрований журнал для сімейного читання. Виходив у Петербурзі в 1889–1918 рр. Особливий успіх мав у молоді, оскільки в ньому друкувалися науково-фантастичні твори.
[Закрыть] поміж ілюстрацій до роману «Искатели жемчуга». Удовж вона мала сім метрів, уширшки – до двох. Корма опущена у воду, ніс трохи нависом – щоб, на випадок несподіваної мілини, не врізатися глибоко у пісок. На кормі – руль, перед рульовим місцем – підойми управління, – адже човен був, певна річ, моторний. Під рульовим місцем – бак з пальним. Середина човна – три метри завдовжки – перекрита від борту до борту. Таким чином, утворювалася невеличка – три метри на два – горішня палуба.
На палубі стояв невеликий човник-душогубка – щоб спускати на воду на середині річки і плисти до берега нашвидку. За палубою було трохи вільного місця і відкидна дошка для сидіння з кочетами по бортах, щоб гребти на випадок аварії мотора, витрати пального абощо. Весла були прив'язані за бортами вздовж. На носовій частині лежала котва і кінці. Під носовою частиною був влаштований «трюм» – там переховувалися харчі та всякі продукти для мандрівки. Під палубою – мало не півтора метра заввишки – була каюта. Вона мала по невеличкому ілюмінатору на кожну сторону, попід стінками в ній були дві неширокі сітки для спання долі і дві можна було підняти ще. під стелею. Таким чином, на випадок дощу в ній могли лягти і заснути відразу аж чотири чоловіки. Човен і був розрахований для подорожування вчотирьох.
Як це прекрасно! Розкішний, прозорий, сповнений сонцем ущерть літній день. Небо чисте і таке блакитне, що треба заспівати. Дзеркало ріки спокійне, закам'яніле і тільки аж під берегом видко, що вона не стоїть на місці, а неквапом і урочисто упливає вниз. Або – попід самим човном: легкі брижі схвачуються від бортів і – оглянешся назад – розбігаються віялом ледь помітних хвиль. Човен – на середині ріки. Береги далеко. Правий – гори, кучугури і переярки в лісах. Лівий – мілини, пісок, верболози і безкраї, нескінченні соковиті луки. Який величезний і прекрасний світ!
Юра стоїть на капітанському місці – стерно у нього під ліктем, перед ним дві ручки управління – він веде човна. Юра в самій сорочці, комір розстебнутий, капітанка збита на потилицю, вітер тріпає сколошканий чуб. Вітерець ударяє в груди, пірна за сорочку і холодить ребра й живіт. Юра аж сміється – лоскотно ж і… прекрасно!
Але тут прохоплюються турботи. Чи ж усе, що треба, взято? Юра перевіряє в пам'яті. Мисливські рушниці, револьвери, кулі, порох, шріт. Потім – сокири, ножі, баклаги, компас. В трюмі – крупа, цукор, кава, консерви і галети. Ах, забули свічки! Треба неодмінно в першому ж населеному пункті закупити свічки й сірники. Посуд є. Фільтр для болотної води теж. Чи обійдемося з одежею? Ковдра, дощовик, куртка, решта на собі. Досить! Не можна загромаджувати шлюп. І так вже піде й пройти. Юра сердито хмуриться і озирається по сторонах.
Де він?
Він у спальні. У власному ліжку. Давно пора спати. Ніч. Сплять всі. Тихе, рівне дихання наповнює дім. За вікном темне небо, зорі, чорні силуети дерев. До світанку вже недалеко. А Юра ще не заснув. Дитяче безсоння. Юра вже великий – йому сім, вісім, ні, дев'ятий – і він не стане будити маму і просити казку. Він лежить собі і думає. Він мріє мандрувати. Полювати на дичину. Плисти по ріках, озерах, а може, й морях. Йому так хочеться побродити в джунглях, побувати в пампасах, льяносах, гаучосах[54]54
Гаучоси (гаучо) – етнічна група в Аргентині, яка склалася в XVI–XVII ст. від шлюбів іспанців з індійськими жінками. Вели бродячий спосіб життя, пасли отари. Нащадки гаучо влилися в склад аргентинської нації. Ідеалізований романтичний образ гаучо етап символом волелюбності та сміливості, оскільки гаучо неодноразово повставали проти колонізаторів-поміщиків.
[Закрыть]… Ні, гаучоси – це зовсім інше, це не те. На край Юра згодився б, щоб мати отакий човен і тут, на річці Росі. Хай навіть і не такий, а просто – лодку. Тільки щоб самому, без мами. Ніби капітан. Ніби мандрівник. Відкривати нові землі, боротися із стихіями, плисти серед незайманих хащів. Недалеко. Ну, хоч би до Кошика. Всього кілометрів зо три. Або й тільки тут – зразу коло купалень…
В грудях аж тремтить від пристрасного бажання.
Тепер уже зовсім ясно, сумнівів не може бути ніяких – коли Юра виросте, він буде мандрівником. Дуже відомим. Таким, як Міклухо-Маклай[55]55
Міклухо-Маклай Микола Миколайович (1846–1888) – російський вчений-етнограф, мандрівник. Вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Океанії, Австралії. Виступав проти расизму та колоніалізму.
[Закрыть], Пржевальський[56]56
Пржевальський Микола Михайлович (1839–1888) – російський мандрівник, дослідник Центральної Азії. Вперше описав природу Центральної Азії, відкрив багато хребтів, озер та рік. Зібрав цінні колекції тварин і рослин, уперше описав дикого верблюда, дикого коня («кінь Пржевальського»), тібетського ведмедя.
[Закрыть], Стенлі[57]57
Стенлі Генрі Мортон (1841–1904) – американський дослідник Африки, журналіст. В 1871–1872 рр. як кореспондент газети «Нью-Йорк геральд» брав участь у пошуках Давида Лівінгстона; разом з ним дослідив озеро Танганьїка. Двічі пересік Африку, дослідив всю течію ріки Конго.
[Закрыть], Лівінгстон[58]58
Лівінгстон Давид (1813–1873) – англійський дослідник Африки. Дослідив басейн річки Замбезі, відкрив водопад Вікторія, здійснив кілька тривалих подорожей по Південній та Центральній Африці.
[Закрыть]… Або й невідомим, це не важно. Аби мандрувати. Німа карта всесвіту, з якої вчиться географії Юрин старший брат, спливає раптом перед очі. Дві Америки, Африка, Австралія, ну, й Азія з Європою. Європа – це нецікаво. А от Австралія, Африка, Америка… Ху, аж забиває дух!
Враз дух зовсім перехопило. Юра хапає рушницю і мертво принишкує. Крізь бамбукові хащі неквапом просуваються якісь величезні сірі громади. Одна, дві, п'ять, дев'ять… Ціле стадо слонів. Шестеро старих і трійця підслоників. Юрині пальці аж терпнуть – так міцно тиснуть вони рушничний приклад. Рушниця – «гочкіс»; «штуцер», спеціально на слонів. Треба підпустити стадо до себе кроків на сто. Ах, якби вітер не подув з Юриного боку, – слонихи такі чуйні! Поволеньки Юра підносить рушницю до плеча – слона треба влучити в око. Юра покладе зараз шістьох – на шість зарядів. Скільки кісток! І взагалі так їм і треба! Це ж слони зіпсували Юрі його солодкі дитячі мрії. Юра ніколи не забуде цього батькового «слон тобі на вухо наступив». Так і не навчився Юра грати на скрипці…
Цього року в Юриному житті відбулися деякі зміни. Старший брат вступив учитися до гімназії. Тепер Юра зостався вже зовсім один. Правда, з братом вони ніколи дуже не товаришували, але ж гратися в розвідників, в залізницю, бігати наввипередки, битися, дражнитися – все це можна здійснювати принаймні вдвох. Самому цього ніяк не здійснити.
Тепер Юра з ранку і майже до вечора зовсім сам. Брат в гімназії, сестра в гімназії, батько в гімназії. Мати Юрина теж вчителька. Годині о четвертій всі зійдуться додому і сядуть обідати. Брат захоплено брехатиме про якісь неправдоподібні випадки молодецтва і штукарства гімназистів старших класів. Сестра вихвалятиметься своїми успіхами і п'ятірками. Батько гримітиме на цілу квартиру про олухів, остолопів, обормотів, оболтусів і ослів, яким він сьогодні виставив одиниці або залишив без обіду і в карцері. Мати слухатиме всіх і нікого власне – заклопотана обідом і всякими хатніми справами. Юра сидітиме похмурий і мовчазний, сердито сьорбаючи свій суп. Він тяжко заздрить. І братові, і батькові, і сестрі. Він теж хотів би ходити до гімназії щодня.
І в цьому місті – вже третьому в Юриному ще короткому житті[59]59
І в цьому місті – вже третьому в Юриному ще короткому житті… – Йдеться про Білу Церкву, райцентр у Київській області, розташований на річці Рось. В автобіографії Ю. Смолич писав: «… гимназии на мою долю и долю брата и сестры выпали, по тем временам, исключительно захолустные: Умань, Стародуб, Белая Церковь, Глухов, Каменец-Подольск, Жмеринка. Я учился последовательно в четырех последних» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369).
[Закрыть] – Юрині батьки мешкають в самому гімназичному подвір'ї. Гімназичне подвір'я – це цілий квартал, впоперек перерізаний довжелезною будівлею: учительські квартири, пансіон, мужська гімназія, жіноча гімназія. По один бік – величезний двір, в ньому плац, служби, особняки директора та інспектора. По другий – старезний парк, з широкими розчищеними алеями і плутаними, ледь протоптаними стежками, з акуратно підрізаними газонами і непролазною гущавиною дерев, хащами чагарника та таємничими проваллями. Двір належить мужській гімназії, парк – жіночій.
О дванадцятій в гімназіях – велика перемінка. Юра пробирається у палісадник, влаштований батьком у кутку двору, прилипає до парканчика. У двір, коли там гімназисти, Юрі категорично заборонено виходити – він ще маленький. Юра просуває свій довгий носик крізь штахети і півгодини не рушає з місця. Старші гімназисти ходять по двоє, по троє перед фасадом – хто з книжкою, хто просто так. Вони розмовляють і сперечаються. Це нецікаво. В кутку біля лазні – трапеції, турніки, бруси та інше гімнастичне причандалля. Там стрибають, плигають, перекидаються і стають дибки. Це вже куди цікавіше. Посередині двору грають в матки і синка. Невеличкий чорний м'ячик з свистом розтинає повітря раз у раз. Сміх, крики, плескіт. Юрі здорово хочеться грати в матки і синка. А он коло директорового садка в самому розпалі гра в індійців. Двадцятеро хлопчиків повстромляли собі курячі пера за вуха і з іржанням бігають туди і сюди. То вільні трапери з славетного племені могіканів[60]60
Могікани – індійське плем'я в Північній Америці.
[Закрыть] на чолі з своїм непереможним вождем Соколиним Оком полюють у преріях Великих Озер. Між індійцями Юра помічає і брата Олега. Тиха сльоза скочується з Юриного ока і на мить застигає на кінчику носа. Потім вона крапає долі. Раптом з диким лементом з-за сараїв видирається теж чоловіка з двадцять у гімназичних кашкетах, обернутих козирками назад. То мисливці за скальпами. Вони несуться, мов буря. Вони розмахують руками і верещать. Вільні могікани кидаються урозтіч. Але їх наздоганяють скрізь. Кидають долі, товчуть носами в землю, видирають з-за вуха куряче перо. Тобто скальпують.
Юра не може витримати і прожогом кидається вільним траперам на допомогу. Але з розгону він тільки вхрясається лобом в кріпко замкнуту хвіртку. Тоді, тихо схлипуючи, він біжить швидше додому. Чому він один? Він теж хоче бути трапером! Він теж хоче бути мисливцем за скальпами! А може ж, він непереможний вождь Бистра Нога?
Повагом Юра проходить до парку. Там гімназистки грають в горілки, фанти, попсований телефон. Ні, женщини достойні тільки презирства. Юра погордливо обминає гуртки і групки дівчаток, що тихо і чинно розсілися по ослонах на розчищених алеях парку. Господи! Які ідіотки! Сидять собі і плетуть якісь панчохи! Коло них класна дама – монотонно, як у церкві, розповідає щось нецікаве і нудне. Втім, найнудніша вона сама. І не говорить вона зовсім, а просто жує панчоху. Юра тихенько стороною обминає її. Враз дама дожовує, ковтає і премило вишкірює золоті зуби до Юри. «Ах, який милий хлопчик!» – починає вона. Але до кінця вона так і не договорює – очі їй вистрибують на лоб, і рот її широко роззявляється. Юра ж зовсім не сподівався на її звертання і в ту саму секунду, коли вона обернулася до нього, висолопив їй з-за спини язика… Дама застигає, гімназистки пристойно пирхають собі в кулачки, Юра мерщій ховає язика, зривається і біжить щодуху. Вуха його пломеніють з сорому і образи. Немовби то не він, а йому висолопили щойно язика.
В хащах ясминових кущів – то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси – Юра нарешті спиняється. Кущі в одному місці зовсім сплелися верховіттям, утворивши просторий купол. Там. лежить купа сухої трави. То Юрин вігвам. Юра сідає на поліно біля входу до вігвама і з-поміж віт дістає захований там чисто виструганий патичок. Це – немовби люлька. Юра звертається до молодого і стрункого берестка поруч.
– Мій блідолиций брате! – каже він. – Закуримо з тобою люльку миру…
– Щиро дякую найславнішому поміж ватажків в Долині Озер за гостинність! – чемно відказує бересток.
– Нехай блідолиций брат займе місце біля багаття мого племені в колі моїх синів.
– О! – відказує бересток, схиляючись. – Нехай сонце щедро світить на вігвам Великого Бистроногого!
Розмова не в'яжеться. Юра смокче патичок і немовби пускає дим колечками вгору. Вітер тихо шелестить у верховіттях високих тополь, що виструнчилися вздовж вуличного муру. Листя ледь пожовкле. Осінь.
І враз Юра схоплюється. В руці в нього смертоносна шаблюка. В другій – ласо. За поясом – томагавк. Він плигає на спину незасідланому мустангу і мчить. О, як він мчить! Невиїжджений могутній кінь хоче скинути його з своєї благородної спини. Але хіба ж Юру скинеш? Хіба не найкращий в Долині Озер їздець – ватажок Бистра Нога? Вихор свистить у вухах, і кров колотиться у виски. З розгону Юра врізається в зарослі кропиви. Кропива по плечі, вона інколи дістає до лиця, вона жалить і пече. Але Юра розмахує шаблею, і кропива стелиться перед ним, як скошена трава. За хвилину лезо шаблі стає зелене від ворожої крові. Юра проходить крізь зарослі, лишаючи по собі широку витоптану полосу, шабля його зломилася, лице попечене кропивою, руки подряпані в кров, штанці і панчохи пошматовані. Але, задиханий і знесилений, Юра спиняється тільки під самим муром. Мур високий і безконечний в обидві сторони. Далі йти вже нікуди. Це самісінький закуток парку. Там, за муром, – Юра знає – ріг вулиці, схил, величезний млин, загата, річка Рось. Широкий і прекрасний невідомий світ, на який несила вирватися з-за цих височенних мурів…
Відсапуючи, Юра бреде до свого улюбленого дерева. Це величезна стара груша. Вона схилилася, от-от упаде, і верховіття її нависає через мур над вулицею. Юра притискається животом, охоплює товстезне дерево ногами і руками і тихенько повзе вгору по стовбуру. Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше. За хвилину він на самісінькому вершку. Вище вже не можна: гілочки під ногами тріскають і обламуються. Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі: і заплющує очі. Вітер ніжно хилитає його сюди і туди. Нікого – ти один.
Юра розгортає груди, вбирає повно повітря і починає на повний голос декламувати. Втім, декламує він не вірші. Віршів Юра знає багато. Він знає напам'ять майже всі ті вірші, які вчила в гімназії його сестра – а вона зараз уже в шостому класі – руською, французькою чи німецькою мовами. «Что ты спишь, мужичок?»[61]61
«Что ты спишь, мужичок?» – перший рядок однойменного вірша російського поета Олексія Васильовича Кольцова (1809–1842).
[Закрыть], «Метр карбо сюр єн арбр перше…»[62]62
Пані ворона, забравшись на дерево… (франц.) – Ред.
[Закрыть] [63]63
«Метр карбо сюр єн арбр перше…» – початковий рядок байки французького письменника Жана де Лафонтеиа (1621–1695) «Ворона і Лисиця».
[Закрыть], «Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…»[64]64
Хто мчить так пізно в ніч швидше вітру… (нім.) – Ред.
[Закрыть] [65]65
«Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…» – початкові рядки балади Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832) «Лісовий цар».
[Закрыть] та багато інших. Їх Юра не любить декламувати – слова йому нічого не говорять. Метр карбо! Вер рейтет! Чорт його знає, що воно таке. Але це й не важливо. Важливо, щоб сходились кінчики та щоб усередині все було немов однаково. Точніше, з'ясувати Юра не може. Йому ще не відомо, що це зветься рима і ритм. Рими і ритму з Юри цілком досить. І він горлає щосили свої власні вірші:
Та-ті-та-та-ті-та-та-ті-та-та-ті,
Ті-та-та-ті-та-та-ті-та-та…
Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.
А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик біжить до загати, нескінченні кучугури зелених садів навкруги, рясні баранці на безкраїй блакиті неба. Радісно жити на світі. І Юра хапає нову порцію повітря для нової декламації:
Та-ті? – Та-т і! – Ті-та? – Ті-та …
Та-ті-та, ті-та-тіта..
Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.
– Ти… що? – навіть зухвало запитує Юра.
– А ти що? – ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.
– Хм…
Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити – злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?
– Ти хто? – запитує Юра.
– Я?..
– Як тебе звуть?
– Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?
– Так собі… – Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.
– Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.
Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!
– Маладця! – гукає Сьомка.
Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо – метрів півтора – і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.
Несподівано це кидає Сьомку в захват. Він починає стрибати довкола на одній нозі, висолопивши язика і зухвало вигукуючи:
– Рудий!.. Рудий!.. Рудий!..
Юра схоплюється. Що? Кров відливає йому від лиця. Дражнитися? Кулаки стискуються, очі кружляють. Зараз він знатиме! Ху, аж дзвенить у вухах і нічого не чути, так треба дати нахабі в пику!
– Рудий пес!. Рудий пес!.. Рудий пес!.. – витанцьовує Сьомка.
Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють на місці. Юра нахиляється, піднімає кашкет, вдягає його, потім схрещує руки на грудях і виструнчується, презирливо кривлячи губи набік.
– Презренный раб моего смиренья! – цідить він, не розціплюючи зубів… Точнісінько так відповідав король Англії, Річард Левине Серце[66]66
Річард І Левине Серце (1157–1199) – англійський король (з 1189 р.) з династії Плантагенетів. Загинув під час війни з Францією.
[Закрыть], катам герцога Леопольда Австрійського в підземеллях віденського замку, засуджений на диби, гаряче залізо і канчуки.
Леопольд Австрійський, чи пак Сьомка, роззявляє рота і завмирає захоплений.
Ця несподівана згадка про короля Левине Серце, герцога австрійського та його підземелля, одначе, визначила весь характер майбутньої дружби між Юрою і Сьомкою. Що воно означає і звідки воно – «презренный раб моего смиренья» – з пісні чи з казки? Юра охоче розповідає про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року[67]67
… про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року… – Йдеться про третій хрестовий похід 1189–1192 рр., який очолили німецький імператор Фрідріх І Барбароса, французький король Філіпп II Август і англійський король Річард І Левине Серце. Наслідком походу було завоювання фортеці Акри та о. Кіпр.
[Закрыть], про повстання Мессіни, про французьку принцесу, прекрасну Алісу, та її облудну суперницю, коварну Беренгарію Наваррську, про блискучу перемогу над Саладином, облогу Яффи, здобуття єрусалимської корони, бурю біля берегів Аквілеї, австрійський полон, віденські підземелля, втечу при допомозі менестреля Блондена – все, все розповідає Юра, все, що тільки, вчора прочитав про Річарда Левине Серце в черговій книжечці з серії «Всходы».
Сьомка слухає, роззявивши рота. Груди йому здіймаються, він міниться в обличчі щосекунди. Очі зробилися круглі і закостенілі. Коли Юра кінчає, Сьомка не встигає закрити рота – він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання.
Що там якісь невідомі, а може, й навмисне вигадані, англійські королі, австрійські герцоги та французькі принцеси! Сіцілія, Мессіна, Палестина! А от тут, у Білій Церкві, он праворуч, стоїть церковця, а от ліворуч – костьол, так це і є та церква, де молився Кочубей, якому гетьман Мазепа[68]68
Мазепа Іван Степанович (1644–1709) – гетьман Лівобережної України в 1687–1708 рр. Провадив кріпосницьку політику, нещадно придушував виступи народних мас проти соціального гноблення. У перші роки Північної війни (1700–1721) уклав таємну угоду з шведським королем Карлом XII і польським королем С. Лещинським, згідно з якою Лівобережна Україна і Київ, а також білоруські землі і Смоленщина мали відійти до Польщі. В жовтні 1708 р. Мазепа, за яким пішла лише купка старшин та невелика кількість козаків, відкрито перейшов на бік ворога. Після розгрому шведських військ у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом з Карлом XII втік до турецьких володінь, де незабаром помер.
[Закрыть] зрубав голову, а це той костьол, який раніше був замком, в якому сидів перед стратою Кочубей, про якого в книжці Пушкіна так і сказано:
