Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 62 страниц)
Макар і Жайворонок не брали ніякої участі в нашому гімназичному театрі. Перший заявив себе абсолютно бездарним до всіх видів і жанрів мистецтва, другий назвав їх недоречними дурницями й дитячими забавками.
Макар і Жайворонок бродили по місту до сьомої, а після сьомої валялись у Піркеса на його ліжку і «верблюді». Самого Піркеса тепер вдома майже ніколи не бувало. Крім лекцій, йому доводилося тепер бігати ще й на репетиції квартету. З спеціального дозволу директора репетиції відбувалися до десятої вечора.
Тому Жайворонок і Макар були дуже здивовані, коли, підходячи якось до дверей Піркесової кімнати, вони почули тихі й зажурні рулади його смичка. Піркес грав.
Але Піркес був не один. Проти нього на «верблюді», тісно стуливши коліна, застромивши між них стулені долоні й нахилившись наперед, сиділа дівчина. Її очі були теж втуплені в Піркесове обличчя. Це була зовсім не відома нам дівчина, очевидно, навіть не місцева. Їй було років шістнадцять-сімнадцять, вона була чорнява, смуглява і гарна.
Макар і Жайворонок розгублено застопорилися на порозі. Піркес помітив їх, одірвав смичок від грифа – звуки раптом і неприємно урвались – і помаяв над головою на знак привітання.
– От, знайомтеся, – дещо неприродно весело прокричав Піркес. – Це Мірель. А це мої товариші, Макар і Жайворонок. Макар – це наш філософ. Га-га-га! – і Піркес ляснув обох товаришів по спині.
Не встаючи, дівчина висмикнула праву руку з-між колін і простягла її по черзі Макарові й Жайворонкові. Ті потисли її і скромно відійшли в інший куток.
Якийсь час панувало незручне й вимушене мовчання. Піркес заходив по кімнаті, явно хвилюючись. Дівчина сиділа не рухаючись і спостерігала спокійним поглядом за метушливою фігурою хазяїна.
– Так от, розумієте, хлопці, – нарешті спинився й заговорив знову Піркес. – Мірель – біженка. З-під Холма[192]192
Холм – давньоруське місто, засноване великим князем Данилом Галицьким на початку XIII ст., тепер місто Хелм в ПНР.
[Закрыть]. Батьків її вбито. Брат десь є, але вона не знає де. Вона приїхала сюди, бо думала, що тут живе її двоюрідний брат. Але він виїхав ще торік і невідомо куди…
– І в мене нема нікого на світі, – почувся раптом милозвучний, але спокійний голос.
Макар і Жайворонок здригнулись. Вони ніяк не сподівалися, що дівчина враз заговорить. Чомусь їм здавалося, що ця дівчина повинна собі мовчати.
Дівчина кашлянула і сіла рівніше.
– Я одна на світі, – ще раз вимовила вона. – Я приїхала сюди тому, що тут багато тилових установ. Тут легко заробити.
Піркес зірвався й підбіг до Макара з Жайворонком.
– Їй жити ніде і нема на це грошей, вона буде жити тут. – Він кивнув на «верблюда». – Але… – Тут фізіономія Піркеса зробилася раптом люта і страшна. – Але коли хтось з товаришів щось там почне говорити, то хай знає, що я йому розвалю голову і… І повибиваю зуби, – не знайшов він страшнішої загрози. – Хай знають!
– Чого ви так хвилюєтеся? – стенула плечима Мірель. Макар і Жайворонок ніяково перезирнулися.
– Які дурниці! – прокашлявся Макар. – Ну, звичайно!.. Взагалі…
– Ще б пак! Які дурниці… – відгукнувся так само недоречно й Жайворонок.
Проте вони відразу ж уявили собі, що хвилювання й загрози Піркеса зовсім не безпідставні. Хлопці, звичайно, почнуть говорити всяке. Ну, хіба ж стримаєш Броньку Куль-чицького або того ж Воропаєва?.. Навряд тільки, щоб Піркес розвалив голову й повибивав зуби Воропаєву.
Воропаєв куди дужчий від Піркеса…
Щоб заповнити якось незручну паузу, що знову запала, Макар відкашлявся ще раз і звернувся до дівчини:
– А взагалі, яку роботу ви хочете… знайти? Ви маєте якусь професію? Ви сестра?
– Ні, я не маю професії.
Піркес схопив футляр, розкрив його, дістав скрипку, торкнув її струни, потім знову поклав скрипку у футляр і футляр повісив на стіну. Потім він знову закружляв по хаті, то червоніючи, то бліднучи.
– Піркес, – сказала Мірель, – вам же треба йти на лекцію і на репетицію.
Піркес підплигнув, схопив шапку з цвяшка, насунув її на голову і, не промовивши й слова, вискочив за двері.
– Він якийсь… ненормальний!.. – стенула плечима Мірель і раптом весело, дзвінко і зовсім по-дитячому зареготала.
Макар зразу втратив інтерес до дівчини. Вона сміється так весело. Значить… Макар потягся за книжкою, яку залишив, прийшовши, на столі.
Але книжку перехопила Мірель. Вона раптом скочила на підлогу, зробила два коротенькі танцювальні «на» і наблизилася до столу якраз тоді, як Макар потягся по книжку, й розгорнула її.
– «Іммануїл Кант»[193]193
Кант Іммануїл (1724–1804) – німецький філософ, родоначальник німецької ідеалістичної філософії.
[Закрыть], – прочитала вона. – Це ваш директор гімназії? О, він, мабуть, дуже розумний чоловік, коли пише такі великі книжки.
Тут Мірель помітила некліпний, зачарований, заворожений погляд Жайворонка на собі. Вона засміялася знову і раптом вдарила Жайворонка книжкою по голові.
– Агу-агу-агусіньки! – проспівала вона, нахилившися до нього й витягши губи рурочкою, як до маленької дитини.
Жайворонок почервонів. Аж заблищали сльози на його очах.
А втім, можливо, що сльози були і від іншої причини. Адже Мірель таки здорово бахнула його Іммануїлом Кантом по голові.
ЖЕНЩИНА В БІЛОМУ
Вслід за Аркадієм Петровичем і інші наші педагоги взялися до діяльності «на оборону».
Інспектор, бувши словесником, тобто викладачем російської мови та літератури в чотирьох старших класах, вирішив насамперед організувати низку літературних рефератів – на теми високі й прекрасні, що сприяли б вихованню в гімназистах «любви к отечеству и народной гордости». Писати й читати реферати мали самі гімназисти, найздібніші учні в словесності.
Перший реферат читав Репетюк. Опонентами Богуславський призначив Воропаєва і Хавчака. Виступати в дебатах мав право кожний.
Ми були схвильовані. Реферат! Опоненти! Дебати! Самі вже ці слова були чогось варті. Вони були для нас уперше чувані. Вони звучали так, що до них неможливо було не почувати пошани. Це були слова цілком дорослі. В той вечір, на який був призначений реферат, наша тісненька актова зала була повнісінька. Чотири старші класи з'явилися всі до одного чоловіка. Педагоги були в мундирах. Директор – у капелюсі з трьома рогами.
Фу, чорт, це було просто надзвичайно!
Але це було не тільки надзвичайно, це було ще й неправдоподібно! Тема реферата була «Русская женщина и война». Ви розумієте? Мало того, що «війна», але ще й «женщина». Особа іншої, забороненої учневі середньої школи, статі!..
Репетюк, видимо, хвилювався. Ще б пак не хвилюватися! Педагоги, батьківський комітет, навіть сам почесний попечитель гімназії, багатющий поміщик граф Гейден, сидять у перших рядах, у парадних мундирах, у білих рукавичках, і бороди їхні пахнуть фіксатуаром. Репетюк вийшов на кафедру блідий, і кінчики його пальців тремтіли, коли він розгортав свої сторінки. На висках у нього був піт. Але ж складка – складка на нових штанях-кльош – була абсолютно бездоганна. Вона починалася десь аж під тужуркою і спадала вниз рівною, точно перпендикулярною до площини підлоги лінією. Репетюк поправив пенсне. Воно блиснуло білими скельцями і жовтим золотом проти сяйва канделябрів. Потім Репетюк пригладив волосся і кашлянув. В залі була така тиша, якої в гімназії взагалі бути не може.
– Господа! – голосно сказав Репетюк. Голос його злегка вібрував. – Знаєте ли вы русскую женщину?..
Він спинився, немов чекаючи на нашу відповідь. Фу ти, чорт, це було кумедно! Ми відчували себе незручно. Що за дурацьке запитання, справді? Звичайно ж, женщини – чи руської, чи французької – ми не знаємо. Гімназистам же заборонено зустрічатися з женщинами «вне присутствия родителей или лиц, особо их заменяющих».
– Любите ли вы ее?..
Що? Любимо? Кого? Женщину?! Нас кинуло в жар. Хіба ж можна таке питатися?.. Глухий шелест перекотився залою Як він насмілився? Завтра його, мабуть, виженуть…
Репетюк ще раз поправив пенсне. Обличчя його зоставалося бліде, холодне й серйозне.
– Я позволю себе утверждать, что вы ее знате, что вы ее горячо любите… Ведь это ваша мать… Ведь это ваша сестра…
Ми просто ахнули. Ну й сучий же син! Почесний попечитель, граф Гейден, розвів руки в білих рукавичках і раптом захлопав долоню об долоню. Ах, значить, можна навіть ляскати, немов у театрі! Краса! Ми заплескали і заревіли:
– Браво!
– Біс! Бі-і-і-іс! – підхопили камчадали[194]194
Камчадали. – Ю. Смолич у книжці «Gaudeamus igitur…» (с.145) так пояснює значення цього слова: «Як далека від нас Камчатка, так і далекі, мовляв, останні парти в класі від кафедри – аж у закутку під стіною. Звідси й пішло говорити про тих, хто сидів на тих партах, камчадали. Казали так на них не тільки ми, учні, а й педагоги також. Тим паче, що на задніх партах звичайно приміщались найгірші учні, байдужі до навчання, відсталі з усіх предметів, здебільшого другорічники. Педагоги їх тільки «терпіли» – доки вони гімназію закінчать і дадуть спокій. Навіть викликали їх до дошки якнайрідше, може, – раз на четверть з предмета, і запитання ставили якнайлегші, – щоб могли вони витягти на «трієчку» й здобути перехідний до старшого класу бал. Серед товаришів по класу ці хлоп'ята теж особливого авторитету не мали, – хіба що «силовий», бо були всі старші роками, отже, й дужчі фізично: свій «авторитет» уміли здобути лящем чи потиличником».
[Закрыть].
Репетюк посміхнувся. Обличчя його було вже нормальне – рожеве. Складка на брюках – як напнута струна.
Директор підвівся і махнув рукою. Оплески, «браво» і «біс» урвалися ту ж мить, навіть без відлунку.
– Господа, – прогугнявив директор. – Прошу не забывать, что вы отнюдь не в театре. Попрошу выражать свои восторги в пределах приличия, без присущих театральной галерке выкриков… Засим, – він обернувся до Репетюка, – прошу продолжать.
Ромстюк заговорив рівним і дзвінким голосом. Цитати великих письменників так і посипалися з його вуст. Тургенев, Достоєвський, Гончаров, Пушкін, Карамзін. Три чверті Репетюкового реферата написали саме вони. Репетюк наводив уривки прози, зачитував драматичні діалоги, декламував поеми. Русская женщина! Виходить, ми справді знали її, окрім матері й сестри. Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей…[195]195
Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей – героїні класичних творів російської літератури, які вивчалися в гімназії: Бедная Лиза – з повісті Миколи Михайловича Карамзіна (1766–1826) «Бедная Лиза» (1792); Татьяна Ларіна – роману у віршах Олександра Сергійовича Пушкіна (1799–1837) «Евгений Онегин» (1823–1831); Соня Мармеладова – роману Федора Михайловича Достоєвського (1821–1881) «Преступление и наказание» (1866); Аглая – роману Ф. М. Достоєвського «Идиот» (1868); Ліза – роману І. С. Тургенева (1818–1883) «Дворянское гнездо» (1859); Віра і Марфінька – роману Івана Олександровича Гончарова (1812–1891) «Обрыв» (1869); Марія Кочубей – поеми О. С. Пушкіна «Полтава».
[Закрыть] Правильно. Всіх їх ми знали. Правда, були це немовби й не зовсім справжні женщини. Не живі, а тільки описані. Крім того – вигадані. Може, їх насправді й зовсім не було і по могло бути. Але…
Ми слухали Репетюка, затамувавши дух, як ніколи не слухали ні одної гімназичної лекції. Він змалював руську женщину в образі захватному, але кроткому й ніжному. Вона може знищити вас, спалити вогнем своїх почуттів, але вона здатна обожнювати вас, вона здатна на високу і прекрасну самопожертву. От вам Віра з роману «Обрыв», от вам Ліза з роману «Дворянское гнездо». Але хіба на жертву руська женщина здатна тільки в ім'я особи і особистого? Ні! Репетюк твердив інше. Руська женщина жертвує собою в ім'я загального добра. В ім'я ідеї. В ім'я отечества. В ім'я людства. Вона радо за це піде на муки й страждання! Хіба дружина не посилає чоловіка на війну? Хіба сестра не соромить брата, що він досі не пішов ще боронити цивілізацію від варвара-шваба? Хіба мати не хрестить сина, не благословляє його, відправляючи на подвиг, на фронт?..
Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.
Серце Хрисанфа Сербина то холодом скорчувалося, то роздималося від раптових гарячих хвиль. Ліза, Віра, Марфінька, Татьяна, Неточка,[196]196
Неточка – героїня повісті Ф. M. Достоєвського «Неточка Незванова» (1849).
[Закрыть] Марія, Соня, Настасія… Які прекрасні імена! Чому від самих цих імен вже стискається серце і потім в нього б'є такою гарячою хвилею; Аглая, ще одна Ліза, Мері,[197]197
Мері – одна з героїнь роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого времени» (1840).
[Закрыть] Маша,[198]198
Маша – героїня повісті О. С. Пушкіна «Капитанская дочка».
[Закрыть] Софія[199]199
Софія – героїня комедії «Горе от ума» (1822 1824) Олександра Сергійовича Грибоєдова (1795–1829).
[Закрыть]. А Катря? Катря Крос… Катря Крос теж може бути руською женщиною, кротко страждати, палко любити і жертвувати собою. Мила, мила, дорога і прекрасна руська женщина, Катря Крос!..
Фінал Репетюкового реферата був сповнений зворушливого ліризму й патетичної пристрасті. Прекрасним образом руської «жеищини в білому» кінчив він свою кантату.
Бій. Ураганна артилерійська підготовка. Шалена атака. Безпощадна рукопашна бійка. На стогони, зойки й передсмертні хрипи спускається ніч. Вона віщує раненим героям тільки смерть, самотню й болючу… Але тут з'являються руські женщини в білих одежах. На білих хусточках у них червоні хрести. Вони схиляються до ранених, до страдників, приречених на муки й загибель… Німецький кулемет рокоче. Снаряди розриваються довкола. Але біла женщина не випускає руки того, хто відходить за отечество в інший світ. Вона умирає разом з ним, пробита варварською німецькою кулею…
Сербин зробив вигляд, що в нього щось випало з рук, і хутко нахилився. Це треба було зробити конче. Треба було сховати обличчя. Сльози бігли по щоках, і ніяка сила не могла стримати їх… Він пережив щойно самопожертовну загибель Катрі Крос там, на полі брані, в білій одежі, над тілом загиблого героя. А цей герой був не хто інший, як він сам – Сербин Хрисанф…
І ЩЕ ОДНА СМЕРТЬ
Звістка про цю смерть була найнесподіваніша.
Ми були у Вахлакових. Репетиція початкової сцени першої дії була в самому розпалі. Ми сиділи в їдальні, випинаючи животи й надимаючи щоки, що мало символізувати цілковиту життєву самостійність, статечність та провінціальну обмеженість всіх тих земляків, поштмейстерів та інших чиновницьких персонажів гоголівської комедії. Семикласник Теплицький – найогрядніший з-поміж усіх гімназистів нашої гімназії, за що й дістав роль городничого, – входив із кухні в розстебнутій шинелі, яка символізувала халат, і гарчав своїм проспіваним на херувимській церковним баском:
– Я пригласил вас, господа, чтоб сообщить вам пренеприятное известие…
Фраза ця йому ніяк не давалася. Він проказував її так, немовби щойно за одним духом відспівав стократне великопісне «господи помилуй», і тепер, хапнувши повітря на повні легені, всю снагу своїх легенів вклав у це останнє, сто перше, форте. Аркадій Петрович сердився, хвилювався і завертав його назад.
І от, коли Теплицький вже в десятий раз виходив з кухні, запинав поли шинелі, насуплювався і гарчав свою злощасну фразу, а ми позіхали з нудоти або переглядалися з не зайнятими в цій сцені Валею і Алею, – раптом в передпокої сильно і довго задзвонив дзвоник.
Дзвонив Піркес.
Він відштовхнув Туровського і побіг просто в їдальню, до всіх. Це було дивно. Досі Піркес, не зайнятий в «Ревізорі», не був ще ніколи у Вахлакових і розположення кімнат не було йому відоме. Але він біг просто на голоси.
– Скинь калоші! – гукнув йому Туровський, але Піркес цього не почув.
У калошах, шинелі та шапці Піркес вбіг просто до їдальні і спинився посередині, перед нами, лупаючи очима і віддихуючи. Він біг надто шпарко і тепер не міг вимовити й слова.
– Що трапилося? – зірвалися ми всі, відчуваючи, що справді трапилося щось визначне.
Піркес із свистом втяг у груди повітря і нарешті здобув сяку-таку змогу заговорити.
– Вмер Кассо! – вистрілив він просто на нас. Ми справді мало не попадали поранені.
– Телеграма! – прохрипів Піркес і простяг вечірню газету. На першій сторінці, на першій же шпальті, в широкій чорній рамці було те траурне сповіщення:
«Министерство народного просвещения с глубокой скорбью извещает о смерти его превосходительства господина министра…»
Це був факт. Кассо вмер. «Господин министр народного просвещения…»
Кульчицький молитовно звів очі догори й побожно перехрестився.
– Царство йому небесне…
Це й був той самий незначний поштовх, якого треба було, щоб розрядити атмосферу. Ми завили й повалилися хто куди. На канапу, на крісла, на стільці, на рояль. Кашин гепнувся просто на підлогу й задриґав ногами. Ми качалися, хапалися за боки, підтримували схоплені спазмом животи, молотили один одного кулаками, вили, вищали і ревно плакали рясними солоними сльозами. Ми лементували, зривалися й стрибали, немов навіжені чи радєтєлі[200]200
Радетєлі – члени сект, в яких релігійний обряд супроводжується стрибками, кружляннями та ін., що завершувалося станом релігійного екстазу.
[Закрыть]. Такого реготу ніхто з нас не знав ще за своє життя.
– Кассо вмер! Господи, як же не зареготати!
Валя з Алею зайшлися зовсім, і переляканий Аркадій Петрович одливав їх водою. Варвара Власівна вибігла з свого купе з недочитаною книжкою в руках і, зовсім спантеличена, закам'яніла на порозі. Пантелеймон з анатомією в руках прибіг із своєї кімнати і тепер бігав поміж нас від одного до другого. Він хапав кожного за плечі, трусив і, захлинаючися, заздрісно допитувався:
– Чого ж ти смієшся? Чого ж ти смієшся? Ну, скажи, і я буду сміятися…
Ніхто йому нічого не міг сказати. Тоді він жбурнув анатомію у куток, повалився на канапу, впоперек, поверх Туровського, Теплицького, Теменка і Сербина, і завив зовсім диким, нелюдським реготом.
Аполлон Кузьмич – він тільки сьогодні приїхав з повіту і зараз у кухні ставив самовар – вибіг з Пантелеймоновим чоботом у руках і кинувся до хатньої аптечки, що висіла тут же, на стіні, коло Венери Мілоської. Він загримів пуделочками, пакетичками і пляшечками. Але там не було нічого, крім соди, мухоморів та калігіперманганікум. Аполлон Кузьмич зареготав і знову зник у кухні.
Нарешті сяк чи так ми пересміялися. Регіт вщух. Ми валялися по своїх місцях, знесилені. Постогнуючи, ми потирали животи, втирали сльози й віддихували з хрипом. На душі було радісно й весело. Кассо вмер. Чорт побери, повинно початися нове життя.
Тут тільки виявилося, що Піркес так досі й не зняв калош та шинелі і не познайомився з господарями. Його представили. Валя і Аля були дуже захоплені цим новим знайомством. Про Піркеса та його гру на скрипці стільки говорено в жіночій гімназії.
– Ви заграєте нам? – томно мружилась Аля.
– Хочете, я вам буду акомпанувати? – щурилася Валя. Аполлон Кузьмич з'явився знову, тягнучи свого чемодана.
Посеред кімнати він його розкрив і одну по одній почав виймати звідтіля білі пляшки з прозорою рідиною всередині.
– Ну, гімназьори! – виголосив він. – З такого приводу вам треба випити!
В прозорих пляшках був спирт, одержаний щойно Аполлоном Кузьмичем для якихось таємничих ветеринарних цілей. Дике «ура!» зустріло цю пропозицію.
А втім, горілки ще майже ніхто з нас не умів пити. Розведений водою з самовара і розлитий по медичних банках спирт ошпарив нам горла і вигнав очі на лоб. На щастя, котлет, зоставлених від обіду, ще ніхто не встиг з'їсти, і ми кинулися ковтати шматки січеного м'яса, щоб здобути знову змогу дихати й жити.
Аполлон Кузьмич підняв перший тост:
– За вічну непам'ять Кассо!
Піркес відповів йому з таким же викрутасом:
– За многая літа – нам!
По третій Аполлон Кузьмич відмовився нам давати. Третю він випив сам.
– По третій, – сказав він, – доп'єте, коли будете ветеринарами.
А проте з нас було досить і двох медичних баночок на брата. Правда, оп'яніння було трошки перебільшене. Саме відчуття першого в житті сп'яніння кидало в бажання по-форсувати трошки і вдати п'яного ще дужче. Крім того, самий привід до пиття вже сам п'янив без усякої допомоги спиртного.
Ми лементували, махали руками й не слухали одне одного. Про репетицію давно забуто. Аркадій Петрович з Варварою Власівною зникли. Вони побігли до гімназії чи до когось із колег.
– Ходімо, хлопці! – запропонував хтось, і ми кинулися до шинелей і калош.
Куди? Чого? По що? Все одно. Куди завгодно. З сміхом, вигуками і репетом ми висипали на вулицю. Піркес, Туровський, Сербин, Кульчицький, Кашин, Зілов і навіть Пантелеймон Вахлаков. Морозна, присипана першою порошею, синювата місячна ніч зустріла нас. Від такої ночі стало ще краще, ще радісніше, ще п'янкіше.
Галасуючи, похитуючися та петляючи ногами, немовби ми й справді були до краю п'яні, ми пішли невідомо куди, просто серед вулиці, дарма що було вже далеко після сьомої і на кожному кроці ми рискували зустріти інспектора. Що нам інспектор, коли Кассо вмер, коли ми щойно випили по дві медичні баночки на брата і коли нам так весело й хороше жить?!
Туровський, наш заспівувач, затяг веселої і п'яної:
Ми підхопили:
Так наливай, брат, наливай и все до капли выпивай…
Раптом на розі назустріч нам розітнувся інший, не менш оглушливий і дикий рев. Сірі гімназистські шинелі метнулися до нас.
– Ура!
– Ур-р-р-а-а-а!
То були Репетюк і Воропаєв. Довідавшися про смерть Кассо, вони теж побігли до Вахлакових.
На розі головної вулиці яскравим електричним світлом сяяли дві вітрини кондитерської Банке. За склом, на вікні, на довгих деках лежали наполеони, еклери та марципани. В округлих паперових коробках в сяйві білих паперових кружев покоїлися великі горіхові й бісквітні торти. Мікадо темно полискували проти яскравих електричних лампочок. Ах, як добре було б зараз, на ознаку такої визначної події, зайти до кондитерської і замовити Елізі, Труді й Марії по п'ять асорті на брата і по дві склянки зельтерської води.
Ми мерщій одвернулися й поспішили швидше зникнути за рогом. Кондитерську Банке ми проминали тепер з важким, сердитим серцем.
Раптом Зілов схопив Репетюка за рукав.
– Репетюк! – сказав він, і голос його чомусь затремтів. – Репетюк, а що, коли б ви пішли зараз до кондитерської й перепросили б стару Банке?
Репетюк подивився на Зілова й почервонів так, що його стало шкода. Пенсне затремтіло на його носі.
– Сер!.. – почав він був згорда, але замовк. – Ходім! – раптом вигукнув він і, не чекаючи на нас, побіг через вулицю до кондитерської. Двері розчинилися, і він зник у хмарі пари, що вийшла з пекарні йому назустріч. Ми кинулися за ним.
Фрау Банке стояла за конторкою й підраховувала виторг. Еліза, Труда й Марія прибирали на столиках. Була вже дванадцята година, і був час зачиняти. В кондитерській не було вже нікого. Наша поява була подібна до сходу сонця з західної сторони. Еліза, Труда й Марія випросталися і зблідли, ганчірки, якими вони витирали столики, повипадали у них з рук на підлогу. Вони дивились на нас перелякано і готові були заплакати. Фрау Банке підняла окуляри на лоб і дивилась на нас мутнявими після окулярів очима. Руки її затрусились.
Репетюк підійшов до конторки і скинув кашкет.
– Мадам! – сказав він. – Ви не подумайте, що я зараз п'яний… Я прошу вас простити, що я…
Він затнувся, хитнувся, і тут трапився скандал: він п'яно гикнув. Але ми вже лізли всі на прилавок і навперейми тиснули руку старій німкені. Ми кричали:
– Простіть? Забудьте! Це ненавмисне! Він більше не буде! А Кассо вмер! Як ваше здоров'я?
Еліза, Труда й Марія стояли позаду нас, шарпали нас за хлястики шинелей і заливалися рясними сльозами.
Вечір закінчився чудово. Двері кондитерської були замкнені, штори спущені, і протягом цілої години ми бенкетували в гостях у Банке та її трьох дочок. Ми їли наполеони, марципани, еклери і горіхові торти. Ми пили зельтерську, каву і лимонад. Еліза, Труда й Марія носилися довкола з тарілками і навперейми припрошували нас. Фрау Банке частувала нас своїми грубезними цигарками «Дюбек лимонний». Ми знищили незчисленну, зворушливу кількість пирожних, але фрау Банке категорично відмовилася записати це нам наборг. Це вона частувала нас на знак нашого замирення…
Мас, проте, було тільки десятеро. Одного з нас в цей час не було. Саме зараз, коли ми десятеро заїдали й запивали тут розкішними ласощами наш «мир з німцями», одинадцятий з нас, затиснувшись між великі кубічні паки сіна, фуражним ешелоном линув на захід, на фронт. Він їхав на «війну з німцями».
Васька Жайворонок таки подався на фронт удруге, і на цей раз йому пощастило здійснити свою мрію. За місяць ми дістали листівку з штемпелем «Діюча армія», в якій доброволець пішого пластунського полку сповіщав нас, що був уже двічі в розвідці і раз навіть у рукопашному бою.
