Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 62 страниц)
Питання взаємодії суспільства і науки в іншому аспекті постає у творі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський учений Нен-Сагор засновує новітнє «сонячне місто» – Геліополь, засобами геліотерапії і всеохоплюючої профілактики створює покоління нових гармонійних і дужих «сонячних людей». Поступово вчений починає усвідомлювати, що використання досягнень науки в інтересах людини в умовах колоніального режиму в тодішній Індії неможливе без здійснення «соціальної профілактики» – «соціалістичної організації життя, побуту і праці». Закономірно, що Нен-Сагор, переживши крах своїх утопічних ілюзій, опиняється у відкритому конфлікті з колоніальними властями та їхніми прислужниками від «науки», стає на бік національно-визвольного руху. Катастрофа Нен-Сагора «прекрасна», бо вона є відмовою від аполітизму і розкриває справжню перспективу розвитку науки, соціального прогресу.
О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» – це «книги, які увійшли в історію нашої літератури» [15]15
Білецький О. Зібр. праць, т. 3, с. 44, 41.
[Закрыть] . У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі, стильові пошуки – з розкриттям боротьби ідей у живих взаєминах людей.
Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.
Для середини 30-х років знаменним було звертання літератури до перших революційних днів, утвердження завоювань Жовтня на українській землі. Письменники на реальній основі подій революції і громадянської війни широко відтворюють епічну картину боротьби за перемогу нового ладу, формування нового героя нової дійсності: «Вершники» Ю. Яновського, «Мати» А. Головка, «Облога ночі» П. Панча, «Гроза» А. Шияна, «Чужу ниву жала» К. Гордієнка, кіноповість О. Довженка «Щорс», трагедія «Загибель ескадри» О. Корнійчука, твори С. Скляренка, Н. Рибака, О. Десняка та багатьох інших.
Серед цих творів помітне місце займає трилогія Ю. Смолича «Дитинство» (1937), «Наші тайни» (1936), «Вісімнадцятилітні» (1938). Своєрідність трилогії визначалася як специфікою життєвого матеріалу, покладеного в її основу, так і оригінальністю задуму. Послідовно заперечуючи спроби трактувати трилогію як твір автобіографічний, письменник наголошував, що головним для нього було «осмислити життя молодого покоління моїх сучасників», показати, «хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Розмова з читачем, 114–115)…
Олесь Гончар проникливо відзначав органічне злиття життєвого матеріалу з суто людською особистістю автора, що притаманне саме трилогії, де «якось особливо вільно, довірливо, невимушено вилилась душа письменника, його вдача, його юнацькі думи та чисте почуття приязні й дружби у ставленні до своїх ровесників, товаришів по гімназії. В юнацькій трилогії Смолича в інтелектуальному блиску постав перед нами письменник мислячий, дотепний, часто іронічний щодо себе й до інших… Смолич-белетрист відкрив перед нами в цікавій захоплюючій формі світ, до того не знайомий, отих провінційних гімназистів та їхніх вчителів, що почували себе органічною часткою народного життя і котрі вже з ранніх літ прагнули обрати для себе дорогу чесної праці, віддатись внутрішньому покликанню, патріотичному служінню народові» (Про Юрія Смолича, с. 50–51).
Тут цілком справедливо наголошено на відтворенні у трилогії шляхів, духовного досвіду покоління, широкого кола сучасників автора. Саме тому використання добре відомого і пережитого матеріалу, фактів і подій, що являють, за висловом С. Шаховського, «частину передтворчої біографії» Юрія Смолича, не лише надають оповіді характеру реалістичної точності й переконливості, а й стають основою широких узагальнень, передають самий глибинний зміст життя народу.
Три частини книги відтворюють у хронологічній послідовності становлення характеру героїв. Найменша за обсягом повість «Дитинство» охоплює найбільший час – до десяти років (приблизно 1902–1912 рр.), роман «Наші тайни» – три роки першої світової війни і час Жовтня (1914–1917), найбільший за обсягом роман «Вісімнадцятилітні» – лише один буремний 1918-й.
Поява творів, героєм яких виступає дитина, на думку дослідників, є свідченням високого рівня розвитку літератури, становлення реалістичного методу. Доказом цього в російській класичній літературі є славнозвісна трилогія Льва Толстого, твори Аксакова, Герцена, Гаріна-Михайловського, Короленка, Буніна. Звертання до образу дитини пов'язане з удосконаленням психологічного аналізу, що створює передумови для розкриття дитячої душі, діалектики формування особистості. У радянській літературі (трилогія М. Горького «Дитинство», «В людях», «Мої університети», «Дитинство Микити» О. Толстого, «Біліє парус одинокий» В. Катаєва) емоційний, внутрішній світ дитини розкривається у зв'язку із змалюванням впливу і оточення на її розвиток, дія розгортається в період рішучих соціальних зрушень, життя поступово зіштовхує її з контрастами, проявом суспільних суперечностей.
Ю. Смолич, використовуючи досвід попередників, про що він неодноразово згадував, уважно придивляючись до роботи сучасних йому письменників над проблемно-тематичним матеріалом, спільним для них, був першопрохідцем і в розробці цього жанрового різновиду прози в українській літературі.
У повісті «Дитинство» розповідь ведеться від імені малого, хлопчика Юри (на початку твору – трирічного), безпосереднє сприйняття якого коригується дорослим і досвідченим оповідачем. Дитинство героя характерне для родини трудового інтелігента передреволюційної доби. При цьому події не завжди належать біографії героя (чи й самого автора), вони можуть бути привнесені ззовні (чи створені уявою), проте автору завжди належить духовна історія героя, події його внутрішнього життя. Тут постає складне завдання поєднати наївність дитячого сприйняття з масштабом і вагомістю подій та фактів самої дійсності. Від того, наскільки органічно збігаються точки зору дорослого оповідача і героя-хлопчика, залежить правда, переконливість характеру. Тут є певні вікові невідповідності. Так, хлопчик, що чув уже про «бої бурських інсургентів»> чомусь з дивовижною наївністю ототожнює повідомлення про загибель «руських солдатів» у боях у Маньчжурії з можливою пропажею його олов'яних солдатиків. На часткові, та все ж відчутні прорахунки вказували вже рецензенти першого видання повісті. Вимогливий до себе, автор уважно працював над текстом, однак окремі вияви самодостатньої «мовно-стилістичної гри», на жаль, залишилися.
Життя малого Юри, спочатку обмежене родинним колом, іграми, з товаришами, книжками про індійців і благородних лицарів, одержує дедалі відчутніші імпульси «великого» світу. Суспільні події, смислу яких ще не розуміє малий Юра, стають факторами формування його характеру, визначають його симпатії до скривджених і знедолених. Він починає замислюватися, чому існують багаті і бідні, що таке «страйк», «безпорядки». Серед найсильніших вражень – погром, вчинений чорносотенцями, спогад про п'ятьох повішених страйкарів-робітників. Це стає визначальним фінальним підсумком, запорукою подальшого духовного зростання: «… Мов зблиск, мов вибух – упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг, і чорне згарище, безлад погромленого містечка і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак… Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці – їх. Щоб їх не було… Юра заплакав. Гірко і радісно. Дитинство кінчилось. Починалося життя».
Так, починалося життя, коли для адекватного показу розвитку його процесів, зростання людської особистості письменник уже не може оперувати старими масштабами, виробленими зразками. Ширші завдання вимагали інших принципів організації художнього цілого. Змінюється кут зору на події, замість одного центрального героя виступає нерозчленоване (напочатку), підкреслено колективне «ми», що має уособити сучасне авторові покоління на вирішальному історичному зламі життя народу. Для нього найважливішим є розвиток самої центральної ідеї твору, заради чого функції оповідача не пов'язані з кимось одним із цих юнаків. При цьому, вказував сам Ю. Смолич, герої «мають своїх прототипів, хоча окремі персонажі і є збірними»; «кожний персонаж, навіть народжений справді з живої особи – є узагальненим» (Розмова з читачем, с. 120–121).
«Ми» – це одинадцять юнаків-гімназистів, футбольна команда, «ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники»: «… Ми були футболісти одної команди… Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт – це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас… Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік». Ось вони: «Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Нальчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербии і Макар. Одинадцятеро. Як один».
Ці центральні персонажі твору розкриваються у своїй індивідуальній сутності поступово, в міру ідейного загартування, соціального розшарування, під впливом подій війни, гострих конфліктів політичного розвитку напередодні Жовтня. Виразно і переконливо показана еволюція героїв, поступовий процес розкриття ними «тайн життя»: «Наш світ був малий, мікроскопічний – скільки сягає людський зір, не більше… З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними й нерозгаданими, такими манливими і такими моторошними тайнами».
Юнаки-гімназисти шукають відповіді на ті проблеми, що висуває перед ними життя, прагнуть розгадати його «тайни», починають бачити «життя – яке воно є». Кривавий трагізм імперіалістичної війни швидко розвіє ура-патріотичні ілюзії, війна залишає свій тяжкий слід у житті кожної родини, на фронті гине «правий хавбек» Вася Жайворонок… Кожен гімназист шукає відповіді на складні політичні, соціальні, морально-етичні питання, шукає вже на різних шляхах.
Організація матеріалу в творі, що відбиває процес становлення, формування колективного героя, зумовлює постійне перенесення уваги з одного на іншого сюжетно рівноправного персонажа. При цьому виразність і визначеність індивідуальних характеристик досягається насамперед за допомогою виділення визначальної риси лейтмотивного плану, що позначається на поведінці, діях, мові персонажа, найчастіше з гумористичним відтінком. Ось син орловського робітника, розважливий і зосереджений Ваня Зілов: «… вже така була в нього звичка – ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався». Левко Репетюк, батько якого мав двадцять десятин і тримав десять наймитів, – «капітан нашої команди і наш центр-форвард… Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, – такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком».
Це – характеристика початкового для розвитку романної дії періоду, «… проте тут вже намічено не лише суто індивідуальні риси портрета, поведінки, а й зародки соціально-психологічного обличчя. Поступово, в умовах війни юнаки дорослішають, тепер їхні зустрічі, збірні сцени, обговорення, зібрання, полілоги виявляють уже не колишню єдність «ми», а явні суперечності, полярні оцінки, взаємовиключні думки. Дуже точно письменник датує загострення цих суперечливостей періодом Лютневої революції, коли після повалення самодержавства на Україні особливо гостро постало питання про шляхи дальшого розвитку. Виникає сутичка в розмові про майбутнє, про війну і життя. Рішучий розрив «команди» стався під час першої «всенародної демонстрації» – до нового життя юнаки пішли під різними прапорами, обравши різні шляхи. «… Наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитний пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербии, Кульчицький. Під червоним зостався Зілов, Потапчук, Макар, Піркес… Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть… Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас».
Фактичний розрив стає усвідомленням полярних політичних позицій, ідеологічних поглядів, що виявлялося вже під час бурхливих зборів у гімназії.
«– Але ж ми… – почав був хтось.
– Ні! – сказав Зілов. – Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..».
Зрозуміло, це поки що декларація, але герої відчувають, що «прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн», поставило перед вирішальним вибором. Тут очевидний складний процес становлення особистості, загартування, виховання класової свідомості. Бійцями революції стають Іван Зілов, Шая Піркес, селянський хлопець Потапчук, дочка машиніста Катря Крос, Стах Кульчицький, Микола Макар. Свою ідейну зрілість вони виявляють у фінальних епізодах бою червоногвардійського загону проти юнкерів.
Батальні картини займають центральне місце в розгортанні дії третього роману – «Вісімнадцятилітні». Це зрозуміло, адже йдеться-про Україну 1918 р. – період кайзерівської окупації після Брестського миру, гетьманщину, петлюрівщину, героїчну боротьбу революційного народу за торжество ідей Жовтня, проти інтервентів І Націоналістичної контрреволюції Роман закінчується мажорним розділом, що змальовує переможний бій комсомольського загону з гайдамаками.
Цей ідейний акцент – комсомольський загін, комсомольський батальйон – мав принципове значення, стверджував думку про шлях, обраний українською молоддю в цей вирішальний період, шлях участі у всенародній боротьбі за перемогу влади Рад. Ю. Смолич уперше в українській літературі (в один час із створенням «Як гартувалася сталь» М. Островського, «Педагогічної поеми» А. Макаренка) переконливо показав шляхи молоді в революції, у вирі громадянської війни, шляхи формування і гартування молодої революційної інтелігенції. Важливим у трилогії є те, що, розкриваючи особливо складні моменти еволюції молодих героїв, письменник сюжетно виправдано вводить у дію представників ленінської партії.
Для композиції заключного роману трилогії, що відтворює багато історичних, політичних подій того динамічного часу, десятки епізодів збройних сутичок, боїв, засідок, нападів, переслідувань, суттєво важливим є розширення соціального простору, де в полі зору автора не тільки «команда» гімназистів, а й весь народ, широкий суспільний фон. Роман справді епічного звучання не перетворюється на історичну хроніку, цьому сприяє особлива увага до розвитку сюжетних ліній, пов'язаних із гостродраматичною долею таких типових героїв часу, як поручик Вацлав Парчевський, що переходить на бік революційного народу, як молода Катря Крос, що мужньо витримує нелюдські катування і не видає нікого на допиті, з одного боку, і викриття плутаного шляху, закономірного краху активної націоналістки, що опанувала науку соціальної демагогії і звичайнісінької брехні, Антоніни Полубатченко, – з другого.
Трилогія Ю. Смолича, безперечно, є вершиною його творчості довоєнного періоду, здобутком усієї української радянської прози.
За проблемно-тематичним характером, способом відтворення революційного минулого молодого радянського мистецтва до трилогії примикає автобіографічна повість «Театр невідомого актора» (1940). Поєднуючи риси спогадів, мемуарів, проблемно-публіцистичного нарису з питань театрального мистецтва, новелістичного циклу, твір, як формулював автор свій задум, – це «розповідь про театр на зламі двох епох – про старий театр віч-на-віч з новим світом та новий театр віч-на-віч з світом старим». У розділах-новелах повісті йдеться про формування нового мистецтва: новий репертуар, нового героя, новий естетичний ідеал, нового глядача, нового актора, новий театр. Тут своєрідно висвітлено й проблему народності нашого мистецтва, органічного зв'язку революційної маси з творенням цього мистецтва, високої відповідальності й глибокої поваги до митців: «Червоноармійці жадали мистецтва більше, як чистої сорочки. Бійці ставали струнко, коли артисти проходили повз них».
Із глибокою симпатією змальовані образи «мецената театру», командира бронепоїзда «Верный», бойового червоного моряка Князьковського, талановитої актриси старого театру Олександри Іванівни, начальника агітпоїзда товариша Моржева, піаніста Нізвольського, який під обстрілом грає для червоноармійців Шопена. Твір про становлення радянського мистецтва, формування культурних смаків бійців та будівничих революції, а водночас – про формування нового покоління української творчої інтелігенції, зберігає своє значення й сьогодні.
За розвитком «внутрішнього сюжету» цей твір продовжують написані через десятиліття повість у новелах «Gaudeamus igitur…» (1975) та книга мемуарів «Я вибираю літературу» (1970).
У роки Великої Вітчизняної війни Ю. Смолич всі сили віддає справі боротьби проти фашистських загарбників. Його творчість цього періоду значна за обсягом, це насамперед збірки оповідань «Народ воює»(1941), «Новели» (1942), «Битва», «Мирні люди» (1943) та ін., систематичні виступи в пресі, роман «Вони не пройшли» (1944–1945). Кращі новели воєнного часу, позитивні герої роману, чиї долі будуть висвітлені далі в романі «Ми разом були в бою» (1948), розкривають джерела патріотизму радянського народу, його витримку і героїзм у смертельному двобої з ворогом.
У післявоєнні роки гучно лунає голос письменника, патріота, інтернаціоналіста, на захист миру, проти імперіалістичних паліїв нової війни (збірки «Після війни» – 1948, «Вороги людства та їх найманці» – 1953). Широко відомі гострі публіцистичні виступи Ю. Смолича проти найманців заокеанської реакції – українських буржуазних націоналістів.
Ю. Смолич належав до числа тих митців старшого покоління (його треба згадати поряд з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном), які щедро ділилися своїм багатющим творчим досвідом, передавали його літературній молоді, невтомно дбали про її виховання. Його «Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953), «Разговор с читателем и писателем» (1960), «Про хороше в людях» (разом з М. Рильським, 1965 р.) – своєрідні цікаві й цінні книжки, які розкривають мистецькі «секрети», містять у собі аналіз як власного творчого шляху, так і процесів розвитку нашої прози, творчості багатьох її представників.
У різних жанрах, напрямах працює у повоєнні десятиліття Юрій Смолич – романіст, публіцист, редактор, вихователь творчої молоді, один із керівників Спілки письменників України. Та найважливішим, найдорожчим для себе вважав він створення двох нових великих циклів – історико-революційної романістики і мемуаристики.
Першим з циклу історико-революційних романів широкого епічного плану був «Світанок над морем» (1953). В основу роману лягли справжні події – боротьба за визволення в 1919 р. Одеси від іноземних загарбників. У цьому творі письменник прагне ширше охопити історичний матеріал, піднестися до великих узагальнень, відобразити народну боротьбу за світле майбутнє.
Однак історична канва сама по собі ще не стає сюжетом, просте слідування фактам історії не створює фактів мистецтва, не дає естетичної правди. За допомогою узагальнення і конкретизації історичних явищ письменник зображує типові характери в типових для даної епохи і суспільного середовища обставинах, які у своїх провідних рисах визначаються конкретно-історичною обстановкою; тому хід історичних подій, що відтворюються в повіствуванні, визначає і організацію самого сюжету.
Композиційним принципом, що характеризує радянську історичну прозу взагалі, є такий добір і такий показ найважливіших подій епохи, який розкриває неминучість перемоги передового, прогресивного, загальну і реальну перспективу руху. В системі образів такого роману відображується співвідношення непримиренних сил, історичній приреченості реакційних сил протидіє всенародна сила більшовизму, рух найширших народних мас, очолюваний комуністами.
З величезного матеріалу історії Одеси в роки інтервенції і громадянської війни, до краю насиченого боротьбою, суперечностями, Ю. Смолич виділяє основну ланку, яка допомагає глибоко розкрити суть відображуваних реальних подій. Письменник головну увагу приділив пролетарській Одесі, діяльності більшовицького підпілля. Поринувши в стихію героїчної боротьби, добре орієнтуючись у фактах і подіях, Ю. Смолич говорить про найбільш істотні етапи роботи підпілля – об'єднання комуністичних сил, організацію загального страйку, перевибори Рад робітничих і солдатських депутатів за умов жорстоких переслідувань. Яскраво, темпераментно написані фінальні сцени відкритого виступу Ради і переможної збройної боротьби трудящих.
Розповідаючи про події громадянської війни, Ю. Смолич закономірно звертається до тих персонажів, що реально існували, до справжніх організаторів і героїв боротьби. Такими є образи Жанни Лябурб і Жака Елліна, керівників славнозвісної Іноземної колегії підпільного обкому. Діяльність Іноземної колегії серед французьких солдатів і матросів, вплив революційної боротьби, ідей більшовиків призвели до того, що армія інтервентів стала небоєздатною, солдати відмовлялися виступати проти своїх братів по класу, протестуючи проти антинародної війни в Росії.
Багато уваги приділено в романі образові Миколи Яасточкіна (партійна кличка російського пролетаря більшовика Івана Федоровича Смирнова), який за завданням партії об'єднує і спрямовує роботу підпільного обкому, готує збройне повстання. Відповідно до особливостей задуму і самого характеру обдарування письменника, що тяжіє до романтики таємної боротьби, певної аваитюрності сюжету, на перший план висувається постать Котовського. Він відіграв величезну роль у формуванні й озброєнні бойових дружин і загонів одеських робітників. Проникаючи в табір ворога, Котовський здобував цінну інформацію про задуми інтервентів і білогвардійців.
Створюючи образ Котовського, письменник іде на деяке порушення «правди факту» в ім'я вищої і узагальнюючої правди мистецтва – автор зміщує хронологічну послідовність подій. Але якщо відступи у даному разі не порушують логіки історії, сприяють закінченості характеристики образу Котовського і художньо виправдані, то ряд відходів від правди подій при зображенні ворожого табору іноді руйнують художню тканину повіствування, позбавляють його життєвої вірогідності,
Ю. Смолич переконливо змальовує розстановку сил у громадянській війні на півдні України, широко і детально показує світ ворогів – інтервентів, націоналістів, білогвардійців, передає атмосферу приреченості табору контрреволюції. Галерея образів контрреволюції досить численна. Своє ставлення до цих осіб письменник виявляє уже в самому виборі засобів зображення: викриваючи ворога і його дії, Ю. Смолич використовує засоби сатири, іронії, як правило, досягаючи при цьому значного художнього ефекту.
Однак кожний жанр має свою специфіку; історичний роман, очевидно, не дає такого простору для загострення образу, вимагає більш об'єктивних рис для змалювання персонажа. Отож надмірне захоплення автора прийомом сатиричного викриття часом збіднює образи, а відтак зменшує ідейно-художню силу розвінчання запеклих ворогів революції. Окремі елементи поетики, побудови роману Ю. Смолича (як і наступної дилогії) викликали далеко не однозначну оцінку з боку критики і письменників. Так, Олесь Гончар слушно підкреслював, що «надмірна гротесковість і навіть фейлетонність знижували художній рівень» зображення тоді, коли «йшлось про події, що якраз вимагали суворого реалізму в шолоховському дусі» (Про Юрія Смолича, с. 51). Не зайвим буде сказати, що Ю. Смолич прислухався до критики, громадської думки й прагнув органічно поєднати викриття різноманітних ворогів Жовтня і життєствердний пафос зображення сил революційного народу.
Свідченням цього стали епічні романи «Мир хатам, війна палацам» (окреме видання 1958 р.), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960), що складають дилогію «Рік народження 1917» (видання 1967 р.). Письменник разом з такими видатними митцями, як А. Головко («Артем Гармаш», книга третя), М. Стельмах («Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль»), О. Гончар («Таврія», «Перекоп») звернувся до широких художніх узагальнень, творення своєрідного історичного роману про революційну сучасність, шляхи перемоги Жовтня, хоча кожен митець йшов своїм шляхом.
Прагнення дати правдиву і рельєфну картину підготовки Жовтня, боротьби за перемогу ленінських ідей на Україні зумовило рух дослідницької думки – ретроспекцію від 1919 р. («Світанок над морем») до квітня – липня 1917 р. («Мир хатам, війна палацам»). Письменник опановує величезний історичний матеріал. «Разом з тим чимало епізодів і деталей дають відчути, що автор, поза всім, – живий свідок і учасник багатьох описуваних подій, що в дилогії наявне безпосереднє, особисте знання складного матеріалу, що став основою твору. Смолич, таким чином, уперше в українській літературі взявся за історично-конкретне й «деталізоване», знизу й догори, відтворення складного перебігу революційних подій на Україні в 1917 і 1918 рр. І загалом вдало доніс його внутрішні закономірності, стрімкість, драматизм» [16]16
Історія української літератури. У 8-ми т. К., 1971, т. 8, с. 449.
[Закрыть] .
Узагальнення, відчуття руху. Історії створює вже сама композиція, роману з підкресленою увагою, др художнього часо-простору. Великого змістового значення набуває поділ за. розділами з точними «дороговказами»., за місяцями: «Квітень», «Квітень, 2» – аж до «Січень», «Січень, 2».
Це дає змогу простежити за процесом революціонізації широких народних мас і ходом соціалістичної революції – від початку подолання ілюзій лютого 1917 р. до січневого повстання робітників «Арсеналу», встановлення Радянської влади. Водночас зміна вимірів художнього простору, послідовне розширення місця безпосередньої дії (Київ – Бородняка, загалом сільська. Україна – фронт) передає і бурхливу боротьбу революційних пролетаріїв» і заворушення на селі, пошуки «мужицької правди», чекання, «чи надріжуть…», і зростання революційних настроїв серед солдатів в окопах. Так поступово перед читачем постає Україна, репрезентована надзвичайно широким колом дійових осіб. Послідовно, докладно простежується історія кількох родин (доктора Драгомирецького, робітників Колиберди і Бриля, селянина Оксентія Нечипорука). Але узагальнююча авторська думка, що виступає як організуюче начало публіцистичного роману, надає творові необхідної панорамності, риси «сімейного» роману перетворює на якості «роману суспільства» – широкого історико-соціального полотна.
Рух складного, розгалуженого сюжету підкорений закономірностям розвитку історичного процесу в його винятковій складності й драматизмі, цьому, зокрема, сприяє послідовне використання образів-лейтмотивів (образ Києва, пісня тощо). В центрі уваги прозаїка – проблема «духовного випрямлення», зростання, ідейного загартування трудящих, що стають активними творцями нового світу. Глибоко і багато в чому по-новому порівняно з попередниками – вирішується керівна роль більшовицької партії у згуртуванні й організації мас, висвітлюється боротьба за правильне розв'язання національного питання, проти лівацьких перекручень вульгаризаторів і опортуністів, проти підлої ідеології і кривавої практики українських буржуазних націоналістів, проти всіх сил старого світу. Сюжетно рівноправні й образи представників народу, створені авторською уявою, й відомих діячів: (серед них – А. Іванов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, Є. Бош, Я. Гамарник, М. Подвойський та інші керівники більшовиків України).
Гострота історичного конфлікту, справжня аналітичність твору виникає як наслідок зображення всього спектра політичних сил, що діяли на Україні, партій, соціальних груп, ідейних напрямів. Великою заслугою Смолича-письменника є розкриття історичної приреченості контрреволюційних сил, розвінчування, осміювання фальшивих «батьків нації» – Грушевського, Петлюри, Винниченка, Шептицького, інших «великих» і малих ворогів, трудящих мас. Типологія образів сатиричного плану тут базується на застосуванні прийомів пародійного переосмислення, що сприяє більшій переконливості й виразності малюнка.
Естетична дія соціально-публіцистичного роману багато в чому визначається характером фінальних сцен. Саме тому узагальнюючого значення набувають змальовані в дилогії сцени зустрічей кращих. представників української інтелігенції В. Затонського, Ю. Коцюбинського, В. Примакова з В. І. Леніним. Тут виникає велика, перспектива революційного творення як справа народу, як воля народу, його майбуття. Досягнення Ю:. Смолича в галузі історико-революційної прози, безперечно, належать до здобутків усієї нашої багатонаціональної літератури й сьогодні сприяють плідному розвиткові публіцистичного начала загалом й політичного роману як перспективного жанрового різновиду сучасного роману.
Аналізуючи основні стильові тенденції у сучасній українській прозі, А. М. Новиченко обгрунтовано відзначає «красномовну, дотепну, часом парадоксальну манеру вислову з навмисним зіткненням різних стилістичних планів (патетика, іронія, лірика, документальна «діловитість»)», притаманну прозі Ю. Смолича, де «виразне тяжіння до публіцистичності в усій художній структурі твору поєднується з інтенсивно культивованим мистецтвом розповідати, в якому охоче використовуються, крім неодмінної «гострої сюжетності», різноманітні засоби умовності гротеск, гіпербола, сміливі композиційні нововведення тощо» [17]17
Новиченко А. Проблеми стильової диференціації в сучасних східнослов'янських літературах. К., 1968, с. 31.
[Закрыть] .
«Інтерес до минулого, – зазначає Ч. Айтматов, – пов'язаний з відповідальністю за майбутнє» [18]18
Айтматов Ч. Ответственность перед будущим. – «Вопросы литературы», 1967, № 9, с. 82.
[Закрыть] . З’ясувати зв’язок часів, показати наші життєдайні традиції, художньо узагальнити набутий за десятиріччя досвід – означає для митця водночас виявити насущні проблеми сучасного розвитку, етапи боротьби за утвердження майбутнього, перспективи розвитку мистецтва. Наслідком багаторічних роздумів Ю. Смолича про перші кроки молодого радянського мистецтва, його драматичний, через подолання об'єктивних і суб'єктивних складностів, розвиток, діяльність літературних угруповань (насамперед тих, до яких він належав, – «Гарту», Вапліте, «техно-мистецької групи «А»), про друзів і однодумців у житті й мистецтві стали книжки «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969), «Розповіді про неспокій немає кінця» (1972), «Мої сучасники» (1978). Це теж твори новаторські й не лише в межах мистецької біографії письменника-новатора, айв масштабах усієї радянської літератури. Пристрасно-схвильована авторська позиція, величезна інформативність, пізнавальний «заряд» побудованих за асоціативним принципом «розповідей» про літературне життя 20-30-х років одного з «тогочасників і учасників перших приступів до української літератури радянського періоду» визначають цінність цих мемуарних книжок, їхнє звучання і значення. (Це, зрозуміло, не означає однак й замовчування наявних тут однобічних оцінок, суперечливих думок і характеристик, тлумачень, що вимагають теоретичних корективів.)
