Текст книги "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Автор книги: Юрій Смолич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 42 (всего у книги 62 страниц)
Розпрощалися, одначе, сердечно. Бруне, Кюлов і Штірмахер, про всякий випадок, запам'ятали адреси товаришів там, дома, на їх рідній станції – вони ж поверталися туди за два-три дні, відбувши командировку.
Поїзд забряжчав буферами і став.
Київ! Це був Київ!
Студентство! Університет! Нове життя!
Дужим гомоном і гамором перон зустрів поїзд. Гукали пасажири, перегукувалися залізничні службовці, гули паровози, сюрчали кондукторські сюрчки. Але над усе були рясні й одчайдушні вигуки газетярів. Вони гукали:
– Екстрене повідомлення! Щойно з Москви! Замах на Леніна![416]416
Замах на Леніна! – Йдеться про замах на В. І. Леніна 30 серпня 1918 р. есеркою Каплан.
[Закрыть] В більшовицького вождя стріляла есерка Каплан!..
Макар виплигнув на перон через вікно і вхопив газетяря за плечі.
– Брешеш! – прохрипів він. – Ти брешеш! Леніна! Стріляла? Але ж він живий? Живий? Таж кажи – живий?..
Переляканий газетяр верещав, публіка кинулася розбороняти, утворився шарварок. Всі говорили, всі гули. Невідомо було, хто кого хотів бити, і, власне, – за що. І взагалі – чи дозволяється бити дитину? Втім, Макар нікого не бив. І він не розумів, чого від нього хотіли. Хтось подав здогад, що це божевільний. Жінки кинулися з натовпу геть. З'явилися двоє німецьких патрулів і повели Макара до комендатури.
Примірник газети, одначе, залишився в Макара в руках. І тепер, ідучи між двох патрулів, Макар похапцем бігав очима по шпальтах, забувши про весь світ. Свої дві книжки и рушнику – «Інтегральне числення» та «Держава і революція»[417]417
«Держава і революція» – праця В. І. Леніна, написана в серпні-вересні 1917 р. в підпіллі. В ній творчо розвивається вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про державу. В. 1. Ленін дослідив найважливіші питання виникнення держави й ставлення до неї революційного пролетаріату, питання змісту і політичної форми диктатури пролетаріату.
[Закрыть], де «Революція» та «Ленін», про всякий випадок, було одірвано, – Макар також забув у вагоні.
УКРАЇНА МОЯ, ХЛІБОРОДНАЯ
До світанку було ще ген далеко. Ліс стояв тихий і мовчазний як буває це тільки в спокійні години передрання. Коники вже примовкли, птаство ще спало, навіть листя не тріпотіло на верховіттях. Темінь стояла сіра й безбарвна.
І дарма, що тут, на узліссі, грабиняк ріс не надто густий, пробиратися між дерев було трудно й клопітно; зраджував зір, відстань обманювала, і стовбур виникав раптом просто перед тобою, саме тоді, як ти гадав, що до нього ще кілька кроків. Разів зо три Зілов уже наштовхнувся на дерево і вдарився лобом. Стиха кленучи, кулячися та здригаючись від ранкової свіжості, він посувався поволі. Особливо заважала важка торба за плечима та довга й незручна піхотинська гвинтівка в руках. Враз він спинився, і серце в нього пристануло і завмерло.
Стовбур, об який він щойно торкнувся правою щокою, тихо відхилився вбік, а тоді знову хитнувся і вдруге вдарив його в лице. І кора, шорхнувши по щоці, зоставила чудне, фальшиве відчуття – така кора 'не буває. Зілов спинився і простяг руку вперед.
Дрож, глибоке внутрішнє тремтіння прохопило Зілова з ніг до голови. Стовбур знову відхитнувся від його доторку, і це був зовсім і не стовбур. В руці Зілов тримав шорстку холошу штанів і закостеніле тіло під нею. В руці Зілова була людська нога – високо в повітрі, окремо від землі…
В темряві нічного лісу його очі насилу ухопили темний силует. Він тихо похитувався перед очима. Але зразу за цим силуетом був ще один такий же, а далі – можливо, ще один.
– Австрійська робота, – зітхнув Зілов, – з якого ж це села? Сьогодні ж пошлемо розвідку…
Але гаятися Зілов не міг. Він уклав мертвих в ряд, на мить застиг над тілами похилений, з кашкетом у руці – віддав шану, – тоді закинув торбу за плечі, стис гвинтівку і рушив далі.
За кілька кроків вже западав вибалок, і тут зовсім пояснішало – роздивитися можна було кроків на сорок навкруги. Десь унизу тихо муркотів струмок. Зілов пішов униз, на голос струмка. Лісова криничка мала бути зразу ж у долині, у байраці.
– Питьпадьом-питьпадьом! – сплеснув раптом від кринички несподіваний тут перепелиний поклик.
Зілов спинився і відповів так само:
– Питьпадьом!..
Тоді дві постаті зразу звелися з трави. В сивих сутінках, тут, у балці, зблизька їх можна було роздивитися добре. Це було двоє дівчат.
– Зілов? – прошепотіла котрась з них.
– Галя? Одуванчик?
– Ми.
Зілов кинув торбу на землю, поставив гвинтівку і важко передихнув. Дівчата по черзі торкнулися його руки.
– Ти чого так тремтиш? – хрипким, немов після сну, голоском підлітка поцікавилася та, до котрої він сказав «Одуванчик».
– Так… – Він присів на цямриння і закурив.
Вогник спалахнув на секунду, і короткий рожевий спалах вирізьбив з сутінок два дівочі обличчя. Майже дитяче Одуванчика – з безбровими припухлими сонними очима, з шорсткими, непокірними, безколірними патлами підстриженого стіжком волосся. Доросле, спокійне, повновиде, з тонкими чорними бровами, пов'язане дівоцькою хустинкою, – Галине.
– Ну, давайте, – сказала Галя, – нема часу. Повернутися тра, бачте, ще вдосвіта…
Зілов розв'язав торбу і почав пачками добувати з неї книжки. Це були тоненькі брошури на сірому обгортковому папері.
– А що саме? – нахилилася через плече Галя.
– Ленін… «Більшовики про землю»…[418]418
Ленін… «Більшовики про землю»… – Йдеться про «Доповідь про землю», виголошену В. І. Леніним 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. на Другому Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, в якій була висунута вимога передати землю селянам.
[Закрыть]
– Саме що треба! – Галя навіть сплеснула руками.
Зав'язавши хустинку тісними кінчиками під підборіддям, вона полізла за пазуху і ніяково спинилася перед Зіловим. З пазухи вона вийняла невеличкий вузлик…
– Іванкові… – почервоніла вона, – гостинця передасте Іванкові?
– Давай! – Зілов узяв. Навпомацки він визначив у вузлику два пиріжки і п'ять яблук. – А сказати що?
– Пхі! Нічого не казати! – Вона пересмикнула кінчики хустинки під підборіддям. – То я піду! – Але, зробивши крок, вона ще спинилася і зиркнула через плече. – А мені той… нічого не переказав?
– Поцілувати сказав… Щоб я тебе поцілував від його імені…
Галя чмихнула в хустинку і побігла до стежки. Незабаром її постать зникла в ліщині.
Розвиднювалося. Темінь ночі немов сіла на землю, і вгорі вже був ясний вранішній небозвід. Над лісом праворуч вже трохи рожевіло.
Одуванчик теж завинулася в хустку. В цій маминій хустці та кофті вона достоту скидалася на сільську дівчину, і ніхто ніколи не став би заперечувати проти того, що вона оце простує до міста на базар і в торбі в неї паляниці, крашанки та пшоно.
– Ну, в городі що там і як? – запитав Зілов.
– У кіно вчора була! – губи в Одуванчика зразу ж розшили захопленою посмішкою. – Віра Холодная![419]419
Віра Холодная – Віра Василівна Холодна (1893–1919), російська кінозірка німого кіно.
[Закрыть] І-і-і! Він її як ухопить за руку і як зашипить до неї: «Ти моя!», а вона тільки блиць його по морді і говорить тоді: «Нахал! И как это вы смеете! И потом, граф, я ж вас совсьом не люблю!» – Одуванчику аж затамувало дух. Очі зробилися круглі, і обличчя зблідло. – Як зробимо вже революцію і в гімназіях будуть учити безплатно, зразу ж навчуся на кіноактрису і гратиму драми на дві серії…
– Я не про те… – всміхнувся Зілов. – Стах мені переказував щось?
Одуванчик зітхнула, розлучаючись з образами Лисенко[420]420
Лисенко Наталія Андріанівна (1884/86? -?) – російська кінозірка німого кіно.
[Закрыть] і Мозжухіна[421]421
Мозжухін Іван Ілліч (1888–1939) – російський кіноактор, зірка німого кіно, чоловік Н. А. Лисенко. З 1920 р. жив за кордоном.
[Закрыть].
– Післязавтра, сказав, буде там, де від церкви шопа на захід під яблунею. – Вона нахилилася і взяла свою торбу, заміряючись іти. – Ага! Ще! – Вона спинилася. – Ще таке казав, що сам післязавтра до ладу розповість. Оце…
– Що «оце»?
– Ну, саме це… у Росії, під більшовиками тобто, незабаром з'їзд має бути…
– Не казав – який?
– Ну, цей же, – здивувалася Одуванчик, – тобто наш Союзів робітничої і селянської молоді! І у Києві, – згадала вона і заквапилася, – союз наш уже інакше себе прозвав…
– Інакше? – вразило Зілова. – Як же інакше?
– Прозвалися «сокоммол» чи «коммол». Сказав – сам до ладу розповість. Коммол.
– Ну, йди! Йди мерщій! – махнув Зілов рукою. – Гальчина торба у ліщині буде… Сокоммол?
– Ага! Чи коммол… А ми, значить, коммольці будемо… Хі!
За хвилину силует дівчинки – дещо зігнутий, з торбою за плечима – зник у ліщині. Зілов залишився сам.
Край лісу, на горбику, Зілов на хвилинку присів. У долині внизу лежали картаті поля. Жовта стерня немов димилася легкою парою. Де-не-де по клаптях полів височіли ще рудуваті полукіпки – возовиця ще не кінчилася, хліб підгнивав. По дорозі на Коростовці пливла курява – котився віз. За дорогою між стернею там і тут прохоплювалися брунатні полоси достигаючої гречки. Вже жовтіли далі й баштани. Під горизонтом на захід простилався соковитий килим цукрових плантацій. Врожай на буряки цього року мав бути добрий. Але – хто ж його забере? Невже, як і хліб, – німці? А в Росії – голод. Якби той хліб, що забрали німці, та був у своїх, у Росії!
Коммол – це, очевидно, мало значити «комуністична молодь». Союз комуністичної молоді – сокоммол. Вірно. А то – і в есерів соробмол, і в меншовиків соробмол. А потім, комунізм – це ж і є остаточна, довершена форма соціалізму. Паризька. комуна! Значить – до кінця. Не на життя, а на смерть. За комунізм!
З'їзд робітничо-селянської молоді у Москві!..[422]422
З'їзд робітничо-селянської молоді у Москві… – Всеросійський з'їзд робітничої і селянської молоді, що відбувся 29 жовтня 1918 р., на якому було створено ВЛКСМ (тоді називалася РКСМ – Російська Комуністична Спілка Молоді).
[Закрыть] Десь там, близько-близько, е Радянська Росія, і в ній пролетарська молодь організовує свій союз! Радянська Росія! Вона є.
Серце заколотилось схвильовано. Але зразу ж зробилося журно і в грудях тоскно занило.
І Зілов зрозумів. Журно і тоскно було від думок про Катрю. От уже два тижні, як Катрю перевезено до Києва, в Лук'янівську в'язницю[423]423
Лук'янівська в'язниця – колишня політична тюрма в передмісті Києва – Лук'янівці, збудована в 1863 р. У 1917–1919 рр. – політична тюрма під час контрреволюційного режиму Центральної ради та Директорії.
[Закрыть]. Катря так і не виказала, хто давав їй прокламації, хто посилав на агітацію до німецьких та австрійських частин. Серце в Зілова стислося журбою і болем. Мила Катря! Смілива дівчина, чудовий товариш, відданий соробмолець! Коммолець Катря!.. Невже – повісять? Чи, може, як Козубенка, Шумейка та інших – до концтабору в Німеччину?
Мила Катря!
Сонце враз бризнуло просто в праву щоку. Зілов замружився і солодко потягся – після безсонної ночі. Неохоче він звівся на рівні. Ранок настав, треба було ховатися до лісу.
У лісі Зілов жив уже понад два тижні. Сталося це так.
Одного вечора до нього прибіг задиханий, схвильований Піркес. Щойно його викликав спішно до офіцерського кафе Парчевський і переказав катастрофічні новини. Таємний відділ київської державної варти та австро-німецька контррозвідка виявили по всьому Поділлю підпільні організації і воєнно-революційні повстанкоми по цукроварнях і селах.
Сьогодні ввечері у Вінниці мала відбутися підпільна нарада більшовицьких комітетів, і варта та австро-німці ладналися її захопити. Одночасно мало бути проведено підготовану теж на сьогодні загальну ліквідацію всіх виявлених більшовиків та й інших неблагонадійних для гетьманської влади елементів. Сотню Парчевського варта притягала для облави також. Копії списків Парчевський щойно одержав. По станції і місту – дев'ятнадцять більшовиків та кілька діячів різних інших партій…
Зілов з більшовиків-комітетчиків знав тільки одного. Замість Шумейка він був тепер зв'язаний з електромонтером Марченком. Підпілля вимагало суворої конспірації. І от – проклята варта та контррозвідка знали всіх. Ось, з її рук, перед Зіловим лежав повний список його старших товаришів – керівників підготовки до повстання. Дев'ятнадцять! Це після того, як десятки наложили головами весною, десятки поїхали до концтаборів після страйку! Зілов ніколи не сподіваної, що організацій така вже велика знов. Зараз її мали ліквідувати. Вісімнадцятим у списку був і сам Зілов. Комітетом він ще не був прийнятий до партії. Але контррозвідка його вже прийняла…
Роздумувати не було часу. Стах і Золотар побігли по квартирах всіх за списком вряд. Піркес побіг попередити інших – не більшовиків. Зілов метнувся до Марченка.
Марченка на роботі не було. Дома теж. «Він поїхав щойно до Вінниці», – сказала дружина. Зілов прибіг на вокзал: пасажирський відійшов десять хвилин тому. Зілов вчепився на якийсь паровоз, що з Товарної йшов резервом по київській колії. В Гнівані він наздогнав пасажирський. В пасажирському Марченка не було: він поїхав якимсь товарним. Пасажирський привіз Зілова до Вінниці. Зілов вибіг з вокзалу і став серед вулиці. Куди йти? Де підпільний з'їзд? Де знайти хоч би одного товариша-більшовика? Як попередити? Австрійський жандарм вже стежив підозрілим оком за чудним робітником – в засмальцьованій тужурці, без шапки, з розпатланим волоссям, посеред вулиці.
Але гинути доводилось все одно. Зілов підійшов просто до якогось слюсаря, що з водогінними кранами під пахвою переходив у цей час вулицю.
– Товаришу! – сказав Зілов. – Вір мені. Нещастя! Зараз десь тут німці та варта мають захопити підпільну більшовицьку нараду. Скажи, де хоч один більшовик? Треба попередити!..
Але австрійський жандарм вже стояв за їх спиною. Боязко озираючись, слюсар з водогінними кранами під пахвою відійшов геть. Дійшовши до тротуару, він кинувся бігти в провулок. Побіг попередити? Знає когось? Чи, може, просто злякався?..
Жандарм штовхнув Зілова, Зілов висмикнув рукав і пішов просто в напрямку до міста, просто вулицею, між трамвайними коліями. Трамваї бігли туди, бігли назустріч. Зілов ішов між коліями, між вагонами, він забув, що був ще на світі тротуар. Де, де, де міг бути у незнайомому місті невідомий більшовик?
І от біля самого мосту з Замостя до міста він спинився і тихо відійшов набік геть. Він зійшов на тротуар і став, зіпершися на афішну тумбу. Натовп на тротуарах зростав і повільно посувався назустріч…
Через міст ішла процесія. Тісне каре австрійських солдатів з гвинтівками на руку. В цьому каре друге – вартові з гвинтівками на руку. В другому третє – гайдамаки з голими шаблями. В третьому каре було ще й четверте – плече до плеча якісь цивільні з кепками на очі, з револьверами на рівні очей. Сот п'ять австрійців, вартових і агентів! А всередині чотирьох каре – кілька десятків різної зовнішності людей. Марченко крокував у четвертому ряді…
Підпільна більшовицька нарада була арештована вся…
Зілов насилу відірвав плечі від тумби й пішов навмання. Потім він звернув у завулок. Потім він перейшов через базар. У рундуку він купив розсипних цигарок «Ада». Хлопці-папіросники гукали: «Папиросы «Ада», «Ада»! Закурить их нада, нада!» Зілов вийшов через передмістя у поле і звернув проти сонця на захід. Вечоріло.
Без шапки, з десятьма цигарками «Ада» в кишені, Зілов пішов у ліси…
Це було вже два тижні тому…
Зілов ішов навпростець, обминаючи вибалок, де вночі натрапив на повішених. Вибалок був при дорозі – очевидно, проїздила австрійська карна частина. Зілов зійшов на пагорб, у саму гущавину лісу. За півгодини ходу крізь густизну дубиння та грабиняка блиснуло назустріч просвітами великої галявини. Сонце підбилося вже ген понад ліс. Зілов глянув пильно окіл галявини і тоді вийшов сам.
В центрі галявини – так, що звідти добре було видно підступи з усіх боків, – горіло велике багаття. На двох підпірках лежали шомполи, і з них звисав великий і лискучий жерстяний чайник. Четверо сиділи й лежали довкола. Це й були партизани Степана Юринчука.
Зілов у загоні був п'ятий. Сам Степан – шостий. Зараз Юринчука на галявині не було: він ходив раз у раз на село, додому, гуртував фронтовиків і бідняцьких синів – партизанські резерви.
На час Степанової відсутності отамана заступав другий фронтовик – тихий і лагідний Костя, без двох пальців на ліній руці і без правого вуха. Їх ще на фронті відрубав німецький улан. Костя завжди посміхався ніжними блакитними очима і соромливо посіпував верхньою губою. Був Костя по місцевий – латиш. Загорнувшись у шинель без хлястика, притиснувши гвинтівку до грудей, Костя лежав горілиць і замріяно споглядав прозорі перисті хмари високо угорі.
Поруч з Костею, у ватяній тужурці й ватяній папасі, сидів Ян – австрієць з військовополонених. Він утік, у ліси, коли команди військовополонених австрійців почали перекидати на італійський фронт. На фотографії, яку Ян зберігав за підкладкою папахи, він був у глаже з чорним метеликом і в тірольці з чорним широким шнурком, обличчя виголене чисто і акуратно. Зараз на підборідді в нього кучерявилася тритижнева борідка. Він сидів понуро і колупав ножиком з-під нігтів.
Третій бук зодягнутий у синій жупан і офіцерську папаху. Це був збіглий гетьманський сердюк, колишній синьожупанник з полонених[424]424
… синьожупанник з полонених… – тобто з військових часин, сформованих українськими буржуазними націоналістами при сприянні австро-угорського уряду з військовополонених російської армії українського походження на території Австро-Угорщини. В 1918 р. брали участь в окупації України в складі австро-угорського війська. Після відступу окупаційної армії з України злилися з військовими частинами Директорії і були вщент розбиті Червоною Армією. Народ прозвав їх так за колір та крій їхнього одягу.
[Закрыть]. Вахромей Кияш. Чотири гранати теліпалися на животі в Кияша, при боці козацька гнута шабля, німецький карабін. лежав на колінах.
Четвертим був Коротко Іван.
– Іванко! – гукнув Зілов. Передала тобі Галя от…
Іванко наблизився і, зашарівшися, взяв вузлик. Кияш гучно зареготав і підморгнув Іванкові недвозначно й похабно. Потім виловчився і штрикнув його кіпцем гвинтівки в живіт.
– Маладай шелаек! – ліниво прогугнявив і Ян. – Докон пшекрасні краля перехова сен од кавалерув? Хцеми ласки і кохання всє ми…
– Бросьте. Это невеста! – мрійно простяг Костя, не міняючи пози і не відриваючи зору від небозводу. – Вань, это ты? – Голос в нього був несподіваний – бас.
– Я… На узліссі коло шляху п'ятеро повішених… Селян.
– Та ну? Хто? – Всі звели голови або підійшли. – П'ятеро?
– Запишем, – зітхнув Костя, – еще пять… – Він говорив по-російському, твердо й дбайливо, з невеличким акцентом.
Постійно Костя був у партизанів за ад'ютанта. Він же вів і канцелярію. Канцелярія – то була невеличка книжечка в чорній цератовій обгортці. Костя занотовував до неї всі, які ставали відомі, факти розстрілів, повішень, мордувань. На своєму правому відрубаному вухові Костя поклявся зробити повний розрахунок: за розстріляного розстрілювати п'ять, за повішеного – десять. Вся лічба була «в офіцерах».
Чайник раптом засопів, зашипів, забулькотів, і кришка на ньому підстрибнула.
– Приехали! – сказав Костя, беручи через поля шинелі чайник з вогню.
В цю секунду раптом ударив далекий вибух і лісом із вибалка перекотилася довга луна. Всі враз схопилися.
– Гармата? – прошепотів Іванко.
– Пушка! – відповів Костя, обережно ставлячи чайник у золу. – Три дюйма.
Гарматний постріл розлігся вдруге, тоді зразу втрете і вчетверте. Всі завмерли. Гвинтівки самі собою лягли під лікоть.
– За вітром, з заходу, – розсудив Кияш. – І недалеко. Верстов за п'ять.
– Три версты, – сказв Костя. – Завтрака не будет. Отменяется. Коротко Иван – к шляху. Ждать возле кринички. Чаю взять в баклажку. Шагом марш. Остальные, – сказав він, нахиляючись за чайником, – двигаемся через пять минут, цепью. – Костя поглянув на годинник на руці. – Операция – разведка. Чай пить всем.
Іванко зник у лісі.
За п'ять хвилин – Костя стежив по годиннику – інші теж поринули в гущавину. Багаття тихо догоряло, вгору звивався димок. На місті табору більше не зосталося нічого, партизани все своє носили при собі. Порожній чайник Костя прив'язував під торбою за спиною.
На узліссі Іванко вже чекав. Він лежав за лісовим окопом, визираючи в долину. Гарматні постріли повторювалися вже тричі по чотири вряд. Били з чотирьох номерів. Коли всі вийшли з лісу на окоп, за горбом, що вінчав долину, загримів, не поспішаючи, кольт і зразу ж другий.
– Он! – сказав Іванко, зводячи руку.
Справді, з-за горба тихо в небо звивався чорний густий дим. Так горить солома, стара, іржава й пріла мерва з стріх.
– У нас… – прошепотів Іванко.
– Да. Это Быдловцы, – ствердив Костя. – Горят.
– Он, он! – майже закричав Іванко, знову скидаючи руку. – Біжить! Щось біжить. Конем…
Інстинктивно всі присіли за окоп. Голови повернулися праворуч, на шлях.
Не далі, як за півкілометра, в хмарі куряви, сюди, просто під ліс, сказав вершник.
– Приготовиться! – скомандував Костя. Затвори клацнули. – Зилов и Кияш в долину – взять живьем!
Зілов і Кияш побігли поза ліщиною до дороги. Вершник був уже виразно помітний. Кінь – селянський, верхівець сидів без сідла, ноги стирчали люшнями – босі.
– Та це ж! – Іванко аж захлинувся. – Та це ж дід… Маложон Микифор… з нашого села… Наш товарчий, – пояснив він Кості. – Їй-право, він!
– Пошли и мы! Ян остается дозорным. – Костя звівся, і вони з Іванком побігли слідом за Зіловим та Кияшем у долину.
Микифор Маложон скотився котком, просто під ноги партизанам. Він став на ноги, але сказати не міг нічого – тільки водив очима. Груди здіймалися часто, із присвистом.
– Куди? – термосив його Іванко. – Куди ви, діду? Що воно там? У нас горить?..
Микифор Маложон нарешті віддихав. Але, перевівши дух і здобувши дар мови, він вибухнув довжелезною, нескінченною лайкою. В бога, в богоматір, ангелів, архангелів, апостолів, угодників і святих.
– Дед, – нарешті спинив його Костя, – кончай скорее. Что произошло?
– Німці! передихнув Микифор. – Маму їхню мордує, трясни їхній матері, пай би кожного правцем перед жінкою поставило, щоб їм на світ божий не дихнути, чортове насіння…
Справа стояла така. З бурякових плантацій Полубатченко зажадав дві третини. П'ятнадцять тисяч пудів! Сход приставав на третину. Полубатчснко й слухати не схотів. Він звелів своїм австрійцям, і поїш забрали заводіяк – діда Панкратія Юшека й Степана Юринчука, що саме нагодився в ту йору до села. Та тут селяни збунтувалися, напали на австрійців, і діда Панкратія а Степаном Юринчуком відбили. А в австрійців відібрали шість гвинтівок і один револьвер. Вночі ж з станції прискакав каральний загін кірасирів. Вони оточили село і зігнали всіх людей на майдан. Командир наказав везти п'ятнадцять тисяч пудів до панських комор. А тим часом здати зброю, яка є в селі: він визначив сто гвинтівок і два кулемети. За годину, сказав, запалить село з чотирьох кінців… За годину панські комори зосталися порожні, гвинтівок принесли три, та й ті без затворів. Тоді командир зажадав ще й контрибуції п'ятдесят тисяч. Не діставши, вів вивів солдатів із села і вдарив з гармат. Тепер Бидлівці горіли з чотирьох кінців.
Особливо допекли Микифорові кулемети. Він був обурений вкрай…
– І де це він, нехрещена сука, отаке взяв! – бив Микифор себе в поли. – Нема в нас кулеметів. Коли б були, то хіба їх не знайшов би Степан? Нема кулеметів, матері його сто чортів у одне місце. Де ж їх йому взяти? Га?!
Партизани стояли понурі й мовчазні.
– Піду й я у ліс, – вдарив Микифор Маложон шапкою в землю. – Буду жити, німця бити, вино пити! Га?
– Иди, – сказав Костя. – Вина не будет. Винтовку сам себе достанешь.
– А, ну да, – згодився Микифор. – Звісно, що сам. А вина хіба не вживаєте? – Він раптом заплакав в зашкарублий рукав гуньки. – І який же вже з мене товарчий, як усю череду ще на тому тижні до останньої корівки австріяк погнав на станцію! Нема вже в нас череди. Корівоньки мої ласкаві, – заголосив він. – Ой господи ж мій, господи! Усіх, чисто всіх забрано…
– Твоих сколько? – запитав Костя.
– Чого «моїх»?
– Ну, коров.
– Моїх? – Микифор закліпав заплаканими, зморщеними, старечими очима. – То їсть моїх корів? Які в мене корови? – обурився він. – Зроду не було?
– Він у нас товарчий, – пояснив Іванко. – Громадську череду пасе…
– Ще з японської війни, – охоче пояснив Микифор. – Так приймаєте, хлопці, га? Я ще такий, що го-го!..
– А куди ж ви оце, діду, скакали? – запитав Зілов.
– Таж до вас і скакав, у ліс. Як побачив, що горить село, – ну, думаю, тепер з мене тільки лісовик, і квит!
Різкий, гучний посвист згори, з окопу, урвав балачку. То був посвист на тривогу. Всі схопилися і кинулися вгору до лісу. Микифор тяг за вуздечку коня.
– Що таке?
Ян мовчки вказав рукою на згірок.
– За окоп! – гукнув Костя.
З пагорба риссю гнав кінний загін. Вітер змивав куряву зразу на гречку. Гвинтівки блищали в солдатів з-за плечей. Кінський тупіт вже долинав і сюди. Кіннотників було не менше ескадрону. То були кірасири. Вони скакали від Бидлівців.
– Порішили, – прошепотів Микифор, підповзаючи до всіх: він загнав коняку в гущавину, – і ваших нєту! Сучі сини! А дим, дим! Як горить!..
Дим здіймався відразу в небо, а тоді немов падав униз – важкий та хвилястий – і стелився з горба по стерні. Кірасири поспішали. Позаду торохкотіло два візки з важкими кулеметами кольт. Гармат не було видно.
– А что? – прошепотів Костя. – Может, ударить в хвост и отбить пулемет? – Зілову здалося, що завжди рівний і спокійний Костин басок переривався і тремтів.
Кулемет – то була Костина мрія. Він казав так: з нічого не можна й нічого зробити, але з небагато можна зробити псе. Він запевняв, що, коли б був один кулемет, він за тиждень зробив би з нього десять. За два тижні він обіцяв тоді здобути гарматну батарею, а за місяць партизанську армію на сто тисяч партизанів.
– Дурниця! – сказав Зілов. – Нас п'ятеро, чотири гвинтівки, обріз і маузер.
– Да, – зітхнув Костя.
Кірасири проскакали. Стало тихо. Вітерець приніс перший запах горілого. Зілов думав про Одуванчика. Де ж вона? У селі чи повернулась назад? Хоч би не перехопили кірасири.
Партизани спустилися вниз і пішли вздовж шляху. Вирішили обійти понад лісом якнайближче до Бидлівської Слободи. Від Слободи, з цього краю до лісу, було не більше як кілометр. Горілим пахло дужче і дужче. Вітер віяв яхраз просто в лице. Микифор кляв шкапу – вести її лісом було морочливо й важко. Попереду в розвідці йшов Іванко. Позаду за сто кроків ар'єргардом – плентався Кияш. Раптом Іванко сів – то був знак. Сісти – значить: увага!
Те, що притягло Іванкову увагу, зразу побачили всі. При дорозі під кущем глоду хтось сидів. Сіра, похила, самітна постать. Всі підійшли до Іванка і тоді вийшли на шлях. Постать сиділа не ворушачися. Костя вийняв маузер і пішов наперед.
– Эй! – гукнув він. – Кто?
Постать не ворухнулася.
– Руки вверх! – скомандував він.
Постать не ворухнулася.
Тоді Костя звів маузер і пішов просто на постать. Втім, за кілька кроків він маузер спустив і спинився. За хвилину підійшли всі.
На краю рівчака, біля дороги, сиділа жінка. Хустку на голові зав'язано кінчиками, як у молодиці. Обличчя – спухле, випростані з-під запаски босі ноги – сині й набряклі водою. На колінах у жінки, завинута в ганчір'я, лежала Дитина. Очі в неї були відкриті й непорушні, рот розтулений, і муха сиділа в куточку губ. Дитинка була мертва. Жінка дивилася дитині на лице, і очі її не кліпали, не ворушилися. Здавалося, не було такої сили, яка б спроможна була одірвати цей мертвий зір…
Партизани спинилися й скинули шапки. Жінка не ворухнулася. Іванко вийняв з торби окраєць хліба і поклав коло жінки на траву. Потім партизани постояли ще, переступаючи з ноги на ногу. Дід Микифор вголос зітхнув. Жінка не ворухнулася. Тихо, навшпиньках, партизани пішли геть.
В лісі було тихо, тільки вітер шурхотів верхів'ям та поскрипував інколи стовбур до стовбура. Перша осіння жовтизна обсипала дубиння і клени.
За поворотом Костя зненацька скинув шапку й закинув голову назад. Волосся, виявляється, було в нього довге, нестрижене. Несподіваним високим фальцетом він жбурнув угору надривний і зухвалий спів:
Ох, Украйна моя, хлебородная,
Немцам хлеба отдала, сама голодная!..
Це був не спів, а плач. Голосний лемент – з слізьми і риданням – на весь ліс, на весь світ.
Люди йшли понуро. Костя співав ридма, потім схлипнув і урвав. Довге волосся звисло йому на лице – він похилив голову на груди. Шапку він так і ніс у руці.
Раптом Іванко знову сів.
Всі кинулися з окопу в ліс.
Далеко на дорозі з'явилася біда. Вона швидко котила назустріч. Партизани принишкли. Біда проминула їх за двадцять кроків по дорозі. В біді сиділо двоє старих євреїв в лапсердаках і сірих парусових плащах. Ряба шкапинка трусила бідою по вибоях. Біда проїхала, хлопці звелися і знову пішли.
Враз позаду гучно розлігся рушничний випал. Всі спинилися й кинулися назад. Позаду ж ішов на варті Кияш.
Кроків двісті позаду хлопці побачили таке. Біда стояла серед шляху і коло неї обидва євреї з руками, тремтливо зведеними догори. Шкапа понуро спустила голову між ноги і щипала отавку. Кияш з гвинтівкою під пахвою діловито нишпорив у біді.
– Кияшко! – гукнув Зілов. – Кияшко! Що ти робиш?
Він вирвався наперед і підбіг до групи перший. Інші бігли позаду, за ним. Червоне Кияшкове обличчя зиркнуло з-за біди – веселе й ошкірене. Євреї затремтіли і звели руки ще вище – назустріч Зілову. Кияш кінцем шаблі колупав замок у чемодані.
Щось холодне вдарило Зілову просто в груди і пішло жаром в обличчя й по спині. Зараз мало щось трапитися жахне й непоправне. Просто на бігу він скинув гвинтівку до плеча і, майже не примірившися, вистрелив.
Кияш змахнув руками, немов здивовано глянув довкола, і звалився навзнак. Офіцерська папаха відкотилася у рівчак, Зілов став.
Луна пострілу покотилася лісом униз, і раптом повернулася знову назад, і тоді вдруге пішла вниз, і затихла в долині. Земля хиталася в Зілова під ногами, пливла, мов крига повесні, вигиналася і коливалася. Ліс пішов колом – і справа і зліва, – а був насправді тільки зліва. Туман напливав на очі. Ще ніколи не вбивав Зілов людини.
– Правильно! – прозвучав голос Кості поруч, але немов десь далеко, аж по той бік світу. – Это правильно.
Туман порідшав, і Зілов вже побачив, як Костя схилився, підняв Кияшеву гвинтівку і простяг її діду Микифору. Бомби він відв'язав від пояса і перечепив собі.
